НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

СТАХІВСЬКИЙ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 343.14

КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ

ЗАСОБИ ДОКАЗУВАННЯ

12.00.09 – кримінальний процес і криміналістика;

судова експертиза

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національній академії внутрішніх справ України

Науковий консультант доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент Академії правових наук України

Михеєнко Михайло Макарович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри правосуддя та прокурорського нагляду

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України Грошевий Юрій Михайлович,

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України,

завідувач кафедри кримінального процесу

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент Академії правових наук України

Нор Василь Тимофійович,

Львівський національний університет імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України, завідувач кафедри кримінального процесу та криміналістики

доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України

Іщенко Андрій Володимирович,

Національна академія внутрішніх справ України,

професор кафедри криміналістики

Провідна установа: Одеська Національна юридична академія Міністерства освіти і науки України, кафедра кримінального процесу (м. Одеса)

Захист відбудеться “23 грудня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.01 в Національній академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1)

Автореферат розісланий “14” листопада 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.І.Казміренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю. На забезпечення реалізації цього положення Основного Закону України спрямована діяльність правоохоронних органів та органів судової влади в державі. Охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб є одним із завдань кримінального судочинства виконання якого досягається через реалізацію інших – шляхом швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винуватих та забезпечення правильного застосування Закону.

Розкриття і розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ – це сфера кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Основний зміст кримінально-процесуальної діяльності складає робота з доказами: їх формування (збирання), перевірка, оцінка, прийняття рішення і його обґрунтування.

Саме на основі використання сукупності зібраних у кримінальній справі доказів та керуючись при цьому законом і професійною правосвідомістю, особи, які ведуть кримінальний процес, роблять висновок про наявність чи відсутність події злочину, винуватість чи невинуватість обвинуваченого у вчиненні злочину, встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи.

У зв’язку з цим наукова розробка проблем теорії доказів була і залишається досить актуальною. Про це свідчить активна цілеспрямована робота по дослідженню як самої теорії в цілому, так і окремих її інститутів. Однак це не означає, що всі наявні проблеми повністю вже вирішені.

Україна стоїть на шляху розбудови правової держави. Остання повинна забезпечити такий порядок регламентації процесуальних відносин, який міг би захистити людину, суспільство, державу від злочинів шляхом створення умов для їх розкриття, викриття і засудження винуватих та встановлював би гарантії втілення в життя правових приписів. Становлення України як правової держави передбачає укріплення законності у всіх сферах державної і громадської діяльності. Однією з таких сфер є кримінальне судочинство. Воно повинне здійснюватись на основі точного і неухильного дотримання процесуальних норм. Велику роль при цьому покликана відіграти наука кримінального процесу, яка на підставі детального вивчення і узагальнення практики застосування кримінально-процесуального закону, повинна виробити науково обґрунтовані рекомендації по подальшому вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства і правильній його реалізації.

Проблеми доказування досліджувались багатьма вченими, оскільки доказування має місце на всіх стадіях кримінального судочинства, воно так чи інакше пов’язано з усіма його інститутами. Значний вклад у вирішення цих проблем внесли дореволюційні вчені Л.Є. Владіміров, П.В. Макалінський, С.В. Пахман, В.Д. Спасович, А.В. Скопінський та І.Я. Фойницький.

В радянський період питанням доказування були присвячені роботи В.Д. Арсеньєва, Д.І. Бєднякова, Р.С. Бєлкіна, Р.Г. Домбровського, В.Я. Дорохова, Ц.М. Каз, Л.М. Карнєєвої, С.В. Курильова, О.М. Ларіна, В.З. Лукашевича, П.А. Лупінської, Г.М. Різника, М.С. Строговича, Ф.Н. Фаткулліна, А.А. Хмирова, С.А. Шейфера, М.Л. Якуба та багатьох інших вчених.

Розробку проблем доказування здійснювали ряд українських науковців, зокрема Ю.П. Аленін, В.П. Бахін, І.М. Бацько, В.І. Галаган, В.В. Гевко, В.П. Гмирко, Ю.М. Грошевий, А.М. Денисюк, А.Я. Дубинський, В.С. Зеленецький, А.В. Іщенко, М.В.Костицький, В.С. Кузьмичов, В.К. Лисиченко, А.О. Ляш, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, Д.П. Письменний, Д.О. Савицький, М.В. Салтєвський, М.І. Сірий, В.М. Тертишник, В.В.Тищенко, Г.І. Чангулі, В.П. Шибіко, М.Є. Шумило та інші дослідники.

