ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Деревянкін Сергій Леонідович
УДК 343.1
ПУБЛІЧНІСТЬ ТА ДИСПОЗИТИВНІСТЬ
У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
Спеціальність 12.00.09 – кримінальний процес та
криміналістика; судова експертиза
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Харків – 2005
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Одеській національній юридичній академії Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор
Аленін Юрій Павлович,
Одеська національна юридична академія,
завідувач кафедри кримінального процесу.
Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор
Волобуєв Анатолій Федотович,
Харківський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри криміналістики;
кандидат юридичних наук, доцент
Кожевников Геннадій Костянтинович,
Інститут підготовки кадрів Академії прокуратури України, професор кафедри теорії та практики прокурорської діяльності.
Провідна установа: Київський національний університет внутрішніх справ, кафедра теорії кримінального процесу та судоустрою, Міністерство внутрішніх справ (м. Київ).
Захист відбудеться “27” січня 2006 року о “1400” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.700.01 Харківського національного університету внутрішніх справ (61080, Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27).
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ (61080, Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27).
Автореферат розісланий “26” грудня 2005 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Т.В. Каткова
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Кримінально-процесуальне право традиційно розглядається як галузь публічного права, а кримінальне судочинство – переважно як владна діяльність уповноважених державних органів і посадових осіб. Ігнорування інтересів громадянина та інших непублічних осіб у кримінальному судочинстві тривалий час було зумовлено не лише сутністю кримінально-правових відносин (які є первинними щодо процесуальних), але й характером відносин, що складалися між державою і громадянином, які можна було кваліфікувати як відносини суверена і васала (особливо в умовах тоталітарного суспільства).
Побудова правової держави і громадянського суспільства у цивілізованій частині світу змінила пріоритети й у сфері кримінального судочинства, що повернулося обличчям до його учасників, які захищають у кримінальній справі власний інтерес або представляють чужий, у зв’язку з чим постало питання про сучасне бачення кримінального судочинства, його публічну і приватну (диспозитивну) складові.
Відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, затвердженої постановою Верховної Ради України № 2296 від 28 квітня 1992 р., як основні принципи судово-правової реформи, зокрема, було визначено створення судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом і створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинуватості; радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, деідеологізування і наповнення його гуманістичним змістом; та диференціювання форм судочинства, зокрема залежно від ступеня тяжкості злочину.
Реалізація вказаних основних положень судово-правової реформи у частині, що стосувалася реформування процесуального законодавства, пов’язана з розширенням та оптимізацією прав учасників процесу (у розумінні п. 8 ст. 32 КПК України), забезпеченням вільного розпорядження ними своїми матеріальними та процесуальними правами, посилення захисту приватних інтересів, які потрапляють у сферу кримінального судочинства, що зумовлює ствердження в кримінальному процесі як категорії диспозитивності і посилення її правового значення як принципу процесу. Диспозитивність тривалий час розглядалася переважно як засада цивільного і арбітражного (господарського) судочинства, та, зважаючи на публічний характер кримінально-процесуальної діяльності, заперечувався її принциповий характер для останньої. Результатом такого ставлення до диспозитивності стала невирішеність у науці питань про її зміст та значення для кримінального судочинства. З іншого боку, у науці кримінально-процесуального права до цього часу відсутня єдність позицій і щодо публічності кримінального процесу, її відображення у змісті, формі кримінально-процесуальної діяльності, а сам термін в інших галузевих науках нерідко ототожнюється з транспарентністю судочинства.
Разом із тим, устремління до модернізації судочинства, посилення його диспозитивних засад, ігнорування публічної складової кримінального процесу може призвести (як це мало місце в окремих країнах Західної Європи у 80-ті – 90-ті роки ХХ ст.) до зниження ефективності кримінально-процесуальної діяльності, втрати державою дієвого інструменту контролю над злочинністю та зниження рівня захисту тих же приватних інтересів, що зрештою позначається на справедливості правосуддя, зумовлює нагальність вирішення проблеми узгодження публічних і приватних положень кримінального процесу як у правотворчому, так і у правозастосовному аспектах, особливо на етапі розроблення та прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України.
Необхідно відзначити, що з питань публічності і диспозитивності кримінального судочинства існує значний доробок учених-процесуалістів.
Так у дорадянський період окремі питання диспозитивності і публічності в судочинстві знайшли відображення в роботах С. І. Вікторського, М.В. Духовського, В.К. Случевського, П.І. Люблінського, С.В. Познишева, Н. Н. Розіна, І.Я. Фойницького. У радянський час указані проблеми у своїх працях розглядали В.П. Божьєв, В.Н. Бояринцев, С.Є. Віцин, І.М. Гальперін, В.Г. Даєв, В.З. Лукашевич, О.М. Ларін, П.А. Лупінська, І.Л. Петрухін, В.М. Савицький, М.С. Строгович та інші.
