КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КУЛЕБА ДМИТРО ІВАНОВИЧ

УДК 339.923

РЕАЛІЗАЦІЯ МІЖНАРОДНОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ УКРАЇНИ

ШЯХОМ УЧАСТІ В ДІЯЛЬНОСТІ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Спеціальність: 12.00.11 – міжнародне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі міжнародного права

Інституту міжнародних відносин Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент,

член-кореспондент Академії правових наук України

Задорожній Олександр Вікторович,

завідувач кафедри міжнародного права Інституту

міжнародних відносин Київського національного

університету імені Тараса Шевченка;

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Дмитрієв Анатолій Іванович,

перший проректор Київського університету права

НАН України;

кандидат юридичних наук, доцент

Войтович Сергій Адамович,

Головний консультант ТОВ “Юридична і патентна

фірма “Грищенко та партнери”.

Провідна установа: Національна юридична академія

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Захист відбудеться “17” жовтня 2005 р. о 12 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д .001.10 в Інституті міжнародних

відносин Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою:

04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10.

Автореферат розіслано “16” вересня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради М.М.Гнатовський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Вже понад 80 років триває історія взаємин України з міжнародними організаціями (далі – МО). За цей час змінювалися потреби, інтереси, цілі як України, так і організацій. Нині участь у діяльності МО є не менш важливою частиною зовнішньої політики незалежної української держави, ніж її відносини з іншими державами світу. Тому питання шляхів максимально ефективного використання потенціалу та можливостей, які надають МО, потребує комплексного, системного наукового аналізу, зокрема з точки зору міжнародного права.

МО є важливою складовою механізму функціонування міжнародного права. Не існує сфер міжнародного життя, до регулювання яких, навіть у найменшій мірі, вони не були б причетні. Так само дуже незначною є кількість аспектів внутрішньодержавних суспільних відносин, які б потенційно не могли стати предметом такого регулювання.

У зв’язку з цим, аналіз характеру та ефективності правових засобів впливу МО на національні правові системи є нагальним питанням для науки міжнародного права. Тому доцільним є звернення до проблеми участі України в діяльності МО у суто юридичному контексті реалізації нею своєї міжнародної правосуб’єктності. Це, у свою чергу, дає змогу дослідити здобутки та втрати України від участі в діяльності МО, перспективи досягнення її цілей та інтересів на міжнародній і внутрішній арені.

Наукове опрацювання питання, що розглядається, розпочалося на початку 30-х років ХХ ст. з появою перших спроб наукового осмислення досвіду відносин Української Народної Республіки (далі – УНР) з Лігою Націй. Зокрема, аналіз спроб УНР набути членство в Лізі Націй здійснювався у працях О. Шульгіна та В. Федеровича.

В силу специфіки питання, яке досліджується, небагато робіт зарубіжних авторів присвячені висвітленню правовідносин України з МО. Окрім рідких згадок про Лігу Націй і Україну, абсолютну більшість праць було присвячено розгляду міжнародно-правового статусу Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі – УРСР) в контексті аналізу правомірності її членства в Організації Об’єднаних Націй (далі – ООН). Тут слід виділити ґрунтовні дослідження таких авторів, як Ф. Вішер, В. Аспатурян, А. Фердросс, Р. Хіггінс.

Серед українських авторів, які працювали в еміграції цю ж проблему досліджували В. Голуб, Т. Кіс, К. Савчук.

Такі вчені, як В. Буткевич, В. Денисов, А. Дмитрієв, В. Василенко, В. Забігайло, О. Висоцький, І. Лукашук, С. Войтович, В. Хонін, В. Муравйов, О. Задорожній, О. Копиленко, М. Гнатовський, Л. Луць, Ф. Карпенко, В. Преображенська, М. Грищенко, Є. Клоков, Б. Гуменюк, Г. Мурашин, В. Сергійчук, Т. Шинкаренко, В. Кушнір працювали та продовжують працювати в Україні і присвячують свої роботи розробці питань теорії та висвітленню окремих питань відносин України з різними МО.

Важливими для різнобічного розкриття теоретичних питань процесу реалізації міжнародної правосуб’єктності України шляхом участі в діяльності МО є також роботи Г. Кельзена, В. Грехема, Ф. Джесепа, В. Гоулда, Г. Шермерса, Н. Блоккера, Я. Клаберса, М. Кремони, К. Хільгрубера, М. Коскенніємі, А. Клафковскі, К. Сандровського.

Разом з тим, до цих пір відсутнє комплексне, системне дослідження питань правовідносин України з МО. Доробок зазначених вчених, їх іноді фрагментарні, але дуже цінні тези, потребують системного аналізу та подальшого розвитку.

