Харківський національний педагогічний

університет імені Г.С.Сковороди

Філяніна Неля Миколаївна

УДК 821.161.1–94.09

АВТОБІОГРАФІЧНИЙ

ЕЛЕМЕНТ У ТВОРЧОСТІ

А.О.ГРИГОР’ЄВА

10. 01. 02. – російська література

Автореферат дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата філологічних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник доктор філологічних наук, доцент

Доценко Ігор Іванович,

Харківський національний педагогічний

університет імені Г.С. Сковороди,

доцент кафедри російської і світової літератури;

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Лагунов Олександр Іванович,

Харківський національний університет

імені В. Н. Каразіна,

професор кафедри історії російської літератури;

кандидат філологічних наук, доцент

Марченко Тетяна Михайлівна,

Горлівський державний педагогічний університет

іноземних мов, завідувач кафедри зарубіжної літератури.

Провідна установа Таврійський національний університет імені

В. І. Вернадського, кафедра російської та зарубіжної літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Сімферополь.

Захист відбудеться “15” березня 2005 року о 15 на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.053.03 в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. 216.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 215-В).

Автореферат розіслано “11” лютого 2005р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Т.І. Тищенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальнiсть теми. Багатогранна спадщина Аполлона Олександровича Григор’єва (1822–1864), поета, перекладача, мемуариста, мислителя і філософа, літературного і театрального критика, міцно ввійшла в історію російської культури, зайняла гідне місце в складній картині естетичних і моральних шукань середини XIX століття. Фундаментальні видання його творів та листів, опублікованих останнім часом, присвячені йому книги, потік статей, які з’являються не тільки в Росії і країнах СНД, але й у Європі та Америці, є яскравим свідченням зацікавленості постаттю А. Григор’єва як з боку спеціалістів, так і широкого кола читачів.

Майже всі біографи і дослідники творчості А. Григор’єва звертали увагу на автобіографічну основу його творів. Він не лише залишив після себе мемуари, які посіли помітне місце в історії цього жанру, а й увів мемуарні відступи в літературно-критичні та театральні статті й рецензії. Серед них нерідко зустрічаються такі, за якими важко визначити, що це – стаття, присвячена літературному явищу або театральній виставі, чи мемуарний нарис.

У ліриці будь-якого поета знаходять відбиття події його особистого життя, проте важко назвати такого, якому це було б притаманно у такій мірі, як ми бачимо в поезii А. Григор’єва. За вiршами поета простежуються подiї його нещасливого кохання спочатку до Антонiни Корш, потiм – до Леонiди Вiзард. Цi вiршi – поетичний лiтопис подiй його життя i надзвичайно емоцiйна розповiдь про душевнi переживання. Яскраво виражену бiографiчну основу мають i твори, написанi А. Григор’євим в iнших жанрах, – драма „Два эгоизма”, поеми „Venezia la bella” та „Вверх по Волге”.

Незважаючи на те, що автобіографізм у творчостi А. Григор’єва, як на нашу думку, відіграє надзвичайно важливу роль (iсторики лiтератури підкреслювали його наявнiсть, аналiзували його виявлення в тих чи інших творах), вiн жодного разу не ставав предметом цiлiсного монографічного аналiзу. Не досліджено своєрідність та конкретні особливості втілення автобіографізму в різновидах творчої діяльності А. Григор’єва, а також не існує дисертаційних робіт із зазначеної проблеми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослiдження проводилося в рамках плану науково-дослідної роботи кафедри росiйської та свiтової лiтератури Харкiвського національного педагогiчного унiверситету iмені Г.С.Сковороди i є частиною розроблюваної кафедрою комплексної теми „Концепцiя особистостi у росiйськiй лiтературi XIX-XX столiть”.

Мета роботи полягає у з’ясуванні ролі автобіографічного елемента в усіх жанрах і різновидах творчості А. Григор’єва, у визначенні стрижневої ролі, що виявило своєрідність творчої особистості поета й критика.

Відповідно до цієї мети визначаються завдання дослідження:–

дослідити шляхи перевтілення реальних фактів у поетичні образи, визначити своєрідність його ліричного „я” на основі порівняльного аналізу фактів біографії А. Григор’єва зі змістом і образною структурою його віршів і поем;

– виявити своєрідність мемуарної творчості А. Григор’єва, зокрема, його книги ”Мои литературные и нравственные скитальчества” у порівнянні з явищами російської автобіографічної прози середини XIX століття;–

проаналізувати автобіографічний елемент у літературно-критичних і театрознавчих статтях, рецензіях і нарисах А. Григор’єва, вказати на функцію відступів мемуарного характеру, вплив подій життя критика на особливості змісту й стилю цих робіт;–

розглянути листи А. Григор’єва, що містять автобіографічний матеріал, про події і літературні постаті, які відіграли важливу роль у його долі.

