ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Моргун Олена Анатоліївна

УДК: 1(091)+930.1

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ
НА ПІДҐРУНТІ ЕТНОРЕГІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Дніпропетровськ –2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Криворізького технічного університету

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор
Капіца Володимир Федорович, Криворізький технічний університет, завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Панфілов Валерій Олександрович, Дніпропетровський національний університет, професор кафедри філософії

кандидат філософських наук, доцент Жижченко Валерій Петрович, Національний гірничий університет (м. Дніпропетровськ),

доцент кафедри філософії

Провідна установа: Запорізький державний університет, кафедра філософії, Міністерство освіти і науки України, м. Запоріжжя

Захист відбудеться „23” червня 2005 року о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої ради Д .051.11 (по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук) у Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г.Шевченка, 1, Палац студентів ДНУ, к. 30.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий “23” травня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Окороков В.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасний стан розвитку українського суспільства налаштовує його на критично-раціоналістичну оцінку зроблених кроків на шляху демократизації та створення правового суспільства. Зараз центральним стає питання: що нас об’єднує, яке наше місце в Європі, що інтегрується, й у світі, котрий переживає глобалізаційні процеси? Відповідь далеко не проста, і вона потребує аналітичного соціально-філософського вивчення та осмислення процесу українського націотворення. Воно починається зі становлення національної суспільної свідомості єдиного українського народу. З цього вихідного пункту й визначається актуальність теми дисертаційного дослідження. Вона зумовлена необхідністю створення сильної національної державності, яка відбудовується на культурно-історичних засадах розвитку українського суспільства, що довгий час перебувало в латентному стані національної невизначеності й утратило власну державність. Це необхідність становлення об’єктивних передумов формування національної свідомості з можливістю її ідентифікування як на матеріальному етнотериторіальному підґрунті, так і на духовних соціально-філософських засадах; визначення етнорегіонів у якості конкретних суб’єктів-носіїв національного прогресу та осередків розбудови громадянського суспільства; створення духовно-політичного підґрунтя для розвитку українського суспільства в статусі політичної нації з передовою громадянською свідомістю та з можливостями міжнародного регіонального лідерства серед націй з близьким світоглядом та ліберально-демократичними цінностями.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов’язана з темою наукового дослідження кафедри філософії Криворізького технічного університету „Практична гуманізація в аспекті соціокультурного і постіндустріального розвитку Кривбасу” (реєстраційний № 260 – КН від 30.11.04; УкрІНТІ, №140, 2005 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є виявлення соціально-філософських засад формування української національної свідомості як феномену національної і європейської культури. Для досягнення поставленої мети вирішуються такі головні дослідницькі завдання:– 

дослідити на засадах соціально-філософської методології сутність національної свідомості;– 

визначити її культурно-історичні витоки та філософський зміст у репрезентації української філософської думки Новітнього часу;– 

виявити шляхом соціофілософського аналізу етнокультурні передумови становлення національної свідомості в етнотериторіальних спільнотах;– 

показати світоглядні трансформації національної свідомості на духовному базисі творення історичних культурно-формаційних систем;– 

встановити на соціоісторичних засадах закономірності розвитку національної суспільної свідомості в напрямку становлення сучасної української політичної нації.

Об’єктом дослідження є закономірності формування національної свідомості в становленні історичної суспільної свідомості єдиної української нації; об’єктивна цінність і значення національної свідомості в аспекті сучасних громадянських процесів та пориву української спільноти до створення сучасної “нації-держави”, демократичного, правового суспільства, що здатне до ефективної глобальної життєдіяльності.

Предметом дослідження є процес формування національної свідомості на терені етнотериторіальних спільнот і на засадах національної культурно-історичної спадщини; етнорегіональна культура як спосіб розвитку національної свідомості, на духовній основі якої формується суспільна інтегративна свідомість єдиної української нації.

Методологією дослідження є соціально-філософська методологія й феноменологія, що представлена в аспекті культурно-історичного і системного підходів; кардіософія, позитивний трансценденталізм, емпірична феноменологія та почуттєвий інтуїтивізм національної філософської думки; діалектика світоглядних трансформацій, методологія соціокультурної динаміки та семіотично-смислової трансценденції суспільної свідомості, які представлені в розробках сучасних західних філософів; інформаційно-епістемологічний підхід (ведологічно-когнітивний і сучасний системно-науковий), методологія природно-історичного розвитку й зміни культурно-формаційних систем, системно-формаційний і культурно-системний підходи; теоретико-методологічні розробки вітчизняних і зарубіжних дослідників з питань становлення сучасних націй з модерновою свідомістю, виходячи з їх етнокультурної ідентичності та громадянських цінностей суспільної життєдіяльності.

Наукова новизна одержаних результатів визначається вибором теми, що не одержала у вітчизняних філософських дослідженнях цілісного й розгорнутого аналізу, виявленням духовно-ціннісних вимірів, структури та змісту національної свідомості та історичних закономірностей її розвитку. Основні результати дослідження відображенні в таких положеннях, що визначають наукову новизну роботи:– 

встановлено, що феномен національної свідомості фіксується в українській філософській думці Новітнього часу та у відповідному національному світогляді духовного розвитку суспільства;– 

виявлено, що об’єктивна цінність та значення національної свідомості полягає у формуванні інтегративної суспільної свідомості єдиної української нації;– 

показано, що історичні особливості формування національної свідомості пов’язані з розвитком етнотериторіальних спільнот, їх відповідною етнорегіональною динамікою в напрямку націотворення єдиного українського суспільства;– 

встановлено, що культурно-історична спрямованість української суспільної свідомості виявляється на соціофілософських засадах і світоглядних трансформаціях у конкретно-історичних умовах етнорегіонального буття поліетносів, яке створило духовний базис для їх генералізації в єдину національно-політичну державу на тлі філософії української національної ідеї, духовно-ціннісній ідентифікації національної суспільної свідомості.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані в навчально-виховному процесі, при розробці й викладанні навчальних та спеціальних курсів з філософії, соціальної філософії, філософії культури, політичної культури суспільства, основ демократії, зарубіжної й вітчизняної культури, національної філософії культури.

