КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Неліпа Дмитро Васильович

УДК 323.382

ОСОБЛИВОСТІ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ

СОЦІАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА

(ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ)

23.00.02 – політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор політичних наук, доцент

Цвих Володимир Федорович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри політології

Офіційні опоненти: доктор політичних наук,

старший науковий співробітник

Барков Валерій Юрійович,

Національний інститут стратегічних досліджень

при Президентові України, завідувач відділу

соціальних відносин та громадянського суспільства

кандидат юридичних наук

Руденко Василь Миколайович,

Національна служба посередництва

і примирення, голова

Провідна установа: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень,

відділ теоретичних і прикладних проблем політології,

НАН України, м. Київ

Захист відбудеться “14“ листопада 2005 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, к. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “_14___” жовтня 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Постригань Г.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Складність і неоднозначність економічних, соціальних і політичних перетворень, що відбуваються в Україні, нерідко призводить до критичного рівня стабільності у суспільстві. Тому особливо важливим на перехідному етапі розвитку країни є пошук ефективних засобів упередження та демократичних способів регулювання суспільних конфліктів, що, як показує світовий досвід, неможливе без становлення розвинутого громадянського суспільства, формування демократичної правової держави, наявності паритетних форм їхньої взаємодії.

Розвиток громадянського суспільства нерозривно пов’язаний із функціонуванням сомоорганізованих груп інтересів, які постають як його інститути. Такими інститутами є профспілки й об’єднання підприємців, що діють у конфліктогенному секторі суспільного життя – сфері соціально-трудових відносин. Спираючись на демократичні методи регулювання одного з найконфліктніших суспільних процесів – розподіл результатів праці, ці найчисленніші організації груп інтересів здійснюють позитивний вплив на становлення громадянського суспільства й демократизацію держави, допомагають налагодженню ефективного соціального діалогу між ними. Cвітовий досвід свідчить, що провідну роль у цьому процесі відіграє соціальне партнерство як мирний спосіб регулювання відносин між класом найманих працівників і власниками засобів виробництва.

Для України, що стала на шлях побудови демократичного режиму на засадах політичного плюралізму та ринкової економіки важливо культивувати цивілізовані форми відносин між державою та громадянським суспільством, насамперед такими його впливовими групами інтересів як підприємці-власники та наймані працівники, оптимізувати способи їхньої взаємодії між собою та з органами державної влади. Це визначає актуальність для вітчизняної політичної науки проведення комплексного політологічного дослідження світової практики інституціоналізації соціального партнерства та її порівняння з українськими реаліями в контексті становлення громадянського суспільства й еволюції форм його взаємодії з державою.

За змістом і характером досліджень проблем становлення, розвитку та функціонування соціального партнерства можна виокремити такі напрями: 1) вияснення теоретичних засад соціального партнерства і його вихідного поняття – соціального діалогу (М. Бахтін, М. Бубер, М. Вебер, Р. Дарендорф, А. Маршалл, А. Здравомислов); 2) розробка методологічних проблем дослідження соціального партнерства (М. Баглай, Н. Гриценко, В. Кадейкін, Є. Макухін, Г. Задорожний, В. Кисельов); 3) аналіз сутності та принципів функціонування соціального партнерства (М. Баглай, Л. Гордон, Н. Гриценко, В. Жуков, Є. Клопов, Г. Осовий, С. Перегудов, В. Цвих); 4) вивчення ролі та функцій соціального партнерства як ефективного інструменту соціального управління, його місця в механізмі регулювання соціально-трудових відносин (А. Андрющенко, Л. Гордон, Н. Данакін, П. Друкер, Є. Клопов, Г. Семігін, В. Смольков, В. Сперанський, В. Хмільовський, М. Шевченко); 5) вияснення механізму функціонування соціального партнерства, визначення його моделей (В. Бєлєнький і С. Будякова, Ф. Гайнулліна, М. Дубровський, В. Жуков, М. Лушніков, В. Можаєв, К. Петков, А. Рапачинський, В. Сіренко, Р. Фрідмен, В. Цвих); 6) розгляд соціального партнерства як засобу регулювання соціально-трудових відносин та ринку праці (А. Андрющенко, С. Бакуменко, О. Грішнова, І. Дубровський, А. Колот, В. Комарницький, Е. Лібанова, К. Макконелл, О. Новіков, Г. Осовий, О. Петровський, Ю. Привалов, А. Рибак, В. Руденко, В. Соболєв); 7) пошук оптимальних шляхів трансформації сучасного суспільства, зміни соціальної структури, механізми стабілізації суспільства (А. Дмитрієв, Т. Заславська, О. Куценко, Т. Ляшенко, В. Скуратівський, В. Пилипенко, О. Якуба, В. Ядов).

