Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

УДК 111.852:7.038.6

Мєднікова Галина Сергіївна

Ціннісно-адаптаційний потенціал мистецтва постмодерну

в аспекті некласичної естетики

Спеціальність: 09.00.08 - естетика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі культурології соціально-гуманітарного

факультету Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор,

академік АПН України

Зязюн Іван Андрійович

директор Інституту педагогіки та психології

професійної освіти АПН України

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Гуменюк Тетяна Костянтинівна,

Національна музична академія імені

П.І.Чайковського, професор кафедри історії та теорії культури,

проректор з навчальної та виховної роботи;

доктор філософських наук, професор

Личковах Володимир Анатолійович, Чернігівський державний

педагогічний університет імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри філософії та культурології;

доктор філософських наук, професор

Семашко Олександр Миколайович,

Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв,

професор кафедри соціології.

Провідна установа: Дрогобицький державний педагогічний

університет імені Івана Франка, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться “15” вересня 2005 р. о 15 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м.Київ, вул.Володимирська, 60, ауд.327.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці

імені М.Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул.Володимирська,58.

Автореферат розісланий “14” червня 2005 р.

Учений секретар

Спеціалізованої вченої ради Живоглядова І.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність та доцільність дослідження. Наукова і практична актуальність комплексного та системного дослідження факторів, які сприяють вирішенню проблем соціальної адаптації, що розвивається за власними законами і стосується фактично кожної людини, стає все очевиднішою. Переломний стан сучасного динамічного суспільства, в якому відбувається зміна культурних парадигм, світоглядно-смисложиттєвих орієнтирів, поглиблює проблемність людського буття, змінює мислення, стиль, образ і форми особистісного життя, вимагає високих адаптивних властивостей людини.

Нестабільність, невизначеність, непередбачуваність існування людини в сучасному світі перетворюють адаптаційну функцію мистецтва на найбільш актуальну, головна мета якої - гармонізація відносин людини зі світом.

В Україні адаптивне навантаження на особистість подвійне: адаптація до нових умов інформаційного суспільства і стандартів життя поєднується з переходом до нових ринкових відносин. Якщо в стабільному суспільстві результати змін певним чином передбачувані, то в суспільстві, що трансформується, де немає сталих зв'язків, відносин, передбачити наслідки змін практично неможливо, що посилює стресогенний стан особистості й актуалізує розробку проблем соціокультурної адаптації. Адаптаційна функція мистецтва актуалізується нині й через масштаби міграції, яка породжує маргінальну ментальність особистості, новий образ лімінального буття.

Мистецтво як “неусвідомлена сповідь людства” (М. Мамардашвілі) є найбільш адекватною формою самовираження особистості, яка миттєво реагує на зміни світовідчуття, стану людини і допомагає їй вижити у критичних ситуаціях. Ми вважаємо, що саме прагнення мистецтва здійснити в періоди кризи свої адаптаційні функції сприяє підсиленню в ньому ірраціональних, невербальних, інтуїтивних, ігрових, експериментальних, парадоксальних моментів, за допомогою яких освоюється і виражається вся повнота духовного самопочуття людини. Невербальний, не до кінця прояснений компонент іманентно притаманний художній творчості, виражає її самобутність, евристичну силу, живить емоційно-імпульсивну, інтуїтивну сторону духовного життя людини. В періоди суспільних криз у мистецтві відбуваються процеси інтенсивних пошуків і бродіння, порушення стійких форм, збагачення мовної інтеграції різних видів мистецтв. Активно включаючись в усвідомлення ситуації, воно генерує нові значення, добуваючи зі сфери ще не освоєного нові образи, художні символи, що втілюють очевидні й неочевидні сторони буття, невиразний новий зміст.

Відсутність форми, стирання жанрових, видових умовностей, меж з реальністю в мистецтві постмодерну не випадкова: маргінальна, розірвана свідомість сучасної людини намагається знайти сенс, своє місце в житті через проникнення в метафізику буття, езотерику, містицизм і спробувати тим самим розширити свої кордони. Проникнення в те, що лежить за явищем, в невиразні сутності, безперечно, не може бути виражене в якійсь жорсткій системі, стійкій художній формі.

Формування нової художньої мови, структури, форм, функцій у мистецтві постмодерну викликає динамічні процеси в розвитку естетичної теорії: сьогодні йде становлення категоріального апарату некласичної естетики, розширення й переосмислення змісту багатьох традиційних категорій, сутнісних принципів мистецтва, процесу його сприйняття і механізмів впливу на людину. Аналіз радикального досвіду арт-практик, ціннісно-адаптаційного потенціалу сучасного мистецтва дає можливість поглибити розуміння природи і змісту естетичного, тому що сенс естетичного досвіду найкраще виражається поняттями контакту і гармонії зі Всесвітом, так само як ціль і сутність соціокультурної адаптації через контакт і гармонію з навколишнім середовищем.