Особистий внесок дисертанта. Дисертаційне дослідження носить самостійний характер, положення і висновки дисертаційної роботи належать дисертанту. Роботи, опубліковані дисертантом за темою дослідження, є самостійними.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження доповідалися на Міжнародній науково-теоретичній конференції „Філософія Джона Локка і сучасність” (Дніпропетровськ, 2001 р.), на міжвузівських конференціях: „Проблеми практичної гуманізації навчально-виховного процесу (Кривий Ріг, 2001 р.), на Першій міській конференції інтелігенції Кривбасу „Громадянська ініціатива інтелігенції Кривбасу в формуванні культурно-індустріального обличчя регіону XXI століття (Кривий Ріг, 2001 р.), „Шляхи вдосконалення системи безперервної освіти” (Кривий Ріг, 2002 р.), „Соціокультурний та постіндустріальний розвиток Кривбасу” (Кривий Ріг,  р.). Основні положення та висновки дисертаційного дослідження апробовані на VI Міжнародній науково-практичній конференції „Наука і освіта” (Київ, 2003 р.), а також на Міжнародній науково-теоретичній конференції „Філософія І.Канта і сучасність” (Дніпропетровськ, 2004 р.).

Публікації. Зміст дисертації знайшов своє відображення в семи статтях, три з яких – у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації зумовлені метою та завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів і шістьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел, який налічує 306 позицій та додатків. Основний зміст роботи викладений на 179 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У ВСТУПІ обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено мету і завдання, а також спроби їх вирішення, конкретизуються об’єкт, предмет і методологічні засади роботи. Визначено теоретичне й практичне значення отриманих результатів дисертаційної роботи.

Розділ перший „ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ТА СУТНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ” складається з двох підрозділів, у яких розглядаються соціофілософські засади природи української національної свідомості та визначається теоретико-методологічне підґрунтя її формування.

У підрозділі 1.1 „Теоретичні першоджерела та соціофілософські передумови становлення національної суспільної свідомості” визначається поняття „національна свідомість” як центральне в соціогенезі українського народу та народів інших країн. Представлені різні методологічні підходи (вітчизняні й зарубіжні) в розумінні даної проблеми: етногенетичні, соціокультурні, культурно-історичні, соціологічні, ідеологічні, когнітивні, ведично-міфологемні та інші. Визначається, що найбільш плідним є соціально-філософський та культурно-історичний підходи, які дозволяють простежити етапи формування та виявити соціоісторичні закономірності становлення української національної свідомості на підґрунті етно-територіальної культури. Концептуально стверджується, що українська національна свідомість виникає не в разі створення української „уявленої спільноти” (за Б.Андерсеном), а в разі складного й суперечливого соціоісторичного й націотворчого процесу та в ході етнонаціональної ідентифікації народів індоєвропейського кореня (Е.Сміт, Е.Геллнер, А.Каппелер). За думкою К.Гейза, Дж.Армстронга, С.Рудницького, українська національна спільнота зі своєю характерною національною свідомістю формується в ході об’єктивних історичних процесів, і це є визнаним історичним фактом. Стверджується, що найбільш інтенсивно процес розвитку національної свідомості відбувався в Новітній час, з середини ХІХ ст., коли формувалась українська національна ідея та створювалось її філософсько-методологічне підґрунтя (П.Юркевич, Г.Челпанов, В.Лесевич, М.Грот, Д.Козлов, Д.Донцов, Б.Кистяковський, В.Липинський, М.Грушевський). Новітнє націотворення відбувалося не тільки на українських теренах та в його етнорегіональних спільнотах, а одночасно з формуванням „національних ідей” інших європейських народів („німецької”, „італійської”, „іспанської”, „польської”, „російської” та інших) та зі створенням певних національно-філософських систем і відповідної філософії національної ідеї (В.Горський). Становлення філософії національної ідеї відбувалося в кілька історичних етапів і привело до формування концепції „інтегральної” національної свідомості (Д.Донцов), характерної як для українського суспільства, так і для всієї спільноти європейських народів – ідея „європейської інтеграції” на основі єдиної нормативно-правової „європейської свідомості”. Соціофілософські та культурно-історичні засади творення сучасної української суспільної свідомості розробляються І.В.Бичко, А.К.Бичко, В.С.Горським, І.В.Бойченко, П.І.Гнатенко, Г.Касьяновим, В.Ф.Капіцою, Ю.В.Павленко, М.Розумним. У цих розробках фіксується духовно-практична спрямованість національної суспільної свідомості, її соціокультурний, комунікативний, когнітивно-інформаційний та творчо-реалізаційний зміст. У якості громадянської свідомості вона яскраво маніфестує себе як відроджувальна свідомість національної, незалежної державності, національного суверенітету і політично-правової культури. Стверджується, що за невеликий історичний час сучасних демократичних перетворень в Україні національна суспільна свідомість відчувала на собі світоглядні трансформації, характерні для всіх європейських народів. Вона типологізується за своєю сутністю на тих же засадах, що й суспільна свідомість найбільш розвинених країн: соціофілософська й „класично-історична” типологія (К.Гейз, Г.Кон, Л.Грінфелд, Л.Снайдер), соціокультурна й соціологічна (С.Гайндман, Л.Віртс, К.Симонс-Симоналевич), етноідентифікаційна (Е.Сміт), політологічна, соціально-психологічна соціогуманістична та інші культуротипи. За час новітнього українського націотворення (починаючи з 90-х років минулого століття) національна суспільна свідомість пройшла трансформаційні перетворення в модусах романтично-відроджувальної, соціально-демократичної, національно-консервативної, етнокультурно-ідентифікаційної, синтетично-полікультурної (інтегративної), національно-демократичної, громадянсько-політичної, а зараз розвивається у формі соціокомунікативної свідомості „відкритого” суспільства європейського зразка.

