КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
КУПЧИК Олег Романович
УДК 327 (477) ”1920 / 1923”
Зовнішньополітична діяльність уряду УСРР
(1920 – 1923 рр.)
Спеціальність 07.00.01 - історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ – 2005
Дисертацією є рукопис
Роботу виконано на кафедрі новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент
Пивовар Сергій Федорович,
завідувач кафедри новітньої історії України
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка.
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Дробот Іван Іванович,
завідувач кафедри історії України,
проректор з гуманітарної освіти та соціальної політики Національного педагогічного університету
імені М. П. Драгоманова МОН України;
кандидат історичних наук
Скляренко Денис Євгенович,
I секретар відділу Центрально – Східної Європи
III територіального управління
Міністерства закордонних справ України.
Провідна установа: Інститут історії України НАН України
Захист відбудеться ”27” червня 2005 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).
З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).
Автореферат розісланий "26" травня 2005 р.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук, доцент Сокірко О. Г.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Структура дисертації відповідає поставленій меті та розв’язанню основних завдань дослідження. Робота складається із переліку умовних скорочень, вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків до тексту. Її обсяг становить 225 сторінок, з них основного тексту 198 сторінок, списку джерел та літератури 22 сторінки (252 позиції).
Актуальність теми. Одним із основних чинників, що визначають життєздатність і безпечне існування держави є проведення її урядом реалістичної зовнішньої політики. Активність і систематичність, цілеспрямованість і безперервність цього процесу гарантують отримання державою певних гарантій політичної та економічної безпеки, дозволяють запобігти появі деяких негативних явищ у внутрішньому житті країни, забезпечують її існування і подальший розвиток. На сучасному етапі розвитку України її зовнішньополітичні орієнтири, залежно від внутрішньої ситуації і міжнародного становища, періодично корегуються та змінюються. Передумовою розуміння цілісної картини історії зовнішньої політики України є поєднання досвіду минулого й сьогодення, врахування прорахунків і здобутків. Тому, одним із першочергових завдань є наукове переосмислення зовнішньої політики України радянської доби. До них належить, зокрема, зовнішньополітична діяльність РНК УСРР, як складова урядової роботи у сфері державного будівництва в УСРР на початку 1920–х рр.
Актуальність дослідження цієї теми обумовлена також тим, що в останнє десятиліття питання, пов’язані з початковим періодом діяльності РНК УСРР вивчалися, порівняно з радянським періодом, не достатньо. Сучасні науковці, аналізують проблему становлення української радянської державності, але, зовнішньополітичний бік даної тематики як правило не досліджують. Праць, у яких здійснювалося б комплексне висвітлення зовнішньополітичного аспекту діяльності уряду УСРР у 1920 – 1923 рр., у новітній історіографії не багато. Дослідження радянських учених характеризуються заідеологізованістю і тенденційністю. Категорично критичні зауваження істориків 1990–х років про шкідливі для України наслідки діяльності радянської влади, в тому числі й закордоном, нині переглядаються. Однак, сьогодення вимагає найновішого дослідження, виконаного на засадах неупередженості. Отримання можливості користуватися раніше недоступними для науковців архівними матеріалами дозволяє сьогодні по–новому дослідити й оцінити державне життя УСРР на початку 1920–х рр., сприяє аналізу помилок минулого заради недопущення їх у майбутньому.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в рамках науково–дослідної теми ”Історія формування і розвитку української держави” (державний реєстраційний номер 01БФ046-01), що включена до тематичного плану Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Об’єктом дисертаційного дослідження виступає процес становлення зовнішньої політики уряду УСРР у 1920 – 1923 рр.
Предметом дослідження є основні форми, методи, напрями та зміст зовнішньополітичної діяльності РНК УСРР як складової урядової роботи у галузі державного будівництва в УСРР на початку 1920-х рр.
Мета дисертації полягає в тому, щоб розкрити зміст і напрями зовнішньої політики РНК УСРР у 1920 – 1923 рр.
Для досягнення поставленої мети передбачається розв’язати такі завдання:
- проаналізувати історіографію і джерельну базу дослідження;
- визначити рамки залежності й характер самостійності уряду УСРР у сфері зовнішньої політики;
- дослідити внутрішні (суспільно-політичні і економічні перетворення, військові події) і міжнародні (особливості міжнародного становища країни) обставини активізації урядом УСРР зовнішньополітичної діяльності;
- визначити головні напрямки зовнішньополітичних зусиль УСРР;
- з’ясувати обсяг і характер впливу КП(б)У на урядову політику в галузі закордонних відносин;
- розкрити процес організаційного становлення НКЗС УСРР, визначити його періодизацію і хронологічну послідовність, з’ясувати здатність НКЗС УСРР, враховуючи його структуру і кадровий склад, самостійно, без допомоги РСФРР, вирішувати покладені на наркомат завдання;
- дослідити переговорний процес щодо встановлення дипломатичних відносин між УСРР та іноземними державами;
- визначити головні напрями і висвітлити практичну роботу урядових і партійних організацій УСРР у сфері проведення підривних операцій на території іноземних країн;
- з’ясувати місце і роль УСРР у системі радянської зовнішньої політики.
