НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

РОССІХІН ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ

УДК 340.15(477)“18–19”

ПЕНІТЕНЦІАРНА СИСТЕМА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В ХІХ –

НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. (на матеріалах українських губерній)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії держави і права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор Рум’янцев В’ячеслав Олексійович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн.

Офіційні опоненти:

- доктор юридичних наук, доцент Лемак Василь Васильович, Ужгородський національний університет, завідувач кафедри теорії та історії держави і права;

- кандидат юридичних наук, доцент Горбачов Василь Павлович, Донецький інститут внутрішніх справ, проректор з наукової роботи

Провідна установа – Інститут законодавства Верховної Ради України, відділ проблем розвитку національного законодавства, м. Київ

Захист відбудеться 20 грудня 2005 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розісланий 19 листопада 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гончаренко В. Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. З початку 90-х років XX ст. Україна взяла курс на побудову громадянського суспільства і правової держави. Проте формування нового економічного базису, бурхливий сплеск неконтрольованого ринку, соціальна і правова незахищеність українських громадян стали благодатним ґрунтом для розквіту злочинності, яка набуває якісно нових, не відомих раніше форм. Тому сьогодні зростає роль спеціальних органів держави, діяльність яких цілком спрямована на боротьбу зі злочинністю. У системі цих органів особливе місце займають установи, які виконують покарання у вигляді позбавлення волі, – пенітенціарні установи.

Стан кримінально-виконавчої системи відображає ступінь цивілізованості країни. Нинішнє становище кримінально-виконавчої системи України з очевидністю показує, що вона потребує серйозної кореляції і видозмінення. Тут сплітається в клубок комплекс соціально-економічних, правових, психологічних проблем, без належного розв’язання яких безглуздо вважати пріоритетними питання виправлення засуджених та їхньої адаптації до вільного життя.

Процес зміни юрисдикції кримінально-виконавчої системи як у минулому, так і сьогодні, спрямований на досягнення однієї загальної мети: зробити пенітенціарну систему не тільки каральною, але і гуманною. Як відомо, повне пізнання, а тим більше розв’язання сучасних проблем науки і практики немислиме без з'ясування їхньої історії. Тому знання історії формування й еволюції пенітенціарного системи необхідне для правильного розуміння і всебічної оцінки її ролі та призначення в системі державних органів.

Нині дослідники і практики найчастіше апелюють до закордонного досвіду, часто забуваючи досвід вітчизняний. А він був би дуже корисний у процесі реформування кримінально-виконавчої системи України. В останні роки у вітчизняній кримінально-виконавчій сфері відбуваються явища, схожі з ситуацією, в якій опинилася пенітенціарна система Російської імперії в ХІХ ст. (недостатнє фінансування пенітенціарних установ, незадовільні умови утримання засуджених, дискусія про доцільність трансформації пенітенціарних установ у тюрми за західним зразком). Однак через недостатнє дослідження відповідних історико-правових проблем неможливо використовувати досвід імперського законодавця у діяльності відповідних пенітенціарних установ і не повторювати сьогодні колишніх помилок у функціонуванні системи виправних установ.

Вивчення генезису вітчизняної пенітенціарної системи в даний час має ряд недосліджених напрямків. Насамперед це пов'язано з деякою “закритістю” теми, її специфічністю, обмеженим доступом до архівних документів тощо. Так, регіональний аспект діяльності вітчизняного пенітенціарного механізму на різних етапах розвитку, питання правового статусу адміністрації пенітенціарних установ, відомчої належності та управління пенітенціарною системою мають величезний науковий потенціал і являють собою велике поле діяльності для сучасного дослідника. У зазначених аспектах система пенітенціарних установ у Російській імперії в ХІХ – на початку ХХ ст. на монографічному рівні ще не досліджувалася. Зберігаються істотні прогалини в джерельній базі, необхідній для вивчення і викладання історії органів, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі, а також історії кримінально-виконавчого права. Як наслідок вивчення історії становлення пенітенціарної системи, основ управління тюремними установами в сукупності з іншими взаємозалежними з цим питаннями набуває важливого і самостійного наукового інтересу як у теоретичному (історико-правовому і кримінально-виконавчому), так і в практичному відношенні. Усі ці обставини й визначили ступінь актуальності обраної теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн у межах цільової комплексної програми Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого “Актуальні проблеми історії Українського національного державотворення”, №0186.0.070872.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного вивчення і ретроспективного аналізу законодавчих актів дореволюційного періоду, історико-правових джерел, архівних і інших документальних матеріалів прослідкувати шляхи становлення, розвитку, правового регулювання і діяльності пенітенціарних установ у Російській імперії XIX – початку XX ст., з’ясувати проблеми і соціальні наслідки правозастосовчої практики в українських губерніях, сформулювати рекомендації і пропозиції з використання досвіду російського імперського законодавства для вдосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи нашої держави в сучасний період.

