Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова

Федорова Алла Іванівна

УДК 94 (477):289.94 “18/19” (043.3)

старообрядницькі общини Південної Бессарабії

у ХІХ першій половині ХХ ст.:

історико-конфесійний аспект

Спеціальність 07.00.01 - історія України

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Одеса-2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії та етнографії України Одеського національного політехнічного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Гончарук Григорій Іванович,

Одеський національний політехнічний університет,

завідувач кафедри історії та етнографії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Мордвінцев В’ячеслав Михайлович,

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка,

завідувач кафедри історії Росії

доктор історичних наук, доцент

Бачинська Олена Анатоліївна,

Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова,

професор кафедри історії України

Провідна установа: Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича, кафедра історії України

Захист відбудеться “29” квітня 2005 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.051.08 в Одеському національному університеті ім. І. І. Мечникова на історичному факультеті за адресою: 65026, м.Одеса, вул. Щепкіна, 12, ауд. 9.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова за адресою: 65026, м. Одеса, вул. Преображенська, 24.

Автореферат розісланий “24” березня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради ________________ Лозовський А. К.

загальна характеристика дисертації

Актуальність теми. З часу прийняття незалежності в Україні відбувається розбудова національної державності, становлення демократичних принципів суспільного устрою. Особливу роль у цьому відіграє процес налагодження цивілізованих стосунків між державою та церквою. Це актуально, передусім, тому, що Україна завжди була і залишається як поліетнічною, так і поліконфесійною державою, в якій вплив релігійного фактору на різні сфери суспільно-політичного життя весь час зростає.

На території Південної Бессарабії, регіону даного дослідження, мешкають представники різних етносів та конфесій, у тому числі старообрядці. Відмітимо, що старообрядництво у дореволюційній літературі розглядалося переважно однобоко, з метою висвітлення його неправоти; в радянські часи праці зі старообрядництва мали ідеологічне забарвлення. Тому важливо дати обєктивну оцінку старообрядництву, зокрема, старообрядницьким общинам Південної Бессарабії, які потребують детального відображення. Необхідність цього полягає ще в тому, що старообрядці і зараз становлять впливову етноконфесійну групу регіону. Вони, попри тривалому періоду утисків та боротьби з ними, зуміли зберегти притаманні старообрядництву духовність та релігійний потенціал.

Ці обставини визначають актуальність обраної теми, викликаної, передусім, недостатнім висвітленням процесу формування та розвитку старообрядницьких общин Південної Бессарабії. Вирішення поставленої проблеми також є необхідним для проведення виваженої, обґрунтованої національної та релігійної як регіональної, так і урядової політики, яка базувалася б на врахуванні запитів віруючих задля запобігання будь-яких конфліктів.

Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в рамках держбюджетної науково-дослідної роботи кафедри історії та етнографії України Одеського національного політехнічного університету “Інтелігенція і влада: взаємодії і шляхи до порозуміння” (держреєстрація № 0103U000037) та комплексної теми кафедри “Політичні партії та громадські організації: історія і сучасність (2002-2005 рр.)” (№ 523-78).

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від початку ХІХ ст. (масове переселення старообрядців до Південної Бессарабії, виникнення стаціонарних поселень, поява культових споруд) до середини ХХ ст. (занепад старообрядницьких общин, ліквідація Ізмаїльської єпархії).

Територіальні рамки дослідження охоплюють всі відомі анклави старообрядців Південної Бессарабії: міста Вилкове (Липованське), Кілія, Ізмаїл та села Мирне (Карячка), Приморське (Жебріяни), Василівка (Подковка) Кілійського району, Нова Некрасівка (Кугурлуй), Стара Некрасівка, Муравльовка (Дірекю) Ізмаїльського району та село Коса (Ялпухська Коса) Болградського району Одеської області.

Мета і завдання дослідження. Враховуючи значення й актуальність теми, ступінь її наукової розробки, автор дисертації ставить за мету: на основі узагальнення даних різноманітних джерел виcвітлити процес формування старообрядницьких общин на території Південної Бессарабії, розкрити історичні реалії існування структури старообрядницьких общин в регіоні, охарактеризувати релігійні організації старообрядців за проблемно-хронологічним принципом.

Для досягнення поставленої мети в дисертації ставляться такі конкретні завдання:

-

-

-

-

-

-

-

-

-

Обєктом дослідження виступають старообрядницькі конфесії на території Південної Бессарабії у ХІХ - першій половині ХХ ст.

Предметом дослідження є процес формування та розвитку старообрядницьких общин попівців Білокриницької згоди Південної Бессарабії в окреслений період.