Об’єктом дослідження є всi жанри наявні у творчості А. Григор’єва, а також його листи.

Предметом дослідження є автобіографічний, мемуарний елемент і всі вияви та форми його існування в спадщині А. Григор’єва.

Методом дослідження є поєднання літературознавчих підходів, які ґрунтуються на зіставленні описового, генетичного, порівняльного й типологічного методів.

Наукова новизна отриманих результатів визначається самою постановкою проблеми: цілісне вивчення автобіографічного елемента в усіх видах та жанрах творчості А. Григор’єва здійснюється вперше. Мемуари А. Григор’єва досліджені в зіставленні з аналогічними явищами літератури того часу, що дозволило виявити їхню своєрідність. Лірика, поеми, літературно-критичні й театрознавчі статті аналізуються в аспекті, що дотепер не привертав до себе достатньої уваги. По-новому розглянуто й епістолярну спадщину А. Григор’єва.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що вона доповнює вчення про специфіку виявлення авторської основи в різних видах літературної й літературно-критичної творчості – ліриці, поетичному епосі, літературних і театральних рецензіях, прозі, драмі, листах. Спостереження й висновки, які містяться в ній, можуть бути використані в подальшій науковій розробці близьких або споріднених проблем.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що зазначені результати дослідження можуть бути використані у викладанні навчальних історико-літературних курсів, при підготовці спецкурсів та спецсемінарів з історії російської літератури й критики, при написанні підручників та посібників.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Результати дисертаційного дослідження доповідались на таких наукових конференціях: Дев’яті міжнародні читання молодих учених пам’яті Л. Я. Лівшиця (Харків, 2004), наукова конференція „Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2004), міжнародна наукова конференція „Мова й культура” (Київ, 2004), міжнародна наукова конференція, присвячена 200-річчю ХНУ ім. В. Н. Каразіна (Харків, 2004), III Мистецтвознавчі читання пам’яті проф. В. К. Айзенштадта (Харків, 2004), Всеукраїнська науково-практична конференція „Значення українознавчих та мовних дисциплін у системі вищої освіти” (Харків, 2004).

У цілому робота обговорювалася на засіданні кафедри російської та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди 28 вересня 2004 р., протокол № 2.

Публікації. Основні положення дисертації викладено в шести публікаціях, із яких п’ять надруковано у провідних наукових фахових виданнях України.

Структура та обсяг роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, п’яти розділів і висновків. Обсяг текстової частини роботи – 188 сторінок. Список літератури включає 223 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність і новизна, визначаються мета й завдання дослідження, його методологічна основа, розкривається теоретична та практична значущість роботи.

У першому розділі ”История изучения творчества А. Григорьева” здійснено аналіз наявних видань А. Григор’єва й робіт, присвячених його творчості. За життя письменника вийшла лише одна невеличка збірка його поетичних творів, а велика літературно-критична спадщина, що містилась у численних періодичних виданнях, була малодоступною читачеві. Необхідність зібрати й видати друком твори А. Григор’єва була зрозумілою вже його сучасникам, але протягом тривалого часу такі спроби залишалися марними.

Важливу роль у відродженні репутації А. Григор’єва як поета відіграв О. Блок, який видав у 1916 році відносно повну, ретельно складену та прокоментовану збірку його віршів. Пізніше ця робота була продовжена. Твори А. Григор’єва двічі видавались у Великій серії „Библиотеки поэта”: П. Громовим і Б. Костелянцем в 1959 році і в 2001 році – Б. Єгоровим. Таким чином, поетична спадщина А. Григор’єва опублікована практично повністю, і ці видання відповідають сучасним текстологічним вимогам. Декілька разів (1930, 1980, 2000 роках) виходили друком мемуари А. Григор’єва – „Мои литературные и нравственные скитальчества”, у 1991 році Б. Єгоров у співавторстві з американським славістом Р. Віттакером здійснив в академічній серії „Литературные памятники” видання повної збірки його листів, яка має велику наукову цінність.

Менш благополучно склалася доля головної частини спадщини А. Григор’єва – його літературно-критичних та театрознавчих робіт. Хоча Б. Єгоров ще у 1960 році склав бібліографію статей А. Григор’єва, а в останні десятиріччя минулого століття неодноразово виходили такі збірники, як “Литературная критика”, “Театральная критика”, ”Эстетика и критика”, та, на жаль, перевидавались, зазвичай, одні й ті самі роботи, а статті, менші за обсягом або написані з відносно приватних приводів, як завжди, залишалися надбанням періодики середини ХIХ століття і не привертали до себе належної уваги. Не вичерпані нині й архівні джерела.

Однак А. Григор’єв зацікавлює істориків літератури перш за все як критик. Цьому присвячено більшість статей, є дисертації, в центрі уваги яких – літературно-естетичні позиції А. Григор’єва, його місце в літературному дискурсі свого часу. Робіт, присвячених аналізу поезій, менше, хоча деякі з них становлять значну цінність. Проведений нами огляд літератури про А. Григор’єва, звичайно, не претендує на вичерпну повноту, тому що робився під кутом зору тематики нашого дисертаційного дослідження.