Необхідною умовою для досягнення поставленої мети є вирішення наступних задач:*

узагальнити законодавчі документи, наукові, архівні та інші матеріали для визначення ступеня і рівня теоретичної розробленості проблеми;*

визначити систему пенітенціарних установ, призначених для реалізації покарань, пов'язаних з позбавленням волі, показати їх роль і місце в державному механізмі;*

виявити особливості розвитку місць позбавлення волі в Росії з давніх часів до XIX ст. і показати їх вплив на стан пенітенціарної системи в ХІХ – на початку ХХ ст.;*

встановити загальні закономірності, характерні для розвитку пенітенціарної системи Російської імперії в ХІХ – на початку ХХ ст.;*

дослідити стан правового регулювання виконання покарання у вигляді позбавлення волі;*

виявити стан і особливості застосування інституту позбавлення волі в українських губерніях Російської імперії в зазначений час;*

проаналізувати умови утримання арештантів у різних пенітенціарних установах;*

дослідити рівень професійної підготовки і роль управлінських структур у сфері забезпечення функціонування тюремного відомства;*

узагальнити роль благодійних організацій в реалізації мети покарання;*

висвітлити особливості формування і функціонування системи пенітенціарних установ на регіональному рівні в українських губерніях імперії;*

виявити передумови тюремної реформи і дати оцінку стану пенітенціарної системи Росії в період проведення буржуазних реформ другої половини XIX – на початку ХХ ст.;*

сформулювати теоретичні положення, висновки і пропозиції щодо використання досвіду діяльності пенітенціарної системи в ХІХ – на початку ХХ ст., спрямовані на вдосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи сучасної України.

Об'єктом дослідження є становлення і розвиток системи спеціальних установ, призначених для реалізації кримінальних покарань, пов'язаних з позбавленням волі, нормативної бази, що регулювала діяльність пенітенціарних установ.

Предметом дослідження є рішення державних органів, норми кримінального, кримінально-виконавчого та інших галузей права, відомчі та інші підзаконні правові акти, регулюючі діяльність пенітенціарних установ і умови утримання в них, взаємини центрального і місцевих органів управління місцями ув’язнення, правове становище адміністрації і співробітників тюремного відомства, практика виконання і відбування позбавлення волі, правові основи формування і функціонування пенітенціарного відомства на території українських губерній Російської імперії в дореволюційний історичний період. У предмет дослідження не включаються місця позбавлення волі, не призначені для виконання кримінальних покарань, пов'язаних з позбавленням волі (гауптвахти, приміщення для утримання під вартою, боргові тюрми та ін.), оскільки у них принципово інша правова природа.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження визначені поставленими завданнями. Вони охоплюють XIX – початок XX ст. і обумовлені двома обставинами. По-перше, система пенітенціарних установ (установ, які виконують покарання у вигляді позбавлення волі не тільки з репресивною метою по відношенню до злочинця, але й з метою його виправлення та підготовки до нормального життя поза тюрмою) стала формуватися на початку ХІХ ст. і склалася до середини того ж століття. По-друге, подальший розвиток тюремної системи Російської імперії принципово не змінювався (не беручи до уваги деякі аспекти, що мають об'єктивний характер, наприклад, скасування тілесних покарань при виконанні позбавлення волі) до 1917 р. Крім того, протягом ХІХ ст. найбільш опукло виявляється зміна умов утримання арештантів у різних пенітенціарних установах. Таким чином, зазначений період дозволяє вивчити систему пенітенціарних установ імперської Росії в її цілісному вигляді: від утворення, становлення, правового закріплення і до скасування.

Територіальні рамки роботи охоплюють українські землі, які входили до складу Російської імперії.

Методологічною основою дисертації є діалектичний метод пізнання (використовувався при аналізі кримінального та кримінально-виконавчого законодавства у динамиці його розвитку, при з’ясуванні його основних понять), в рамках якого застосовувалися методи аналізу і синтезу (в основі дослідження лежить принцип наукової об'єктивності, який припускає урахування всієї сукупності факторів, що вплинули на функціонування тюрем Російської імперії, і який неможливий без сходження від абстрактного до конкретного, від простого до складного), історичного (при дослідженні генезису кримінально-виконавчої системи), формально-логічного (при опрацюванні конкретних нормативно-правових актів у пенітенціарній сфері), соціологічного (при вивченні соціальної і економічної обгрунтованості змін в тюремному законодавстві, визначенні реальних умов виконання покарання у вигляді позбавлення волі, масштабів використання арештантської праці), статистичного (при узагальненні статистичних даних), порівняльно-правового (для зіставлення російського та закордонного законодавства і стану виконання позбавлення волі), структурно-системного і структурно-функціонального (для дослідження структури і ієрархічності будови системи управління пенітенціарною системою імперії) аналізу. Об'єкт дослідження розглядається через призму теорії органічного розвитку, що визначає системний підхід до дослідження: проблема досліджувалася в рамках як об'єктивних факторів – форма правління, політичний режим, суспільно-політична обстановка, так і суб'єктивних – погляди і дії державних, громадських і наукових діячів, які безпосередньо або побічно визначали внутрішню, у тому числі і кримінально-виправну, політику в Росії.