Зазначені питання стали предметом декількох дисертаційних досліджень, виконаних у Радянському Союзі та в Російській Федерації, серед яких кандидатські дисертації В.Н. Бояринцева “Співвідношення публічності і диспозитивності у радянському судовому праві” (Москва, 1987 р.), О.І. Рогової “Межі прояву диспозитивності у кримінальному судочинстві” (Томськ, 1994 р.), О.С. Олександрова “Диспозитивність у кримінальному процесі” (Н. Новгород, 1995 р.), О.О. Сєдаш “Приватні засади у російському кримінальному судочинстві” (Саратов, 2000 р.), О.О. Шамардіна “Приватні засади обвинувачення і становлення принципу диспозитивності в кримінальному процесі Російської Федерації” (Оренбург, 2001 р.), С.С. Пономаренка “Диспозитивні засади у російському кримінальному судочинстві” (Оренбург, 2002 р.), І.С. Дікарьова “Диспозитивність у кримінальному судочинстві” (Волгоград, 2004 р.), а також докторська дисертація Л.М. Масленникової “Публічна та диспозитивна засади у кримінальному судочинстві Росії” (Москва, 2000 р.).
Втім в Україні наукові дослідження у цій сфері мають вибірковий характер. Окремі питання проблеми публічності і диспозитивності в кримінальному судочинстві досліджували у своїх працях Ю.П. Аленін, В.Т. Маляренко, В.Т. Нор, розглядалися в кандидатській дисертації Ю.О. Гурджі “Кримінально-процесуальна активність потерпілого” (Одеса, 2000 р.). Питанням лише диспозитивності присвячено кандидатську дисертацію М.О. Ноздріної “Диспозитивність як елемент принципу змагальності у кримінальному процесі України” (Харків, 2004 р.), монографію Л.М. Лобойка “Принцип диспозитивності у кримінальному процесі України” (Донецьк, 2004 р.).
Поза увагою вчених залишилися найбільш важливі (з точки зору створення та реалізації концепції майбутнього кримінального процесу України) питання не лише щодо змісту вказаних процесуальних понять, але й про критерії співвідношення публічності і диспозитивності судочинства, як однопорядкових його категорій, про узгодження публічних і приватних інтересів як засобу подолання конфліктів у кримінально-процесуальній діяльності.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось відповідно до напрямків, визначених Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001 – 2005 роки, затвердженою Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. № 1376. Обрана проблема дослідження є складовою частиною загальної наукової теми, що виконує Одеська національна юридична академія “Правові проблеми становлення і розвитку сучасної Української держави” (номер державної реєстрації 0101V001195), а також частиною науково-дослідної роботи кафедри кримінального процесу ОНЮА з теми “Проблеми ефективності кримінально-процесуального законодавства у сфері боротьби зі злочинністю і охорони прав особистості в умовах формування правової держави” на 2001 – 2005 роки з точки зору концепції майбутнього кримінального процесу України. Тема дисертації була затверджена Вченою радою Одеської національної юридичної академії 27 квітня 2004 р. (протокол № 7).
Мета і завдання дослідження. Перед дисертаційним дослідженням поставлено мету – дослідити зміст і правову природу публічності та диспозитивності як правових явищ кримінального судочинства, встановити їх місце, взаємозв’язок та співвідношення в кримінально-процесуальній діяльності.
Виходячи з мети дослідження, перед ним поставлено наступні завдання:
простежити розвиток поглядів на публічність і диспозитивність у науці кримінально-процесуального права в дорадянський і радянський періоди, у теперішній час;
визначити поняття, правову природу, структуру (матеріальні і формальні складові) та взаємозв’язки публічності і диспозитивності як кримінально-процесуальних явищ та їх вплив на форму кримінального процесу;
установити джерела публічності і диспозитивності кримінального процесу та дослідити місце інтересу в кримінально-процесуальній діяльності, його публічну і приватну, об’єктивну і суб’єктивну природу;
визначити коло суб’єктів публічності і диспозитивності у кримінальному судочинстві, виділити риси, які характеризують процесуальні права і повноваження у кримінальному процесі;
виявити фактори, що перешкоджають запровадженню диспозитивних прав та дискреційних повноважень у кримінально-процесуальне законодавство і правозастосовну практику в Україні, а також правові способи і форми їх нейтралізації, у зв’язку з чим запропонувати конкретні диспозитивні і дискреційні норми;
сформулювати підстави, способи та механізм узгодження інтересів у кримінальному судочинстві.
Об’єктом дослідження є публічність і диспозитивність, відповідно як засіб реалізації державної політики у галузі кримінального судочинства і можливість непублічних суб’єктів самостійно здійснювати свої права у кримінальному процесі.
Предмет дослідження складають закономірні зв’язки публічності і диспозитивності кримінального судочинства, проблемні питання узгодження останніх та відображення публічності і диспозитивності у змісті та формі кримінально-процесуальної діяльності.
Теоретичну основу дослідження склали праці вчених-теоретиків і практиків дореволюційного, радянського періоду, а також наукові праці сучасних вітчизняних і іноземних вчених, які досліджували вказану проблематику як у галузі кримінального процесу, так і в галузі цивільного судочинства, судового права.