Методи дослідження. Базовими в інструментарії стали наступні методи: дескриптивний (описи та реконструкції процесів та явищ з історії групи); порівняльно-історичний (аналіз динаміки формування і розвитку населення, конфесійної організації старообрядців), діахронний (висвітлення процесу консолідації старообрядців); синхронний (виявлення регіональної своєрідності шляхом аналогій з відповідних культур та спільностей); прийоми статистичного аналізу (підрахунки кількості та розселення громад старовірів у регіоні). Збір археографо-етнографічного матеріалу під час експедиційних досліджень проводився шляхом загальновизнаних прийомів та форм польової роботи та камеральної обробки.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що до наукового обігу вводяться нові джерела (підсумки польових етнографічних досліджень, архівні матеріали); проаналізовано основні етапи становлення старообрядницьких поселень у Південній Бессарабії; виявлено особливості політики різних урядів щодо старообрядців даного регіону; вперше простежено діяльність протирозкольницьких місіонерів південного регіону щодо привернення старообрядців на бік синодальної церкви та протидія цьому старообрядців; на основі всебічного аналізу залучених документів розкрито діяльність старообрядницької Ізмаїльської єпархії, визначено дії старообрядницьких єпископів у справі підтримки міцності старообрядництва; ґрунтовно досліджено існування церков та монастирів як чинників консолідації старообрядців; розглянуто побутову релігійність старообрядців, що дозволило виявити притаманний їй дуалізм.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що висновки, основні положення дослідження, а також введені в обіг матеріали і документи можуть бути використані при подальшому науковому дослідженні проблеми, при написанні узагальнюючих праць, навчально-методичних посібників, під час підготовки лекцій та спецкурсів з історії України, краєзнавства, етнології, релігієзнавства; наукові результати також можуть бути враховані при проведенні етноконфесійної регіональної та урядової політики.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та зміст роботи апробовані на І, ІІ Всеукраїнських етнологічних конференціях студентів та молодих вчених (лютий 1996 р., м. Одеса; червень 1997 р., м. Чернівці); Всеукраїнській науковій конференції “Християнство в історії та культурі України” (жовтень 2000 р., м. Одеса); ювілейній науково-методичній міжвузівській конференції “Українознавство у навчально-виховному процесі вищого закладу освіти” (грудень 2000 р., м. Одеса); V Міжнародній історико-етнологічній конференції “Традиційна культура народів Європи” (березень 2001 р., м. Чернівці); міжнародному конгресі “Археологія та етнологія Східної Європи: крок молоді у ХХІ ст.” (квітень 2002 р., м. Одеса); ІІ та ІІІ Всеукраїнських наукових конференціях “Інтелігенція і влада” (березень 2002 р., жовтень 2003 р., м. Одеса); міжнародній конференції “Археологія та етнологія Східної Європи” (листопад 2003 р., м.Одеса); науково-практичній конференції “Липоване-старообрядцы Придунавья: 350-летний опыт сохранения русского языка, традиций и культуры” (жовтень 2004 р., с. Стара Некрасівка Ізмаїльського району Одеської області).

Публікації. За матеріалами дисертаційного дослідження опубліковано 14 наукових праць загальним обсягом близько 4,2 друкованого аркуша, з них 11 статей у збірках наукових праць та наукових журналах, 3 - у матеріалах науково-практичних конференцій.

Структура дисертації зумовлена метою та завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, пяти розділів, чотири з яких поділені на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури (454 позиції), додатків (1 карта, 3 таблиці, 16 фото). Загальний обсяг дисертаційного дослідження складає 238 сторінок, з них 166 – основного тесту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, звязок роботи з науковими програмами та темами, визначено хронологічні та територіальні рамки, мету і завдання дослідження, обєкт та предмет, методи роботи, окреслено наукову новизну одержаних результатів, практичне значення роботи та апробацію результатів наукового пошуку на конференціях та в публікаціях.

Перший розділ “Історіографія та джерельна база дослідження” присвячено аналізу стану наукової розробки проблеми та характеристиці джерельної бази дослідження, використаної при розвязанні поставлених завдань.

Для розкриття теми дисертаційної роботи досліджено історію виникнення старообрядництва взагалі та ставлення до нього уряду та церкви. Відзначено, що в науці існувало декілька напрямків у висвітленні старообрядництва: богословський - прибічники якого зображували старообрядців з позиції Синоду Макарий. История русского раскола, известного по имени старообрядчества. – СПб., 1885; Журавлев А.И. Полное историческое известие о древних стригольниках и новых раскольниках. - М., 1890; История русского раскола, известного под именем старообрядчества / Сост. свящ. И.Стрельбицкий. – Одесса, 1892; Субботин Н.И. История так называемого Австрийского или Белокриницкого священства. – М., 1899.; народницький - прихильники якого розкривали розкол як народний рух; вважали, що він ніколи не створював для влади небезпеки. Щапов А. Русский раскол старообрядничества. – Казань, 1859; Андреев В.В. Раскол и его значение в народной русской истории. Исторический очерк. – СПб., 1870; Юзов И. Русские диссиденты. Староверы и духовные христиане. - СПб., 1881.

Після проголошення свободи віросповідання в 1905 р., що взагалі позитивно вплинуло на розвиток старообрядництва, інтерес до історії та побуту старообрядців зростає, їх історію намагаються висвітлити більш-менш обєктивно. Князьков С. Как начался раскол русской церкви. Исторический очерк. – Ростов-на-Дону, 1906; Мельгунов С.П. Старообрядцы и свобода совести. – М., 1917; Вл. М-в. К вопросу о причинах разделения русской церкви // Старообрядец. – 1906. - №2 - 5; Правота старообрядчества // Старообрядцы. – 1909. - №1 - 2; Кириллов И. Истинная церковь // Старообрядческая мысль. – 1912. - № 10. – С.944 - 958 та ін.

