ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В.І. Вернадського

ЧЕРКАШИН Кирил Валерійович

УДК 324 (477)

ЕЛЕКТОРАЛЬНА ПОВЕДІНКА

НАСЕЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

В РЕГІОНАЛЬНИХ ЗРІЗАХ

Спеціальність: 23.00.02 – політичні інститути та процеси

дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Сімферополь – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології

Донецького національного університету

Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – кандидат філософських наук, доцент,

КІПЕНЬ Володимир Порфирович,

Донецький національний університет,

кафедра політології, доцент

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор,

ШУБА Олексій Васильович,

Апарат Верховної Ради України,

заступник завідувача відділу

з гуманітарних і міжнародних питань

кандидат географічних наук, доцент,

ХАН Євген Анатолійович,

дослідник / аналітик ПРІК ПР ООН

Провідна установа – Львівський національний університет

ім. Івана Франка, кафедра політології, Міністерства освіти і науки України, м. Львів

Захист відбудеться “ 23 ” червня 2005 року о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради К 52.051.07 у Таврійському національному університеті ім. В.І. Вернадського (95038, Сімферополь, вул. Київська, 116а.)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, .)

Автореферат розісланий “ 19 ” травня 2005 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради М.В. Ніколко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Вивчення електоральної поведінки – один з магістральних дослідницьких напрямів політичної науки. Саме пріоритети виборців є одним з ключових факторів, які формують у наш час державну політику, а з подальшим поширенням тенденцій демократизації, що властиве світовому політичному процесу, значимість цієї детермінанти буде ще більше зростати. На пострадянському просторі регулярне вивчення проблематики виборчого процесу почалося відносно недавно – з кінця 80-х рр. XX століття. У зв’язку з цим на сьогодні електоральна поведінка населення України вивчена ще недостатньо, становлення ж демократії в країні об’єктивно вимагає всебічного дослідження цього питання. Народ, як єдине джерело влади, має право самостійно визначати свою історичну долю, його воля повинна бути повноцінно втілена в життя і при цьому ретельно вивчена. Саме такий шлях вільних виборів, який багато в чому є шляхом “спроб і помилок”, вестиме до справжнього розвитку суспільства, до поступового зростання самосвідомості й відповідальності його громадян, а в кінцевому результаті – до динамічної стабільності політичної системи. Дослідження електоральної поведінки сприяє політичній структуризації українського суспільства – консолідації соціальних груп з метою відстоювання своїх політичних інтересів; становленню повноцінної партійної системи – знаходженню партіями своєї соціальної бази. Саме ці процеси є запорукою розв’язання хронічної й однієї з найбільш важливих політичних проблем країни – слабкої контрольованості діяльності владних органів соціумом. Крім того, вивчення територіальних електоральних особливостей є однією з основ розв’язання регіональних суперечностей, наявних в Україні, цивілізованими, конституційними шляхами. Водночас у країні гостро стоїть проблема перекручень істинного волевиявлення громадян, а дослідження закономірностей поведінки виборців може сприяти визначенню ступеня достовірності минулих голосувань і створенню системи запобігання фальсифікацій у майбутньому.

Незважаючи на те, що останніми роками було опубліковано велику кількість статей і монографій з проблематики поведінки виборців України, значна їх частина була присвячена вузьким дослідницьким завданням або політично заангажована. Водночас за період незалежності з’явилася низка дисертаційних робіт, що зробили істотний внесок у висвітлення цієї теми. Їхніми авторами були: С. Білоусов, Ю. Візниця, О. Князєва, А. Литвин, В. Миронюк, Ю. Остапець, О. Петров, Р. Старовойтенко, Є. Хан, Н. Хома. Однак частіше ці вчені підходили до дослідження проблеми з погляду електоральної географії, соціології, а не політології. Або дисертації стосувалися поведінки виборців тільки окремих регіонів: Криму, Галичини, Закарпаття, Південного Сходу країни. До того ж українські дослідники, як правило, основну інформацію беруть з результатів соціологічних опитувань. А реалізована електоральна поведінка, дані про яку містяться в статистиці підсумків голосувань, докладно аналізується набагато рідше. На Заході ж вивчення пріоритетів виборців починалося саме з цього. Необхідність спеціального дослідження цієї проблематики викликана також перманентним існуванням більш-менш вираженої невідповідності між тим, що говорять респонденти про свої політичні переваги, і тим, як вони насправді голосують. У межах цього напряму працювали такі вчені, як: А. Зиґфрід, Ф. Гогель, М. Доган, Ж. Клацменн, Е. Каранті, Г. Галлі, Ф. Кампанья, В. Де Капраріїс, В.О. Кі, Р. Хеберле і багато інших. Більшість з них була представниками так званої “екологічної школи”, що робить основний акцент на зіставленні результатів виборів і факторів, які ці результати можуть пояснити. В Україні екологічний аналіз хоч і здійснюється, все ж його не можна назвати систематичним і таким, що спирається на “наукову традицію” регіону. У цьому напряму працювали М. Білецький, В. Витковський, В. Войтенко, В. Карасьов, У. Кириєнко, В. Миронюк, М. Михальченко, М. Погребинський, О. Сушко, О. Толпиго, М. Томенко, Є. Хан, В. Хмелько, О. Шаблій та інші. Типові недоліки вітчизняних досліджень – спроба охопити всю територію країни, в результаті чого залишається незрозумілою структура підтримки політичних сил у регіонах; слабко представлений порівняльний аспект – зіставлення підсумків ряду кампаній трапляється рідко. Водночас за останні роки накопичився великий обсяг доступних і докладних емпіричних даних про підсумки виборів у країні, і назріла потреба у вивченні реалізованої поведінки виборців типових регіонів України на базі аналізу результатів загальнодержавних голосувань другої половини 90-х рр. XX ст. – початку 2000-х рр. XXI ст. Цей період характеризується відносною єдністю виборчої формули і стабілізацією політичної системи, він і визначає хронологічні межі нашого дослідження. Хоча в дисертації також поданий аналіз особливостей поведінки виборців і в новому зламі – на президентських виборах 2004 року.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження було складовою частиною наукової теми “Філософсько-соціологічний аналіз трансформації цінностей у системі вищої освіти” (№ 0102U004242), що виконувалася співробітниками кафедри політології Донецького національного університету, і було присвячене аспекту зміни електоральних переваг студентства.