Методологічною основою дисертації є проблемно – хронологічний метод дослідження, що дозволило розглянути зовнішню політику в цілому та її окремих компонентах. У процесі написання дисертації використовувалися також аналітичний, порівняльний і ретроспективний методи дослідження.
Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1920 – 1923 рр. Нижня хронологічна межа пов’язана із підписанням у Ризі представниками РНК УСРР прелімінарного мирного договору з Польщею (12 жовтня 1920 р.), що для уряду республіки послужило поштовхом до активізації зовнішньополітичної роботи, верхня – обумовлена офіційною ліквідацією НКЗС УСРР 20 вересня 1923 р.
Територіальні межі дослідження окреслені кордонами УСРР у досліджуваний період.
Наукова новизна отриманих результатів дисертації полягає в комплексному висвітленні зовнішньополітичної діяльності уряду УСРР у 1920 – 1923 рр. При цьому вперше відокремлюються такі аспекти проблеми як організація роботи НКЗС, перипетії дипломатичних переговорів між представниками УСРР й іноземних країн, участь УСРР у радянській таємній зовнішній політиці. Дисертантом також розкрито малодосліджені напрями роботи урядових і партійних установ республіки – проведення підривних операцій на території іноземних держав, дезорганізація української політичної та військової еміграції як засіб забезпечення державної безпеки УСРР.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали та висновки можуть бути використані при вдосконаленні структурної побудови, форм і методів роботи МЗС сучасної України. Інформаційні відомості наукової роботи можуть залучатися до написання спеціальних та узагальнюючих праць з вітчизняної історії. Положення дисертації можуть бути використані при підготовці лекційних курсів ”Історія України”, ”Історія держави та права України”, ”Історія міжнародних відносин”.
Особистий внесок здобувача полягає в тому, що до наукового обігу вводиться значний масив раніше невідомих і неопублікованих архівних документів. Матеріал, поданий у дослідженні, розширює межі знань про особливості й закономірності зовнішньої політики РНК УСРР у період утвердження в республіці радянської влади на початку 1920-х рр.
Наукова апробація роботи. Основні положення праці оприлюднені у доповідях на наукових конференціях, зокрема Міжнародній науковій конференції ”Україна – Туреччина: минуле, сучасне, майбутнє” (14 – 15 травня 2002 р., м. Київ), XI Міжвузівській науковій конференції ”Наука і вища освіта” (15 – 16 травня 2003 р., м. Запоріжжя), Науковій конференції ” Історія України: історія вивчення, сучасний стан і перспективи досліджень” (20 – 21 травня 2003 р., м. Київ), Міжнародній науковій конференції ”Поляки на Волині” (18 – 19 жовтня 2003 р., м. Житомир), Науковій конференції молодих вчених та аспірантів ”Україна і світ: історія, сьогодення, майбутнє” (26 листопада 2003 р., м. Київ), II Міжнародній науковій конференції ”Поляки на Волині: результати інтердисциплінарних досліджень” (19 – 20 грудня 2004 р., м. Житомир).
Публікації. Зміст дисертації викладено в 4 наукових статтях у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України, 1 публікації матеріалів конференції.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет, окреслено хронологічні рамки, сформульовано мету і завдання, наукову новизну і практичне значення дисертації, здійснено огляд історіографії та джерельної бази, відображено рівень апробації її результатів.
Огляд історіографії та джерельної бази. У сучасній вітчизняній і зарубіжній історіографії наукових розробок, у яких здійснювався б ґрунтовний аналіз перших кроків уряду УСРР у зовнішній політиці, обмаль. Деякі проблемні напрями цієї тематики розглядаються в узагальнюючих роботах з історії держави та права, зовнішньої політики й політичної історії України. Наявний комплекс історіографічного матеріалу з питань зовнішньополітичної діяльності уряду УСРР у 1920 – 1923 рр. можна розподілити на кілька етапів.
До першого етапу належить радянська історіографія (початок 1920-х – кінець 1980-х рр.). У період становлення радянської історичної науки на початку 1920–х рр. жодної помітної праці з історії зовнішньополітичної діяльності уряду УСРР не з’явилося.
Висвітлення проблем зовнішньої політики УСРР не знаходило належного місця і взагалі уникалося дослідниками на початку 1930-х – наприкінці 1950-х рр. Рубинштейн Н. Л. Внешняя политика Советского государства в 1921 – 1925 гг. – М., 1953 та ін.. Згадувати про самостійний досвід зовнішньої політики УСРР, коли міжнародна діяльність стала прерогативою Москви, вважалося недоцільним і ”некоректним”. Відновлення у 1944 р. роботи НКЗС УРСР жодних змін у цю тенденцію не внесло.
Пом’якшення суспільно – політичного життя в СРСР у роки хрущовської ”відлиги” (кінець 1950 – перша половина 1960-х рр.) надало дослідникам змогу розширити рамки творчих пошуків. У працях І. Хміля, Р. Симоненка і Д. Сташевського Хміль І. С. З прапором миру крізь полум’я війни. Дипломатична діяльність Української РСР (1917 – 1920 рр.). – К., 1962; Симоненко Р. Українська РСР у боротьбі проти імперіалістичної агресії. – К., 1963; Сташевський Д. За мирні відносини з капіталістичним світом. – К., 1963. головна увага приділяється проблемі подолання УСРР міжнародної ізоляції. Однак, науковці й надалі дотримувались офіційної - радянської концепції історії зовнішньої політики.
