КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ПРОКОПЧУК Любов Володимирівна

УДК 94 (477):261.8 ”19” ХХ ст.

Трансформаційні процеси в православних конфесіях України в

90-ті роки ХХ ст.

Спеціальність 07.00.01- історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі новітньої історії України

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: академік НАН України,

доктор історичних наук, професор

Литвин Володимир Михайлович,

голова Верховної Ради України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Надтока Геннадій Михайлович,

професор кафедри країнознавства

Київського славістичного університету

кандидат історичних наук

Бажан Олег Григорович,

старший науковий співробітник відділу

регіональних проблем Інституту Історії

України НАН України

Провідна установа: Чернівецький національний університет ім. Ю.

Федьковича МОН України

Захист відбудеться 16 січня 2006 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої

вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті

імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.349).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 5 грудня 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

Кандидат історичних наук, доцент

Сокірко О.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний об’єм дисертаційного дослідження становить 202 сторінки, список використаних джерел та літератури – 444 позицій.

Актуальність дослідження Вступ. Здобувши у 1991 р. суверенітет, Україна стала на шлях власного державотворення. Український народ відновлює свої засади національного розвитку, втілює в життя ідею державності. Здійснення цих важливих змін тісно пов’язане з відродженням духовних чинників – історичної пам’яті народу, національної мови та релігії. Остання була і залишається важливим фактором утвердження духовності українського народу, формування його моралі, захисту основ національно-культурного життя впродовж багатьох століть.

Особливий вплив на життя українського суспільства мало православ’я. Воно є давньою, традиційною релігією, що міцно вкоренилася у свідомість українського народу та живить його культурні корені. Свою належність до Православних церков задекларувала більшість віруючих країни. Православ’я чинить вагомий вплив на уми людей, і від позицій Православних церков певною мірою залежить стабільність у суспільстві створення сприятливих умов для зміцнення української державності та розвитку духовного потенціалу народу.

Лібералізація державної політики щодо релігії та Церкви, починаючи з кінця 1980-х років, стимулює відродження християнства і, зокрема, найпоширенішого його відгалуження в Україні – православ’я. Відповідно зріс й інтерес людей до його історії, в тому числі і до подій останніх часів, адже саме 1990-ті роки були переповнені різними важливими і часто драматичними подіями, які продовжують впливати й на сучасний стан функціонування Православних церков в Україні. Саме цей історичний проміжок значною мірою визначив долю православ’я в Україні на подальші роки і продемонстрував основні тенденції розвитку державно-церковних відносин.

Вищезгадані моменти визначають актуальність дисертаційної роботи.

Дослідження, присвячені релігійній тематиці в 1990-х роках, також можуть допомогти в розробці планомірної виваженої державної політики в релігійно-церковній сфері.

Вивчення проблеми, порушеної дисертанткою, дає змогу визначити зміст і форми діяльності Православних церков, виявити фактори, які сприяли чи перешкоджали розвитку української державності та суспільній злагоді, усвідомити важливість планомірної політики в релігійній сфері, показати шкідливість адміністративного тиску і сваволі в цій галузі духовного життя українського суспільства. Аналіз проблематики дисертації дозволяє з’ясувати, як реагували на державну політику у релігійній сфері та акції окремих чиновників не лише духовенство, а й загальна маса віруючих.

Питання ролі й місця релігії в суспільному житті стоїть набагато гостріше у сучасному суспільстві, ніж це було за радянських часів, коли релігійні настрої і віра пригнічувалися владою. Водночас, саме сучасне релігійне життя також не позбавлене проблем, міжконфесійних і державно-церковних протиріч. Скрупульозне вивчення цих проблем може сприяти подоланню негативних явищ у релігійному житті нашого суспільства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в рамках науково-дослідної теми „Історія формування і розвитку Української держави” (державний реєстраційний номер 01БФ046-01), що включена до тематичного плану Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дослідження є трансформаційні процеси в православних конфесіях України у 1990-ті роки.

Предметом дослідження є православні конфесії в Україні такі як Українська Православна Церква (далі – УПЦ), Українська православна церква Київського патріархату (далі – УПЦ КП), Українська автокефальна православна церква (далі – УАПЦ), їхня внутрішня, зовнішня церковна діяльність та роль у суспільно-політичному і культурному житті України.

Мета дисертації полягає в тому щоб, провести комплексний аналіз трансформаційних процесів у православному житті України. Для досягнення поставленої мети ставляться такі завдання:–

окреслити стан наукової розробки теми та джерельної бази дослідження;–

проаналізувати причини та передумови релігійного відродження;–

простежити процес унезалежнення структур РПЦ (далі – Російська православна церква) в Україні;–

дослідити розвиток українського законодавства в релігійній сфері та взаємини між державою і Православними церквами;–

охарактеризувати відносини між православними конфесіями – УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ;–

висвітлити особливості зростання релігійності населення та розвитку мережі Православних церков в Україні;

проаналізувати вплив православ’я на культурне життя суспільства;

дослідити проблему утворення єдиної Української помісної православної церкви.