Мета роботи – встановлення сутнісних характеристик та екологічних детермінант реалізованої поведінки виборців у типових регіонах України під час загальнодержавних голосувань другої половини 90-х – початку 2000-х рр. на прикладі показових для цих регіонів областей – Донецької, Львівської і Вінницької.

Головна робоча гіпотеза – про наявність у країні виражених регіональних особливостей електоральної поведінки і, разом з тим, про відносну незмінність основних показників поведінки виборців від голосування до голосування.

Мета дослідження зумовила необхідність вирішення таких завдань:

- аналіз досягнень західних, російських і вітчизняних дослідників, присвячених проблемам електоральної поведінки;

- обґрунтування методологічних положень, прийнятих у роботі, визначення методів аналізу, адекватних меті дослідження;

- виділення етапів в електоральній історії незалежної України на основі принципу протиборства ключових політичних акторів з метою встановлення хронологічних меж дослідження;

- класифікації учасників виборчого процесу 1998 – 2002 рр. за їх ідеологічними платформами;

- характеристика результатів голосувань 1998-2002 рр. в Україні та розробка схеми диференціації її території за підсумками ключових голосувань періоду незалежності, визначення областей, що є показовими для електоральних регіонів країни;

- виявлення особливостей аналізу електоральної статистики різного ступеня докладності;

- опис видів перекручень істинного волевиявлення громадян і варіантів їх імовірного відображення в результатах виборів;

- аналіз підсумків загальнодержавних голосувань 1998, 1999, 2002 рр. у показових для типових регіонів країни областях з метою встановлення закономірностей реалізованої поведінки виборців цих регіонів.

Об’єкт дослідження – електоральна поведінка громадян України у другій половині 90-х рр. XX ст. – на початку 2000-х рр. XXI ст.

Предмет дослідження – сутнісні характеристики й екологічні детермінанти реалізованої поведінки виборців у типових регіонах країни на загальнодержавних голосуваннях.

Методи дослідження. У дисертації використовувалися загальнонаукові методи (збір і обробка даних, аналіз і синтез, типологізація, висування гіпотез і їх перевірка тощо), “загальні” методи політології (поведінковий, компаративний, історичний, антропологічний, елементи системного й структурно-функціонального підходів), методи емпіричних досліджень (картографічний, елементи методів експертних оцінок та опитувань, ряд методів математичного аналізу – первинний статистичний, кореляційно-регресійний, спрощена схема кластеризації тощо).

Емпіричну базу дослідження становлять підсумки чотирьох загальнодержавних голосувань: виборів до ВР 1998 і 2002 рр. та двох турів президентських виборів 1999 р. У роботі аналізувалася електоральна статистика різного ступеня докладності: від всеукраїнської до рівня адміністративно-територіальних одиниць (АТО) і виборчих дільниць. Значна частина інформації була отримана з офіційного веб-серверу ЦВК. Особливу увагу в роботі було приділено аналізу підсумків голосувань по дільницях. Результати виборів 1998-1999 рр. на них і опис їх територіального складу в Донецькій області були взяті в поточному архіві обласної Ради народних депутатів, а також з періодичних видань.

Наукова новизна отриманих результатів.

- У роботі запропоноване уточнене бачення структури методологічних напрямів дослідження поведінки виборців – на базі домінування одного з двох підходів до вивчення цієї проблематики (за даними статистики підсумків голосувань або соціологічних опитувань) виділяється чотири наукові школи: екологічна, соціологічна, соціально-психологічна і раціонально-інструментальна.

- Відкоригована електоральна диференціації території країни – відповідно до ідеологічних переваг виборців виділено три електоральні регіони і сім субрегіонів, визначено положення кожної з областей на шкалі політичних орієнтацій, виокремлено показові для регіонів області.