Нормативною базою дослідження стали норми національного кримінально-процесуального права як минулих років, так і сьогодення, норми міжнародного права, в яких закріплено стандарти кримінального правосуддя, у тому числі прав людини (зокрема Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р.), норми права ЄС з “третьої опори” ЄС (співробітництва судових і поліцейських органів у кримінально-правовій сфері), проекти КПК України, Судового кодексу України, Модельного КПК для держав СНД, норми іноземного кримінально-процесуального законодавства.
Емпіричну базу дослідження склали результати вивчення матеріалів 156 кримінальних справ приватного, приватно-публічного, публічного і публічно-приватного обвинувачення, розглянутих судами Одеської області в 2000 – 2005 рр. з участю потерпілих, та матеріалів, в яких прийнято судові рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або залишено скарги потерпілого без розгляду, а також матеріалів 35 судових і 40 прокурорських перевірок за скаргами на окремі постанови та дії органів дізнання, досудового слідства і прокуратури, вивчення опублікованої судової практики Верховного Суду України, судові рішення та ухвали Європейського Суду з прав людини, анкетування 70 слухачів інституту підготовки професійних суддів при Одеській національній юридичній академії.
Методи дослідження. Для забезпечення достовірності наукових результатів у дисертаційному дослідженні використано систему принципів та прийомів, заснованих на філософських, загальнонаукових і спеціальних методах.
Основу методики дисертаційного дослідження складає загальнонауковий діалектичний метод пізнання. Обґрунтованість висновків і рекомендацій, що містяться в дисертації, досягається за рахунок комплексного застосування діалектичного і спеціальних наукових методів пізнання: конкретно-історичного, системно-структурного, формально-логічного, порівняльно-правового, а також методу конкретно-соціологічних досліджень.
Завдяки конкретно-історичному методу досліджено питання становлення і розвитку публічних і диспозитивних положень кримінального судочинства, поглядів на вказані явища в науці кримінально-процесуального права. Застосування системно-структурного аналізу дало змогу виявити внутрішні зв’язки між принципами кримінального процесу, зумовленість публічності і диспозитивності кримінального судочинства публічними і приватними інтересами (як на етапі правотворчості, так і на етапі правозастосування), а системно-функціональний аналіз дозволив сформувати систему підстав та засобів узгодження цих інтересів і, відповідно, публічності і диспозитивності в кримінальному судочинстві.
Використання формально-логічних методів (аналізу, синтезу, індукції, дедукції, аналогії) дозволило розмежувати такі правові категорії правосуддя, як публічність і законність, гласність; диспозитивність і змагальність, дискреційність; провести аналіз наукових позицій щодо понять публічності і диспозитивності як принципів та методів правового регулювання.
Виходячи з порівняльно-правового методу, на основі зіставлення норм національного і іноземного процесуального законодавства, норм міжнародного права було виявлено прогалини у внутрішньодержавному правовому регулюванні диспозитивності і публічності кримінального судочинства.
Статистичний метод використовувався для аналізу і узагальнення емпіричної інформації щодо теми дослідження, а соціологічний метод застосовувався при аналізі результатів проведеного під час дослідження анкетування.
Наукова новизна одержаних результатів. У результаті проведеного дисертаційного дослідження запропоновано авторське розв’язання окремих дискусійних питань, що існують у теорії кримінального процесу щодо визначення понять його публічності і диспозитивності, їх правової природи та структури. З низки питань, які раніше не досліджувалися або досліджувалися недостатньо, зроблено висновки та сформульовано пропозиції щодо вдосконалення норм чинного кримінально-процесуального, кримінального та цивільного законодавства, які регламентують ці питання.