Завдяки зусиллям науковців теорія кримінально-процесуальних доказів збагатилась дослідженнями, які сприяли покращенню практики кримінального судочинства та вдосконаленню діючого законодавства. В той же час слід констатувати, що на сьогоднішній день ряд проблем, які стосуються теорії судових доказів у кримінальному процесі, є недостатньо розробленими, а частина питань так і залишились дискусійними. До числа спірних відносяться питання доказів і доказування, предмета і суб’єктів доказування тощо. Крім того, реалізація Концепції судово-правової реформи в Україні, орієнтація на європейські стандарти в судочинстві, розробка і прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України вимагають переосмислення суті і завдань окремих кримінально-процесуальних інститутів, в тому числі й положень доказового права.

Все це зумовлює необхідність продовження подальших розробок у цій сфері, визначило вибір теми дисертаційного дослідження і свідчить про її актуальність.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до напрямків, визначених Комплексною цільовою програмою боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки, яка затверджена Указом Президента України від 17 вересня 1996 року, Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженою Указом Президента України від 25 грудня 2000 року № 1376; п. 9 Національної програми правової освіти населення, затвердженої Указом Президента України від 18 жовтня 2001 року № 992; тематикою пріоритетних напрямків фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та наукових установ МВС України на період 2002-2005, 2004-2009 роки, яка затверджена наказами МВС України “Про заходи щодо організації проведення науково-дослідних робіт та впровадження їх результатів в практичну діяльність органів внутрішніх справ України” № 635 від 30 червня 2002 року та “Про затвердження пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 років” № 755 від 05 липня 2004 року; планом науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт НАВСУ на 1998-2005 роки. Основні положення дисертації входять складовими частинами до програм і тематичних планів курсу “Кримінальний процес України”, спецкурсів “Теорія судових доказів”, “Доказування на досудовому слідстві”, “Організація діяльності підрозділів слідства”, “Складання процесуальних документів”, які викладаються в Національній академії внутрішніх справ України та інших вузах України юридичного спрямування.

Мета та завдання дослідження. Метою даного дослідження є розробка проблем вчення про докази в кримінальному судочинстві, розкриття на цій основі гносеологічної та юридичної суті і змісту кримінально-процесуального доказування, формулювання визначень окремих найбільш важливих понять теорії доказів, внесення пропозицій по подальшому вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства України та практики його застосування.

Для досягнення вказаної мети дисертант поставив перед собою такі завдання: 1) виявлення спірних питань щодо поняття і мети кримінально-процесуального доказування; 2) встановлення характеру істини в кримінальному судочинстві; 3) виділення переліку та змісту обставин, що входять до предмета доказування; 4) розкриття змісту кримінально-процесуального доказування; 5) визначення ролі презумпцій та преюдицій, а також моральних засад в доказуванні; 6) висвітлення співвідношення оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної діяльності, а також ролі ОРД в процесі доказування; 7) окреслення спірних питань щодо поняття та змісту доказів, їх класифікації; 8) виявлення шляхів захисту доказів у кримінальній справі; 9) визначення поняття та розкриття змісту процесуальних джерел доказів; 10) обґрунтування поняття слідчих дій як основних засобів збирання доказів; 11) аргументація авторського розуміння змісту та процесуального порядку проведення вербальних, нонвербальних та змішаних слідчих дій; 12) розробка пропозицій по вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства України та практики його застосування.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері кримінально-процесуального доказування як одного з видів пізнавальної діяльності.

Предметом дослідження є кримінально-процесуальні засоби доказування, норми доказового права та інше законодавство України, система наукових поглядів та розробок з досліджуваних проблем, слідча та судова практика застосування кримінально-процесуального законодавства України в ході доказування у кримінальних справах.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об’єкта та предмета. Методологічною основою дослідження є діалектико-матеріалістичний метод пізнання соціальних явищ та процесів. Під час дослідження використовувавсь історико-правовий метод. Він дав можливість простежити хід розвитку процесу доказування, еволюцію окремих інститутів кримінального судочинства. За допомогою порівняльно-правового методу проаналізовано погляди вчених стосовно окремих інститутів кримінального процесу, а також норми чинного кримінально-процесуального законодавства України і законодавства інших держав, які регулюють процес доказування. Соціологічний метод використовувавсь при вивченні практики застосування кримінально-процесуальних норм, зокрема норм доказового права при провадженні у кримінальних справах. Метод системно-структурного аналізу дозволив вивчити побудову процесу доказування, який складається з окремих елементів: збирання доказів та їх процесуальних джерел, перевірки та оцінки доказів і їх процесуальних джерел, прийняття процесуальних рішень та їх мотивації. До того ж, даний метод допоміг виявити взаємозв’язок і взаємозумовленість цих елементів. Завдяки формально-юридичному методу опрацьовано норми діючого КПК України та проекту нового КПК, підготовлено ряд пропозицій щодо удосконалення чинного Кодексу та можливостей реалізації вказаних пропозицій в новому КПК.