- Уперше зібрані й проаналізовані створені на пострадянському просторі методики виявлення перекручень істинного волевиявлення громадян на підставі аналізу електоральної статистики, серед них – розроблені Д. Орєшкіним, В. Войтенком, О. Соб’яніним і В. Суховольським; доводиться неможливість розпізнавання фальсифікацій за допомогою більшості з них; запропоновано власні теоретичні схеми відображення підтасувань у статистиці підсумків голосувань.

- Уточнено звичайний ступінь спадковості у голосуваннях основних електоральних показників (явки, зареєстрованих виборців, підтримки тих чи інших політичних сил, кількості “негативістів” і недійсних бюлетенів) на різних територіальних рівнях; доведено високий ступінь повторюваності підсумків голосувань на рівні виборчих дільниць – за звичайних умов проходження виборів приблизно на 80% з них структура електорату загалом залишалася незмінною.

- На підставі статистичного аналізу встановлено чітко простежувану зворотню залежність між рівнем виборчої активності й кількістю мешканців у населеному пункті – чим менша ця кількість, тим до більш високих показників тяжіє явка.

- Детально вивчена виборча географія Донецької, Львівської і Вінницької областей; запропоновані гіпотетичні моделі електоральних структур регіонів, репрезентованих цими областями.

- Визначені найважливіші фактори впливу на поведінку виборців на територіях областей, зокрема віднесення до центру чи периферії, соціально-економічний, географічний, рівня інтернаціоналізації, політичної кон’юнктури на конкретних голосуваннях; описані механізми впливу цих факторів.

- Пропонується варіант трактування визначальних електоральних розколів, що існували в країні: первинного – регіонального, основу якого становило питання “геополітичної самоідентифікації”, та вторинного – “соціально-класового” – між “сильними” і “слабкими” суспільними групами.

Практичне значення отриманих результатів. Запропоновані в дисертації теоретичні положення й практичні досягнення можуть стати основою для корегування стратегії і тактики передвиборної боротьби політичних сил України. У ході виборчих кампаній на їх підставі можливе здійснення цільової діяльності на різних територіальних рівнях: від усеукраїнського до рівня виборчих дільниць. Наукові результати дисертації можуть бути використані для оптимізації рішень органів державної влади, спрямованих на розв’язання регіональних суперечностей в Україні. Отримані дані й теоретичні положення можна застосувати для уточнення територіальної нарізки округів як у проаналізованих у роботі областях, так і на інших територіях країни. Вони також можуть слугувати основою для створення системи розпізнавання підтасувань підсумків голосувань і боротьби з ними. Це, у свою чергу, допоможе визначити міру достовірності передвиборних соціологічних опитувань, рівень прогнозованості істинних підсумків кампаній, сприятиме уточненню методик цих опитувань. Отримані результати можна застосувати для вироблення рекомендацій ЦВК України й органам державної влади, відповідальним за проведення голосувань, з метою забезпечення більшої ефективності їхньої діяльності, відкритості й демократичності виборчого процесу.

Особистий внесок здобувача є достатнім. Основні положення і результати дослідження отримані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Матеріали роботи подавалися на конференціях: Міжнародній науково-практичній “Нація і міжнаціональні відносини в історії людства очима молодих дослідників” (Донецьк, 19 березня 2003 р.); Всеукраїнській науково-теоретичній “Методи незаконного впливу на волевиявлення виборців і фальсифікації результатів виборів та шляхи їх нейтралізації” (Київ, 14-15 вересня 2001 р.); Всеукраїнській науковій “Проблеми демократизації посткомуністичного суспільства в контексті європейського досвіду” (Дніпропетровськ, 10-11 листопада 1998 р.). Окремі доробки були представлені на семінарі “Громадські організації у виборчому процесі” (Донецьк, 28 вересня 2002 р.) і на IV семінарі “Школи молодого політика” (Донецьк, 20 липня 2000 р.). Теоретичні положення і результати дослідження обговорювалися на студентсько-аспірантських конференціях і засіданнях кафедри політології ДонНУ.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків (разом 187 стор.), списку використаних джерел (263 найменування, 26 стор.) і шести додатків. Робота доповнена 169 рисунками й 33 таблицями, більшість з яких винесена в додатки (192 стор.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі “Наукові підходи і методологія дослідження електоральної поведінки” поданий аналіз висвітлення проблем поведінки виборців ученими Заходу, СНД, України; описано методологічні положення роботи; пояснюються особливості застосування методів аналізу, що використовувалися в дисертації.

