Миколаївський державний гуманітарний

університет ім. Петра Могили

ДОЛГОВ Олексій Володимирович

УДК: 323.1 (477)

НАЦІОНАЛЬНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ

ТЕРИТОРІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

В КОНТЕКСТІ ПОЛІТИЧНОЇ ЛІМОЛОГІЇ

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси.

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Одеса – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Південноукраїнському державному педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор

НАУМКІНА Світлана Михайлівна,

Південноукраїнський державний педагогічний університет

ім. К.Д.Ушинського, завідувач кафедри політичних наук

Офіційні опоненти: - доктор політичних наук, професор

ДЕНИСЕНКО Валерій Миколайович,

Львівського національного університету ім. Івана Франка,

професор кафедри політології

кандидат політичних наук, доцент

УЗУН Юлія Вадимівна,

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова,

доцент кафедри історії та світової політики

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет,

кафедра політології Міністерство освіти і науки України,

м. Дніпропетровськ

Захист відбудеться 7 жовтня 2005 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 38.053.01 Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили за адресою: 54030, м. Миколаїв, вул. 68 десантників, 10.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили за адресою: 54030, м. Миколаїв, вул. 68 десантників, 10.

Автореферат розісланий 5 вересня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Іванов М.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження обумовлена тим, що сучасні політичні процеси відбуваються в межах територіально-політичних систем, метою яких є національне самовизначення і утвердження в якості суверенних суб’єктів. Політична карта вміщує більш ніж 250 територіально-політичних утворень, з яких лише 191 мають статус національних держав із визнаними кордонами. Інші – залежні, спірні території чи території з міжнародним режимом, які лише прагнуть обґрунтування суверенітету в межах державно-політичних кордонів.

Поняття “кордон” належить до важливих наукових і пізнавальних категорій. Лише виокремлення об'єкту з навколишнього простору, відмежування від інших явищ надає можливість його аналізу. Кордон не тільки розділяє, але і з'єднує протилежності, така ідея зафіксована ще в китайській філософії у вигляді монади Великої Межі. Вагомість такого підходу зберігається на методологічному, загальнотеоретичному рівні і при дослідженні кодонів у вузькому значенні, коли вони розуміються як рубежі між політичними структурами. У такій якості вони стають предметом спеціальної галузі політології – лімології, значущість якої зросла в зв'язку з розвитком наднаціональних об'єднань, які прагнуть самовизначення.

Актуальність дослідження політичних і соціально-психологічних функцій кордонів безсумнівна, оскільки вирішення міжнародних і внутрішньодержавних проблем залежить від процедур ідентифікації та формування цільових уявлень про територіальний простір в широкому часовому і культурно-політичному діапазоні. Політичні кордони є елементом державної безпеки, суверенітету і цілісності. Вони відіграють роль індикаторів культурно-цивілізаційного розвитку, відбиваючи у своїх “образах” формування нових ідей і процес їх інтегрування з історичними подіями.

Увага до проблем державної території та політичних кордонів обумовлена потребами державно-правового і міжнародно-правового розвитку. Наукову спадщину лімології складають різні науково-теоретичні підходи, узгодження яких набуло актуальності в політичній практиці. Вибір теми, характер і напрям дисертаційного дослідження обумовлені процесом екстраполяції лімополітичних проблем на території України.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках планової науково-дослідної теми кафедри політичних наук Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського “Економічні і соціально-політичні механізми модернізації України” (№ держреєстрації 0101U000755).

Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз чинників, які впливають на характер формування і функціональну спроможність сучасних політичних кордонів, що виступають складовою частиною процесів самовизначення політичних утворень та індикатором їх суверенітету. Зазначена мета досягається вирішенням наступного комплексу завдань:

– досліджуючи державу як територіальну систему, з’ясувати роль кордону як політичного суб’єкта в процесі національного самовизначення;

– визначити еволюцію понять “кордон”, “державний кордон”, “політичний кордон” та їх політико-правове тлумачення;

– здійснити реконструкцію історії формування та набуття політичних функцій соціально-культурними кордонами;–

надати характеристику юридичної природи державної території на різних етапах історичного розвитку;–

обґрунтувати місце соціокультурних чинників в оформленні образу кордону в процесі політичного самовизначення;–

надати політико-правовий аналіз таким принципам міжнародного права як: “право націй на самовизначення”, “право народів володіти природними ресурсами в межах власних держав”, “територіальна цілісність”, “непорушність кордонів”;–

надати політичного аналізу нормам міжнародного та національного права, що закріплюють порядок встановлення політико-правового режиму державних кордонів України;–

проаналізувати політичні підходи щодо визначення місця території України в політичному процесі;–

з’ясувати основні етапи формування державної території і державних кордонів сучасної України;–

визначити пріоритети транскордонного співробітництва України в умовах інтеграційних процесів та особливості сучасних політичних процесів в умовах прикордоння;–

обґрунтувати визначення кордону як прояву національної стратегії держави.

