ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ШКОЛЯР МАР’ЯНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 321. 02: 316. 46: 159. 9

ТЕХНОЛОГІЧНІСТЬ ПРОЦЕСУ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА

23. 00. 02 – політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Львів – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології, кафедрі соціології та соціальної роботи Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”.

Науковий керівник: кандидат філософських наук

Климанська Лариса Дмитрівна,

Національний університет “Львівська політехніка”,

доцент кафедри соціології та соціальної роботи

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Пахарєв Анатолій Дмитрович,

Інститут політичних і етнонаціональних

досліджень НАН України, Національна академія наук України,

головний науковий співробітник відділу

теоретичних і прикладних проблем політології

кандидат філософських наук

Світа Ганна Михайлівна,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

професор кафедри політології

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса

Шевченка, кафедра політології

Захист відбудеться “ 16 ” червня 2005 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 35.051.17 Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою:

79000, м.Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: м.Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий “13” травня 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат політичних наук, доцент О.Б. Шурко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Вітчизняна політична наука знаходиться на початку освоєння проблематики, що стосується дослідження політичного лідерства, адже цей феномен тісно пов’язаний із поняттям демократії, підвалини якої почали зводитись в Україні не так давно, –після відмови від командно-адміністративної системи правління. Безумовно, важливим фактором становлення і розвитку демократичного суспільства в Україні є формування активної, творчої, вільної особистості, здатної діяти самостійно, готової нести відповідальність за результат своєї діяльності, мобілізуючи необхідні ресурси для досягнення поставленої мети. Центральним завданням у будівництві демократичної України є формування нової політичної еліти, вирішення проблеми політичного лідерства адекватного умовам існування ринку політичної влади, гарантованого мінімуму громадянських прав і свобод.

Політична демократія, формуючи умови для реалізації особистістю закладених в неї можливостей, нарощує тим самим потенціал суб’єктивного фактору, від якого залежить успішність соціального прогресу. Політичні лідери конкретизують своєю діяльністю суб’єктивний фактор у політиці. Людський вимір політичної системи повинен бути спроможний врахувати сучасні екстремальні екзистенційні колізії – незабезпеченість і соціальну незахищеність людини, негарантованість її можливості „бути” в умовах антропологічної катастрофи початку ХХІ століття.

Україна перебуває лише на початку процесу формування нового типу реального політичного лідерства. Він частково утруднений несприятливими умовами в розвитку демократії та зміцненні основ державності. Тенденції розвитку політичного лідерства в Україні близькі до тенденцій, які можна спостерігати в інших країнах пострадянського простору: постійна зміна і боротьба генерацій політиків, зв’язки на зразок „клієнтел”, неконтрольований громадськістю „лобізм” як форма політико-економічного тиску. Все це негативно позначається на діяльності політиків, котрі претендують на статус лідера. А тим часом ситуація в країні владно вимагає формування якісно інших політичних лідерів, насамперед, з точки зору їх професіоналізму, творчості, інтелектуальних можливостей, нарешті – духовності. Брак лідерів нового типу створює загрозу демократизації суспільства. Ось чому можемо стверджувати, що проблеми, пов’язані з феноменом сучасного політичного лідерства загалом, та українського –зокрема, є надзвичайно актуальними не лише з наукового, а й з практичного погляду, бо від їх вирішення залежить шлях подальшого розвитку суспільства.

У недалекому минулому при пануванні авторитарно-бюрократичної системи в СРСР умови для формування політичних лідерів розглядались надто однобічно. Навіть енциклопедії та словники давали лише одне визначення: лідер – керівник політичної партії. Спадком тоталітарного режиму стала сформована в масах психологія „маленької людини”, що виконує накази „згори”, повністю залежної від держави. Вільна, активна, творча особистість не могла з’явитись у суспільстві, де ініціатива, що виходила за чіткі межі ідеологічної системи, не тільки пригнічувалася, а й каралась. Оскільки через згадані причини в нашому суспільстві не було попиту на політичних лідерів, здатних функціонувати в умовах демократії, та відповідну систему їх формування, то й досліджень проблем, пов’язаних з лідерством, було обмаль.

Водночас досвід країн з розвинутою демократією свідчить, що проблеми лідерства вивчаються різними науками. В сучасних умовах зростає роль управління життям суспільства, а отже – значення та актуальність дослідження цього феномена. Психологія і психіатрія вивчають особливості особи лідера. Соціологія розглядає лідерство з точки зору соціальної системи. Соціальна психологія обгрунтовує цей феномен як процес взаємодії соціальних і психологічних факторів, досліджує його механізми, виробляє методи відбору, навчання, висунення лідерів залежно від типу групи, організації тощо.

Часто проблема політичного лідерства розглядається в контексті інституційної системи суспільства чи як одна із граней дослідження поняття „еліта”. Різні автори намагаються визначити те найголовніше, що може бути серцевиною цього феномена, намагаючись з’ясувати його структуру, функції, ключові характеристики.

