ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г
ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ
НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ
КАДИКАЛО АНДРІЙ МИРОНОВИЧ
УДК 21:172.3
ПРОБЛЕМА СВІДОМОСТІ У КОНТЕКСТІ
ВЗАЄМОДОПОВНЯЛЬНОСТІ РЕЛІГІЙНОГО ТА НАУКОВОГО ДИСКУРСІВ
Спеціальність 09.00.11 – релігієзнавство
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
КИЇВ – 2005
Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Національному аграрному університеті, Кабінет Міністрів України, м. Київ.
Науковий керівник: доктор філософських наук, професор
ЧЕРНІЙ АНАТОЛІЙ МИХАЙЛОВИЧ,
завідувач кафедри політології та соціології
Національний аграрний університет
Офіційні опоненти: доктор філософських наук
ЗАКОВИЧ М.М.,
(професор, професор кафедри культурології Національного
педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, Заслужений
діяч науки і техніки України)
кандидат філософських наук
КИРЮШКО М.І.
(старший науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України)
Провідна установа: Національний університет “Києво-Могилянська академія”,
кафедра філософії та релігієзнавства.
Захист відбудеться „ 7 „ квітня 200 р. о 14-00 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д.26. 161.03 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул.. Трьохсвятительська, 4.
Автореферат розісланий 7 квітня 2006 р.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
кандидат філософських наук, доцент О.В. Бучма
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження.
На перехресті тисячоліть проблема свідомості збурює науку, філософію та релігію. Детермінанти даної деформації зумовлені тим, що у сучасному світі різноманітні онтологічні вчення, мегапарадигми, ідеології тоталітарного типу епохи Модерну втрачають універсальне та всеохоплююче значення.
Проблематика душі–свідомості виокремлюється як міждисциплінарна, а тому має актуальний характер. У цьому контексті дослідження наукової та релігійної взаємодії розкриває розуміння абсолютності релігійного дискурсу та відносності наукового. Завдяки чому виникає можливість долати міждисциплінарні межі, тобто реальним стає процес, який протягом століть залишався непомітним із сторони науковців. Процес виходу за дисциплінарні межі сприяє глибокому дослідженню релігійного поняття душі та її атрибутивності: інтуїції, парадоксальності, віри.
Основні детермінанти релігійного та наукового дискурсів дозволяють, неатомізуючи людську свідомість на ірраціональну-раціональну, прогнозовану-непрогнозовану, окрему-загальну, дослідити її у їх комплементарній єдності.
Дослідження проблеми взаємодоповняльності науки та релігії зумовлене появою великої кількості праць богословів про становлення постнекласичної парадигми, яка є ближчою порівняно із класичним диспозитивом, до релігійного світогляду за методологією. З іншого боку науковці у своїх дослідженнях аналізують релігійне світобачення як таке, що здатне конституювати цілісну мозаїку реальності інтегруючись із сцієнтиською позицією
Проблема взаємодоповняльності релігійного та наукового світоглядів, особливо щодо сфери свідомості, не знайшла достатнього комплексного висвітлення у науковій літературі, що й визначило інтерес дисертанта до обраної теми.
Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційна робота виконувалась у контексті наукових досліджень кафедри філософії Національного аграрного університету, зокрема, теми: “Українське релігієзнавство: філософський вимір”, затвердженою Вченою радою Природничо-гуманітарного навчально-наукового інституту Національного аграрного університету 15 січня 2000 року. (протокол №3).
Мета і задачі дослідження. Дисертація має на меті дослідити проблему свідомості на основі постмодерної парадигми, яка легалізує інтегровану інтерпретацію знання сфер релігії та науки, охарактеризувавши її на основі понять, які потенційно співвідносяться через тотожні детермінанти, зокрема свідомість-душа, духовне-фізичне, раціональне-ірраціональне і т. і. При цьому враховуються як сучасні здобутки релігії та науки у сфері свідомості, так й історично сформовані.
Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:
·
проаналізувати історико-релігійний, історико-філософський та історико-науковий аспекти визначення проблеми свідомості і таких її специфічних ознак як сприйняття реальності нею, особливий стан свідомості як наукової проблематики у зарубіжних та вітчизняних дослідженнях на цю тему;
·
визначити основні детермінанти, які окреслили особливість релігійного чи наукового варіантів пояснення проблеми свідомості й водночас довести доповняльні їх властивості;
·
здійснити аналіз специфічно релігійного визначення проблеми свідомості та класичної і постнекласичної її інтерпретації;
·
окреслити можливість використання окремих релігійних понять щодо свідомості у постнекласичній науковій методології та розкрити можливість доповнення релігійними поняттями (душа, духовне, дух, священне єство тощо) наукової картини світу й відповідно ж науковими (хвилі, інформація, елементарні частики, живе і неживе) релігійного осягнення Буття;
·
доповнити розгляд таких завдань як взаємне збагачення релігійного та наукового дискурсів теоретичними та духовно практичними, особливо ціннісно-орієнтуючими компонентами релігійного та наукового знання, а також гносеологічними та соціальними аспектами дослідження проблеми.
Об’єктом дослідження є філософська проблема свідомості у релігієзнавчому вимірі.