Науково-теоретичним підґрунтям для підготовки дисертації стали праці з кримінального процесу, криміналістики, судової експертизи, філософії, логіки, як вітчизняних, так і зарубіжних науковців.

Емпіричну базу дослідження становлять дані офіційної статистики, а також дані, отримані при опитуванні 487 працівників органів розслідування України, які представляють усі регіони держави. Крім того, за спеціальною анкетою було вивчено і проаналізовано 567 кримінальних справ. Це сприяло формуванню емпіричної бази дослідження, яка забезпечує репрезентативність зроблених висновків у межах всієї України.

Висновки і рекомендації ґрунтуються на нормах Конституції України, чинного кримінально-процесуального законодавства, нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, МВС України, Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, законопроектах з питань правоохоронної діяльності.

Наукова новизна дисертаційного дослідження та одержаних результатів полягає в тому, що воно є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням проблем теорії судових доказів, яке проведене в умовах реалізації Концепції судово-правової реформи України та розробки нового Кримінально-процесуального кодексу України. В роботі пропонується вирішення низки проблем і дискусійних питань законодавчого, методичного та організаційного характеру, які залишаються неврегульованими і суперечливими на сьогоднішній день. В результаті дослідження сформульовано ряд положень і висновків, нових в концептуальному плані та важливих для юридичної практики, а саме:

Вперше:

- запропоновано зміну концептуального підходу до засобів доказування у кримінальному судочинстві згідно якого кримінально-процесуальними засобами доказування є лише докази, тобто відомості про факти;

- обґрунтовано положення, що суд вирішуючи кримінальну справу є суб’єктом доказування, оскільки реалізує ряд елементів кримінально-процесуального доказування;

- запропоновано вилучити з переліку процесуальних джерел доказів протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, тому, що оперативна інформація не може виступати як процесуальні докази, а отже, вказаний протокол не вправі виступати як процесуальне джерело доказів;

- проведено розмежування між критеріями і загальними правилами оцінки доказів та їх процесуальних джерел;

- комплексно внесені пропозиції щодо захисту доказів у кримінальній справі;

- запропоновано диференційований підхід до вирішення проблеми інституту понятих у кримінальному судочинстві України;

- доведено, що процес доказування складається не з трьох, як традиційно прийнято вважати, елементів, а з чотирьох. Четвертим самостійним елементом процесу доказування є прийняття процесуального рішення і його обґрунтування;

- обґрунтовано, що при оцінці доказів та їх процесуальних джерел орган дізнання, слідчий, прокурор та суд керуються не тільки законом, а й професійною правосвідомістю. Остання здійснює суттєвий вплив на результат їх оцінки;

Дістало подальший розвиток:

- положення про класифікацію доказів;

- визначення поняття процесуальних джерел доказів;

- положення про необхідність розширення переліку процесуальних джерел доказів за рахунок показань підсудного, засудженого, цивільного позивача, цивільного відповідача та експерта;

- теза про різновидність правової природи документів як процесуальних джерел доказів;

- висновок про необхідність виключення пункту другого статті 213 КПК України як такого, що не відповідає принципу презумпції невинуватості;

- визначення правової природи акта щодо добровільної передачі об'єктів матеріального світу, що мають значення для справи, органу розслідування чи суду суб'єктами кримінального процесу;

- положення про те, що істина, яка встановлюється в ході кримінально-процесуального доказування, може бути одночасно і абсолютною, і відносною;

- визначення структури родового предмета доказування у кримінальних справах;

- поняття слідчих дій як основних засобів збирання доказів;

- класифікація слідчих дій;

- визначення правової природи та процесуального порядку проведення вербальних, нонвербальних та змішаних слідчих дій;

Уточнено:

- поняття кримінально-процесуального доказування;

- поняття доказів у кримінальному судочинстві;

- роль презумпцій та преюдицій в процесі доказування;

- положення про можливість набуття оперативною інформацією статусу доказів після її перевірки слідчим;

- значення моральних засад в доказуванні;

- роль оперативно-розшукової діяльності в ході кримінально-процесуального доказування;

- поняття суб'єктів доказування.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані у різних сферах діяльності, зокрема:

- в науково-дослідній сфері – сформульовані та викладені положення, узагальнення, висновки і рекомендації мають як загально-теоретичне, так і прикладне значення для науки кримінального процесу та практики застосування процесуальних норм. Крім того, вони можуть стати основою для подальших наукових розробок в теорії судових доказів і збагатити її новими дослідженнями;

- у сфері правотворчості – висновки та пропозиції сформульовані у дисертації використовуються при розробці нового КПК України, можуть бути використані також в процесі підготовки інших законопроектів, нормативних актів, які регулюють діяльність органів розслідування, прокуратури та суду у кримінальному судочинстві;

- в навчально-методичній роботі – узагальнені і викладені в дисертації положення використовуються при підготовці навчальних та навчально-методичних посібників з кримінального процесу, при викладанні в навчальних закладах МВС України та інших вузах Міністерства освіти і науки України. Це підтверджується тим, що ряд теоретичних положень, висновків і конкретних пропозицій реалізуються в навчальному процесі. Зокрема, при викладанні Загальної і Особливої частини кримінального процесу, а також спецкурсів в Національній академії внутрішніх справ України, в Національному технічному університеті України “КПІ” (Факультет права) та Університеті “ Україна “.