У даній дисертаційній роботі на основі аналізу та синтезу різних підходів до розуміння феномена політичного лідерства, дисертантка вважала за потрібне і необхідне дослідити політичне лідерство в якості політичного процесу. Підставою для цього слугувало те, що нині фактор політичного лідерства виявляється визначальним у становленні та розвитку будь-якої політичної системи, впливає на перебіг різних політичних процесів. В основу обґрунтування цього феномена як політичного процесу було покладено декілька міркувань. По-перше, на думку автора, політичне лідерство це ефективний соціальний вплив особи на власне оточення, широкі маси з метою реалізації своєї політичної концепції (при цьому незалежно від того, має ця особа формальні владні повноваження або інші адміністративні важелі чи ні). По-друге, головними характеристиками сучасного політичного лідерства є „дистанційність”, „віддаленість”, тобто лідерові виявляється нереальним чинити визначальний вплив на громадян у системі стосунків “лідер-послідовники (громадяни, маси, електорат)” безпосередньо. Він здійснюється опосередковано. А це означає не тільки те, що взаємодія відбувається за допомогою різних інститутів, засобів масової комунікації, але й те, що між ними з'являється такий проміжний елемент, як політичні технології. Науковий пошук привів автора до трактування політичного лідерства як цілісного явища, що існує в тривалих часових рамках, піддається структуруванню та є логічною послідовністю розгортання взаємодій між лідером та громадськістю.

Дана дисертаційна робота є теоретичним аналізом процесу політичного лідерства з акцентом на технологічності як найбільш вагомій та типовій його рисі в сучасних політичних реаліях. В основі аналізу було застосовано політико-психологічний підхід. Під „політичним”, загалом, розуміємо реалізацію інтересів, пов’язаних зі становленням, розвитком та функціонуванням влади, її інститутів, з діяльністю соціальних спільнот і осіб у сфері політики. У змісті поняття “політичне” вирізняємо дві сторони – суспільну й особистісну. Суспільна сторона для особи набирає форму зовнішнього, об’єктивного – це політична сфера життя суспільства, середовище, в якому діють політичні лідери. В особистісній стороні об’єктивні інтереси суспільства, держави, інститутів влади набирають форму внутрішнього, суб’єктивного: особисті цілі, мотиви, стимули мислення і діяльності політичних лідерів. Це означає, що феномен політичного лідерства передбачає роль не лише „політичного”, а й „людського”, „психологічного” фактору в політиці, ігнорування якого може призвести до необ’єктивного його трактування.

Методологічну основу дослідження складають загальнонаукові методи, вироблені світовою філософською й політичною думкою: аналіз і синтез, порівняння і зіставлення, індукція і дедукція, абстрагування і конкретизація. Вони дозволяють скласти всебічну характеристику досліджуваного об’єкта, що включає широке коло політологічних та психологічних проблем, з’ясувати їх сутність та взаємопов’язаність. У дисертаційній роботі при аналізі процесу політичного лідерства дисертантка спиралась на біхевіоральний науково-методичний підхід, методологічна сутність якого полягає у визнанні пріоритетності не суспільства в цілому, політичних інститутів, а механізмів здійснення влади, де головна увага приділяється політичній поведінці та діяльності на індивідуальному та соціально – агрегованому рівні (в групах, соціальних інститутах тощо.) Цей підхід допомагає з’ясувати, чому лідер в політиці поводить себе так, а не інакше, обирає певні моделі поведінки, взаємодії.

Об’єктом дисертаційного дослідження є політичне лідерство як процес. Аналізуючи його, слід було обгрунтувати зміст, параметри, характеристики процесу політичного лідерства.

Предметом дослідження є технологічність як невід’ємна риса здійснення процесу політичного лідерства в умовах сучасності.

Метою дисертаційної роботи є обґрунтування сучасного дистанційного політичного лідерства в термінах політичного процесу, однією із домінуючих рис якого є так звана технологічність.

Мета роботи, об’єкт і предмет дослідження визначили наступні завдання:

- проаналізувати основні теоретичні підходи до аналізу проблеми політичного лідерства;

- з’ясувати сутність феномена сучасного політичного лідерства та його ключові риси;

- дослідити роль психологічних характеристик особи лідера та зовнішніх обставин у формуванні й розвитку політичного лідерства;

- обґрунтувати суть політичного лідерства в термінах політичного процесу, з’ясувати його зміст, параметри, характеристики, механізми реалізації;

- розглянути технологічність як одну із найважливіших рис процесу політичного лідерства в реаліях сьогодення;

- проаналізувати феномен політичного лідерства в Україні та особливості використання вітчизняними політиками новітніх політичних технологій.