Проблема адаптації для європейської людини завжди була гострою. Протягом кількох століть історичного, філософського, культурного, психологічного розвитку європейської свідомості Нового і Новітнього часів склалася чітка двополюсна конструкція протиставлення: індивідуальна людина і навколишній світ, діалог особистісного і реального суспільного оточення. Ситуація ж у сучасному світі, що характеризується особливо високим рівнем соціальної нестабільності, прискоренням темпів розвитку, процесами глобалізації, переходом до інформаційного суспільства, радикально змінює уклад життя різних суспільств, зокрема українського, і висуває нові вимоги до здатності адаптуватися. У 80-ті роки минулого століття в радянській філософсько-соціологічній думці основними напрямками у вивченні соціальної адаптації особистості вважались соціокультурні фактори та наслідки сільської міграції у великі міста, взаємодія сільського та міського способів життя, значення культурної інфраструктури у великих містах, створення певного культурного мікросередовища за місцем проживання, навчання і роботи. Тепер же, у зв’язку з переходом до нових технологій, формуванням міжнародного ринку праці, інтенсифікацією міграційних процесів у світі, падінням тоталітарних режимів та переходом до демократії й ринкових відносин у посткомуністичних країнах актуалізувались три напрями розвитку теорії соціальної адаптації: а) адаптація в біфуркаційному середовищі, коли відбуваються корінні зміни способу життя, як це сталось у пострадянських країнах при переході до ринкової економіки; б) етнокультурна адаптація, коли в розвитку світового співтоваривства інтеграційні процеси почали посідати провідне місце в житті; в) вивчення факторів та умов, що формують такі адаптаційні якості особистості, як уміння перенавчатися, відкритість до постійних змін, здатність сприймати нове, толерантність, компетентність, діалогічність, взаєморозуміння як ознаки внутрішньої культури особистості.

Мистецтво є особливим суспільним механізмом залучення людей до певного способу життя. Воно є складовим елементом способу життя, до того ж елементом "наскрізним", тобто таким, що пронизує всі його сфери, і тому спілкування з ним прискорює адаптацію особи до нових соціально-економічних, культурних умов.

Розуміння мистецтва як ефективного механізму впливу на емоційний стан і ціннісні орієнтації особистості має глибокі традиції в історії естетичної думки. Сократ, Платон, Арістотель приділяли проблемі виховної ролі мистецтва велику увагу, вказуючи на органічний зв’язок естетичного і етичного, прекрасного і морального в розвитку людини. Для усвідомлення принципової відмінності характера впливу класичного і сучасного мистецтва для нас мала велике значення теорія катарсису Арістотеля як очищення від афектів через страх і співчуття трагічної дії, яку він розвив на основі трагедії і музики.

Спираючись на аналіз естетичною думкою минулого проблеми функцій мистецтва, визначимо, що увага приділялася в основному двом функціям: пізнавальній і виховній. Пізнавальна функція як головна у мистецтві була осмислена в естетиці Відродження на прикладі живопису, розвиток якого грунтувався на наукових і технічних відкриттях. Перша теорія естетичного виховання була створена Платоном, який високо оцінив можливості мистецтва впливати на психіку і поведінку людини і запропонував жорстко регламентувати спілкування різних верств суспільства з певними художніми творами. Роль „цензора” за Платоном повинні були виконувати філософи і мудреці. Він стверджував, що оздоровлення держави - це оздоровлення людської душі, а справжня політика - це виховання, головним засобом якого є мистецтво.

Ці ідеї античної естетики були переосмислені в епоху класицизму і Просвітництва - тоді проблема естетичного виховання вийшла на перший план. Нормативність естетики Н.Буало була спрямована на моральне виховання людини. Вольтер, Дідро підкреслювали, що мистецтво відіграє значну роль у просвітництві людини, сприяє формуванню більш діяльної, самостійної, ініціативної особи. Вінкельман, Лессінг наголошували, що мистецтво дає людині ідеал і що суспільні ідеї повинні превалювати над особистісним. В естетиці російських революційних демократів, а потім у марксистській естетиці мистецтво розглядалося, насамперед, як ефективний засіб критики соціального устрою та утвердження нового соціального ідеалу. Марксистська позиція, яка сформувалася на цих філософсько-історичних ідеях, стала методологічною основою радянської естетики в царині дослідження впливу мистецтва на особистість: в її межах склалася загальновідома схема: дозволяти спілкування людини тільки з тими художніми творами, які втілюють загальнозначимі цінності (списки рекомендованої літератури для читання, цензура “товстих журналів”, театрів, кіно, телепередач, показ переважно реалістичних картин у музеях тощо) > впливати на емоційну та раціональну сфери > втілювати отримані установки в повсякденне життя.

В рамках цієї методології в радянській естетиці, і особливо активно у 70-х - на початку 90-х років, проводились соціологічні дослідження впливу мистецтва на особистість, причому тільки класичного мистецтва (з його традиційною художньо-образною формою, виховною, пізнавальною, ціннісно-формуючою функціями як головними) в плані вивчення проблем вільного часу, з метою організації виховної роботи в школі, громадських закладах, розробки планів соціального розвитку колективів, регіонів. У працях В.Волкова, Л.Гордона, Г.Дадамяна, Д.Дондурея, Л.Когана, Є.Клопова, В.Личковаха, Б.Мейлаха, В.Передерія, О.Семашко, Ю.Фохт-Бабушкіна та інших розкрито різноманітні аспекти взаємодії особистості з класичним мистецтвом. Особливо інтенсивно вивчався вплив на особистість літератури, кіно, телебачення, менше - музики та образотворчого мистецтва.

У вітчизняній естетиці і соціології вивчались контакти різних груп населення з мистецтвом, переважно в залежності від соціально-демографічних факторів та рівня освіти. З'ясування ж специфіки сприйняття мистецтва й змін у реальному його функціонуванні відповідно до таких факторів, як глобалізація (створення єдиного інформаційного простору існування, спілкування людей, культурної творчості), як реформування суспільства, міграція, біфуркаційна зміна навколишнього середовища, етнічний фактор, не набуло належної розробки.