Предметом дослідження є проблема свідомості в контексті взаємодоповнюваності наукового та релігійного дискурсів.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становлять загальні принципи сучасного академічного релігієзнавства, зокрема об’єктивності, історизму, системності, позаконфесійності, світоглядного та методологічного плюралізму. Одним із центральних методів був дискурс-аналіз, згідно якого осмислення матеріалу здійснювалось із врахуванням цінності кожної позиції незалежно від історичної давності її і сучасної інтерпретації. Тому об’єднуючим фундаментом для методологічних підходів став принцип дискурс-аналізу, основним змістом якого є те, що взаємодія поглядів, теорій і т.д. можлива й тоді, коли існує відкидання будь-яких загальнообов’язкових дисциплінарних правил поведінки, які їх уніфікують.
Дисертант, вивчаючи релігійні, філософські, психологічні, релігієзнавчі та природничі праці західних, російських та вітчизняних дослідників, на основі діалектичного принципу порівняння різних понять та уявлень, висвітлює різноманітні релігійні, філософські та наукові погляди і підходи щодо з’ясування специфічних рис сучасних інтерпретаціях проблеми свідомості.
Робота із порівняння релігійних праць потребувала герменевтичного підходу через те, що більшість із них опирається на історичні роботи релігійних мислителів більш ранніх часів, а саме Августина Аврелія, Ансельма Кентерберійського, Томи Аквінського та інших. Коли говориться про ретроспективний огляд і порівняння поглядів мислителів минулого, то цілком обґрунтовано необхідно говорити про використання і таких методів як аналогія, екстраполяція.
Інтерпретація понять інформації та духовності опиралася на методи аналогії, метафори та узагальнення, ці методи доповнюються міжконфесійним діалогом та методом рівноцінного сприйняття, який запропонував Мірча Еліаде.
Оскільки, з одного боку поняття свідомості, суб’єктивності, духовності тощо представляють ірраціональний бік людської природи, то закономірним стало застосування методології запропонованої британським філософом Стівеном Прістом, проте, з іншого боку, вони мають раціональну сферу, яка враховується при соціальній, ціннісно-духовній інтерпретаціях, які мають свою традицію, що необхідно теж врахувати при дослідженні. При цьому інтегровано аналізуючи релігійний і науковий диспозитиви людське єство постає у подвійній іпостасі як ментальне і фізичне, як Я й інше, індивідуальне і соціальне, вільне й детерміноване, часове й позачасове, внутрішнє і зовнішнє, передбачуване і непередбачуване.
Наукова новизна дослідження.
Комплексний аналіз процесів взаємовідносин релігії та науки на основі вивчення найновіших богословських і наукових джерел дав змогу встановити, що в епоху постмодерну проблема свідомості може бути інтерпретаційним полем для синтезу науки та релігії. Дана потенція можлива до здійснення на основі того, що свідомість-душа має єдині гносеологічні властивості, як у релігійному, так й у науковому контекстах. Актуалізація процесу інтеграції постнекласичної наукової парадигми та міжконфесійної релігійної парадигми відбувається через процес інтерпретування релігійних понять і введення їх у постмодерне наукове знання (інформатика, кібернетика, хімія, фізика, медицина) з розширенням його пізнавального горизонту. У проведеному згідно з поставленим науковими завданнями досліджені отримано низку результатів, які відзначаються науковою новизною:
·
На основі уточнення змісту поняття “свідомості” в релігійній та науковій інтерпретаціях, у контексті історіософському та на сучасному етапі розвитку релігії та науки, приходимо до інтегрованого поняття ментального і духовного у антропософському форматі.
·
Звернено увагу на методологічне використання у постнекласичній науці трансрелігійних понять (на прикладі міжконфесійного християнства) для інтерпретації відношень суб’єктивне-об’єктивне, фізичне-ментальне, душа-свідомість, ентропія-негентропія, Бог, інформація, фізичний вакуум, що дозволило дослідити процеси комплементарності між релігією і постмодерною наукою, а також з’ясувати каузальний зв’язок між антропологічною тематикою та гносеологією дійсності.
·
Завдяки аналізу гносеологічної здатності свідомості встановлено, що пізнання як процес визначає інтенціональний інтерес людини до сфер, які осягає не тільки наука, але й релігія, при цьому останні не тільки не амбівалентні, але й доповняльні.
·
На основі таких релігійних понять як соборність, боголюдськість, а також філософського – ноосфера встановлено, що інтенціональність окремої свідомості здатна впливати на духовно-ціннісну орієнтацію щодо гносеологічного сприйняття реальності як окремим індивідом так і соціальним цілим.
·
З розвитком фізики, інформатики та кібернетики теологія отримала можливість екзегетичної інтерпретації релігійного досвіду за допомогою потенцію інтегрованого, на основі релігійного та наукового типів світогляду духовного-ціннісного відношення до дійсності. Для наукового світогляду це дає можливість обґрунтування інтуїції, не детермінованості;
·
У зв’язку із підвищенням рівня динамічності взаємного використання понять релігії і науки комплементарність, консенсус і т. д. найбільш автентично дозволяють окреслити їх взаємовідносини, що сприяє формуванню нової онтологічної мовної гри, неологізмів, які є складовими нової постнекласичної наукової парадигми. Вона здатна, на сучасному етапі розвитку релігії та науки, доповняльно сформувати знання обох у єдину систему.
Теоретичне і практичне значення дослідження.
Теоретичне значення виконаного дослідження полягає у з’ясуванні потенції взаємодоповнення релігії та науки у сфері розкриття ними природи свідомості. Водночас проаналізоване значення її для розуміння, сприйняття наукового та релігійного знання, а отже розвитку науки та релігії. Матеріали дослідження дозволяють віднайти нові сфери міждисциплінарної взаємодії та діалогу, зменшити антагонізм розуміння взаємної відповідності науки та релігії.