Наукова новизна одержаних результатів виявляється в тому, що у дисертації розкритий досі практично не висвітлений у вітчизняній політичній науці аспект трактування політичного лідерства як політичного процесу, зміст якого у великій мірі залежить від особливостей взаємодії між його акторами. У межах дослідження одержано наступні наукові результати, які характеризуються новизною та є логічним розв’язанням поставлених у роботі завдань:

- проаналізовано та синтезовано різні точки зору на феномен політичного лідерства, прослідковано еволюцію його дослідження вітчизняними та закордонними авторами, науковими школами. З’ясовано, що політичне лідерство є складним політико-психологічним феноменом, виникнення та існування якого можливе лише в умовах демократії ;

- доведено, що реальним політичним лідером є особа, яка здатна консолідувати громадян навколо спільної мети, застосовуючи виключно легітимні засоби впливу, спираючись на свій професійний та особистісний авторитет. Проаналізовано різницю між поняттями „лідер”, „керівник”, „вожак”, „вождь” і виявлено, що вони мають різне смислове навантаження та не можуть трактуватись як тотожні. Обґрунтовано, що цілісність феномена політичного лідерства забезпечують три його невід’ємні компоненти: особа лідера (психологічні та професійні характеристики), зовнішні соціальні, політичні, економічні обставини (контекст політичного лідерства) та взаємодія між лідером та громадянами;

- виявлено головні характеристики сучасного політичного лідерства, серед яких домінуючою визначено „дистанційність”, яка передбачає опосередкований характер взаємодії в системі координат „лідер-маси”. Доведено, що така взаємодія є дистанційною та „несиметричною”, оскільки суб’єкт даного політичного процесу (лідер) домінує над об’єктом (послідовниками), використовуючи у формуванні та розвитку цього процесу такі ресурси, як вплив і авторитет, а також політичні технології завоювання і утримання влади;

- подано авторське визначення політичного лідерства як процесу, в якому віддзеркалено основні аспекти його визначення: по-перше, як певна послідовність в реалізації фаз-функцій лідерства (діагностичної, політико-формуючої, мобілізаційної (за Такером), по-друге, як процес “несиметричної взаємодії” (розгортання владних політичних стосунків) між лідером та послідовниками, і, по-третє, як перебіг політичної кар’єри конкретного лідера, яку можна структурувати на певні етапи політичного життя (передполітична діяльність, рекрутування, самовисування, власне процес входження у владу, безпосередня політична діяльність, вихід у політичний „запас”, політична „смерть” чи „безсмертя” (канонізація) тощо;

- встановлено, що змістом даного процесу є діяльність лідера; сутністю – влада як його здатність і можливість чинити вплив на громадян; параметрами – актори (лідер та громадяни), сукупність та послідовність фаз перебігу (діагностичної, політико-формуючої, мобілізаційної), дій і взаємодій між акторами, а також зовнішній контекст. Основними ресурсами реалізації процесу є вплив та авторитет лідера;

- доведено, що політичні технології, особливо виборчі, відіграють надзвичайно важливу роль в процесі політичного лідерства на всіх його етапах. З’ясовано зміст технологічності, яка є невід’ємною рисою згаданого процесу та забезпечує його формування, перебіг і розвиток за посередництвом використання лідерами технологій завоювання й утримання влади;

- здійснено аналіз практики застосування політичних технологій вітчизняними політиками та виявлено неабияку популярність використання ними „брудних” технологічних прийомів (технологій протидії), що є індикатором наявності проблеми формування і функціонування демократичного реального лідерства в Україні.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів даної дисертаційної роботи полягає в новому баченні сучасного політичного лідерства в якості політичного процесу, реалізація котрого в умовах сьогодення неможлива без використання політиками у своїй діяльності політичних технологій, а також у поглибленні знань про такий аспект цього феномена як взаємодія в системі координат „лідер – громадськість”. Практичне значення дослідження пов’язане з критичним аналізом стану політичного лідерства в Україні, особливостей використання різних політичних технологій, в тому числі й технологій протидії, вітчизняними лідерами на всіх етапах процесу політичного лідерства, обґрунтуванням доцільності використання наукових, маркетингових технологій у формуванні та розвитку згаданого процесу.

Основні теоретичні узагальнення і висновки дисертації можуть бути використані для фундаментальних досліджень у вітчизняній політичній науці, у розробці навчальних лекційних курсів з політології, політичної психології.

Особистий внесок дисертантки висвітлений в 11-ти публікаціях, 6 з яких є фаховими з політології, відповідно до вимог ВАК України:

·

·

·

·

·

·

·

·

·

·

·

Дисертація є самостійним науковим дослідженням автора.