Нами було використано важливий матеріал із книги Б. Єгорова „Аполлон Григорьев”, яка вийшла в серії „Жизнь замечательных людей”. Вона ґрунтується на фактах, що їх збирав і перевіряв автор протягом кількох десятиліть. Читача приваблює та вимогливість, яку автор виявив до будь-яких джерел інформації. Разом із тим, Б. Єгоров виявив себе як письменник – книга дійсно написана з великою літературною майстерністю. Складається враження, що описані події відбувалися на очах автора, а її героя він ніби знав особисто. Це дозволило Б. Єгорову створити щирий, виписаний з любов’ю, але без прикрас, психологічний портрет А. Григор’єва, який під час аналізу автобіографічного елемента в творчості письменника певним чином нам допоміг у дослідженні. Значну цінність має також книга С. Носова “Аполлон Григорьев: судьба и творчество”, що стала першою спробою монографічного опису життєвого і творчого шляху письменника. Зі статей про нього особливу увагу привертають роботи Б. Бухштаба “Гимны” Аполлона Григорьева” і М. Зубкова “Две последние поэмы Аполлона Григорьева”. Багато з тих, хто писав про А. Григор’єва, звертали увагу на яскраво виражену автобіографічну основу його творчості. Але неодноразово підкреслювана в критиці, ця особливість творчої манери А. Григор’єва ніким не була досконало вивчена. Праць, спеціально присвячених цьому питанню, практично немає. Такий висновок, до якого підводить зроблений нами огляд, переконливо підтверджує актуальність досліджуваної теми.

У другому розділі „Жизнь и любовь А. Григорьева в его стихах” предметом дослідження є автобіографічна основа поезії А. Григор’єва. Вже перші його вірші „Е.С.Р” („Да, я знаю, что с тобою”) і „Нет, за тебя молиться я не мог” пов’язані з захопленням його „крестовой сестрой” Лізою. Важливий етап емоційного життя і духовних пошуків поета пов’язаний з першим у його житті глибоким почуттям – коханням до Антоніни Корш. Саме в ці роки А. Григор’єв формується як поет, опановуючи мистецтво психологічної любовної лірики. Реальний коментар до віршів, присвячених А. Корш, допомагає побачити, як відбувався процес перевтілення життєвих обставин у поетичні образи. Закоханість в Антоніну збіглася в біографії А. Григор’єва з його глибоким і стійким захопленням творчістю Жорж Санд. Це позначилося і на історії псевдоніма „А.Трисмегистов”, яким він охоче підписував вірші цього періоду, і в тому, що він надав Антоніні ім’я Лавінії, героїні однойменної повісті Жорж Санд, а також дав трьом віршам однакову назву „К Лавинии”.

Ці вірші дають можливість дослідити, що відбувалося в душі закоханого поета. Спочатку він розривається між вірою в те, що йому відповідають взаємністю, і сумнівами в цьому, нерідко осипає кохану докорами в холодності й нездатності зрозуміти й гідно оцінити всю глибину його почуттів. Але з кінця 1843 році у нього з’являється небезпечний суперник, і вірші, написані пізніше, відтворюють усвідомлення неминучості розриву. Особливо показовим у цьому аспекті є вірш „Вопрос” (1845), який дослідники одностайно визнають „одним із найбільш автобіографічних віршів А. Григор’єва”.

Події особистого життя відображувалися не лише в любовній ліриці. Вони зумовлювали зростання в його віршах мотивів протесту. Біографічний підтекст відчувається за гіркими інвективами таких творів, як „Город”, „Героям нашого времени”. А у віршах „Нет, не рожден я биться лбом” і „Когда колокола торжественно звучат” політична гострота досягає такого напруження, що вони могли бути опублікованими лише в герценівському „Колоколе”, а в Росії розповсюджувалися нелегально до початку ХХ століття.