Об’єктом дослідження є політичний кордон як соціокультурний та політичний феномен, що є індикатором суспільно-політичних процесів в державі.

Предметом дослідження є процес еволюції кордону, набуття їм політичних ознак, функціонування в якості суб’єкту політичного процесу.

Методи дослідження ґрунтуються на філософських, загальнонаукових принципах пізнання: системності, історизму, об’єктивності. Специфіка дослідження обумовила використання методів історіографічного аналізу і синтезу, синхронного, порівняльного. Порівняльний метод дозволив співвідносити теоретико-методологічні, міжнародно-правові, геополітичні підходи щодо визначення політичного кордону. Метод синхронного аналізу використаний при співставленні функцій політичного кордону залежно від історичного та соціокультурного просторів. Методи політичної науки: структурно-функціональний аналіз, моделювання, абстрагування використані при дослідженні політичного кордону як об’єкта та суб’єкта політичного процесу. Своєрідність досліджуваної проблеми, яка має міждисциплінарний характер, обумовлює використання методів суміжних суспільно-політичних наук: порівняльно-правового, статистичного, прогностичного.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена сукупністю завдань, проблем, що не набули загальноприйнятих підходів в політичній практиці. Політологічний аналіз природи та функцій кордонів різних типів дозволив визначити чинники, що впливають на образ політичного кордону. Політичний кордон представлений як елемент та чинник процесу самовизначення. Доказано, що порядок формування політичного кордону впливає на його сталість, яка підвищується, якщо кордон є наслідком територіальної ідентичності населення. І навпаки, штучно встановлений кордон потребує часу для формування лояльності населення до нового образу території.

Зазначено, що самовизначення включає два етапи: формування суспільно-територіальної ідентичності і політико-правове визначення державних кордонів. Визначена послідовність набуття кордонами політичних функцій і перетворення з об’єкта в суб’єкт політичного процесу.

Доведено, що функції кордону залежить від ендогенних та екзогенних чинників: природних рубежів, приналежності “суміжних” політичних суб’єктів до єдиного цивілізаційного простору, від політичних режимів та ін. Аргументовано, що політичний кордон є індикатором який віддзеркалює динаміку і фіксує різницю потенціалів суспільно-економічного та політичного розвитку регіонів держави.

Показана залежність розвитку прикордонних зон від адміністративної політики, яка є наслідком соціально-економічного, демографічного потенціалу та етнокультурної єдності. Інтенсивність суспільно-політичних процесів прикордонних зон залежить від геополітичного розвитку та стратегії прикордонного діалогу. В одному випадку, формується спільне “відкрите” прикордоння суміжних держав, в іншому – ізольоване “прикордоння” в межах однієї держави. Ґрунтуючись на аналізі геополітичного статусу України, досліджений процес формування образу політичного кордону та визначені ідентифікаційні пріоритети в регіонах. Проведено політико-правовий аналіз оформлення державного кордону України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розробці системи понять, які впливають на політологічний аналіз процесу формування, функціонування територіальної свідомості, механізмів реінтеграції України з державами СНД та ЄС.

Положення і висновки дисертації можуть бути використанні в процесі удосконалення законодавства з територіальних питань. Результати спрямовані на реформування зовнішньополітичного курсу України, твердження пріоритету національно-державних інтересів, які відбивають потреби розвитку. Ряд положень може бути використана у навчальному процесі, при викладанні загальних і спеціальних курсів, у навчальних посібниках з даної проблеми.

Апробація результатів дослідження здійснювалася на наукових конференціях та методологічних семінарах кафедри політичних наук Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського. Результати дослідження оприлюднювалися на міжнародних і регіональних науково-практичних конференціях.

Публікації. Результати дослідження відображені у 4-х наукових статтях у виданнях, які визнані ВАК фаховими з політології.

Структура дисертації складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 200 сторінок. Список використаних джерел містить 396 найменувань (22 стор.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі – “Теоретико-методологічні основи політичної лімології” здійснюється методологічний аналіз досліджень взаємозв'язку між природою держави і характером її кордонів. У підрозділі 1.1. “Розвиток теорії дослідження політичних кордонів” представлено аналіз предметного кола лімополітичних досліджень. Простір стає суб'єктом політичних відносин з XIX ст., що обумовлено розвитком геополітики, яка зазначила вплив географічних чинників на суспільно-політичні процеси. Цей підхід дав поштовх аналізу кордону як органічного явища, яке має характер територіального утворення, просторове усвідомлення, системні принципи розвитку. Геополітичні версії представлені в працях німецької (Ф. Ратцеля, Р. Челена, К. Хаусхофера), англо-американської (Х. Макіндера, А. Мехена, А. Ролінгса) та російської (П. Савицького, Л. Гумільова) шкіл. Образ держави як “геобіосоціального” організму, кордони якого “подібні шкірі”, а тому відбивають його внутрішній стан, виник в натуралістичній соціології (Р. Вормс, Г. Спенсер). Політизовані форми органіцизму (“расизм”, “соціал-дарвінізм”) призвели до дискредитації тези геополітики про суб’єктність простору.