Таким чином, актуальність дисертаційного дослідження визначається необхідністю наукової розробки питання реалізації міжнародної правосуб’єктності України шляхом її участі в діяльності МО.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках наукового проекту Комплексної державної програми науково-дослідницької роботи Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розбудова державності України 1996-2005 рр.”, планової наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розробка міжнародних правових, політичних та економічних основ розбудови Української Держави” № , а також наукової теми кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Міжнародно-правові основи зміцнення державності України” № .

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення ролі МО у досягненні цілей та забезпеченні інтересів України в різні історичні періоди її існування, висвітлення можливих моделей підтримання відносин з МО, розгляд меж правового впливу МО на Україну на основі наукового аналізу реалізації її міжнародної правосуб’єктності.

Відповідно до цього, у дисертації зосереджується увага на вирішенні таких завдань:

розглянути механізм реалізації міжнародної правосуб’єктності України шляхом участі в діяльності МО;

проаналізувати право на участь у міжнародних відносинах як основне право держави та обґрунтувати, що право на участь в діяльності МО є видом цього права і включає право на створення МО, право на членство в МО та право підтримувати відносини з МО;

з’ясувати особливості участі України в діяльності МО без набуття членства в них на прикладі Співдружності Незалежних Держав (далі – СНД), Міжнародного кримінального суду (далі – МКС);

визначити на прикладі інтеграції України до Світової організації торгівлі (далі – СОТ), Організації Північноатлантичного договору (далі – НАТО) та Європейського Союзу (далі – ЄС) потенціал впливу МО на державу, яка прагне членства в них, шляхом аналізу процесу досягнення відповідності критеріям вступу до МО;

з’ясувати правові підстави та значення спроб УНР набути членство в Лізі Націй та членства УРСР в ООН для еволюції міжнародної правосуб’єктності України, процесу українського державотворення та функціонування і розвитку міжнародного права загалом;

проаналізувати значення проекту формування Єдиного економічного простору (далі – ЄЕП) для реалізації Україною своєї міжнародної правосуб’єктності у процесі створення МО;

дослідити значення реалізації Україною права на членство в МО, їх значення для взаємодії правової системи України з міжнародним правом, зокрема з його регіональними підсистемами.

Об’єктом дослідження є відносини України з МО, що виникають у процесі реалізації нею своєї міжнародної правосуб’єктності.

Предметом дослідження є міжнародне право, регіональне міжнародне право (європейське право), право Європейського Союзу та національне право України і держав Європи (в межах дослідження), які становлять нормативну основу реалізації міжнародної правосуб’єктності України шляхом участі в діяльності МО.

Методологічні основи дослідження. Юридична природа явищ, які досліджуються, обумовлює використання принципу методологічного плюралізму, який дозволяє використовувати можливості всіх методів наукового аналізу. Водночас, враховуючи специфіку дослідження, особливу увагу приділено формально-юридичному методу, який дозволяє проаналізувати юридичний зміст правових актів, які становлять національно- та міжнародно-правову основу реалізації Україною її міжнародної правосуб’єктності, а також порівняльно-правовому методу, який дає змогу встановити основні закономірності реалізації міжнародної правосуб’єктності інших держав у їх відносинах з МО і порівняти їх досвід з практикою України в цій сфері. Використані також історичний, логічний та інші спеціальні методи наукового пізнання.

Наукова новизна результатів дослідження. У дисертації вперше проведено комплексне дослідження механізму реалізації міжнародної правосуб’єктності України шляхом участі в діяльності МО, здійснено системне дослідження джерел міжнародного та національного права, спрямованих на становлення, розвиток і удосконалення цього механізму.

Основні наукові положення дослідження, які виносяться на захист як особистий внесок дисертанта:

визначено структуру механізму реалізації міжнародної правосуб’єктності держави шляхом участі в діяльності МО, яка включає: визначені потреби, інтереси, цілі держави; форми реалізації міжнародної правосуб’єктності; умови реалізації – національні (законодавча база та органи, створені для реалізації відповідних законодавчо встановлених приписів) та міжнародні (факт виникнення держави – правосуб’єктного утворення як члена міжнародного співтовариства, характерні риси міжнародного співтовариства та політико-правовий акт визнання держави);

обґрунтовано виокремлення з сукупності прав та обов’язків держави права на участь у міжнародних відносинах, з якого виводиться право на участь в діяльності МО, котре включає право на створення МО, право на членство в МО та право на підтримання відносин з МО, кожному з яких притаманні окремі форми та моделі їх реалізації;

з’ясовано особливості застосування юридичних норм, якими встановлюються “критерії вступу до МО”, зокрема доведено, що організація (її члени та органи) при прийнятті рішення про допуск держави до членства має, з урахуванням різних чинників, оцінювати відповідність кандидата лише встановленим у міжнародному та її власному праві критеріям, не допускаючи висунення інших, що є порушенням принципу суверенної рівності держав і діяти при цьому добросовісно;