Результати даного дослідження можуть сприяти наступним теоретичним дослідження у галузі співвідношення матеріального та духовного, реального та ірреального, суб’єктивного та об’єктивного і загалом усього того, що може бути спільною сферою інтересів для науки та релігії.
Дискурсивний метод вперше застосовується у сфері дослідження взаємодії науки та релігії, а тому доводить практичне значення саме такого рівно вартісного розгляду усіх релігійних та наукових концепцій. При цьому враховується специфіка релігійного та наукового знання, можливості їх взаємодоповнення. Матеріал дисертації може бути використаний у процесі розкриття проблематики процесу пізнання у науці та осягнення у релігії. Загалом їх подібність зумовлена тим, що кожна з них залежна від сприйманої свідомістю реальності.
Основні положення дисертації мають безпосереднє відношення до вирішення ідеї штучного інтелекту, як можливості створювати на основі інформації власний Всесвіт.
Окремі висновки, ідеї та положення дисертації можуть бути використані при підготуванні та читанні таких курсів як “Релігієзнавство”, “Філософія”, “Психологія”, “Теоретична фізика”, “Історія релігії”, “Історія науки”, “Інформатика”, “Біологія”, “Теологія”, різних філософських дисциплін. Матеріал дисертації може стати змістовним навантаженням тематичного спецкурсу.
Апробація дослідження.
Ідеї дисертації висвітлені дисертантом у виступах на міжнародних науково-практичних конференціях:
·
“Православ’я крок в майбутнє” (Київ, березень, 2003);
·
“Дні науки філософського факультету Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка” (Київ, квітень 2003);
·
“Філософія та історія філософії” (Київ, травень 2003);
·
при державному комітеті у справах релігій та відділенні релігієзнавства інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України “Релігія і церква в Україні: уроки минулого та проблеми сьогодення” (Київ, червень 2003);
·
“Православ’я – крок в майбутнє” (Київ, березень 2004).
·
“Православ’я крок в майбутнє” (Київ, березень 2005).
Структура дисертації структура дисертації зумовлена логікою дослідження згідно з його метою та завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. У першому розділі йдеться про висвітлення поставленої в дисертації проблеми у науковій літературі, здійснюється аналіз джерел з даної теми, визначаються розроблені та маловивчені аспекти питання комплементарності науки і релігії через призму проблеми свідомості. Другий розділ присвячений вивченню поняття душі у релігійному досвіді, його зв’язок із антропологічною тематикою загалом, а також дослідження релігійного способу осягнення реальності та функції свідомості у цьому процесі. У наступному розділі, згідно з концепцією дисертації, йдеться про формування сучасної постнекласичної наукової парадигми, значення проблеми свідомості для неї, яка обумовлюється зростанням необхідності врахування такого феномену як суб’єктивність. З’ясовується, що вивчення феномену свідомості дає підґрунтя для комплементарної інтерпретації взаємовідносини релігії та науки.
Кожний розділ підсумовується невеликим блоком висновків.
Завершується виклад дисертації узагальнюючими висновками.
Повний обсяг дисертації – 178 сторінок основного тексту, 14 сторінок списку використаних джерел (188 найменувань).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У “Вступі” міститься обґрунтування доцільності і актуальності теми, висвітлюється ступінь її наукової розробки, формулюються мете і завдання, визначається об’єкт і предмет дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, зазначено форми апробації і структури роботи.
У першому розділі – “Проблема свідомості в контексті взаємодії наукового та релігійного світоглядів: історіософія і методологія дослідження” – висвітлюється специфіка дослідження проблеми свідомості у її історико-філософському, релігійному та науковому генезисі, подається огляд джерел, де аналізується її сучасна інтерпретація.
Перший підрозділ – “Релігієзнавчо-філософське осмислення проблеми свідомості в історичній ретроспективі” – присвячений аналізу інтерпретацій проблеми свідомості у науковій, філософській та релігійній думці від доби Модерну до постнекласичної епохи. У цьому контексті з’ясовано, що інтерпретація тематики свідомості сягає ще часів античності. Серед філософів цієї доби переважає думка про “невловимість” сфери ментального, яка вважається цариною релігійного, лише пізнавальні, раціональні засади свідомості привертають увагу мислителів. Вони стали основою класичного розуміння свідомості. У парадигмі модерну, у процесі історичної зміни уявлень про душу віднаходимо ідеї щодо сфери, яка знаходиться “поза межами знання і непідвладна знанню” (християнська середньовічна філософія). Тематика свідомості поступово попадає під інтерпретацію з точки зору фізіології та медицини, які трактують її як особливу функцію мозку”. Дана теза набуває ознак парадигми у діалектико-матеріалістичній традиції аналізу свідомості.
Органічний взаємозв’язок між “індивідуальною та надіндивідуальною формами свідомості” був виявлений у німецькій трансцендентальній критичній філософії, завдяки чому релігійне знання знаходить своє місце у структурі людського знання завдяки власній аксіології.
Установлюється, що російська релігійно-філософська література кінця ХІХ – початку ХХ ст. зосереджується на двох основних підходах до проблематики свідомості: перша застосування методів та знань західної філософії та науки у православному світогляді, друга парадигма Всеєдності. Дані підходи знаходять точку взаємодії через “здійснення Боголюдини” (В.Соловйов), “взаємне доповнення ментального і фізичного” (С.Франк).