Особистий внесок здобувача. Викладені в дисертації положення, які виносяться на захист, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих праць, у дисертації не використовувались. Власні теоретичні розробки дисертанта в наукових працях, опублікованих у співавторстві, становлять 50 %.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювались на засіданнях кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою Національної академії внутрішніх справ України, а також оприлюднені на: міжнародному семінарі “Розслідування вбивств” (м. Київ, 17-21 квітня 2000 року), міжнародній конференції “Головні напрямки гармонізації кримінального законодавства в Європі” (м. Київ, 18 жовтня 2001 року), “Актуальні питання правового забезпечення політичної реформи суспільства” (м. Київ, 8 квітня 2003 року), міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми юридичної науки та практики” (м. Орел, РФ, 26 лютого 2004 року), науково-практичному семінарі “Взаємодія слідчого з працівниками оперативних підрозділів ОВС у складі слідчо-оперативних груп” (м. Київ, 24 березня 2004 року), науково-практичній конференції “Забезпечення прав людини та громадянина в умовах реформування політичної та правової системи України” (м. Київ, 12-13 травня 2004 року), науково-практичній конференції “Актуальні проблеми взаємодії судових та правоохоронних органів в процесі реалізації завдань кримінального судочинства” (м. Запоріжжя, 28-29 травня 2004 року); міжнародному семінарі “Правові засади ведення слідства” (м. Київ, 12-13 квітня 2005 року), науково-практичній конференції “Проблеми захисту прав людини і громадянина в умовах розбудови громадянського суспільства в Україні” (м. Київ, 22-23 квітня 2005 року).

Результати дисертаційного дослідження використовувалися дисертантом при проведенні занять в системі службової підготовки органів досудового слідства України, на Вищих академічних курсах НАВСУ – з керівниками слідчих підрозділів УМВС України в областях. Автор двічі направляв свої пропозиції до проекту нового КПК України до Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (див. акти впровадження).

Публікації. Основні положення і висновки дисертації опубліковані в монографії “Теорія і практика кримінально-процесуального доказування”, 2005 рік (15,81 д.а.), двох навчальних посібниках, двадцяти трьох наукових статтях, надрукованих у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, окремі положення оприлюднені на 9 наукових, науково-практичних конференціях та семінарах.

Структура дисертації відповідає меті, завданням і предмету дослідження, логіці наукового пошуку й вимогам ВАК України та складається із вступу, 4 розділів, які містять 19 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 414 сторінок, з них основний текст дисертації 367 сторінок, список використаних джерел на 28 сторінках, додатки на 19 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження; вказується на його зв’язок з науковими програмами та планами; визначаються об’єкт, предмет, мета та завдання, наукова новизна; показано практичне значення отриманих результатів дослідження; особистий внесок здобувача в їх одержання; апробація результатів дисертації та її структура; формулюються положення та висновки, що виносяться на захист.

Розділ перший – “Кримінально-процесуальне доказування” містить шість підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Поняття і мета кримінально-процесуального доказування” розкривається сутність цієї діяльності. Аналіз процесуальної літератури свідчить про різне бачення науковців щодо визначення поняття кримінально-процесуального доказування: від видалення оцінки доказів за межі цього процесу до включення до нього криміналістичних категорій (слідчих версій). Такий підхід є не зовсім правильним. Тому автор розвиваючи позицію М.М.Михеєнка з цього питання вважає, що кримінально-процесуальне доказування – це передбачена законом діяльність суб’єктів кримінального процесу по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів та їх процесуальних джерел, прийнятті на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації).

У підрозділі вказується, що доказування є різновидністю процесу пізнання оточуючої дійсності. Одним із спірних питань серед процесуалістів є з’ясування характеру пізнання у кримінальному процесі: яким воно є, безпосереднім чи опосередкованим?

Уявляється, що пізнання завжди є єдністю безпосереднього і опосередкованого. Однак, якщо ці дві форми пізнання розрізняться навіть у філософському смислі (безпосереднє, чуттєве пізнання як інтуїтивне та пізнання опосередковане як дискурсивне), то тим більше таке розмежування має право на існування в процесуальній теорії, де воно має суттєве практичне значення в силу самого характеру пізнання.

