КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЖОВКВА ІГОР ІВАНОВИЧ

УДК: 327.82+327.51

СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ УКРАЇНИ

23.00.04 – Політичні проблеми міжнародних

систем та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

МАНЖОЛА Володимир Андрійович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

ПЕРЕПЕЛИЦЯ Григорій Миколайович,

Національний інститут стратегічних досліджень, заступник директора

кандидат історичних наук, доцент

КУЛІНИЧ Микола Андрійович,

Дипломатична академія України при МЗС України, ректор

Провідна установа:

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова

Захист відбудеться 14 березня 2005 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут міжнародних відносин.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “9” лютого 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Ю.Константинов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Упродовж розвитку України як незалежної держави стратегія реалізації зовнішньої політики країни далеко не завжди відзначалася послідовністю. Відсутність чітко сформованих ключових зовнішньополітичних пріоритетів, встановлених принципів забезпечення національних інтересів, конкретних методів досягнення основних коротко- та довготермінових завдань мала наслідком невпевнену поведінку держави на міжнародній арені, другорядність становища у міжнародній системі, відсутність ініціативності при вирішенні глобальних проблем, що постали перед світовим співтовариством.

За таких обставин основний процес утвердження України як суб’єкта міжнародних відносин відбувався шляхом встановлення та розвитку двосторонніх відносин з державами світу та започаткування співпраці з регіональними та міжнародними організаціями.

У результаті цього із загального масиву суб’єктів міжнародних відносин поступово почала виділятись доволі неоднорідна за своїм складом група держав та організацій, розвиток стосунків з якими став декларуватися в Україні як найбільш пріоритетний. Для характеристики розвитку цих відносин та з метою їх відокремлення від стосунків з іншими суб’єктами міжнародного життя в Україні став використовуватись термін “стратегічне партнерство”.

Слід відзначити, що, незважаючи на доволі активне застосування протягом останнього часу категорії “стратегічне партнерство” в зовнішньополітичній діяльності України, вона і досі не має чітко закріплених критеріїв та параметрів використання. Більше того, будучи порівняно новим поняттям і в дипломатії іноземних держав, ця категорія також не отримала ґрунтовного вивчення в зарубіжній теорії та практиці міжнародних відносин.

Таким чином, проблематика даного дослідження є актуальною з огляду на нові тенденції, викликані різкими змінами в системі міжнародних відносин початку 1990-х років, коли Україна, поставши як незалежна держава, почала активно використовувати нові форми та методи міждержавного співробітництва, не маючи адекватно розробленої стратегії їхнього використання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконане в межах Комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (номер державної реєстрації 0197U015201), програми Інституту міжнародних відносин “Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови Української держави” (номер державної реєстрації 0197U003322). Дослідження виконане відповідно до наукової програми кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Моделювання місця і ролі України в процесі глобальної трансформації системи міжнародних відносин” (номер державної реєстрації 0197U003325).

Наукове завдання, яке розв'язує автор у дослідженні, полягає у виявленні закономірностей становлення та розвитку стратегічного партнерства як особливого інструмента зовнішньої політики України в контексті розвитку сучасної системи міжнародних відносин.

Об’єктом дослідження є зовнішня політика України в умовах становлення постбіполярної системи міжнародних відносин.

Предметом дослідження є стратегічне партнерство як особливий інструмент зовнішньої політики України, його критерії, ознаки та способи застосування.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у встановленні факторів та причин виникнення відносин стратегічного партнерства, закономірностей розвитку та визначення практичних рекомендацій щодо застосування інструмента стратегічного партнерства у дипломатичній практиці України.

Визначена мета передбачає вирішення таких завдань дослідження:

обґрунтувати виокремлення стратегічного партнерства як особливого інструмента зовнішньої політики держави, дати його теоретичне визначення;

визначити основні критерії застосування стратегічного партнерства як інструмента зовнішньої політики держави;

побудувати моделі стратегічного партнерства на основі аналізу емпіричного досвіду існуючих відносин стратегічного партнерства між державами світу;

визначити основні етапи еволюції ролі стратегічного партнерства в зовнішній політиці України;

розробити типологію відносин стратегічного партнерства України з державами світу;

провести аналіз існуючих відносин стратегічного партнерства України на предмет відповідності критеріям стратегічного партнерства;

оцінити ступінь ефективності використання інструмента стратегічного партнерства в дипломатичній практиці України та визначити рекомендації щодо її підвищення.

Методи дослідження. У дослідженні використовуються загальнофілософські, загальнонаукові та міждисциплінарні методи: системно-структурного, структурно-функціонального та системно-ситуаційного аналізу. Основу дисертаційного дослідження становлять системний та історичний аналіз. При дослідженні закономірностей виникнення та розвитку відносин стратегічного партнерства України використовувався порівняльний аналіз. Досліджуючи принципи прийняття рішень керівництвом держав під час встановлення відносин стратегічного партнерства, автор використовував елементи теорії прийняття рішень. При аналізі емпіричного досвіду розвитку відносин стратегічного партнерства використано емпірико-аналітичний, логічний та інституційно-порівняльний методи дослідження. Під час роботи з фактичним матеріалом застосовано методику контент-аналізу.