Фактор зміни соціального середовища в результаті інформаційної революції, міграції або реформування суспільства значно впливає на характер побутування особистості, на формування її життєвих цінностей. Якісні характеристики полікультурного середовища в Україні досі не вивчалися, і вичерпної відповіді на більшість питань практичної діяльності в сфері соціальної адаптації людини у нових умовах нема. Сьогодні в нашій країні не проводиться достатньо глибоких досліджень, котрі розкривали б значення соціокультурної адаптації для розвитку особистості.

Заповнення вільного часу, соціокультурних контактів, особливо в сфері повсякденного існування, відіграють особливу роль у процесі адаптації людини. Проте саме тут діють тонкі соціально-психологічні механізми, від яких залежить входження особистості в новий образ життя.

Сьогодні, коли кардинально змінилися умови функціонування мистецтва, сформувалися нові потреби особистості, висловити та задовольнити які неможливо на основі традиційного культурного арсеналу і традиційних цінностей, такі функції мистецтва як виховна, вдосконалююча духовну сферу людини, пізнавальна, тобто та, що грунтувалася на нормативності ідеалу класичного мистецтва, відійшли на задній план, натомість сформувалися такі, які сприяють розвиткові суб’єктивності людини, допомагають їй адаптуватися.

Вагомим підгрунтям для аналізу природи і сутності мистецтва постмодерну стали праці представників різноманітних західних філософських шкіл: Р.Барта, Ж.Бодрійяра, Ю.Габермаса, І.Гассана, Ж.Дельоза, Ж.Дерріди, П.Козловські, Ж.-Ф.Ліотара, К.Леві-Стросса, М.Фуко, в яких осмислюються та узагальнюються особливості постмодерністського світобачення, а постмодерн вивчається як культурно-історичний феномен.

Характер впливу сучасного мистецтва на особистість неможливо розкрити без урахування робіт західних теоретиків та практиків мистецтва, що стосуються власне особливостей мистецтва постмодернізму, його відмінностей від модернізму: Т.Адорно, Ж.Батая, В.Вельша, Ч.Дженкса, У.Еко, О.Калабрезі, М.Маклюєна, Х.Ортегі-і-Гассета, Л.Фідлера та інших, і відповідно праці російських та українських вчених: С.Балакіревої, В.Бичкова, Б.Гройса, Т.Гуменюк, Т.Гундорової, М.Епштейна, Г.Кнабе, О.Кривцуна, В.Личковаха, В.Лук'янця, Н.Маньковської, А.Мігунова, В.Панченко, О.Соболь, які аналізують різноманітні художні форми постмодерну, динаміку його розвитку. Їх праці дозволили авторові зробити висновок, що принципово змінилися сама сутність сучасного мистецтва, форми його презентації, процес сприйняття, функції та цілі, засоби і прийоми впливу на особистість, і сформувати завдання свого дослідження: вивчення ціннісно-адаптаційного потенціалу художніх арт-практик, які з цієї точки зору ще не вивчалися.

Теоретичне осмислення метаморфоз естетичного і художнього життя сьогодення спирається на напрацювання і творчість відомих митців, як західних: Х.Борхеса, П.Зюскинда, М.Кундери, так і українських та російських Ю.Андруховича, А.Битова, В.Єрофеєва, В.Єшкільова, О.Забужко, С.Соколова, В.Шевчука - в прозі; О.Ірванца, Т.Кибірова, В.Неборака, В.Недоступа, Ю.Позняка, Д.Пригова - у поезії; А.Васильєва, Р.Віктюка, А.Жолдака - в театрі; Е.Булатова, О.Голосія, І.Кабакова, О.Клименко, О.Ройтбурда, А.Савадова та інших - у живописі; Й.Бойса, Еда Джонсона, А.Кіфера, Поля Куйяра А.Монастирського, Д.Пайка - у відеоінсталяціях, перформансах; К.Муратової, О.Сокурова, А.Тарковського - в кіно. Їхня творчість аналізується з точки зору нової художньої мови, структури, образності, що розширює уявлення про природу і сутність естетичного. Вивчення західного оригіналу художнього постмодерну і вітчизняної його специфіки викликане прагненням виробити адекватну концепцію його місця й ролі у культурному житті особистості, осягнути його адаптаційний потенціал.

Методологічне обґрунтування дослідження спиралося на розробки українських та російських вчених С.Аверинцева, Ю.Борєва, І.Ільїна, М.Кагана, А.Канарського, С.Кримського, В.Куріцина, О.Лосєва, В.Мазепи, В.Малахова, В.Панченко, О.Петрової, які розглядають мистецтво як специфічний вид духовно-практичного освоєння світу, як історичне явище, де фіксуються і зберігаються досягнення соціального досвіду людства.

Діалогічну сутність мистецтва постмодерну на противагу монологічності “мистецтва модерну” та її значення для формування нових гуманістичних цінностей автор обгрунтовує, спираючись на розробки М.Бахтіна, В.Біблера, Ю.Лотмана, М.Мамардашвілі.

Теоретичним підгрунтям дослідження особливостей реального функціонування сучасного мистецтва став доробок українських естетиків: М.Бровка (активність мистецтва), Т.Гуменюк (естетичний аспект постмодерну як транскультурного феномена), О.Лановенко (художнє сприйняття), Л.Левчук (естетичний аналіз художніх напрямків ХХ століття), В.Личковаха (універсалізм естетики постмодерну), В.Панченко (культурологічний потенціал мистецтва), Р.Шульги (мистецтво у світі буденної свідомості). Спираючись на їх праці, автор дійшов висновку, що сьогодні змінився контекст дослідження дії мистецтва на особистість під впливом розуміння того, що, по-перше, людині неможливо нав’язувати визначені смаки, ідеологічні стереотипи: її цінності формуються насамперед соціокультурним середовищем, в якому вона живе, яке безпосередньо впливає на життєвий досвід і через нього змінює стиль життя, що й сприяє в подальшому зміні позицій, цінностей, переконань індивіда.