Однак, у науковій літературі відсутнє цілісне політологічне дослідження інституціоналізації соціального партнерства з урахуванням еволюції форм взаємовідносин громадянського суспільства та держави, що і визначило вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”, науково-дослідної теми філософського факультету “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть” (01БФ041-1).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є виявлення особливостей інституціоналізації соціального партнерства в контексті взаємодії громадянського суспільства та правової держави. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких дослідницьких завдань:

уточнити зміст соціального партнерства та передумови його інституціоналізації;

встановити зв’язок інституту соціального партнерства із громадянським суспільством;

з’ясувати місце та роль держави у процесі інституціонального становлення та функціонування соціального партнерства;

виявити особливості інституціоналізації соціального партнерства в Україні.

Об’єкт дослідження: соціальне партнерство як суспільний інститут.

Предмет дослідження: особливості інституціоналізації соціального партнерства в контексті взаємодії громадянського суспільства та держави.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою політологічного аналізу особливостей інституціоналізації соціального партнерства є низка методів, що використовуються в межах конфліктологічної та функціональної пізнавальних парадигм. Метод системного аналізу дав змогу уточнити характер соціального партнерства, з’ясувати його зв’язок із громадянським суспільством і державою. Структурно-функціональний метод використано для визначення умов становлення й ефективного функціонування соціального партнерства, а також його місця в структурі громадянського суспільства. Діалектичний і синергетичний пізнавальні методи забезпечили виявлення динаміки становлення інституту соціального партнерства в контексті еволюції форм взаємодії громадянського суспільства та держави. Метод критичного аналізу дозволив конкретизувати сутність окремих положень праць вітчизняних і зарубіжних авторів. Компаративістський метод дав можливість визначити спільні риси й особливості інституціоналізації соціального партнерства як у західних країнах, так і в Україні.

Емпіричною базою дослідження є закони й інші нормативно-правові акти України, документи органів державної влади, профспілок, органів соціального партнерства, міжнародних організацій, результати соціологічних досліджень, дані офіційної статистики.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній політичній науці системно й концептуально досліджено інституціоналізацію соціального партнерства у двох сферах суспільного життя: громадянського суспільства і правової держави в контексті еволюції форм їхньої взаємодії, а також здійснено критичний аналіз вітчизняної практики становлення соціального партнерства. Підсумовуючи проведену роботу сформульовано такі результати дослідження, які характеризуються науковою новизною, розкривають базову концепцію дисертації і виносяться на захист:

набуло подальшого розвитку твердження про історичну еволюцію теорії і практики громадянського суспільства, виділено особливості взаємодії трьох різних історичних моделей громадянського суспільства з державою: громадянське суспільство першої моделі домінувало над ліберальною державою, особливістю взаємовідносин громадянського суспільства другої моделі з державою є їхня боротьба, а для третьої моделі громадянського суспільства характерним є налагодження паритетної співпраці з державою; доведено, що внаслідок поглиблення взаємодії громадянського суспільства третьої моделі і держави виникають нові суспільні інститути, котрі полегшують й оптимізують цю взаємодію, сприяють підвищенню її ефективності; встановлено, що одним із таких інститутів є соціальне партнерство;

на основі існуючих підходів до розуміння структури соціальних систем уточнено зміст феномену соціального партнерства, виділено чотири основні складові елементи системи соціального партнерства: організаційно-інституціональну, регулятивну, функціональну і комунікативну підсистеми; на новому теоретико-методологічному рівні доведено, що основоположною щодо решти складових, так і щодо всієї системи соціального партнерства в цілому виступає інституціональна підсистема;

вперше у вітчизняній політичній науці здійснено комплексний аналіз інституціоналізації соціального партнерства у двох сферах: громадянського суспільства і правової держави, що дало змогу встановити, що у громадянському суспільстві цей процес передбачає легітимізацію соціального партнерства, тобто визнання його існування та функціонування правомірним і доцільним, насамперед, основними суб’єктами соціально-трудових відносин; також доведено, що у сфері компетенції правової держави інституціоналізація соціального партнерства – це формально-юридичне закріплення правил функціонування нових соціальних утворень: профспілок та об’єднань роботодавців, а згодом і органів їхнього співробітництва;

уточнено місце та роль держави в інституціоналізації соціального партнерства; доведено, що посилення ролі держави в регулюванні соціально-трудових відносин, підвищення її відповідальності за стан і рівень розвитку соціальної й економічної сфер є закономірним результатом еволюції форм взаємодії громадянського суспільства і держави, зміни характеру взаємин між найманими працівниками й роботодавцями; розкрито основні форми участі держави в системі соціального партнерства: безпосередня й опосередкована, на основі чого серед багатьох існуючих розглянуто основні моделі соціального партнерства: трипартизм (тристороння форма взаємодії профспілок, об’єднань роботодавців і держави) і двопартизм (власне соціальне партнерство між найманими працівниками та підприємцями);