Найбільш значущими, що відповідають вимогам наукової новизни, є наступні:
- встановлена багатоаспектність правової природи публічності і диспозитивності в кримінальному судочинстві (як принципів кримінального судочинства, як основних методів кримінально-процесуального правового регулювання та як основної ознаки процесуальної діяльності в цілому та кримінального обвинувачення, захисту суб’єктивних прав і законних інтересів зокрема);
- визначений міжгалузевий (процесуальний) характер принципів публічності і диспозитивності;
- обґрунтовано єдність структури принципів диспозитивності і публічності як сукупності елементів, пов’язаних із реалізацією суб’єктами процесу матеріальних вимог (обвинувачення і цивільного позову) і здійсненням процесуальних повноважень і прав. У зв’язку з цим вперше запропоновано виділяти матеріально-правові та формальні сторони не лише диспозитивності, але й публічності кримінального процесу України як його принципу (перші стосуються руху справи, другі – використання публічними суб’єктами кримінального процесу своїх процесуальних повноважень);
- вперше досліджено місце інтересів у системі детермінант кримінально-процесуальної діяльності взагалі (кримінальне судочинство як вид державно-правової діяльності) і в окремій кримінальній справі та їх поділ на публічні і приватні. Проаналізовано альтернативні підходи до визначення складу публічних та приватних інтересів;
- визначено механізм узгодження публічних та приватних інтересів у кримінальному судочинстві, як у правотворчому, так і в правозастосовчому аспектах;
- актуалізовано та конкретизовано положення вчення про обвинувачення як кримінальний позов, шляхом обґрунтування класифікації обвинувачення на публічне, співобвинувачення, субсидіарне обвинувачення та приватне обвинувачення;
- уточнено коло суб’єктів публічності (суд, суддя, прокурор, слідчий та органи дізнання, секретар судового засідання) і диспозитивності та запропоновано до суб’єктів диспозитивності віднести не лише учасників процесу (п. 8 ст. 32 КПК України), але й інших непублічних суб’єктів кримінального процесу (свідка, понятого, заявника про злочин, особи, у приміщенні якої проводиться обшук, виїмка тощо), у зв’язку з чим існує потреба конкретизації їхніх процесуальних прав, гарантій та засобів захисту порушеного права;
- подано власне визначення принципу диспозитивності як основного нормативного положення кримінального судочинства, що виражає свободу суб’єктивно заінтересованої особи самостійно або за допомогою захисника/представника визначати форми і способи захисту порушеного права або охоронюваного законом інтересу, предмет процесуального провадження, а також його долю і долю процесу в різних процесуальних стадіях і провадженнях процесу, у зв’язку з чим сфера дії принципу диспозизитивності (матеріального його елементу) залежить від виду кримінального провадження (приватного, приватно-публічного, публічно-приватного або публічного обвинувачення);
- проведено розмежування між дискреційними повноваження слідчого, прокурора та суду як публічних органів та диспозитивними повноваженнями інших учасників кримінального судочинства;
- актуалізовано та розширено положення про конфлікт декількох публічних порядків у кримінальному судочинстві (у випадку надання міжнародної правової допомоги) та шляхи його вирішення;
- визначено поняття пропорційності (відповідності) кримінального процесу як його міжгалузевого принципу, відповідно до якого використання публічними органами (службовими особами) процесуальних засобів, пов’язаних з обмеженням прав і законних інтересів непублічних суб’єктів (т. зв. примусових заходів) повинно бути мінімальним і достатньо необхідним для досягнення поставлених завдань кримінального судочинства. Цей принцип забезпечує рівновагу між публічними і приватними інтересами з метою уникнення конфлікту між ними. У зв’язку з чим необхідним є уточнення і формалізація завдань кримінального судочинства.
Практичне значення отриманих результатів. Викладені в дисертаційному дослідженні положення дозволяють використовувати їх у практичній діяльності судів, слідчих підрозділів органів прокуратури, МВС, СБУ, податкової міліції України, судів України як наукові рекомендації (акт впровадження від 21 квітня 2005 р.).
Ряд положень дисертації знайшов своє відображення у висновках, направлених до Верховного Суду України.
Матеріали і рекомендації дисертаційного дослідження використовуються в навчальному процесі Одеської національної юридичної академії та Одеського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ при викладанні загального курсу кримінального процесу і спецкурсів для студентів прокурорсько-слідчого факультету ОНЮА, а також можуть знайти своє подальше застосування в навчальному процесі юридичних вищих навчальних закладів Міністерства освіти і науки і Міністерства внутрішніх справ України при розробленні програм навчання, загального курсу кримінального процесу, кримінально-процесуальних спецкурсів, у підготовці підручників, навчальних посібників, методичних вказівок і рекомендацій для практичних працівників, а також для підвищення кваліфікації слідчих і судових працівників (акти впровадження від 21 лютого 2004 р. та від 22 квітня 2004 р.).
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися й обговорювалися на семінарі “Криміногенна ситуація на півдні України: особливості і проблеми стримування”, який проводився в Одеському інформаційно-аналітичному центрі проблем протидії організованій злочинності при Одеській національній юридичній академії (Одеса, 25 вересень 2003 р.), тема доповіді: “Стан та перспективи розвитку дискреційних повноважень процесуальних органів у справах про організовану злочинну діяльність”; на круглому столі “Торгівля людьми: виклик ХХІ століттю”, який проводився на базі Одеської національної юридичної академії (м. Одеса, 20 грудня 2003 р.), тема доповіді: “Публічно-правовий захист прав та інтересів потерпілих в кримінальному судочинстві”; на 7-й звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії (м. Одеса, 23-24 квітня 2004 р.), тема доповіді: “Приватні та публічні інтереси в кримінальному процесі: питання систематизації та диференціації”; на Міжнародній науково-практичній конференції “Основні напрямки реформування ОВС в умовах розбудови демократичної держави” (Одеса. 14-15 жовтня 2004 р.), тема доповіді: “Публічність та диспозитивність як принципи та елементи методу правового регулювання процесуальної діяльності”; на 8-й звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії (м. Одеса, 22-23 квітня 2005 р.), тема доповіді: “Принципи та методи узгодження публічних та приватних інтересів у кримінальному судочинстві”.
Публікації. Матеріали дисертації викладені у п’яти наукових статтях (чотири з яких опубліковані у фахових виданнях).