сформульовано положення про існування “дворівневого визнання держави МО”, яке означає, що на першому рівні здійснюється визнання існування самої держави, що дозволяє їй реалізовувати свою міжнародну правосуб’єктність лише шляхом взаємодії з МО, а на другому рівні, приймаючи державу до своїх лав, МО визнає державу як суб’єкта, здатного мати права та нести обов’язки члена такої організації;

доведено, що оскільки МО, членами яких є держави-члени СОТ, ЄС та НАТО або держави, які здійснюють процес інтеграції до них, є складовими частинами єдиної інституційної системи Європи, то членство України в них сприяє інтеграції нашої держави до зазначених організацій та вдосконалення національного законодавства шляхом застосування механізму “опосередкованої гармонізації”;

з огляду на існування різних видів регіональних МО (субрегіональних, регіональних, міжрегіональних) обґрунтовано доцільність застосування до них терміну “міжнародні організації регіонального характеру”;

з’ясовано, що з юридичної точки зору відмова УНР у вступі до Ліги Націй через відсутність усталених кордонів та незалежного уряду, фактично означала невизнання за нею статусу держави у світлі положень Статуту Ліги Націй. Відповідно, в цей період для Ліги Націй Україна мала міжнародно-правовий статус держави у стані становлення;

встановлено, що набуття членства в ООН стало можливим завдяки наявності сприятливих умов для реалізації міжнародної правосуб’єктності УРСР та що з точки зору правопорядку ООН реалізація УРСР права на членство в організації та її спеціалізованих установах означала формально-юридичну кваліфікацію УРСР як держави;

доведено, що Україна не є членом СНД як міжнародної міжурядової організації та суб’єкта міжнародного права, а залишається учасницею угод 1991-1992 рр., якими було створене СНД як механізм консультацій;

з’ясовано, що чинні міжнародно-правові норми та норми, вміщені у проектах угод, якими формується ЄЕП не суперечать міжнародним зобов’язанням України та її національному законодавству, а її участь у його формуванні може розглядатися як реалізація Україною права на створення МО.

Наукове і практичне значення дисертації. У практичному плані положення дисертації можуть бути використані для визначення напрямків правової політики України у зв’язку з реформуванням її правової системи, участю в діяльності МО універсального та регіонального характеру, а також у правотворчій і правозастосовчій діяльності.

В науковому плані дисертація може бути використана при читанні курсів “Міжнародне публічне право”, “Право міжнародних організацій”. На основі дисертаційного дослідження автором запропоновано запровадити спецкурс “Правові аспекти участі України в діяльності міжнародних організацій” та розроблено його робочий план.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднені на Міжнародній науково-практичній конференції „Нормативно-правове забезпечення процесів євроатлантичної інтеграції України” (м. Київ, 24 вересня 2004 р.), Конференції молодих вчених „Актуальні проблеми міжнародних відносин” (Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, м. Київ, 14 жовтня 2004 р.), Третій міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів і молодих вчених „Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, м. Київ, 14 березня 2005 р.). Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри міжнародного права. Окремі положення дисертації були використані здобувачем під час засідання групи експертів з розробки статутних документів МО, яка буде створюватись на основі ГУАМ (МЗС України, м. Київ, 30-31 серпня 2005 р.).

Публікації. Основні положення дисертації опубліковані у шести наукових статтях та матеріалах науково-практичних конференцій.

Структура дисертації. Структура дисертації зумовлена метою дослідження і включає вступ, три розділи, дванадцять підрозділів, список використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 203 сторінки. Список використаних джерел складається з 399 джерел, в тому числі іноземними мовами – 85.

ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації і рівень її розробки, визначається її мета і завдання, дається характеристика методів, використаних автором, формулюється наукова новизна і викладаються основні положення, які виносяться на захист, зазначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами, розкривається наукове і практичне значення отриманих результатів, а також рівень їх апробації.

У розділі першому “Міжнародна правосуб’єктність держави та міжнародні організації” висвітлюються питання міжнародної правосуб’єктності держави, механізму її реалізації шляхом участі в діяльності МО.

У теорії міжнародного права існують два основні погляди на значення інституту міжнародної правосуб’єктності держави. Прихильники першого вважають, що правосуб’єктність є змістовно наповненою категорією, яка полягає у певних конкретних правах та обов’язках держав. На думку представників другого напрямку, правосуб’єктність означає можливості суб’єкта мати права та їх реалізовувати, а не самі права. Наявність же у суб’єкта певних конкретних прав та обов’язків скоріше стосується іншого, пов’язаного з міжнародною правосуб’єктністю поняття – міжнародно-правового статусу, який може бути загальним та спеціальним (міжнародно-правове положення).