У підрозділі 1.2 „Репрезентація феномена національної свідомості в українській філософській думці Новітнього часу (друга половина XIX ст.)” розглядаються проблеми визначення національного світогляду в українській філософській думці з її міфологемного й протофілософського рівня до розвитку академічної української філософської думки в Новітню добу (середина-остання чверть ХІХ ст. і перша чверть ХХ ст.). Фіксується, що зріла просвітницько-реформаційна і ліберально-визвольна національна свідомість формується в процесі проходження цілого ряду історичних етапів і проявляє себе лише в першій половині ХVІІ ст. при становленні Києво-Могилянської академії (Петро Могила, Єпіфаній Славинський, Інокентій Гізель, Данило Туптало, Феофан Прокопович, Георгій Кониський). Вперше на соціально-філософському підґрунті виводиться примат людського розуму та інтелектуальної освіченості, морального виховання й громадянського гуманізму в суспільній свідомості. У завершеному вигляді філософія українського просвітництва постає у філософських розробках Г.Сковороди як зріла національна просвітницька свідомість. За своєю суттю вона є антропогенною філософією духовного самопізнання людини в розумінні української національної ідеї на схилі Нового часу і входження в Новітній час. „Романтичне” українське Просвітництво „ренесансного гуманізму” Нового часу змінює свою парадигму на „зріле” філософське Просвітництво 60-70 рр. ХІХ ст., що формує національну свідомість державної відокремленості України як суб’єкта історії в статусі незалежної європейської держави. Визрівання національної свідомості духовної соціальної дії відбувається на філософсько-методологічних розробках Київської школи філософської думки: П.Д.Юркевич, Ф.А.Голубинський, К.Н.Карпов, С.С.Гогоцький та інші. Це кардіософія вільного людського духу й нестримної у своїх проявах людської душі („серця”). Розвиток філософії національної свідомості пішов двома шляхами: „романтичної філософії” та філософії професійно-академічної. Якщо перший напрямок мав усі ознаки „поетофілософії”, „філософії есеїстики” („екзистенціальної філософії”) й „народної філософії” (починаючи з Г.Сковороди), то другий – всі ознаки „класичної” української філософської думки. Якщо народно-романтична філософія зверталася до відновлення (відродження) духовно-історичного шляху українського народу, то „професійно-академічна” філософія – до створення раціональних філософських систем з урахуванням досвіду західноєвропейської та російської філософської думки з добре проробленими концепціями, виходячи з наукових досягнень і науково-філософської методології.

Системність філософських поглядів українських філософів набуває цілком виразного характеру. В аспекті західної філософії – це неокантіанство Г.Челпанова у формах „трансцендентального позитивізму”, позитивізм В.Лесевича у формах „емпіричної феноменології”, персоналізм А.Гілярова і філософія „духовної сили” (панпсихізму) М.Грота, „духовної свідомості” М.О.Бердяєва, С.М.Булгакова, І.Л.Шестова, філософія історії людського духу В.Зеньковського, філософія семантики національного духу (мови і міфу) О.Потебні, філософія релятивізму П.Кудрявцова, і „ноосферна філософія” В.Вернадського.

Класичний академізм європейського рівня був притаманний філософській творчості Памфіла Юркевича. По своїй суті це була філософія вільного людського духу, насамперед національного, що здатний до вільної дії від прадавніх часів до сучасності. „Вільне самовизначення душі” приводить і до суспільної самовизначеності української нації, національної свідомості „у вільній прихильності серця до добра”. Репрезентація українського національного світогляду у Г.Челпанова набуває характеру „дійсного” трансцендентального простору, а людський дух постав як „ідеально-реальний”, котрий можна вивчати науковими методами. „Дійсний простір” своєї свідомості людина переносить на суспільство і тим творить суспільний простір для своєї соціальної дії. У В.Лесевича інтелектуальна трансцендентальна просторовість національної суспільної свідомості приймає форму науково-практичної „емпіричної феноменології”. Це реальна пізнавальна дія (зараз – „когнітивна дія”) по формуванню наукового світогляду, з чим сама філософія перетворюється на наукову і „практичну філософію”. Українська національна свідомість набуває „позитивно-філософського характеру”, систематизується в актах активної пізнавальної дії, а згодом перетворюється, за сучасними розробками, у „когнітивну свідомість”. Процес формування духовно-практичної свідомості на національному терені досліджував і М.Грот. Він вважав, що національний дух розгортається у відповідний суспільний простір, „сенсоріум”, що розвивається від духовно-почуттєвих сил (емоційно-вольових та інших) і приводить до самовизначеності людської душі й національного духу на вищому духовно-космічному рівні. Подібні філософсько-світоглядні уявлення в подальшому розвивав В.Вернадський у вченні про біосферу та ноосферу. Соціальна філософія національного духу й розвитку національної свідомості на межі ХІХ-ХХ ст. набуває чіткої й виразної окресленості. Це „інтегральний націоналізм” Д.Донцова, „консервативна” філософія історії В.Липинського, соціально-етичні погляди суспільної самовпорядкованості („конкордизм”) В.Винниченка, соціогуманітарне право Б.Кистяковського, соціополітичні погляди розбудови національної державності представників української діаспори: Д.Чижевський, В.Петров, О.Кульчицький, Б.Цимбалистий та інші. Процес формування національної суспільної свідомості все більше набуває „сферного” характеру, де реалізуються духовно-сутнісні сили людей. Духовний простір національного буття твориться з відповідних „континуальних сфер”, у яких проявляється дія головних складових національної свідомості, що були репрезентовані представниками української національної думки. З розвитком цих „континуальних сфер” як складових національної суспільної свідомості формується відповідний „антропогенний соціум”, що приходить на зміну деперсоніфікованим „соціальним системам” у вигляді різноманітних „життєвих світів” людей (за Ю.Хабермасом).