вперше у політичній науці в контексті становлення громадянського суспільства та формування демократичної правової держави виокремлено і комплексно проаналізовано особливості інституціоналізації соціального партнерства в Україні, головною серед яких є одночасність становлення інституту соціального партнерства з громадянським суспільством; розкрито низку факторів, що на початковому етапі перешкоджали цьому процесу, серед яких: відсутність таких важливих інститутів як приватна власність на засоби виробництва, ефективні роботодавці-власники та їхні об’єднання, вільні профспілки, хаотичне формування ринкових відносин.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані сторонами соціального партнерства для формування ефективної системи партнерських відносин в Україні, для оптимізації взаємодії органів державної влади, профспілок, об’єднань роботодавців при формуванні соціально-економічної політики та регулюванні виробничих відносин; для подальших наукових розробок; у навчальному процесі при підготовці курсів із політології, низки спеціальних навчальних курсів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати дисертаційного дослідження були повідомлені й обговорені на методологічних семінарах і засіданнях кафедри політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на Міжнародних наукових конференціях у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка: Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету – 2003” (Київ, 2003), Міжнародна наукова конференція “ЛЮДИНА – СВІТ – КУЛЬТУРА” (Київ, 2004), Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету – 2005” (Київ, 2005).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано чотири індивідуальні статті у фахових виданнях, та троє тез виступів на наукових конференціях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 201 сторінку, із них обсяг основного тексту – 181 сторінку, список використаної літератури включає 227 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дисертаційної роботи, аналізується стан дослідження інституціоналізації соціального партнерства у суспільних науках, формулюється мета і завдання дослідження, визначається його об’єкт, предмет і методологічна база, розкривається наукова новизна положень, що виносяться на захист, з’ясовується теоретичне і практичне значення отриманих результатів, а також вказуються основні форми апробації результатів дисертаційного дослідження та фіксується структура роботи.

У першому розділі “Становлення соціального партнерства як інституту громадянського суспільства” розкрито етапи становлення соціального партнерства як важливого інституту громадянського суспільства. На основі узагальнення основних підходів до тлумачення сутності громадянського суспільства встановлено, що для всебічного аналізу громадянського суспільства як суспільного феномену необхідно поєднувати розуміння громадянського суспільства як окремої сфери соціуму і як певного її стану.

При дослідженні громадянського суспільства як певного стану і сфери соціуму здійснено подальший розвиток ідей вченого-суспільствознавця Дж. Александера, який на основі корінних змін у системі суспільних відносин виділяє три історичні моделі громадянського суспільства. В основу авторської класифікації моделей громадянського суспільства у дисертації поставлена форма його взаємодії з державою. Для історично першої моделі громадянського суспільства, що виникла у країнах Західної Європи ХVІІ – першої половини ХІХ ст. характерними є плюралізм інтересів, саморегульована ринкова економіка, пріоритет прав окремої особи над правами групи чи держави, верховенство закону, протиставлення держави громадянському суспільству, панування ліберальних цінностей. Сутність взаємодії громадянського суспільства першої моделі з державою полягає у його домінуванні над державою, яке вбачається у проголошенні індивідуальної свободи абсолютною цінністю й запереченні державного втручання до справ громадянського суспільства.

Разом із настанням монополістичного етапу розвитку капіталізму відбувається перехід до другої моделі громадянського суспільства (середина ХІХ – друга половина ХХ ст.). Для цієї моделі характерною є самоорганізація робітничих мас – інституціоналізація професійних спілок і робітничих партій, їх боротьба як з великою буржуазією, так і з державою за кращі умови існування. Монополістичний капітал підкорює собі державу, перетворюючи її на інструмент реалізації своїх інтересів. Монополії витісняли з ринку малі підприємства, які не витримували конкуренції з ними та банкрутували, зростав рівень безробіття, знецінювалась робоча сила, люмпенізувались широкі верстви населення. Це було причиною загострення класової боротьби, що часто переростала у революційні перевороти.

Однак, завдяки перегляду державою своїх функцій та впровадженню практики соціального партнерства між антагоністичними соціальними класами революційний рух пролетаріату поступово перейшов у русло конструктивного діалогу. Формується третя модель громадянського суспільства, яку можна назвати регульованим суспільством. Історично цей період розпочався з другої половини ХХ ст. і триває досі. Громадянське суспільство стає не лише ареною зіткнення інтересів, але і полем їхнього співробітництва. Поглиблюється взаємодія громадянського суспільства із державою, виникають нові інститути, які полегшують й оптимізують цю взаємодію. Саме таким інститутом громадянського суспільства постає соціальне партнерство як інструмент пошуку оптимального балансу інтересів найманих працівників, підприємців та держави.

У розділі узагальнено різні підходи до визначення соціального партнерства й запропоновано його авторську дефініцію як системи інститутів і механізмів, а також відносин і зв’язків, покликаних підтримувати баланс інтересів роботодавців і найманих працівників та сприяти досягненню ними взаємоприйнятних рішень як між собою, так і з державою заради реалізації власних корпоративних і загальносуспільних цілей. Підтвердженням системного характеру соціального партнерства є такі його характеристики: ієрархічність, структурність, взаємозв’язок елементів і цілеспрямованість функціонування, що проявляється в його основному призначенні – узгоджувати суперечливі інтереси великих груп людей. Структуру системи соціального партнерства складають чотири підсистеми: організаційно-інституціональна, регулятивна, функціональна і комунікативна. Основоположною щодо решти складових, так і щодо всієї системи в цілому виступає інституціональна підсистема, адже без організаційного оформлення суб’єктів соціального партнерства як рівноправних партнерів, без вироблення соціальних регулятивів їхнього функціонування неможливим є сам процес їхньої паритетної взаємодії з узгодження суперечливих інтересів.