Саме у відносинах держави з МО відмінність цих понять є найбільш наглядною. Так, автором продемонстровано, що коли держава бере участь в діяльності МО, вона реалізує свою правосуб’єктність, тобто свою здатність набувати нові права та обов’язки і нести їх. Її міжнародно–правовий статус при цьому не змінюється, оскільки держава залишається державою. Однак наслідком реалізації правосуб’єктності є зайняття нею певної владної позиції, отримання нових прав та обов’язків, зокрема, притаманних їй як члену організації. В результаті змінюється міжнародно-правове положення держави.

Вчені погоджуються, що правосуб’єктність включає правоздатність (здатність мати права та обов’язки в міжнародному праві, наприклад, можливість створювати нову МО), дієздатність (здатність здійснювати права та обов’язки у міжнародному праві, наприклад, в ході підтримання відносин з МО), деліктоздатність (здатність бути суб’єктом міжнародної відповідальності, наприклад, при порушенні зобов’язань перед МО). При цьому в доктрині загалом домінує думка, що у випадку держави правоздатність і дієздатність співпадають. Втім, як практика, так і наука допускають часткове обмеження або повну ліквідацію дієздатності держави.

Зрештою, участь держави в діяльності МО проявляється у реалізації нею своїх прав. Слід погодитися з тими вченими, які вважають, що основні права держави стосовно МО мають позитивно-правову основу. Серед інших основних прав держави автор окремо виділяє право на участь у міжнародних відносинах. Право на участь в діяльності МО є видом цього права і включає право на створення МО, право на членство в МО та право підтримувати відносини з МО.

Реалізація права на створення МО здійснюється у формі висунення ініціативи про створення організації (односторонньої або багатосторонньої), участі у розробці її статутних документів, їх підписанні, ратифікації.

З права на членство випливають інші права, зокрема, право голосу, право на представництво, право на отримання послуг та переваг, передбачених для держав-членів, право на розпуск організації, право на вихід з неї.

У дисертації виділено дві моделі реалізації права підтримувати відносини з МО: інтеграційну та коопераційну. Відмінність між ними полягає в тому, що в першому випадку це право реалізується з метою набуття державою повноправного членства в організації, в другому така мета не ставиться.

Усі МО, членом яких є або прагне бути Україна, об’єднані спільними цінностями, що покладені в основу їх діяльності і знаходяться у тісному взаємозв’язку. Відповідно, участь в діяльності одних організацій може сприяти (або навіть становити умову для) участі в діяльності інших організацій.

Потреба в аналізі характеру зв’язків МО обумовлює необхідність їх чіткої класифікації. Однак, якщо кваліфікація організацій як універсальної не становить особливих складнощів, то для регіональних організацій чіткі критерії відсутні. Оскільки МО, які ми традиційно називаємо регіональними, поділяються на декілька окремих видів (субрегіональні, регіональні та міжрегіональні), постає питання щодо застосування загальної назви для позначення інституцій цієї групи. Здобувачем як адекватний термін запропоновано – “міжнародні організації регіонального характеру”. Цей термін також узгоджується з терміном “міжнародні організації універсального характеру”, який застосовується у позитивному праві.

У дисертації виділено два види умов реалізації міжнародної правосуб’єктності держави шляхом участі в діяльності МО – національні та міжнародні.

До національних умов реалізації міжнародної правосуб’єктності України слід віднести наявність законодавчої бази та органів, створених для реалізації відповідних законодавчо встановлених приписів. Традиційно в Україні не існує якогось окремого акту, який регулював би відносини держави з МО або хоча б однією з них загалом. Аналіз чинного законодавства України у цій галузі дозволив встановити, що нормативному регулюванню піддаються такі сфери участі України в діяльності МО, як: інтеграція до окремих МО; виконання зобов’язань, які випливають з членства (повного, асоційованого) або іншого правового статусу України в МО; бюджетне забезпечення участі України в діяльності МО; правовий статус МО, представництв іноземних держав при них, персоналу цих організацій і представництв та членів сімей персоналу; оподаткування, пов’язане з участю України в діяльності МО; митні пільги для МО та представництв іноземних держав при них, а також для персоналу цих організацій і представництв та членів сімей персоналу.

У свою чергу, всі центральні органи виконавчої влади, робота яких забезпечує національні умови реалізації міжнародної правосуб’єктності України шляхом участі в діяльності МО, є постійними або створюються ad hoc і можуть бути поділені на чотири групи згідно з їх функціональним призначенням: для здійснення загального керівництва та координації участі України в діяльності МО; для оптимізації процесів співробітництва та інтеграції до МО; для загального забезпечення виконання зобов’язань, які випливають із членства в МО або підтримання відносин з ними; для здійснення конкретних проектів та участі в окремих аспектах діяльності МО. Крім того, існують також конвенційні органи співробітництва України з МО.