Розділ другий „СОЦІОФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ ТА ПЕРЕДУМОВИ ЇЇ ФОРМУВАННЯ НА ПІДГРУНТІ ЕТНОРЕГІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ” складається з двох підрозділів. Розглядається сучасне визначення національної суспільної свідомості в загальнолюдському та вітчизняному аспектах, соціально-філософські засади її становлення в етнорегіональному, полікультурному середовищах.

У підрозділі 2.1. „Духовно-ціннісні виміри, структура та зміст національної суспільної свідомості“ визначаються базові соціально-філософські засади формування національної суспільної свідомості на різних рівнях поступової трансформації соціополітичних інтересів у інтереси соціокомунікативні й практично-когнітивні, а з цим – формування соціогуманітарного суспільства комунікативно-інформаційного типу з новою раціональністю суспільного взаєморозуміння, порозуміння і „когнітивних практик” у різноманітних „життєвих світах“ людей і, загалом, – у всій „світ-системі“ (Ю.Хабермас, Н.Луман, І. Валлерштейн). Подібні соціотворчі процеси в суспільстві відбуваються на трьох духовно-ціннісних рівнях світоглядних трансформацій. Це загальносвітовий вимір формування інтегративних загальнолюдських цінностей в соціокультурному руслі світових процесів. Другий вимір розвитку національної суспільної свідомості – це рівень соціально-філософської методології, яка створює світоглядні засади інституалізації нових форм національно-суспільних відносин та духовного розвитку суспільства в національному форматі. Третій – це її етнорегіональний вимір, на якому формується „практична філософія” реального буття людей з особливим „буттям етносу” у формах етносвідомості.

На основі соціально-філософського аналізу стверджується, що комунікативна аспектація національної суспільної свідомості у формі комунікативної свідомості виникає з певного комунікативного досвіду суспільного спілкування й розвитку комунікативних суспільних відносин, комунікативних взаємодій на основі нового соціального дискурсу й ціннісно-смислових значень в інтерсуб’єктивних комунікаційних діях. Комунікативна істина в інтеракціях досягається як на рівні „трансцендентальної семіотики” (К.-О.Апель), так і „трансцендентальної прагматики” (В.Гьослє), що формує відповідну комунікативно-етичну свідомість суспільства. З цим виникає вербально-герменевтичний рівень „складного спілкування” інтерсубєктів в репертуарних модусах семіотично-смислової свідомості. Українське суспільство переживає період модернізації традиційної „соціальної системи” в „комунікативну систему” відкритого суспільства, яке є „прозорим” для громадянських комунікацій на всьому комунікативному просторі європейської спільноти. За авторською концепцією, комунікативна свідомість у духовному континуумі циркуляції „ціннісних детермінацій” (людської поведінки) і проявляє себе в ціннісно-смисловій аспектації у вигляді національної свідомості духовно-ціннісного самовизначення як аксіологічно-смислова свідомість. Вона формується в процесі розвитку ціннісно-нормативних відносин у суспільстві, коли смисли й значення комунікації дозволяють здійснити „ціннісний вибір” через вільну циркуляцію цінностей, а на цій основі – ціннісно-смислову детермінацію виборів в певному „колі свободи” як ”для себе”, так і „для інших” (М.Мерло-Понті). Смисли „ціннісної комунікації” творять „інтер-персоналістичну” і „крос-персоналістичну” свідомість, яка детермінована духовно-творчим вибором певної життєдіяльності і набуває характеру „духовного ствердження” в „творчих імпульсах” (А.Н. Уайтхед). На ціннісно-герменевтичному рівні „складної” інтерсуб’єктивності аксіологічна свідомість транслює себе в модусах трансперсональної свідомості духовно-цінісного самовизначення, духовної доцільності, життєтворчості й життєдіяльнісного макросмислу.

Виявлено, що в суспільному просторі практично-ціннісного, пізнавально-праксеологічного й технологічного самоствердження духовно-сутнісних сил людини формується когнітивно-комунікативна, когнітивно-ціннісна свідомість суспільства. Вона переводить недиференційовані „стани свідомості” в „факти свідомості”, а когнітивні практики – у „структуру свідомості” („рекурренцію”, за М.К.Мамардашвілі). А з цим виникає особлива „структура наукових знань”, які є практичними знаннями і можуть усвідомлюватися суспільством за певними дослідницькими програмами, піднімаючи його сукупний інтелектуальний рівень (Н.Кун, І.Лакатос). Якщо західний шлях формування суспільної когнітивної свідомості „позасмисловий”, „позаціннісний” (М.Фуко), то для вітчизняного світогляду – це насамперед когнітивна „філософія знання” на підґрунті смислу цінностей, ціннісно-смислового знання когніцій. У західній традиції – це більше „філософія науки” для відновлення втраченого зв’язку між природними і гуманітарними науками (Ф.Франкл) шляхом зростання наукового знання в „істинах раціональності” (К.Поппер). Когнітивна свідомість на ціннісно-герменевтичному рівні „складної”, „когнітивної рекурренції” для структурації практичних знань дозволяє здійснити ціннісно-смислову й знаково-смислову їх інтерпретацію, сформувати інтерпретаційно-смислову свідомість когнітивного самоствердження.