Електоральна поведінка, яку ми розуміємо як політичні пріоритети виборців, що висловлюються ними в ході голосувань на виборах та референдумах, на Заході систематично вивчається з 2-го десятиріччя XX століття. Сьогодні виділяються чотири основні школи її дослідження: 1) соціологічна (засновники П. Лазарсфельд, Б. Берельсон), згідно з якою політичні вподобання індивіда тісно пов’язані з його соціальною приналежністю; 2) соціально-психологічна (засновники Е. Кемпбелл, Ф. Конверс) – електоральна поведінка детермінується емоційною солідарністю громадян з тими чи іншими партіями; 3) раціонально-інструментальна (засновники Й. Шумпетер, Е. Даунс) – поведінка виборців визначається їх раціональним вибором, спрямованим на одержання максимальних вигод за найменших витрат; 4) екологічна (засновники А. Зиґфрід, Ф. Гогель) – досліджується здійснена поведінка виборців, яка багато в чому детермінується впливом соціального середовища, вираженого у просторовому плані. Перші три школи створені в межах біхевіоризму, або теорії раціонального вибору, головна їх увага прикута до поведінки окремих виборців або їх первинних груп, основне джерело інформації – результати опитувань. Четверта школа близька до політичної географії, її основна база даних – статистика підсумків голосувань, внаслідок цього виборці подаються у складі більш-менш подільних груп. Слово “екологічний” у її назві слід розуміти як “поселенський”, бо поведінка виборців аналізується залежно від місця їх проживання. Ця школа більшого поширення набула в континентальній (романській) Європі, згідно з її головним принципом, дослідження у сфері електоральної поведінки мають ґрунтуватися на зіставленні результатів виборів і факторів, які ці результати можуть пояснити. У межах такого підходу соціальні, економічні, етнічні, природнокліматичні та інші характеристики територій слід просто зіставляти з підсумками голосувань на цих територіях. Подана робота виконана саме в традиціях цієї школи, яку не слід поєднувати із соціологічною, як це нерідко робиться, оскільки вони принципово відрізняються підходами.

На пострадянському просторі систематичні дослідження електоральної поведінки розпочалися лише з кінця 80-х рр. XX ст. У зв’язку з цим і на сьогодні український електорат вивчений ще недостатньо, а висвітлення проблем реалізованої поведінки виборців багато в чому має фрагментарний характер. Основним в Україні другої половини 90-х – початку 2000-х рр. значна частина дослідників вважає протистояння прихильників лівих “радянських” політичних сил і правих “українських”. На думку багатьох учених, за фактом підтримки лівих чи правих, багато в чому приховане регіональне або культурне розшарування.

Важливий напрям дослідження електоральної поведінки на пострадянському просторі – визначення рівня достовірності підсумків голосувань на підставі аналізу виборчої статистики. У межах цього напряму існують методики Д. Орєшкіна, О. Соб’яніна-В. Суховольського і В. Войтенка. Можливість виявлення підтасувань за допомогою двох останніх з них сумнівна у зв’язку із суперечливістю їх базових теоретичних положень.

Для вивчення поведінки виборців і опитування, і аналіз електоральної статистики мають свої недоліки. Так, статистика підсумків голосувань подає виборців у складі, як правило, досить неоднорідних груп; її достовірність нерідко ставиться під сумнів; її аналіз може приховувати наявність взаємокомпенсуючих змін, що відбулися від виборів до виборів у структурі підтримки політичних сил. Недоліки опитувань: значна частина респондентів відмовляється відповідати на питання інтерв’юерів, деякі опитувані свідомо приховують свої справжні політичні переконання; не повна тотожність поведінки виборців і їх політичної свідомості призводить до того, що частина індивідів не може досить надійно прогнозувати свій електоральний вибір. Унаслідок усього вищесказаного для отримання якомога більш об’єктивної й повної інформації про поведінку виборців оптимальним є поєднання аналізу результатів опитувань і електоральної статистики. Однак таке безпосереднє й оперативне поєднання навряд чи можливе в сучасній Україні через слабке освоєння аналізу докладної статистики підсумків голосувань. Варто визнати, що дослідницький напрям, який стосується виборної проблематики в Україні, перебуває у деякому глухому куті. Незрозуміло, якою є ефективність більшості передвиборних технологій, наскільки робота виборчих штабів дійсно впливає на підсумки голосувань, якою мірою передвиборні опитування прогнозують істинну поведінку виборців. Більшість подібних проблем існує тому, що достовірність офіційних результатів голосувань нерідко піддається сумніву. Вийти з такого становища, коли не відомі ні істинні підсумки волевиявлень, ні фактори, що на них впливають, можна, сконцентрувавши увагу на вивченні результатів голосувань. Тільки після докладного їх аналізу, “очищення” від перекручень і аномалій можна буде з високим ступенем надійності виявляти причини, що визначають справжню волю виборців. Саме в межах цього напряму і виконана ця робота.

Концепцією, що визначила головну робочу гіпотезу дослідження, і яка, на погляд автора, загалом адекватно описує поширені електоральні процеси, є теорія Е. Фромма, згідно з якою політичні орієнтації індивіда визначаються типом його соціального характеру.

Для того, щоб виявити електоральні трансформації, що відбулися, під час аналізу виборчої статистики необхідно аналізувати сполученість її категорій між собою. Найбільш ефективними методами математичного аналізу підсумків голосувань у межах наявної досліджуваної проблеми є первинний статистичний та кореляційно-регресійний аналізи, а також кластеризація.

У другому розділі “Електоральна історія й електоральна географія незалежної України” подані: наше бачення періодизації електоральної історії незалежної України; класифікації учасників виборчих кампаній 1998-2002 рр.; загальна характеристика результатів цих голосувань; детально розглядається питання електоральної диференціації території країни; висвітлюються особливості аналізу електоральної статистики різних ступенів докладності; подані гіпотетичні варіанти відображення типових фальсифікацій у підсумках голосувань.