В радянські часи вивчення старообрядництва вписувалося в загальне вивчення історії релігії та церкви. Дослідження здебільшого мали ідеологічне забарвлення, однак науковці зібрали значний матеріал. Клибанов А.И. Религиозное сектанство в прошлом и настоящем. – М., 1973; Катунский А.Е. Старообрядчество. – М., 1972; Він же. Реакционная сущность идеологии современного старообрядчества // Философские науки. – 1963. - №2. – С.98-103; Миловидов В.Ф. Старообрядчество в прошлом и настоящем. – М., 1969; Він же. Современное старообрядчество. – М., 1979 та ін.

З другої половини 80-х рр. ХХ ст. від однобокого зображення старообрядців відходять. Наприклад, А.В.Антонов закликав на багатовіковому досвіді старообрядців навчатися виживати в сучасних умовах, бо ця самобутня та глибоко народна сила вчинила завзяту протидію тоталітарним тенденціям російської історії, змогла, не поступаючись своїми принципами, зберегти свою віру, не заразитися “вірусом агресивності та братоненависництва.” Антонов А.В. Старообрядчество и новое мышление // На пути к свободе совести. – М., 1989 – С.313-334.

Відзначено, що історія старообрядців Буджака розглядалася, передусім, в контексті вивчення народонаселення Бессарабії. У ХІХ ст. вийшло чимало праць з історії Бессарабії, підготовлених чиновниками на замовлення уряду Свиньин П. Описание Бессарабской области // Записки Одесского общества истории и древностей. – 1867. – т.6. – С.175-320; Аксаков И.С. О бессарабских раскольниках // Русский архив. – 1888. - № 11. – С.434-451., в яких знаходимо повідомлення про старообрядців. Наприклад, I.С.Аксаков у звіті подавав відомості про старообрядницькі поселення в Бессарабії, чисельність старообрядців тощо. Він був незадоволений політикою уряду щодо старообрядців, внаслідок чого останні кидали Росію.

Значний доробок становить робота доктора права М.І.Варадінова Варадинов Н. История Министерства внутренних дел. – Восьмая дополнительная книга. История распоряжений по расколу. – СПб., 1863., який систематизував розпорядження уряду в сфері розколу та дії Міністерства внутрішніх справ. Він звернув увагу на поселення старообрядців в Буджаку, зносини бессарабських старообрядців з закордонними, існування таємних переправ через Дунай тощо. Однак відношення до старообрядців з боку М.І.Варадінова були традиційними: головною причиною появи розколу він вважав неуцтво та відсутність освіти.

Окремі зауваження щодо старообрядців знайшли відображення в загальних роботах російських та молдавських дослідників другої половини ХІХ – початку ХХ ст. з історії Бессарабії. Батюшков П.Н. Бессарабия: Историческое описание. – СПб., 1892; Кассо Л.А. Россия на Дунае и образование Бессарабской области. – М., 1913; Бессарабия: Географический, исторический, статистический, экономический, этнографический, литературный и справочный сборник / Под ред. П.А.Крушевана. – М., 1903; Лашков Н.В. Бессарабия. Географический и историко-статистический обзор состояния края. К столетию присоединения к России. - Кишинев, 1912; Вигель Ф. Замечание на нынешнее состояние Бессарабии. – ч.VII. - М., 1865; Могилянский Н.К. Материалы для географии и статистики Бессарабии. – Кишинев, 1913. Ці праці представляють певну наукову та пізнавальну цінність своїм фактологічним матеріалом, статистичними та етнографічними даними.

Існували і спеціальні дослідження про появу та розселення некрасівців та липован у Бессарабії. Наприклад, А.О.Скальковський досліджував походження козаків-некрасівців, історію поселення їх в Бессарабії, подавав їх чисельність Скальковский А.А. Некрасовцы, живущие в Бессарабии // Журнал Министерства внутренних дел. – 1845. - ч.VІІІ. – С.61-82; Він же. Дунайцы // Киевская старина. – 1885. – кн.1. - № 1. – С.117-132.. В.І.Кельсієв зібрав важливий матеріал по історії некрасівців, висвітлив їх культуру та побут, наводив дані про заснування російських селищ у дельті Дунаю, окреслив послідовність розселення старообрядців Кельсиев В. Очерк истории старообрядцев в Добрудже // Славянский сборник. – С.-П. , 1875. – т.І. – С.605-620.. П.П.Короленко на основі опублікованих раніше матеріалів проаналізував час поселення некрасівців в Бессарабії, умови їх переселення, взаємовідносини з турецьким, румунським та російським урядами. Короленко П.П. Некрасовские казаки: Исторический очерк, составленный по печатным и архивным источникам // Известия общества любителей Кубанской области. – Екатеринодар, 1900. – вып.ІІ. – С.1 - 74. Однак виявлені нами джерельні матеріали суттєво доповнюють дані цих авторів.

Суттєвий доробок складають роботи П.А.Сирку Сырку П. Наши раскольники в Румынии и взгляд на них румынского общества // Христианское чтение. – 1880. – №11 - 12. – С.435 - 452; Він же. Наши раскольники в Румынии и отношение к ним румынского правительства // Христианское чтение. – 1878. - №5 - 6. – С.663 - 705., в яких автор виявив час поселення старообрядців у вказаному регіоні, дослідив заснування старообрядницької ієрархії в Білій Криниці, з’ясував відношення румунського уряду до існування цього віросповідання на території Румунії, охарактеризував основні общини старообрядців Ізмаїльського повіту – Ізмаїл, Кілія, Вилкове. Хоча, в його роботах є і деякі неточності: наприклад біглопопівців-лужковців м.Кілія, так званих “барабульників”, він вважав за безпопівців.