У другій половині 1960 – середині 1980-х рр. об’єктами досліджень здебільшого стають двосторонні міждержавні стосунки УСРР з країнами Європи Гетьманчук Н. П. Советско – польские отношения 1921 – 1929 гг. – Автореф. дис. … канд. истор. наук. – Львов, 1986; Кулінич І. М. Українсько – німецькі історичні зв’язки. – К., 1969.. У цих працях увага приділялася взаємовідносинам УСРР з Польщею і Румунією, які межували і мали територіальні суперечки.
Радянські дослідники аналізували діалог УСРР з країнами Західної Європи. Акцент робився на розгляді стосунків з урядом Німеччини. Учені оцінили підписання 5 листопада 1922 р. угоди ”Про поширення дії Рапальського договору” для утвердження УСРР на міжнародній арені.
Початок ліберальних, у контексті ”перебудови”, перетворень у країні в другій половині 1980-х рр. позитивно вплинув на розвиток історичної науки. Із забуття було повернуто ім’я Х. Раковського Волковинський В. М., Кульчицький С. В. Християн Раковський. Політичний портрет. – К., 1990; Гросул В. Я. Раковский Х. Г. – революционер, дипломат, публицист // Новая и Новейшая история. – М., 1988. - № 6. – С. 167 – 172; Мельниченко В. Ю. Х. Г. Раковський і державні відносини Радянської України з Радянською Росією (1919 – 1920 рр.) // УІЖ. – 1989. - № 3. – С.34 – 45.. Оцінюючи його роль в історії України автори зазначали, що голова уряду, болгарин за походженням, реалізував інтереси УСРР більше, ніж дехто із українців-членів уряду. Вони стверджували, що у своїх діях Х. Раковський мав підтримку з боку М. Фрунзе і М. Скрипника.
На II етапі варто виділити роботи істориків діаспори Гунчак Т. Україна. Перша половина XX століття: Нариси політичної історії. – К., 1993 та ін., які важливі для виходу за рамки вітчизняного розуміння історії. Характерною рисою цих творчих доробків є відсутність документів українських архівів.
Загальний огляд зовнішньополітичного курсу УСРР тих років подано у працях зарубіжних дослідників Карр Э. Русская революция. От Ленина до Сталина. 1917 – 1929. – М., 1990; Конт Ф. Революция и дипломатия. Документальная повесть о Христиане Раковском. – М., 1991., які складають – III етап. Значення цих праць пояснюється їх написанням поза офіційною концепцією історії радянської зовнішньої політики.
Серед історичних праць цього етапу окремо варто виділити розробки російських науковців Мельниченко В. Е. Раковский против Сталина. – М., 1991; Никитенков В. И. Государственная и военная деятельность М. В. Фрунзе на Украине (1920 – 1924 гг.). – Автореф. дис. … канд. ист. наук. – М., 1991., які аналізували російсько – український діалог щодо створення СРСР через відносини Х. Раковського з РНК РСФРР.
Із проголошенням у 1991 р. незалежності України розпочинаються якісно нові дослідження, що складають IV історіографічний етап, зовнішньої політики УСРР. В останнє десятиліття більшість вітчизняних істориків схилялася до висвітлення зовнішньополітичної діяльності урядів УНР доби Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР. Водночас, вивчення зовнішньої політики РНК УСРР відбувалося менш активно.
Реалістичне тлумачення дипломатії УСРР є рисою сучасних досліджень. Передусім потрібно згадати про здобутки у цьому напрямку С. Кульчицького Кульчицький С. Як вирішувалося ”українське питання”. Чи була Україна в 1917 – 1922 роках незалежною? // Політика і час. – К., 1994. - № 9. – С. 57 – 63, № 10. – С. 69 – 74, № 11. – С. 66 – 72, № 12. – С. 64 – 70; його ж: УСРР в добу нової економічної політики (1921 – 1928 рр.). – К., 1995; Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 – 1928). – К., 1996; Християн Раковський на чолі зовнішньополітичного відомства УСРР // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – К., 1998. – Вип.1. – С. 88 – 91.. Він зауважує, що контроль РСФРР над УСРР у здійсненні дипломатичної діяльності був відносним. Але, водночас, зазначає, що Москва докладала усіх зусиль, щоб цей контроль був ефективним.