Конвенційне закріплення недоторканності державної території і непорушності кордонів нанесло удар по теорії “природних кордонів”. ЇЇ модернізованою формою став мондіалізм, який виходив з проекту створення політичного Цілого без кордонів. Інтеграційні процеси в макрорегіонах обумовлюють нівелювання кордонів держави, ведуть до дезінтеграції; суверенізація активізує внутрідержавну інтеграцію, яка завершується встановленням політичних кордонів.

До 70-х рр. ХХ ст. дослідження з лімополітології торкалися лише історії кордонів, а соціокультурні та електоральні аспекти визнавалися ненауковими. Осмислення інтеграційних процесів глобального рівня представлено в “світосистемній теорії”. “Осьовий поділ” між центром і периферією світу нівелює роль держави, поняття “кордони” витискується з політичної в економічну сферу і використовується при позначенні кордону між центром і периферією. У теоріях І. Валерстайна, Б. Джилса, Д. Уілкінсона периферія виступає “каналом” мобільності для країн, що прагнуть перейти в центр. Геоекономічну роль кордонів досліджували: В. Дергачов, Д. Златопольський, Р. Робертсон, П. Савона. В працях Ф. Броделя, Н. Данилевського, Ш. Ейзенштадта, Л. Мечникова, А. Неклесса, С. Семенова, А. Тойнбі представлена соціокультурна природа кордону Прихильники історичного підходу: Н. Дьяков, В. Загоровський, І. Костюшко, М. Любавський, В. Савченко, розглядають кордон як результат еволюції територіальних систем.

Сучасні дослідження розглядають кордон як об’єкт, і суб’єкт політичного процесу, що обумовлено змінами геопросторової системі світу, коли кордони розвиваються в межах сталих політичних утворень. У роботах В. Дергачова, М. Ільіна, Л. Казарян, Ю. Канигіна, А. Никифорова, Ф. Рудича, Ю. Тихомирова, В. Тишкова, П. Чернова представлені тенденції розвитку територіально-політичних систем на теренах інтегрованих просторів, логіка яких втілює ідею постсуверенного існування, актуалізує питання політичної ролі кордону. Розуміння кордону збігається з Європейським усвідомленням його як інструмента політики, що абсолютизує штучність та нівелює природність. Місце політичного кордону у розвитку єврорегіонів визначають Д. Гомьєн, В. Горбулін, А. Пендзівол, В. Похвальський, Б. Топорнін, С. Федуняк, В. Череванєм.

При штучності більшості кордонів міжнародно-правова база є запорукою їх справедливого встановлення. Правовий аспект лімології представлений монографіями С. Бабуріна, Ю. Барсегова, І. Дмитриченко, Б. Клименко, І. Кузьменко, А. Ладиженського. Правове забезпечення самовизначення політичних утворень і збереження непорушності державних кордонів розробляли А. Абашидзе, Л. Волова, Н. Лазар, А. Порк, Р.Шпорлюк. Не менш досліджена ця проблема у зарубіжних вчених Ф.Барта, Е.Гелнера, О.Мотиль, В.Тєрнера, Д.Чепелі та ін.

Питання кордонів набуло якості національної проблеми в країнах Центрально-Східної Європи та в Україні. Теорії політичних кордонів тут стали елементом концепцій національного самовизначення та територіальної незалежності (М. Грушевського, М. Драгоманова, В. Липинського, В. Старосольского, С. Рудницького, С. Шелухіна та ін.).

При відсутності монографічних робот з зазначеної проблеми найбільша кількість публікацій припадає на 80-90 рр. Історико-політичному розвитку території України присвятили праці О. Ганжа, Я. Дашкевич, В. Кубійович, А. Литвиненко, Ф. Рудич, С. Сосса, П. Толочко та ін. Питання розподілу території України за фізико-географічними та економічними ознаками досліджували В. Андрушко, І. Буркут, О. Конотопцев, Р. Сергiйчук, О. Топчиєв та ін. Засади національної безпеки України в регіональній інтеграції та транскордонному співробітництві розглядали В. Будкін, І. Ілько, А. Никифоров, І. Руснак, В. Фісанов, О. Шемякін та ін. Правове оформлення кордону України представлено в працях А. Бондар, А. Буряк, В. Войтенко, М. Дмитрієнко. З'явилися дисертаційні дослідження М. Багрова, І. Горобець, І. Гудзелюк, І. Дмитриченко, О. Дубрави, О. Малиновської – де темою або її частиною, виступало питання становлення кордонів та транскордонного співробітництва .

Сучасні методологічні підходи до вивчення кордонів виходять з неможливості вивчати їх на рівні окремих країн. Функціональна роль кордонів в політичному процесі потребує визначення місця кордонів локальних територіально-політичних систем у системі світових кордонів. Сталість ідентифікації людини з територіями різного рангу створює підґрунтя відтворення соціокультурних форм, які сприяють збереженню цілісності та унікальності суспільства, надають можливість реалізації національного самовизначення.