Необхідно згадати роботу апологета старообрядництва Ф.Ю.Мельникова Мельников Ф.Е. Краткая история древлеправославной (старообрядческой) Церкви. – Барнаул, 1999., який написав найповнішу на сьогодення історію старообрядницької церкви, де подаються деякі відомості і про закордонних старообрядців, про Ізмаїльську єпархію, що представляє для нас безпосередній інтерес.

До історії поселень в Бессарабії росіян-старообрядців звертались і радянські дослідники. З перших радянських робіт про Бессарабію слід виділити дослідження Л.С.Берга Берг Л.С. Бессарабия. Страна. Люди. Хозяйство. – Петроград, 1918; Він же. Население Бессарабии: Этнографический состав и численность. – Пг., 1923., який, розглядаючи географічні, етнографічні питання, подавав інформацію про розселення старообрядців у регіоні, їх чисельність тощо. Радянські історики на широкій джерельній базі вивчали також проблеми заселення Бессарабії, соціально-економічних відносин на цій території Бачинский А.Д. Некрасовские поселения на Нижнем Дунае и в Южной Бессарабии (ХVІІІ – нач.ХІХ ст.) // Материалы по археологии Северного Причерноморья. – Одесса, 1971. - вып.7. – С.159 - 163; Він же. Основные этапы крестьянско-казацкой колонизации Буджакской степи и низовий Дуная в ХVІІІ - нач. ХІХ в. // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. – 1964. – Кишинев, 1966. – С.325 - 331; Він же. Народна колонізація пониззя Дунаю (остання чверть ХVІІІ – початок ХІХст.) // Український історичний журнал. – 1964. – №2. – С.97 - 101; Кабузан В.М. Народонаселение Бессарабской области и левобережных районов Приднестровья (к.ХVІІІ – первая половина ХІХ в.). – Кишинев, 1974; Зеленчук В.С. Население Бессарабии и Поднестровья в ХІХ в. - Кишинев, 1979; Він же. Расселение и численность русского населения в Бессарабии ХVІІІ - ХІХ вв. // Проблемы географии Молдавии. - Вып.4. - Кишинев, 1969. - С.115 - 127; Табак И.В. Русское население Молдавии. Численность, расселение, межэтнические связи. – Кишинев, 1990; Вона ж. Особенности расселения и численность старообрядцев в Бессарабии (ХVІІІ – начало ХХ в.) // Проблемы исторической демографии СССР и Западной Европы (период феодализма и капитализма). – Кишинев, 1991. – С.141 - 153; Анцупов И.А. Аграрные отношения на юге Бессарабии (1812 - 1870 гг.) – Кишинев, 1978; Він же. Государственная деревня Бессарабии в ХІХ в. (1812-1870 гг.) – Кишинев, 1966; Він же. Русское население Бессарабии и Левобережного Поднестровья в к. ХVІІІ – ХІХ в. – Кишинев, 1996 та ін., однак питання релігійної організації не отримали належного висвітлення.

Сучасні українські дослідники з нових позицій підходять до вивчення старообрядництва в Україні Волошин Ю.Ю. Дрєвлєправославні християни в Україні. З історії розселення // Людина і світ. - 2000. - № 7. - С.24-27; Мордвінцев В.М. Старообрядницькі громади України другої половини ХVІІІ ст. та ставлення до них влади // Соціум. Альманах соціальної історії. - К., 2002. - Вип.1. - С.191-202; Пономарев А.П. Русские в этнической культуре Украины // Русские в современном мире. - М., 1998. - С.116-124 та ін.; знайшли відображення і окремі питання історії старообрядців Південної Бессарабії. Андреева Е.А. Народоведение и этнография Бессарабии. Сборник материалов. - Измаил, 1996; Українське Придунавя. – кн.І. – Ізмаїл, 1998; Силантьєва-Скоробагатова В. та ін. Вилкове: місто в дельті Дунаю (До 250-річчя заснування). – Одеса, 1996; Пригарин А.А. Русские старообрядцы и сектанты в Южной Украине и Бессарабии: численность и расселение в 1860-е гг. // Археологія та етнологія Східної Європи: матеріали і дослідження. - Одеса, 2000. – С.271-298; Він же. Переселение некрасовцев из Добруджи в Бессарабию: 1830-1835 гг. // Культура русских-липован (русских старообрядцев) в национальном и международном контексте. – Бухарест, 2001. – Вып. 3. – С.376 - 404; Сапожникова Т.Д. Из истории создания и ликвидации Никольского старообрядческого монастыря в Придунавье // Записки історичного факультету. – Одеса, 2000. – Вип.10. – С. 237 - 243, Таранец С.В. Старообрядці Південної Бессарабії // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. - Ізмаїл, 2002. - Вип.12. - С.19-20 та ін.