Наукова новизна дослідження визначається такими результатами:

розроблено авторську концепцію стратегічного партнерства, відповідно до якої стратегічне партнерство становить собою особливий інструмент зовнішньої політики держави, за допомогою якого вона узгоджує свої дії на міжнародній арені з іншими державами, а взаємодія при використанні цього інструмента призводить до виникнення особливого виду міждержавного співробітництва;

визначено перелік критеріїв стратегічного партнерства, які полягають у тому, що реальне стратегічне партнерство розвивається на поступальній паритетній основі у двох і більше сферах співробітництва, має попередню практику та механізми координації та закріплюється в окремих міждержавних документах;

у результаті аналізу емпіричного досвіду існуючих у світі відносин стратегічного партнерства виділено моделі стратегічного партнерства та розроблено авторську типологію відносин стратегічного партнерства, відповідно до якої виділяються “представницьке стратегічне партнерство”, “стратегічне партнерство проти спільної загрози”, “тактичне партнерство заради стратегічних результатів” та “асиметричне стратегічне партнерство”;

здійснено аналіз існуючих відносин стратегічного партнерства України з державами світу, відповідно до якого встановлено, що відносини України та Польщі відповідають більшості критеріїв стратегічного партнерства; відносини України з Росією мають тенденцію наближення до рівня реального стратегічного партнерства; відносини України з США відповідають деяким критеріям стратегічного партнерства; інші задекларовані стратегічні партнери України не є такими на практиці.

Роботу побудовано на використанні фундаментальних джерел в області теорії міжнародних відносин, а також новітньої джерельної бази, частина якої аналізується вперше у вітчизняній науці.

Наукове значення роботи. Обґрунтовані в роботі наукові положення створюють додаткові умови для подальшого дослідження відносин стратегічного партнерства в рамках загального дослідження категорії міждержавного співробітництва. Запропоноване використання системної методології дозволяє надалі досліджувати відносини стратегічного партнерства не лише як відносини двох чи більше суб’єктів міжнародних відносин, а й вивчати їх як окремі міжнародно-ситуаційні підсистеми, виявляючи ступінь впливу цих підсистем на глобальну систему міжнародних відносин.

На основі запропонованої концепції стратегічного партнерства як особливого виду міждержавного співробітництва та розроблених теоретичних моделей стратегічного партнерства можливим є розвиток досліджень, пов’язаних із типологією та прогнозуванням розвитку цього виду співробітництва. Подальша розробка типології відносин стратегічного партнерства, започаткована в дисертаційному дослідженні, може призвести до встановлення зв'язків між цим та іншими видами міждержавного співробітництва, колом та природою суб’єктів, що вдаються до його використання, наявними стратегіями та іншими факторами.

Наукові положення роботи можуть використовуватися не лише в наукових, а й у прикладних та навчальних цілях.

Прикладне значення роботи обумовлене авторською концепцією стратегічного партнерства, в якій воно визначається як один із ефективних інструментів здійснення зовнішньої політики, за допомогою якого держави координують свою діяльність на міжнародній арені для досягнення взаємоприйнятних результатів.

У цьому зв’язку основні положення дисертаційного дослідження можуть бути використані при розробці нової концепції зовнішньої політики України, зокрема при визначенні ефективних засобів реалізації національних інтересів та досягнення основних зовнішньополітичних цілей України.

Наукові положення дисертації можуть бути використані при підготовці та читанні у вищих навчальних закладах курсів “Геополітика України”, „Зовнішня політика України”, “Теорія міжнародних відносин”, “Міжнародні відносини та світова політика” та інших.

Апробація результатів дослідження. Основні тези дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Наукові положення дисертації були оприлюднені у виступах на міжнародних та національних наукових конференціях і семінарах, таких як: науково-практична конференція “Права людини і боротьба з міжнародним тероризмом” (26 квітня 2002 року, м.Київ); семінар „Регіональні засоби масової інформації у створенні суспільного попиту на розвиток партнерства між Україною і НАТО” (25–26 вересня 2002 року, м.Київ); Громадські читання з проблем європейської інтеграції у регіонах (6–7 листопада 2002 року, м.Тернопіль); міжнародний науковий семінар “Безпека та стабільність країн постсоціаліcтичної Європи в контексті розширення НАТО: ілюзії та реалії” (12–13 листопада 2002 року, м.Чернівці); міжнародна науково-практична конференція “Моделювання міжнародних відносин” (29–30 квітня 2004 року, м.Київ); щорічних наукових конференціях Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Дисертант є упорядником брошури-довідника „Партнерство Україна – НАТО”, а також співавтором та упорядником видання „Критерії членства в СОТ, ЄС та НАТО. Інтеграційні перспективи України”.

Публікації. Основні положення дисертації відображено в 4 статтях у наукових фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (205 найменувань українською, російською та англійською мовами). Загальний обсяг роботи – 184 сторінки, список використаних джерел – 15 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність проведення дослідження, викладено зв’язок із науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету дисертаційного дослідження та його завдання, визначено об’єкт, предмет та методологічну основу дослідження, обґрунтовано наукову новизну роботи, показано її теоретичне та практичне значення, надано відомості про апробацію результатів дисертації та структуру роботи.