Без будь-якого сумніву можна сказати, що безпосереднє пізнання є властивим процесу доказування і тому не зовсім правильною є позиція тих науковців, які відзначають, що воно негативно може відбитись на об’єктивності дослідження. Звичайно, для безпосереднього пізнання є доступними факти, які мають місце в теперішньому часі і знаходяться на такій відстані, і в таких умовах, коли є можливими їх сприйняття. Об’єктом безпосереднього сприйняття у кримінальному процесі є сліди злочину, предмети злочинного посягання тощо. І можливість такого пізнання навпаки, позитивно позначається на встановленні істини, об’єктивності висновків.

Проте опосередковане пізнання дійсно є більш поширеним в судочинстві, оскільки органи досудового розслідування і суди мають справу з більшістю явищ і подій, котрі відбулися в минулому і тому сприйняти їх безпосередньо вони не в змозі, а пізнають іншим шляхом – через сприйняття обставин і об’єктів, які є доступними і містять інформацію про ті явища і події, що мали місце в минулому. Через це таке пізнання називається опосередкованим.

Розмежування цих двох форм пізнання має суттєве значення для перевірки істинності пізнання, усунення можливих помилок.

Метою доказування є встановлення істини в кожній кримінальній справі. Вона може вважатись досягнутою тільки в тому випадку, коли всі висновки, що відображають об’єктивну реальність, є істинними. Об’єктивна істина у кримінальному судочинстві – це точна і повна відповідність оточуючої дійсності висновкам органів розслідування, прокуратури та суду про фактичні обставини справи, правову кваліфікацію діяння та юридичну відповідальність винуватих осіб. Об’єктивна істина за характером може бути абсолютною і відносною. Істина, яка встановлюється в процесі доказування є одночасно і абсолютною, і відносною. Органи досудового розслідування і суду з вичерпною повнотою мають встановити обставини, що входять до предмета доказування, правильно кваліфікувати діяння, визначити вид юридичної відповідальності винуватої особи. Тут істина, що встановлюється, має бути абсолютною.

Але, з’ясовуючи ряд інших обставин вони не встановлюють їх з такою ж повнотою, оскільки ті не мають правового значення для правильного вирішення справи. По відношенню до цих обставин істина буде носити відносний характер.

Знання характеру об’єктивної істини відіграє важливе значення, адже саме це допомагає правильно визначити предмет і межі доказування у кримінальній справі, сприяє недопущенню слідчих і судових помилок.

У підрозділі 1.2. “Предмет, межі та суб’єкти доказування” аналізується стан наукових розробок щодо предмета доказування. Дисертант піддає критиці спроби окремих процесуалістів ототожнювати поняття “предмет доказування” та “межі доказування” (Г.М. Миньковський), а також поділ предмета доказування на декілька видів: загальний предмет доказування (ст. 64 КПК України), родовий (щодо окремих видів злочинів), спеціальний (у справах про суспільно-небезпечні діяння неосудних і злочини неповнолітніх) та індивідуальний, по кожній конкретній справі (В.С. Зеленецький, О.М. Ларін). В роботі підкреслюється, що законодавець формулює лише родові властивості даного процесуального інституту і надає можливість органам досудового розслідування та суду конкретизувати їх з урахуванням обставин кримінальної справи. Дається характеристика структурних елементів предмету доказування діючого кримінально-процесуального кодексу України в порівнянні з проектом нового КПК. Розглядаються питання, пов’язані з відшкодуванням моральної шкоди. Як свідчить аналіз судової практики за останні роки зросли і кількість позовів, і грошові суми стягнуті на користь потерпілих, котрим злочином було завдано й моральної шкоди.

В дослідженні робиться висновок, що предмет доказування – це передбачена законом сукупність обставин, які підлягають обов’язковому встановленню у кожній кримінальній справі з метою її правильного вирішення. З поняттям предмета доказування пов’язане поняття меж доказування. Як вже наголошувалось ці поняття близькі одне до одного, але не є рівнозначними. Більшість процесуалістів пов’язує межі доказування з певним обсягом, сукупністю доказів у кримінальній справі, які дозволяють з достатньою повнотою встановити усі обставини, що входять до предмета доказування. В дисертації узагальнені наявні наукові розробки з цього питання і відзначено, що під межами доказування слід розуміти таку сукупність доказів і їх процесуальних джерел, зібрання і дослідження яких забезпечить повне та якісне встановлення усіх обставин предмета доказування і прийняття обґрунтованого рішення у кримінальній справі. Правильне визначення меж доказування має велике практичне значення, оскільки виступає необхідною умовою забезпечення достатньої глибини пізнання відповідних обставин, а також необхідної надійності та переконливості результатів такого пізнання.