По-друге, кардинальна зміна функціонування сучасного мистецтва: ЗМІ, Інтернет, мобільний зв’язок - виключають регулювання і контроль за художньою продукцією, що звільнює людину від зовнішньої опіки, розширює сферу особистісного вибору. Сьогодні людина найчастіше звертається до мистецтва за розв’язанням утилітарно-практичних завдань: у пошуках нового стилю життя, подолання маргінальної стадії буття, задля вирішення проблеми самоідентифікації, власного самоствердження, зняття стресу, напруження і просто отримання позитивних емоцій. Отже, потреби і очікування рядового реципієнта в його звертанні до мистецтва стали дещо іншими, і в той же час розширилися пропозиції, сфера художнього вибору.

Вітчизняна філософсько-естетична традиція пропонувала розглядати роль мистецтва в розвитку духовного світу особистості через виведення людини за межі буденності, психологічної рутини повсякденності в інші світи, з іншим ціннісним відліком буття, коли руйнуються стійкі уявлення, стереотипи, ідеологеми, розвиваються інтуїція, творчі засади тощо. Мистецтво, змінюючи світобачення особистості, допомагаючи їй усвідомити наявне буття, відіграє велику роль у її адаптації і, відповідно, впливає на соціальні процеси. Ми розглядаємо цей аспект впливу мистецтва на адаптацію особистості в суспільстві, акцентуючи увагу на специфічні засоби, форми, підходи, функції мистецтва постмодернізму в згаданому процесі, які ще з цього погляду не досліджувалися.

Важливим залишається й інший аспект - адаптація людини до умов, що змінюються, на рівні буденної свідомості та вплив на неї мистецтва через сферу емпіричного, повсякденного життя, яке нині характеризується небувалим вторгненням мистецтва. Цей ракурс впливу мистецтва на людину не розроблявся у вітчизняній філософсько-естетичній літературі і лише останнім часом в окремих наукових працях (О.С.Молчанової, Р.П.Шульги) стає предметом уваги.

Соціальна значущість вивчення нових форм буття сучасного мистецтва, його адаптаційних можливостей, його вплив на існування людини у повсякденному просторі, на її життя, на формування її свідомості, суб’єктивності, а з іншого боку - недостатня дослідженість цієї проблеми й зумовили вибір теми дисертаційної роботи.

Об'єкт дослідження - мистецтво постмодернізму.

Предмет дослідження - вплив мистецтва постмодернізму на адаптацію особистості у суспільстві, що трансформується.

Мета дослідження полягає в аналізі провідних закономірностей та особливостей мистецтва постмодерну, його реального значення у житті людини і визначенні специфічних способів впливу на адаптацію особистості в суспільстві, що трансформується.

Для реалізації поставленої мети визначено наступні дослідницькі завдання:

проаналізувати мистецтво як специфічний адаптаційний механізм людського суспільства;

розкрити сутність мистецтва постмодерну як моделі світобачення людини другої половини ХХ століття;

визначити загальнокультурні виміри мистецтва постмодерну, відбиваючи істотні зміни у духовному самопочутті людини;

дослідити значення та роль сучасного мистецтва у нових реаліях життя;

розглянути трансформацію традиційного естетичного досвіду під впливом сучасних арт-практик;

виявити ментальність і своєрідність розвитку сучасного українського мистецтва на противагу західно-європейському;

з'ясувати зміни у концепції соціальної адаптації особистості в епоху постмодерну, основні фактори й моделі соціокультурної адаптації в сучасному українському суспільстві;

простежити специфіку засобів, форм, механізмів, некатарсичну природу впливу мистецтва постмодерну на свідомість і психіку особистості;

здійснити аналіз адаптивно-компенсаційній функції мистецтва постмодернізму в сучасних умовах культурної диверсифікації, етноінтеграції;

окреслити кроскультурну сутність мистецтва постмодерну як вияв нової ідентичності людини у полікультурному середовищі;

обґрунтувати діалогічність мистецтва постмодерну як основи взаєморозуміння національних культур та входження України у європейський простір.

Теоретико-методологічною основою дослідження сучасного мистецтва є поєднання класичної методології, у рамках якої розкривається соціальна природа і сутність мистецтва, та методології некласичної (використання феноменолого-екзистенціалістської, юнгіанської традиції, синергетики герменевтики), яка орієнтує на дослідження функціонування мистецтва у повсякденному бутті людини і прагне довести, що саме тут можна досягти розуміння глибинних основ життя особистості, а не в оптимальних сплесках культури у формі філософських, релігійних, економічних вчень (теорій). Для нової методології головну цінність становить дослідження соціальних феноменів на рівні особистості, зокрема, повсякденних взаємодій особистості з мистецтвом, які приводять до змін її цінностей, інтересів, потреб. Спираючись на методологію синергетики, яка стверджує, що саме в повсякденності здійснюються життєстворюючі процеси, які визначають хід історії, обґрунтовано значущість адаптаційно-компенсаційної функції мистецтва постмодернізму, проаналізовано специфічні форми, механізми впливу сучасного мистецтва на свідомість і психіку особистості.

Дослідження реального функціонування сучасного мистецтва, багатоманітного і суперечливого художньо-естетичного досвіду постмодерну спиралось на загальні принципи наукового пізнання: принцип єдності логічного та історичного аналізу, метод порівняльного аналізу, метод типологічного аналізу (у співставленні “культури модерну” і постмодерну, класичної і некласичної естетики).