Зв’язок людини і буття, у якому проявляє себе свідомість-душа через осягнення дійсності, постає у творчості неотомістів, які акцентують увагу на антропософській сфері як особливому вимірі реальності.
Друга половина ХХ століття характеризується початком виникнення принципів постнекласичної методології, вона розширила межі застосування знань про свідомість (зокрема у галузі фізики і релігії). Окреслення аналогій у методології науки і релігії, відсутність антагонізму між уявленням релігії про Бога та відкриттями у галузі теоретичної фізики, сприяло розвитку інтерпретацій свідомості на основі “квантової аналогії”, “духовної енергії”, “образу і подоби Бога”, що окреслилося у працях В.Войно-Ясенецького, О.Меня, Н.Вінер, Н.Бор, В.Гейзенберг. Розвинуті погляди на інтеграцію релігійного і наукового знання, у світлі проблеми свідомості, висвітлені у працях науковців постнекласичної доби. Аспекти інформаційних процесів у свідомості розкрили постмодерна наука, яка вміщує у собі синтез знань із галузі теоретичної фізики та теорії інформації, що дозволило обґрунтувати “польову теорію свідомості” (Г.Шипов, А.Акімов), “полівихрову свідомість” (О.Бугаєв), “інформаційну теорію душі” (Єршова, Черносвітов). Це дозволяє припустити, що спростовується суто секулярне визначення проблеми свідомості у науці постмодерної доби.
У другому підрозділі – “Методологія відношення релігія-наука: від єдиного знання до доповняльності” – висвітлюється специфіка дослідження взаємовідношення релігії та науки у залежності від історичної парадигми, яку у загальному можна розділити на три стани (у відповідності із відношенням між релігією та наукою): єдине знання – релігія і наука перебувають у недиференційованому зв’язку (Премодерн), дезінтеграція знання на релігійне і наукове та антагонізування однієї з іншою (Модерн), становлення процесу комплементарності релігії та науки, віднаходження спільних позицій (Постмодерн). У дослідницькій літературі доби модерну вплив на методологічну установку можна назвати процес секуляризації, іноді наукова методологія набувала прямо антирелігійного характеру. У цьому аспекті класична методологія ставила наголос на раціоналізації, а отже релігія розглядалася як ірраціональне донаукове знання.
Постнекласична методологія виразила багатовекторне розуміння релігійно-наукового відношення. У західній постмодерній богословській та релігієзнавчій літературі досліджується “філологічна абсолютність релігійної мови”, “відсутність антагонізування до науки”, “значимість релігійного світогляду” (Р.Нібур, Д.Лінденбек, І.Барбур, Н. Мерфі, Дж. Еліс, А. Пікок).
У сучасній російській релігійній думці привертає увагу аналіз відношення релігії та науки здійснений Л.А. Марковою, яка використовуючи методологію порівняння та аналогії, порівнює зближення “об’єкта і суб’єкта у науковому пізнанні, до процесів зближення Бога із світом і людиною у релігійному одкровенні”. Православ’я репрезентоване поглядами на взаємовідносини релігії та науки у світлі постнекласичної парадигми. Основну увагу у православ’ї приділено комплементарній методології, як майбутньому диспозитиву відношення наукового (теоретична фізика, інформатика, кібернетика) та релігійного знання (В.Ікін, Т.Алфьоров, К.Копейкін).
Заслуговують на увагу праці вітчизняних дослідників у галузі відношення релігії та науки. В українській науковій думці закладена основа для дослідження процесу зближення науки та релігії на засадах кібернетики, інформатики, через порівняння їх знання із релігійним досвідом про керування процесами (В.Обухов, О.Лазарєв). у сучасному українському релігієзнавстві досліджується історико-порівняльна взаємодія релігії та науки, на підставі чого можна вести мову про необхідність врахування знання про надприродне, зважаючи на здобутки постсекулярної доби. Як наслідок уможливлюється конструктивне, плідне світоглядне партнерство релігії та науки (А.М.Колодний, Т.А.Борозенець).
У третьому підрозділі – “Постмодерний дискурс опанування проблеми свідомості” – висвітлюється взаємозв’язок свідомості з релігійним та науковим знанням, специфіку значення можливості взаємодоповнення сакрального та саєнтичного в умовах дискурс-аналізу. У цьому контексті з’ясовується проблематика свідомості, її значення як філософської та релігійної традицій.
На відміну від історико-філософської традиції, яка розуміла “дискурс” як певного типу раціонально-логічну процедуру “скромного читання”, тобто декодування за мірою можливостей іманентного світу смислу, постмодернізм інтерпретує дискурсивні практики принципово альтернативно:“…те, що “має бути зроблене”, не повинен зумовлювати хтось зверху, чи то пророки, чи то законодавці, воно має вироблятися у ході тривалих наступів і відступів, обмінів, випробувань, різноманітних аналізів” (Фуко). Дискурс постмодерну символізує можливість “долання дисциплін”. Дискурс слугує для спілкування й обміну думками між різнопрофесійними, міжконфесійними та взагалі різноідейними формаціями стосовно єдиної проблематики.
Відсутність загальноприйнятої визначеності та полярна відмінність у поглядах на осмислення феномену свідомості у релігійному, філософському та науковому досвідах чітко розмежовує її дослідження за типами методології. Амбівалентність та суперечливість, а інколи й пряме протиставлення обумовили відсутність цілісної інтерпретації свідомості, а тому засвідчили необхідність постнекласичного аналізу її сфери.