Методологічною основою дисертаційної праці є принципи об’єктивності та історизму. У дослідженні автор спиралась як на історичні методи (проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, синхронний метод періодизації), так і на загальнонаукові – метод класифікації та систематизації, узагальнення, логічного аналізу, статистичний метод.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1990-ті роки – період відродження релігійного життя, розвитку релігійних інституцій та зростання релігійності населення. Інколи дослідження виходить за хронологічні рамки, коли виникає потреба простежити передумови релігійного відродження та початок проведення демократичної політики в релігійні сфері.

Територіальні межі дослідження окресленні кордонами Української держави у досліджуваний період.

Наукова новизна отриманих результатів дисертації полягає у постановці та розробці актуальної проблеми, яка до цього часу не була предметом спеціального комплексного аналізу. На основі широкого масиву опублікованих документів, архівних джерел, наукових робіт вперше комплексно подано аналіз трансформаційних процесів у православному житті України в 1990-ті роки. Висвітлено процеси унезалежнення структур РПЦ в Україні, проаналізовано законодавчі акти, які регулювали релігійне життя країни і впливали на його відродження, досліджено проблеми взаємовідносин держави з Православними церквами і взаємин православних конфесій між собою. В дисертації поглиблено вивчаються особливості зростання релігійності населення та розширення мережі православних конфесій. Проаналізовано впливи православ’я на розвиток культури в незалежній Україні, розглянуто маловідомі аспекти проблеми утворення єдиної Української помісної православної церкви.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що основні положення, матеріали та висновки праці можуть бути використані у процесі дослідження проблеми історії незалежної України, при укладанні підручників та навчальних посібників, підготовці вузівських курсів з історії України, культурології, релігієзнавства, стануть у нагоді спеціалістам органів державної влади, котрі займаються релігійно-церковними проблемами.

Наукова апробація роботи. Основні положення дисертації обговорювались на засіданні кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати і матеріали дисертації були представлені у формі доповідей на наукових конференціях: „Україна і світ: історія, сьогодення, майбутнє” (Київ, листопад 2003 р.), „Крим в історичних реаліях України: до 50-річчя входження Криму до складу УРСР” (Київ, лютий 2004 р.), ”Україна і Росія: досвід історичних зв’язків та перспективи співробітництва” (Кривий Ріг, березень 2004 р.), „Розвиток науки в університеті за 170 років очима молодих учених та студентів” (Київ, квітень 2004 р.). Основний зміст, висновки й узагальнення дисертаційного дослідження висвітлені у 4 наукових статтях у фахових виданнях, що входять до переліків ВАК України.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет, окреслено хронологічні рамки, сформульовано мету і завдання, наукову новизну і практичне значення дисертації, здійснено огляд історіографії та джерельної бази, відображено рівень апробації її результатів.

У першому розділі „Історіографія проблеми та огляд джерел” розглядаються найважливіші здобутки вітчизняних і зарубіжних істориків з досліджуваної проблеми, а також робиться огляд архівних джерел, опублікованих документів та матеріалів.

В дисертації відзначено, що демократизація суспільно-політичного та культурного життя в кінці 1980-х років посилила інтерес до релігійної тематики. Релігійне життя стає важливою сферою наукових досліджень в незалежній Україні. Значне місце в наукових дослідженнях займало сучасне релігійне життя, і особливо діяльність традиційних конфесій, зокрема, православних.

Однією з перших книг, в якій кваліфіковано аналізувалася релігійна ситуація кінця 1980-х – початку 1990-х років в Україні у контексті соціальних і духовних процесів, була монографія „Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, прогнози” Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, прогнози / НАН України. Ін-т філософії. Відділення релігієзнавства. Ред. кол.: П.І.Косуха (відп. ред.), В.Є.Єленський, А.М.Колодний. – Ч.1. – К., 1999. – 175 с.. Стан і розвиток релігії в Україні в кінці 1980-х – першій половині 1990-х років також висвітлено у праці В.Єленського і В.Перебенесюка „Релігія. Церква. Молодь” Єленський В., Перебенесюк В.П. Релігія. Церква. Молодь. – К.: Вид-во А.Л.Д., 1996. – 160 с.. Автори простежили релігійно-інституційні процеси у взаємозв’язку з розвитком політичної ситуації в Україні, проаналізували стан релігійності та секулярні процеси, висвітлили рівень релігійності молоді, місце релігії у системі ціннісних орієнтацій молоді та ін.

Висвітлення актуальних проблем національно-релігійного відродження в кінці 1980-х – першій половині 1990-х років здійснено в монографії М.Рибачука, О.Уткіна, М.Кирюшка „Національне відродження і релігія Рибачук М.Ф., Уткін О.І., Кирюшко М.І. Національне відродження і релігія. – К.: Асоціація „Україно”, 1995. – 208 с.. Головна увага в книзі зосереджена на історичних витоках національно-релігійного відродження, ролі релігії та Церкви у державотворчому процесі, і як фактору утвердження національної самобутності українців.