В електоральній історії незалежної України можна виділити два основні завершені етапи – першої половини 90-х рр. і другої половини 90-х – початку 2000-х рр. Для першого з них було характерне протистояння прибічників повноцінної державної незалежності й прозахідної зовнішньополітичної орієнтації з прихильниками ідеї збереження колишнього СРСР або реінтеграції в його межах. На другому етапі основна боротьба розгорнулася між пануючими центристами (з прилеглими до них правими) і лівою опозицією. Саме цей період і аналізується в нашій роботі, тому що для нього характерні відносна єдність виборчої формули та стабілізація політичної системи. Головна відмітна особливість цього етапу – представники лівого руху серйозно претендували на владу. Вибори 2004 року ознаменували собою остаточне завершення цього періоду. В аналізований час позиціонування політичних сил визначалося двома основними осями протистояння: 1) “геополітичної орієнтації” – прозахідної чи проросійської (“євразійської”) і 2) “ставлення до лівої ідеології” (самоідентифікація себе як лівих чи не-лівих), за якою приховувалося питання оцінки соціально-економічних реформ – “антиреформаторство – прореформаторство”. У цих умовах основна ідеологічна боротьба проходила по бінарно зорієнтованій вісі між “проросійськими антиреформаторами” й “прозахідними прореформаторами”. Активно брали участь у виборчому процесі цього періоду такі політико-ідеологічні течії: 1) “проросійська”, головні програмні постулати якої – якомога більш тісний зв’язок з Росією і вищий статус для російської мови й культури; 2) ліворадикальна, для якої характерне поєднання ідей “євразійської” зовнішньополітичної орієнтації й критики ринкових реформ, безумовний лідер тут – КПУ; 3) також до лівих відносилися лівоцентристи, репрезентовані СПУ й СелПУ. Для них характерне поєднання елементів радянської ідеології й визнання доцільності існування незалежної національної держави. У політичному центрі України виділялися: 4) “партії влади”, що характеризувалися лоялістською політичною орієнтацією і 5) “ліберали” – сили, що не ідентифікували себе ані з лівими, ані з правими, але в той же час і не робили акцент на підтримці чинної влади або були навіть опозиційні до неї. “Проросійські сили”, лівих радикалів, а також частину центристів, що у своїх програмах наголошують на баченні України в межах євразійського геополітичного простору і, як наслідок, – тісному співробітництві з Росією і високому статусі для російської культури й мови в Україні, можна об’єднати в “євразійський” політичний напрям. Серед правих, що вважають себе основними носіями ідей “українства”, виокремлювалися: 6) правоцентристи – це так званий національно-демократичний рух і 7) ультраправі, репрезентовані значною кількістю невеликих партій, що тяжіють до авторитаризму.

Підсумки чотирьох проаналізованих у роботі голосувань у цілому характеризуються досить високим рівнем спадковості. Однак, щоб уточнити електоральну диференціацію території України, нами були проведені розрахунки з використанням рангового підходу й спрощеної схеми кластеризації. Враховувалися відсотки, одержані по 27 територіальних суб’єктах країни правими, “євразійськими” силами, а також різниця їх показників на ключових голосуваннях періоду незалежності, тобто тих, на які виносилися найважливіші питання суспільного розвитку і водночас результати яких найбільш яскраво відображали специфіку поведінки виборців регіонів. Ключовими голосуваннями, на нашу думку, були: референдум з питання акту проголошення незалежності України 1991 р., 2-й тур президентських виборів 1994 р., вибори до ВР 1998 р., 1-й тур президентських виборів 1999 р., вибори до ВР 2002 р. Стосовно виборів до парламенту враховувалися підсумки голосування лише за пропорційною системою як такою, що найбільш чітко відображала ідеологічні пріоритети виборців; щодо двох турів виборів – тільки одного з них, на нашу думку, більш важливого; також не враховувалися голосування, що підпали під сильний вплив “адмінресурсу”. У результаті всіх трьох розрахунків були одержані подібні результати – електоральна диференціація території України має комбінований характер і не може бути описана просто як відмінності між Правобережжям і Лівобережжям, або між Заходом, Центром і Сходом, або між Західною Україною й усією іншою територією. Виокремлюються сім субрегіонів: Галичина, Волинь, Закарпаття, Центр-Захід, Центр-Схід, “більшість індустріальних областей Сходу і Півдня” і “євразійський полюс країни” (Донбас і Крим). При цьому найбільш специфічним є електорат полюсів, також великою є різниця між Заходом, Центром і Сходом і дещо меншою – між Правобережжям і Лівобережжям. Показово, що спроби класифікувати території країни не за критерієм “євразійства – українства”, а за якимсь іншим, не дали певних результатів, тобто саме цей критерій для електоральної диференціації території України був ключовим. Наявне і загальне правило – чим вищий у якійсь з областей рівень підтримки правих, тим менше голосують за “євразійців”, і навпаки. Найбільш загальною схемою електорально-географічного дроблення держави видається трискладова, відповідно до якої виділяються – західний, центральний і східний типові регіони. Відмітна особливість західного регіону – традиційно високий рівень підтримки електоратом правих сил, центрального – лівоцентристів соціалістичного типу, східного – ліворадикалів. У першому з них зосереджена приблизно п’ята частина виборчого корпусу країни, у другому – близько третини, в третьому – майже половина. Отримані розрахунки дали можливість виділити області, показові для регіонів України, тобто такі, які, з одного боку, на шкалі електоральних орієнтацій мали показники близькі до середніх по регіонах, а з іншого – такі, в яких соціально-економічні, етнічні й політичні процеси, властиві цілим регіонам, мали найбільш яскраво виражений і завершений характер. Отже, вивчення особливостей поведінки виборців цих областей дозволить зрозуміти специфіку електоральної поведінки населення цілих регіонів. Окрім вищеназваних критеріїв показові області мають ключове географічне розташування в регіонах, є одними з найбільш населених у країні, мають розгалужену етно-соціальну структуру. Враховуючи названі вимоги, показовою для Сходу є Донецька область, для Заходу – Львівська, а для Центру – Вінницька. У цих трьох областях проживає близько п’ятої частини виборців країни.