У підрозділі 1.2. “Методологія дослідження політичних кордонів” обґрунтовані засади системного політологічного аналізу, збагачення методології дослідження суспільного простору. Тематичне взаємопроникнення з проблем становлення політичних кордонів властиво науковим напрямкам: міжнародному та державному праву, історії, соціально-економічній і політичній географії. Предметом політологічного аналізу постають поняття: “територія”, “територіально-політична система”, “кордон”, “національне самовизначення”, “територіальна ідентифікація”, “національні образи території” тощо. До традиційних підходів лімологічного дослідження належать історико-картографічний, класифікаційний, функціональний і географо-політологічний. Історико-картографічний – виходить із потреби вивчення кордонів у просторі і часі. Вагомість впливу кордону на життєдіяльність територій та регіональний політичний процес, розглядаються як залежні від його “віку” та морфології.

Іншим підходом є класифікаційний. Розглядаючи морфологію кордонів, Керзон, Хаусхоффер, Тено та ін. політики початку ХХ ст. представили типології, де морфологія не відривається від змісту і функцій. Визнання отримали класифікації кордонів по морфології, природним особливостям; історичним умовам і послідовності виникнення; функціям. Про функціональне призначення кордонів писали: О. Белов, О. Вітовський, М. Гончар, Я. Дашкевич, В. Колосов, О. Колчев, О. Майборода, О. Новосьолов, Л. Смирнягін та ін. Не всі автори погоджувалися із існуванням неполітичної історії кордону. Ідея культурних кордонів та їх функціональної бар’єрності була піддана критиці. Визначено, що будь-який кордон виконує і контактні, і бар'єрні функції, питання лише в їх співвідношенні. Режим і функції кордонів залежать від ідеології, стратегічної мети і економічних можливостей країни.

Серед послідовників політологічного підходу – Р. Дарендорфа, А. Лейпхарта, К. Райта, Дж. Герца, П. Діля, які досліджували конституювання єдності у багатоскладовому суспільстві, а саме форми автономії сегментів багатоскладового суспільства та типи адміністративних кордонів. Р. Дарендорф представив питання взаємоневідповідності ідеї самовизначення, ядром якого є культурна однорідність, до ідеї формування відкритого суспільства. Незважаючи на важливість висновків, політологи не дослідили зв'язок між територією і людиною. Традиційні підходи пояснювали державні кордони як похідні від військових, економічних та інших чинників міцності держав, які розглядалися як “природні”. Політика держав, ієрархічні відносини між ними не приймалися до уваги. У 80-х рр. ХХ ст. стало ясно, що кордони не можна вивчати лише на рівні країни. Світові процеси, зростання чинників регіональної самосвідомості вимагають нових підходів до вивчення кордонів.

У 90-х рр. ХХ ст. виникла концепція, де особливості кордону визначаються через суспільну свідомість. Ф. Барт, Б. Андерсон, А. Пааси визначали, що легітимні кордони спочатку створюються в уявленнях, а потім делімітуються на карті. Це обумовило уведення терміну “геокультура” в роботах Д. Замятіна, С. Сущія, А. Дружиніна, Е. Морозової при дослідженні еволюції прикордоння в системі “центр-периферія”. Дослідження контактних зон групуються по двом напрямках. Функціоналісти, послідовники Ж. Готтмана і Р. Хартшорна, вважають державу територіальною системою, де стабільність не залежить не від “віку”, а від якості вертикальної інтеграції соціальних груп і горизонтальної інтеграції регіонів. Еволюціоністи вважають що зміна політичного простору залежить від “віку” (Н. Паундс, С. Ван Валкенбург, Д. Паркер)Вони виокремлюють у країни первинне, історичне ядра, зовнішню мантію ядер, периферії різних порядків далекості.

Аналіз кордонів між геокультурними сферами представлені в роботах Г. Лохаузен, С. Хантінгтон, Й. Галтунг, які зазначали, що культурні розлами маркірують систему політичних відносин усупереч тенденціям розмивання політичних кордонів. Найчастіше культурні кордони перетворюються в кордони “де-юре”, здобув офіційний статус політико-адміністративних чи державних. “Розжалувані” кордони “де-юре” не зникають, вони виражені в культурному і політичному ландшафті.

Серед фахівців не існує єдиної думки ні на рівні уявлень про динаміку розвитку політичних кордонів та типологію, ні на рівні понятійного апарату. Більшість авторів зводить проблему “кордону” до питання статусу територій. Кордони розглядаються як елементи національно-культурної ідентичності, політичного самовизначення, або як штучні маркери території. Предмет лімології або обмежується національною психологією, або розширюється до геополітичної проблематики. Отже, актуальною є проблема узгодження підходів щодо національного самовизначення в контексті політичної лімології.