Деякі аспекти проблеми нашого дослідження розглянуті і в дисертаційних роботах. Бачинський А.Д. Народная колонизация Придунайских степей в ХVІІ-нач.ХІХ в.: Дис. ... канд. ист. наук. – Одесса, 1969; Богомольная Р.А. Народная песня в русских селах Молдавии: Автореф. дис… канд. филол. наук. – М., 1970; Мельникова Л.С. Східнослов’янська колонізація Південної Бессарабії (V - ХІХ ст.): Дис. ... канд. іст. наук. – Одеса, 1999; Соколова А.К. Музыкально-песенная традиция липован украинского Подунавья (к проблеме ареального исследования фольклора): Дис… канд. искусствоведения. – К., 1984; Прігаріна Т.В. Традиційна календарна обрядовість слов’янського населення Південної Бессарабії та її трансформація протягом 20-70-х років ХХ ст.: Дис. ... канд. іст. наук. – Одеса, 1999 та ін.

Проблеми старообрядництва також підіймаються на конференціях, симпозіумах, конгресах тощо, які проводять здебільшого в Росії та Румунії.

Короткий історіографічний аналіз досліджуваної проблеми свідчить, що її розробка на сьогодення проведена недостатньо, тому її подальше висвітлення залишається актуальним.

У першому розділі окреслено і коло джерел за темою дослідження. З огляду на те, що тема належить до малодосліджених проблем історії, автор прагнула до залучення до роботи та вивчення широкого кола джерел - архівні документи, матеріали, опубліковані в законодавчих збірниках, статистичних та періодичних виданнях, а також матеріали власних польових спостережень.

Усі джерела розподілені на декілька груп: законодавчі матеріали (накази, закони, постанови тощо); матеріали діловодства (звіти, доповіді, телеграми, протоколи, клопотання тощо); статистичні матеріали; наративні джерела (листи, спостереження, довідки, записки тощо); періодична преса; польові матеріали.

Важливим джерелом для вивчення старообрядництва є законодавчі матеріали, зокрема, збірки “Собрание постановлений по части раскола”, Собрание постановлений по части раскола. – С-П., 1858; Собрание постановлений по части раскола. – СПб., 1860. що дають змогу дослідити загальне становище старообрядців в Росії протягом ХVІІІ - середини ХІХ ст., ставлення до них представників влади в різні часи, порівняти закони щодо старообрядців взагалі в країні та в досліджуваному регіоні.

Автор використовувала і документи КПРС, уряду радянської держави стосовно церкви та релігії – декрети, постанови тощо під час висвітлення становища старообрядництва в радянську добу О религии и церкви (Сборник документов). – М., 1965; О религии и церкви. Сборник высказываний классиков марксизма-ленинизма, документов КПСС и Советского государства. - 2-е изд., доп. - М., 1981..

До першої групи джерел можна віднести і документи ф. 514 Ізмаїльська градська поліція та ф.592 Кілійська міська ратуша Філії Державного архіву Одеської області в м.Ізмаїлі, зокрема, наказ Олександра І від 25.07.1811 р. про надання пільг та привілеїв переселенцям-некрасівцям; велика кількість наказів, прийнятих за часи правління Миколи І, направлених на знищення старообрядництва (наказ про спокушання з православя та про заборону самовільного зведення іновірських церков, про обмеження виборів розкольників на громадські посади, про заборону старообрядцям приписуватися до міських громад та ін.).

Не меншу цінність представляють і матеріали діловодства. До їх числа можна віднести опубліковані джерела з проблем поселення старообрядців у регіоні, зокрема клопотання М.І.Кутузова та С.О.Тучкова щодо поселення некрасівців в Ізмаїлі. Материалы по истории русской армии. Русские полководцы. М.И.Кутузов. Документы. – т.1. – М., 1950. – С.33-157; Материалы по истории русской армии. Русские полководцы. М.И.Кутузов. Сборник документов. – т.ІІІ. - Разд.ІІІ. – М., 1952. – С.282-915.

Матеріали цієї групи містяться також серед архівних документів ФДАОО в м. Ізмаїлі, зокрема, в ф.4. Вилковська міська управа - клопотання громади старообрядців про отримання дозволу на перебудування церкви “Різдва Богородиці”, листування з органами державної влади з приводу ремонту та переобладнання старообрядницької церкви тощо, а також в ф.56. Канцелярія Ізмаїльського градоначальника - опис Никольського старообрядницького монастиря, листування Бессарабського цивільного губернатора з ізмаїльським поліцмейстером стосовно ченців ліквідованого монастиря, скарги купців на некрасівців тощо.

Діловодчі матеріали складають справи архівних фондів радянських часів, зокрема, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (ф.4648), Державного архіву Одеської області (ф.Р-2000), ФДАОО в м.Ізмаїлі (ф.Р-470, ф.Р-1004, ф.Р-2009): рішення виконавчих комітетів обласних та міських Рад депутатів трудящих про ліквідацію старообрядницьких церков та монастирів; висновки, протоколи про ліквідацію культових споруд тощо. Більшість з цих документів вперше залучаються до наукового обігу.

Важливу групу джерел становлять статистичні матеріали. Відомості про кількість старообрядців, їх культових споруд, зібрані на замовлення Бессарабського військового губернатора, містять архівні справи ФДАОО в м.Ізмаїлі (ф. 513, 514), дані про кількість монахів в монастирях, їх віковий склад зберігаються в ЦДІА в м. Києві (ф. 4648), ДАОО (ф. Р-2000 ) тощо.