Електоральна географія України ілюструє собою виражений випадок “накладання конфліктів” – найбільш економічно розвинуті, індустріалізовані й урбанізовані області півдня і сходу є в той же час найбільш специфічними в національно-культурному плані. Водночас перехід від одного електорального полюса до іншого в просторовому вираженні відбувається досить плавно, тобто країна не формується великими і при цьому цілком антагоністичними регіонами, і її не можна вважати “розколотою”.

У країні виділяються п’ять рівнів докладності статистики підсумків голосувань: загальнодержавний, областей, виборчих округів, АТО, дільниць. Аналіз на кожному з них має свою специфіку. Області й округи, як правило, є неоднорідними в соціально-економічному плані об’єктами і, аналізуючи підсумки голосувань по них, часто не можна встановити особливості електоральної поведінки представників різних соціальних груп регіону. Крім того, від виборів до виборів територіальний склад округів може зазнавати спорадичних змін, тобто по значній частині округів підсумки кампаній різних років не можна безпосередньо порівнювати між собою. Рівень АТО дає більше інформації в цікавлячому нас напрямі, адже ці одиниці сформовані, можна вважати, за соціальною ознакою – тут виокремлюються досить великі міста обласного підпорядкування і переважно сільські райони областей. Однак і АТО недостатньо однорідні, наприклад, практично в будь-якому місті підсумки голосувань істотно різняться в його центрі і на окраїнах, а статистика по АТО їх узагальнює. Окрім того, в районах області значну частину населення можуть становити городяни (за рахунок мешканців міст районного підпорядкування і СМТ). До того ж, статистику цього рівня докладності не можна аналізувати за допомогою кореляційно-регресійного аналізу тому що міста й райони надто відрізняються один від одного кількістю приписаних до них виборців. Максимальний ступінь достовірності висновків забезпечує робота з виборчими дільницями. Це відносно територіально стабільні від голосування до голосування, як правило, однорідні в соціально-економічному плані одиниці. При роботі з дільницями найбільш ефективні: 1) первинний статистичний аналіз, за допомогою якого вивчаються особливості поведінки виборців, приписаних до різних у соціально-економічному плані територій (наприклад, великих, середніх і малих міст, СМТ, селищ і сіл); 2) кореляційно-регресійний аналіз, за допомогою якого досліджується ступінь спадковості підсумків голосувань.

Результати більшості виборів на пострадянському просторі можуть бути подані у вигляді двох шарів: перший – офіційні підсумки кампаній; другий – істинна поведінка виборців. Для того, щоб вивчати останню, необхідно елімінувати перекручення дійсного волевиявлення виборців, що включають: 1) маніпуляції (дезінформація виборців, джеримендеринг, створення “клонів” конкурентів і т.п.); 2) тиск влади на виборців; 3) прямі підтасування (фальсифікації). Дієвість маніпуляцій і тиску влади ще недостатньо вивчена. Типовими ж видами підтасувань аналізованого періоду були: “вкидування”; псування чи вилучення бюлетенів, відданих за політичного супротивника; заміна урни перед підрахунком голосів чи фальсифікація підсумків голосування у виборчому протоколі; передача бюлетенів, у яких голоси віддані за різні політичні сили, акторові, на користь якого проводиться підтасування; а також: відмова видавати бюлетені; голосування виборців не прикріплених до цієї дільниці; голосування за незаконно виданими відкріпними; використання “вільного бюлетеня” як варіант підкупу виборців. Враховуючи підтверджену в дослідженні гіпотезу про високий рівень стабільності показників поведінки виборців у голосуваннях, проведення того чи іншого виду фальсифікації має по-різному відбиватися на електоральній статистиці і теоретично може бути зафіксоване під час її аналізу.

У третьому розділі “Електоральна поведінка українських громадян в регіонах держави” на основі докладного аналізу підсумків виборів 1998-2002 рр. у трьох показових областях Сходу, Центру й Заходу України встановлюються основні закономірності реалізованої поведінки виборців цих регіонів.