В процесі доказування беруть участь різні особи, які мають різні повноваження і статус. В залежності від цього для одних така діяльність є обов’язком, для інших - правом. Таким чином, суб’єкти доказування – це державні органи і посадові особи, на яких законом покладено обов’язок щодо збирання, перевірки, оцінки доказів та їх процесуальних джерел, обґрунтування рішень прийнятих в процесі кримінально-процесуального доказування, а також інші особи, які вправі брати участь в цій діяльності.

Відповідно до цього визначення суб’єктів доказування можна поділити на дві групи: а) державні органи і посадові особи, на яких покладено обов’язок здійснювати доказування (орган дізнання, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя або суд); б) особи, які вправі брати участь в процесі доказування (підозрюваний, обвинувачений, захисник, цивільний відповідач, цивільний позивач, потерпілий тощо).

У підрозділі 1.3. “Процес доказування” розглядаються елементи кримінально-процесуального доказування. Пропонується розглядати процес доказування через призму не трьох, як це традиційно відзначається в літературних джерелах, а чотирьох елементів: збирання, перевірка, оцінка доказів та їх процесуальних джерел, а також прийняття процесуального рішення та його обґрунтування.

Дисертант не погоджується з думкою тих науковців, які вважають, що термін “збирання доказів” є умовним, а слід вести мову лише за “формування доказів”. Уявляється, що ці два терміни є тотожними і тому протиставляти їх один одному не варто. Основним способом збирання доказів є проведення слідчих, судових та інших процесуальних дій. Однак суб’єкти кримінального процесу чи окремі громадяни теж можуть подати відповідну інформацію, певні предмети чи документи до органу розслідування чи суду. В той же час необхідно пам’ятати, що тільки особи, які ведуть процес вправі вирішувати питання про можливість використання поданих доказів у кримінально-процесуальній діяльності. Одним з елементів процесу доказування є перевірка доказів та їх процесуальних джерел. Здобувач констатує, що законодавець, на жаль, не закріпив вимогу про перевірку доказів та їх процесуальних джерел в КПК України, як це зроблено в багатьох зарубіжних країнах. В проекті нового КПК України ця прогалина усунута, але автори законопроекту ототожнюють мету перевірки доказів і їх оцінки, а це теж не зовсім правильно.

Метою перевірки є визначення придатності зібраних доказів та їх процесуальних джерел для встановлення обставин, що мають значення у справі. Уявляється не зовсім правильною позиція тих процесуалістів, які включають до змісту перевірки встановлення достовірності і допустимості одержаних в ході розслідування даних (Д.О. Савицький) чи навіть оцінку доказів (А.І. Трусов). Перевірка є самостійним елементом доказування і полягає у виявленні доброякісності зібраних доказів для встановлення обставин вчиненого злочину. Вона відрізняється від оцінки доказів тим, що оцінка є винятково розумовою діяльністю, а перевірка є сукупністю практичних дій і розумових операцій. Розумовим шляхом перевірка доказів та їх процесуальних джерел здійснюється за допомогою аналізу і дослідження кожного з них окремо, а також зіставлення з іншими доказами в кримінальній справі. Практичний шлях означає проведення додаткових чи нових слідчих або ж судових дій. Перевірка доказів та їх процесуальних джерел є можливою також за допомогою оперативно-розшукової діяльності. Не дивлячись на те, що це непроцесуальний шлях в роботі підкреслюється, що він відіграє важливу роль в боротьбі зі злочинністю, оскільки сприяє процесу доказування, переконуючи слідчого у правильності своїх рішень та дій, допомагає усунути ряд прогалин щодо перевірки доказів, виявити нових носіїв доказової інформації. Ще одним з елементів доказування є оцінка доказів та їх процесуальних джерел. Під нею слід розуміти діяльність суб’єктів доказування по визначенню допустимості і повноти процесуальних джерел, а також належності до справи наявних відомостей про факти, їх допустимості, достовірності та достатності для прийняття відповідного рішення. Це можна означити двома формулами: для процесуальних джерел доказів – (Д + П) Д – допустимість; П – повнота; для самих доказів (3 Д + Н) – перше Д – допустимість, друге Д – достовірність; третє Д – достатність; Н – належність.

Окрім критеріїв оцінки доказів та їх процесуальних джерел законодавець окреслює основні правила такої оцінки (ст. 67 КПК України). Дисертант пропонує внести зміни до цієї статті і вказати, що при оцінці доказів та їх процесуальних джерел, необхідно керуватись не тільки законом, а й професійною правосвідомістю. Остання відіграє суттєву роль при оцінці доказів і впливає на прийняття рішень.