Перший розділ – „Концептуально-методологічні засади та історіографія дослідження” присвячено аналізу джерел та літератури з проблематики дисертації, з’ясуванню стану наукової розробки теми, формулюванню концептуально-методологічних підходів дослідження.

На основі викладених концептуальних підходів дано теоретичне визначення категорії “стратегічне партнерство”, що становить особливий інструмент зовнішньої політики держави, використовуючи який вона узгоджує свої дії на міжнародній арені з іншими державами. Взаємодія у використанні цього інструмента та збіг стратегічних національних інтересів двох чи більше держав у декількох сферах призводять до виникнення між ними особливого виду міждержавного співробітництва.

На основі даного визначення узагальнено систему критеріїв віднесення міждержавних відносин до категорії “стратегічне партнерство”. Такими критеріями є:

наявність двох і більше стратегічних сфер співробітництва між державами;

однакове розуміння сторонами змісту відносин партнерства;

наявність попередньої практики координації зовнішньополітичних дій держав на міжнародній арені;

поступальність відносин співробітництва (наявність попереднього тривалого висхідного розвитку відносин співробітництва та партнерства держав та перспектив щодо його збереження);

наявність чітких механізмів реалізації та координації стратегічних інтересів в рамках партнерства;

закріплення змісту і механізмів стратегічного партнерства в окремих міждержавних документах.

Використані автором джерела за походженням, формою та змістом можна умовно поділити на декілька груп:

1) закони України; укази, офіційні заяви, виступи та доповіді Президента України; офіційні заяви, виступи та інтерв’ю Міністра закордонних справ України; офіційні документи, матеріали Верховної Ради України та Міністерства закордонних справ України;

2) двосторонні договори, спільні заяви, декларації, укладені Україною з державами світу щодо закріплення стратегічного партнерства;

3) двосторонні документи держав світу щодо закріплення відносин стратегічного партнерства між ними.

Наукові роботи, використані автором у процесі проведення дослідження, можна умовно поділити на такі групи:

1. Теоретичні роботи Х.Мілнер, Г.Снайдера, А.Уолферса, О.Холсті, К.Холсті, Дж.Ліски, Д.Мітрані, Дж.Чекела, К.Сильвестер, Р.Скідельського, П.Циганкова, Г.Перепелиці, в яких досліджуються окремі теоретичні аспекти відносин міждержавного співробітництва. Ці роботи допомогли автору визначити теоретичне підґрунтя, необхідне для авторського визначення, систематизації критеріїв та загальної характеристики категорії „стратегічне партнерство”.

2. Роботи, які досліджують зовнішню політику держав, що використовують інструмент стратегічного партнерства та практичне використання цього інструмента у розвитку двосторонніх відносин. До таких робіт відносяться дослідження Т.Шаклеіної, Д.Треніна, М.Афанасьєва, А.Міграняна, Г.Мостового, А.Добриніна, В.Никонова, С.Рогова, В.Попова, Є.Бажанова, Б.Кулика, С.Меркулова, В.Чалого, Є.Жеребецького, З.Бжезинського, Г.Кіссінджера, Ш.Гарнетта, Є.Ростоу, Ш.Кея, Ю.Яфе, М.Саріолгхалама, Д.Фейта, П.Кроніна, Л.Нікша, У.Купера, С.Русселя, О.Александрової, Д.Дінга. Ґрунтовне фактологічне наповнення цих робіт сприяло відстеженню автором загальних тенденцій використання інструмента стратегічного партнерства в зовнішній політиці держав світу.

3) Роботи українських та зарубіжних авторів: В.Смолія, В.Литвина, Г.Перепелиці, М.Кулінича, Б.Тарасюка, А.Зленка, С.Пирожкова, А.Гуцала, А.Гальчинського, С.Віднянського, Д.Базіва, О.Свистунова, Е.Лисицина, М.Пашкова, О.Дергачова, А.Гуменюк, А.Аслунда, Дж.Шерра, Г.Сіммета, наукова доповідь Українського центру економічних і політичних досліджень імені О.Разумкова „Стратегічні партнери України: декларації і реалії”, колективна монографія експертів Національного інституту стратегічних досліджень та колишнього Національного інституту українсько-російських відносин „Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку”, збірка наукових статей зарубіжних дослідників під назвою „Зовнішня та безпекова політика України: теоретичні та порівняльні перспективи” (під ред. Дж.Мороні, Т.Кузьо, М.Молчанова), в яких досліджуються окремі аспекти реалізації зовнішньої політики України, в тому числі розвиток відносин стратегічного партнерства. Ці роботи дозволили автору визначити етапи розвитку стратегічного партнерства в зовнішній політиці України та основні тенденції використання цього інструмента у зовнішньополітичній практиці нашої держави.

Проте в сучасній історіографії відсутнє комплексне дослідження категорії стратегічного партнерства як особливого інструмента зовнішньої політики держави, його критеріїв, ознак та параметрів. Враховуючи це, автор дослідив розвиток та трансформацію стратегічного партнерства як одного з важливих інструментів зовнішньої політики України в умовах становлення постбіполярної системи міжнародних відносин.