Крім того, використано спеціальні методи, характерні для історико-правової науки. Історико-генетичний метод був застосований при аналізі розвитку пенітенціарної політики держави і місць позбавлення волі в їх історичному русі: від становлення і до 1917 р. Історико-порівняльний метод дав можливість розкрити суть явищ, які стали об'єктом даного дослідження в тих випадках, коли вона неочевидна: виявити загальне і окреме та якісно відмінне в пенітенціарному законодавстві того або іншого історичного етапу. Застосування історико-системного методу зумовлено необхідністю цілісного вивчення пенітенціарної системи в ХІХ – на початку ХХ ст.

Наукова новизна дослідження визначається самою постановкою проблеми, підходом до її висвітлення і полягає в наступному:

1. Вперше у вітчизняній історико-правовій науці здійснено монографічне дослідження пенітенціарної системи Російської імперії на матеріалах українських губерній упродовж ХІХ і на початку ХХ ст. Показано процес її становлення і розвитку, правового регулювання організації та діяльності. Виявлено закономірності розвитку пенітенціарної системи в зазначений період та показано взаємозв'язок основних напрямів тюремної реформи 1879 р. з практичною діяльністю пенітенціарних установ і концептуальними положеннями Кримінального уложення 1903 р. в частині регулювання тюремної системи.

2. Уперше встановлено, що тюремна система Російської держави пройшла у своєму розвитку декілька етапів. Перший (до кінця XVІІ ст.) характеризується як відсутністю чіткої системи місць позбавлення волі, так і невизначеністю органів управління ними, превалюванням мети покарання; другий – створенням системи місць позбавлення волі, використанням праці ув'язнених на користь держави (ХVІІІ ст.); третій (кінець ХVІІІ – 60-ті рр. ХІХ ст.) – розвитком пенітенціарних ідей, благодійної діяльності приватних осіб та організацій, усвідомленням завдання виправлення злочинця як мети покарання, що знайшло закріплення у Зводі установлень і статутів про утримуваних під вартою (1832 р.) і Уложенні про покарання кримінальні та виправні (1845 р.); четвертий (60-ті рр. ХІХ ст. – 1917 р.) – проведенням реформи тюремної системи, централізацією її управління у 1879 р., активною нормотворчою діяльністю у сфері виконання покарання у вигляді позбавлення волі, остаточним закріпленням ідеї виправлення злочинця, що було відбито у Кримінальному уложенні (1903 р.) та Загальній тюремній інструкції (1915 р.).

3. Показано процес поширення протягом першої половини ХІХ ст. використання військово-арештантських рот, які були установами для позбавлення волі для військовослужбовців, на цивільне населення.

4. Відтворено основні етапи формування системи управління пенітенціарними закладами. Показано її своєрідність, яка полягала в тому, що функції органу управління місцями позбавлення волі фактично виконувала благодійна організація – Піклувальне про тюрми товариство – і її комітети на регіональному рівні. Але з 1855 р. ці організації стали контролюватися МВС і губернаторами, що сприяло їх перетворенню на частину державного апарату.

5. Виявлено причини проведення в Росії у 1879 р. тюремної реформи, яка була зумовлена залишковим принципом фінансування пенітенціарної сфери, що призводило до незадовільних умов утримання арештантів у місцях позбавлення волі та неефективного управління тюремною системою.

6. По-новому показано правове становище ГТУ: його підпорядкованість (МВС і Міністерству юстиції), внутрішня структура, відносна самостійність дій незалежно від відомчої приналежності.

7. Проаналізовано організацію та діяльність оригінальної структури у складі ГТУ, яка не мала аналогів у зарубіжній пенітенціарній практиці, – Тюремної інспекції, на яку покладалися функції розробки проектів законодавчих актів у тюремній сфері, проведення ревізії місць ув’язнення і керівництво їх діяльністю.

8. Уперше досліджено еволюцію правового становища тюремних службовців, їх підбір, навчання і матеріально-фінансове забезпечення.

9. На значному документальному матеріалі показано діяльність в українських губерніях заснованих у 1866 р. при землеробських колоніях і ремісничих притулках виправних закладів для неповнолітніх правопорушників з метою їх виправлення шляхом залучення до праці та надання початкової освіти і професійних навиків.

10. Доведено, що на зламі XIX – XX ст. у Росії була сформована добротна правова основа функціонування установ, що виконували кримінальні покарання у вигляді позбавлення волі, завдяки якій була чітко врегульована діяльність цих установ. Проте суперечність у концептуальних положеннях Кримінального уложення 1903 р., розбіжності в декларуванні і реальному житті стали гальмом у подальшому розвитку пенітенціарної системи в Росії.

11. Визначено, що система пенітенціарних установ Російської імперії за своєю структурою відображала соціологічний напрям у теорії кримінального покарання, що виявлялося перш за все в достатньо широкому переліку пенітенціарних установ. Хоча на практиці відмінностей між різними видами пенітенціарних установ часто не існувало.