У духовній сфері психогенного простору відкривається можливість творення національної емотивно-волютивної свідомості почуттєво-психічного вдосконалення. Показано, що на методологічному підґрунті соціальної філософії подібний духовний процес відбувається у формах моральної імперативності й „вольової екзистенційності” (А.Шопенгауер, Ф.Ніцше), „волі як закону життя” та емоційно-екстатичного „національного еросу” (Д.Донцов). У категоріях когнітивності емотивно-волютивна складова суспільної свідомості спрямовує до „компетенціального розвитку” особистостей і суспільства, формування „компетенціальної свідомості” в релевантних суспільних формах (за Дж. Андерсеном). Емотивно-волютивна сфера суспільної свідомості спрямовує всі її структурні складові на самоактуалізацію суб’єктів і „ефективне включення” в цей духовно-психічний процес всього суспільства. Це відбувається у формах „конструктивних альтернатив” у традиційному суспільстві в циклі „орієнтування – вибір – виконання” (за Дж. Келлі), або, за концепцією автора, „комунікація – ціннісна детермінація – когніція” з подальшим психогенним вдосконаленням „актуалізованої свідомості”. У цьому напрямку національна суспільна свідомість розвивається як інтуїтивно-раціоналізована ментальність, що творить когнітивну філософію інтелектуальної інтуїції. Стверджується, що подібний психогенний процес опредмечується, має місце в духовному континіуму дії людських сил творчої самореалізації. Він формує таку складову національної суспільної свідомості, що безпосередньо орієнтована на суспільне буття, вона репрезентує себе як творчо-реалізаційна, креативна свідомість життєдіяльнісного самоздійснення. У ній внутрішньо-суб’єктивне і зовнішньо-об’єктивне синтезується у форми і норми індивідуального й суспільного (Г.Ріккерт). Духовно-реалізаційна творчість набуває форми „інтегрованої креативності” (А.Маслоу) в суспільній свідомості, а в суспільному бутті реалізується у вигляді макромоделей „достовірного буття” (М.Хайдеггер). З цим відбувається зворотна випереджувальна дія – вплив суспільної свідомості на суспільне буття як „інтерсуб’єктивної реалізації”.

У підрозділі 2.2. „Соціально-філософський аналіз формування етнокультурних передумов становлення української національної свідомості” показано й визначено ключове значення етнорегіонів у розвитку національної суспільної свідомості. Вона формується як етносвідомість на відповідних етнокультурних теренах. Провідну роль у цьому відігравали етнокультури Придніпров’я (трипільська та ін.), де раніше за інших етнорегіонів сформувалася землеробська діяльнісно-виробнича життєдіяльність, а з нею – соціокультурно-первісна свідомість самодостатньої господарчої взаємодії народів індоєвропейської сім’ї (В.В.Хвойка, І.І.Гохман). Для дніпровських общин уже за часів „степового неоліту” була характерна укорінена сусідсько-землеробна, селянська продуктивна община нового типу з постійно поновлюваним господарюванням сталого землеробсько-промислового виробництва (В.А.Шнірельман, А.Г.Колесніков). У розділі розглядаються особливості соціогенези первісних етносів, їх первісного порядку й господарювання, первісного мистецтва та антропогенези етносів на теренах прадавньої України з виявленням ознак національної етнокультури: за матеріальним способом суспільного виробництва, способом соціальної організації та за способом духовного життя. З ними виявляються сутнісні етноособливості націокультурогенезу в різних етнорегіонах: Середньодніпровська, Верхньодніпровська, Нижньодніпровська етнокультури, а також етнокультури Дніпро-Дністерського, Дніпро-Донецького, Донецько-Азовського й Дніпро-Причорноморського ареалів. Виявляються особливості полікультурної рубіжно-етнічної міграційної свідомості протоукраїнських етносів, сутність феномена багаторівневої етносвідомості й генералізованої свідомості поліетносів за критеріями первісних матеріальних археосвідоцтв, соціокультурної динаміки етносів (за їх територіальним розселенням) та ведо-когнітивного зв’язку етнокультур і народів одного історичного коріння. Фіксується, що вже в прадавні часи української історії та соціогенезису формується свідомість духовної незалежності на основі духовно-матеріальної самодостатності, самовідтворення укоріненої сталої життєдіяльності („борисфенна етносвідомість”).

У розділі третьому „СОЦІОІСТОРИЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ Й КУЛЬТУРНО-ФОРМАЦІЙНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ЇЇ РОЗВИТКУ” виявляється культурно-історичне підґрунтя становлення національної свідомості в дохристиянські та докиївські часи, закономірності цього духовно-націотворчого процесу, який охоплює соціоісторичні часи до нашої ери й нашої ери, включаючи сучасність.