У другому розділі – „Стратегічне партнерство у зовнішній політиці держав світу” проаналізовано емпіричний досвід використання інструмента стратегічного (особливого, конструктивного) партнерства в зовнішній політиці США, Росії та Китаю.

Вибір цих трьох держав-центрів сили сучасної системи міжнародних відносин зумовлений тим, що саме у їхньому зовнішньополітичному механізмі найчастіше обґрунтовано використовується інструмент стратегічного (особливого) партнерства. Застосуванню цього інструмента передує глибокий аналіз усього спектра відносин із суб’єктом, з яким планується встановити відносини стратегічного партнерства.

Слід відзначити, що у концептуальних зовнішньополітичних та безпекових документах згаданих держав відсутнє детальне визначення поняття або способів використання інструмента стратегічного партнерства з іншими державами або організаціями світу, що не заважає цим країнам ефективно використовувати подібний інструмент на практиці.

Найбільш широким є застосування інструмента стратегічного партнерства у зовнішній політиці США. Нині ця держава розвиває відносини стратегічного (особливого) партнерства з Великою Британією, Канадою, Туреччиною, Ізраїлем, Японією.

Менш активною є практика застосування інструмента стратегічного партнерства у зовнішній політиці Російській Федерації, яка активно розвиває відносини стратегічного партнерства зі США та Китаєм.

Китай у своїй зовнішній політиці найбільш виважено підходить до використання інструмента стратегічного партнерства у відносинах з державами світу. Закріпленню стратегічного партнерства з тією чи іншою державою у Китаї передують нижчі рівні відносин – рівень „партнерства стратегічної координації” та рівень „партнерства стратегічної взаємодії”. Встановлення стратегічного партнерства Китаєм з тією чи іншою державою обов’язково закріплюється в окремому двосторонньому документі, в якому чітко визначаються цілі, пріоритети та сфери стратегічного співробітництва держав. На сьогодні Китай активно розвиває відносини стратегічного партнерства одночасно з Росією та США.

На основі викладеного аналізу відносин стратегічного (особливого) партнерства, які встановили США, Росія та Китай, автором подано чотири моделі стратегічного партнерства:

модель „представницького стратегічного партнерства” (найчастіше використовується США, зокрема у відносинах з Ізраїлем, Туреччиною та на початковому післявоєнному етапі з Японією);

модель „стратегічного партнерства проти спільної загрози” (використовувалась на різних етапах відносин США–Росія, США–Китай та Росія–Китай);

модель „тактичного партнерства заради стратегічних результатів” (використовується у відносинах Росія–США, Китай–США, Росія–Китай та США–Японія);

модель „асиметричного стратегічного партнерства” (США–Велика Британія та США–Канада).

Хоча ці моделі є доволі схематичними і на кожному етапі реальні міждержавні відносини можуть належати до різних моделей або навіть до декількох одночасно, але виведення подібних моделей дозволило автору отримати відповідну типологію відносин стратегічного (особливого) партнерства, яка в подальшому застосовується при характеристиці розвитку відносин стратегічного партнерства України з державами світу.

У третьому розділі – „Етапи розвитку стратегічного партнерства в зовнішній політиці України” подано характеристику основних етапів розвитку інструмента стратегічного партнерства в зовнішній політиці України.

Так, на першому етапі, який тривав протягом першої половини 1990-х років, коли формувалися передумови для використання інструмента стратегічного партнерства в зовнішній політиці України, категорія „стратегічне партнерство” знайшла відображення у деяких офіційних документах, зокрема у Постанові Верховної Ради України „Про Основні напрями зовнішньої політики України”.

Оскільки у згаданому документі було задеклароване встановлення стратегічного партнерства з усіма державами-сусідами України та військового і політичного партнерства з державами Заходу – членами ЄС та НАТО (фактично, це партнерство також можна назвати стратегічним), автор робить висновок, що на цьому етапі стратегічне партнерство стало одним з основних інструментів забезпечення безпеки України в умовах її позаблокового та нейтрального статусу.

На другому етапі, який тривав у другій половині 1990-х років, застосування категорії “стратегічне партнерство” перейшло у суто практичну площину зовнішньополітичної діяльності України. Стратегічне партнерство стало одним із головних інструментів становлення та розвитку двосторонніх відносин України з державами світу.

Практика проголошення відносин стратегічного партнерства у цей період відзначалася певними особливостями. По-перше, слід відзначити загальну хаотичність проголошення відносин стратегічного партнерства України. По-друге, такі відносини проголошувались в умовах відсутності концептуального визначення стратегічного партнерства та встановлених критеріїв віднесення іноземних держав до категорії стратегічних партнерів України. По-третє, невизначеною залишалась загальна мета застосування інструмента стратегічного партнерства в зовнішній політиці України. По-четверте, можна стверджувати про здебільшого кон’юнктурний підхід до використання інструмента стратегічного партнерства в зовнішній політиці України (часто цей інструмент застосовувався з метою приховати відсутність реальних успіхів у розвитку відносин України з тією чи іншою державою). По-п’яте, протягом усього згаданого періоду не проводилась регулярна верифікація (пряма чи опосередкована) проголошених відносин стратегічного партнерства та оцінка ефективності використання цього інструмента в зовнішній політиці України.