Матеріали дисертаційної роботи апробовані на:

Міжнародному науковому семінарі: “Український цивілізаційний процес від Львівського Ставропігійного Братства до сучасності”, м. Львів, 2023 грудня 2001 р.; ІІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих вчених та політиків “Українська національна ідея –проблема відповідальності”, м. Львів, 17-18 травня 2002 р.; VІІІ науковій викладацькостудентській конференції “Дні науки” м. Остріг, 1315 травня 2003 р.; Міжнародна конференція “Психологічні проблеми суспільства епохи трансформації” м.Львів, 1921 вересня 2003 р.; Міжнародній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми управління”, м. Київ, 2728 листопада 2003 р.; Всеукраїнській науково-практичній конференції „Проблеми та перспективи викладання політології у вищій школі”, м. Львів, 9-10 листопада 2004 р.; науково-методичних семінарах на кафедрі соціології та соціальної роботи НУ „Львівська політехніка”.

Структура дисертації і послідовність викладу матеріалу визначається головною метою та основними завданнями дослідження. Робота складається із вступу, двох основних розділів, загальних висновків та списку використаної літератури з розробленої тематики. Повний обсяг дисертації складає 204 сторінки, список використаних джерел налічує 162 найменування і становить 11 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дисертаційної роботи, її методологічні та теоретичні основи. Сформульовано наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичне і науково-практичне значення. Наведено дані про публікації та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – „Теоретико-методологічний аналіз політичного лідерства” розглянуто стан наукової розробки проблеми, проаналізовано різні напрямки дослідження проблематики, пов’язаної із феноменом політичного лідерства. В аналізі наукового доробку з даної тематики був застосований синтетичний підхід, коли одночасно оцінювався внесок окремих вітчизняних та зарубіжних авторів, різних наукових шкіл і напрямків. Досліджено, що мова про реальне політичне лідерство виникає лише при наявності демократичних прав та свобод; неодмінними умовами існування цього феномена є політичний плюралізм, багатопартійність, фракційна діяльність всередині парламентів і партій, коли йде безперервне інтелектуальне змагання людей, котрі уособлюють ті чи інші ідеї і соціальні інтереси. В умовах тоталітаризму й авторитаризму в жорсткому значенні слова не існує політичних лідерів, а є диктатори, номенклатура і бюрократія, яка проривається до влади не за законами лідерства, а за своїми власними законами „захопленого права”, використовуючи монополію на знання, організацію і засоби виробництва. З’ясовано сутність поняття реального політичного лідерства, його риси, характеристики, структурні елементи. Проаналізовано роль таких складових, як особа лідера та контекст лідерства, тобто зовнішні соціально-політичні, економічні, культурні обставини його існування. Підготовлено грунт до аналізу інтеракційного боку трактування феномена політичного лідерства, який став основою визначення нового напрямку його дослідження в якості політичного процесу на тлі сучасності.

У першому підрозділі першого розділу – „Політичне лідерство: ракурси теоретичних підходів” проаналізовано різні точки зору щодо політичного лідерства.

Досліджено думки видатного італійського мислителя і політичного діяча Нових часів Н.Макіавеллі, його високотехнологічну концепцію „ефективного політичного лідерства”, в центрі якої лежать проблеми формування влади та її застосування. У працях Н.Макіавеллі можна знайти відповіді на нині актуальні питання про те, як повинен вести себе керівник, який хоче залишитись ефективним лідером, яка стратегія потрібна йому для завоювання влади і для її утримання в різний час і в різних ситуаціях тощо.

Виокремлено три напрямки дослідження феномена політичного лідерства в сучасній науці. До першого напрямку ввійшли теорії „героїв” (Т.Карлейль, Е.Дженінгс, Дж.Дауд, Ф.Вуд) та „рис” (Ф.Гальтон Л.Бернард, В.Бінхам, О.Тед, С.Клебоурн Р.Таріополь, К.Теодорсон), в полі зору яких є особа самого лідера, його риси, поведінка, мотивація. До другого – теорії, для яких визначальним є не сам лідер, а соціально-політичні обставини, в яких він діє (У.Хартлі, Дж. Шнейдер, Е.Богардус, В.Хоккінг, Х.Парсон, Дж.Мерфі, Ю.Дженнінгс). І нарешті, третій напрямок об’єднує погляди, зосереджені на взаємодії між лідером та послідовниками, масами. Інтеракційний підхід представлено в таких теоріях: „взаємодії-очікування” (Дж.Хоманс, Р. Стогділл, С.Еванс, Ф.Фідлер), котрі спираються на настрій лідера та послідовників, що виникає під час їх спільної діяльності; „атрибутивні” (Р.Мічелз, А.Бентлі, Дж.Пейдж, М.Едельман, Г.Мітл) ? описують лідера як „маріонетку” в руках послідовників, доля якої залежить від волі групи; теорія „обміну” (У.Берн, К.Джорджей, Г.Келлі, Дж.Марч, Г.Саймон, Дж.Тібо) ? трактує лідерство як ринкові відносини, в яких кожна зі сторін переслідує свою вигоду; „мотиваційні” (С.Мітчел, С.Еванс) ? спираються на дослідження спонукальних сил, які визначають поведінку лідера та послідовників. Усі перелічені напрямки дослідження політичного лідерства дають можливість подивитись на цей феномен з різних ракурсів та, фактично, описують параметри лідерства як політичного процесу.