У другому розділі – “Свідомість в релігійному дискурсі” – аналізується історичне визначення “релігійного дискурсу” і його сучасна постнекласична інтерпретація. Простежується вплив “абсолютного” релігійно-міжконфесійного світогляду на формування свідомості та зворотній вплив її на інтерпретацію релігійного знання. Визначаються основні властивості свідомості, значимі для релігійного досвіду, а також їх відношення до наукового знання.
Перший підрозділ – “Особливість поняття релігійного дискурсу у зв’язку із свідомістю” – розкриває специфіку релігійного дискурсу через визначення “екзегетичності” його як спільної для міжконфесійних християнських дискурсів. Сучасний католицький дискурс репрезентується як такий, що вміщує різночитання і суперечності Біблії. Самі католицькі мислителі пояснюють це різнобічністю підходів, якими користувалися пророки і апостоли для викладу однієї, абсолютної і божественної істини. У цьому сенсі протестантський дискурс має подібну екзегетичну характеристику. Це зумовило потребу універсального дослідження ідей протестантизму та католицизму не розмежовуючи їх протиставленням.
Сучасний православний дискурс вміщує “екзегетичність” як поєднання буквального розуміння із символічним інтерпретуванням релігійної істини викладеної у Святому Письмі. Біблія визнається як двоїсте творіння, “боголюдської” свідомості і її догмати утверджуються через позачасові властивості.
Релігійний дискурс, у кінці ХХ на початку ХХІ століть, легалізується завдяки постмодерному принципу неможливості конституювання ортодоксальної версії інтерпретації Бога і світу та інтенціонально спрямовується на рівноправ’я у конфесійному середовищі.
Сучасний релігійний дискурс репрезентується як синтез пропозицій, які проголошені віруючими ( а не лише теологами або священнослужителями ) якого-небудь релігійного співтовариства про певну проблему. Однією з таких проблем є свідомість. Дискурс релігійного типу прирікає до рівноправного пояснення її, всіма тими хто взаємодіє всередині цієї проблеми на даному тематичному полі, тобто свідомості-душі, яка є важливим елементом світогляду та вчення кожної з релігій. На основі взаємодії мовного релігійного співтовариства розкривається не лише суто канонічне розуміння свідомості, але й ті нові властивості, які розкриваються на суб’єктивному особистісному рівні пізнання людиною власного єства, душі. Установкою, яка визначає “релігійний дискурс” щодо свідомості-душі є такою – свідомість (душа) надана тілу Богом, натхнена Ним, в цьому людина приєднується до ідеального Божественного світу. Тому релігійний дискурс проблеми свідомості не може розглядати антропологічний вимір у контексті віри, можливості спілкування з Вічним, означенням того яка є природа Божого в душі і т.д.
Науковий дискурс, у період свого становлення, відрізняється від релігійного концентрацією уваги на класичній раціональності, що зумовило подальший поступ до створення граднаративу, який закликає до принципу відкритості знання розуму та формуванні на його основі поняття про раціональний “природне світло” інтелекту. Суб’єкт у дискурсі модерну обмежений раціональністю, яка змушує абсолютизувати можливості розуму, він стоїть виокремлено, поза об’єктом, а отже може діяти так як йому підказує власний інтелект.
Постнекласичному розумінню дискурсу властивий інший підхід до науки: врахування співвіднесення знання про об’єкт не тільки із засобами, але й з ціннісно-цільовими структурами діяльності, передбачаючи експлікацію внутрішньонаукових цінностей і їх співвідношення із цінностями іншого типу (релігійними, суспільними і т. д.).
Другий підрозділ – “Свідомість-душа як основа релігійного вчення про людину” - у результаті аналізу поглядів авторитетних авторів релігійної традиції і сучасності (на прикладі християнських мислителів) дисертант визначає особливості надприродної сфери свідомості та її властивостей. Ця сфера людської душі актуалізується як сутнісна для природи людини, саме на них акцентує увагу релігія. Прояв надприродного, ієрофанного, тобто релігійного виміру, можливий лише у тій мірі наскільки воно дається свідомості (М.Еліаде). Тим самим стверджується реальність духовного начала свідомості, що виражає християнський принцип “іскорки Божої” у людині, її зв’язок з Богом. Містично-ірраціональне християнство вбачає у цьому одночасну трансцендентність та іманентність людини до Бога. Це вияв релігійного виміру дихотомії природи людини, який має значення лише у відношенні до реальностей, в яких вони легалізуються. Для тілесної оболонки (трансцендентна до Бога) таким виміром є “об’єктивна реальність”, яка є об’єктом для раціонально-прагматичної науки, а для душі (іманентна до Бога) – духовний вимір.
Онтологічне пояснення інтегрованого існування свідомості та тіла, у релігійній інтерпретації, може мати обґрунтування на основі моральної аксіології (В.Соловйов), пізнавальної функції (Е.Жільсон, Ж.Марітен). на відміну від наук, які намагаються, опираючись лише на дані досвіду (психологія, неврологія), описати з об’єктивної точки зору свідомість, у релігійній інтерпретації є більш суб’єктивне (у позитивному розумінні цього слова), інтимне, можна твердити феноменологічне розуміння душі, внутрішнього Я. Акцентування уваги християнських мислителів на духовному не означає відмови від тілесного. Відношення духовного та природного відображається у ієрархічному взаємозв’язку, що означає ступеневий перехід від першого до другого. У релігійній інтерпретації це означає, що надприродні властивості свідомості мають характеристику розумності та пізнаваності, а не антагонізування із раціонально-практичною гносеологією науки. Духовне пізнання, яке розпочинається із самопізнання, визначає, що душа та духовна дійсність єдине ціле, а людина як духовно-тілесна істота здатна актуалізуватись як єдність духовного і фізичного виміру. Тому зрозуміло, що, у релігійно-християнській інтерпретації, науковий традиційно-логічний принцип опису душі поступається щодо релігійного віровчення.