Структура дисертації зумовлена її цілями, завданнями, предметом і методом дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, що об'єднують шість підрозділів, висновків, додатків і наукового апарату, поданого систематизованим бібліографічним списком та списком нормативно-правових актів (282 найменувань). Повний обсяг дисертації складає 226 сторінок, з яких 189 сторінок – безпосередньо текст дисертації.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі роботи обґрунтовується актуальність її теми, визначаються мета та завдання дослідження, його об’єкт та предмет, формулюється новизна роботи, пропонується теоретичне та практичне застосування положень дисертації та одержаних висновків, наведені дані про апробацію результатів дослідження, список публікацій за темою дисертації.
У розділі 1. “Правова природа публічності та диспозитивності кримінального судочинства” з огляду на комплексність проблеми розглядаються питання публічності і диспозитивності в загальноправовому значенні, досліджуються історичні передумови формування концепції публічних і приватних видів діяльності.
У підрозділі 1.1. “Розвиток поглядів на публічність та диспозитивність у науці кримінально-процесуального права” подано аналіз розвитку вчення про публічність та диспозитивність у процесуальній теорії (кримінально-процесуальній та цивільній процесуальній), публічності у кримінальному процесі, визначено погляди сучасних авторів на вказані правові категорії, що дозволило зробити висновок про різний рівень розкриття змісту вказаних понять у процесуальній теорії.
Досліджено дискусію про широке та вузьке визначення поняття публічності в кримінальному судочинстві, яке не повинно ототожнюватися з принципом законності процесуальної діяльності або її гласності. Крім того, процесуальний принцип публічності виходить за межі зв’язку з матеріально-правовим принципом невідворотності відповідальності, і полягає не стільки в обов’язку порушити провадження у кримінальній справі, а в особливому характері (мотиві) діяльності процесуальних органів, зобов’язаних діяти від імені держави, суспільства та в їхніх інтересах.
Питанням про правову природу публічності і диспозитивності безпосередньо присвячено підрозділ 1.2. “Поняття і сутність публічності та диспозитивності у кримінальному процесі”.
У національному кримінальному процесі має місце певна гіпертрофізація публічного інтересу, яка знаходить своє вираження в повноваженнях прокурора порушувати кримінальні справи т. зв. приватного обвинувачення, у призначенні в примусовому порядку захисника у справах про довічне ув’язнення особи; в “обвинувальних” правах судді (зокрема, у праві повертати справу на додаткове розслідування за окремими підставами, пов’язаними з доповненням, зміною (за фактичними або формальними підставами) обвинувачення); у перегляді справи в ревізійному порядку (у чому проявляється недовіра до позиції громадянина, що ставить під сумнів інститут його процесуальної дієздатності).
Зміст публічності як принципу кримінального процесу потребує розширення з урахуванням положень ст.ст. 6, 8 – 11, 14 Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. та практики Європейського Суду з прав людини.
З метою розмежування публічності і диспозитивності як правового явища у кримінальному судочинстві слід розрізняти їх як принципи кримінального процесу і елементи методу кримінально-процесуального правового регулювання.
Публічність, як принцип кримінального судочинства, полягає в обов’язку процесуальних органів діяти в інтересах держави та суспільства, визначається завданнями кримінального судочинства і виходить за межі зв’язків із кримінально-правовим принципом невідворотності покарання.
Диспозитивність, як принцип кримінального процесу, є можливістю (тобто правом) суб’єктів кримінального процесу самостійно або за допомогою захисників/представників обирати засоби, форми захисту і реалізації своїх суб’єктивних прав і законних інтересів.
Публічність, як принцип кримінального процесу, має домінуючий характер у кримінальному судочинстві, у зв’язку з чим дія диспозитивності має обмежуючий публічність характер.
Від публічності та диспозитивності як принципів кримінально-процесуального права слід відрізняти імперативний та диспозитивний методи правового регулювання кримінально-процесуальних правовідносин. Імперативний метод полягає у встановленні категоричного правила поведінки для суб’єктів права, зміст якого визначено джерелом права і не може змінюватися за розсудом суб’єктів права. Диспозитивний метод навпаки надає суб’єктам певну альтернативну можливість вибору варіантів поведінки у межах закону, виходячи з певних інтересів, що відповідно проявляється в дискреційних повноваженнях публічних суб’єктів судочинства і в диспозитивних правах приватних суб’єктів процесу.
У підрозділі 1.3. “Інтерес як детермінанта публічності та диспозитивності: природа, поняття і види” з’ясовуються джерела вказаних кримінально-процесуальних явищ і ними вважаються не лише інтереси суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, а й інтереси суспільства у функціонуванні певного рівня судочинства. Інтерес виступає причиною, що примушує суб’єкта кримінально-процесуального права вступати в правовідносини, та є невід’ємною частиною кримінально-процесуальної діяльності.