В аналізований період в Україні первинним був саме регіональний електоральний розкіл. Поведінка виборців Сходу, Заходу і Центру суттєво відрізнялася, а жителі двох перших з них узагалі підтримували багато в чому “взаємовиключні” політичні сили. В основі цього регіонального розколу лежало східно-західне культурне розшарування, що включає в себе етнічні, мовні, релігійні та інші суперечності. В електоральній політиці це розшарування виявлялося в одній зі своїх найбільш крайніх форм – як питання про геополітичну самоідентифікацію населення регіонів. З огляду на ідеологічні програми популярних на проаналізованих територіях політичних сил можна зробити висновок, що це самоототожнення було переважно “євразійським” у Східній Україні і прозахідним у західному регіоні країни. У Центрі ж більшість населення, як видно, безпосередньо не ідентифікувала свою територію ні з Росією, ні з Центральною Європою, а сприймала її як самодостатню, тому геополітичне питання в регіоні не стояло гостро, для істотної частини виборців воно було малозначимим.

Вторинний електоральний розкол (“соціально-класовий”) проходив між “сильними” суспільними групами, що відносно успішно пристосувалися до пострадянських умов існування, і “слабкими” спільнотами, що адаптувалися невдало. Це протистояння виявлялося у всіх трьох регіонах, однак у кожному з них по-своєму. В територіальному плані у найбільш загальному наближенні це розшарування відповідало існуючому між центром (у першу чергу обласним) і периферією. Питання, “обговорюване” у межах цього протистояння, можна трактувати як питання бажаної соціально-економічної політики: ліберальної чи соціально орієнтованої. “Слабкі” групи схильні були підтримувати протекціоністські заходи і, як наслідок, – політичні сили, що їх пропонують, – “традиціоналістську опозицію”, для кожного регіону свою. На Сході це були ліворадикали, у Центрі – в основному лівоцентристи (СПУ і СелПУ), а на Заході – консервативні праві (“старі” посткомуністичні національні демократи і праворадикали). Спільним для цих сил є нелюбов до реалізованої “вільної ринкової економіки” і прихильність до “національних цінностей”, які в кожному з регіонів розуміються дещо по-своєму. “Сильні” групи були схильні підтримувати центристів (лібералів і “партії влади”), одним з ключових програмних положень яких на той час було визнання необхідності подальшого руху шляхом непопулярних економічних реформ.

Два ці розколи і формували електоральні структури регіонів країни.

Для Донецької області, як і всієї Східної України, на основі “євразійської” геополітичної самоідентифікації більшості населення, був характерний внутрішній розкіл між “сильними” прихильниками центристів і “слабкими” – ліворадикалів. Праві, як виразники “прозахідного вибору”, мали незначну кількість прибічників. Рівень виборчої активності традиційно був відносно низьким, а показник голосуючих “проти всіх” – високим.

Для Львівської області і всього західного регіону, на основі прозахідного геополітичного вибору більшості виборців, був властивий внутрішній розкіл між “сильними” прихильниками ліберальних правоцентристів і “слабкими” – консервативних правих. Інші особливості: незначна кількість прибічників лівих, як виразників “євразійських” ідей; традиційно високий рівень виборчої активності і низький показник кількості “негативістів”. Електоральні структури Львівської і Донецької областей по відношенню одна до одної були повними протилежностями.

Відсутність домінуючого варіанта геополітичного вибору населення Центральної України визначало специфіку цього регіону, зокрема, значні коливання тут переваг виборців у 90-і – на початку 2000-х рр. Основна характеристика електоральної структури Вінниччини – наявність приблизно семи груп виборців, жодна з яких не була безумовним аутсайдером. Спрощено схема наявного в регіоні внутрішнього протистояння могла бути представлена по лінії “центристи – лівоцентристи”. Рівень виборчої активності традиційно був вищим за середній по країні. Особливо важливе питання для населення Центральної України – лояльність до чинної влади. Висновок про це можна зробити з факту переорієнтації у 2002 році частини прихильників лівих на підтримку правої опозиції при збереженні домінантної популярності опозиційних сил.

Спрощено Схід традиційно голосує за “євразійців”, Захід – за прозахідних правих і правоцентристів, а Центр через несприятливу соціально-економічну ситуацію в регіоні – за опозицію. Така структура голосування сприяє нестабільності (динамічності) політичної системи країни, частій зміні правлячих сил.

Електоральна поведінка населення всіх трьох проаналізованих областей була досить стійкою, і разом з тим вона мала яскраво виражену регіональну специфіку. Тобто у дослідженні підтвердилася початкова робоча гіпотеза, і адекватними виявилися положення теорії соціального характеру Е. Фромма про високий рівень стабільності політичних пріоритетів індивідів, що ґрунтуються на їх глибинних психологічних особливостях. Найбільш стійким був електорат лівих сил, дещо меншою мірою – правих. Максимально коливалася кількість прихильників центристів, причому ці коливання в першу чергу залежали не від переорієнтацій, а від зміни рівня виборчої активності. Водночас серед усіх показників електоральної поведінки “явка на вибори” – зазвичай найбільш стабільний. За кількістю “негативістів” спадковість, як правило, була тісною, щодо зіпсованих бюлетенів зв’язок на рівні дільниць був слабким, але сумарна кількість “недійсних голосів” в округах з року в рік тяжіла до повторення. Як удалося встановити на прикладі Донеччини, за звичайних умов проходження виборів приблизно на 80% міських дільниць структура електорату у голосуваннях в цілому залишалася незмінною.