У третьому підрозділі – “Свідомість та методи релігійного осягнення реальності” – розглядаються концепції феномену позараціональних, містичних станів свідомості у сучасній релігійно-християнській думці та водночас визначається їх відношення із класичною гносеологією. Встановлюється, що сучасна християнська теологія витлумачує релігійну методику пізнання як статус надчуттєвого осягнення реальності, яке не піддається інтерпретації засобами модерної методології науки. У теолого-християнському контексті, пізнання класичного типу на основі традиційної логіки, не заперечується, а лише доповнюється гносеологією духовного виміру. Відповідно до цього тлумачиться культове служіння, яке виконує функцію методики відмежування від суб’єктивно-об’єктивної прагматичної матеріальної дійсності (хоча б під час перебування у храмі, через приєднання до таїнств). Ірраціональна методика природна для релігійного пізнання, але для наукового методу, спрямованого до об’єктивації знання, необхідною є “точка зору на об’єкт пізнання з боку, з відстані” (П.Тілліх), що веде до протиставлення суб’єкта і об’єкта інтенціонального акту.
У сучасному богослов’ї і релігійній філософії дається докладна методологічна та інтерпретаційна база щодо ірраціонального та трансцендентного станів душі, які можна вважати релігійним способом осягнення буття. Зокрема, для досягнення містичного стану необхідною умовою є відмежування від будь-якого сприйняття матеріальної дійсності. При цьому усі християнські теологи визнають, що віра це фундамент ірраціонально-містичної гносеології. Віра синтезує у собі два начала раціональне та ірраціональне, суб’єктивне та об’єктивне. Віра як досвід, у релігійно-християнському контексті, характеризується через надчуттєвість (С.Л.Франк). До досвіду належить й інтуїція, яка визначається як духовне пізнання зумовлене “живим переживанням присутності у бутті деякого вищого Начала” (О.Мень).
Християнські богослови намагаються інтерпретувати містично-ірраціональний стан свідомості на основі понять якими оперує класична наука. Так, вони визнають, що надчуттєвий стан властивий людям мозок яких перебуває у незвично напружених умовах (гіпноз, сомнамбулізм, лихоманка), які визначаються як екстраординарні. Відрізняє містично-релігійне пізнання від класично-наукового, відсутність у першого “контролюючо-примусового апарату” щодо об’єкту (І.Рупнік). Можна констатувати, що існуючі відмінності між методологіями модерної науки та релігії (християнства) не мають антагоністичної характеристики, водночас постмодерна методологія дозволяє припустити зближення науки з релігії.
У третьому розділі – “Сучасний науковий дискурс свідомості” – простежується проблематика інтерпретації постнекласичною наукою феномену свідомості та порівняння її із ідеями філософської традиції, водночас аналізується взаємодоповнення постмодерної наукової парадигми та релігійного світогляду.
Перший підрозділ - “Взаємозв’язок проблематики свідомості та сучасного наукового дискурсу” - присвячений дослідженню відношення сучасної науки і проблеми свідомості, зважаючи на формування постнекласичної парадигми. Класична філософія і наука визначають свідомість як здатність людини до відображення дійсності. Такий підхід монополярно витлумачує ментальну сферу людини, оскільки не враховується її функція “опрацьовувати” отриману ззовні інформацію. Визначення відображувальної функції свідомості як її основної характеристики, обмежує класичну методологію рамками суб’єктивно-об’єктивного відношення. У процесі зміни постнекласичною парадигмою класичної змінюються акценти інтерпретації проблеми свідомості. Відкриття у галузі природничих наук, особливо у фізиці, дозволили застосувати плюралістичного-різнопланову методологію опису свідомості, яка має аналогії з релігійно-містичними моделями душі.
Найбільш важливим методом можна визначити принцип комплементарності, який наука постмодерної доби використала для пояснення природи частинок субатомного світу. У релігійному контексті богослови (християнські) інтерпретують його як приклад комплементарності духовного і фізичного, суб’єктивний і об’єктивного, раціонального та ірраціонального. Принцип комплементарності має далеко сягаючі десекуляризуючі наслідки не тільки для науки, але й для суспільства посттеїстичної доби.
Дисертантом уточнено, що відкриття впливу свідомості спостерігача на об’єкт пізнання – принцип доповнюваності (Н.Бор, В.Гейзенберг), що посприяло подоланню антагонізування між наукою та релігією. Такий концепт, зазначає автор, довів, що класична методологія зовнішнього пізнання не може вважатися абсолютною.
Вивчення тематики свідомості у кінці ХХ на початку ХХІ ст. довело можливість комплементарного формування картини дійсності, з одного боку постмодерною науковою парадигмою, з іншого – релігійною гносеологією. Становлення комплементарного світогляду потребує визначення конкретних галузей знання для взаємодоповнюваності науки та релігії.
У другому підрозділі – “Свідомість в умовах взаємодії релігійного і наукового дискурсів” – розкривається розуміння й оцінка новітніх постмодерних взаємин науки та релігії (християнства) у конкретних сферах знання.