У другому підрозділі першого розділу – „Феномен політичного лідерства: зміст та особливості” – з’ясовано сутність, основні риси і характеристики феномену „реального” політичного лідерства. Синтезовано різні концепції вітчизняних та зарубіжних вчених (Г.Ділігенського, А.Гуцала, С.Недбаєвського, Д.Видріна, М.Головатого, Б.Кухти, А. Пахарєва, В.Бебика, Д.Ольшанського, Ю.Мілованова, М.С.Ашина, М.С.Жеребової, Б.Д.Паригіна, Д.Катца, М.Херманн, Ж.Блонделя, Г.Стоуна та ін.) щодо його ознак.

Визначено, що політичне лідерство охоплює відносно самостійний зріз суспільного життя. Ідеї, концепції, ідеали, які висувають лідери, є складовою політичного процесу поряд з економічними, науково-технічними, біосоціальними процесами відтворення життя людства і одним із основних факторів суспільного розвитку. Це система специфічних механізмів (способів, засобів) включення лідера, елітної верстви, групи, соціального інституту в загальний механізм саморегуляції суспільного життя. Специфічність цих механізмів випливає з потреб та інтересів діяльності людей в особливій сфері – сфері формування, завоювання, регулювання влади і відносин з цього приводу. Політичне лідерство може бути одноосібним або колективним; таким, що розглядається в межах малої групи, та загальнонаціональним. Взагалі лідерство є одним із механізмів регулювання відносин між людьми, соціальними групами, інститутами суспільства. Його сутністю є стосунки панування, підлеглості, впливу, наслідування тощо.

Підтверджено, що політичне лідерство є особливим типом лідерства, оскільки значно впливає на перебіг та наслідок подій, котрі торкаються інтересів, планів, орієнтацій, долі великої кількості людей. У підрозділі обґрунтовано феномен „реального” політичного лідерства, що має свої специфічні характеристики. Акцентовано увагу на тому, що лідери можуть бути формальними і неформальними. Формальний лідер наділений владними повноваженнями та виконує функцію керівництва. Неформальний – користується повагою й авторитетом громадян і є для них зразком політичної поведінки. Це так зване “реальне” лідерство, коли лідер впливає на людей, незалежно від того, чи має він формальні владні повноваження. Ідеальним варіантом можна вважати випадок, коли “реальний” лідер одночасно займає високе становище в суспільстві. Проте часто виникає ситуація, коли формальне політичне керівництво представляють одні особи, а фактичними політичними лідерами є інші, що не сприяє ефективному функціонуванню такого політичного режиму. Сформульовано визначення „реального” політичного лідерства як такого, що можливе лише при наявності демократичних цінностей і свобод; опирається, передусім, на авторитет, а не на формальне становище у владній ієрархії; пов’язане із застосуванням легітимних засобів впливу (за справжнім лідером люди йдуть без примусу і насильства); передбачає присутність таких характеристик особи лідера як професіоналізм, інноваційність, порядність і т. д.; розраховане не на спорадичне, а на довготривале існування тощо. Політичним лідером вважаємо будь-якого, незалежно від формального рангу, учасника політичного дійства, процесу, котрий намагається і спроможний консолідувати зусилля всіх, хто його оточує, й активно впливати на цей процес для досягнення висунутих ним визначених цілей.

Серед ключових рис сучасного політичного лідерства можемо виділити корпоративність, багаторольовість, обмеженість певними встановленими нормами, що визначають масштаби влади лідера і шляхи її здійснення, та, що особливо важливо, – дистанційність. Саме остання риса визначає характер взаємодії у системі координат „лідер-громадськість”, тобто опосередкованість цих взаємодій через різноманітні комунікативні канали, інститути, організації, політичні технології.

Доведено, що не можна сприймати як тотожні поняття „лідер”, „керівник”, „вождь”, „вожак”, оскільки вони мають різне смислове навантаження. Визначення „лідер” та „керівник” перегукуються за змістом із, відповідно, неформальним та формальним лідерством. Відмежовано поняття „лідер” і „вождь”, оскільки вони передбачають різні явища. Вождизм – тип владних відносин, що базується на особистому пануванні й особистій відданості носієві верховної влади (типовим є для традиційних чи квазітрадиційних, ідеалізованих, жорстко централізованих, нединамічних, авторитарних і тоталітарних суспільств). Реальне політичне лідерство можливе лише у державах, де переважають демократичні цінності та свободи. У політологічній літературі часто зустрічається також такий термін, як політичний „вожак”, під яким розуміємо популістський тип лідера, що має відмінний зміст від поняття „лідер”.