На основі комплексного аналізу інституціоналізації соціального партнерства у двох сферах: громадянського суспільства та правової держави встановлено, що інституціоналізація соціального партнерства у сфері компетенції правової держави – це формально-юридичне закріплення правил функціонування соціальних утворень: профспілок та об’єднань роботодавців, а згодом і органів їхнього співробітництва в нормативно-правових актах. У громадянському суспільстві процес інституціоналізації передбачає легітимізацію соціального партнерства, тобто визнання існування та функціонування партнерської взаємодії правомірною і доцільною, насамперед, основними суб’єктами соціально-трудових відносин, та суспільством у цілому.

Також у розділі проаналізовано передумови виникнення й ефективного функціонування соціального партнерства, серед яких виділено головні: 1) ринкова економіка, що є природним базисом соціального партнерства; 2) стабільність громадянського суспільства, що створює умови для самоорганізації та самосвідомості усіх його суб’єктів; 3) демократична правова соціальна держава, яка створює відповідне середовище для цивілізованих стосунків між суб’єктами соціально-трудових відносин; 4) науково-технічна революція, досягнення якої утвердили вирішальну роль людського чинника у виробничій і невиробничій сферах; 5) залучення працівників до участі в управлінні справами підприємства, співучасть у прибутках і власності, що демократизувало економічні відносини капіталістичного суспільства та сприяло утвердженню економічної демократії; 6) теоретичне оформлення концепції соціального партнерства, яка обґрунтувала можливість і доцільність співробітництва між найманими працівниками та роботодавцями.

Отже, основні положення розділу свідчать, що як історична реальність інститут соціального партнерства виник усередині громадянського суспільства. Ключовими факторами у його становленні було організаційне оформлення найманих працівників і роботодавців як самоорганізованих груп за інтересами, а також теоретичне доведення неабсолютного характеру антагонізму між ними. Інституціоналізація соціального партнерства відбувається у двох сферах: громадянського суспільства і правової держави й тісно пов’язана із функціонуванням груп інтересів, соціальним плюралізмом і самоорганізацією.

У другому розділі “Роль держави в інституціоналізації соціального партнерства” розкрито місце і роль органів державної влади у процесі становлення інституту соціального партнерства. Доведено, що роль державних структур у його формуванні та функціонуванні має досліджуватись через призму функціонування всього державного механізму як сукупності засобів, що забезпечують взаємодію економічної, соціальної, культурної та політичної систем.

Показано, що протягом XX ст. держава поступово посилює своє втручання у сферу регулювання не лише економічних, але й соціально-трудових відносин, перетворюючи їх із дво- у тристоронні. Із середини ХХ ст. починається активний пошук соціальних технологій для вирішення соціально-економічних проблем, раціоналізації політичних рішень. В основу концепції нормативного регулювання соціально-трудових відносин покладено принцип вирішення фундаментального протиріччя між матеріальними потребами людей і економічними ресурсами для їхнього задоволення. Завдяки посиленню своїх економічних функцій держава поступово перетворюється на великого власника засобів виробництва, що дає їй змогу шляхом перерозподілу через бюджет значної частини національного доходу розширювати функції соціального захисту малозабезпечених верств населення. Соціальна роль держави визначається масштабами державної власності та долею соціальних витрат у валовому внутрішньому продукті країни. Політичні права людини доповнюються соціальними й економічними правами, що передбачають надання всім членам суспільства певного мінімуму матеріальних і соціальних благ. Державна влада, регулюючи й контролюючи усі суспільні відносини, захищаючи й узгоджуючи загальнонаціональні інтереси з груповими, впливає на становлення та функціонування громадянського суспільства. Відбувається розширення функцій держави, які доповнюють і нерідко заміняють функції громадянського суспільства. Доповнюються, зокрема, такі функції громадянського суспільства, як господарсько-організаторська (держава починає активніше організовувати й регулювати економічну діяльність), соціальна (активізується діяльність держави у сфері захисту й узгодження соціальних інтересів – насамперед, класових і забезпечення на цій основі єдності суспільства), культурно-виховна (правлячий клас намагається привити громадянам культуру цивілізованого діалогу).

У розділі на основі аналізу різних теорій, що стали фундаментом для утвердження партнерської ідеології (“класового співробітництва”, “індустріального суспільства”, “держави загального добробуту”, “неокорпоративізму” й ін.), а також реальної практики соціального партнерства встановлено, що основні функції сучасної держави вказують на те, що вона, формуючи соціальний клімат у суспільстві, стає необхідним учасником відносин соціального партнерства. Автором розглянуто дилему інтересів держави-арбітра і держави-роботодавця на основі чого з’ясовано, що доки не відбудеться чіткого нормативного розмежування функцій держави-арбітра та держави-роботодавця, вона не зможе бути ефективним посередником у соціально-трудових конфліктах і виконувати функцію гаранта інтересів основних соціальних груп.