У підрозділі 3.1 „Світоглядні перетворення національної свідомості на ведо-когнітивному та антично-філософському підґрунті” розглядається процес творення національної свідомості з першоджерел ведо-синкректичної (природного) та ведо-когнітивного (соціального) історичного буття протоукраїнських етносів. Подібне соціоісторичне буття вже мало певні культурно-формаційні ознаки за характером своєї духовно-матеріальної життєдіяльності, яке базувалось на здобутках неолітичної революції. Духовний базис створювало особливе „світобачення”, яке виникало через духовно-ведичну „просвітленість” свідомості в природно-космічних та життєвих когніціях володіння сонячною енергією „янь” (стале відтворювальне землеробство) та місячною енергією „інь” (когнітивна передача знання ведичними засобами). Феномен „бореальної” (гіперборійської) свідомості певним чином засвідчений в історії ще за часів Геродота. Показується, що протягом довгого час ці ведичні когніції мали ізусний характер „первозданного слова”, але за плином історичного часу поступово канонізувались у писаному знанні „природної релігійності”. У східному напрямку це була протофілософія ведо-брахманічного ахейропоетосу, а в західному – греко-романського ахейропоетосу. Ведо-когнітивна свідомість часів древніх аріїв їх нащадками слов’янами перетворюється в античні часи на „пантеонну свідомість” єдиного земно-космічного світу людей і богів, що активно взаємодіють. Згодом стверджується „універсальний монотеїзм” соціальної релігійності у вигляді „аполлонійської”, свідомості („кополічної”, „купальської”), яка мала у древніх слов’ян виразно культуротворчий і провозвісницький характер, на відміну від „діонісійської свідомості” деструктивності багатьох західно-європейських народів (Ф.Ніцше) з первовитоками агресивно-експансіоністських устремлінь Древнього Риму. У цьому контексті аполлонійсько-купальська культура трансформує ведо-когнітивне правослов’я („правого”, „істинного” слова в його первозданному витворі) в етнонім „слов’яни” і духовно формує слов'ян як суперетничну спільноту, яка володіє первинним ведичним смислом і велично-когнітивною суттю „первозданного слова” (О.Потебня). В антично-слов’янський період природного „язичництва” здійснюється перетворення „пантеонної свідомості” греко-романського типу з її кополічно-перунською релігійністю в монотеїстичну християнсько-православну свідомість у формі ідеологізованого православ’я. За концепцією автора, таким чином виникає „генералізована свідомість” православного слов’янства часів Київської Русі, і укрослов’янський витік національної свідомості набуває сили історичного факту. Нова світоглядна „християнсько-православна парадигма” пориває зв'язок з історично-ведичним знанням і ведо-когнітивні практики протоукраїнських етнорегіональних угруповань відходять у минуле і майже втрачаються. Формується нова соціокультурна формація, що охоплює весь період Середньовіччя з політично-державним устроєм, у якому після Київської Русі українська національна свідомість існує лише в латентному стані з домінуванням російсько-московської культурної традиції.

У підрозділі 3.2 „Соціоісторичні закономірності розвитку національної суспільної свідомості” зроблено спробу виявити головні історичні тенденції в соціокультурному розвитку національної свідомості, закономірності її духовно-практичного становлення на методологічній базі соціофілософської думки. Обґрунтовується концепція „культурно-формаційних систем”, виходячи з розробок Т.Парсонса про соціальні і культурні суспільні системи, вчення К.Маркса про суспільно-економічні формації та сучасних розробок Ю.Хабермаса про системи комунікативної дії (комунікативні системи). Соціоісторичні закономірності виявляються при зміні історичного типу культурно-формаційних систем, їх духовного базису, що творить суспільний світогляд; зміні способу духовного відтворення або „духовного виробництва” суспільної свідомості, а також зміні форм соціальної самоорганізації або соціальної технології суспільної інтеграції. На основі соціально-філософського аналізу неолітичну культурно-формаційну систему фіксує як історично перша, що відповідає природно-синкретичному типу формаційної культури з духовним базисом природно-відтворювального світогляду. За способом духовного відтворення для подібної суспільної системи характерна етноприродна свідомість у синкретичній нероз’єднаності природи й людського світу („етносвіту”). Для ведо-синкретичної (ведологічної) культурно-формаційної системи притаманний ведо-когнітивний і ведо-міфологемний тип формаційної культури з духовним базисом світоглядного синтезу природних і людських сил та знання їх спільної дії. Спосіб духовного відтворення в суспільстві подібного типу – етносвідомість олюдненої природи, укорінення, сталості, відтворення, а форма соціальної організації – ведична культура „людського світу”, когнітивна натуралізація – опредмечення ведичного знання. Антично-поліетнічна культурно-формаційна система відноситься до формаційної культури античного ведантизму, пантеонного політеїзму, античного теїзму і монотеїзму за своїм історичним процесом культуротворення. Вона має ведо-просвітницький світоглядний базис і за способом духовного відтворення для неї характерна поліетнічна свідомість, яка потім розвивається в аполлонійсько-теїстичну (кополічну) генералізуючу свідомість, що вже характерна для древньо-античного слов’янства. У цій суспільній системі етногенетичний спосіб соціальної самоорганізації змінюється на націогенез, орієнтований на створення політичної державності, що на укрослов’янському терені привело до створення „полідержавності” Київської Славії (Л.Гумільов), а потім до консолідованої правослов’ям державності Київської Русі з генералізованою укрослов’янською суспільною свідомістю. Далі відбувається, за думкою автора, розвиток культурно-формаційних систем, які за історичним часом і періодизацією збігаються з розвитком суспільно-економічних формацій. Це середньовічна секулярно-теополітична культурно-формаційна система з світсько-теократичним типом культури, для якої характерний народний світогляд і народна свідомість однокореневої етнокультури та державно-політичний спосіб соціальної самоорганізації. Егалітарно-договірна культурно-формаційна система Нового часу належить до соціекономічного типу культури, з духовним базисом розумово-раціоналізованого світогляду, просвітницькою (етичною) і національно-політичною суспільною свідомістю та морально-політичним способом соціальної самоорганізації (суспільна мораль, політична і правова державність і т.п.). Становлення гуманологічної культурно-формаційної системи вже характерне для сучасності. За концепцією автора, вона належить до соціоекологічного типу культури, має духовний базис творчо-інтелектуального світогляду, суспільну свідомість духовно-творчої реалізації за своїм способом духовного відтворення, що у формі громадянської свідомості приводить до соцієтальної самоорганізації суспільства.