Заслуговують на увагу розробки істориків, у яких вивчаються окремі аспекти зовнішньої політики РНК УСРР означеного періоду Веденєєв Д. Нігілізм тут недоречний. Історія дипломатичної служби Радянської України 1917 – 1923 років // Політика і час. – 2001. - № 6. – С. 88 – 95; Гайдуков Л. Ф. Традиції України в підготовці дипломатичних кадрів: діалог з історією. 1918 – 1922 рр. // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – К., 1998. – Вип.1. – С. 66 – 71; Держалюк М. С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917 – 1922 рр. – К., 1998; Мельниченко В. Христиан Раковский: неизвестные страницы жизни и деятельности. – К., 1992; Нариси з історії дипломатії України. - Від. ред. В. А. Смолій. – К., 2001; Салыга Л. П. Х. Г. Раковский и проблемы национально – государственного строительства на Украине (1918 – 1923 гг.). – Автореф. дис. … канд. истор. наук. – К., 1992; Дробот І. Зовнішньополітична орієнтація української еміграції 1920 – 1930 рр. // Україна дипломатична. – Вип.2. – К., 2002. – С. 280 – 285.. Зокрема, Д. Веденєєв досліджує функціонування НКЗС УСРР. Л. Гайдуков вивчає систему підготовки працівників для НКЗС. М. Держалюк розглядає діяльність уряду УСРР на міжнародній арені у контексті внутрішньополітичної боротьби. Колектив авторів під керівництвом В. Смолія здійснює нарис цілісної картини історії дипломатії УСРР. Протистояння між Москвою і Харковом у справі розподілу, в контексті конституційного процесу, зовнішньополітичних прав досліджує Л. Салига. Стаття І. Дробота, у якій розглядається внутрішня боротьба та економічне становище еміграції, дозволяє з’ясувати причини успіху спецслужб УСРР щодо її дезорганізації.
Характерною рисою дослідницьких пошуків в Україні наприкінці XX – на початку XXI ст. є тенденція від категоричного, на фоні національного піднесення, заперечення зовнішньополітичних здобутків уряду УСРР на початку 1920-х рр., до наступного їх переосмислення.
Таким чином, комплексних досліджень зовнішньополітичної діяльності уряду УСРР у 1920 – 1923 рр. у новітній історичній науці не багато. Дослідники вивчали її окремі аспекти.
Вивчення цієї теми забезпечене значною джерельною базою. Матеріали, що її складають можна розділити на чотири групи: 1) документи архівів; 2) опубліковані джерела; 3) роботи державних і партійних лідерів УСРР, мемуарна література, 4) матеріали преси.
Серед джерел першої групи варто відзначити справи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. У фонді Народного комісаріату із закордонних справ УСРР (Ф.Р. – 4сч) інтерес викликає документація НКЗС відомчого характеру - циркуляри, інструкції, накази, кошториси. Їх вивчення дає змогу відтворити цілісну картину функціонування системи НКЗС УСРР: його кадрову політику, співпрацю структурних підрозділів, механізм прийняття зовнішньополітичних рішень. Для дослідження методики проведення радянськими дипломатами переговорів було використано таємне поточне листування (листи, телеграми, довідки).
У фондах Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (Ф.1), Ради народних комісарів УСРР (Ф.2), знаходяться матеріали щодо лобіювання відповідальними працівниками НКЗС, які перебували у складі керівних установ УСРР, інтересів наркомату. Документи Уповноваженого НКЗТ РСФРР при РНК УСРР (Ф.423) дозволяють прослідкувати використання урядом УСРР економічних, на користь іноземних держав, стимулів для досягненні політичних домовленостей.
Аналітичні й доповідні записки радянських спецслужб, які містяться у фондах Центрального Комітету Комуністичної партії України (Ф.1) Центрального державного архіву громадських об’єднань України та Колекції друкованих видань Державного архіву Служби безпеки України (Ф.13), дають можливість визначити механізми співпраці державних і партійних установ УСРР під час проведення підривних операцій на території іноземних держав.
Серед опублікованих матеріалів важливими є документи вищих державних органів влади УСРР ”Закордот” в системі спецслужб радянської України. Збірник документів. – К., 2000; Советская Россия и Польша. Сборник документов. – М., 1921; Советская Украина и Польша. Сборник дипломатических документов и исторических материалов. – Харьков, 1921; Українська РСР на міжнародній арені. Збірник документів (1917 – 1923 рр.). – К., 1966.. Дипломатичне листування (урядові ноти, тексти договорів і протоколи переговорів) дає змогу з’ясувати взаємостосунки РНК УСРР з урядами іноземних держав. Документи спецслужб УСРР дозволили частково розкрити зміст їх закордонної роботи.
Розглядаючи роботи тогочасних державних і партійних лідерів УСРР слід згадати праці - Х. Раковського Троцкий Л., Раковский Х. Очерки политической Румынии. – М., 1922; Раковский Х. Боярская Румыния. – М., 1923.. Голова РНК УСРР зробив висновок, що запорукою безпеки УСРР має бути встановлення радянської влади в її сусідів - Польщі та Румунії.
Вагоме значення для з’ясування оцінки зовнішньополітичних успіхів керівництвом УСРР мало використання матеріалів преси, зокрема опублікованих в органі ”Вісти ВУЦВК” постанов ВУЦВК про ратифікацію договорів.
Отже, джерельна база цієї проблеми різноманітна й цілком достовірна, що надало можливість успішно вирішити завдання, поставлені в дослідженні.
У першому розділі ”УСРР в системі радянської офіційної зовнішньої політики” висвітлюються взаємовідносини між урядами УСРР і РСФРР у сфері зовнішньополітичної діяльності.