У першому пункті другого підрозділу першого розділу – „Психологічні характеристики особи політичного лідера” обгрунтовано, що особа лідера є невід’ємним компонентом цього феномена.

Досліджено, що вимоги до ролі лідера – це вимоги до знань, умінь, навичок, професійних позицій і індивідуальних особливостей, які є необхідними для його успішної політичної діяльності. Професійний розвиток лідера дозволяє йому ефективно “конструювати” політичні обставини. Одним із критеріїв професійної придатності суб’єкта політичної діяльності є його реальна здатність активно впливати на процеси, що проходять у суспільстві, на світоглядні позиції великих і малих соціальних груп, окремих індивідів, ефективно вибудовувати суб’єктно-об’єктні стосунки.

Проілюстровано такий аспект вивчення лідерства як побудова узагальнених та прикладних його типів (таких, що існують у суспільній свідомості). Проаналізовано типології, запропоновані українськими вченими Д.Видріним, В.Бебиком, М.Головатим, Д. Табачником, О.Петруньком, оскільки вони віддзеркалюють особливості українського менталітету та соціально-політичні умови, в яких лідерство формується. В Україні бракує “реальних” політичних лідерів – компетентних, високопрофесійних, спеціально підготовлених знавців політики, головною рисою яких є здатність кваліфіковано акумулювати і адекватно виражати в своїй діяльності інтереси значних за об’ємом мас. Дисертанткою запропоновано власну типологію політичних лідерів, в основі якої лежить фактор професійності. На відміну від перших років незалежності, на зміну вимогам відданості і патріотизму, що висувались до політиків, приходять вимоги професійності. Нині все суспільство розуміє, що країна потребує фахових політиків, а не лише юристів, економістів тощо. Таким чином можна говорити про три ступені сходження до професіоналізму: 1) відданість ідеї; 2) діяльність у галузях, близьких до політики; 3) власне професійна політична діяльність і, відповідно, три типи політиків.

У другому пункті другого підрозділу першого розділу – „Контекст політичного лідерства” – доведено, що діяльність політичого лідера у великій мірі залежить також від середовища, в якому вона здійснюється, тобто від контексту політичного лідерства. Контекстом є соціально-історичні, соціально-економічні, соціально-політичні, культурні умови, під впливом яких особистість сформувалась як лідер та розпочала політичну кар’єру, а також ті параметри, в яких реалізується політичне керівництво. Не можна ігнорувати ситуаційну компоненту, до якої, насамперед, мають бути віднесені особливість політичного ладу і політичної культури даної країни, а також культурно-національний аспект. В ідеалі феномен політичного лідерства передбачає наявність демократичного суспільства, в якому окремі особи змагаються на рівних умовах, і той, хто має кращі здібності, має можливість перемогти, утвердитись. Щодо культурно-національного аспекту, то, звичайно, відповідність поглядів політика національному менталітету, культурним традиціям народу є важливою умовою сприйняття людьми його соціально-політичних та економічних проектів. Диференціація політиків на „свій-чужий” нерідко має вирішальне значення при самовизначенні виборців у ході голосування.

У другому розділі – „Політичне лідерство: елемент загальнополітичного процесу” запропоновано новий підхід до трактування феномену політичного лідерства в якості політичного процесу. Масштабний вплив лідерів на розвиток суспільств, специфічні характеристики сучасного політичного лідерства, політичні реалії дозволяють подивитись на цей феномен власне з такої точки зору.

У першому підрозділі другого розділу – „Категоріальний аналіз та структура процесу політичного лідерства” досліджено зміст, структуру, сутність, ресурси та механізми реалізації процесу політичного лідерства. Наголошено на ролі та місці політичних технологій в його реалізації. Виокремлено та обґрунтовано вагомість технологічності, як однієї із невід’ємних рис процесу політичного лідерства в умовах сучасності.

Доведено, що політичне лідерство слід трактувати в контексті систем-стосунків „лідер – послідовники”, „лідер - нація”, „лідер - маси”, „лідер – електорат”, котрі мають специфічні механізми (способи, засоби) включення лідерів у загальний процес саморегуляції суспільного життя.

З’ясовано, що процес політичного лідерства є впорядкованою послідовністю дій та взаємодій між політичними акторами (лідером та громадськістю), котрі пов’язані з реалізацією головної мети цього процесу – легітимним завоюванням та утриманням влади і реального впливу на громадян. Він може розгортатись як на макрорівні, так і на мікрорівні, залежно від його масштабності й тривалості перебігу в часі. Якщо мова йде про загальнонаціональне політичне лідерство, то можемо говорити про цикл політичних змін на державному рівні, можливу послідовну зміну станів політичної системи макрорівень процесу політичного лідерства. Даний політичний процес може мати й характер парцелярного, коли йдеться про його аналіз у більш вузьких рамках: в контексті взаємодії політичного лідера зі своїми послідовниками (в межах своєї партії, організації, інституту) або як розвиток політичної кар’єри кожного конкретного політичного лідера.