З огляду на ці особливості, усі проголошені за цей час стратегічні партнери визначаються автором як номінальні, а не реальні стратегічні партнери України.

Автор виділяє дві категорії таких номінальних стратегічних (особливих) партнерів України. До першої категорії належать ті держави, відносини стратегічного (особливого) партнерства з якими закріплені в політично та юридично зобов’язуючих двосторонніх документах (деклараціях або договорах). Серед них: Республіка Польща, Російська Федерація, Азербайджанська Республіка, Сполучені Штати Америки, Канада та Грузія.

До другої категорії належать держави, відносини стратегічного партнерства з якими проголошені в усних заявах уповноваженими на це особами України. До таких держав автор відносить КНР та Німеччину.

Протягом третього етапу розвитку інструмента стратегічного партнерства, який триває, починаючи з 2000 року, у зовнішній політиці України з’являється тенденція до опосередкованої верифікації раніше проголошених відносин номінального стратегічного партнерства шляхом „відсіювання” тих, які на практиці стратегічними не виявились.

На думку автора, така верифікація, не будучи заздалегідь детермінованим процесом, здійснювалась опосередкованим чином внаслідок того, як особи, причетні до формування та реалізації зовнішньої політики України, усвідомлювали неприйнятність попередньої практики використання інструмента стратегічного партнерства.

При цьому існувало, як мінімум, дві форми подібної верифікації: згадування /не згадування номінальних стратегічних партнерів України у політичних виступах Президента України та Міністра закордонних справ України; візити (їхня кількість) / відсутність візитів до держав-номінальних стратегічних партнерів України.

Виявлені автором результати такої опосередкованої верифікації дозволили визначити, що стратегічними (особливими) партнерами України на даному етапі визначаються лише три держави – США, РФ та Польща, а також дві міжнародні організації – ЄС та НАТО.

У четвертому розділі – “Стратегічне партнерство як інструмент зовнішньої політики України” проведено аналіз відносин стратегічного партнерства України зі США, Росією та Польщею на предмет відповідності відносин критеріям та ознакам стратегічного партнерства. Попередня відсутність подібного аналізу, який би здійснювався на офіційному чи науковому рівнях, унеможливила визначення ефективності використання інструмента стратегічного партнерства з названими державами та організаціями.

Проведений аналіз розвитку відносин України та США за критеріями стратегічного партнерства дозволяє стверджувати про відсутність усталених сфер стратегічного співробітництва між двома державами.

Цілком очевидно, що Україна вкладає набагато більше у поняття “стратегічне партнерство зі США”, ніж США вкладають у поняття „стратегічне партнерство з Україною”. Про це, зокрема, свідчить і диспропорція у кількості взаємних візитів вищих посадових осіб двох держав (вісім візитів Президентів України до США проти трьох візитів Президентів США до України) та помітно менша кількість згадувань України як стратегічного партнера США вищими посадовими особами цієї держави, ніж згадування США стратегічним партнером України вищими посадовими особами нашої держави.

Не витримується в українсько-американських відносинах критерій координації позиції двох держав на міжнародній арені. Україна доволі часто відмовлялась від тих чи інших зовнішньополітичних дій, якщо вони суперечили інтересам США (щоправда, робила це під тиском американської сторони). Водночас, важко знайти хоча б один приклад відмови США від своїх зовнішньополітичних дій, якщо вони суперечили інтересам України.

Що стосується поступальності розвитку відносин між двома державами, то після проголошення стратегічного партнерства між Україною та США в усній заяві під час створення українсько-американської міждержавної комісії у вересні 1996 року динаміка розвитку двосторонніх відносин через певний час почала знижуватися. Вона продовжувалась залишатись негативною і після закріплення стратегічного партнерства між двома державами у Спільній заяві за підсумками візиту Президента США до Києва у 2000 році. Найнижчою точкою розвитку двосторонніх відносин став період 2001-2002 років, після чого вони почали поступово повертатися до рівня середини 1990-х років.

Стосовно існування в українсько-американських відносинах чіткого механізму реалізації та координації стратегічних інтересів, то попри номінальну наявність такого механізму – українсько-американської міждержавної комісії – її діяльність важко назвати стабільною.

Закріплення змісту і механізмів стратегічного партнерства в окремих міждержавних українсько-американських документах наразі не знайшло свого відображення. На сьогодні не існує окремого документа, присвяченого відносинам стратегічного партнерства двох держав, в якому визначалися б основні цілі, пріоритети та сфери стратегічного співробітництва двох держав.

Проведений аналіз розвитку відносин України та Росії за критеріями стратегічного партнерства дозволяє стверджувати, що в українсько-російських відносинах існує декілька сфер, співробітництво в яких має довготривалий характер. Це передусім економічна (у якій окремо можна виділити енергетичну сферу), гуманітарна, політична та геополітична сфери. Починаючи з 2000 року, обидві сторони почали більш-менш однаково розуміти зміст відносин стратегічного партнерства між собою, особливо після того, як значно збільшилась кількість взаємних візитів вищого керівництва двох держав.