Розвиток теорії та методології дослідження політичних кордонів демонструє залежність теоретичних узагальнень лімології від еволюції феномену політичного кордону. Аналізу еволюції політичного кордону в процесі національного самовизначення присвячений другий розділ – “Кордон як чинник національно-політичного розвитку”. Зазначено, що політичні кордони – пізнє явище. Їх формування пройшло шлях від виключно захисного, символічного кордону, який відокремлював “людське” і “нелюдське”, “впорядковане” і “хаос” до багатофункціонального кордону, який виконує соціальні, культурні, політичні, економічні і навіть психологічні – ідентифікаційні функції. Політичні кордони розмежовують сфери впливу політичних суб’єктів, їх форми залежать від умов господарсько–культурного життя суб’єктів політичного процесу, від їх соціально-політичної мети і державних і національних інтересів. Механізм їх дії, усталеність образів обумовлені природними і географічними факторами формування, кількістю етнокультурних нашарувань і сюжетів політичної історії. У підрозділі 2.1. “Еволюція соціокультурного змісту політичних кордонів” зазначається, що колективне уявлення про кордон (його розташування, форму, функції та ін.) формує прикордонний інстинкт і “образ” територіального простору соціуму, як цілісної системи, що здатна самовідновлюватися, підтримувати ціннісні установки в межах соціально-політичної організації. Уявлення про кордон одночасно є наслідком існування сформованої ідентифікації в соціумі, і стають чинником, що формує стабільні соціально-політичні відносини в межах окресленої території. Образи кордонів постають як явище, де тимчасові і просторові параметри злиті у знаках і символах. Можна виокремлювати цілий клас просторів-кордонів. Багатозмістовність феномену кордону зафіксована різницею термінології: “вoundary” – означає прикордонну лінію, а frontier – пограничну смугу. Класичні приклади: європейські прикордонні смуги (франц. мarche – “рубіж”, “прикордонний район”), американський фронтир (frontier), країни-кордони, країни лімітрофи, країни – геополітичні “буфери” і т. ін. Історичні і політичні події в межах територій сприймаються крізь “призму” історичної географії. Всі види просторів не є політичними, чи юридичними і не фіксуються в документах, вони є культурно-географічними поняттями, що впливають на формування територіальної ідентичності народів, які мешкають в їх межах.

Зміни контурів кордонів пов'язані з модифікаціями образів кордонів. Типологічною характеристикою образу кордонів, є його “динамічність”, яка віддзеркалює постійний процес його актуалізації. Образ реального історико-географічного простору структурується за рахунок локалізації й інтерпретацій історичних подій, що відбуваються в регіоні. Контексти, які розширюють поняття кордону (цивілізаційні, культурні, регіональні) можуть виникати у процесі інтерпретації та інституалізації образу. Процес формування образів політичних кордонів характеризується як взаємопроникнення, переплетення різних символів, ідей кордону, що маркірують простір, причому стрижневим маркером виступає не більш стабільний, а політично актуальний маркер. Маркери і символи політичних кордонів більш мобільні ніж культурні, етнічні, мовні і географічні.

У підрозділі 2.2. “Інституалізація кордону в процесі національного самовизначення територіально - політичних систем” обґрунтовується, що будь-який політичний кордон це багатоскладовий, поліфункціональний феномен, дія якого припускає синтез багатьох образів, але насамперед: природно-географічного, культурно-цивілізаційного і політико-економічного. Будь-який із зазначених образів здатний обґрунтувати існування політичного кордону за допомогою актуалізації власних чинників соціальної ідентичності, підвищуючи її доцільність і додаючи легітимності. До того ж, образ кордону і домінування визначених легітимних чинників у кожній історико-географічній зоні будуть мати стійкі особливості, які впливатимуть на політичний процес. Зміни контурів реальних кордонів пов'язані з модифікаціями образів кордонів. Рівень стійкості образів визначає рівень стабільності ідентичності і соціально-політичної лояльності населення.

Первинним моментом, умовою існування кордону держави може бути визнання території держави. Навіть якщо лінія кордону залишатиметься неделімітованою і буде заперечуватися сусідами. Державний кордон відноситься до фронтальних, різких кордонів, оскільки головне його завдання – збереження політико-територіальної ідентичності громадян і забезпечення юрисдикції держави на обмеженій території.

Територія ж здатна ставати політичним ресурсом, базою для політичної і соціальної мобілізації населення. “Окреслений простір” – це ознака культури, що має сформовані владні структури. Будь-який кордон визначає: межі території існування суспільства; політичний, економічний і культурний простір соціального організму; просторові межі здійснення державної влади і межі, за якими держава виступає як іноземна, зовнішня сила. Предметом політичного аналізу стають особливості державної території: склад та устрій, історія формування, місце розташування і характер кордонів встановлених, або таких, що встановлюються. Тут устрій держави виступає в соціально-економічному розвитку суспільства одночасно і як чинник розвитку, і як його результат. Аналіз території в двох змістах — як фактичної, і як юридичної — дозволяє відійти від розуміння території як формально-юридичної межі існування держави.