Не буде перебільшенням сказати, що найважливішою подією в житті письменника стало кохання до Л. Візард. І, звичайно, саме вона залишила найбільш значний слід у його творчості, надихнула його на створення найкращих віршів. Справжньою вершиною поетичної творчості А. Григор’єва справедливо визнається цикл „Борьба”. У цьому „ліричному романі”, як визначав ці 18 віршів сам автор, простежується чіткий сюжет. У ньому беруть участь два постійні герої. Поет досяг такої чіткості у розвитку подій, що в циклі виділяється зав’язка, подальший розвиток подій і ліричних характерів, а завершується ця продумана побудова розв’язкою й епілогом. Хоча А. Григор’єв був не єдиним російським поетом, який створював ліричні цикли, ніхто з його сучасників: ні Є. Баратинський, ні А. Майков, ні М. Огарьов, ні О. Толстой, ні А. Фет – не досягли такої чіткості структури. Оскільки автобіографічний підтекст циклу можна відчути повною мірою лише за умови його цілісного аналізу, в дисертації зроблено спробу дослідити рух ліричного сюжету крізь вірші, що входять до циклу „Борьба”. При цьому ми прагнули показати, що вони різні і за тональністю, і за настроєм. Так, другий, третій, четвертий вірші – це пристрасні, напружені монологи. Свідома невпорядкованість словесного потоку є компонентом вирішення художнього завдання: передати емоційне напруження, суперечливість, навіть хаотичне змішання почуттів, що охопили душу ліричного героя. А в п’ятому й сьомому віршах використані анафори (наприклад, в п’ятому всі строфи починаються словами „Но если”). Цей стилістичний прийом несе безперечне смислове навантаження. Анафора ніби дисциплінує емоційний потік, надає йому стрункості, гармонійності. Кожне „но если” висвітлює свою сторону загальної теми. Пристрасть не зменшує глибини, з якою поет аналізує ситуацію. Справа не лише в зовнішніх перепонах. Якби їх не було, залишалися б настільки ж не подолані внутрішні, які визначалися моральним зубожінням, розпустою, егоїзмом сучасної людини, і для висловлювання цієї думки А. Григор’єв знаходить жорстокі, немилосердні слова.

У центрі нашої уваги знаходяться також два вірші, в яких дослідники А. Григор’єва одностайно і з достатньою мотивацією бачили кульмінацію в ліричній побудові циклу „Борьба”: „О, говори хоть ты со мной” і „Цыганская венгерка”. О. Блок називав їх „єдиними в своєму роді перлами російської лірики” і, додаючи до них таку поезію, як „Вечер душен, ветер воет” (восьма в циклі), писав: „Усі ці три вірші наближаються вже певним чином до народної творчості: безперервною мелодією, відсутністю минулих прикрих ("психологічних") спотикань і перебоїв”.

Тринадцятим віршем („О, говори хоть ты со мной”) із циклу “Борьба” в поезію А. Григор’єва вводиться новий „персонаж” – гітара, „подруга семиструнная”, і вводиться з такою високою простотою і поетичною силою, що ця поезія робить А. Григор’єва безсумнівним попередником величезного поетичного світу, що здобув визначальне місце в культурі другої половини ХХ століття, світу, представленого і такими величинами, як Булат Окуджава, Володимир Висоцький, Олександр Галич, і тисячами відомих та невідомих авторів, об’єднаних в КСП (клуби самодіяльної пісні), а також тими, хто робить ту саму справу за межами цих об’єднань.

Чотирнадцятий вірш циклу – єдиний, якому поет дав заголовок, – „Цыганская венгерка”. Автор виділив поезію, звичайно, із наміром, і майбутнє підтвердило правильність його задуму. Це не лише центральний вірш циклу, але й найвище досягнення поетичного таланту А. Григор’єва. Існує багато людей, які з усієї творчості письменника знають лише цей вірш. Не менше, мабуть, і таких, які, знаючи його, не можуть назвати автора твору. Така доля багатьох творінь, що заслуговують дійсно всенародного визнання. Автобіографічна основа вірша, безперечно, виявляє себе в „Цыганской венгерке” з не меншою визначеністю, ніж на початку циклу, але по-іншому. Перші вірші циклу схвильовані, напружено пристрасні монологи закоханого, який спочатку не усвідомлював усіх тонкощів свого почуття, а потім – збентежений відсутністю взаємності, яка, проте, іноді перемежовується якимись сподіваннями. Тепер невиправне здійснилося. Герой усвідомлює, що розраховувати більше немає на що, але не може і не хоче з цим змиритися. І передається це мовою циганської пісні, одночасно простонародної й емоційно напруженої. Але створена авторською уявою атмосфера циганського табору не заважає сприйманню головного – трагічно безнадійного стану духовного світу героя, відтвореного невигадливо, без будь-яких хитрощів, без романтичної витонченості мовою цигана або циганки: „Значит, просто все хоть брось... Оченно уж скверно”.

У тому аспекті вивчення творчості А. Григор’єва, що нас цікавить, значний інтерес представляє драма „Два эгоизма” – єдиний твір, написаний для сцени, який він увів до збірника своїх творів. Автограф п’єси мав присвячення „А.Ф.К.”, тобто Антоніні Федорівні Корш, але її зміст значно ширший. Бєлінський писав, що насамперед викликає до себе інтерес „особа автора”. „Особа автора” у драмі – це Володимир Ставунін, “молодой неслужащий человек”. Монологи В. Ставуніна дають достатнє уявлення про погляди А. Григор’єва або його ставлення до деяких з них.