Загальнотеоретичною основою дисертаційного дослідження є естетико-філософські та мистецтвознавчі підходи до аналізу культури і художніх творів постмодернізму.

Наукова новизна дисертаційного дослідження. Вперше в українській естетиці виділено та проаналізовано ціннісно-адаптаційний потенціал мистецтва постмодерну, його роль у гармонізації відносин людини й суспільства, подоланні маргінального стану буття, в розвитку емоційної сфери індивіда, його значення для самореалізації особистості. При цьому розглянуто нові форми, принципи буття мистецтва постмодерну, його актуальну сутність, трансформацію традиційного художньо-естетичного досвіду в напрямку створення глобального естетичного середовища існування людини і усвідомлення духовно-метафізичних основ її повсякденного буття.

Новизна розкривається у наступних положеннях, які виносяться на захист:

- доведено, що мистецтво – така форма культури, яка найбільш адекватно втілює набутий людський досвід і водночас долає цей досвід. Мистецтво адаптує інтенції загальнокультурного процесу і виступає "генофондом" культури свого часу, генератором нового. Сутнісні ознаки мистецтва проаналізованіз точки зору їхнього адаптаційного потенціалу;

- виявлено особливості художнього образу у мистецтві постмодерну, який ґрунтується на принципі конструювання, на відмінність від принципу мімесису класичного мистецтва;

- проаналізовано картину світу в мистецтві постмодерну, яка принципово відрізняється від художньої моделі світу модерну і розвивається на таких філософсько-естетичних парадигмах як: а) цілісність, що існує за принципом плюралізму, фрагментарності, живописності (не структурованості), колажності; б) духовність як субстанція, що здатна поєднувати в собі буденне і вічне, утилітарне і нескінченне; в) культ природного, тілесного, чуттєвого; г) включення повсякденності у простір мистецтва, що сприяє сакралізації буденного життя; д) маргінальність; е) діалог як засіб розв’язання життєвих суперечностей, народження нових сенсів у культурі через зняття протилежностей, як засіб існування людини у світі;

- доведено, що радикалізм художніх арт-практик слугує не самоцільній естетській грі, а виражає нові світоглядні зміни, які не можуть бути передані традиційними засобами класичного мистецтва, руйнує нормативність традиційної естетики, фіксує онтологію чуттєвості „в реальному часі”;

- встановлено, що специфічними рисами українського художнього постмодерну є екзистенційно-конкретний, чуттєво-образний, духовно-сакральний характер на противагу західному, де сильні траиції раціоналізму, логізму, імперативності мислення; посіний діалог з власними традиціями; який сьогодні а) дає цікаві результати на межі розвитку класичного мистецтва і радикальних художніх арт-практик; б) виявляє сутнісний принцип постмодерну – діалог Моернізму і Класики; в) дозволяє трактувати мистецтво постмодерну не як шизофренічне явище (Ф.Гватарі, Ж.Дельоз, Ж.Лакан), а як засіб пошуку і проникнення у у сенс життя для створення ціннісно-смислового Універсуму повсякденності;

- з’ясовано, що при величезних масштабах сучасної міграції, яка формує лімінальну свідомість людини, маргінальність є поширеною характеристикою людського буття у перехідні періоди і пов’язана з трансформацією ціннісної сфери особистості;

- здійснено аналіз функціонування сучасного мистецтва і підкреслено, що воно орієнтовано на задоволення життєвих потреб особистості: вирішення проблем самоідентифікації, самоствердження, пошук нового стилю життя, подолання маргінальної стадії буття, зняття стресу, напруження і отримання позитивних емоцій;

- показано принципово нову роль сучасного мистецтва в соціальній адаптації особистості: виробка та презентація нових життєвих форм, культурних стилей життя і формування суб’єктивності людини, яка відкрита у світ, живе в гармонії з ним, адекватна за розвитком своєму часу й тому адаптована;

- розглянуто важливість нової художньої мови, образної будови, особливостей прийомів, способів впливу мистецтва постмодерну на свідомість і психіку особистості у сучасному суспільстві, зокрема, роль містичних, міфоритуалістичних компонентів мистецтва у цьому процесі;

- концептуалізовано феномен естетичного переживання в мистецтві постмоернізму і його провіне значення в ааптації особистості, в розвитку її емоційної сфери. Естетична цілісність переживання у сучасному мистецтві грунтується на особистісному фундаменті спів-буття, який не вичерпується розумінням рефлексії в класичному мистецтві. Це світ нерегламентованої, неканонічної естетики, чуттєвого буття на межі, е спокуса транцененції зовні врівноважується трансценденцією у глибини внутрішнього. Чуттєвість у мистецтві постмодерну оформлюється в образ, в щось ціле, що сприяє становленню естетики переживання;

- досліджено радикальну трансформацію естетичного досвіду постмодерну останніх десятиріч в плані виходу мистецтва за межі станковізму в широкий простір життя, створення естетичного середовища існування людини і виявлення духовно-метафізичних основ повсякденності;

- розкрито принцип діалогу як головний, сутнісний принцип культури постмодерну, завдяки якому створюється особливий світ спів-буття, інша реальність, яка втрачає ознаки мімесису. Діалог – основа нового культурного синтезу, нової цільності, нової системи цінностей, що складаються з архетипічних образів, забутих культур минулого, існуючих одночасно самобутніх національних культур, маргінальних культур та активний вплив цих цінностей на адаптацію особистості в сучасних умовах етноінтеграції, диверсифікації;