В давнину, розділ народів забезпечувався природними географічними, мовними бар'єрами, але в наш час розвиток комунікації, освіта долають ці бар’єри, якщо вони не підтримуються штучно. Засобами цього є воєнні загрози, обмеження міграцій, економічний протекціонізм, валютна автономія, економічна замкненість, пропаганда націоналізму; освіта, яка “працює” на національну ідею. Доктрина суверенітету сприяє збереженню цих явищ і почасти існує завдяки їм.

У третьому розділі – “Політичні кордони як прояв національної стратегії держави” висвітлюється коло питань щодо ролі лімополітики в процесі національного самовизначення української державності. У підрозділі 3.1. “Територіально-політичне розмежування України в процесі національного самовизначення на пострадянському просторі” показано, що в кінці ХХ ст. у міжнародній системі відбулися зміни, наслідком і стимулом яких став розпад одних та формування нових держав. Трансформації призвели до конфліктів під час делімітації кордонів. Частиною цих процесів стало створення “просторового образу” нових кордонів держав, зміна зовнішньополітичних стратегій, концепцій національної безпеки, обґрунтування правового статусу, морфології і функцій нових кордонів.

Територію в межах сучасних кордонів Україна успадкувала від СРСР. Вони стали атрибутом незалежності та елементом національного суверенітету України. Проте, державотворення залишається уразливим процесом, на що вказує стан оформлення кордонів. Розв'язання проблем, пов’язаних з забезпеченням охорони кордону, комплектуванням Прикордонних військ, оформленням політичного кордону – пройшло п'ять етапів, стратегією яких стало переосмислення місця Прикордонних військ в системі держави, реорганізація Держкомкордону в правоохоронну структуру. Нова ідеологія безпеки кордонів визнала приоритетним напрямком охорони “схід”, звідки йде потік контрабанди та неконтрольованої міграції. Нова iдеологiя має за мету уникнення традиційної функції території України як буферу, що зберiгає Європу від міграції. Практика виявила, що однобічна орієнтація України на “Захід” або “Схід” веде до розподілу Європи на “сфери впливу” і обумовлює посилення контролю чи на “східному” чи на “західному” кордонах.

У роботі аналізуються неоєвразійські проекти перерозподілу територій країн (в тому числі і України) з метою збирання Євразійського простору в континентальних межах, що передбачає актуалізацію “реліктових” кордонів та визнання умовними політичних кордонів. Досліджуються концепції які зараховують територію України до буферного простору “проміжної Європи”. Територія України визнається стратегічно важливою не лише в бінарних концепціях “політики стримування”, але й у поліцентричних моделях устрою світу, де регіональна складова відіграє переважну роль.

Політики та науковці, визнаючи стратегічну роль України, представили різні позиції щодо культурно-цивілізаційної належності українського народу, отже й різні позиції щодо лінії кордону. Відмінністю національно-державницької течії (Ю. Липа, С. Рудницький, В. Старосольський) було обґрунтування права українського народу на державність при наголошенні суспільно-політичної традиції як унікальної, тому й кордон мав бути жорстким. Послідовники народницької концепції (М. Драгоманов, М. Грушевський, С. Шелухін) визнавали право будувати зовнішньополітичну стратегію на принципах рівності прав народів. Відтак і кордон, як символ рівності прав, має бути фільтруючим, проте не жорстким. Прихильники консервативного напрямку (В.Липинський) визнавали Україну етноконтактною країною-кордоном, доля якої визначається здатністю відтворювати культурно-цивілізаційний синтез, налагоджувати геополітичні комунікації.

Специфіка розташування України полягає в її належності до Європи та Євразії, причому в обох регіонах вона займає периферійне положення. Національне самовизначення повинно перебороти впливи конфліктогенних чинників: “регіональної опозиції”, претензій прилеглих держав та визнати “рубіжність” як “локомотив” розвитку. Прагнення обґрунтувати державні кордони України визначенням їх “природності”, “відповідності етнографічним межам нації” є проблемним в ситуації етнічного черезсмужжя, що характерне східноєвропейському регіону.

Для України актуальними є не лише проблеми узгодження “просторового образу” внутрішніх (адміністративних, етнокультурних, електоральних) кордонів, але й правового визначення зовнішньополітичних кордонів. Не вирішені питання делімітації та демаркації кордонів з Румунією, Росією, Білоруссю, Молдовою. Постали проблеми встановлення прикордонних режимів на “західних кордонах” України та проблема самовизначення у політичній ситуації, де актуалізовано питання її статусу як “контактної зони”, “транзитної держави”. Від вирішення цього питання залежить визначення типів кордонів України. Україну, яка знаходиться у стані політичного самовизначення, можна назвати “кордоном у стадії розпаду”, бо вона спрямовує зовнішньополітичні зусилля на трансформування успадкованого статусу “держави – кордону” у статус “транзитної країни” – гирла цивілізаційної комунікації.