Крім В. Ставуніна, в п’єсі є ще три персонажі, які мають мемуарну основу. А. Григор’єв дав їм „значущі” прізвища з очевидним наміром – щоб їх упізнали. Перший з них – Кобилович, в якому сучасники легко розпізнали Н. Калайдовича, що був близьким приятелем А. Григор’єва. Друга особа, яку легко впізнати, – „філософ-слав’янофіл” Баскаков, прототипом якого став К. Аксаков. Іронічне висвітлення в п’єсі одержав і М. Петрашевський, виведений під ім’ям Петушевського.

У цьому розділі розглянуто також поеми А. Григор’єва, які мають автобіографічну підоснову. Перша з них – „Олимпий Радин”. Як і „Два эгоизма”, вона була присвячена А. Корш. У поемі показано родину Коршів, відображено ставлення А. Григор’єва до Антоніни. Коментатори поеми небезпідставно вважають, що через головного героя автор висвітлює свої думки, почуття, переживання. Є в поемі мемуарний екскурс, який відтворює ставлення А. Григор’єва до слов’янофілів, і, зокрема, полеміка з К. Аксаковим.

Поема „Встреча”, опублікована в 1846 році, присвячена А. Фету, із яким А. Григор’єв зустрічався в Москві незадовго до її написання. Як відомо, біографії обох літераторів були тісно переплетені: А. Фет залишив спогади про А. Григор’єва, А. Григор’єв, у свою чергу, завжди пам’ятав про А. Фета. Серед персонажів поеми легко впізнаються К. Аксаков, а також А. Хом’яков, виведений під ім’ям Є. Панфілова, і П. Чаадаєв, якого автор називає „маленьким московським містиком”.

Поема „Venezia la bella” створювалась у 1857 році і значною мірою стала своєрідним продовженням циклу „Борьба”. Головне, що єднає недавно завершений цикл і нову поему А. Григор’єва, – спільна героїня. У поемі мова йде також про кохання до Л. Візард, але розповідається про нього як про минуле. Історія нещасливого кохання контрастує із гомоном, пишнобарвністю, жвавістю, життєрадісністю італійського міста. Якщо „Борьба” містить вірші, що різко відрізняються за жанровими і стильовими особливостями, за тональністю й настроєм, то „Venezia la bella”, що складається із 48 сонетів, сприймається як єдиний монолог. По суті, вся поема „Venezia la bella” – це поема згадок. Прекрасна Венеція є лише фоном душевної драми, що не припиняється, у центрі поеми образ жінки, яку герой кохав і продовжує кохати, до неї спрямовані всі його почуття і помисли, розлучення з нею кинуло його в безодню відчаю, з якої немає виходу.

Остання поема А. Григор’єва „Вверх по Волге” була написана в 1862 році. Вона мала підзаголовок „Дневник без начала и без конца” (из „Одиссеи о последнем романтике”), і містила авторську передмову, в якій наголошувалося, що перед читачем „одна из частей этой – едва ли, впрочем, имеющей быть конченной „Одиссеи”. Іншими її частинами були названі цикл „Борьба”, поема „Venezia la bella” і автобіографічний нарис „Великий трагик”. Знаючи, як яскраво відтворено у всіх цих творах мемуарний елемент, природно передбачити, що поет ніби наштовхує нас на розуміння того, що і ця частина „Одиссеи”повинна сприйматися в тому самому ключі.

Поема „Вверх по Волге” може бути правильно зрозумілою лише з урахуванням подій у житті А. Григор’єва в кінці 1860-х роках, які визначили його емоційний настрій і наклали відбиток на те, що він писав. У цей час відбулося знайомство з М. Дубровською, яка стала його невінчаною дружиною. Ми не все знаємо про його сімейне життя, але те, що воно було глибоко нещасним, не викликає сумнівів. Сюжет поеми відтворює факти біографії А. Григор’єва, має достовірний характер, індивідуальності учасників життєвої драми змальовані досить чітко. Автор згадує минуле, відтворює його картини, піддає їх психологічному аналізу. При цьому характер героїні зумовлений обставинами, що його сформували. За всіх відмінностей героя від героїні їх зближує те, що ідеали, винесені ними з минулого, не витримують зіткнення з буденністю, із побутовими дрібницями життя. Ні для нього, ні для неї вони не стають побутом, що призводить до усвідомлення неспроможності цих ідеалів. Глибоко значущим є підзаголовок поеми – „Дневник без начала и без конца”. Хоча поезія А. Григор’єва в цілому розвивалася в дусі романтичної традиції, в поемі „Вверх по Волге” чітко простежується вплив натуральної школи.