Зазначається, що комплементарність християнських уявлень і наукових моделей, у галузі тематики свідомості, виходить за межі антропосфери у онтологію Всесвіту. Цьому сприяє інтерпретація християнською теологією пізнавальної функції душі як такої, що виконується незалежно від світоглядної установки: чи то містично-ірраціональної, чи то об’єктивно-прагматичної. На прикладі досліджень, досвіду і т. д. у медицині визначено можливість підтвердження позатілесного існування душі, а отже її духовної природи. При цьому духовність, у науковому контексті, тлумачиться не відносно “ніщо”, а на основі поняття інформації як суті “всього”. Такий погляд не суперечить сучасному природознавству, яке допускає існування значної кількості і різноманіття матеріально-енергетичних форм, які спостерігаються у Всесвіті.
У світоглядному контексті, теорія інформаційної природи душі пов’язується із загальнобуттєвим питанням. Останнє у теолого-християнському диспозитиві вирішується через створення Всесвіту Богом, а у науковій постнекласичні парадигмі – виникненням Всесвіту. Зв’язок проблеми свідомості із тематикою Універсуму представлений у антропному принципі, який має підстави вважатися науковцями і богословами як метод комплементарної інтеграції релігійно-християнського і постнекласичного наукового знання. Отже, сучасне християнське богослов’я позитивно оцінює наслідки антропного принципу і використовує їх для апологетики власного віровчення. Для науки доби постмодерну, принцип антропності означає потенцію здобуття “гіпотези чого-небудь більш первинного” (Х.Ролстон), “точки довіри і опертя” (Р.Расел), того, що у науці і філософії модерну називали абсолютним знанням.
Можна констатувати, що проблематика свідомості тісно пов’язана із гносеологією дійсності, а отже й з самою дійсністю. Завдяки цьому сучасна постмодерна картина світу інтерпретує людину мікрокосмом у макрокосмосі (Всесвіті), що допускає комплементарність знання релігії та науки. Це сприяє процесу взаємодоповнення двох типів світогляду, які здатні визначити цілісне постсекулярне сприйняття людиною реальності.
Висновки: Аналіз досліджень та поглядів на проблему природи свідомості та залежності від останньої пізнання, дозволив виокремити конкретику цієї проблематики, а також висновувати основні ідеї, які дозволяють інтерпретувати проблему свідомості через призму цілісної картини світу. Остання включає у себе науковий, філософський та релігійний типи світогляду. Єдність їх полягає у можливості взаємодії, щодо спільної проблеми свідомості, яка займає проміжне, інтерпретуюче місце у зв’язку людина-реальність. саме у ній полягає причина зв’язку об’єктивного та суб’єктивного, які здатні взаємодіяти не спотворюючи одне одним.
Християнська теологія намагається ефективно використати умови, які виникли завдяки формуванню постнекласичної наукової парадигми. Вона сприяє структуруванню цілісної світоглядної установки з якої може черпати знання релігія (у даному випадку християнство). Хоча окремі теологи по-різному використовують дану світоглядну ситуацію, загалом вони застосовують наукові моделі для тлумачення душі, Бога і принципів буття намагаючись довести, що можливе комплексне знання. Даний процес можна вважати сцієнтизацією християнства. Приклад теології християнства дозволяє припустити, що загалом релігійне знання не антагонізує з наукою, навпаки, постмодерна світоглядна ситуація дозволяє припустити актуалізацію, на основі широкого міждисциплінарного дискурсу, нового комплементарного типу світогляду.
З іншого боку, для науки позитивне використання релігійно-християнської методології “граничного знання” та морально-етичних засад. Про комплементарність релігії та науки свідчить тезис, який у постнекласичній раціональній парадигмі визначає співвідносність знання про об’єкт, не тільки із засобами, але й з ціннісно-цільовими структурами діяльності, передбачаючи експлікацію внутрішньонаукової аксіології і її співвідношення з суспільною метою і аксіологією. Умови постмодерну розширюють пізнавальний горизонт людини.
Окремі ракурси дослідження, основні положення та висновки знайшли відображення у таких публікаціях автора:
1.
Концепція Анаксагора та теорія фізичного вакууму. // Збірник КНУ ім. Т.Г. Шевченка. Серія Політологія. Філософія. № 56-57. – К., 2003, С. 84.
2.
Проблема свідомості у світлі постнекласичної науки кінця ХХ – ХХІ ст. // Збірник КНУ ім. Т.Г. Шевченка. Серія Політологія. Філософія. № 66-67. – К., 2004. С. 40.
3.
Інформація і віра як єдиний формат релігії. // Українське релігієзнавство №2/2004 (30). – К., 2004. С. 137-145.
4.
Смерть: ініціація чи небуття свідомості? // Українське релігієзнавство №1/2005 (33). – К., 2005. С. 16-24.
5.
Православний світогляд як досвід. // Православні духовні цінності в контексті формування сучасного світу: Матер. ІІ Міжнародної науково-практичної конференції. – К.:МАУП, 2005. С.173-176.
6.
Проблема свідомості у християнській інтерпретації // Вісник Національного аграрного університету № 65 – К., 2003 С. 121-122.
7.
Джерело знання: релігійний аспект. // Вісник Національного аграрного університету № 77. – К., 2004, С.251-254.
8.
Релігія і наука: інсталяція комплементарності. // Вісник Національного аграрного університету №90. – К.: 2005, С.259-264.