Заслуговує на увагу праця “Статистическое описание Бессарабии, собственно так называемой или Буджака” [Корнилович С.И.]. Статистическое описание Бессарабии, собственно так называемой или Буджака. – Аккерман, 1899., де подаються важливі відомості про кількість старообрядців окремо по кожному населеному пункту - родин, осіб, їх каплиць тощо. Вагомі статистичні відомості наводить А.М.Єгунов - кількість осіб в поселенні, кількість дворів, церков тощо на 1870-1875 рр. Егунов А.Н. Бессарабская губерния в 1870-1875 годах: Перечень населенных мест. – Кишинев, 1878. Для нас цінність його досліджень дещо знижується внаслідок того, що статистика велася за етнічною приналежністю, релігійні особливості не бралися до уваги.

Певну цінність представляють також наративні джерела. В ф.ХІІІ “Архів Синоду” ІР НБУ зберігається чимало записок та довідок, що стосуються сутності старообрядництва, його розподілу на різноманітні згоди та характеристика кожної з них; причин урядової боротьби з розколом та його наслідки тощо. Важливим джерелом стала Відозва старообрядницького інока Н.Чернишова до старообрядців з пропозицією обєднання старообрядництва, створення народної школи, а також відомості про суперечливе відношення до Відозви старообрядців.

Корисними стали спостереження інженерів шляхів сполучення Материалы для описания русских коммерческих портов и истории их сооружения. - Вып.ХХV. Килийское устье реки Дуная. Результаты изысканий, произведенных в 1894-1895 гг. / Сост. В.Ю.Руммель. – С.-П., 1898; Материалы для описания русских портов и истории их сооружения. – Вып.6. Килийский рукав / Сост. М.А.Лишин. – С.-П., 1888., які, передусім, подали опис Петро-Павлівського чоловічого монастиря, охарактеризували рід занять ченців.

Своєрідною групою джерел є періодична преса. Однак до цих публікацій треба підходити критично. Особливо це стосується відомостей місіонерів Кишинівської єпархії про старообрядців Південної Бессарабії, які щорічно друкувалися з другої половини ХІХ ст. на сторінках “Кишиневских епархиальных ведомостей”.

Автор залучала і матеріали старообрядницьких журналів: “Старообрядческая мысль”, “Старообрядец”, “Старообрядцы”. Безперечну цінність представляють публікації в “Старообрядческом церковном календаре” - канонічні статті; статті з історії старообрядництва; відображення життя старообрядницьких общин тощо.

При написанні роботи також були використані польові етнографічні матеріали, які збиралися в ході експедицій ОНУ ім.І.І.Мечникова протягом 1995-2004 рр. під керівництвом О.А.Прігаріна в старообрядницькі поселення Південної Бессарабії. Ця група джерел є необхідною внаслідок нечисленності друкованих джерел з питань традицій та обрядів старообрядців досліджуваного регіону. Авторка склала анкету, яка була апробована в експедиціях. Відповіді на ці питання допомогли при написанні історії поселення старообрядців, висвітлення релігійної організації, побутової релігійно-духовної культури старообрядців.

Отже, залучено велику кількість різноманітних джерельних матеріалів, що дало змогу всебічно дослідити поставлену проблему.

Написання другого розділу “Причини переселення та етапи формування старообрядницьких поселень в Південній Бессарабії” обумовлено, перш за все, необхідністю виявлення причин виникнення старообрядництва, їх переселення та етапів формування старообрядницьких поселень в регіоні. Церковна реформа, проведена патріархом Никоном в середині ХVІІ ст., подiлила православних на новообрядцiв та старообрядцiв, на долю останнiх випало чимало випробувань їх вiри, традиційних поглядів як з боку панiвної церкви, так i уряду. Однак старообрядці проявляли небачену стійкість: вони витримували всі утиски, катування, увязнення та продовжували сповідувати традиційну віру. Під час правління Петра І на них накладаються подвійні податки, встановлюються різноманітні штрафи - за право носити бороду, традиційний одяг, за відмову сповідуватися у православного священика тощо. Втручання в побутову сферу ще більше обурювало населення, тому задля збереження своєї віри вони масово втікають на окраїни країни та за її межі, в т. ч. і в Південну Бессарабію, де поступово формуються старообрядницькі поселення. Аналіз літератури та архівних джерел дозволив виділити три етапи вказаного процесу. Перший - з кінця ХVІІ ст. - характеризується поодинокими випадками появи старообрядців в Південній Бессарабії. Другий етап припадає на середину ХVІІІ ст. - більш-менш масове переселення некрасівців до Буджаку та виникнення перших стаціонарних старообрядницьких поселень (Липованське, Жебріяни). Третій період повязаний, перш за все, з офіційно дозволеним переселенням до Ізмаїльського повіту старообрядців із-за Дунаю у 1811 р., 1830-1834 рр.; з с. Шура-Коцієвська Подільської губернії у 1832-1833 рр. Пізніші переселення не відрізнялися своєю масштабністю. Слід зазначити, що окрім офіційно дозволеної, існувало і стихійне поселення, яке за масштабами перевищувало офіційне.