Спільне, з РСФРР, укладення прелімінарної мирної угоди з Польщею 12 жовтня 1920 р., зумовило необхідність участі УСРР на Ризьких переговорах. Це обумовило врегулювання відносин між двома республіками. Договір між РСФРР і УСРР від 28 грудня 1920 р. констатував їх незалежність й встановлення дипломатичних відносин.
У період подолання УСРР міжнародної ізоляції допомога з боку РСФРР була вагомою. Переговори РНК УСРР з урядами Грузії, Литви, Латвії й Естонії проходили, за посередництва НКЗС РСФРР, у Москві. За основу міждержавних договорів бралися угоди РСФРР. Російські дипломати консультували українських колег, здійснювали технічне забезпечення переговорів. Деякі угоди, зокрема з Польщею (1921 р.) і Австрією (1922 р.) уряд УСРР підписав спільно з РНК РСФРР. Без цієї підтримки УСРР порозумітися з цими державами було б не можливо. З іншого боку, це дозволило Москві контролювати хід переговорів.
У 1921 р. РСФРР заперечила можливість підписання УСРР політичного договору з Німеччиною. Договір між УСРР й Німеччиною ”Про обмін військовополоненими” 23 квітня й ”Попередній договір між Італією й УСРР 26 грудня 1921 р. укладали російські дипломати. Через опір Москви, уряд УСРР був позбавлений права організувати повпредства в Італії і Туреччині. Повпредство УСРР у Німеччині було створено у листопаді 1922 р. УСРР не мала можливості безпосередньо зноситися з урядами провідних європейських держав.
Здатність РСФРР контролювати зовнішньополітичну діяльність уряду УСРР пояснюється й фінансовою стороною питання, адже кошторис видатків НКЗС УСРР затверджувався у наркоматі фінансів РСФРР.
Першою спільною акцією урядів УСРР і РСФРР на міжнародній арені стала участь у Генуезькій конференції (квітень – травень 1922 р.). Нині науковці заявляють про усунення Москвою РНК УСРР від участі у переговорах. Однак, Захід з радянських республік до Генуї запросив лише РСФРР і мати справу з УСРР взагалі відмовлявся. Тому, подібні звинувачення є безпідставними.
Розбіжності між урядами УСРР і РСФРР у зовнішній політиці приховувалися. Однак, у ході організації НКЗС СРСР про них стали згадувати. Розгортаються суперечки щодо подальшої долі республіканських НКЗС. Їх, із створенням НКЗС СРСР, мали ліквідувати. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову ”Про згортання апарату НКЗС”.
У 1923 р., із поверненням голови РНК УСРР - Х. Раковського із Лозаннської конференції, конституційний процес вступив у нову фазу. 16 лютого В. Яковлєв направив до ЦК КП(б)У доповідь - ”Положення про НКЗС СРСР у питаннях, які можуть викликати протиріччя”, у якій вказав на невідповідність інтересам УСРР засад, на яких створюватиметься НКЗС СРСР. 14 квітня він направив до РНК УСРР доповідну записку ”Факти, які можуть бути використані як приклади неконституційного ставлення НКЗС РСФРР до НКЗС УСРР (лише за останній час)”, у якій подав матеріал про порушення російськими дипломатами рамок взаємовідносин з українськими колегами. 23 травня 1923 р. Президія ВУЦВК і РНК УСРР прийняли український ”Проект Конституції СРСР, згідно з яким НКЗС переводився з категорії об’єднаних до розряду директивних наркоматів. Але, Конституційна комісія ЦВК СРСР пропозиції УСРР відхилила. Згідно з II розділом Конституції СРСР союзним органам передавалося право на представництво СРСР у міжнародних відносинах. НКЗС переводився до категорії об’єднаних наркоматів. Уряд УСРР втратив можливість безпосередньо займатися зовнішньополітичною діяльністю.
У другому розділі ”Становлення Народного комісаріату із закордонних справ УСРР” досліджується процес організації роботи НКЗС УСРР.
Утверджуючи радянську владу в Україні у другій половині 1919 р., намагаючись схилити її населення на свій бік, більшовики проголосили незалежність УСРР. Конституція УСРР 1919 р. закріплювала за її урядом право на самостійне проведення зовнішньої політики. Створення 16 березня 1920 р. НКЗС у складі РНК УСРР НКЗС було обумовлено намаганням більшовиків переконати громадськість у повноті влади уряду республіки. Однак, через нестабільність у той час радянської влади в Україні, говорити про проведення РНК УСРР активної зовнішньої політики було передчасно.
Відповідно до положення ”Про НКЗС УСРР” від 18 червня 1921 р., на комісаріат покладалось проведення зовнішньої політики уряду УСРР. Початок організації діяльності наркомату в жовтні 1920 р. – березні 1921 р. був зумовлений необхідністю підписання мирного договору з Польщею. До того, з березня до жовтня 1920 р., робота у комісаріаті фактично не відбувалася.