Анотація
Кадикало А.М. “Проблема свідомості у контексті взаємодоповнення релігійного та наукового дискурсів”. - Рукопис.
Дисертація на здобуття ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство. - Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. – Київ, 2005.
У дисертації здійснюється філософський аналіз поняття свідомості через призму релігійного та наукового дискурсів, у процесі їх взаємодії та надається огляд існуючих в історії релігійної і наукової думки основних підходів до вивчення взаємозалежності процесу пізнання і синкретичного та секулярного типів світогляду, з акцентуванням уваги на постнекласичній парадигмі. З’ясовуються основне поняття та особливість методологічних засобів постмодерного дискурсу, який залучається автором. Виокремлюється зріз специфічних труднощів пов’язаних із дослідженням вибраної теми.
Розкриваються детермінанти та характерні риси інтерпретації феномену свідомості через релігійне та наукове знання, а також екстраполяція останніх на потенціал їх взаємодоповнення.
Аналізується дихотомічна природа людини, яка виповнюється через два типи пізнання: релігійний та науковий. Простежується проблематика несуперечності релігії та науки, визначення ними місця людини в Універсумі, яке дає підстави пропонувати їх взаємне доповнення.
Ключові поняття: свідомість, пізнання, релігія, наука, віра, антропність, духовність, інформація, комплементарність.
Аннотация
Кадыкало А.М. “Проблема сознания в контексте взаимодополнительности религиозного и научного дискурсов”. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.11. – религиоведение. – Институт философии им. Г.С. Сковороды НАН Украины. – Киев, 2005.
Диссертация содержит философский анализ понятия сознания через призму религиозного и научного дискурсов, в процессе их взаимодействия и предлагается обзор основных подходов в изучении проблемы познания во взаимозависимости с синкретическим и секулярным типами мировоззрения, которые имели место в истории научной и религиозной мысли. Решается основной вопрос и особенность методологических средств дискурса постмодерна, который применяет автор. Выделяются специфические трудности связанные с исследованием избранной темы.
Раскрываются детерминанты и характерные особенности интерпретации феномена сознания через религиозное и научное знание, а также экстраполяция последних на потенциал их взаимодополнительности.
Анализируется дуалистическая природа человека, которая исполняется через два типа познания: религиозный и научный. Исследуется проблематика не противоречивости религии и науки, определения ими места человека во Вселенной, которое дает возможность предлагать их взаимодополнение.
Сознание является примером в исследовании отношения религии и науки. Это подтверждается через наглядность зависимости интерпретации сознания от установки парадигмы. В религиозном контексте сознание, в первую очередь, ассоциируется с понятием души и ее мистическими возможностями. Как следствие, большинство религиозных философов и теологов исходят из тех особенностей сознания, которые не поддаются для описания обыденным языком, соответственно от этого зависит связь сознания с телом, последнее уступает душе первенство в человеке. Душа одухотворяет тело, воссоединяя два измерения – духовный и физический – в единую действительность. Происходит взаимосвязь между внешним миром, Вселенной, Богом и внутренним миром человека. Духовная и физическая природа человека, в понимании религиозных мыслителей, пребывают в потенциальном единстве, которое актуализируется в связи с действием таких способностей души как вера, интуиция, озарение и т. д. Эти состояния можно характеризировать как выход за границу собственного Я, которое в обычном состоянии опутано материальным познанием. Реализуется этот процесс с помощью религиозного опыта или искусственно – с помощью алкоголя, психодиликов, физических увечий. Анализируя религиозный взгляд на природу сознания-души и ее познавательного потенциала, можно констатировать, необходимость изменения отношения науки к религии, в связи с тем, что классическая научная эпистемология ограничена и ограничивает познание человеком действительности.
Отношение науки к собственной методологии выражается в формировании постнеклассической парадигмы, которая позволяет допускать действенность религиозного знания, его праксиологическую функцию в отношении формирования картины мира. Одновременно наука, особенно в сфере теоретической физики и информатики, позволила расширить итерпретационное поле природы сознания. Вследствие этого, наука признала, что человеческую мысль нельзя описать в понятиях традиционной логики, а поэтому парадоксальность религиозного опыта можно назвать относительным.
Антропный принцип позволяет предположить, что человек и Вселенная единая система: вселенная сформирована так, чтобы могла возникнуть разумная жизнь, которая сможет постигнуть Вселенную. В этом принципе заложено допущение сотворения Вселенной Богом, что позволяет допускать общее мировоззрение на основании религии и науки.
Методология постнеклассической парадигмы легитимизирует комплиментарность науки и религии, что может означать целостность и гармонию человеческого сознания.
Ключевые понятия: сознание, познание, религия, наука, вера, антропность, духовность, информация, комплиментарность.
Annotation
Kadykalo A.M., “The Problem of the consciousness in context of the mutual addition religious and scientific discourses”. – Manuscript.
Thes is competition of the scientific degree of the candidate of philosophy. Specialization 09.00.11 – religious study. – The National Academy of Science of Ukraine, The Institute of Philosophy by the name of H. Skovoroda, Kyiv, 2005.
This dissertation contains philosophical analysis of the conception “consciousness” and its relation with sphere of the religions and sciences. Main question and particularity dares methodological postmodern discourse. Specific difficulties stand out the study for conducting.
Religious and scientific knowledge interpret specifics of the phenomenon of the consciousness. Consciousnesses interpretation helps interaction to religions and sciences.
The Religion and science define the place of