Національне відродження і процес становлення автокефалії православ’я в Україні в кінці 1980-х – початку 1990-х років серед інших питань розглянуто в колективній монографії „Історія православної церкви в Україні” Історія православної церкви в Україні: Зб. наук. праць. – К.: Четверта хвиля, 1997. – 298 с. . Автори проаналізували також проблеми функціонування Православних церков в Україні в контексті міжцерковного конфлікту і мінімізації міжправославних суперечностей.

Значний інтерес для дослідників діяльності православних конфесій періоду 1990-х років являє книга випускника Київської духовної академії УПЦ О. Драбинка „Православ’я в посттоталітарній Україні (віхи історії)” Драбинко А. Православне в посттоталитарной Украине (вехи истории). – К.: Изд. Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, 2002. – 288 с.. Досліджуючи реалії того періоду, автор значну увагу приділив розколам в православ’ї України. О. Драбинко дещо упереджено ставиться до діяльності УПЦ КП та УАПЦ.

Питань загальної історії українського православ’я 1990-х років торкається друга частина монографії В.Пащенка „Православ’я в новітній історії України” Пащенко В. Православ’я в новітній історії України. – Ч.2. – Полтава, 2001. – 736 с.. Автор проаналізував автокефалізаційні процеси в українському православ’ї. Певна увага приділена питанням відродження Української автокефальної православної церкви, розколу в українському православ’ї й утворенню Української православної церкви Київського патріархату. У монографії розглядаються проблеми взаємовідносин Церкви з владою, міжконфесійні стосунки.

Вагомим внеском в історіографію даної проблеми стала опублікована в 2003 р. колективна праця “Релігія і Церква років незалежності України”, що є десятим томом багатотомного видання “Історія релігії в Україні” Історія релігії в Україні. – Т.10. Релігія і Церква років незалежності України / За ред. А.Колодного. – К.: Дрогобич: Коло, 2003. – 615 с.. В ній значною мірою підсумовувалися здобутки української історіографії з даної тематики. Автори праці проаналізували стан релігії і релігійності в Україні, релігійне відродження, функціонування релігії в контексті суспільного і духовного розвитку України, питання свободи совісті і гармонізації міжконфесійних відносин.

Численні праці, присвячені різним сторонам релігійного життя, належать перу відомого українського історика В. Короля. Він розглянув ряд питань, які не стали увагою інших дослідників, або були висвітлені фрагментарно, зокрема, він проаналізував просвітницьку діяльність УПЦ в 1990-ті рр., проблеми співробітництва держави і Церкви в освітній сфері, збереження релігійних історичних пам’яток та інші питання Король В. Просвітницька діяльність Української православної церкви в 90-х рр. ХХ ст. // Історія в школі. – 2001. – № 8. – С.39-44; його ж. Чи дійсно православна церква є небезпечною для школи // Історія в школі. – 2002. – № 2. – С.39-44; його ж. Як ми бережемо наше минуле, так ми дбаємо про духовне і фізичне здоров’я сучасних поколінь (До 80-річчя Подільського району м.Києва) // Історія в школі. – 2001. – № 10. – С.42-44; його ж. Флорівський монастир чекає допомоги // Трибуна. – 1996. – № 11/12; його ж. Духовне відродження України, історія та сучасність // Трибуна. – 1993. – № 8/9. .

Серед окремих проблем, що розроблялись українськими науковцями було питання ролі Церкви в етнонаціональному розвитку України. Зокрема, дану проблему було проаналізовано в монографії О.Шуби „Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз)” Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України. – К.: Криниця, 1999. – 324 с.. Автор дослідив проблеми взаємодії етносу і релігії у процесі їх історичної трансформації та в умовах сучасних суспільно-політичних реалій України. Висвітлено зв’язок національного й релігійного в контексті сучасного українського державотворення, тенденції розвитку сучасних етнонаціональних та релігійних процесів, причини та сутність міжцерковного конфлікту.

Значна увага дослідниками була приділена проблемі взаємовпливу релігії і політики. Так, у 2000 р. вийшла друком монографія І.Кураса, М.Рибачука, М.Кирюшка, П.Фещенка „Релігія і політика в сучасній Україні” Курас І.Ф., Рибачук М.Ф., Корюшко М.І., Фещенко П.І. Релігія і політика в сучасній Україні (Кесареве – кесарю, а Боже – Богу). – К.: Ін-т політ. і етнонац. Досл. НАН України, 2000. – 272 с.. Автори проаналізували соціальні та особистісні умови взаємодії політики і релігії, проблеми політизації церковно-конфесійного життя та простежили християнське відродження в контексті релігійно-ідеологічної ситуації в Україні.