12. Набуло подальшого розвитку положення про те, що складовою частиною пенітенціарної політики Російської держави в ХІХ ст. в цілому і зокрема в українських губерніях було використання праці арештантів для вирішення економічних завдань, хоча й меншою мірою, ніж у попередній період.

13. Визначено, що, незважаючи на централізацію управління пенітенціарної системи, на практиці організація та діяльність її окремих установ, умови утримання арештантів були вельми різними через матеріальне забезпечення, традиції, освітній та культурний рівень тюремних службовців тощо.

14. Доведено, що протягом ХІХ – початку ХХ ст. в українських губерніях у меті покарання репресивні засоби покарання все більше поступалися місцем засобам виправлення особи злочинця. У цей же час утвердилися традиції патронатної діяльності: влаштування долі ув’язнених після виходу на волю, підготовка їх до нормального життя поза тюрмою і т.ін.

Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що викладені в ній положення, узагальнення і висновки, а також нові документи, що вперше вводяться у науковий обіг, дадуть можливість, з одного боку, глибше зрозуміти тенденції розвитку пенітенціарної системи в зазначений період, а з другого – використати історичний досвід для реформування пенітенціарної системи України сьогодні.

Зокрема, можна виділити такі сфери застосування результатів дослідження:

а) науково-дослідну – для подальшого розвитку науки історії держави і права, кримінології, кримінально-виконавчого права, складовою яких може стати історія пенітенціарної системи, у використанні матеріалів та висновків дослідження при написанні монографій та інших наукових праць;

б) правотворчу – у процесі вдосконалення чинного законодавства з урахуванням як позитивного, так і негативного історичного досвіду;

в) навчальну – у процесі написання підручників, посібників та викладання курсів “Історія держави і права України”, “Кримінально-виконавче право”, спеціальних курсів;

г) інформаційно-аналітичну – в роботі установ, пов’язаних з вивченням функ-ціонування пенітенціарної системи та розробленням пенітенціарної політики.

Апробація результатів дисертації проведена під час її обговорення на кафедрі історії держави і права України та зарубіжних країн Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого. Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися автором на міжнародних науково-практичних конференціях. Теоретичні висновки науково-дослідної роботи використовувалися у навчальному процесі у НЮАУ імені Ярослава Мудрого.

Публікації: Результати дослідження знайшли своє відображення в 4 авторських статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та у 4 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структуру дисертації складають вступ, чотири розділи (10 підрозділів), висновки, список використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи 219 сторінок, з них основного тексту – 193, список використаної літератури – 26 сторінок (383 найменування літератури).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його мета і задачі, об’єкт і предмет, методологічна основа проведеного наукового пошуку, новизна дисертаційної роботи, вказується на зв'язок роботи з науковими програмами, темами, висвітлюються питання щодо апробації наукових результатів, їх теоретичне та практичне значення.

Розділ перший “Історіографія та джерельна база дослідження”. У процесі дослідження встановлено, що проблема розвитку пенітенціарної системи Російської імперії цікавила науковців дореволюційного, радянського та пострадянського періодів.

Історіографія дореволюційного періоду багатопланова і пов’язана з іменами М.В.Владимирського-Буданова, Д.О.Дриля, М.Д.Калмикова, О.Ф.Кистяківсь-кого, Д.В.Країнського, М.Ф.Лучинського, В.М.Нікітіна, М.Ф.Прянішнікова, О.П.Саломона, М.Д.Сергєєвського, В.О.Соллогуба, М.С.Таганцева, М.Г.Фельдш-тейна, І.Я.Фойницького, М.М.Ядринцева та ін. Однією з характерних рис цього етапу є відсутність протягом тривалого часу (до останньої чверті XIX ст.) сформованих наукових напрямків у дослідженні пенітенціарної проблематики. Тому більшість правових актів, інших державних рішень у цій сфері складалися без попереднього вивчення справ, у тому числі й без урахування історичного досвіду розробки і реалізації пенітенціарної політики, віддавалися на розсуд тих чиновників, які ними займалися. Наприкінці XIX ст. зростає загальна кількість праць, у яких на основі аналізу накопиченого досвіду детально й досить критично оцінюється тогочасний стан тюремної системи. При цьому немає сумніву в тому, що вивчення розвитку пенітенціарної системи вийшло на більш високий рівень напередодні і після тюремної реформи 1879 р. Нагальна потреба реорганізації тюремної системи Росії зумовлювала зростання державного і громадського інтересу до наукового вивчення даної проблематики. З'являється навіть специфічний дореволюційний термін – “тюрмознавство”. Представники цього наукового напрямку (А.Піонтковський, С.Познишев, С. Гогель, С.Мокринсь-кий та ін.) прагнули досліджувати сучасну їм проблематику на широкому історичному фоні. Значний інтерес для розуміння сутності пенітенціарної політики Російської держави дореволюційного періоду становлять роботи практичних працівників місць позбавлення волі, включаючи керівні кадри ГТУ, насамперед М.М.Галкіна-Врасського, П.К.Грана, С.С.Хрульова та ін., які мають не тільки історіографічне, але й чимале джерельне значення. На початку XX ст. разом з проблемами пенітенціарних закладів стали досліджуватися і проблеми злочинності неповнолітніх, пенітенціарної педагогіки, патронатної діяльності, якими займалися М.М.Гернет, С.К.Гогель, О.О Фідлер та ін. У рамках дореволюційної історіографії окремий блок робіт становлять публікації закордонних авторів, насамперед А. де Кюстіна та Дж.Кеннана. Про російські пенітенціарні установи, їхню історію в XIX ст. активно писали не тільки фахівці, але й мандрівники, журналісти, причому, як правило, у критичному тоні.