Міжнародними умовами реалізації міжнародної правосуб’єктності держави є: факт виникнення держави як правосуб’єктного утворення, характерні риси міжнародного співтовариства, в рамках якого здійснюється реалізація та політико-правовий акт визнання держави.

Виникнення нової держави означає її наступне входження як нового суб’єкта міжнародного права до міжнародного співтовариства. При цьому наявність демократичного міжнародного співтовариства, членами якого є і МО, є умовою ефективної реалізації міжнародної правосуб’єктності. Правосуб’єктність держави може існувати та реалізовуватись і без наявності визнання. Однак потенційно повна реалізація правосуб’єктності можлива лише за умови вступу у правовідносини з іншими суб’єктами міжнародного права.

Проведений аналіз дозволив дійти висновку, що можна говорити про дворівневе визнання держави МО. На першому рівні здійснюється визнання існування держави, що дозволяє їй реалізовувати свою загальну правосуб’єктність (набувати міжнародно-правовий статус держави і реалізовувати свої основні права) лише шляхом взаємодії з МО. На другому рівні МО, приймаючи державу до своїх лав, визнає її як суб’єкта, здатного мати права та нести обов’язки її члена.

У дисертації розглянуто особливості застосування норм, якими встановлюються вимоги до кандидатів на членство в МО, та представлено “критерії вступу до міжнародних організацій”. З’ясовано, що у процесі набуття членства, наближення до організації держава реалізує свою правосуб’єктність шляхом запровадження внутрішніх змін. Причому значення цих змін для визначення ознак такої держави (демократична, правова, соціальна), імперативів її існування є надзвичайно важливим для наступного набуття членства в МО. Доказом цього є продемонстрований автором широкий спектр вимог до кандидатів на членство у організаціях.

МО (її члени та органи) при прийнятті рішення про допуск до членства має оцінювати відповідність кандидата лише встановленим у міжнародному праві та праві самої організації критеріям, не допускаючи висунення інших, що є порушенням принципу суверенної рівності держав, і діяти при цьому добросовісно.

Розділ другий “Реалізація міжнародної правосуб’єктності України шляхом створення міжнародних організацій та реалізації права на членство у міжнародних організаціях” присвячено дослідженню питань участі України у формуванні ЄЕП та оцінці значення членства України в окремих МО.

Україна була серед ініціаторів створення СНД. Іноді наша держава приєднувалась і до інших держав вже в ході міжнародних конференцій або переговорів про створення організацій (ООН, МКС). Втім, реалізація права на створення МО не означає автоматичного набуття членства в ній. Наприклад, Україна так і не набула членство у СНД та МКС.

У 2003 р. Україна стала однією з чотирьох держав (Україна, Білорусія, Казахстан, Росія), яка ініціювала створення ЄЕП і зараз бере активну участь у підготовці документів про його формування. У даному випадку процес реалізації права на створення МО пов’язаний з виникненням певних юридичних складнощів. Дослідники ставлять під сумнів два основних питання: сумісність ЄЕП з інтеграцією України до СОТ та ЄС і можливість передачі наднаціональному органу суверенних повноважень держави.

Реалізація права на створення МО є можливою лише якщо процес формування та функціонування організації відповідає загальним та галузевим принципам міжнародного права, jus cogens; нормам національного законодавства, а міжнародні зобов’язання, які виникають у зв’язку зі створенням нової МО, узгоджуються з попередньо взятими міжнародними зобов’язанням держави.

Нормативна база відносин України з ЄС є порівняно невеликою. Центральний її елемент – Угода про партнерство та співробітництво 1994 р. закладає основи саме співробітництва, а не інтеграції України до європейського економічного, політичного, правового та культурного просторів. Тому розробка і прийняття норм про формування ЄЕП не суперечить міжнародно-правовим зобов’язанням України перед ЄС, оскільки такі зобов’язання відсутні. Водночас, є чинними національно-правові акти держави, які проголошують інтеграцію України до ЄС, але в такому випадку питання має бути переведене у площину співвідношення зобов’язань, взятих при створенні ЄЕП та норм національного законодавства. Можливі ж порушення законодавства України не можна вважати явним і таким, що стосувалося норми її внутрішнього права особливо важливого значення в сенсі статті 46 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

Автор стверджує, що участь в ЄЕП не вступить у протиріччя з входженням України до СОТ при дотриманні трьох умов: 1) ЄЕП базуватиметься на принципах та нормах, прийнятих в СОТ; 2) інші учасники процесу формування ЄЕП також прагнутимуть стати членами СОТ (хоча очевидно і знаходитимуться на різних рівнях інтеграції з нею); 3) Україна чітко встановить межу своєї інтеграції у ЄЕП. Важливим також є дотримання, а не перегляд чи порушення зобов’язань України за двосторонніми протоколами про доступ на ринки, які вже були укладені нашою державою з відповідними державами-членами СОТ.