У підрозділі 3.2. “Формування державної території України та встановлення її політичних кордонів” представлено етапи формування території України, що пояснюють особливості регіонального устрою країни, слабкість її культурно  політичного ядра. Культурно-історичні регіони України залишаються носіями політичних настроїв, які обумовлюють сталість тенденцій багатоскладового суспільства.

Функції державних кордонів України в минулому, впливають на їх сучасного визнання. Ділянки державного кордону переживають різні рівні трансформації. Західні кордони розвивають досвід політичного кордону, якій був їм притаманний за радянські часи. Східні – знаходяться у процесі набуття цього досвіду. На відміну від західних, східні кордони виконують функції чинника процесу самовизначення. Проблема кордонів є частиною процесу створення образу державної території, що продемонструвала політична криза 2004 р.

Реалiзацiя українського проекту нації  держави припадає на час трансформацій, коли європейські держави делегують частини суверенітету заради вигод iнтеграцiї. За цим, з одного боку, Україна прагне віднайти суб’єктність в Європі, позначивши її межами – стабільними державними кордонами. З іншого боку, вона прагне інтегруватися до Європейських структур, зробити кордони прозорими та умовними.

Україна підтримує ідею прозорих кордонів із Європою в обмін на “сприяння” соціально-економічного розвитку. Йдеться про політику єврорегіоналізму. Україна має сім сусідів. Автономна Республіка Крим, 18 з 24 областей України та одне з двох міст із спеціальним статусом (Севастополь) є прикордонними та кваліфікуються як етноконтактні зони. Розташування України ставить її в унікальне становище в Європі й робить її значущим чинником у масштабах регіону. Входження України в систему міжнародного політико-правового простору, актуалізувало завдання твердження міжнародно-правової суб’єктності, уникнення ізоляції від Європи, збереження “status quo” на євразійському просторі.

У Висновках підбито основні підсумки дослідження.

Існування концепції та образу політичного кордону є ознакою національного самовизначення і державного суверенітету територіального утворення. Територія держави відіграє фундаментальну роль в процесі політичного самовизначення, елементом якого є національна ідентичність. Політичні кордони фіксують суверенітет і міжнародно-правову суб’єктність територіального утворення, формування національних систем безпеки, характер входження у світове співтовариство, особливості внутрішньої і зовнішньої політики. Характеристики кордону віддзеркалюють світовий баланс сил.

Творення кордонів знаходиться під впливом політичних, історичних, економічних, культурних чинників, які обумовлюють суб’єктність територіальної системи, політичне самовизначення якої є етапом набуття суверенітету. Кордони держави виступають межею простору самовизначення народу, де держава здійснює суверенітет. Роль політичних кордонів в тому, що вони є і символом, і ознакою суверенітету держави, виступають в якості суб’єкту процесу самовизначення, відіграючи роль дійового чинника.

Якість суб’єкту держава отримує з встановленням політичних кордонів, які еволюціонували від об’єкту політичного процесу до суб’єкту суспільного розвитку. Суб’єктність кордону проявляється в набутті їм дійових функцій. Функціональне призначення кордонів розглядається з двох позицій. Відповідно до першої, кордони є чинниками національної безпеки. Фундаментальні розходження між етно-націями і розрив у рівнях життя означає, що політика відкритих кордонів може призвести до руйнування соціально-політичної стабільності в розвинутих регіонах світу. Тут кордони демонструють функції бар’єру та фільтру. Відповідно до другої, кордони мають інструментальне значення, адміністративну зручність, але морально застарілі, соціально не виправдані. Тут кордони здобувають значення тільки як чинник ідентифікації.

Сталість політичного кордону підвищується, якщо він є наслідком сформованої політико-територіальної ідентичності населення. Штучно встановлений кордон потребує часу для формування нового образу території та виникнення лояльності населення до нових кордонів. Політичний кордон є більш широким за змістом та менш мобільним порівняно з державним, який може включати декілька образів кордонів.

Політична доктрина держави залежить від процесів самовизначення, отримання правосуб’єктності, що відбуваються в межах територіально-політичних систем: фактичної, кордони якої існують “де-факто”; та тієї, що існує у вигляді конституційно визнаної системи політико-територіального розподілу. Концепція центр-периферійної організації політичного простору, має за мету синтез локальних просторових систем та їх інтеграцію, вона спрямована на формування самоідентифікації особи з територією, де політичний кордон виступає територіальним та соціально-психологічним маркером.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1.

2.

3.

4.

:

АНОТАЦІЯ

Долгов О. В. Національне самовизначення територіально-політичних систем в контексті політичної лімології. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. Миколаївський державний гуманітарний університет, Миколаїв, 2005.

Дисертація присвячена дослідженню процесів національного самовизначення територіально політичних систем в контексті політичної лімології. Аналізуються теоретико-методологічні основи лімології – спеціальної галузі політології, метою якої є вивчення кордонів як чинників національно-політичного розвитку.