Що стосується існування попередньої практики координації відносин між двома державами, то до моменту проголошення стратегічного партнерства між Україною та Росією в Українсько-російському Комюніке за результатами зустрічі Президентів держав (9 червня 1995 року) та у Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною (31 травня 1997 року) подібна практика була відсутня. Як правило, взаємні акції двох держав носили характер суперечок, іноді навіть із апелюванням до міжнародних організацій, або зводились до політичного чи економічного тиску з боку Росії.

Розвиток відносин між Україною та Росією після проголошення та закріплення стратегічного партнерства у 1995-1997 роках не можна охарактеризувати як поступальний. Протягом цього часу відносини проходили через неодноразові етапи ескалації напруженості як у політичній (вересень – жовтень 2003 року), так і в економічній сферах (перманентно).

Між двома державами формально існують механізми реалізації та координації стратегічних інтересів в рамках партнерства (Змішана українсько-російська комісія зі співробітництва, до складу якої входять 15 підкомісій; Українсько-російська група з питань стратегічного співробітництва; Міжпарламентська комісія зі співробітництва Верховної Ради України і Федеральних Зборів РФ; проводяться спільні засідання колегій МЗС двох держав). Проте їх діяльність не відзначається регулярністю та ефективністю.

Що стосується окремого міждержавного документа, присвяченого відносинам стратегічного партнерства України та Росії, то подібний документ на момент підготовки дослідження залишається не підписаним (на спільному засіданні колегій МЗС України та Росії у травні 2003 року документ у вигляді Декларації про стратегічне партнерство України і Росії було парафовано міністрами закордонних справ двох держав).

Проведений аналіз розвитку відносин України та Польщі за критеріями стратегічного партнерства дозволяє стверджувати, що в українсько-польських відносинах існують декілька важливих стратегічних сфер співробітництва: економічна, політична, військова, соціально-гуманітарна.

Обидві держави вкладають однакове розуміння у відносини стратегічного партнерства одна з одною. Доказом цього є те, що не лише Президентом України робились заяви, що Польща є стратегічним партнером України, а й Президент Польщі неодноразово проголошував Україну стратегічним партнером Польщі. Подібна практика спостерігається і в заявах інших державних та політичних діячів України та Польщі.

Польща та Україна мали попередню практику координації дій на міжнародній арені та продовжили її після встановлення відносин стратегічного партнерства. Саме Польща досить часто відмовлялась від тих чи інших дій на міжнародній арені заради збереження інтересів свого стратегічного партнера. Україна, у свою чергу, не завжди демонструвала адекватні приклади координації політики зі своїм партнером.

Після закріплення стратегічного партнерства між двома державами в Комюніке за результатами засідання Консультаційного Комітету Президентів України і Республіки Польща (27-28 вересня 1995 року) та у Спільній заяві “До порозуміння та єднання” (21 травня 1997 року) польсько-українські відносини в цілому розвивались по висхідній. Винятком можуть бути 2001-2002 роки, коли розвиток польсько-українських відносин зазнав певного спаду через внутрішньополітичні проблеми в Україні та неврегульовані питання спільного історичного минулого обох держав.

Польща та Україна мають стабільно діючі механізми реалізації та координації стратегічних інтересів в рамках партнерства (Консультативний Комітет Президентів України та Республіки Польща, Українсько-польська змішана Комісія з питань торгівлі та економічного співробітництва, Українсько-польська та Польсько-українська парламентські групи, Постійна Українсько-Польська Конференція з питань європейської інтеграції, Українсько-польський /Польсько-український Форум).

Водночас, між двома державами не існує окремого двостороннього документа, в якому б чітко визначалися сфери та цілі стратегічного партнерства між двома державами. Щоправда, в Україні розроблена національна Концепція відносин стратегічного партнерства з Республікою Польща, затверджена МЗС України 27 липня 2001 року, однак вона не є двостороннім документом.

У дослідженні не проводиться окремий аналіз використання інструмента стратегічного партнерства з ЄС та НАТО за критеріями та параметрами стратегічного партнерства, розробленими для характеристики міждержавних відносин. Якщо відносини стратегічного партнерства України з тією чи іншою державою можуть бути чітко проаналізовані на предмет наявності чи відсутності стратегічних інтересів сторін, існування чи відсутності стратегічних сфер співробітництва та щодо решти критеріїв стратегічного (особливого) партнерства, то провести подібний аналіз у випадку стратегічного (особливого) партнерства України з міжнародною організацією не видається можливим. Адже поняття “стратегічний інтерес” чи “сфера співробітництва” міжнародної організації є середньозваженим показником інтересів усіх її держав-членів, що нівелює його придатність для наукового аналізу.

Що стосується подальшого розвитку відносин стратегічного (особливого) партнерства України з НАТО та ЄС, то на початку ХХІ століття постало питання необхідності підготовки нових стратегій розвитку відносин України з цими організаціями. Філософія таких стратегій повинна бути спрямована на переведення відносин з рівня співробітництва та партнерства на рівень реальної інтеграції. За таких обставин умови використання інструмента стратегічного партнерства, що відіграв суттєву роль у становленні та розвитку відносин України з ЄС та НАТО, можуть бути переглянуті.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено нове вирішення наукового завдання, що полягає у встановленні закономірностей виникнення та розвитку стратегічного партнерства як специфічного інструмента зовнішньої політики України в контексті розвитку сучасної системи міжнародних відносин. Вирішуючи це завдання, автор прийшов до таких висновків:

Серед основних інструментів зовнішньої політики на сучасному етапі доцільно виділяти окремий специфічний інструмент, яким є стратегічне партнерство.