Проблему передачі суверенних повноважень України міжнародному органу обумовлює проблема сприйняття концепції “наднаціональності” як такої. Конституційний Суд України в ухвалі у справі про Міжпарламентську асамблею держав-учасниць СНД зауважив, що в МПА замість консенсусу запроваджено звичайний порядок голосування, притаманний міжнародним органам з наддержавними функціями. Цим Суд навів лише один з 11 можливих елементів наднаціональності й запровадив у правову систему України поняття “органу з наддержавними функціями”.

За такого підходу з точки зору національного законодавства абсолютна більшість МО є наднаціональними. Це означає визнання того, що Україна вже є членом МО з наднаціональними елементами і приєднання до них ані суперечило положенням Конституції, ані вимагало внесення змін до неї. Ніхто не ставить під сумнів правомірність членства України в ООН та її спеціалізованих установах, яка з юридичної точки зору має елементи наднаціональності, що визнається і в доктрині (Т. Нешатаєва, М. Хард, А. Негрі). Міжнародний кримінальний суд також має деякі елементи наднаціональності, але Україна, як випливає з висновку Конституційного Суду України у справі про Римський Статут, не стає його членом зовсім з інших причин.

Професори Г. Шермерс, Н. Блоккер, Г. Вагнер, М. Коскенніємі, В. Муравйов вже звертали увагу на те, що термін “наднаціональність” у документах МО застосовується або не застосовується з політичних мотивів, а суть діяльності органів залишається незмінною або навіть посилюється.

Враховуючи ці позиції та аналізуючи досвід функціонування МО, автор вважає, що “наднаціональність” – це не стільки нормативно наповнена концепція, скільки політично корисна конструкція. Національна практика нормотворчості та правозастосування мають оперувати нею з обачністю, щоб не допустити здійснюваного за допомогою юридичних засобів впливу політичних та ідеологічних факторів на українську державу.

Теза про можливість передачі суверенних повноважень держави на користь міжнародного органу чітко відображена у вітчизняній та зарубіжній доктрині (А. Степанов, В. Василенко, Дж. Вейлер, У. Хальтерн, Ф. Майер).

Противники передачі суверенних повноважень міжнародному органу в рамках ЄЕП аргументують свою позицію тим, що така передача суперечить Конституції України. Однак Конституція України створює умови, визначає форми, порядок та межу для оптимальної реалізації сувереном своїх прав, а не встановлює заборони на таку реалізацію.

У абзаці першому статті 5 Конституції України закріплено, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Можливість здійснення суверенної влади через міжнародні органи в цій статті прямо не передбачена.

Юридичний зміст цього положення вже розглядався Конституційним Судом України у справі про Римський статут. Суд зазначив, що юрисдикція МО поширюється лише на ті держави, які приєдналися до Статуту організації шляхом його ратифікації у встановленому порядку. Згідно з частиною першою статті 9, пунктом 32 частини першої статті 85 Конституції України, надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів віднесено до повноважень Верховної Ради України – парламенту, який через обраних до нього представників – народних депутатів України – репрезентує волю народу. Міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, стають частиною національного законодавства України. Саме в такий спосіб здійснюється народний суверенітет щодо поширення юрисдикції МО на територію України.

Таким чином, ратифікація Верховною Радою України у формі закону України міжнародного договору, який містить положення, згідно з якими Україна має передати частину своїх суверенних повноважень міжнародному органу, означатиме передачу Україною частки свого суверенітету на користь такого міжнародного органу.

Виходячи з викладеного вище, дисертант захищає тезу про те, що процес формування ЄЕП не суперечить нормам міжнародного та національного права і беручи в ньому участь Україна реалізує свою міжнародну правосуб’єктність.

Розглядаючи реалізацію права на членство в МО, автор доходить висновку, що членство УРСР в ООН було сприйнято неоднозначно, але посіло належне місце у міжнародно-правовій практиці. Факт членства і подальша реалізація УРСР права на членство в ООН та її спеціалізованих установах дозволяє стверджувати, що формально юридично УРСР з точки зору правопорядку ООН кваліфікувалась як держава. Україна була реальним учасником міжнародних правовідносин, а отже за нею визнавалася здатність мати права та обов’язки за міжнародним правом і реалізовувати їх. Членство УРСР в ООН є також яскравим прикладом важливості настання сприятливих умов для реалізації міжнародної правосуб’єктності. На відміну від Ліги Націй, ООН мала для української держави не тільки морально-політичне значення, а й була фактором розвитку державних інституцій, правової системи і забезпечила присутність республіки у міжнародно-правовому просторі.