Про існування інтересів у кримінальному процесі та їх правове значення для кримінально-процесуальної діяльності згадується в Конституції і законах України, а також у КПК України. Так про інтереси держави йдеться в ст.ст. 4, 20, 29 та ін. КПК, про інтереси учасників процесу – у ст.ст. 2, 27, 44, 52 та ін. КПК, про заінтересованих осіб – у ст.ст. 80, 81, 90, 99, 127 та ін. КПК, аналогічні положення мають місце і в проекті КПК України, що перебуває на розгляді у Верховній Раді України (реєстр. № 3456-І). Проте визначення поняття інтересу, встановлення системи інтересів, їх диференціації ані нормативно-правові акти, ані теоретичні дослідження в галузі кримінального судочинства не містять, що може ускладнити правозастосовну практику, зокрема в частині визначення цінності окремого інтересу в контексті виконання завдань кримінального судочинства.
Для кримінального судочинства мають значення соціальні інтереси, які можна диференціювати за їх носіями: на публічні і приватні. Останні можуть бути щодо їх правового значення законними та протиправними, які разом із тим мають правове значення для правового регулювання кримінально-процесуальної діяльності. Так законні інтереси мають у кримінальному процесі захищатися, а їх реалізація має бути забезпечена процесуальними гарантіями. Протиправні інтереси повинні попереджуватися шляхом викорінення потреби в їх виникненні та встановлення юридичної відповідальності за їх реалізацію та за зловживанням процесуальними правами.
Для класифікації інтересів на публічні і приватні необхідне формулювання певної підстави. Такою підставою, на наш погляд, може бути підтримання певного інтересу більшістю спільноти: держави, суспільства. Тому певний суб’єкт кримінального судочинства, який не є процесуальним органом може реалізовувати в кримінально-процесуальній діяльності не лише приватний, але й публічний інтерес (наприклад, потерпілий, подаючи скаргу про приватне обвинувачення). У зв’язку з цим, приватні інтереси в конкретній кримінальній справі можна поділити на наступні групи: а) приватні інтереси, що збігаються з публічними (наприклад, інтерес особи, яка вчинила злочин, у встановленні всіх його обставин, шляхом подання явки з повинною); б) приватні інтереси, нейтральні до публічних; в) приватні інтереси, колізійні з публічними (інтерес обвинуваченого у пом’якшенні його відповідальності, покарання за злочин, у вчиненні якого він обвинувачується).
З іншого боку з кримінальним судочинством пов’язані три групи публічних інтересів: а) інтереси держави в організації власної правової системи та підтриманні правопорядку, у тому числі шляхом створення органів та процедур для вирішення правових спорів, які підривають принцип правової визначеності як елемент верховенства права. У зв’язку з цим, указані інтереси держави реалізуються в усіх видах процесу (кримінальному, цивільному, господарському, адміністративному), тому що вони врегульовані публічною владою і здійснюються від імені публічної влади; б) інтереси держави в забезпеченні реалізації кримінально-правового принципу невідворотності кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, у зв’язку з чим на компетентні органи державної влади покладено обов’язок порушити кримінальне провадження за будь-яким випадком злочину; в) інтереси держави у забезпеченні реалізації кримінально-процесуальних прав учасників процесу.
Публічні інтереси повинні бути формалізовані та викладені як завдання кримінального судочинства, у зв’язку з чим неможливо погодитися з думкою тих учених (В.Т. Маляренко), які завдання кримінального судочинства замінюють завданнями кримінально-процесуального законодавства.
Розділ 2. “Проблеми узгодження і реалізації інтересів у кримінальному судочинстві” досліджує це питання через “зважування” інтересів та виявлення стану взаємозв’язків між ними (Червонюк В.І., Гоймак-Камінський І.В.), а також містить положення щодо змісту і форми реалізації публічності і диспозитивності в кримінально-процесуальній діяльності.
Питання підрозділу 2.1. “Правова природа конфлікту публічних та приватних інтересів у кримінальному судочинстві, шляхи їх узгодження” розглядаються з позиції визначення кримінального судочинства як певного роду діяльності. У зв’язку з тим, що кримінально-процесуальна діяльність здійснюється не одним, а декількома суб’єктами судочинства, є ймовірною (а щодо окремих суб’єктів і неминучою) неузгодженість або навіть конфлікт інтересів.
Небажання (нездатність) зважати на первинність інтересу, “силовий” юридичний тиск на носіїв інтересів, а тим самим підміна регулювання їхніх взаємин керуванням людьми, неминуче веде на практиці саме до зворотного ефекту – применшення ролі права в житті суспільства, зниження його престижу в очах громадян і в кінцевому рахунку до падіння ефективності правового регулювання.
Узгодити протилежні інтереси в кримінальному процесі – значить зняти протиріччя між ними або знайти спільний знаменник, взаємовигідну уступку у своїх інтересах, що свідчить про закінчення комбатантних або конфліктних процесуальних відносин. Нонкомбатантність відносин насамперед виявляється в зміні “знаку” публічності процесу, що більше не асоціюється з верховенством одного лише державного інтересу. Публічність перестає бути офіційністю, тобто історично успадкованою ще від побудови процесу за розшуковим (інквізиційним) типом вимогою вести справу лише з обов'язку служби (ex officio), не зважаючи на інтереси громадян – учасників процесу.