Далі у розділі розкрито різні підходи до класифікації моделей соціального партнерства й визначено, що спільним для усіх підходів є те, що особливе місце та роль у переважній більшості з виокремлюваних моделей відводиться органам державної виконавчої влади. На основі критерію місця і ролі держави у соціальному партнерстві виділено основні його моделі: двопартизм (наймані працівники, їхні спілки – роботодавці, їхні об’єднання) і трипартизм (профспілки – об’єднання роботодавців – держава). Хоча реалізовані в соціальному партнерстві інтереси його сторін не є в чистому вигляді політичними, участь держави посилює політичну складову цієї взаємодії. У об’єднань роботодавців і профспілок немає безпосередньої мети досягнення політичної влади, однак є потреба впливу на неї. Саме трипартистська модель соціального партнерства найбільше відповідає цій потребі, оскільки забезпечує найманим працівникам і підприємцям через їхні представницькі організації вплив на органи державної влади. На основі цього встановлено, що тристороння схема партнерства є найбільш ефективною та результативною в сучасних умовах, а трипартизм – це політична складова соціального партнерства.

Найочевиднішою ознакою трипартизму є кількість повноправних партнерів: з кількісного погляду, трипартизм – три партнери. Трипартизм, формалізуючи відносини найманих працівників, роботодавців і органів виконавчої влади, стримує їх можливий дестабілізуючий вплив на політичну систему, сприяє стабільності суспільства й збереженню існуючого політичного ладу. Найважливішою характеристикою сутності трипартизму є те, що держава як його суб’єкт, вступає у взаємодію з соціальними партнерами заради реалізації власних соціальних, економічних і політичних інтересів. Для держави трипартизм стає інструментом вироблення й впровадження соціально-економічної політики, для об’єднань роботодавців і професійних спілок – засобом впливу на державну владу, способом участі в політичному процесі без втрати своєї соціальної сутності, заради реалізації своїх економічних і соціальних завдань. Виходячи з цього, співвідношення між соціальним партнерством і трипартизмом визначено, як співвідношення мети й засобу її досягнення. Трипартизм є інструментальною політичною складовою соціального партнерства. Він формує постійний канал зв’язку держави з громадянським суспільством, його найбільш активними, численними й впливовими соціальними групами, дозволяє виявляти й враховувати їхні інтереси при прийнятті політичних рішень. Це дає змогу визначити трипартизм як модель соціального партнерства, що спрямована на регулювання соціально-трудових конфліктів й узгодження економічних і соціальних інтересів найманих працівників, роботодавців із загальнодержавними інтересами, що ефективно діє в умовах відносної рівності сил між працею й капіталом при регулюючій ролі держави.

Таким чином, у другому розділі детально розглянуто місце і роль держави в інституціоналізації соціального партнерства. На основі аналізу реальної практики соціал-партнерських відносин встановлено, що сучасна держава є їхнім необхідним учасником. Автором з’ясовано, що для забезпечення ефективного регулювання соціально-трудових і пов’язаних із ними економічних, соціальних та політичних відносин мають бути чітко розмежовані функції держави-арбітра і держави-роботодавця. Також охарактеризовано трипартизм як найефективнішу в сучасному суспільстві модель соціального партнерства.

Третій розділ дисертації “Особливості інституціоналізації соціального партнерства в Україні” присвячено дослідженню специфіки становлення інституту соціального партнерства на вітчизняному ґрунті. У розділі встановлено, що сучасний етап суспільно-політичних перетворень в Україні характеризується паралельними у часових межах процесами становленням громадянського суспільства і соціального партнерства як одного з його інститутів. Тому дослідження особливостей інституціоналізації соціального партнерства у вітчизняних умовах доцільно проводити з урахуванням формування передумов становлення громадянського суспільства в Україні.

Аналіз особливостей становлення соціального партнерства як інституту громадянського суспільства в Україні дав змогу з’ясувати, що сучасна Україна відноситься до того типу країн, де процес становлення громадянського суспільства є не стільки результатом історичної еволюції суспільства, скільки спрямовуючої ролі держави. Ця особлива роль органів державної влади визначає специфіку інституціоналізації соціального партнерства у вітчизняній практиці. Адже за радянської командно-адміністративної системи була відсутня будь-яка модель як громадянського суспільства, так і соціального партнерства: модель соціально-трудових відносин являла собою жорстку адміністративно-вертикальну систему управління працею, де єдиним роботодавцем була держава-монополіст.

У незалежній Україні початку 90-х рр. мали місце: системна криза економіки; розмита соціальна структура суспільства; профспілки, що в основному зберегли традиційну соціалістичну орієнтацію; відсутність об’єднань роботодавців; стихійні трудові конфлікти, викликані скороченням виробництва та падінням рівня життя; політична установка на максимальне використання досвіду західних демократій. Стимулом для суспільного пошуку нових форм взаємодії державної влади, профспілок і роботодавців в Україні стали гострі соціально-трудові конфлікти, які необхідно було регулювати, спрямовуючи в русло конструктивного діалогу. Для вирішення цього завдання держава намагається впровадити практику соціального партнерства і звертається до свого соціалістичного союзника – профспілок.