У постбіполярній системі міжнародних відносин стратегічне партнерство як особливий вид міждержавного співробітництва, що здійснюється на довготривалій паритетній основі у декількох сферах співробітництва, має відповідний досвід та механізми координації, розвивається поступально та, як правило, закріплений в окремих міждержавних документах, займає дедалі важливіше місце порівняно з іншими видами міждержавного співробітництва, заснованими на одній сфері співробітництва або лише на об’єднанні проти спільної загрози.

Проголошенню стратегічного партнерства з тією чи іншою державою має передувати обов’язковий попередній аналіз двосторонніх відносин щодо відповідності критеріям стратегічного партнерства (автор виділяє шість основних критеріїв стратегічного партнерства).

Відповідність міждержавних відносин критеріям та параметрам у переважній частині може слугувати передумовою для віднесення їх до категорії стратегічного партнерства.

Аналіз емпіричного досвіду існуючих відносин стратегічного партнерства між державами світу дозволяє виділити чотири основні моделі стратегічного партнерства:

- „представницьке стратегічне партнерство” – держава, яка є центром сили, встановлює відносини партнерства у тому чи іншому регіоні з державою чи державами, які зможуть представляти та забезпечувати її інтереси;

- „стратегічне партнерство проти спільної загрози” – дві чи більше держави об’єднуються проти спільної загрози, причому після зникнення або зменшення загрози партнерство продовжує функціонувати;

- „тактичне партнерство заради стратегічних результатів” – партнерство держав, які намагаються приховати свої основні стратегічні інтереси шляхом акцентування уваги на другорядних тактичних інтересах як основі для партнерства;

- „асиметричне стратегічне партнерство” – партнерство держав, які мають великий історичний досвід взаємовідносин та знаходяться в одному геополітичному регіоні, причому одна зі сторін внаслідок історичної традиції виступає домінуючою у відносинах партнерства.

Кожна з моделей стратегічного партнерства має ряд відповідних ознак. Виведення на основі емпіричного досвіду подібних моделей та виділення характерних ознак дозволяє встановити відповідну типологію відносин стратегічного партнерства. Це полегшує використання інструмента стратегічного партнерства у практиці зовнішньополітичної діяльності, особливо тих держав, які використовують подібний інструмент уперше.

У своєму концептуальному та практичному становленні роль стратегічного партнерства трансформувалась, пройшовши три основні етапи.

Якщо на першому етапі, в умовах декларованої нейтральності та позаблоковості України, стратегічне партнерство виступало одним з головних інструментів забезпечення національної безпеки України, то на нинішньому етапі, коли Україна реалізує курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію та бере активну участь в процесах побудови нової системи міжнародних відносин, стратегічне партнерство є лише одним з допоміжних інструментів зовнішньої політики нашої держави.

Протягом практичної реалізації стратегічного партнерства як інструмента зовнішньої політики України виділилося дві категорії держав, які за формальними ознаками підпадають під категорію номінальних стратегічних (особливих) партнерів України. Це, зокрема, Польща, Росія, Азербайджан, США, Канада, Грузія (стратегічне (особливе) партнерство з цими державами закріплене в політичних або юридичних двосторонніх документах), а також КНР та Німеччина (стратегічне партнерство з цими державами закріплене в усних заявах посадових осіб України).

За викладеними автором результатами опосередкованої верифікації відносин стратегічного партнерства України встановлено, що на нинішньому етапі лише три держави – Сполучені Штати Америки, Росія та Польща та дві міжнародні організації – ЄС і НАТО визначаються офіційними особами, причетними до формування та здійснення зовнішньої політики держави як стратегічні (особливі) партнери України.

Проведений аналіз відносин України зі згаданими трьома державами відповідно до критеріїв та ознак стратегічного партнерства дозволяє зробити висновок, що ступінь відповідності розвитку цих відносин поняттю та критеріям стратегічного партнерства є різним.

- Відносини України зі США частково відповідають деяким критеріям стратегічного партнерства, виведеним у даному дослідженні. Це не дає змоги на даному етапі зараховувати їх до категорії стратегічного партнерства. Розвиток українсько-американського співробітництва потрібно продовжувати у напрямку досягнення реального рівня стратегічного партнерства між двома державами.

Що стосується оптимальної моделі розвитку американсько-українського стратегічного партнерства, то, проголошуючи у 1996 році відносини стратегічного партнерства з Україною, США прагнули побудувати їх за звичною їм моделлю „представницького стратегічного партнерства”. Згідно з цією моделлю Україна мала б представляти інтереси США у Східній Європі. Через ряд об’єктивних та суб’єктивних обставин побудувати відносини саме за такою моделлю обом державам не вдалося. Водночас, існують усі підстави вважати, що за певного розвитку подій США прагнутиме зберігати курс подальшого розвитку відносин з Україною саме за цією моделлю.