У 1990-і роки також досліджувалася проблема тогочасних міжконфесійних відносин в Україні. Зокрема, міжконфесійні відносини періоду незалежності України розглянуто в монографії Л.Волової „Міжконфесійні відносини як феномен сучасної культури” Волова Л. Межконфессиональные отношения как феномен современной культуры. – Запорожье: Просвіта, 2002. – 180 с., а також у книзі В.Перебенесюка „Межконфессиональные отношения и межцерковный конфлікт на Украине (Результаты социологического исследования)” Перебенесюк В.П. Межконфессиональные отношения и межцерковный конфликт на Украине (Результаты социологического исследования) // Укр. науч. исслед. ин-т проблем молодежи. – К., 1992. – 109 с.. Етноконфесійна ситуація та міжконфесійний конфлікт аналізуються в книзі С.Здіорука „Етноконфесійна ситуація в Україні та міжцерковні конфлікти” Здіорук С.І. Етноконфесійна ситуація в Україні та міжцерковні конфлікти / Нац. ін-т стратег. досліджень. – К., 1993 (Наукові доповіді. – Вип.. 9)..

Існують також дисертаційні роботи, присвячені релігійному життю України 1990-х років і діяльності конфесій. Однак, вони переважно належать перу не істориків, а інших дослідників – релігієзнавців, політологів, соціологів тощо. Виключенням є дисертаційне дослідження Н. Бєлікової Бєлікова Н.Ю. Релігійні конфесії України (кінець 80-х – 90-і роки ХХ століття): Автореф. дис… канд. іст. наук / Дон. нац. ун-т. – Донецьк, 2001. – 19 с., в якому вона розглянула діяльність релігійних конфесій в кінці 1980-х–90-х років.

Джерельну базу дослідження склали насамперед матеріали поточного діловодства Державного комітету України. Сюди входять не лише документи і матеріали даного органу, але його попередників – Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, Міністерства у справах національностей, міграцій та культів. Серед даних документів – щорічні інформаційні та статистичні звіти Держкомрелігій та обласних управлінь. В інформаційних звітах висвітлюються зміни в релігійному житті, діяльність окремих Православних церков. Вони торкаються питань взаємовідносин держави і релігійних конфесій, міжконфесійних взаємин, культурної та благодійницької діяльності різних Церков, проблем використання культових споруд тощо. Статистичні звіти дозволяють простежити зміни в показниках, що стосуються чисельності релігійних організацій, священнослужителів, періодичних церковних видань різних Православних церков по окремих областях і загалом по Україні.

Серед інших важливих архівних документів Держкомрелігій аналітичні записки спеціалістів державного органу, роз’яснення законодавства про свободу совісті, які розсилалися в регіони, довідки та пояснення з окремих питань, постанови і заяви Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, Міністерства у справах національностей, міграцій та культів, Державного комітету України у справах релігій.

Значна увага дослідником приділена Законам України, урядовим декретам, постановам, указам та розпорядженням Президента України. Вони були опубліковані у збірниках „Закони України”, „Кодекси України”, „Відомості Верховної Ради України”, „Збірник розпоряджень Президента України”, газетах „Урядовий кур’єр”, „Голос України”. Дані документи були тим юридичним підгрунтям, на якому будувалися державно-церковні відносини, розвивали свою діяльність різні релігійні конфесії.

Важливими джерелами дослідження є також опубліковані документи державних органів влади – Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, Міністерства у справах національностей, міграцій та культів, Державного комітету України у справах релігій. Так, документи і матеріали Держкомрелігій публікувалися в офіційному віснику даного органу, який поміщався в різних номерах журналу „Людина і світ”.

Важливою групою джерел є документи та матеріали, опубліковані в релігійних періодичних виданнях таких як „Журнал Московской патриархии”, „Православний вісник”, „Інформаційний бюлетень Української правславної церкви – Київський патріархат”, „Наша віра – Православ’я”, “Православна Галичина”, „Голос православ’я”, „Православна газета”, “Віра батьків” та інші.

У другому розділі „Динаміка релігійних змін в Україні (кінець 1980-х – початок 1990-х років)” аналізується перехід радянського керівництва до демократичної політики в релігійній сфері, висвітлює початок змін в релігійних структурах та релігійному житті населення України.

В дисертації зазначається, що з розвитком реформ і демократизацією суспільного життя почали відбуватися зміни в релігійній сфері. Спочатку послідувала обережна критика попередньої державної політики щодо релігії і Церкви у періодиці.

В Україні в релігійній сфері мала місце та ж сама ситуація, що в Радянському Союзі загалом. Були і свої особливості. Демократизація суспільно-політичного та релігійного життя активізувала національно-релігійні прагнення частини українців. І хоча влада намагалася розмежувати національний та релігійний рухи, дані спроби були невдалими.

Автор вважає, що віруючі, які вважали себе греко-католиками, мало довіряли владі і в справі вирішення питань покладались більш на себе, на вирішення проблеми силовими методами. Процес перебирання храмів греко-католиками від православних відбувався надзвичайно швидко. В січні 1990 р. греко-католики вже утримували 370 храмів.