Обґрунтовано, що структура процесу політичного лідерства є сукупністю взаємодій між акторами (лідером та громадськістю), їх логічної послідовності, а також факторів, що впливають на політичну поведінку. Змістом процесу політичного лідерства є сукупність і послідовність певних дій лідера та взаємодій з громадськістю.

Доведено, що процес політичного лідерства є не що інше, як розгортання політики в часі і просторі, де основною є впорядкована послідовність дій і взаємодій між акторами даного політичного процесу (суб’єктами (лідерами) та об’єктами (громадянами). Ці дії та взаємодії становлять його зміст, котрий можна інтерпретувати і як певну послідовність у реалізації функцій лідерства, і як процес “несиметричної взаємодії” (розгортання владних політичних стосунків) між лідером та послідовниками, і як перебіг політичної кар’єри конкретного лідера, яку можна структурувати на певні етапи політичного життя (передполітична діяльність, рекрутування, самовисування, власне процес входження у владу, безпосередня політична діяльність, вихід у політичний „запас”, політична „смерть” чи „безсмертя” (канонізація) тощо). Можливі варіанти політичної кар’єри лідера перебувають у прямій залежності від системи рекрутування політичних лідерів: антрепренерської (підприємницької) системи чи системи гільдій. Щодо рекрутування політичних лідерів в Україні, то воно набуває рис, характерних для Західного світу, оскільки механізм формування політичного лідерства втілюється згідно з Конституцією через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. З іншого боку – Україна успадковує притаманні для країн транзитних демократій риси корпоративної кадрової політики, що провокує утилітарне використання демократичних норм і процедур олігархією та кланами як необхідної форми своєї легітимації.

Крім цього, з‘ясовано, що невід’ємним параметром процесу політичного лідерства є зовнішні умови, певні аспекти оточення, котрі чинять на нього вплив чи відчувають зворотній вплив, що йде від лідера. Зовнішнє середовище є визначальним моментом на всіх етапах процесу політичного лідерства. Діагноз це дослідження середовища; визначення напрямку дій передбачає врахування зовнішніх обставин та інструментів, котрі має в своєму розпорядженні лідер; мобілізація потребує знання розподілу сил у конкретному контексті і розуміння того, як ці сили будуть діяти, якщо їх підштовхнути в певному напрямку.

Сутністю процесу політичного лідерства є влада як певний вид несиметричної соціальної взаємодії, яка полягає у здатності і можливості чинити певний вплив суб’єктами політики (лідерами) на її об’єкти за допомогою певних ресурсів та засобів.

Відзначено, що таке трактування процесу політичного лідерства передбачає висунення на перший план аналізу стосунків між його акторами, котрі можемо назвати рушійною силою цього процесу. У підрозділі проаналізовано особливості суб’єктно-об’єктної взаємодії в процесі політичного лідерства, яка визначає його зміст. Підкреслено, що така взаємодія є „несиметричною”, оскільки суб’єкт цього політичного процесу (лідер) домінує над об’єктом (послідовниками), застосовуючи вплив та авторитет. Політичне лідерство виступає як процес, через який поведінка політичного лідера здійснює зміни у поведінці інших людей, зміни їхніх знань, установок, вірувань і уявлень про певні аспекти оточуючого світу, відповідно до яких вони проявляють власну активність. Беручи до уваги те, що лідерство ? процес двосторонній, підкреслюється також неабияка роль послідовників, котрі здатні за певних умов впливати на самого лідера, коригуючи його поведінку.

У другому підрозділі другого розділу – „Механізми реалізації процесу політичного лідерства” розглянуто такі феномени, як “вплив” і “авторитет” як визначальні ресурси, котрими володіє суб’єкт процесу політичного лідерства. Проаналізовано основні механізми, за посередництвом яких реалізується цей процес.

У першому пункті другого підрозділу другого розділу – „Вплив та авторитет як психологічне підґрунтя несиметричної взаємодії” проаналізовано такі соціально-психологічні категорії як “авторитет” і “вплив”. Вплив лідера відображає соціально-психологічний бік лідерських стосунків. Він характеризує процес формування у мас таких установок, оцінок, уявлень, прагнень, які забезпечують підтримку політичних дій лідера.

Акцентовано увагу на тому, що всі види впливу лідера на послідовників є тиском, а різниця полягає лише у засобах та відповідних наслідках цього тиску. Форми та методи тиску, котрі застосовує політичний лідер у своїй взаємодії з послідовниками, можна впорядкувати у певній послідовності: переконування маніпуляція примус насильство (вектори у даному випадку не обов’язково мають свідчити про неминуче переростання однієї форми тиску в іншу, але скоріше про можливість такого переростання у випадку неефективності кожної з попередніх форм).