Слід зауважити, що більшість робіт авторів дореволюційного періоду мають історико-правовий, оглядово-статистичний, а в окремих випадках навіть збірний (побут, фольклор) характер, недоліком окремих робіт є фрагментарність фактів і свідчень, відсутність великих наукових праць, де б у прямій постановці вивчалася діяльність пенітенціарних установ, їх управління та персоналу.

Принципово новий етап у розвитку історіографії проблеми почався після встановлення радянської влади, коли дослідження з гуманітарних наук набули вираженого політико-ідеологічного відтінку, який визначався внутріполітичною доктриною, заснованою на комуністичній ідеології. Цей період пов’язаний з іменами таких дослідників пенітенціарної системи, як Ф.Х.Ахмадєєв, С.Л.Гайдук, М.М.Гернет, М.П.Єрошкін, О.І.Зубков, М.М.Ісаєв, Р.С.Мулукаєв, Б.С.Утевський, М.Д.Шаргородський, Д.І.Шинджикашвилі, Є.Г.Ширвіндт та ін. Політико-ідеологічний фактор був визначальним протягом усього періоду існування радянської держави. Інформація осмислюється і подається у рамках офіційно прийнятої в суспільстві ідеології. Якщо гранично спрощувати, то змістовно це означало вихваляння радянської пенітенціарної системи і критику дореволюційної (як і західної) тюремної концепції та закритість, яка звідси випливає, радянських виправно-трудових установ як для суспільства, так і для вітчизняних і закордонних учених.

З початку 1990-х рр. починається сучасний етап дослідження пенітенціарної системи дореволюційного періоду, пов’язаний з іменами таких дослідників, як Л.І.Бєляєва, О.М.Григор’єв, М.Г.Дєтков, О.І.Дубровіна, А.М.Зоріков, О.П.Неалов, М.І.Петренко, А.П.Пєчніков, Г.О.Радов, Л.П.Рассказов, О.О.Симатов, Є.О.Скри-пільов, І.В.Упоров, О.Н.Ярмиш та ін. На цьому етапі розвитку вітчизняної юридичної науки в середовищі вчених значно активізувалася розробка пенітенціарного напрямку. Було видано роботи, де пенітенціарна політика імперської держави розглядається з більш об'єктивних позицій, чому значною мірою сприяла відкритість джерел, насамперед архівних, які раніше були недоступними для дослідників. Багато в чому це пов'язано з процесом руху по шляху радикальних економічних, політичних і соціальних реформ, що неминуче змушує звертатися до минулого в пошуках відповідей на хвилюючі сьогодні суспільство питання. Великий інтерес сучасних юристів до досліджуваної проблематики означає всю серйозність осмислення ними тієї ролі, яку відіграє інститут виконання покарань у системі спеціальних державних органів, діяльність яких спрямована на боротьбу зі злочинністю.

Здійснення мети і задач початого дослідження, потребувало докладного аналізу широкого кола як опублікованих матеріалів, так і архівних документів. Звертаючись до блоку відкритих публікацій, слід виділити основні групи таких джерел: 1) директивні рішення державних органів у сфері пенітенціарної політики; 2) законодавчі і підзаконні нормативні правові акти; 3) статистичні і довідкові видання, 4) спогади сучасників і учасників пенітенціарної діяльності на різних етапах історії країни; 5) періодичні видання, де висвітлювалися пенітенціарні проблеми; 6) літературна творчість ув'язнених. Використання цих джерел склало основу дослідження, допомогло автору в вирішенні основних задач, поставлених перед дослідженням.