У третьому розділі ”Своеобразие мемуарного творчества А. Григорьева”, головне місце в якому займає аналіз мемуарної книги А. Григор’єва „Мои литературные и нравственные скитальчества”, було необхідним визначити свою позицію щодо питання про обсяг і зміст самого поняття „мемуарна література”, яке по-різному висвітлюється в літературознавстві. Ми вважаємо непродуктивним відносити до жанрів мемуарної літератури щоденники й листи. Мемуари за своєю природою ретроспективні, це джерела, створені по пам’яті, спогади. Хоча що до достовірності мемуарів, то слід, безумовно, підходити до цього більш критично, бо їхня цінність полягає у тому, що вони містять не лише відомості, але й їх наступне осмислення, вміщують оцінки, зроблені з висоти пережитого.

„Мои литературные и нравственные скитальчества” не випадково писались у той самий час, що і такі пам’ятники мемуарної літератури, як ”Семейная хроника” і „Детские годы Багрова-внука” С. Аксакова, „Былое и думы” О. Герцена, „Записки из Мертвого дома” Ф. Достоєвського, автобіографічна трилогія Л. Толстого. Попит на мемуари був суспільною потребою, вимогою часу, і серед багатьох письменників, які відгукнулися на неї, був і А. Григор’єв. Хоч він спирався на досвід своїх попередників і сучасників, його книга вирізняється глибокою своєрідністю авторської манери й підходу до матеріалу. Це розповідь не стільки про себе, скільки про свій час. Не випадково в ній часто повторюється слово „епоха”. Хоч А. Григор’єв називав себе „сыном эпохи”, насправді ж його сформували декілька епох, і цей процес відтворено в його спогадах. Сам автор сказав про це так: „Я намерен писать не автобиографию, но историю своих впечатлений; беру себя как объекта, как лицо совершенно постороннее, смотрю на себя как на одного из сынов известной эпохи, и, стало быть, только то, что характеризует эпоху вообще, должно войти в мои воспоминания; мое же личное войдет только в той степени, в какой оно характеризует эпоху” [Григорьев А.А. Воспоминания. – Л.: Наука, 1980. – с.10].

Сьогодні ми маємо численні авторитетні дослідження тієї епохи, з огляду на які у мемуарах А. Григор’єва привертає увагу застаріла термінологія, певна обмеженість деяких поглядів, загостреність формулювань. Це цілком зрозуміло. Найважливішим для нас є те, що багато в чому А. Григор’єв передбачив сьогоднішнє розуміння літературних явищ.

А. Григор’єв вільно перетинав кордони, які відділяли спогади від історико-літературної статті. Цим пояснюється велике значення його мемуарів як джерела відомостей про літературне життя 1830 – 1840 років. Це стосується, зокрема, сторінок, присвячених діяльності М. Польового. Коли А. Григор’єв писав про явища літературного минулого, він завжди пам’ятав про нагальні вимоги свого часу й оцінював минуле з позиції та в інтересах сучасного.

До книжки „Мои литературные и нравственные скитальчества” дотичними є твори, жанрову приналежність яких досить важко визначити. Зазвичай їх класифікують в літературі про А. Григор’єва як „автобіографічну прозу”. Сюди відносимо „трилогію про Віталіна”, статтю „Безвыходное положение”, написану в останні роки життя критика, ”Плачевные размышления о деспотизме и вольном рабстве мысли” та інші твори. Це якраз той цінний матеріал, що характеризує і самого письменника, і покоління, до якого він себе зараховував, – „поколения Рудиных”. При цьому він використовував вислів „ненужные люди”, але ми сьогодні розуміємо, що вони були потрібні, хоч далеко не всі їх прагнення й зусилля принесли бажані результати.

У четвертому розділі „Автобиографический элемент в литературной и театральной критике А. Григорьева” аналізується автобіографічний елемент у літературній і театральній критиці А. Григор’єва. Характерною рисою його творчої манери було злиття жанрів літературно-критичної і театрознавчої статей з автобіографічним нарисом, наявність у цих статтях більш або менш широких автобіографічних відступів. Люди, які колись зустрічалися на його життєвому шляху, бесіди, суперечки, висловлені в них міркування, продовжують жити не лише в його пам’яті, але й у його творах, допомагають формулювати й аргументувати свої ідеї.

Інколи такі відступи містять спогади про зустрічі й бесіди з друзями критика: з В. Боткіним, О. Дружиніним та іншими, інколи з особами, які встановити неможливо. Напевно, у деяких випадках до спогадів примішувався елемент вигадки, і осіб, яких А. Григор’єв називає „один приятель”, „знакомый театрал” та ін., насправді не існувало. Але якщо це і так, то саме використання подібних прийомів, імітація мемуарних відступів становить неабиякий інтерес і простежується в дисертації. Досліджуються випадки, коли А. Григор’єв надавав літературній або театральній рецензії форму автобіографічного нарису. Такі, зокрема, статті „Гамлет на одном провинциальном театре”, „Роберт-Дьявол”, „Великий трагик” та інші. Цікаво й виразно виявив себе автобіографічний підтекст у статті „По поводу нового издания старой вещи „Горе от ума”. СПб 1862”: у стилі, у схвильованості й пристрасності змісту. У цій статті відчувається відголосок особистої духовної драми А. Григор’єва, що була наслідком його стосунків із Л. Візард, і появою розладу в сімейному житті з М. Дубровською.