Найважливіші електоральні процеси аналізованого періоду: втрата популярності консервативними правими силами і, як наслідок, консолідація електорату Західної України навколо ліберальних правоцентристів; переорієнтація виборців центрального регіону від лівої до не-лівої опозиції; зростання впливу “адмінресурсу” на підсумки кампаній; поступове скорочення рівня виборчої активності й відсотка тих, хто голосує “проти всіх”.

Незважаючи на розходження в поведінці виборців трьох проаналізованих областей, фактори впливу на неї по їх АТО були подібними. Виділялося п’ять основних таких детермінант. У порядку спадання ступеня їх важливості це:

1. Відношення території до центру (культурного й економічного) або периферії. Цей фактор найбільш співзвучний “внутрішньому” “соціально-класовому” розколу між “сильними” і “слабкими” групами. У центрах зазвичай максимальним був рівень підтримки поміркованих (ліберальних і провладних) сил, а на периферії – “традиціоналістської опозиції”. Центрами у нашому дослідженні є Донецьк, Маріуполь, Львів, Вінниця. Периферія може бути переважно сільською, як у Львівській і Вінницькій областях, так і міською, як у Донецькій. Мав місце і феномен так званої “далекої периферії” – політично слабко організованих окраїнних сільських районів, де показники електоральної статистики від голосування до голосування дуже коливалися. Рівень підтримки тут опозиції в основному був низьким у зв’язку з контрольованістю поведінки виборців місцевою владою.

2. Соціально-економічна детермінанта. Складається з двох компонентів – “приналежності території до Міста чи Села” і “соціально-економічних особливостей і стану АТО”. Приналежність до міста чи села скоріше впливає на “вторинні електоральні показники”. Так, порівняно із сільськими районами у містах: нижча явка, вищий відсоток “негативістів”, ширша “електоральна палітра”, тобто тут голосують за різні політичні сили, у тому числі і не традиційні для регіону; зазвичай нижчий показник кількості зіпсованих бюлетенів. А крім того, менша різниця при голосуванні за мажоритарною і пропорційною системами; переорієнтації електорату не мають масового характеру. Ще цей фактор може впливати на вибір конкретних політичних сил у межах широких політико-ідеологічних напрямів, наприклад, опозиції – “урбаністичної” КПУ в містах або “аграрних” СПУ і СелПУ на сільських територіях. Серед центристів у міських АТО схильні підтримувати “лібералів”, а в сільських – представників “партій влади”. Звичайно, чим більше місто, тим яскравіше в ньому виражені описані вище особливості. Як видно, для городян важливий індивідуальний вибір, а на поведінку сільських виборців значний вплив має “общинність”. Водночас, як показав статистичний аналіз підсумків кампаній 1998, 1999 років на більш ніж 2-х тисячах дільниць Донецької області, рівень виборчої активності скоріше навіть залежить не від формальної приналежності території до міста чи села, а від кількості жителів у населеному пункті – чим менша ця кількість, тим до більш високих показників тяжіє явка.

Домінування у структурі електорату центристів чи “традиціоналістської опозиції” залежало від другого компонента – “соціально-економічного стану й особливостей АТО”. Спрощено, цей стан міг бути “депресивним” чи “відносно успішним”: на перших територіях переважали “традиціоналісти”, а на других – помірковані (на периферії – “партії влади”). Загалом у країні підтримка опозиції, як правило, вищою була в аграрних районах, бо саме вони найчастіше і були найбільш неблагополучними у соціально-економічному плані.

3. Географічний фактор. Під ним мається на увазі вплив на поведінку виборців територіальної близькості інших країн і регіонів. Він має більше значення для районів. В основному електорат схильний “переймати” політичні погляди населення територій розташованих поруч. І чим ближче це сусідство, тим сильніший вплив. Але дія географічної детермінанти могла бути і зворотною – у деяких випадках виборці схильні дистанціюватися від поглядів жителів поряд розташованих регіонів і країн, підтримувати політичні сили, насторожено налаштовані до “сусідів”. Така реакція має місце при зіткненні з культурою, що сприймається як чужорідна.

4. Фактор інтернаціоналізації – зазвичай, чим більша на території частка українців, тим сильніше підтримують правих, а чим більша частка не українців, особливо росіян, тим популярніші “євразійці”. Інтернаціоналізація в межах цього фактора тісно пов’язана з процесами індустріалізації й урбанізації в СРСР.

5. “Фактор політичної кон’юнктури на конкретних голосуваннях” – це впливи прямо не зумовлені особливостями соціальної бази. Так, на результат голосування істотний вплив може мати рівень успішності діяльності передвиборних інфраструктур тих чи інших сил; регіональна приналежність акторів; перекручення істинного волевиявлення громадян; на голосуваннях за партійними списками – партійність значимих кандидатів-мажоритарників тощо. Характерна риса цього фактора – вплив його непостійний у просторовому і хронологічному планах, а також різний за силою. Наприклад, обсяг перекручень від голосування до