Таким чином, до середини ХІХ ст. основні старообрядницькі поселення були майже повністю сформовані. Це Липованське, Жебріяни, Карячка, Муравльовка, Подковка, Нова та Стара Некрасівка, Ізмаїл, Кілія тощо. Аналіз архівних матеріалів дає змогу говорити про неоднорідність старообрядницького населення. Воно складалося з козаків-некрасівців, селян-втікачів тощо. Старообрядці переселялися в Південну Бессарабію у декількох напрямках: козаки-некрасівці - з-за Дунаю (сел Сарикьой, Журиловка, Нова та Стара Слава, Каменка та ін.); пилипони (липовани) та “особи великоросійської породи” - з різних губерній Російської імперії (Орловської, Тульської, Могильовської, Калузької, Курської та ін.), також йшло переселення з відомих старообрядницьких центрів - Стародубя (Чернігівська губ.) та Молдавії (Кунічноє, Фузовка, Мануїловка, Серково та ін.).

У третьому розділі “Політика урядів та ставлення православної церкви до старообрядців” аналізуються політико-адміністративні заходи різних держав, до складу яких входила територія Південної Бессарабії та взаємовідносини старообрядців з офіційною православною церквою. Необхідність цієї глави обумовлена важливістю з’ясування умов, в яких існували старообрядці, описання середовища, в якому вони зуміли зберегти старовинні обряди та звичаї, влаштувати власну ієрархію.

На території Південної Бессарабії старообрядці відчували лояльне відношення до свого вірування з боку іноземних урядів, за умови - не пропагувати свого вчення серед корінного населення країни. З переходом території Буджака від Османської імперії до Росії у 1812 р., російський уряд запевнив старообрядців у збереженні всіх прав, якими вони користувались при іноземній владі. Навіть у сувору миколаївську добу старообрядцям Південної Бессарабії було дозволено будувати церкви, вільно використовувати дзвони, хоча деякі громадянські права, як і по всій території Російської імперії були скасовані (наприклад, обрання на громадські посади, припис до міської громади тощо).

З 1856 р. територія Південної Бессарабії опинилася під владою Молдавії, а з 1861 по 1878 р. - Румунії. Старообрядці скористалися лояльним відношенням іноземної влади та влаштували у 1857 р. старообрядницьку кафедру у Ізмаїлі. Російський уряд з поверненням цієї території у 1878 р. змушений був визнати усі надбання старообрядців, зокрема, заснування старообрядницької Ізмаїльської єпархії з власним архієпископом.

Незважаючи на це, як свідчать джерела, боротьба зі старообрядництвом на території Південної Бессарабії, мешканці якої користувалися пільгами та привілеями, чого не спостерігалося у інших старообрядців імперії, регулярно проводилася. В регіоні з кінця 80-х рр. ХІХ ст., як і по всій країні, проводилася місіонерська робота, однак значних успіхів вона не мала. Перехід зі старообрядництва до синодальної церкви мав поодинокі випадки; старообрядці переважно ігнорували бесіди з протирозкольницькими місіонерами. Місіонери проводили таємний облік старообрядців, бо мали звітувати кожного року про кількість старообрядців у регіоні, однак дуже часто ці цифри переписувалися з одного звіту в інший, навіть не змінюючись.

Старообрядці на противагу протирозкольницьким місіонерам створили посаду “протиниконіанського місіонера”, яку займав священоінок Кугурлуйського монастиря В.Резанов. Це підтверджує той факт, що старообрядці не були пасивними спостерігачами нападів на власні звичаї, вони намагалися захистити свою віру, свої традиції. Для цього також влаштовувалися школи, училища; видавалися книги, брошури, журнали, газети; проводилися бесіди відомими старообрядницькими начотчиками - О.В.Швецовим, К.А.Перетрухіним, М.І.Бриліантовим, братами Мельниковими тощо.

Проголошення свободи віросповідання у 1905 р. активізувало діяльність старообрядців з приводу захисту своєї віри, місіонери відмічали, що прибічники старої віри стали почувати себе більш вільно.

З встановленням радянської влади поступово починає набирати обертів політика щодо викоренення релігійної свідомості, однак до Південної Бессарабії вона прийшла лише після 1944 р., коли окреслена територія остаточно відійшла до Радянського Союзу.

У четвертому розділі “Розвиток релігійної організації старообрядців Південної Бессарабії (початок ХІХ – середина ХХ ст.)” висвітлено релігійну організацію старообрядців Південної Бессарабії, що повязано з заснуванням та розвитком старообрядницької ієрархії, Ізмаїльської єпархії, монастирів, церков.

Показано, що незважаючи на заборону старообрядництва в Російській імперії, старообрядці започаткували у 1846 р. старообрядницьку ієрархію за кордоном - в Білій Криниці - на чолі з митрополитом Амвросієм, внаслідок чого була продовжена традиція древлєправославного священства. У 1857 р. була заснована Ізмаїльська єпархія, яка керувала релігійним життям старообрядців Південної Бессарабії. На чолі єпархії став єпископ Аркадій Васлуйський, титул якого, не зважаючи на протести румунських архієреїв, було офіційно визнано у 1861 р.

Відзначено, що єпархія мала і деякі проблеми. Основну частину старообрядців Південної Бессарабії складали окружники, хоча була і деяка частка протиокружників, між якими в останній чверті ХІХ ст. виникали суперечки, зокрема між священиками Фомою та Іларіоном м. Кілія. Як свідчать введені в науковий обіг джерела, провідна роль в налагодженні цих відносин належить єпископу Ізмаїльському Анастасію, за ініціативи якого у 1887 р. у м. Кишинів відбувся собор окружників та протиокружників, однак проблема не була вирішена. Остаточне перемиря було досягнуто лише у 1906 р.