Вслід за легалізацією Української греко-католицької церкви відбулось відновлення діяльності Української автокефальної православної церкви. Значну роль в русі за автокефалію судилось відіграти близькій до Церкві інтелігенції. Розуміючи, що РПЦ явно не бажає йти на поступки в справах автокефалії, представники української інтелігенції поруч з патріотично налаштованими священнослужителями були основною рушійною силою у виборюванні автокефалії. Під їх впливом діяла й значна частина парафіян.

Важливою подією, що мала значний вплив на становлення і розвиток УАПЦ, став її перший Собор, який відбувся 5–6 червня 1990 р. На Соборі було прийнято церковний статут і визначено основні напрямки розвитку УАПЦ. Патріархом було обрано (заочно) Мстислава (Скрипника).

В дисертації відзначається, що під впливом національного пробудження відбулись вагомі події і в самій УПЦ. Розуміючи що процеси здобуття автокефалії набули значного розмаху, керівництво РПЦ намагалось протидіяти їм. Архиєрейський собор РПЦ (січень 1990 р.) прийняв „Положення про Екзархати Московського Патріархату”.

Подальше унезалежнення УПЦ пов’язане з Архиєрейським собором 25–27 червня 1990 р. Він прийняв рішення про надання УПЦ незалежності та самостійності в управлінні. В зв’язку з цим скасовувалась назва „Український екзархат”. Митрополит Київський і всієї України в межах УПЦ носив титул Блаженнійший, а предстоятель УПЦ обирався Синодом УПЦ. Синод УПЦ мав право вибирати правлячих і вікарних архиєреїв.

Вагомі події в житті УПЦ були тісно пов’язані і з проголошенням незалежної Української держави. 1–3 листопада 1991 р. в Києво-Печерській лаврі відбувся Собор УПЦ. У його документах відображено прагнення керівництва УПЦ отримати новий статус – автокефалію. Було звернення до керівництва РПЦ з проханням її надання. Однак керівництво РПЦ, розуміючи, що даний крок призведе до значного послаблення Руської православної церкви, сприймає дії керівництва УПЦ, спрямовані на досягнення автокефалії, вороже і намагається усунути предстоятеля УПЦ митрополита Філарета з його посади. На Архиєрейському соборі РПЦ, що мав місце 31 березня – 4 квітня 1992 р., митрополит Філарет змушений був пообіцяти залишити посаду предстоятеля УПЦ, однак по поверненні в Київ відмовився від своєї обіцянки.

Конфлікт вступає в нову фазу. Архиєрейський собор УПЦ, що мав місце в кінці травня 1992 р. в Харкові, змістив Філарета і обрав на його місце предстоятелем УПЦ митрополита Володимира (Сабодана).

Влада, незадоволена таким ходом дій, сприяє об’єднанню частини УПЦ, предстоятелем якої залишався Філарет, з УАПЦ. Собор УАПЦ, який відбувся 25–26 червня 1992 року, проголосив створення об’єднаної Церкви – Української православної церкви Київського патріархату.

У третьому розділі „Взаємовідносини між державою та Церквою та між окремими православними конфесіями” аналізується становлення нового демократичного релігійного законодавства, стосунки між владою і політичними структурами, з одного боку, та Православними церквами, з іншого; взаємовідносини між окремими православними конфесіями.

У дисертації зазначається, що 1990-ті роки стали періодом формування законодавчої бази, яка б відповідала демократичному устрою. Першим законодавчим актом, в якому закріплювалися права релігійних організацій та віруючих, став Закон СРСР „Про свободу совісті та релігійні організації”, прийнятий в жовтні 1990 р. Початком власне українського законодавства в релігійній сфері стало прийняття в квітні 1991 р. Закону УРСР „Про свободу совісті та релігійні організації”. Після проголошення Україною незалежності він продовжував бути законодавчим актом, який регулював релігійне життя. Однак деякі аспекти Закону потребували конкретизації та уточнень. Ними займалася Комісія Верховної Ради України з питань культури і духовного відродження. Наслідком роботи Комісії стало прийняття у грудні 1993 р. документу „Про внесення доповнень і змін до Закону Української РСР „Про свободу совісті та релігійні організації”.

Вагомою подією для діяльності релігійних організацій, їх взаємовідносин з державою стало прийняття Конституції України. В ній знайшли відбиття різні демократичні засади свободи совісті та діяльності релігійних організацій.

Позитивним тенденціям щодо врегулювання релігійного законодавства і взаємовідносин між державою та релігійними організаціями послужили пізніші Закони України, що торкалися окремих аспектів релігійної сфери, постанови Кабінету Міністрів України. Вони охоплювали фінансово-матеріальні питання, проблеми взаємовідносин між державою і Церквою – оподаткування, пільг, відбування військової служби, видачі ідентифікаційних номерів. Реституції церковної власності, розробки графіка повернення релігійним організаціям колишніх культових споруд та майна сприяли укази та розпорядження діючих Президентів України.