Представлено еволюцію політичних кордонів та їх інституалізацію в процесі національного самовизначення. Обґрунтовано, що державний кордон це соціокультурний та політичний феномен, що є індикатором суспільно-політичних процесів в державі.

Досліджено процес політичного розмежування України на пострадянському просторі та встановлення її кордонів. Запропоновано типологію політичних кордонів України та практичні рекомендації щодо її лімополітики, як прояву національної стратегії.

Ключові слова: політична лімологія, політичний кордон, соціокультурна межа, державна, адміністративна границя, територіально-політичні системи, національне самовизначення, політичний процес.

АННОТАЦИЯ

Долгов А. В. Национальное самоопределение территориально-политических систем в контексте политической лимологии. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 – политические институты и процессы. Николаевский государственный гуманитарный университет им. П. Могилы, Николаев, 2005.

Дисертация посвящена комплексному анализу факторов, влияющих на характер формирования и функциональные возможности современных политических границ, которые выступают составной частью процессов самоопределения териториально-политических образований и индикатором их суверенитета. Автор, исследуя государство как территориальную систему, определяет роль границы как политически активного фактора в процессе национального самоопределения.

Представлен анализ эволюции политической границы как феномена и как социально-политического понятия специальной политологической дисциплины - лимологии. Осуществляется систематизация понятий “граница”, “государственная граница”, “политическая граница” и их современное политико-правовое толкование.

Обосновывается роль социокультурных факторов в оформлении образа границы в процессе политического самоопределения. Устойчивость политической границы рассматривается в зависимости от порядка её становления. Стабильность политической границы повышается, если она является следствием сформированной политико-территориальной идентичности населения. И наоборот, искусственно установленная политическая граница требует времени для формирования нового образа территории и социокультурной лояльности к государству.

Политические границы являются не только символом и признаком суверенитета государства, но и выступают в качестве субъекта процесса политического самоопределения, играя роль активного фактора. Осуществлен политический анализ норм международного и национального права, закрепляющих порядок установления политико-правового режима государственных границ Украины. Систематизированы подходы к определению геополитической роли Украины, к функциональным особенностям ее границ в политических процессах.

Автор представил этапы формирования государственной территории и государственных границ современной Украины, определив приоритеты трансграничного сотрудничества в условиях интеграционных процессов. Обозначены особенности политических процессов как проявления национальной стратегии государств в условиях пограничья. Аргументировано, что политическая граница фиксирует динамику и разницу потенциалов общественно-экономического и политического развития отдельных регионов государства, которую наглядно отражают современные электоральные карты.

Отмечается, что реализация украинского проекта государства-нации осуществляется в период трансформаций, соответствующих миросистемной идеологии, когда государства делегируют части своего суверенитета международным организациям и институтам ради социально-экономических выгод. Отмечается противоречие: с одной стороны, Украина стремиться актуализировать свою субъектность в Европейском пространстве, обозначив её стабильными государственными границами, но с другой стороны, она стремиться интегрироваться в Европейские структуры, то есть, готова ограничить свой суверенитет, сделать границы прозрачными и условными.

Процесс легитимации государственности Украины в пределах существующих государственных границ имеет собственную историю и логику, которые фиксируются реформированием идеологии охраны границ. На современном этапе приоритетными направлениями охраны признаны восточное и северо-восточное направления, откуда идет основной поток контрабанды и неконтролируемой миграции. Новая идеология охраны границы имеет целью преодоление традиционной функции территории Украины как буфера, который сохраняет Европу от миграции. Практика определения статуса, функционального типа и “образа” границ демонстрирует, что односторонняя ориентация Украины на Запад или Восток ведет к разделению Европы на “сферы влияния” и обуславливает усиление контроля или на “восточной”, или на “западной” границах.

Ключевые слова: политическая лимология, политическая граница, социокультурный предел, государственная, административная граница, территориально-политические системы, национальное самоопределение, политический процесс.

SUMMARY

Dolgov National self-determination of territorial - political systems in a context political limology (political science about borders). - the Manuscript.

The dissertation on the competition of a scientific degree of the candidate of political sciences on the speciality 23.00.02 - political institutes and processes. The Nikolaev state humanitarian university, Nikolaev, 2005.

The dissertation is devoted to research of processes of national self-determination of territorially political systems in a context political (political science about borders). Theoretical and methodological bases limology - special area of political science which purpose is studying borders as factors of national - political development are analyzed.

Evolution of political borders and their becoming is submitted during national self-determination as institute. It is proved, that the frontier is a welfare and political phenomenon which is the indicator of political processes in the state.

Process of political delimitation on the post Soviet space and an establishment of borders of Ukraine is investigated. The typology of political borders of Ukraine and practical recommendations on formation of stable political borders, as displays of national strategy is offered.

Key words: political limology (political science about borders), political border, cultural border, the state, administrative border, territorial - political system, national self-determination, political process.