В середині 30-х рр. ХХ ст. відбувся конфлікт між єпископом Феогеном, який займав Ізмаїльську кафедру з 1919 р., та єпископом Силуяном, якого поставили правити єпархією у 1935 р. Феогена з початку 30-х рр. намагалися відсторонити від кафедри у звязку з тим, що він намагався, за даними Ф.Мельникова, створити “раздорницьку” общину. За постановою Старообрядницького собору Феоген міг служити лише в тих приходах, куди його запросять. Однак склалося так, що частина старообрядців підтримувала Феогена, частина Силуяна, така ситуація спостерігалася навіть у одному приході (ми не знайшли аргументованих причин цих подій).

Поселяючись в нових місцях, старообрядці влаштовували, перш за все, місця для задоволення релігійних потреб - каплиці, церкви, монастирі, скити. На початку ХІХ ст. в регіоні, переважно, існували плетневі каплиці, поступово будуються деревяні, потім і цегляні церкви з дзвіницями. Дзвонами користувалися вільно, навіть під час заборони цього по всій території Російської імперії старообрядницькі церкви Ізмаїльського повіту складали виключення. На кінець ХІХ ст. більшість церков потребують ремонту та переобладнання, чого російський уряд не дозволяв, тому церкви відбудовують самовільно, без офіційного розпорядження. Протягом 1897-1898 рр. були переобладнані церкви Святого Николи Чудотворця в м.Ізмаїлі, Введення в Храм Пресвятої Богородиці у с.Кугурлуй, Святої мучениці Параскеви в с.Карячка, Покрови Пресвятої Богородиці в п.Вилкове.

В Буджаку існували і монастирі. Перший старообрядницький Никольський монастир зявився у 1812 р. поблизу Ізмаїлу, однак проіснував він досить недовго - вже в 1829 р. за ініціативи генерала І.М.Інзова він був ліквідований з причини розташування поблизу кордону та взаємовідносин старообрядців монастиря з задунайськими некрасівцями.

Однак незабаром зявляються нові монастирі (чоловічі - поблизу п.Вилкове, с.Кугурлуй та жіночий - в с.Муравльовка), які споруджуються за допомогою старообрядців з Росії та румунського уряду.

Культові споруди стали своєрідним оплотом віри, що підтримували вірність старим обрядам, посилювали міцність переконань у правоті старообрядницьких поглядів та стійкість збереження традиційних форм православ’я дониконівського часу. Наприклад, в Кугурлуйському монастирі існувала велика протирозкольницька бібліотека, цей монастир приймав видатних начотчиків тощо.

Слід зазначити, що під час кампаній з приводу закриття релігійних споруд, старообрядницькі церкви змогли зберегтися тільки завдяки власним зусиллям старообрядців, які відстоювали право на існування церкви; монастирі не змогли витримати тиску з боку владних структур та були закриті.

Пятий розділ має назву “Побутова релігійно-духовна культура старообрядців та її особливості”. Розселення російських старообрядців на території Південної Бессарабії характеризується відокремленням від місцевого населення, переважно через істотні відмінності у їхній традиційно-побутовій культурі. Старообрядці дотримувалися старовинних релігійних канонів не лише в церкві, а й вдома: день починався з молитви; в кожній хаті існувала божниця, де знаходилися старообрядницькі ікони; існувала власна церковна атрибутика - лестовка та подручник, які використовувалися під час виконання молитов, тощо. Їх життя було підпорядковано церковному календарю, однак, як свідчать зібрані польові матеріали, окрім церковних, вони дотримувалися і народних, язичницьких за своєю основою, звичаїв та обрядів. Особливо тісно переплетені ці елементи в різдвяно-новорічному та масляному комплексі свят. Наші дослідження вступають в протиріччя з тезою О.К.Соколової-Москетті про відсутність календарної обрядовості липован, окрім масничних карагодів, що є, на її думку, об’єднавчим фактором усіх фольклорних традицій липован Подунав’я. Соколова-Москетти А.К. О единстве культурных традиций липован Подунавья // Історичне краєзнавство Одещини. - Вип.6. - Одеса, 1995. - С.51. Під час дослідження календарного комплексу старообрядців, ми дійшли висновку про недоцільність цього вислову, бо окрім масничних пісень в цьому середовищі збереглися тексти христославя, посівання, хороводних пісень на Масляну та Пасху тощо.

Сучасне старообрядництво, зберiгши конфесiйну особливiсть, змiнило своє вiдношення до зовнiшнього свiту, суспiльства, людей, оточуючих їх. Втратився значною мiрою релiгiйний фанатизм старообрядцiв (наприклад, коли не можна було дати іновірцю пити чи їсти з одного посуду зі старообрядцем) та особливий консерватизм, вимога iзоляцiї вiд “мирського”. Все це змiнилося глибокою терпимiстю.

Завдяки церкві та християнській єдності збереглася культура старообрядців. Респонденти вважають, що старообрядці зуміли зберегти своє віросповідання, перенести усі переслідування тільки завдяки своїй вірі.

Висновки

Проведене дослідження діяльності старообрядців Південної Бессарабії дозволяє зробити деякі узагальнення: по-перше,