Розділ другий „Історично-правовий огляд стану пенітенціарної системи в дореформений період” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 „Становлення в Росії системи закладів, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі” на основі вивчення великого масиву історико-правових джерел висвітлено виникнення та розвиток тюремних установ Російської держави до початку ХІХ ст. Тюремні установи згадуються вже в Судебниках 1497 р. та 1550 р. Але тюремне ув’язнення до кінця XVІІ ст. мало лише попереджувальний характер та застосовувалося на досудовій стадії процесу. Соборне уложення 1649 р. згадує тюремне ув’язнення вже більш ніж в 40 випадках. При Петрі І широкого розмаху набула практика використання праці ув'язнених на різного роду роботах, що було закріплено в Артикулі військовому 1715 р. Петро I швидко оцінив переваги арештантської праці, яка не вимагає великих фінансових витрат, і став активно використовувати її для реалізації своїх грандіозних планів у процесі здійснення державних перетворень. Умови утримання засуджених до позбавлення волі були жахливими. Людина, яка потрапляла до тюрми, була приречена на повільну смерть. Певні позитивні зміни в тюремній системі стали відбуватися лише за царювання Катерини ІІ, яка послідовно проводила політику, спрямовану на вдосконалення та централізацію державного апарату. У цей період в Росії починає формуватися ідея виправлення злочинців через працю. Катерина II під впливом гуманістичних ідей просвітництва, бажаючи привнести в Росію передовий тюремний досвід, дійшла думки про необхідність створення відповідного нормативного документа – Статуту про тюрми, але цей акт так і не був затверджений. У Російській імперії другої половини XVIII ст. склалося становище, коли, з одного боку, з'явилися перші науково обгрунтовані ідеї про цілі покарання у вигляді позбавлення волі, його зміст, порядок і умови виконання, які відповідали передовим поглядам того часу в цій сфері; а з другого боку, фактично, система місць позбавлення волі розвивалася сама по собі, без урахування нових ідей, виходячи із суто прагматичних цілей. Завдання виправлення арештантів ще не знайшло якої-небудь соціальної і матеріальної опори.

У підрозділі 2.2 „Пенітенціарна система Російської імперії в ХІХ ст. у дореформений період” аналіз архівних матеріалів та наявної літератури з досліджуваного питання дозволив зробити висновок, що органом управління пенітенціарною системою фактично було філантропічне Піклувальне про тюрми товариство, метою якого проголошувалося етичне виправлення злочинців, утримуваних в місцях ув’язнення, і поліпшення їх стану. Визначено, що з часів Олександра І починається активне видання нормативних актів, що стосувалися пенітенціарної сфери: Положення про посаду наглядачів тюремних замків 1823 р., Статут про утримуваних під вартою 1832 р., Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. та ін., які були систематизовані в XІV томі Зводу законів. До середини ХІХ ст. склалася дуже складна система кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі і установ, призначених для його виконання: гамівні та робочі будинки, ув’язнення, яке поєднувалося із засланням (в основному, в монастирські тюрми), каторга, військово-арештантські роти, фортеці та тюрми. Тюремне управління як у центрі, так і на місцях, було розпорошене між різними юрисдикціями. На місцях пенітенціарні установи перебували в підпорядкуванні посадовців і органів, які належали до різних відомств: губернатор і губернське правління, комітети Товариства піклувального про тюрми, губернський прокурор, повітовий стряпчий, поліцмейстер, городничий, справник, начальник внутрішньої варти, жандармський штаб-офіцер.

У підрозділі 2.3 „Організація діяльності пенітенціарної системи Російської імперії напередодні реформи в 1862–1879 рр.” йдеться про те, що скасування кріпосного права спричинило цілу низку реформ. Правлячі кола чудово усвідомлювали, що, реформуючи суд, армію, фінансову систему, місцеве управління, не можна залишити осторонь тюремне питання. Усвідомлення необхідності змін у російській тюремній сфері відбулося не без впливу західних гуманістичних ідей і зарубіжного досвіду. З метою впорядкування функціонування тюремних установ уряд вживав заходів до централізації тюремного управління. 18 серпня 1862 р. була затверджена думка Державної ради, згідно з якою завідування всіма місцями позбавлення волі цивільного відомства було зосереджено в МВС, що поклало початок реформі тюремної частини. При цьому МВС спільно з Міністерством юстиції було запропоновано вибрати конкретні пенітенціарні системи для певних губерній. У зв'язку з цим, з 1862 р., МВС починає збирати офіційні відомості про стан тюремної системи Російської імперії, тим самим готуючи грунт для проведення реформи.

Розділ третій „Реформа пенітенціарної системи та правова регламентація основних видів позбавлення волі (1879– початок ХХ ст.) має п’ять підрозділів.

У підрозділі 3.1 „Передумови та зміст тюремної реформи в Росії в другій половині ХІХ ст. та перетворення в системі пенітенціарних закладів” на основі аналізу значної кількості архівних та інших документів стверджується, що найбільші зміни в системі пенітенціарних установ стали відбуватися в останній третині ХІХ ст., які, власне, й іменуються тюремною реформою. Початок цих змін пов'язується із створенням у 1872 р. Комісії для складання загального систематичного проекту про тюремне перетворення під головуванням В.Соллогуба, а з 1877 р. – К.Грота. У своїй роботі комісія враховува-ла результати роботи міжнародних тюремних конгресів. Комісія дала достатньо реалістичну оцінку існуючому в Росії становищу в місцях позбавлення волі, констатувавши украй незадовільний стан пенітенціарних установ. У 1879 р. була затверджена думка Держради про створення Головного тюремного управління (ГТУ), яке наділялося деякими правами окремого міністерства і повинно було втілювати в життя основні напрями тюремних перетворень у Російській імперії.