Дипломатичні успіхи РНК УСРР на початку 1921 р. поставили перед нею завдання щодо подальшого вдосконалення організаційної структури НКЗС. З квітня 1921 р. до грудня 1922 р. організаційна побудова центрального апарату наркомату набула такого вигляду: нарком, заступник, колегія, секретаріат, відділи: адміністративний, кошторисно-фінансовий, дипломатичних відносин, преси та інформації, економічно-правовий, матеріально-технічний. Очолював НКЗС УСРР голова РНК УСРР – Х. Раковський.
Штатний розклад НКЗС УСРР неодноразово зазнавав змін. У березні 1922 р. кількість співробітників центрального апарату відомства становила 250 осіб.
Протягом 1921 – 1922 рр., у ході налагодження офіційних стосунків з країнами Європи, керівництвом наркомату була розроблена структура повноважного представництва УСРР за кордоном. Вона набули такого вигляду: дипломатичний корпус (повноважний представник, I секретар, II секретар, дипломатичний радник, радник з фінансово-економічних питань, радник з військових справ, секретар повпреда, консул) і технічний персонал. За кордоном організовувалися також консульства.
Відсутність професійних дипломатів визначила актуальність підготовки кадрів для НКЗС. В УСРР їх готували в Інституті зовнішніх зносин. Під час прийому на роботу до комісаріату превага надавалася членам КП(б)У. Керівники підрозділів центрального апарату та закордонних установ НКЗС УСРР, як правило входили до когорти ”професійних революціонерів”. Злиття партійного апарату з державним зумовило залежність НКЗС УСРР, під час прийняття рішень, від постанов політбюро ЦК КП(б)У.
Кандидати на роботу до наркомату перевірялися ВУНК (ДПУ). За політичну благонадійність співробітників НКЗС відповідав Політконтроль ДПУ.
Ліквідація НКЗС УСРР була обумовлена створенням НКЗС СРСР. 3 серпня 1923 р. ЦК КП(б)У прийняв рішення - ”Про негайну реорганізацію апарату і закордонних представництв НКЗС УСРР”. 20 вересня того ж року ВУЦВК постановив: НКЗС УСРР реорганізувати в управління уповноваженого НКЗС СРСР при РНК УСРР, дипломатичні і консульські представництва УСРР за кордоном, шляхом об’єднання з місіями РСФРР у повпредства СРСР, ліквідувати. Тривале, впродовж року, згортання роботи НКЗС УСРР пояснюється намаганням керівництва УСРР зберегти наркомат.
У третьому розділі ”Встановлення дипломатичних відносин між УСРР та іноземними державами” розкрито переговори між урядами УСРР та іноземних держав щодо встановлення офіційних стосунків.
Розвиваючи домовленості, досягнуті з Польщею 12 жовтня 1920 р., голова РНК УСРР Х. Раковський 13 грудня запропонував урядам європейських держав встановити офіційні відносини.
Період дипломатичної активності РНК УСРР розпочинається підписанням 31 січня 1921 р. ”Договору між УСРР і Грузією”. 14 лютого у Москві було укладено ”Договір між УСРР і Литвою”. 18 березня у м. Ризі мирний договір підписали уряди УСРР, РСФРР та Польщі. 3 серпня у Москві підписано ”Договір між УСРР і Латвією”. 25 листопада було укладено ”Договір між УСРР і Естонією”. Угоди містили положення про визнання незалежності й встановлення дипломатичних відносин.
У ході переговорів з Австрією УСРР, до проекту спільної з РСФРР угоди, внесла такі пункти: договір підписується і від імені РНК УСРР, у Відні створюється її повпредство. Однак, Австрія відмовлялася визнати УСРР. Лише під тиском РСФРР, уряд Австрії пішов на поступки. 7 грудня 1921 р. у Відні між УСРР, РСФРР і Австрією було підписано ”Попередній торгівельний договір”.
Під час переговорів з Італією РНК УСРР наполягала на внесенні до угоди положення про офіційне визнання. Боячись спізнитися до розподілу ринків збуту продукції в Україні, уряд Італії пішов на поступки. 26 грудня 1921 р. у Римі було підписано ”Попередній договір між Італією і УСРР”.
Українсько-турецька конференція завершилась підписанням 2 січня 1922 р. договору ”Про дружбу і братерство”. Делегати УСРР неофіційно надавали Туреччині фінансову та військово – технічну допомогу.
До проекту договору з Чехословаччиною РНК УСРР внесла політичні статті. Але, уряд ЧСР відмовився їх прийняти. ”Тимчасовий договір між УСРР і ЧСР” було підписано 6 червня 1922 р. Угода затверджувала пункт про обмін дипмісіями. Однак, питання офіційного визнання РНК УСРР договором не вирішувалося.
У 1920 р. РНК УСРР запропонувала укласти політичний договір Німеччині. Однак, німецький уряд наполягав на репатріаційній угоді. Тоді УСРР внесла до проекту угоди поправки: створити при бюро РСФРР у Німеччині з репатріації український відділ, ліквідувати посольство УНР у Берліні, таємно підписати статтю про зобов’язання Німеччини визнати УСРР після ратифікації Польщею Ризького мирного договору. 23 квітня між УСРР і Німеччиною було підписано угоду ”Про обмін військовополоненими і цивільними інтернованими”.