Членство України в інших МО може сприяти інтеграції України до ЄС та НАТО, оскільки організації, членами яких є держави-члени Союзу та Альянсу або держави, які здійснюють процес інтеграції до них, є складовими частинами єдиної інституційної системи Європи. Так, членство в НАТО, СОТ, Центральноєвропейській ініціативі, Організації чорноморського економічного співробітництва є важливим чинником поглиблення відносин України з ЄС; діяльність в ОБСЄ сприяє наближенню України до НАТО.

Важливим наслідком членства держави в МО є активізація діяльності з узгодження (гармонізації) національного законодавства з міжнародними зобов’язаннями держав. Здійснювана в рамках МО регіонального характеру в Європі, гармонізація відіграє подвійну роль. Вона не тільки виконує функції розвитку правовідносин у певних визначених сферах та сприяє прогресивному розвитку правової системи держави. Гармонізуючи своє законодавство із законодавством інших держав-членів організації, які вже є членами ЄС або знаходяться на більш високій стадії інтеграції до нього, Україна неминуче буде переносити у своє законодавство правила, які містяться також і у праві ЄС, а отже здійснюватиме апроксимацію свого законодавства і, зрештою, також наближатися до ЄС. Цей механізм автор позначає як “опосередкована гармонізація”.

Гармонізовані норми, які розробляються МО, закріплюються у великій кількості різноманітних актів. Ними є міжнародна конвенція, двосторонній договір, модельні закони, модельні угоди (дво- та багатосторонні), резолюції, спільні стандарти, керівні принципи тощо.

Ці джерела можуть бути піддані різній класифікації на основі наступних критеріїв: спосіб розробки акту гармонізації – акти, розроблені під егідою МО та акти органів організації; юридична сила акту гармонізації – обов’язкові та акти рекомендаційного характеру; спосіб імплементації у правову систему держави – акти, які прямо імплементуються у національне законодавство, та акти, які використовуються при розробці національних правових актів; стадія гармонізації – акти для здійснення гармонізації при правотворенні та акти для здійснення гармонізації при правозастосуванні; визначення джерела гармонізованих норм – акти, які відсилають до конкретних норм, з якими має бути гармонізовано національне законодавство, акти, які посилаються лише на необхідність відповідності “духу”, “стандартам”, “принципам”, “нормам” певної правової системи, акти, які безпосередньо містять конкретні норми гармонізації (модельні закони, принципи) та акти, які лише визначають необхідність обміну інформацією між державами-членами про стан правового регулювання.

У розділі третьому “Реалізація Україною права підтримувати відносини з міжнародними організаціями” були розглянуті випадки (СНД та МКС), коли Україна бере участь у створенні МО, але не набуває членства в ній. Відповідно, з юридичної точки зору, подальші відносини з такими організаціями здійснюються в межах реалізації права підтримувати відносини, а не створювати МО.

Якщо поглянути виключно на норми міжнародного права, згідно з якими формувалася СНД та регулюється її діяльність (міжнародні договори, рішення органів СНД, рішення Економічного суду СНД), то серед них можна виділити як норми, що створювали Співдружність як механізм консультацій голів держав, так і норми, які регламентують створення і функціонування Співдружності як міжнародної міжурядової організації. При цьому відмінність між ними можна провести, аналізуючи норми інституційного права СНД, оскільки матеріальні норми Угоди про створення СНД 1991 року та Статуту СНД 1993 р., які визначають сфери співробітництва держав-учасниць СНД, в цілому співпадають. На основі нормативного матеріалу дисертант захищає тезу про одночасне функціонування механізму консультацій СНД, створеного Угодами 1991-92 рр., та класичної міжнародної міжурядової організації СНД, створеної на підставі Статуту 1993 року, які мають деякі спільні інститути.

З позиції України, яка залишається незмінною вже протягом більше 10 років, створена у період 1991-92 рр. СНД, членом якої є Україна, не є міжнародною міжурядовою організацією. Однак, це не нівелює юридичного значення угод 1991-92 рр., як і не означає поглинання організацією СНД механізму консультацій СНД. Тому ініціативи України щодо визначення доцільності участі держави в роботі деяких органів СНД спрямовані, зокрема, на те, щоб чітко розмежувати участь в органах механізму консультацій СНД від органів організації СНД. Отже, Україна реалізує свою міжнародну правосуб’єктність в СНД в мірі, визначеній участю у відповідних угодах та висловленими до них застереженнями (коопераційна модель).

Україна не є членом МКС, а тому у відносинах з ним доцільною є реалізація права підтримувати відносини з МО з метою набуття членства (інтеграційна модель). Слід скористатися усіма правовими можливостями для встановлення найтісніших відносин з Судом, що сприятиме вдосконаленню застосування відповідних норм національного права та розвитку національного законодавства в цілому. Слід також враховувати, що, не ставши членом МКС, Україна, тим не менш, на основі принципу обмеженої універсальної дії залишається в межах юрисдикційних повноважень Суду.