У сучасному судочинстві виділяють декілька аспектів зміни “знаку” публічності і посилення диспозитивних засад: 1) поширення інституту доцільності кримінального переслідування; 2) введення медіаційних процедур; 3) поширення договірного правосуддя (угод у кримінальному судочинстві щодо визнання вини чи спрощення провадження).
Ураховуючи положення статей 8 – 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р., відповідно до яких дозволяється втручання у матеріальні права лише тією мірою, якою воно є “необхідним у демократичному суспільстві” для досягнення конкретних законних цілей, пропонується доповнити КПК України новим принципом – принципом пропорційності.
Підрозділ 2.2. “Відображення публічності та диспозитивності у змісті та формі кримінально-процесуальної діяльності” містить положення про існуючий стан такого відображення в процесуальному законодавстві та практиці його застосування. Зокрема, аналізуються питання про особливості розпорядження обвинуваченням прокурором та потерпілим, а також реалізації обвинуваченим (підсудним) права на визнання обвинувачення на різних стадіях кримінального процесу залежно від типу провадження за видом обвинувачення.
Розвиваються положення вчення про обвинувачення як кримінальний позов, шляхом обґрунтування класифікації обвинувачення на публічне, співобвинувачення, субсидіарне обвинувачення та приватне обвинувачення. Можливості потерпілого з розпорядження матеріальними вимогами у справах публічного обвинувачення значно розширилися в результаті малої судової реформи 2001 р., коли він набув право самостійно здійснювати обвинувачення після відмови прокурором від підтримання державного обвинувачення або зміни прокурором обвинувачення у бік його пом’якшення.
Досліджено питання про розсуд прокурора в процесі прийняття рішення про порушення кримінальної справи або про вступ у справу, порушену судом у порядку приватного обвинувачення, про зміну ним обвинувачення в суді та про відмову від підтримання державного обвинувачення. Також розглянуті питання щодо повноважень суду з порушення кримінальної справи з урахуванням суперечностей кримінально-процесуального законодавства та Сімейного кодексу України (ст. 164) і Закону України “Про вибори Президента України” від 5 березня 1999 р.
Незважаючи на приписи ст. 16-1 КПК України, прокурор не є суб’єктом диспозитивних прав, а в установлених законом випадках реалізує дискреційні повноваження. Отже, ознаками дискреційної влади є наступні: 1) суб’єктом дискреційних повноважень є лише державний орган або його посадова особа; 2) метою їх діяльності є захист публічних інтересів; 3) підставою застосування цих повноважень є розсуд у межах, установлених законом; 4) самостійність реалізації дискреції (тобто відсутність необхідності узгодження дій про застосування розсуду з іншими суб’єктами).
Враховуючи вказану вище систему ознак та приписи розділу IX КК, можна дійти наступних висновків: 1) дискреційними повноваженнями з питання звільнення особи від кримінальної відповідальності з усіх процесуальних органів володіє лише суд (відповідно до ч. 2 ст. 44 КК лише суду надано право вирішувати питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності за загальними та спеціальними (встановленими нормами Особливої частини КК) підставами); 2) дискреційні повноваження суду реалізуються лише щодо звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК) та зі зміною обстановки (ст. 48 КК), інші підстави звільнення особи від відповідальності (у тому числі і передбачена ч. 2 ст. 255 КК) є імперативними, а тому суд не діє за власним розсудом.
Є необхідним внесення змін до КПК України про необхідність узгодження прокурором, який підтримує державне обвинувачення, своїх постанов про зміну обвинувачення в суді та про відмову від підтримання державного обвинувачення з прокурором, який затвердив обвинувальний висновок, та про надання вищому прокурору права вносити апеляції (касаційні подання) на рішення у справах, в яких прокурорами приймалися вказані постанови.
Необхідним бачиться скасування положення про право прокурора порушувати самостійно кримінальні справи приватного обвинувачення без згоди потерпілого у випадках, передбачених ч. 3 ст. 27 КПК України.
Крім того, у справах публічного обвинувачення щодо злочинів, вчинених проти інтересів конкретної непублічної особи (наприклад, приватного підприємства), необхідно передбачити можливість порушення кримінальної справи лише за згоди органів управління цієї непублічної особи.
Аналіз чинного КПК України дозволяє зробити висновок про те, що в ньому містяться положення, які підривають не лише довіру до здатності особистості самостійно вирішувати окремі процесуальні питання, але й обмежують її процесуальну дієздатність. У зв’язку з цим пропонується вилучити з КПК положення про обов’язковість участі захисника у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років, у випадку, коли на момент провадження особа досягла повноліття; у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство; коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення.
Захист прав осіб, які не є учасниками процесу, але залучені до його участі (зокрема, свідків під час допиту або очної ставки та осіб, у володінні яких проводиться обшук), можливо забезпечити за рахунок дозволу бути присутнім за їх бажанням адвоката.
Захист права на повагу до приватного життя потребує перегляду концепції об’єктивного підходу до визначення іншого володіння особи, на більш належну концепцію суб’єктивного визначення меж приватного життя особи, яка відповідає вимогам Конвенції про захист прав людини і основних свобод та практики Європейського Суду з прав людини (справа Класс та інші проти Німеччини).