В дисертації відзначається, що взаємовідносини між державою і різними православними конфесіями були неоднозначними. Окремі найвищі посадові особи здійснювали спроби поставити одну з православних конфесій у привілейоване становище. Дана тенденція мала місце у першій половині 1990-х років. У другій половині 1990-х влада зрозуміла, що подібні дії призводять не лише до напруження у взаємовідносинах держави з окремими релігійними організаціями, але й у взаємовідносинах серед останніх. Влада починає займати щодо різних православних конфесій більш виважену, помірковану позицію.

У дослідженні зазначається, що стосунки між православними конфесіями в Україні характеризувалися неоднозначністю та напруженістю. Їх особливістю був релігійний конфлікт, який тривав впродовж 1990-х років і виходив за цей період. Конфлікт між православними конфесіями виник внаслідок зіткнення різних релігійних груп з приводу автокефалії та пов’язаних з нею проблем – церковної діяльності, питань побудови релігійної структури; боротьби за владу в Церкві тощо. До його вибуху певною мірою привела непослідовна політика радянської влади.

В дисертації підкреслюється, що значну роль в роздмухуванні релігійного конфлікту відіграли різні політичні сили, які намагалися використати релігійні почуття у власних цілях. Активну участь в конфлікті взяло й духовенство різних конфесій, яке через різні матеріальні та кар’єристські бажання, часто ігнорувало християнські заповіді.

Конфліктна ситуація підтримувалася і зовнішніми силами, які використовуючи релігійну ситуацію, бажали посилити або зберегти свій вплив в Україні.

Проблема загострювалася і некомпетентним втручанням чиновників.

Міжцерковний православний конфлікт впродовж 1990-х рр. змінював свої риси. Спочатку він значною мірою проявлявся через захоплення храмів, пізніше основним стало ідеологічне протистояння.

Спроби подолати конфлікт з боку різних конфесій виявилися невдалими, оскільки при цьому вони переслідували, насамперед, власні інтереси, що не могло не залишитися поза увагою їх „конкурентів”. Різні лозунги з приводу мирного співіснування, заклики до єдності були переважно декларативними, вони повинні були засвідчити перед широкими масами про християнську позицію даної конфесії.

Порозумінню між УПЦ в єдності з Московським патріархатом, з одного боку, та УАПЦ й УПЦ КП, з іншого, перешкоджало й те, що перша називала останніх неканонічними, а вони, в свою чергу, звинувачували її в антиукраїнських діях. Ситуацію також загострила й анафема, накладена РПЦ на патріарха УПЦ КП Філарета та його дії щодо підтримування різного роду розколів у Православних церквах.

Складні, напружені стосунки між православними конфесіями обмежували реалізацію їх внутрішніх резервів, певною мірою дискредитували Церкву в очах широких мас.

У четвертому розділі „Релігійне відродження та розширення сфери церковно-релігійних впливів” дисертант аналізує зміни в рівні релігійності населення та структурі Православних церков, показує впливи православ’я на інші сфери культури України, піднімає проблему утворення єдиної Української помісної православної церкви.

В дисертації відзначається, що релігійна свідомість відроджувалася як на особистісному, так і груповому рівнях. Зазнала вона також впливу і від загальної ситуації, в якій знаходилася країна. Релігія наповнювалася конкретним історичним змістом, прагнула осмислити й витлумачити події та явища суспільного життя, відбувалася її модернізація.

Притаманним також було повернення частини віруючих до усталених традиційних релігійних приписів і вимог.

Проте збільшення числа осіб, що декларувало віру в Бога, не завжди означало, що для людей, які проголосили ці декларації, віра стала одним із основних моментів їхнього життя. Для багатьох віруючих релігійна діяльність означала лише участь в обрядах, а не поглиблення релігійних переживань. В середині 1990-х років зростання кількості віруючих різко сповільнило свої темпи, однак збільшення релігійних громад продовжувалося.

У 1990-і роки значними були і темпи зростання мережі Православних церков. Найбільше релігійних організацій налічувала УПЦ. За нею йшли УПЦ КП та УАПЦ. Діяли в Україні й інші Православні церкви, представлені невеликою кількістю парафій.

Православ’я в Україні фактично переживало свій структурний ренесанс, оскільки кількість громад, монастирів, духовних навчальних закладів зросла в багато разів. Розквіт православ’я міг бути ще значнішим, якби не внутрішні православні протиріччя, що гальмували релігійне відродження.

Автор відзначає, що в розділеній на конфесії Україні православ’ю належала важлива роль у протидії бездуховності – не менш загрозливому для суспільства явищу, ніж економічні чи соціальні прорахунки.

Однією з проблем, яка постала в церковному житті України з кінця 1980-х рр. було питання українізації. Вона охоплює використання української мови у церковних функціях, включення до церковного життя українських релігійних традицій та ставлення Церкви до української національності.

Мала вплив релігія і на літературу українськими письменниками. В 1990-ті роки біблійна тематика, релігійна історія продовжували бути джерелом ідей, образів та уявлень для літературної творчості. Проте вони переосмислювалися з точки зору сучасності.