Проаналізовано сутність згаданих форм тиску. З’ясовано залежність їх вибору від психологічних особливостей політичного лідера. Здатність і схильність лідера до застосування тих чи інших методів впливу залежить від його самоусвідомлення (ким він себе вважає), від оцінки ситуації, громадськості та зв’язку з нею. Виділено такі чинники вибору лідерами форм тиску: особисте ставлення до послідовників, мас, яке випливає із порівняння інтересів, власної та іншої ментальності; оцінка розподілу суспільних сил, власних переваг і шансів, власної свободи дій (або її обмеження через розподіл сил, громадський контроль, тиск оточення і т. ін.); порівняння шансів успіху, ризику і ціни реалізації власних намірів і планів, а також ціни перемоги чи поразки; передбачення емоцій стосунків, змін у розподілі сил тощо.

Авторитет – це визнання за індивідом права на прийняття відповідального рішення в умовах спільної діяльності, це певний потенціал лідера у реалізації політичного процесу.

Вплив та авторитет лежать в основі механізмів здійснення згаданого процесу. Можна виділити щонайменше три таких механізми (моделі) взаємодії між лідером та громадянами: функціонально-рольовий, харизматичний та комунікаційний. В основі першого закладені засоби впливу, що залежать від офіційного становища та ролі лідера (мається на увазі той випадок, коли формальний лідер володіє ознаками „реального” лідера); другий – базується на особистісних засобах впливу, до яких належать риси політика, його вчинки, біографія, авторитет, компетентність та ін.; третій механізм взаємодії пов’язаний зі вмінням лідера переконувати за посередництвом мови, впливати через спілкування.

У другому підрозділі другого розділу – „Технологічний вимір процесу політичного лідерства” досліджено роль політичних технологій у виникненні, розвитку, перебігу процесу політичного лідерства в сучасних реаліях. Обґрунтовано, що невід’ємною рисою цього процесу є так звана технологічність, котра забезпечує його можливість існувати. В Україні окремі аспекти політичних технологій вивчають В.Бебик, А.Білоус, Є.Головаха, М.Головатий, С.Одарич, В.Ребкало, М.Томенко, А.Пойченко, В. Королько, А.Гуцал, С.Недбаєвський, Д.Видрін та інші науковці.

У першому пункті другого підрозділу другого розділу – „Місце технологій в процесі політичного лідерства” доведено, що ефективність політичного лідера неможлива без спеціальних засобів, які дозволяють оперативно ставити діагноз, приймати рішення і коригувати поведінку об’єкта (послідовників, електорату). Такі засоби визначаються терміном “політичні технології”. Політична технологія може розглядатись як один із видів політичної діяльності, яка спрямована на встановлення певної впорядкованості діяльності через систему норм, правил, обмежень. Вона виступає немовби в двох формах: як програма, що містить процедури та операції (способи і засоби політичної діяльності), і як сама діяльність, котра побудована відповідно до цієї програми.

Політичними технологіями є системи послідовних дій, способів, засобів, що застосовуються у політичній діяльності суб’єкта політики, завдяки яким реалізуються його політичні цінності, інтереси та досягається бажаний політичний результат. Бажаним політичним результатом, на який спрямований лідер у процесі реалізації процесу політичного лідерства, як уже зазначалось, є завоювання та утримання влади, визнання та підтримки громадян.

Технологію загалом схематично можна представити у такому вигляді: мета – засоби – результат. У межах процесу політичного лідерства ця схема буде уточнена: мета (завоювання та утримання влади суб’єктом процесу) – засоби (конкретні засоби, способи, прийоми завоювання та утримання влади) – результат (володіння владою та непропорційним впливом, формування “реального” політичного лідерства).

В „технології” в цілому, як системі певних дій у політиці, можна виділити три основні необхідні елементи: об’єктивні умови, стратегію і тактику.

Доведено, що серцевиною сучасного політичного лідерства як процесу є насиченість його різноманітними політичними технологіями. Цей факт дозволяє визначити одну з найважливіших та невід’ємних рис лідерства – технологічність, яка забезпечує його формування, перебіг та розвиток за посередництвом використання лідерами як суб’єктами процесу політичного лідерства алгоритмів завоювання й утримання влади. Ця риса безпосередньо пов’язана із дистанційністю сучасного лідерства.

З’ясовано, що застосування технологій загалом у різних сферах суспільного життя має місце тоді, коли необхідно отримати цілком визначений результат і неможливо чекати, коли цей результат дозріє природним шляхом. Потреба в їх використанні виникає у різних видах діяльності, які мають наступні характеристики: важливою є послідовність дій і операцій, що забезпечує найоптимальніше досягнення мети; існують часові обмеження в реалізації діяльності; мають місце процедури, що повторюються, однак не є рутинними; існують ефективні набори дій і їх послідовність; вимагається відтворюваність дій при виконанні послідовності і