У такому разі, зважаючи на активний інтерес до регіону Східної Європи, який виявляється з боку Росії, розвиток відносин України зі США за моделлю “представницького стратегічного партнерства” означатиме закріплення нестабільного становища України у полі протистояння двох потужних центрів сили. Така ситуація, безперечно, не відповідає національним інтересам нашої держави.

Можливій побудові відносин стратегічного партнерства Україна – США за моделлю „асиметричного стратегічного партнерства” заважає відсутність досвіду спільного історичного існування між державами. Це не дає гарантії від перетворення у даному випадку „асиметричного стратегічного партнерства” в „асиметричні відносини”, що матиме наслідком закріплення нерівноправності у відносинах двох суб’єктів.

Відносини зі США найбільш доцільно будувати за моделлю „стратегічне партнерство проти спільної загрози”, зважаючи на існування на початку ХХІ століття спільної загрози міжнародного тероризму. До того ж, основними сферами співробітництва між Україною і США у цей період є боротьба з тероризмом та розповсюдженням зброї масового знищення.

Є всі підстави передбачати, що започаткування стратегічного партнерства України зі США проти спільної загрози надасть імпульсу до виокремлення нових стратегічних сфер співробітництва між двома державами, існування яких зробить відносини між ними реальним стратегічним партнерством.

- Відносини України з Російською Федерацією, відповідно до проведеного аналізу на основі критеріїв стратегічного партнерства, на даному етапі мають тенденцію наближення до рівня реального стратегічного партнерства. Це означає, що розвиток українсько-російських відносин повинен продовжуватися у напрямку остаточного досягнення стратегічного партнерства між двома державами.

Що стосується моделі побудови відносин стратегічного партнерства між двома державами, то найбільш бажаним для України був би розвиток партнерства за моделлю „тактичного партнерства заради стратегічних результатів”. Побудова відносин за цією моделлю дозволила б Україні якнайкраще реалізувати стратегічні цілі співробітництва з Росією. Однак, зважаючи на неспівмірність потенціалів двох держав, розвиток відносин з Росією за моделлю „тактичного партнерства для стратегічних результатів” не є реальним для України.

Отже, найбільш прийнятною моделлю побудови відносин України з Росією є модель „асиметричного стратегічного партнерства”. З метою забезпечення відповідності таких відносин партнерства національним інтересам України, наша держава в обов’язковому порядку повинна отримати та закріпити гарантії дотримання Росією усіх критеріїв та ознак такої моделі, перш ніж встановлювати стратегічне партнерство подібного типу.

- Відносини України з Польщею у більшій мірі відповідають критеріям та ознакам стратегічного партнерства. Це означає, що розвиток українсько-польського співробітництва має продовжуватися у напрямку поглиблення існуючого рівня стратегічного партнерства між державами.

Водночас, національним інтересам України навряд чи відповідатиме побудова відносин із Польщею за моделлю „асиметричного стратегічного партнерства”, яку іноді намагаються реалізувати в Україні, виходячи з того, що асиметрія відносин України з Польщею нібито є невиправною.

Можна з великою долею впевненості стверджувати, що Польща будувала свої відносини з Україною саме за моделлю „тактичного партнерства заради стратегічних результатів”.

Україна повинна прийняти цю модель розбудови відносин з Польщею як найбільш оптимальну. Лише така модель дозволить нашій державі у перспективі реалізувати потенціал регіонального лідера у Центральній та Східній Європі. Для досягнення тактичної мети – повернення до європейського співтовариства – Україні необхідне стратегічне партнерство з Польщею. Водночас, досягненню стратегічної мети – перетворення України у регіональний центр сили – стратегічне партнерство з Польщею навряд чи сприятиме, оскільки ця держава є прямим конкурентом України у цьому питанні.

Відтак, „тактичне партнерство заради стратегічних результатів” із Польщею Україна має використати для того, щоб вирівняти історичну асиметрію з партнером та водночас реалізувати геополітичний та геоекономічний потенціал, закріпивши за собою лідерство у регіоні.

- Застосування інструмента стратегічного (особливого) партнерства у відносинах Україна–НАТО та Україна–ЄС дозволило нашій державі досягти конкретних практичних здобутків у відносинах з цими організаціями, давши змогу наблизитись до можливості встановлення нового рівня відносин. При підготовці документів, що визначатимуть подальшу стратегію співробітництва з НАТО та ЄС, Україні належить оцінити ефективність використання інструмента стратегічного партнерства з цими організаціями та визначитись щодо доцільності його подальшого застосування.

Незважаючи на певні особливості початкових етапів використання інструмента стратегічного партнерства в Україні, слід визнати, що його застосування протягом початкових етапів розвитку зовнішньої політики держави загалом довело свою ефективність. Цей інструмент допоміг Україні отримати належне визнання на міжнародній арені та забезпечити національну безпеку у перші роки незалежності, унеможлививши розвиток відносин за конфронтаційною моделлю з державами-сусідами та ключовими центрами сили у світі.

Водночас, практика використання інструмента стратегічного партнерства на нинішньому етапі в умовах інтенсивних процесів