У розділі підтверджено, що визначальна роль у побудові системи соціального партнерства у перехідний період належить державі. Показано, що українська держава поступово приходить до усвідомлення необхідності формування демократичного механізму регулювання соціально-трудових відносин. Використовуючи рекомендації Міжнародної організації праці, вона йде на обмеження своїх регулятивних функцій. У сучасній Україні роль органів державної влади змінюється у зв’язку з формуванням самостійних суб’єктів соціально-трудових відносин: роботодавців і найманих працівників і їхніх представницьких організацій. Однак, умовою інституціоналізації соціального партнерства є не лише становлення організаційно оформлених сторін соціального партнерства, а й формування законодавчих основ їхнього функціонування, утворення відповідних органів їхньої партнерської взаємодії. Зважаючи на це, у роботі виділено етапи становлення інституту соціального партнерства в Україні: 1) 1993 р. – прийняття Закону України “Про колективні договори і угоди”, затвердження Указом Президента України “Положення про Національну раду соціального партнерства”; 2) 1998-1999 рр. – Закон України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, Указ Президента України “Про утворення Національної служби посередництва і примирення”, Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”; 3) ситуація початку ХХІ ст., що включає прийняття у 2001 р. Закону України “Про організації роботодавців”, уведення соціально-трудових відносин у визначені інституціональні межі та зростання економіки.

Також у розділі відзначено, що сьогодні ситуація в Україні кардинально змінилася порівняно з початком 90-х рр., коли була здійснена спроба директивного впровадження соціального партнерства. Відрізняється вона й від періоду другої половини 90-х рр. – етапу первинного формування об’єктивних передумов для становлення та розвитку соціального партнерства. Активний процес взаємодії соціальних партнерів вимагає поєднання ними у своїх діях як економічних так і політичних засобів. Для сучасної України, як і для країн Заходу початку ХХ ст., характерною є ситуація політизації діяльності профспілок та об’єднань роботодавців. Найпоширенішою у світовій практиці політичною діяльністю профспілок та організацій роботодавців є використання ними парламентських механізмів участі у владі. В Україні ж право законодавчої ініціативи у профспілок та об’єднань роботодавців відсутнє. Тому для кожного з них залишається два шляхи: або підтримувати на парламентських виборах певну політичну силу, або створювати власну політичну партію.

Далі в роботі проведено дослідження процесу інституціоналізації соціального партнерства в Україні, результатом якого стало виокремлення головних його особливостей: 1) одночасність становлення громадянського суспільства та соціального партнерства; 2) виникнення інституту соціального партнерства як наслідок спроб виконавчої влади впровадити західний досвід регулювання соціально-трудових відносин; 3) відсутність на перших етапах становлення системи соціального партнерства таких важливих інститутів громадянського суспільства як приватна власність на засоби виробництва, самостійні роботодавці, вільні профспілки; 4) формування об’єднань роботодавців як спроби лобіювання інтересів власного бізнесу перед державою; 5) хаотичний шлях утвердження ринкових відносини в Україні, проблеми у ринковій переорієнтації профспілок; 6) залежність умов становлення соціального партнерства від суб’єктивних факторів: політичної волі керівника держави, або лідера громадського об’єднання, певної групи осіб; 7) відсутність навичок самоорганізації населення, цивілізованого відстоювання своїх інтересів, демократичної політичної культури.

У висновках розділу зазначено, що соціальне партнерство виступає одним із факторів становлення громадянського суспільства у вітчизняних умовах, а не є результатом існування останнього, як це було у західних країнах. Стратегічним напрямом формування соціального партнерства в сучасній Україні стало укладання тристоронніх і двосторонніх угод різних рівнів, що дало змогу поступово впроваджувати трипартистську модель соціального партнерства у практику регулювання соціально-трудових відносин.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації викладено теоретичне узагальнення й нове розв’язання наукового завдання, що полягає у комплексному політологічному аналізі особливостей інституціоналізації соціального партнерства у двох сферах суспільного життя: громадянського суспільства та правової держави у контексті їхньої взаємодії. Комплекс методів, що був використаний у проведеному дослідженні, дозволив отримати такі висновки:

1. Громадянське суспільство як історична реальність зазнало суттєвих внутрішніх змін, трансформацій характеру взаємодії з державою, на основі чого виділено три його часові моделі. Історично перша модель (ХVІІ – перша половина ХІХ ст.) виникла у деяких країнах Західної Європи і характеризувалась плюралізмом інтересів, саморегульованою ринковою економікою, пріоритетом прав особи над правами групи та держави, домінуванням громадянського суспільства над державою, відведенням їй ролі “нічного сторожа”. Перехід до другої моделі громадянського суспільства (середина ХІХ – друга половина ХХ ст.) починається разом із настанням монополістичного етапу розвитку капіталізму і характеризується процесами самоорганізації найманих робітників і підприємців у громадянському суспільстві, яке постає ареною класової боротьби між ними. Це призвело до перегляду функцій держави та впровадження практики соціального партнерства між антагоністами. Історично цей період починається з другої половини ХХ ст. і триває досі. Формується третя модель громадянського суспільства, де поряд із свободою постають гасла соціальної справедливості та солідарності, економічної демократії, виникає соціальне партнерство як система інститутів і механізмів, а також відносин і зв’язків, покликаних підтримувати баланс інтересів роботодавців і найманих працівників і сприяти досягненню ними взаємоприйнятних рішень як між собою, так і з державою заради реалізації власних корпоративних та загальносуспільних цілей.

2. Структуру системи соціального партнерства складають чотири підсистеми: інституціональна, регулятивна, функціональна і комунікативна. Інституціональною підсистемою є основні сторони соціального партнерства: профспілки й об’єднання роботодавців, органи державної виконавчої влади (безпосередньо не втягнуті у виробництво), а також сукупність постійно та тимчасово діючих дво-, або багатосторонніх органів соціального партнерства. Регулятивну – складає сукупність формальних і неформальних норм, що регулюють відносини між соціальними партнерами, визначають порядок розробки, прийняття та впровадження спільних рішень. Функціональна – виражена у процесі взаємодії суб’єктів соціального партнерства всіх рівнів, що відбувається шляхом проведення різноманітних консультацій, переговорів, укладання договорів і угод. Комунікативна –містить соціал-партнерські відносини, тобто ті зв’язки між людьми та їх спільностями, які складаються у процесі регулювання соціально-трудових та пов’язаних із ними соціальних, економічних і політичних відносин. Основоположною в системі соціального партнерства є інституціональна підсистема, адже без інституціонального оформлення суб’єктів соціального партнерства як рівноправних партнерів неможливим є сам процес паритетної взаємодії між ними, узгодження суперечливих інтересів найманих працівників і власників засобів виробництва, досягнення суспільно-політичної стабільності.

3. Інституціоналізація – це процес становлення соціального інституту, який протікає у двох сферах: громадянського суспільства та правової держави. Соціальний інститут – це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів) за формою, та функціональний механізм (сукупність суспільних відносин і соціальних норм їхнього регулювання) – за змістом. Виходячи з цього встановлено, що інституціоналізація соціального партнерства у сфері компетенції правової держави – це формально-юридичне закріплення правил функціонування представницьких організацій найманих працівників і підприємців: профспілок та об’єднань роботодавців, а згодом і органів їхнього рівноправного співробітництва. У громадянському суспільстві процес інституціоналізації передбачає легітимізацію соціального партнерства, тобто визнання його існування та функціонування правомірним і доцільним більшістю населення, насамперед, основними суб’єктами соціально-трудових відносин.

4. На основі узагальнення зарубіжного досвіду регулювання соціально-трудових відносин встановлено, що держава є необхідним учасником соціального партнерства, а трипартизм – найпоширенішою і найефективнішою у сучасних умовах його моделлю. У об’єднань роботодавців і профспілок немає безпосередньої мети досягнення політичної влади, однак є потреба активного впливу на неї. Саме трипартизм дає їм таку можливість, адже для держави трипартизм є інструментом вироблення й реалізації соціальної та економічної політики, а для роботодавців і найманих працівників – засобом впливу на владу, способом участі в політичному процесі без втрати своєї соціальної сутності, заради найкращої реалізації своїх інтересів. У такому відношенні трипартизм постає інструментальною політичною складовою соціального партнерства, він формує постійний канал зв’язку державної влади з громадянським суспільством, його найчисленнішими і найвпливовішими соціальними групами, дозволяє виявляти й враховувати їхні інтереси при прийнятті державою загальнообов’язкових рішень.

5. Інституціоналізація соціального партнерства в Україні характеризується одночасністю його становлення з громадянським суспільством, а також тим, що соціальне партнерство виступає одним із ключових факторів становлення громадянського суспільства на вітчизняному ґрунті. Формування соціального партнерства стало результатом авторитарної спроби держави застосувати західний досвід регулювання соціально-трудових відносин у вітчизняних умовах. Проблеми утвердження інституту соціального партнерства в Україні були зумовлені відсутністю на початкових етапах його становлення приватної власності на засоби виробництва, ефективних роботодавців-власників і їхніх об’єднань, складнощами ринкової переорієнтації профспілок, хаотичним шляхом становлення ринкових відносин, відсутністю навичок самоорганізації населення, цивілізованого відстоювання своїх інтересів, демократичної політичної культури. Сучасна практика укладання генеральних, галузевих і регіональних угод свідчить про формування трипартистської моделі соціального партнерства в Україні.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Система соціального партнерства як інститут громадянського суспільства // Політологічний вісникЗб. наук. праць. – К.: ТОВ “ХХІ СТОЛІТТЯ: ДІАЛОГ КУЛЬТУР”, 2004. – Вип. 17. – С. 171-182.