- визначено нові загальнолюдські цінності, які сформувалися в ореолі мистецтва постмодерну: толерантність, діалогізм, взаєморозуміння, прийняття своєрідності, унікальності, неповторності кожної культури. На основі цих цінностей складається нова модель розвитку людства, яка визначена “новим гуманізмом”. Вона приходить на зміну сьогоднішній цивілізаційній моделі розвитку й на відміну від неї дає можливість розкритися і проявитися індивідуальному на тлі загальнолюдських цінностей;

- обґрунтовано кроскультурну сутність мистецтва постмодерну, яка відбиває нову ідентичність людини, що існує у полікультурному середовищі, дає поштовх культурним і суспільним трансформаціям.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Результати даного дослідження сприятимуть подальшому розвитку теорії некласичної естетики та сучасного мистецтвознавства, можуть стати в нагоді при викладанні курсів “Естетика”, “Культурологія”, “Українська та зарубіжна культура”. Здійснений в дисертації аналіз основних закономірностей та особливостей мистецтва постмодерну, його реальної значущості в житті людини може стати основою розробки психолого-педагогічних рекомендацій ефективного існування адаптаційних форм сучасності, філософської концепції використання суспільством ціннісно-адаптаційних основ сучасного мистецтва для підвищення адаптаційного потенціалу особистості в умовах трансформації суспільства. Здійснено нові підходи до розуміння соціокультурної адаптації особистості в суспільстві, що трансформується; підкреслено її активно-творчий характер, пов’язаний з пошуком нової ідентичності, призвичаєності до певних культурних стилів життя, які виробляються мистецтвом постмодерну. Рекомендації, виділені з матеріалів аналізу реального функціонування мистецтва у сучасних умовах, можна використати в соціологічних дослідженнях життєвих стилів особистості, процесів ідентифікації, адаптації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з науковими програмами курсів „Культурологія” й „Естетика” і виконана в рамках планової наукової теми кафедри культурології Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова: „Дослідження проблем гуманітарних і соціально-політичних дисциплін, яка затверджена на засіданні вченої ради Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова, протокол №5 від 30.12.99”. У межах цієї теми автор вивчає особливості мистецтва постмодерну та нові реалії його функціонування в умовах глобалізації, формування інформаційного суспільства.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційної роботи, викладені в індивідуальній монографії "Мистецтво постмодернізму як фактор адаптації особистості" (Київ, НПУ ім.Драгоманова, 2001 р.); в авторському навчальному посібнику "Українська і зарубіжна культура ХХ століття" (К., Знання, 2002 р.), рекомендованому Міністерством освіти і науки України для студентів вищих навчальних закладів з курсів "Українська та зарубіжна культура", "Естетика"; у статтях, надрукованих у наукових, фахових виданнях, у науково-періодичних часописах; згадані положення доповідалися автором на міжнародних, республіканських та міжвузівських наукових конференціях, зокрема: Міжнародна наукова конференція "Мова і культура" (Київ, 2000, 2001, 2002 р.); Міжнародна науково-практична конференція "ХХ століття: альтернативні моделі суспільного розвитку" (Київ, 2002, 2004 р.); Всесвітня конференція "Діалог цивілізацій: протиріччя глобалізації" (Київ, 2003 р.); Всесоюзні філософські читання "Проблеми духовного розвитку суспільства" (Москва), Всеукраїнська науково-практична конференція "Єдність раціонального та емоційно-почуттєвого в освітньо-виховних системах" (Харків, 1996р.); Міжнародна науково-практична конференція "Молодь в сучасному світі: морально-естетичні та культурологічні виміри" (Київ, 2001 р.), та ін.

Матеріали дисертації обговорювались на міжнародному симпозіумі з проблем культури та наукових семінарах філософського факультету (Kulturwissenschaftliches Seminar) в Гумбольдт-Університеті в Берліні, де проходило тримісячне стажування автора (жовтень 1999 – січень 2000р.). Результати дисертаційного дослідження були предметом аналізу на теоретичних семінарах кафедри культурології Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова.

Матеріали дослідження використані також у викладанні курсів "Українська та зарубіжна культура", "Естетика", "Культурологія" в Національному педагогічному університеті ім. М.Драгоманова, у науковому спрямуванні дипломних робіт студентів, дисертацій аспірантів.

Кандидатську дисертацію на тему "Вплив художньої культури на розвиток духовного світу молодого працівника-мігранта" було захищено в 1984 р. у Московському Державному університеті ім. М.Ломоносова (МДУ). Матеріали кандидатської дисертації в тексті докторської не використовувались.

Структура роботи визначається метою та завданнями дослідження, логікою матеріалу. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, 15 підрозділів, загальних висновків та списку використаних джерел з 411 найменувань. Обсяг основного тексту становить 378 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначається об'єкт і предмет дослідження, розкривається ступінь його опрацьованості, зазначено теоретичні та методологічні засади дослідження, сформована його наукова новизна та положення, що виносяться на захист, а також мета і завдання роботи, відображена апробація й практичне значення результатів дослідження.

Перший розділ - "Мистецтво як специфічний адаптаційний механізм людського суспільства" - складається з чотирьох підрозділів і присвячений аналізу змісту адаптаційної функції культури й мистецтва, основних напрямків її дії у сучасному суспільстві. Доводиться пряма залежність поведінки, типу спілкування, життєвих планів людини від тієї моделі культури, в якій вона живе. Саме культурні умови визначають не тільки стандарти поведінки, а й форму індивідуальних переживань людини.