Серед інших соціоісторичних закономірностей розвитку національної суспільної свідомості автор фіксує локально-цивілізаційні закономірності за А.Тойнбі, морфолого-циклічні закономірності за О. Шпенглером, системно-типологічні закономірності загальноісторичного характеру за М.Я.Данилевським, культурно-осьові закономірності за К.Ясперсом. Вони дозволяють фіксувати культурно-історичні суперпозиції національної суспільної свідомості за осями комунікативності, аксіологічності, когнітивності, психогенності та креативної самореалізації як складових духовно-практичної свідомості сучасного суспільства.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено соціально-філософський аналіз передумов становлення національної суспільної свідомості на підґрунті етнорегіональної культури, який дозволив зробити відповідні теоретико-методологічні узагальнення.

Висновки дисертаційного дослідження можуть бути сформульовані таким чином:

1. Національна суспільна свідомість історично виникає й формується на передумовах культуротворчості та духовного розвитку українського суспільства з прадавніх історичних часів. У своїх витоках вона феноменологічно проявляє себе в світоглядному сприйнятті буття, у його ціннісному життєрозумінні та „волі до культури”. Через динаміку змін духовно-базисних засад протоукраїнського суспільства й становлення конкретно-історичних форм національної свідомості.

2. Соціофілософський аналіз дозволив встановити, що цей процес носить природно-історичний характер і відбувається на основі послідовної зміни способу духовного відтворення суспільних цінностей і прогресивного розвитку культурно-формаційних систем з відповідною суспільною свідомістю історичної спільноти.

3. Історично національна свідомість первинно репрезентує себе як творчо-відтворювальна й представлена способом духовного відтворення національного світогляду на основі зміни духовного базису суспільства та його світоглядних засад.

4. Свого зрілого визначення філософія української національної свідомості набуває на зламі нової і новітньої історії, коли вона з „романтичної” аспектації переводиться в план осмислення професійною українською філософською думкою: відтоді українська національна свідомість репрезентується як така, що втілює й духовно синтезує в собі історичну пам’ять прадавньої та новітньої екзистенційності українського народу, інтегрує в собі єдиний етнокультурний зміст і сутність у генералізованому „духовному просторі” й у „життєвому пориві” до історичного націогенезу українства.

5. Генеза національної суспільної свідомості виявляє її етнорегіональний, національний і світовий вимір: у кожному форматі й вимірі вона не втрачає своєї сутності, хоча й переживає відповідні історичні трансформації – від плацентарних духовних означень культурогенної інтенції до новітнього глобально-ноосферного мислення.

6. Сутність національної суспільної свідомості в її соціофілософській репрезентації полягає в безпосередній суб’єктивній трансценденції цінностей знання й екзистенційності, в об’єктивній цінності культури. Її історичні форми: синкретична свідомість, ведологічно-правословна, поліетнічна і генералізована, антично-кополічна, відтворювальна і відроджувальна, які зараз зазнають відповідного оновлення і модернізації в сучасних формах.

7. Соціофілософський підхід виявляє духовно-практичну означеність національної суспільної свідомості; для всього суспільства це нове соціофілософське світосприймання постає, як духовно-базисне для культуротворення духовно-практичної свідомості від її синкретично-ведичних передумов до сучасної громадянської свідомості глобального макрорівня. На цій основі виявляється об’єктивна цінність і значення національної суспільної свідомості в націогенезі не тільки українського народу, але й інших національних спільнот.

8. Соціофілософський критерій ступеня розвитку культури національної свідомості представлений виховним впливом на розвиток світогляду сучасної української молоді; нові підходи у виховній роботі з молоддю можуть розвиватися в комунікативно-семіотичній, ціннісно-смисловій, когнітивно-психогенній та творчо-реалізаційній площинах з відкриттям для молодих громадян перспектив світоглядного бачення й світорозуміння, що відповідає суспільству XXI століття.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Публікації у фахових виданнях

1. Моргун О.А. Культурологічні виміри національної свідомості в аспекті сучасної соціальної науки // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури: Зб. наук. праць. – Д.: Вид-во ДНУ, 2001. – С. 154-164 (0,6 др. арк.).

2. Моргун Е.А. Социокультурные векторы развития Приднеровско-Криворожского етнорегиона // Грані: Науково-теоретичний та громадсько-політичний альманах. – Д., 2004. – №2 (22). – С. 106-112 (0,4 др. арк.).

3. Моргун О.А. Духовно-ціннісний зміст і структура національної суспільної свідомості // Грані: науково-теоретичний та громадсько-політичний альманах. – Д., 2001. – №5-6 (19-20). – С. 121-125 (0,4 др. арк.).

Публікації у інших виданнях без співавторства

4. Моргун О.А. Вплив етнодуховних особливостей молоді на формування національної свідомості студентства // Збірник матеріалів науково-методичної конференції „Проблеми практичної гуманізації навчально-виховного процесу (ствердження національної ідеї гуманізму, духовності, злагоди і співпраці в процесі навчання і виховання)” (Кривий Ріг, 26 квітня 2001 р.). – Кривий Ріг: Мінерал, 2001. – С. 126-130 (0,4 др. арк.).

5. Моргун О.А. Національне усвідомлення вишуканості освіти (нове обличчя молодої людини в якості студента) // Шляхи вдосконалення системи безперервної освіти: Матеріали міжвузівської науково-методичної конференції (Кривий Ріг, 23-24 квітня 2002 р.). – Кривий Ріг, 2002. – С. 106-112 (0,4 др. арк.).

6. Моргун О.А. Культура національної свідомості та її етнодуховні виміри // Громадська ініціатива інтелігенції Кривбасу в формуванні культурно-індустріального обличчя регіону XXI сторіччя: Матеріали першої міської конференції інтелігенції Кривбасу (Кривий Ріг, березень 2001 р.). – С. 48-56 (0,5 др. арк.).