У підрозділі 3.2 „Нормативне регулювання діяльності пенітенціарних закладів та умов відбування в них покарання в період тюремної реформи” висвітлюється досить активна нормотворча діяльність ГТУ, створеного в результаті тюремної реформи 1879 р. Було видано багато нормативних актів, регулюючих окремі питання виконання покарань, пов'язаних з позбавленням волі. Така активність пояснювалася гострою потребою практичних працівників у регулюванні цієї сфери суспільних відносин. Що стосується законодавчого рівня регулювання пенітенціарних питань, то даний процес істотно стримувався невизначеністю з концептуальними положеннями при розробці нового Кримінального уложення. І оскільки обговорення проекту Уложення затягнулося майже на два десятиліття, то ГТУ змушене було взяти на себе нормативне регулювання діяльності пенітенціарних установ.

У підрозділі 3.3 „Структура та компетенція Головного тюремного управління” досліджуюються компетенція та структура ГТУ як у складі МВС, так і у Міністерстві юстиції. Можна виділити такі напрями його діяльності: центральне і місцеве тюремне управління, адміністративно-господарська діяльність, управління засланням, будівельні роботи, пересилка арештантів, тюремний патронат, духовно-етичне виправлення ув'язнених, нормотворча діяльність, міжнародна пенітенціарна діяльність. ГТУ мало власну структуру і штати, де найбільша роль відводилася начальнику і тюремним інспекторам, які відрізнялися високим рівнем компетентності і освіченості, мали уявлення не тільки про стан тюремних установ Росії, але й володіли знаннями у галузі зарубіжних пенітенціарних систем. Управлінська структура ГТУ дозволила достатньо ефективно організувати керівництво тюремними установами відразу ж з моменту його створення. Із розширеннямкола завдань, які стояли перед ГТУ, збільшувалася кількість його діловодств, що було зумовлене зростанням уваги суспільства і держави до пенітенціарних проблем і доказом безперечної довіри до нового державного органу.

У підрозділі 3.4 „Організаційно-правові основи підбору, навчання та служби працівників пенітенціарної системи” визначено правове становище тюремних службовців. На основі вивчення і аналізу історико-правових джерел, архівних та інших документальних матеріалів встановлено, що у царській Росії існувала офіційна кадрова політика в тюремній сфері, яка грунтувалася на засадах самодержавства. Вірність імператору була головним критерієм при підборі і розстановці кадрів у тюремному відомстві. Цим пояснюється домінування серед тюремних класних чинів колишніх армійських офіцерів, найчастіше дворян, та солдатів і унтер-офіцерів, які вийшли у відставку, переважно із селян, серед чинів тюремної варти. Водночас уряд, чудово усвідомлюючи необхідність спеціальної відомчої підготовки кадрів, докладав до цього чимало зусиль, створюючи школи і курси для всіх охочих присвятити себе тюремній справі. Всі етапи становлення системи матеріально-фінансового забезпечення тюремних чинів тісно і нерозривно пов'язані з етапами становлення каральної політики царизму. Тому будь-які зміни правового або матеріального становища представників тюремної адміністрації завжди відбувалися в контексті загальних змін внутрішньої політики самодержавства, спрямованої в першу чергу на самозбереження.

У підрозділі 3.5 „Регламентація системи місць позбавлення волі в Кримінальному уложенні та інших нормативних актах кінця XIX – початку XX ст.” висвітлюється становище, що склалося після прийняття Кримінального уложення 1903 р.: система пенітенціарних установ була певним чином спрощена, а кількість видів пенітенціарних установ зменшена. Були ослаблені також станові відмінності при регулюванні умов утримання позбавлених волі. Як позитивні зрушення слід назвати також використання досвіду розвинених країн. Практично безперервно тривав процес правового регулювання різних аспектів розвитку тюремної системи. При цьому активну роль відігравало ГТУ, у віданні якого знаходилися місця позбавлення волі. За змістом нормативних положень російські тюрми були на рівні сучасних для того періоду пенітенціарних вимог. Проте реальне становище в місцях позбавлення волі істотно відрізнялося. Перелік пенітенціарних установ, незважаючи на його скорочення, ще залишався відносно великим, але відмінностей між ними практично не було. У цьому виявлявся вплив соціологічної школи кримінального покарання, що припускає різні види позбавлення волі.