У Підрозділі 1.1. “Нові методологічні підходи в епоху постмодерну у вивченні мистецтва як фактора адаптації” аналізується теорія синергетики (самоорганізації), яка стає сучасною методологією гуманітарних наук.

В її центрі знаходяться теми соціальної нестабільності, неврівноваженості, варіативності, дослідження маргінальності, перехідності, безліч соціальних, культурних та мовних практик, що дозволяє розширити філософську методологічну базу естетики доробками постмодерністського дискурсу: діалогічності, трансцендентності, інтерсуб’єктивності, спів-буття, безпосередньості. Для нової методології головну цінність становить дослідження феноменів на рівні особистості, зокрема і повсякденних взаємодій особистості з мистецтвом. Онтологічний вимір екзистійного переживання, чуттєвого створює особливість естотосфери сучасного мистецтва.

Нові методологічні підходи, які сформувалися у рамках постмодерністського світобачення дозволяють побачити іншу сутність, образ багатьох художніх явищ та усвідомити мистецькі арт-практики і нові форми функціонування сучасного мистецтва, які наближаються до повсякденного існування людини, її дозвілля і діяльності не як епатажні жести або особистісні вияви радикалізму митців, а як прояв художньо-естетичної потреби суспільства на даному історичному етапі його розвитку.

Теорія самоорганізації як методологічна основа естетичних досліджень є важливою ще й тим, що вона змінила образ повсякденності, яка раніше уявлялася тільки як речова, матеріально-предметна, як нижча серед ієрархічних рівнів буття, де немає натяків на вищі. Синергетика відкрила наскрізні, притаманні всім рівням буття інформаційні за своєю природою структури самоорганізації, тому повсякденність осмислюється мистецтвом постмодерну не як противага духовності, розумності, а пронизана ними. Саме таку повсякденність: містичну, пронизану міфологічністю, споглядально-ігрову бачимо у сучасному мистецтві.

У сучасній некласичній теорії відбувається відмова вд нормативності понять термінологічного апарату традиційної естетики і складаються категорії, що виражають нелінійність мислення, неоднозначний, суперечливий і навіть парадоксальний характер світового розвитку. Категоріальний апарат некласичної естетики розгортається навколо таких понять як лабіринт, гра, іронія, інтерпретація, діалог, інтенція, симулякр, артефакт, гіпертекст, оскільки вони презентують поле для різнобічного трактування масштабних змін нелінійного, варіативного характеру розвитку людства. Рефлексія митця в мистецтві постмодерну перевтілюється в саморефлексію: він рефлексує над „сокритим”, „неявним”, виключно особистісним. Естетика стає іншою. Вона в більшій мірі стає естетикою неявного, нелегітимного, не освяченого раніше культурою.

У параграфі з точки зору синергетики розглядається генезис і сутність мистецтва як універсального механізму збереження і трансформації соціальної інформації. Культуру, мистецтво, людину можна розглядати як самостійні самоорганізуючі системи, або як підтипи цілісної соціальної системи, здатної до саморозвитку. Зв’язки в самоорганізуючих системах мають варіативний характер, а самі системи здатні ааптуватися до середовища, змінюючи не лише свої параметри, але й структуру.

У підрозділі 1.2. "Значення мистецтва у формуванні духовно-практичного досвіду особистості" аналізуються загальні адаптивні можливості мистецтва, які випливають з його сутності бути одночасно і зберігачем людського досвіду, соціалізуючи індивіда, і генератором нового, стимулюючи розвиток, самореалізацію особистості. Задовольняючи потреби індивіда у переживанні своєї приналежності до людського роду, мистецтво надає відчуття стабільності існування, до чого підсвідомо завжди прагне людина. Усвідомлення себе часткою Универсуму - подібний тип світорозуміння виходить з глибин століть, домінує в буденній життєдіяльності, сприяє повсякденній адаптації.

У параграфі розглянуто адаптаційний потенціал таких суттєвих аспектів мистецтва як креативно-ігрова природа, художня образність, символіка мови, емоційно-чуттєве переживання загальнолюдського досвіду тощо, які сьогодні радикалізмом мистецьких арт-практик або доведені до абсолюту (ігрові, емоційно-чуттєві аспекти), або суттєво трансформовані (символіка мови, езотерично-сакральні аспекти), або заперечуються (художньо-образна форма як вираження міметичного принципу). Хоча художній образ як гносеологічна категорія мистецтва уходить в минуле, сам образ як художній універсум, деяка загальна образотворча конструкція для сенсу активно розвивається мистецтвом постмодерну. Він нічого не відбиває і не виражає — це своєрідна модель світу, витворена на основі суб’єктивного досвіду. Ця модель світу не претендує на істину, типовість, загальність, у ній завжди превалює суб’єктивне, конкретне, почуттєво-емоційне, але від того вона не стає менш значимою в плані концентрації загальнолюдських цінностей; просто оболонка, форма їх подачі суттєво змінюється і це показано на прикладі перформанса, де художній образ – це переживання, оформлене як щось ціле. Сучасні арт-практики (акції, перфоранс, хепенінг тощо) відкривають гляачеві інобуття, онтологію внутрішнього, „приватного”, „окремого” бачення.

Проаналізована багатоплановість символічної природи мистецтва і відмічено, що у періоди трансформації суспільства, зокрема сучасній вона поглиблюється, тому що це час напружених пошуків сенсу буття людини на зламі цивілізацій. Якщо у класичної естетики основним призначенням символу було вираження сенсів духовного, сакрального світів, невербального, інтуїтивного досвіду, то сьогодні символ усвідомлюється як безпосередній живий зв'язок, зрощення предметно-почуттєвої, знакової форми й досвіду божественного, сакрального, трансцендентного.