Після укладення Рапальського договору діалог щодо розширення досягнутих домовленостей активізувався. 5 листопада 1922 р. у Берліні було підписано угоду ”Про поширення дії Рапальського договору” на радянські Україну, Білорусію, Грузію, Азербайджан, Вірменію і Далекий Схід. Якщо від імені республік договір уклав представник РСФРР – М. Крестинський, то від УСРР підписав її делегат – В. Ауссем. Німеччина визнала УСРР, але, це був її останній дипломатичний успіх.
У четвертому розділі ”Участь УСРР у радянській таємній зовнішній політиці” розкрито проведення урядовими і партійними установами республіки підривних операцій на території іноземних держав.
Оптимальний шлях походу Червоної армії для поширення радянської влади у Європу проходив через територію Польщі. Із створенням УСРР з’явились умови для системного проведення підривних операцій на території сусідніх країн. Тому, голова РНК УСРР не тільки орієнтувався на світову революцію, а розглядав Україну як її вирішальний фактор.
Отримання позитивних результатів від реалізації таємної зовнішньої політики вимагало співпраці державних і партійних спецслужб УСРР. Як відносно легальний шлях використовувався НКЗС УСРР. Таємні працівники, зброя і агітаційна література відправлялися за кордон з дипломатичними паспортами і поштою. На іноземній території розвідку проводили також співробітники повпредств. НКЗС УСРР у 80 км. за - і прикордонній з Польщею і Румунією зонах організував ”агентуру НКЗС”, яка збирала інформацію про політичні настрої населення, пересування польських і румунських військ.
КП(б)У взяла участь в ”експорті” більшовицької революції. Для цього 21 травня 1921 р. при ЦК КП(б)У було створено Закордонний відділ, який діяв спільно з НКЗС УСРР. Він намагався спровокувати радянсько-польську війну, щоб повернути УСРР західноукраїнські землі та встановити у Польщі радянську владу. Закордонний відділ співпрацював із РСЧА і ВУНК. Зброя і спорядження постачалися із складів військових округів УСРР. Для забезпечення таємності, це здійснювалося через ВУНК. З УСРР у Західну Україну направлялися повстанські загони.
Головна для УСРР небезпека виходила від уряду УНР у вигнанні, який намагався організувати війну. Зокрема, армія УНР була інтернована у Польщі й Румунії. Це робило можливим її оперативне повернення в Україну. Радянські розвідники здобули плани II ”Зимового” походу армії УНР і це допомогло зупинити її у листопаді 1921 р.
У 1921 – 1922 р. ВУНК-ДПУ схопило командирів повстанських груп УППШ – Ю. Мордалевича, А. Гулий–Гуленка. Невдалу спробу ліквідувати у м. Бендерах Н. Махна здійснив Д. Медвєдєв. Було заарештувано близько 500 учасників УППШ.У серпні 1923 р. було схоплено його командувача – Ю. Тютюнника.
Поразка II ”Зимового походу” армії УНР переконала у безперспективності подальшої боротьби багатьох діячів української еміграції. Вони змінили свої пріоритети й орієнтири. Емігранти, через складне фінансове становище, погоджувалися, за грошову винагороду, співпрацювати із радянськими спецслужбами. Останні використали їх для проведення ”зміновіхівського руху” чи ”поворотівства”. Акція мала дезорганізувати еміграцію остаточно. На липень 1922 р. в її орбіту потрапили: О. Андрієвський, А. Макаренко з групою самостійників, М. Галаган з групою ес-деків, О. Лотоцький і О. Шелухін з групою ес-ерів, генерал О. Греков з військовою групою. Були залучені М. Порш, Д. Дорошенко, А. Ніковський.
Головної мети ”зміновіхівський рух” не досяг, але, він допоміг повернути в Україну М. Порша, П. Христюка, М. Грушевського. З 8 тис. бійців інтернованої у Польщі армії УНР до УСРР повернулося 3, 5 тис. осіб.
У висновках подано підсумки проведеного дослідження, викладено його основні результати, що виносяться на захист.
- Вивчення історії зовнішньої політики уряду УСРР у 1920 –1923 рр. залежало від політичної ситуації в країні. У 1920-х рр., період становлення радянської історичної науки, жодної помітної праці з цієї теми не з’явилося. У 1930 – 1940-х рр. самостійний досвід дипломатії УСРР взагалі замовчувався. Під час ”хрущовської” відлиги увага приділялася проблемі подолання УСРР міжнародної ізоляції. У другій половині 1960 – середині 1980-х рр. досліджували двосторонні стосунки УСРР з країнами Європи. У другій половині 1980-х рр. громадськості було повернуто ім’я Х. Раковського. Починаючи з 1990-х років спостерігається тенденція від категоричного, на фоні національного піднесення, заперечення зовнішньополітичних здобутків уряду УСРР до наступного їх переосмислення.
Розсекречені архівні матеріали дали змогу з’ясувати місце і роль УСРР у радянській офіційній зовнішній політиці. Обмежений й сьогодні доступ до матеріалів ДА СБ України не дав можливості повною мірою розкрити участь УСРР у радянській таємній зовнішній політиці, зокрема, оперативну роботу розвідки та закордонної контррозвідки ВУНК-ДПУ проти Польщі, Румунії й української еміграції.