У 1990-ті роки набуває особливої актуальності проблема „мистецтво і релігія”. Для мистецтва притаманним стає більше використання релігійних образів та сюжетів, ніж в радянський період. Однак, українські художники-сучасники не були служниками релігії, вони, використовуючи релігійну тематику, конструювали свій світ за допомогою переводу предметно-чуттєвого світу в систему знаків і значень.

Спостерігався буремний розвиток і суто церковного мистецтва. Швидкими темпами відбувався ріст числа нових храмів. Для їх розписувань залучалося чимало талановитих художників.

В українському православ’ї відбувається відродження іконописних традицій. Створюються школи, майстерні, що забезпечують іконами віруючих та храми.

У період національного та релігійного відродження почалось і відродження духовної музики. Композиторами було створено ряд творів на релігійну тематику. Свої духовні хори створювались у храмах, монастирях та навчальних закладах. В репертуарах багатьох професійних колективів притаманним стало використання релігійних давньоруських розспівів. Українська духовна музика досить часто звучала на радіо і телебаченні.

В дисертації зазначається, що Православні церкви розгорнули значну роботу в царині релігійного просвітництва. При храмах діяли різного роду школи, в яких дорослі і діти більш детальніше знайомилися з православним віровченням, Біблією. Особливу активність у цій сфері проявила УПЦ.

Протягом 1990-х рр. обірваний раніше зв’язок „Церква – культура” в незалежній Україні набирав сили і невпинно відновлювався.

Після розпаду СРСР й здобуття Україною незалежності важливою проблемою стало утворення єдиної Української помісної православної церкви. Автокефалії православ’я в Україні бажала не лише частина православного духовенства та мирян, але й влада та окремі політичні партії. Останній факт надавав проблемі політичного забарвлення. Цьому сприяла і невиразність, складність та контроверсійність проблеми вирішення надання автокефалії.

Перепоною на шляху стримання автокефалії стала непохитлива позиція керівництва РПЦ щодо вирішення цього питання. Воно не бажало порушувати геоцерковну ситуацію, тому, що це послаблювало позиції самої РПЦ в багатьох сферах суспільного та релігійного життя. Даний період не лише не став епохою формування Української помісної православної церкви, але й характеризувався децентралізаційними тенденціями в православ’ї, оскільки в Україні на початку 1990-х років постали три вагомі православні конфесії – УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ, між якими часто виникали конфлікти.

Спроби об’єднати їх виявились неефективними. Цьому перешкоджали, насамперед, позиції кожної з Церков. УАПЦ й УПЦ КП виступали за рівноправне об’єднання в результаті якого б їхнє керівництво зберегло б свої важелі впливу. Керівництво УПЦ вважало, що повинно відбутися не об’єднання Православних церков, а приєднання УАПЦ, УПЦ КП до УПЦ через покаяння.

Не сприяло утворенню єдиної Української помісної православної церкви і втручання влади в першій половині 1990-х років у цей процес. Звиклі до колишніх силових методів регулювання, релігійного життя, державні чиновники не хотіли сприймати нових реалій, в яких колишні методи виявилися неефективними.

Ідея утворення єдиної Української помісної православної церкви не була сприйнята і широкими масами віруючих. Значна частина їх, що проживала в східних та південних районах (росіяни та русифіковані українці) сприймали дії, спрямовані на розрив єдності з РПЦ, вороже. Навіть значна частина патріотично налаштованих віруючих-українців не пройнялася цією ідеєю.

У висновках подано підсумки проведеного дослідження, викладено його основні результати, що виносяться на захист:–

історія трансформаційних процесів у православних конфесіях України періоду 1990-х років досліджувалася фрагментарно, об’єктом дослідження були лише окремі аспекти проблеми. Використання вищезазначених документів та літератури з критичною оцінкою їх дозволило авторові вирішити основні завдання дисертаційного дослідження;–

упродовж кінця 1980-х – початку 1990-х років відбулися корінні зміни в релігійній політиці та релігійному житті України. На зміну радянській атеїстичній політиці прийшла демократична релігійна політика. Демократизація релігійної сфери зумовила зміни в релігійній карті України. Нововідродженні УГКЦ та УАПЦ стали серйозними суперниками РПЦ в західному регіоні. Релігійне життя характеризувалося високим ступенем конфліктності та сполітизованості;–

на початку 1990-х років відбулися значні зміни в організаційній мережі РПЦ в Україні, які здійснювались у кілька етапів. На початку 1990 р. Український екзархат РПЦ отримує більшу самостійність і право йменуватися Українською православною церквою, а восени цього року УПЦ було проголошено незалежною і самостійною у своєму управлінні, тобто такою Церквою, яка зберігає свою єдність з Московським патріархатом. В кінці 1991 – на початку 1992 рр. керівництво УПЦ здійснило невдалу спробу отримати автокефалію, що призвело до відходження частини громад на чолі з Філаретом від УПЦ. Об’єднавшися з УАПЦ за допомогою влади вони утворили нову Православну церкву – УПЦ КП;–