Отже, четвертим елементом процесу доказування є прийняття процесуального рішення та його обґрунтування. Це є самостійний елемент в даній діяльності. Процесуальне рішення слідчого зумовлюється тією сукупністю доказів, якою він володіє на певному етапі розслідування. Вказана сукупність доказів перетворює право слідчого вибрати варіант процесуального рішення в обов’язок в певній ситуації обрати конкретне рішення. Більшість процесуальних рішень слідчого одержують письмове відображення в матеріалах кримінальної справи. Форма письмового відображення залежить насамперед від змісту рішення, також того чи передує складання відповідного документа реалізації рішення. Кожне рішення має бути обґрунтоване, тобто висновки слідчого повинні бути зумовлені достатніми та достовірними доказами, наявними на момент прийняття рішення.

У зв’язку з цим доцільно вказати на умови законності кожного рішення: а) рішення приймається компетентною особою і своєчасно; б) прийняттю рішення повинні передувати проведені відповідно до закону процесуальні дії, завдяки яким встановлені обставини, що визначають винесення рішення; в) рішення має бути прийняте в установленій законом процесуальній формі; г) рішення повинне містити реквізити правового акту.

У підрозділі 1.4. “Роль презумпцій та преюдицій в процесі доказування” висвітлюється поняття презумпцій та преюдицій, їх значення для кримінально-процесуальної діяльності. Стверджується, що презумпції, які використовуються у ході доказування поділяються на фактичні і правові. Дисертант не підтримує науковців, які взагалі заперечують поділ функцій на правові і фактичні, через нібито однакову їх правову природу.

Адже правові презумпції закріплені в законі або випливають з нього і тому їх врахування носить обов’язковий характер. Вони мають морально-правове значення і тому досить активно впливають на процес доказування. Фактичні презумпції не закріплені в законі, а тому є необов’язковими для органів розслідування та судової влади. Вже тільки ці відмінності дають підстави для їх класифікації. Зміст фактичних презумпцій визначають елементи життєвого досвіду, в основі яких лежать достовірні знання. Аналізуючи ту чи іншу подію слідчий оцінює з позиції власного життєвого досвіду: чи могло взагалі таке відбутися чи ні, і тому викликає сумнів. Так формується внутрішнє переконання, яке цілком реально впливає на прийняття рішення під час доказування у кримінальній справі. Правильне розуміння поняття і суті фактичних презумпцій має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Аналіз ролі фактичних презумпцій дозволив дисертантові зробити висновок, що узагальнення прийомів і способів вчинення злочинів, методики їх розслідування дає змогу розробити конкретні рекомендації щодо швидкого і повного розкриття злочину, сприяє прийняттю правильних рішень у справі, а отже, і виконанню завдань кримінального судочинства.

В роботі звертається увага, що правові презумпції мають свої специфічні ознаки. Зокрема, вони можуть бути як спростовними, так і неспростовними. Спростовні правові презумпції – це такі презумпції щодо яких закон допускає можливість спростування, і які вважаються істинними поки не встановлено інше.

Трохи іншою виглядає ситуація з неспростовними презумпціями. Оскільки всі презумпції мають вірогідний характер, то на перший погляд, ніби всі вони піддаються спростуванню. Однак, законодавець в окремих випадках робити це забороняє через те, що спростування не має ніякого юридичного смислу. Наприклад, презумпція нерозуміння суспільної небезпеки свого діяння особою, яка не досягла віку з якого можлива кримінальна відповідальність (ст. 22 КК України). Поза всяким сумнівом, що дана презумпція є неспростовною з точки зору її юридичної значимості. Це означає, що якщо навіть в силу якихось причин (раннього психічного розвитку і т.д.) малолітній правопорушник і усвідомлював суспільну небезпечність свого діяння, він все рівно не буде притягнутий до кримінальної відповідальності, оскільки закон не дає такої можливості. Презумпція в даному випадку спростовуватися не буде, тому що її спростування немає ніякого смислу і значення.

Особливу увагу приділено презумпції невинуватості, яка проголошена в багатьох міжнародних правових актах. Дана презумпція виступає як принцип кримінального процесу України. Вона закріплена в Конституції України та продубльована в КПК України. Аналіз вивчених кримінальних справ і чинного законодавства свідчить про те, що презумпція невинуватості в Україні діє тільки частково. Для її реалізації в повному обсязі в кримінальному судочинстві України автор пропонує заборонити закриття кримінальних справ за нереабілітуючими підставами органами досудового розслідування. Таке право повинен мати тільки суд. Одне із правил, що характеризують юридичний зміст цього принципу гласить: недоведена винуватість особи означає її повну невинуватість. У зв’язку з цим пропонується з статті 213 КПК України виключити пункт 2, який вказує на можливість закриття кримінальної справи за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину.

У підрозділі розглядається поняття преюдицій як загальних положень в силу яких особа, що здійснює оцінку доказів, і суд при постановленні вироку, вправі вважати встановленими обставини, які мають значення для вирішення кримінальної справи і були встановлені іншими рішеннями органу розслідування чи суду. Преюдиції відіграють значну роль в кримінальному судочинстві, оскільки підвищують правову значимість судових рішень, певною мірою полегшують процес доказування. А отже виступають одним з чинників, що впливає на процесуальну економію.