- Уряди УСРР і РСФРР у сфері зовнішньої політики співпрацювали не на рівні міждержавних відносин, а на засадах перебування правлячої партії республіки - КП(б)У у складі ВКП(б). Зовнішньополітична діяльність уряду УСРР не перебувала під всебічним контролем РНК РСФРР. Прерогативою уряду УСРР залишилися напрями, які складали його особливий інтерес.
Вагомість дипломатичної допомоги УСРР з боку РСФРР підтверджує спільне укладення договорів з Польщею й Австрією. НКЗС РСФРР здійснював технічне забезпечення переговорів. Водночас, Москва контролювала їх хід. Через її опір УСРР не організувала повпредства в Італії й Туреччині. У 1921 р. РСФРР заперечила можливість укладення УСРР політичного договору з Німеччиною. Повпредство УСРР у Берліні було організоване у 1922 р. РНК УСРР не мала можливості безпосередньо зноситися з урядами провідних європейських держав.
- Розгортання РНК УСРР зовнішньополітичної діяльності залежало від перебігу подій як у самій Україні, так і у сусідніх з нею державах. Поразку Червоної армії під Варшавою і укладення прелімінарного мирного договору з Польщею 12 жовтня 1920 р., закінчення іноземної інтервенції, розгром військ Врангеля у Криму й відхід армії УНР за р. Збруч восени того ж року уряд УСРР використав для подолання міжнародної ізоляції.
- Враховуючи зовнішньополітичні інтереси РНК УСРР, НКЗС розробив відповідну програму дій: встановити дипломатичні відносини з країнами Європи, схилити уряди європейських держав до невизнання уряду УНР у вигнанні, проводити закордонну роботу з дезорганізації української еміграції, завадити агресії проти УСРР військово-політичного союзу країн Центрально - Східної Європи (Мала Антанта), проводити підривні операції на території іноземних держав, активізувати зовнішню торгівлю.
- Злиття державного апарату з партійним зумовило залежність РНК УСРР від ЦК КП(б)У. Прийняття найважливіших зовнішньополітичних рішень та їх виконання передбачали участь партійних і державних установ. У цьому процесі спостерігається дублювання постанов партійних (оргбюро, політбюро ЦК КП(б)У) і державних (колегія НКЗС, ВУЦВК, РНК УСРР) органів влади. При прийомі на роботу до НКЗС перевага надавалася членам КП(б)У.
- Утверджуючи у другій половині 1919 р. радянську владу в Україні, більшовики проголосили незалежність УСРР. Створення 16 березня 1920 р. у складі уряду УСРР НКЗС мало переконати у повноті влади уряду УСРР. Через нестабільність у той час радянської влади в Україні, РНК УСРР проводити зовнішню політику було передчасно.
Початок роботи НКЗС УСРР був зумовлений необхідністю підписання прелімінарного мирного договору з Польщею 12 жовтня 1920 р. Укладення договорів з Грузією, Литвою і Польщею стимулювало подальшу розбудову наркомату. Процес організації НКЗС УСРР охоплює час від закінчення громадянської війни восени 1920 р. й утворення СРСР у грудні 1922 р. Період існування НКЗС можна розділити на кілька етапів: 1) березень – жовтень 1920 р. (від заснування наркомату до підписання попередньої мирної угоди з Польщею) – фактична відсутність роботи у комісаріаті, 2) жовтень 1920 р. – грудень 1922 р. (до створення СРСР) – організація роботи НКЗС, вдосконалення його структури, 4) грудень 1922 р. – вересень 1923 рр. (до ліквідації НКЗС УСРР) – згортання роботи наркомату, його ліквідація у контексті створення НКЗС СРСР.
Здатність НКЗС виконувати покладені на наркомат завдання підтверджує подолання урядом УСРР міжнародної ізоляції. Водночас, це пояснюється й зацікавленістю іноземних держав у розвитку відносин з УСРР.
- НКЗС досягав домовленостей про офіційне визнання УСРР безпосередньо чи підписував політичний договір через укладення торгівельної угоди.
Досягнення УСРР офіційного визнання важливе й з точки зору її наступного входження до СРСР. Наявність у держав Європи дипломатичних відносин з урядом УНР у вигнанні (посольства УНР існували у Бухаресті, Відні, Празі, Римі й Берліні), могла дати їм підстави вважати це входження нелегітимним.
- Головними напрямами таємної зовнішньої політики РНК УСРР були: попередження військової агресії з боку Польщі, Румунії й армії УНР, проведення підривних операцій на території сусідніх держав, дезорганізація української еміграції.
НКЗС УСРР, у співпраці з РСЧА, ВУНК – ДПУ, Закордонним відділом при ЦК КП(б)У проводив ”експорт” більшовицької революції до країн Європи.
Головну небезпеку уряд УСРР вбачав з боку інтернованої у Польщі й Румунії армії УНР. Спецслужби здобули плани II ”Зимового” походу армії УНР і допомогли зупинити її