У цьому ж розділі дисертації розглянуті спроби України набути членство в Лізі Націй, ЄС, НАТО, СОТ. Не дивлячись навіть на те, що досягненню поставленої мети – членству у Лізі Націй завадили несприятливі зовнішні та внутрішні умови реалізації міжнародної правосуб’єктності УНР, співробітництво з цією МО становить невід’ємний елемент історії українського державотворення. Аналіз нормативного матеріалу дозволяє стверджувати, що відмова Україні у вступі до Ліги на тій підставі, що вона не мала усталених кордонів та незалежного уряду фактично означала, що за нею (на той час та за тих обставин) не визнавався статус держави у світлі положень Статуту Ліги Націй. Відповідно, це означає, що в цей період для Ліги Націй Україна мала міжнародно-правовий статус держави у стані становлення. Хоча цей випадок і не мав якихось юридично значущих наслідків для розвитку української держави, він був важливим для створення морально-політичної, історичної та наукової бази для появи незалежної України.

Розглядаючи сучасну практику реалізації Україною права на підтримання відносин з СОТ, НАТО та ЄС з метою набуття членства в них шляхом досягнення відповідності критеріям вступу, автором було продемонстровано, що між цими організаціями існує стійкий зв’язок, принаймні на рівні основоположних цінностей та згаданих критеріїв. Правові межі впливу цих МО на державу є надзвичайно широкими. Україна, яка прагне стати членом усіх трьох організацій, є прикладом тієї держави, для якої прагнення відповідати критеріям вступу є реальним чинником проведення внутрішніх реформ.

У Висновках узагальнюються результати дослідження, формулюються основні наукові положення, що становлять зміст дисертації. Дослідження, на думку автора, доводить перспективність вивчення відносин України з МО через призму реалізації її міжнародної правосуб’єктності. Основні висновки, яких дійшов автор дослідження, сформульовано наступним чином.

Механізм реалізації міжнародної правосуб’єктності держави шляхом участі в діяльності МО складається з визначених потреб, інтересів, цілей держави; форм реалізації її міжнародної правосуб’єктності; умов реалізації – національних (законодавча база та органи, створені для реалізації відповідних законодавчо встановлених приписів) та міжнародних (факт виникнення держави – правосуб’єктного утворення як члена міжнародного співтовариства, характерні риси міжнародного співтовариства, політико-правовий акт визнання держави).

“Критерії вступу до міжнародних організацій” являють собою юридичні норми, які мають особливий порядок застосування. МО (її члени та органи) при прийнятті рішення про допуск держави до членства має, з урахуванням різних факторів, оцінювати відповідність кандидата лише встановленим у міжнародному праві та праві самої організації критеріям, не допускаючи висунення інших, що є порушенням принципу суверенної рівності держав, і діяти при цьому добросовісно.

Окрім класичного визнання держав та урядів, які надають інші держави, в сучасному міжнародному праві формується інститут визнання, що надається МО. Емпіричний аналіз свідчить, що можна говорити про “дворівневе визнання держави міжнародною організацією”, яке означає, що на першому рівні здійснюється визнання існування самої держави, яке дозволяє їй реалізовувати свою міжнародну правосуб’єктність (набувати міжнародно-правовий статус держави і реалізовувати свої основні права) лише шляхом взаємодії з МО. На другому рівні, приймаючи державу до своїх лав, МО визнає державу як суб’єкта, здатного мати права та нести обов’язки члена такої організації.

Універсальна та регіональна інституційні системи мають ознаки єдності. Різні держави є членами різних МО, але водночас можуть бути членами однієї організації. Враховуючи це, слід визнати, що участь України в діяльності МО, членами яких є держави-члени СОТ, ЄС та НАТО або держави, які здійснюють процес інтеграції до них сприяє інтеграції нашої держави до зазначених інституцій та гармонізації національного законодавства шляхом застосування механізму “опосередкованої гармонізації”.

Переоцінка історичного досвіду через призму міжнародного права дозволяє стверджувати, що факт членства та подальша реалізація УРСР права на членство в ООН та її спеціалізованих установах підтверджує формально-юридичну державність УРСР з точки зору правопорядку ООН.

Складність аналізу міжнародно-правових аспектів участі України в діяльності СНД тим не менш дозволяє дійти висновку, що Україна не є членом СНД як МО та суб’єкта міжнародного права, а залишається учасницею угод 1991-1992 рр., якими була створена СНД як механізм консультацій.

7. Участь України у формуванні ЄЕП не суперечить її міжнародним зобов’язанням та національному законодавству.

Основні наукові положення дисертації викладені автором у шести наукових публікаціях, з них чотири одноособові, дві – у співавторстві, п’ять опубліковано у фахових наукових виданнях (1-5), затверджених ВАК України:

1. Кулеба Д.І. Що сталося з Римським статутом в Україні? // Український часопис