Здобувач наголошує, що застосування преюдицій це право, але не обов’язок органів досудового розслідування та суду, і пропонує записати цю новелу до чинного кримінально-процесуального закону.

У підрозділі 1.5. “Моральні засади доказування” розглядається вплив норм моралі на кримінально-процесуальну діяльність, зокрема в процесі доказування у кримінальних справах. Дисертант підкреслює, що провадження у кримінальній справі є саме тією сферою людської діяльності, де найбільш гармонічно поєднуються норми права і моралі. Недаремно відомий російський юрист А.Ф. Коні, відзначаючи важливість етичних засад судочинства, закликав щоб майбутнім юристам ще з студентської лави прищеплювалися високі моральні ідеали з котрими “як з міцним озброєнням і вірним компасом потрібно входити в життя”.

Таким чином, мораль виконує забезпечуючу функцію і виступає як додаткова гарантія чіткого, точного і неухильного дотримання правових норм. Фактично всі принципи, що діють у кримінальному судочинстві, ґрунтуються на нормах моралі, оскільки історично виникнули на основі моральних уявлень і правил.

В процесі збирання і перевірки доказів слідчому приходиться втручатись в досить делікатну сферу суспільних відносин, а саме – конституційно охоронюваних прав громадян. При проведенні слідчих дій важливу роль в дотриманні норм права і моралі відіграють правила поведінки слідчого. Стриманість, доброзичливість, поважне ставлення до учасників слідчих дій є обов’язковими елементами професійної етики слідчих. Здобувач пропонує главу 14 КПК України з якої починається розгляд слідчих дій доповнити окремою статтею під назвою “Моральні засади провадження слідчих дій”, де викласти основні положення, які зорієнтують правосвідомість посадових осіб, що здійснюють доказування, на систему моральних цінностей та ідеалів.

У підрозділі 1.6. “Роль оперативно-розшукової діяльності в процесі доказування” досліджується співвідношення кримінально-процесуальної та оперативно-розшукової діяльності. В роботі відзначається, що інформація одержана в результаті проведення оперативно-розшукових заходів має велике значення для кримінального судочинства, оскільки допомагає слідчому встановити можливих носіїв доказової інформації, одержати відомості про осіб, котрі прагнуть протидіяти встановленню істини. Результати ОРД можуть бути використані для визначення напрямку розслідування та висунення версій, черговості чи виду слідчих дій, обґрунтованості рішень про провадження окремих слідчих дій та тактики їх проведення, обрання чи зміни запобіжного заходу. В той же час автор констатує, що це два різних види діяльності і одержана оперативним шляхом інформація не може виступати як процесуальні докази. Не зовсім правильною є позиція науковців, які вважають, що дані одержані в результаті оперативно-розшукової діяльності можуть бути визнані доказами у кримінальній справі, якщо вони зібрані, перевірені та оцінені у відповідності з вимогами кримінально-процесуального законодавства. Виникає запитання: з яких це пір оперативно-розшукова діяльність регламентується кримінально-процесуальним законодавством? Необхідно підкреслити, що в кримінальному процесі України збираються, перевіряються і оцінюються не результати оперативно-розшукової діяльності, а кримінально-процесуальні докази. Здобувач пропонує виключити з числа процесуальних джерел доказів протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, оскільки це не відповідає принципу законності і негативно відбивається на об’єктивності прийнятих процесуальних рішень.

Розділ другий – “Докази у кримінальному судочинстві” містить три підрозділи.

Підрозділ 2.1. “Поняття доказів та їх зміст” присвячений історичному розвитку поняття доказів, їх значенню в процесі доказування. Дисертант зазначає, що поняття доказів відноситься до числа фундаментальних категорій у кримінальному процесі. Адже від правильного розуміння цього поняття залежить і напрям пошуку доказів, і вміння їх використовувати в процесі встановлення істини. Аналізуючи наукові розробки з цього питання в роботі досліджуються концепції єдиного та подвійного розуміння доказів. Піддаються критиці спроби розглядати поняття доказів з позицій інформатики та науки семіотики (наука про знаки і знакові системи). Підтримуються погляди процесуалістів, які розглядають докази як відомості про факти (А.Я. Дубинський, Л.М. Карнєєва, М.М. Михеєнко).

Вказується на неточність позицій тих науковців, які даючи визначення поняття доказів у кримінальному процесі включають до нього лише “будь-яку інформацію” або “будь-які відомості”, але випускають при цьому термін “факти” (М.В.Салтєвський, О.С.Степанов). Дисертант наголошує, що саме термін “відомості про факти” є таким, що найбільш повно тлумачить зміст