Особливий інтерес викликає образ Івана Івановича, який проходить через статті А. Григор’єва, його інколи називають „литературным двойником” критика. Як підтверджує проведений аналіз, А. Григор’єв часом дійсно „доверял” Івану Івановичу висловлювати власні погляди, зокрема на вірші М. Некрасова. Разом із тим, він не пропускає нагоди „отметить разность” між собою і своїм персонажем. Для цього автор часом відступав від достовірного викладу ходу подій. Можливо, А. Григор’єв вкладав у вуста Івана Івановича судження й оцінки, що з якихось причин не хотів висловлювати від свого імені. Як би там не було, ця літературна маска стала своєрідною формою вияву автобіографічного елемента в літературній і театральній критиці А. Григор’єва.

У п’ятому розділі „Пережитое и переживаемое в письмах А. Григорьева” досліджується автобіографічний елемент в епістолярній спадщині А. Григор’єва. Ми не прагнули дати всебічну, цілісну характеристику проблематики його листів, не торкались (або майже не торкались) аналізу його діяльності як письменника й критика, його позицій у полеміці слов’янофілів і західників, лібералів і революціонерів-демократів. Нас цікавило, яким постає у своїх листах А. Григор’єв-людина, і ми вважаємо, що вони дають матеріал, який є підґрунтям для переконливих висновків.

Про що б не писав А. Григор’єв, у кожному його листі, у кожному вислові простежується цілковита щирість, неспроможність до будь-якої фальші й лицемірства. Автор безжальний до себе, він не приховує таких сторін своєї особистості або фактів життя, які могли б призвести до негативного впливу на адресата. Він не уникає гостроти в суперечках, інколи здатний на однобічність суджень, на протиріччя.

Більшість листів А. Григор’єва, що дійшли до нас, були адресовані М. Погодіну. Літераторів єднали багаторічні дружні стосунки, і в цих листах А. Григор’єв відверто розповідав про своє минуле і сучасне, про найгіркіші переживання. Особливо характерним є великий за обсягом лист, який А. Григор’єв писав М. Погодіну з певними проміжками протягом півтора місяця і який, за його власним визначенням, „похож на исповедь”. Перш ніж відправити листа адресатові, він зазначив: „Писать эту исповедь сделалось для меня какою-то горькою отрадою”. Пізніше лист навіть публікувався під редакційним заголовком „Моя исповедь”.

На особливу увагу заслуговують також листи до приятельки й вчителя Леоніди Візард – Є. Протопопової. Серед них є великі й змістовні, в яких автор розкриває почуття, що охоплюють його зранену душу. Одним із найбільш гірких, пронизаних безнадійним відчаєм листів, що написав у своєму житті А. Григор’єв, був лист, відправлений ним М. Страхову з Оренбурга 20 березня 1862 року. Його наскрізна тема -– розповідь про три роки життя з М. Дубровською. Душевний стан автора такий, що від нього не доводиться чекати якоюсь мірою упорядкованого розвитку цієї теми: він вихоплює окремі епізоди із життя, відволікає увагу на інші предмети. І цей лист, і багато інших листів А. Григор’єва безрадісні, часто відчувається в них біль, ображене самолюбство. Інакше і бути не могло, тому що листи відобразили життя людини, якій випала тяжка доля – два нещасливі кохання, два невдалих шлюби, нескінченна скрута, яка межувала зі злиднями, п’яні загули і години каяття. Усе недовге життя А. Григор’єва – це драма, і його листи – історія цієї драми.

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження показало, що автобіографічний елемент простежується у всіх видах літературної діяльності А. Григор’єва і становить важливу відмінну рису його творчої манери. Не тільки в мемуарах, але й у віршах, листах і навіть у критичних статтях він тяжіє до самоаналізу, розповідаючи про своє минуле й сьогодення. Проза письменника має яскраво виражену мемуарну основу, його статті містять автобіографічні відступи, до яких уводяться персонажі, що є „літературними двійниками” автора, виразниками його думок і почуттів.

Поезія А. Григор’єва – віддзеркалення його духовного й емоційного життя. Вона стає більш зрозумілою у співвіднесенні з тими реальними подіями, які спричинили написання його віршів. З іншого боку, його біографія не може бути достеменно вивчена, якщо не брати до уваги як найважливіше, хай суб’єктивне, але достовірне джерело – відомості, втілені в його віршах. Так, вірші, написані на початку 1840-х років, у період закоханості поета в Антоніну Корш, зафіксували всі нюанси цієї історії: спочатку – віру А. Григор’єва в те, що йому відповідають взаємністю, потім – сумніви в цьому і, нарешті, крах минулих ілюзій. Але вони не тільки розповідають про події, а й передають характерний для А. Григор’єва нещадний самоаналіз.