періодом формування демократичної і законодавчої бази в релігійній сфері стали 1990-ті роки. Закон УРСР „Про свободу совісті та релігійні організації” став початком власне українського законодавства. Різні демократичні засади свободи совісті були відбиті в Конституції України. Окремі сфери релігійного життя регулювалися постановами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, указами та розпорядженнями президентів України. Взаємовідносини між владою та окремими православними конфесіями були неоднозначними в різні періоди. Спочатку надавалося привілейоване становище УПЦ КП, потім – УПЦ, згодом приходить поміркована позиція щодо рівного становища обох найвпливовіших Православних церков. Українські православні структури активно включаються в політичне життя, підтримуючи окремих кандидатів у президенти України та депутати Верховної Ради України, хоча й не досягають у політичній сфері значного впливу;–

стосунки між православними конфесіями в Україні характеризувалися напруженістю. Особливістю релігійного життя був конфлікт, спричинений зіткненням різних релігійних груп з приводу автокефалії та церковного майна, питань побудови релігійної структури. До виникнення конфлікту призвела непродумана політика держави, некомпетентність чиновників, намагання різних політичних сил використати його у своїх цілях, амбіції та непоступливість духовних осіб. Конфлікту були притаманні зміни своїх рис;–

у 1990-х роках спостерігався ріст числа віруючих та чисельності віруючих різних конфесій. Однак зростання релігійності мало переважно екстенсивний характер. Для багатьох віруючих релігійність означала лише участь в обрядах, а не поглиблення релігійних переживань. В середині 1990-х років темпи зростання чисельності віруючих сповільнилися, однак інтенсивно збільшувалася кількість релігійних громад та нових конфесій;–

посилюється вплив православ’я на інші сфери культурного життя. Православні церкви доклали чимало зусиль у справі культурного відродження. Релігійні сюжети, образи та ідеї почали більше використовуватися в літературі та мистецтві. Спостерігалося відродження суто релігійного мистецтва – будівництва храмів, їх розпис, виготовлення ікон та дзвонів. Зростало видання духовної літератури, особливо в УПЦ. Суспільством відводилась українському православ’ю основна роль у консолідації нації;–

ідея утворення єдиної Української помісної православної церкви не була реалізована в 1990-х роках. Спроби закладення її підвалин наштовхувалися на сильні децентралізаційні тенденції. До УАПЦ, яка постала в 1989 році, та УПЦ додалася нова конфесія УПЦ КП, що виникла в 1992 році внаслідок розколу. Намагання об’єднати різні Церкви виявилось неефективним. Цьому перешкоджали позиції кожної з Православних церков, некваліфіковане втручання в об’єднавчий процес посадових осіб, а також небажання частини віруючих цих конфесій.

Основний зміст дисертації викладено у публікаціях:

1. Розвиток релігійного законодавства в Україні (1990-ті рр.) // Наукові записки: Збірник наукових статей Вінницького державного педагогічного. університету імені Михайла Коцюбинського. Історія. – Вінниця, 2002. – Вип. 7. – С.100 – 107;

2. Взаємини між православними церквами в Україні (1990-ті рр.) // Наукові записки: Збірники наукових статей Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Історія. – Вінниця, 2004. – Вип. 8. – С.77 – 83.

3. Православне і культурне життя в Україні (1990-ті рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Збірник наукових статей. – Вип. 6. – К.: Інститут історії НАН України, 2002. – С.315 – 322;

4. Проблема утворення єдиної української помісної православної церкви (1990-ті рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. – Збірник наукових статей – Вип. 7. – К.: Інститут історії НАН України, 2004. –С. 492 – 506.

АНОТАЦІЇ

Прокопчук Л.В.Трансформаційні процеси в православних конфесіях України (90-ті роки ХХ ст.) – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступення кандидата історичних наук, спеціальність 07.00.01 Історія України. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2005.

У дисертації вперше в історіографії комплексно аналізуються трансформаційні процеси в православ’ї України. Окрема увага приділяється питанням переходу компартійного керівництва в кінці 1980-х – початку 1990-х років до нової демократичної політики в релігійній сфері, відродження Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков. Розглядає автор також процеси унезалежнення структур РПЦ в Україні, що мали місце на початку 1990-х років та утворення Української православної церкви Київського патріархату. Серед основних проблем, які аналізуються в дисертації: взаємовідносини між державою та Церквою, вплив Православних церков на політичне життя, стосунки між православними конфесіями, зростання релігійності населення і розширення мережі Православних церков, вплив православ’я на інші сфери культурного життя України, проблема об’єднання Православних церков.

Ключові слова: Церква, конфесії, автокефалія, держава, влада, Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ).

Прокопчук Л.В. Трансформациные процессы в православных конфессиях Украины (90-е годы ХХ.) – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук, специальность 07.00.01 – История Украины. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. Киев.2005.

В диссертации впервые в историографии комплексно освещаются трансформационные