Інституціональний чинник становлення системи соціального партнерства // Вісн. Київ. ун-ту. СеріяФілософія. Політологія. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004.– Вип. 70. – С. 26-31.

Роль держави в становленні системи соціального партнерства // Вісн. Київ. ун-ту. СеріяФілософія. Політологія. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. – Вип. 71. – С. 101-105.

Деякі особливості інституціоналізації соціального партнерства в Україні // Політологічний вісникЗб. наук. праць. – К.: ТОВ “ХХІ СТОЛІТТЯ: ДІАЛОГ КУЛЬТУР”, 2005. – Вип. 18. – С. 226-235.

Соціальне партнерство як вид взаємодії держави і громадянського суспільства // Вісн. Київ. ун-ту. СеріяФілософія. Політологія. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. – Вип. 52. – С. 54.

Соціальне партнерство як інституціональна форма регулювання конфлікту інтересів у сфері соціально-трудових відносин // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень. (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка)Мат. Міжнар. наук. конф. “ЛЮДИНА СВІТ – КУЛЬТУРА” (20-21 квітня 2004 року, Київ). – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 763-766.

Трипартизм як інститут політичної системи // Міжнар. наук. конф. “Дні науки філософського факультету – 2005” (26-27 квітня 2005 року): Матеріали доповідей та виступів. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2005. – Ч. VI. – С. 68-71.

АНОТАЦІЯ

Неліпа Д.В. Особливості інституціоналізації соціального партнерства (політологічний аналіз). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2005.

У дисертації досліджено інституціоналізацію соціального партнерства у двох сферах суспільного життя: громадянського суспільства та правової держави в контексті їхньої взаємодії. Уперше у вітчизняній політичній науці доведено, що у громадянському суспільстві процес інституціоналізації передбачає легітимізацію соціального партнерства основними суб’єктами соціально-трудових відносин; у сфері компетенції правової держави – це формально-юридичне закріплення правил функціонування профспілок, об’єднань роботодавців, органів їхнього співробітництва.

Доведено, що посилення функцій держави в регулюванні соціально-трудових відносин на основі принципів соціального партнерства й підвищення її відповідальності за стан і рівень розвитку соціальної сфери є закономірним результатом еволюції форм державного втручання в економічні відносини, зміни характеру взаємин між найманими працівниками й роботодавцями. Уточнено системний характер соціального партнерства й охарактеризовано основні його моделі. У дисертації комплексно проаналізовано передумови виникнення та розвитку соціального партнерства в Україні, визначено особливості його інституціоналізації, головною серед яких є одночасність становлення соціального партнерства та громадянського суспільства.

Ключові слова: громадянське суспільство, держава, економічна демократія, інституціоналізація, наймані працівники, об’єднання роботодавців, профспілки, соціальне партнерство, соціально-трудові відносини.

АННОТАЦИЯ

Нелипа Д.В. Особенности институционализации социального партнерства (политологический анализ). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 – политические институты и процессы. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. – Киев, 2005.

В диссертации исследуется институционализация социального партнерства в двух сферах общественной жизни: гражданского общества и правового государства в контексте их взаимодействия. Определены особенности взаимодействия разных исторических моделей гражданского общества с государством и установлено, что современная теория и практика гражданского общества является основой института социального партнерства. Дана характеристика сущности системы социального партнерства, выделено четыре составляющих ее элемента: институциональная, регулятивная, функциональная и коммуникативная подсистемы. Доказано, что в гражданском обществе институционализация предусматривает легитимацию социального партнерства, в сфере компетенции правового государства – это формально-юридическое утверждение правил функционирования профсоюзов, объединений работодателей, органов их сотрудничества.

В работе показано, что усиление роли государства в регулировании социально-трудовых отношений является закономерным результатом эволюции форм государственного вмешательства в экономику, смены характера отношений между наемными работниками и предпринимателями. На основании критерия роли государства в социальном партнерстве выделены основные модели социального партнерства: двупартизм (или собственно социальное партнерство) и трипартизм. Трипартизм определен как инструментальная политическая составляющая социального партнерства, которая обеспечивает создание условий для становления социального партнерства как общественных отношений особого типа. Для органов государственной исполнительной власти трипартизм является инструментом выработки и осуществления социально-экономической политики, для работодателей и наемных работников – средством влияния на власть, способом участия в политическом процессе.

Определены особенности институционализации социального партнерства в Украине, главными из которых являются: одновременное становление гражданского общества и социального партнерства; отсутствие на первых этапах становления социального партнерства таких институтов гражданского общества как частная собственность на средства производства, самостоятельные работодатели и их объединения, свободные профсоюзы; зависимость условий становления социального партнерства от таких субъективных факторов как политическая воля главы государства, определенного круга лиц.

Ключевые слова: гражданское общество, государство, экономическая демократия, институционализация, наемные работники, объединения работодателей, профсоюзы, социальное партнерство, социально-трудовые отношения.

SUMMARY

Nelipa D.V. The features of social