Як у вихованця романтичної епохи, у нього не було чіткої межі між особистим та громадським. У коханні без взаємності він вбачав вияв несправедливості долі, що спонукало не тільки до боротьби за серце коханої жінки, але й до протесту проти неправедності світобудови. У цьому А. Григор’єв був учнем М. Лермонтова, вірш якого „Я не унижусь пред тобою”– характерний зразок наповнення любовної лірики суспільно значущим змістом. Герой робить спроби боротися не тільки за особисте щастя, але й проти влади зла й зіпсованості людської натури. Протест проти рабства в коханні переростає в протест проти рабства взагалі. Саме це ми бачимо у А. Григор’єва: особисті невдачі й розчарування ведуть до появи в його віршах злих політичних інвектив, закликів до народного повстання. Автобіографічний підтекст політичних віршів А. Григор’єва уже зазначався нашими попередниками, але ми вважаємо, що запропонований нами аналіз робить його більш доказовим і виразним. Однак слід мати на увазі, що дух бунтарства був укорінений у А. Григор’єві досить глибоко і „заземляти” його залежністю лише від нещасливої розв’язки любовних стосунків з Антоніною Корш було б помилково. Нагадаємо хоча б про вірш „Отрывок из неоконченного собрания сатир ”(1855).

Найсильнішим почуттям, якого зазнав А. Григор’єв у житті і яке залишило найбільший слід у його творчості, було кохання до Леоніди Візард. Їй присвячено цикл „Борьба”, що став унікальним явищем російської літератури. Такого зрощення ліричної основи з елементами героїчного епосу, ліричного циклу з психологічним романом російська поезія ще не знала.

Особливе місце в циклі „Борьба” належить віршам „О, говори хоть ты со мной” і „Цыганская венгерка”. Вони стоять біля витоків пісень російських бардів, які отримали велику популярність у наш час і відлуння яких ми відчуваємо у творчості В. Висоцького й О. Галича. Але відомі значно ширшому колу шанувальників, ніж звичайному колу читачів А. Григор’єва, ці вірші живуть самостійним життям, складаючи органічну частину циклу „Борьба” і будучи кульмінацією цього „ліричного роману”. Із драм А. Григор’єва має найбільше значення і викликає найбільший інтерес в аспекті теми, що нами розглядається, драма „Два эгоизма”. Напевно, і для А. Григор’єва вона була цінною, бо тільки її він увів до збірника своїх творів. Драма викликала сувору і в чомусь справедливу оцінку В. Бєлінського. Але якщо А. Григор’єву не вдалося створити повноцінні сценічні образи, то тим вдаліше він виявив у „Двух эгоизмах” самого себе, своє коло інтересів, важливі сторони свого світовідчуття, свої симпатії й антипатії до різних фракцій у тогочасному суспільному й літературному житті. „Особа автора” в драмі – В. Ставунін, монологи якого містять яскраво виражений зв’язок з ліричними віршами А. Григор’єва. Іншим героям: виразникам ідей слов’янофілів, „гегелістів”, „фур’єристів”, „петрашевців” – автор дав знаменні прізвища з безсумнівним наміром – щоб вони були впізнаними. Суперечки персонажів драми, які відбивають „конфликт противных мнений”, відтворюють обставини тих дискусій, в яких брав участь А. Григор’єв, відновлюють атмосферу того часу і, безсумнівно, мають автобіографічне підґрунтя.

Завершальні сторінки другого розділу дисертації присвячені розгляду поем А. Григор’єва, а саме їх мемуарній основі, відтворенню в них дійсних подій і реальних переживань автора. У поемі „Олимпий Радин” – це стосунки з Антоніною Корш, атмосфера в її родині, де А. Григор’єв провів чимало часу. Ще більш очевидною є автобіографічна підоснова двох останніх поем – „Venezia la bella” та „Вверх по Волге”.

Перша з них стала своєрідним продовженням циклу “Борьба”. У ній використано розроблений в „Борьбе” досвід установлення сюжетних зв’язків між ліричними віршами. „Venezia la bella” може розглядатися і як поема, і як ліричний цикл. Наскрізною темою обох творів є кохання поета до героїні, прототипом якої стала Л. Візард. Але „Venezia la bella” написана пізніше, й особливості, притаманні відтворенню дійсності в мемуарній літературі, відбились у ній з більшою чіткістю. „Venezia la bella” – це поема спогадів, які розгортаються на фоні барвистих італійських пейзажів. Вони різко контрастують з нескінченною душевною драмою автобіографічного героя, викликаною розлученням з коханою жінкою, розлученням, яке кинуло його в безодню відчаю, з якої немає виходу.

Поема „Вверх по Волге” була задумана як частина „Одиссеи о последнем романтике”, до неї повинні були ввійти