У підрозділі розкриваються особливості логіко-знакового, аналітичного, пов`язаного з мовою, і художньо-образного мислення, які дають різну інформацію про навколишній світ і не є взаємозамінюваними. У кожної людини поза межами свідомості залишаються явища, що не піддаються, принаймні, у кожну дану мить логіко-вербальній переробці. Проте ці явища знаходять відбиття в художньому мисленні. Перетворюючись на невербальному рівні, вони впливають на поведінку, без чого була б неможлива адаптація у суспільстві.

Підрозділ 1.3. ““Масова культура” в ореолі постмодерну та її адаптивно-компенсаторська функція” присвячений аналізу генезиса, сутності і функціям масмистецтва у сучасному суспільстві.

Генетично масове мистецтво є синтезом фольклорної культури, пристосованої до умов міського життя і форм “високого мистецтва”, адаптованого до бюргерського смаку. В цьому сенсі природа його двоєдина: з одного боку, це мистецтво і тому володіє естетичними властивостями, з іншого боку, фольклорна його основа пов`язана з синкретичними, дохудожніми формами змістоутворення, з глибокими архаїчними пластами міфологічної ментальності, для якої характерні невербальні, магічні за генезисом семантичні ряди. Масове мистецтво, основане на дифузному і малодиференційованому міфологічному мисленні, яке оминає сферу інтелектуальної рефлексії, впливає безпосередньо на базові, архаїчні пласти підсвідомості людини. Саме цей аспект здебільшого цікавить філософію і мистецтво постмодерну й тому воно активно використовує емпірічну образність масмистецтва.

Зазначено, що мистецтво постмодернізму невипадково активно використовує спрощені художні моделі, кітчеві конструкції для впливу на буденну свідомість людини. Завдяки їм сприймання художніх творів забезпечує рецепієнту емоційний комфорт, психологічну релаксацію, знімає нервове напруження. Сенсове поле твору презентується також не як проблемна ситуація, яка потребує пошуку шляхів розв`язання, а як аксіома, заснована на міфоподібній фольклорній схемі, що дозволяє утвердити вічні цінності буття, непорушність його моральних основ. Мистецтво в цьому разі виступає як фактор стабілізації життя людини, допомагає адаптації її в навколишньому середовищі, гармонізує відносини зі світом.

У даному підрозділі розглядається одна з провідних тенденцій розвитку мистецтва другої половини 90-х років: адаптація культури минулого, класичного мистецтва, яке завжди оцінювалося як елітарне, до масової художньої свідомості, що знаходить вияв у механізмах підгонки класичних сюжетів до диснейлендівських версій, у досвіді римейків, у тиражуванні культурної спадщини, де автор дописує чужі або підносить власні тексти до класичних у перенесенні дії класичного твору в сучасні умови, у жанрі фентезі. У культурній ситуації постмодерну літературні герої перетворюються на архетипи: культура, відіграючи сюжети класики, зводить їх до архетипів.

Проаналізовано своєрідність вияву адаптаційної функції мистецтва в ситуації кризи традиційних цінностей пострадянських країн. Руйнування життєстверджуючих радянських міфів, на яких функціонувала масова свідомість, призвело до втрати сенсу життя багатьох людей. Нові міфи, цінності, моральні орієнтири необхідні для психологічної рівноваги особистості, не виникають одразу. Цю порожнечу заповнили серіали, які стверджують цінності традиційного суспільства, пропонують рецепти житейської мудрості, норми і зразки поведінки, інші стилі життя, імітація яких допомагає пошукам самоідентифікації людини. Емоційне насичення є необхідною умовою для нормальної життєдіяльності людини, тому у буденному житті людина віддає перевагу таким творам мистецтва, де подіями керують почуття, що надає особі можливість хоч на мить стати щасливою, пережити великі почуття, отримати заряд життєвої енергії.

У ході дослідження особливостей функціонування сучасного мистецтва стає очевидним, що характер його впливу на життя людини неоднозначний. Твір мистецтва може не бути художньо вартісним, але мати велике значення у повсякденному бутті людини. І навпаки, твори високого мистецтва можуть залишитися на своїй висоті герметично замкненими, зрозумілими тільки для освіченої професійної меншості.

Нові умови реального функціонування мистецтва змінили зміст поняття “масова культура”, яке раніше (коли мистецтво створювалося вузьким колом професіоналів, було справою обраних, сакральним) характеризувало мистецтво спрощене, розтиражоване, призначено для розваги. Сьогодні ж, коли мистецтво постмодерну відмовляється від музейності, прагне злитися з життям, відчуттями і потребами людини, проникає в різні сфери життя, раніше для нього закриті, створює власні художні форми, жанри (фентезі, римейки, телесеріали, “диснейлендівські” версії класики тощо) свідчить, що маскультура від простої розваги переходить до специфічної психотерапії, від художнього освоєння світу до його знакового пізнавання в координатах квазиміфологічної топіки, завдяки чому відбувається засвоєння іноваційних змін динамічного світу шляхом зведення невідомого до відомого та перетворення невпізнаного в пізнане.

У підрозділі 1.4. "Мистецтво як переживання світу та його можливості в подоланні маргінального стану буття людини" розглядається роль чуттєво-емоційних факторів у розвитку особистості і її адаптації у суспільстві.

Для некласичної естетики новий аспект розуміння мистецтва як результату переживання світу автором і переживання світу іншого через мистецтво реципієнтом склався на основі доробок феноменологічної філософії і