У підрозділі 2.3. “Альтернативні процесуальні форми судочинства як засіб узгодження конфліктних інтересів” розглянуто проблемні питання застосування альтернативних типів кримінального судочинства, зокрема, компенсаторних (відновлювальних) процедур, правового компромісу та угод про визнання вини з позицій публічності та диспозитивності кримінального процесу.
На цьому етапі розвитку українського суспільства та органів кримінального правосуддя бачиться недоцільним застосування угод про визнання вини, що може призвести до посилення корупції серед відповідальних працівників органів кримінального переслідування та посилення несправедливості кримінальної юстиції. Переважним шляхом вирішення кримінально-правових спорів має бути інститут мирових угод та звільнення особи від кримінального покарання з таким випробуванням, як відшкодування потерпілому шкоди, завданої злочином.
У висновках роботи викладено підсумки проведеного дослідження. Так здобувач вважає, що кримінально-процесуальна діяльність детермінована інтересами окремих її суб’єктів, які можуть набувати нормативного вираження, що стосується, зокрема публічного інтересу, законодавчо вираженого нормами кримінального і кримінально-процесуального права.
Положення щодо публічності кримінального процесу слід диференціювати на положення, що стосуються організації судочинства в цілому, та на положення стосовно провадження з конкретних фактів злочинного посягання. На думку здобувача, слід вирізняти матеріальні і формальні (процесуальні) аспекти публічності та диспозитивності кримінального судочинства.
Матеріальна диспозитивність та публічність полягає в праві розпорядження правовими вимогами і виражається в правових діях публічного органу (службової особи) або суб’єктивно заінтересованої особи, які спричиняють: порушення справи; її зупинення або закриття (у тому числі у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності або у зв’язку з укладанням мирової угоди). Формальна публічність розкривається в процесуальних повноваженнях публічних органів (службових осіб) з провадження у справі, відстоювання своєї (публічної) позиції у справі з використаннях процесуальних засобів (заперечення слідчого на вказівки прокурора, самовідвід, звернення з апеляцією, касаційним поданням тощо). Формальна диспозитивність – це свобода розпорядження процесуальними засобами захисту і виявляється в діях учасника процесу з оскарження дій процесуальних органів; відмови від захисника чи представника; надання доказів у справі та доказування обставин, що входять у предмет доказування, тощо.
Публічність є одним із визначальних принципів судочинства взагалі і в тому числі кримінального процесу, разом із тим останньому характерні й окремі положення диспозитивності, які з демократизацією судочинства та розвитком правової культури у суспільстві повинні розширятися. У роботі зроблено й інші висновки та пропозиції щодо вдосконалення чинного процесуального законодавства.
Запропоновано зміни до чинного законодавства і проекту нового КПК України. Так необхідно викласти ряд статей КПК України у наступних редакціях:
“Стаття 2. Завдання кримінального судочинства.
Завданням кримінального судочинства є захист публічних і приватних інтересів від злочинних та суспільно-небезпечних посягань шляхом здійснення належного провадження у кримінальних справах, зокрема викриття осіб, винних у вчиненні злочинів, притягнення їх до відповідальності та справедливого покарання; звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, у передбачених законом випадках; викриття осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у неповнолітньому віці або в стані неосудності, і застосування до них передбачених законом примусових заходів; захист особи від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності і недопущення засудження невинуватих або застосування до них примусових заходів; реабілітація осіб, незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності; захист особистої свободи і недоторканності осіб, їхнього майна, честі, гідності, інших прав і законних інтересів; захист державних інтересів та інтересів і прав юридичних осіб”.
“Стаття 4. Принцип публічності.
Суд, суддя, прокурор, слідчий, орган дізнання, особа, яка проводить дізнання, у межах своїх повноважень за наявності встановлених законом підстав та у порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством, зобов’язані вчинити процесуальні дії, необхідні для виконання завдань кримінального судочинства.
Суд, суддя, прокурор, слідчий, орган дізнання, особа яка проводить дізнання, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створюють необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи: роз'яснюють особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки, попереджують про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяють здійсненню їх прав у випадках, передбачених цим Кодексом”.
А також доповнити ст. 16-1 КПК України частиною восьмою наступного змісту:“
Учасники процесу, а також інші особи, які приймають у ньому участь не як особа, яка проводить дізнання, слідчий, начальник слідчого відділу, прокурор чи суддя, самостійно або за допомогою захисника/представника визначають форму і спосіб захисту порушеного права або охоронюваного законом інтересу”.
Крім того, пропонуємо закріпити в новому КПК України наступне визначення принципу пропорційності в кримінальному судочинстві:
“Стаття 16-2. Принцип пропорційності.
Відповідно до принципу пропорційності використання процесуальних засобів, у тому числі засобів процесуального примусу, має бути мінімальним і достатньо необхідним у демократичному суспільстві для досягнення поставлених завдань судочинства”.
З метою диференціації кримінально-процесуальної форми, посилення захисту прав і законних