Розділ четвертий „Органи управління пенітенціарною системою на місцях” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 4.1 „Губернські тюремні інспекції” на значному архівному матеріалі показано роль та місце губернських тюремних інспекцій в пенітенціар-ній системі Російської імперії. З 1890 р. в губерніях починають функціонувати тюремні інспекції, що стали представниками ГТУ на місцях, через які управління підтримувало зв'язок з окремими місцями ув’язнення. З п’яти перших тюремних інспекцій Російської імперії дві були створені саме в українських губерніях – Київська та Харківська. Запровадження інспекцій було останньою і необхідною умовою для одноманітного виконання покарання у вигляді позбавлення волі в усій імперії. Завдяки інспекціям тюрми дійсно стали перетворюватися на пенітенціарні установи. З появою інспекцій виникли адміністративні органи, які взяли на себе всю повноту відповідальності за організацію тюремної справи на місцях і досягли в цьому успіху. Практика свідчила: там, де були інспекції, місця позбавлення волі утримувалися краще, тюремна служба організовувалася правильніше, кошти, що виділялися на тюрми, витрачалися раціональніше. Намітилася чітка тенденція підвищення заробітку ув'язнених практично у всіх місцях позбавлення волі.

У підрозділі 4.2 „Губернські піклувальні про тюрми товариства та комітети” на численних документальних матеріалах встановлено, що Товариство піклувальне про тюрми посідає вельми помітне місце в історії розвитку тюремної справи в Російській імперії. Воно було першою установою імперії, яка стала узагальнювати пенітенціарний досвід, що став згодом тією науково-практичною базою, на основі якої надалі здійснювалася реформаторська діяльність у тюремній сфері. Товариству та його органам на місцях, звичайно, не вдалося здійснити всіх завдань з організації тюремного управління через об'єктивні і суб'єктивні причини. Але їм першим у Росії вдалося визначити і певною мірою дослідити нагальні проблеми виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі. Майже столітній досвід роботи Товариства піклувального про тюрми в узагальненому вигляді був неоціненним початковим матеріалом для реформ, спрямованих на перетворення тюремної системи Російської імперії в пенітенціарну. Товариство стояло біля витоків становлення цивілізованої пенітенціарної системи в Російській імперії в організаційному і правовому плані. Саме завдяки зусиллям Товариства в імперії почалося формування законодавчої бази виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке полягає у визначенні сутності та закономірностей розвитку пенітенціарної системи Російської імперії в ХІХ – на початку ХХ ст. на матеріалах українських губерній.

1. Ретроспективний аналіз джерел, які розкривають механізм виконання покарання у вигляді тюремного ув’язнення, свідчить про те, що останнє знайшло широке застосування ще у давні часи. Проте в Давньоруському кримінальному законодавстві покарання у вигляді тюремного ув’язнення не було основним, а мало допоміжний характер. У XVII–XVIII ст. відбуваються значні зміни в організації пенітенціарного інституту: зростає роль тюрми як засобу боротьби з класовими супротивниками існуючого ладу, створюються гамівні і робочі будинки. Як альтернатива державним місцям ув’язнення виникають монастирські тюрми для релігійних і політичних злочинців. Ув'язнення в них здійснювалося без судового вироку – за царським велінням або визначенням Синоду. З XVIII ст. в Росії поширюється заслання. Цей вид покарання надалі став застосовуватися для досягнення декількох цілей: 1) політичної – закріплення державних кордонів і колонізація окраїн; 2) правової – видалення з центру правопорушників; 3) економічної – господарське освоєння територій; 4) фінансової – відносна дешевизна утримання злочинців. З 1691 р. виникають і розвиваються каторжні роботи, які стають не стільки кримінальним покаранням, скільки місцем організації необхідного господарського виробництва.

2. Встановлено, що у 1823 р. з'являються військово-арештантські роти для військовослужбовців, які скоїли злочини. Проте поступово вони перетворюються на місця позбавлення волі і для цивільного населення й до середини XIX ст. створюються в більшості губерній імперії.

3. Оновлення суспільства, пов'язане із зародженням реформаторських ідей другої половини XIX ст., викликало потребу в розробці питань виховання і освіти дітей-правопорушників. З цією метою, законом від 5 грудня 1866 р. товариствам землеробських колоній і ремісничих притулків було дозволено відкривати виправні заклади для неповнолітніх, основною метою яких визначалося моральне виправлення неповнолітніх.

4. В історії дореволюційної Росії покарання у вигляді позбавлення волі завжди асоціювалося з насильством і свавіллям з боку службовців тюремної адміністрації, безправним становищем ув'язнених. Утримання в тюрмах супроводжувалося калічницькими (виривання ніздрів, відрізання вух, носа, пальців рук) і тілесними покараннями (заковування в ручні і ножні кайдани, застосування рогаток, стільців, ланцюгів, колодок, биття різками, батогами, прутами, таврування, гоління голови і т.ін.), що свідчить про жорстоке поводження із засудженими. У тюремних приміщеннях панувала тіснота. Через скупченість арештантів і антисанітарні умови їх утримання у тюрмах лютувала безліч інфекційних захворювань.

5. У 70-ті роки XIX ст. були побудовані великі тюрми, переведені в безпосереднє підпорядкування ГТУ, – так звані “централи”. Їх основним призначенням стала ізоляція як кримінальних, так і політичних злочинців – активних учасників революційно-демократичного руху. У зв'язку з підйомом у країні національно-визвольного, суспільно-політичного і революційного руху в 80-х рр. XIX ст. зростає роль каторжних тюрем (особливо