7. Моргун О.А. Соціоісторичні закономірності розвитку культурно-формаційних структур на підґрунті етнотериторіальних громад // Сталий розвиток гірничо-металургійної промисловості – 2005: Матеріали міжнародної науково-технічної конференції (Кривий Ріг, 17-21 травня 2005 р.). – С. 42-46 (0,4 др. арк.)

АНОТАЦІЯ

Моргун О.А. Соціально-філософські засади становлення національної суспільної свідомості на підґрунті етнорегіональної культури. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03. – соціальна філософія та філософія історії. – Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2005.

Дисертаційна робота спрямована на дослідження соціально-філософських засад розвитку національної суспільної свідомості виходячи з духовно-ціннісних основ етнотериторіальної культури. Виявляються теоретичні першоджерела поняття та сутності національної суспільної свідомості, її репрезентація в українській філософській думці Новітнього часу. Розглядається комунікативний, аксіологічний, когнітивний, психогенний та креативно-реалізаційний модуси національної суспільної свідомості.

Виявляється ключове значення етнорегіонів як провідних суб’єктів-носіїв духовного розвитку українського суспільства, його соціогенеза в політичну націю. Простежуються світоглядні трансформації національної свідомості з її ведо-когнітивного рівня минулих часів до сучасного соціогуманітарного рівня.

Встановлюються соціоісторичні закономірності формування національної суспільної свідомості в різних культурно-формаційних системах, шляхом зміни духовного базису способом відтворення й форми соціокультурної організації суспільства.

Ключові слова: національна суспільна свідомість, етнорегіон, етнорегіональна культура, етносвідомість, національна культура, культурно-формаційна система, духовно-практична свідомість.

АННОТАЦИЯ

Моргун Е.А. Социально-философские основания становления национального общественного сознания на основе этнорегиональной культуры. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03. – социальная философия и философия истории. – Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2005.

Диссертационная работа направлена на исследование социально-философских методологий развития национального общественного сознания, исходя из духовно-ценностных основ этнорегиональной культуры. Систематизируются основные подходы в рассмотрении данной проблемы и выделяются те из них, которые позволяют наиболее продуктивно решать поставленную научную задачу. Культурно-исторический поход в системе социально-философской методологии фиксируется как приоритетный и научно-плодотворный для изучения национального общественного сознания, его исторических и современных трансформаций, практического использования полученных результатов в общественной жизни.

Рассматривается понятие и сущность национального общественного сознания, его определения в различных теоретико-методологических подходах. Устанавливаются теоретические первоисточники и выявляются социально-философские предпосылки развития национального сознания как центрального понятия и базового духовно-онтологического феномена в общественном бытии. Производится репрезентация феномена национального сознания в процессе его культурно-исторического становления от времени Киевской Руси и по Новейшее время. Показывается, на каких философско-методологических основаниях феномен национального сознания представлен в украинской профессионально-академической философской мысли.

Определяются духовно-ценностные измерения национального общественного сознания глобально-ноосферного, общенационального и этнорегионального форматов, производится социофилософский анализ структуры и содержания национального сознания в его современной экспликации. Рассматривается коммуникативный, аксиологический, когнитивный, психогенный (эмотивно-волютивный) и креативно-реализационный модусы национального общественного сознания. Выявляется ключевое значение этнорегионов в качестве ведущих субъектов-носителей духовного развития украинского общества, его социогенеза в политическую нацию. Прослеживается влияние этнорегионального фактора на становление национального сознания в различных исторических этно-территориальных общностях.

Раскрывается ключевая роль ведического знания и когнитивных практик протоукраинских этносов на формирование национального сознания, значение его ведо-синкретических, мифологических, ведо-пантеонных форм на образование укрословянского генерализованого суперэтноса. Выявляется, что развитие творческо-аполлонического сознания древних укрословян привело к образованию политической государственности Киевской Руси.

Устанавливаются и другие социоисторические закономерности становления национального общественного сознания: локально-цивилизационные, морфолого-циклические, системно-типологические и культурно-осевые. Они позволяют фиксировать культурно-исторические суперпозиции национального общественного сознания по осям коммуникативности, аксиологичности, когнитивности, психогенности и креативной самореализации, в качестве составляющих духовно-практического сознания современного украинского общества.

Ключевые слова: национальное общественное сознание, этнорегион, этнорегиональная культура, этносознание, национальная культура, культурно-формационные система, духовно-практическое сознание.

ANNOTATION

Morgun O.A. Social-philosophical foundations of national social consciousness formation on the basis of ethno-regional culture. – Manuscript.

A thesis for a Candidate of Philosophical Science degree by specialty 09.00.03 – social philosophy and philosophy of history. – Dnipropetrovsk, 2005.

The thesis is devoted to the making of social-philosophical foundations of national social consciousness development on the basis of spiritual valuable fundamentals of ethno-territorial culture.

Theoretical first primary sources of notion and essence of national social consciousness, its representation in Ukrainian philosophical idea of Nowadays are determined. Communicative, axiological, cognitive, psycho-gene and creative- realized modi of national social consciousness are considered.

Key value of ethnoregions as leading subject-bearer of spiritual development of Ukrainian society, its socio-genesis into political nation is revealed. World outlook transformations of national consciousness from its vedo-cognitive level of historical times till present socio-humanitarian level are considered.

Socio-historical regularities of national social consciousness in different cultural-structural systems, are determined by means of spiritual basis modification of renewal and form of socio-cultural society organization.

Key words: national social consciousness, ethnoregion, ethnoregional culture, ethnoconsciousness, national culture, cultural-structural system, spiritual-practical consciousness.