Львівський державний університет імені Івана Франка

На правах рукопису

УДК 883 Ш : 92 + 883 – 3

Горнятко-Шумилович Анна Йосипівна

ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ ПРОЗИ

ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ЛЬВІВ - 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури імені академіка
Михайла Возняка Львівського державного університету
імені Івана Франка

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Денисюк Іван Овксентійович,

Львівський державний університет

імені Івана Франка, професор кафедри української

літератури імені академіка М.Возняка

та кафедри української фольклористики
імені Ф.Колесси

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Мельничук Богдан Іванович,

Чернівецький державний університет

ім. Ю. Федьковича,

завідувач кафедрою української літератури

кандидат філологічних наук, доцент

Хороб Степан Іванович,

Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника,

завідувач кафедрою української літератури

Провідна установа: Тернопільський державний педагогічний

університет ім. В.Гнатюка,

кафедра історії української літератури

Захист відбудеться 18 березня 1999 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.06 з філологічних наук у Львівському державному університеті імені Івана Франка за адресою 290602, м. Львів, ул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського державного університету імені Івана Франка (Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий 17 лютого 1999 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Терлак З.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ. Універсальною закономірністю розвитку літератури ХХ ст. є її інтелектуалізація. Внутрішні ознаки прози Валерія Шевчука – письменника високого художнього рангу, яка є важливим внеском у розвиток сучасної української літератури, дають підставу на філософський інтелектуальний її вимір. Новаторство В.Шевчука, коли його розглядати в аспекті жанру, найповніше виявилось в історичних творах, близьких до так званого ,,химерного” роману, зумовило звернення до умовних форм, використання мотивів з українського фольклору й міфології та можливостей ,,понятійного”, символізуючого мислення. Одним із джерел новаторства В.Шевчука можна вважати західну філософію екзистенціалізму, в якій розглядалися питання, що бентежили й українських творців, – збереження індивідуальності у масовому суспільстві, подолання ,,екзистенційного вакууму”, уміння віднаходити втрачені смисли існування. Екзистенціальна проблематика прози письменника зумовила поглиблений психологізм його творів, насичення текстів філософсько-інтелектуальними медитаціями тощо. М.Павлишин Павлишин М. Мітологічне, релігійне та філософське у прозі Валерія Шевчука // Канон та іконостас.– Київ: Час, 1997.– С. 143–144. наголошує на таких ,,визначальних та новаторських (в радянському контексті) рисах його прози”, як ,,використання мітів” і ,,наголос на філософських традиціях, далеких від марксизму-ленінізму”. Окремі аспекти художньої творчості письменника висвітлювали у своїх працях такі відомі українські літературознавці, як М.Жулинський, М.Рябчук, М.Ільницький, А.Кравченко, Л.Тарнашинська (Німеччина), М.Павли-шин (Австралія) та ін. Ім’я В.Шевчука неодноразово згадувалось в наукових літературознавчих розвідках, присвячених оглядові сучасної української прози, – В.Фащенка, Г.Штоня, А.Погрібного, В.Мельника, С.Квіта та ін. Цікаві думки про специфіку прози В.Шевчука можна знайти теж у літературно-критичних статтях та рецензіях Р.Корогодського, В.Міщука, П.Майдаченка, В.Панченка, Ю.Косенка, Н.Фенько, Л.Залеської-Онишкевич та ін. Проблема дотичності цієї прози до ,,химерного” роману певною мірою висвітлена у монографіях А.Кравченка, М.Жулинського, а також у критичних статтях М.Павли-шина, О.Онишка, Т.Блєдних, А.Берегуляк, А.Пивоварської та ін. Зацікавлену увагу дослідників продовжує привертати до себе схильність письменника до постановки питань екзистенціального характеру. У цьому плані слід відзначити літературно-критичні статті Л.Тарнашинської, Р.Багрій, Р.Корогодсь-кого, Т.Блєдних та ін. Однак спеціального наукового дослідження, яке б синтезувало проблеми й пошуки прози В.Шевчука, ще немає. Наша праця є спробою такого дослідження. Актуальність дисертаційної роботи зумовлена не лише потребою узагальнення наявних спостережень над творчістю письменника. Вона полягає у необхідності осмислення її філософсько-інтелектуальної концепції в параметрах принципового новаторства. Досліджувати творчість В.Шевчука у такому аспекті необхідно й тому, що від кінця 60-х упродовж 70-х років, коли творча інтелігенція поставлена була у ситуацію ,,реставрації” реакції, цей письменник перебував в офіційній неласці, його майже не друкували. На часі – суцільні аналітично-узагальнюючі студії, які б ввели індивідуальні художні досягнення В.Шевчука в контекст літературознавчих уявлень про сучасний український роман.

ЗВ’ЯЗОК РОБОТИ З НАУКОВИМИ ПРОГРАМАМИ, ПЛАНАМИ, ТЕМАМИ. Наукова робота виконана на кафедрі української літератури Львівського державного університету імені Івана Франка, у планах якої передбачається вивчення передових тенденцій у розвитку сучасної української романістики.

МЕТА І ЗАВДАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ. Мета дисертаційного дослідження полягає у всебічному вивченні інтелектуалізму творів В.Шевчука як своєрідного типу художнього мислення автора. Студії над новаторством інтелектуалістичних повістей цього письменника дають змогу вирішити низку конкретних дослідницьких завдань, розроблених крізь призму: а) традицій українського лірико-химерного роману (у плані поетики); б) основоположних категорій екзистенціальної філософії (у плані проблематики).

У межах названих проблемних ліній ставимо своїм завданням:

1)

1)

1)

1)

1)

1)

Предметом вивчення є історичні твори та романи В.Шевчука, глибоко концептуальні, закорінені у фольклорній поетиці, пов’язані з традицією ,,химерного” роману, а також цикл міської прози письменника, яка у меншій мірі побудована на засобах умовності, але теж віддзеркалює постулати екзистенціальної філософії.

МЕТОДОЛОГІЧНОЮ ОСНОВОЮ ДОСЛІДЖЕННЯ є системно-функціональний підхід до вивчення складного і багатоаспектного матеріалу В.Шевчука-прозаїка. Застосовано й естетичний та історико-порівняльний методи. Певним зразком аналізу ,,химерної” прози цього письменника є для нас монографія А.Кравченка ,,Художня умовність в українській радянській прозі” Кравченко А.Є. Художня умовність в українській радянській прозі.– Київ: Наукова думка, 1988.– 128 с.. У плані проблематики творів письменника методологічними засадами роботи стали основні тези екзистенціальної філософії, систематизовані Ю.Коссаком у книзі ,,Екзистенціалізм у філософії та літературі” Kossak J. Egzystencjalizm w filozоfii i literaturze.– Warszawa:Ksiaїka i wiedza, 1971.– 365 s.. Використовуємо теж праці, присвячені загальним проблемам теорії літератури. У написанні дисертації значну допомогу ми отримали з найновіших досліджень українського (М.Жулинський, М.Ільницький, Т.Салига, І.Денисюк, Л.Сеник, С.Павличко, Т.Гундорова) та польського (Г.Маркевич) літературознавства.

НАУКОВА НОВИЗНА ОДЕРЖАНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ. У роботі вперше розглянуто специфіку інтелектуалізму прози В.Шевчука у двох взаємозумовлених аспектах: а) типологічної спорідненості поетики творів В.Шевчука з поетикою ,,химерного” роману; б) впливу положень екзистенціалізму на проблематику прози письменника. Така систематизація дає змогу глибше простежити конкретні риси новаторства В.Шевчука: ,,неохимерність” як своєрідний тип умовності в художньому аспекті, а в аспекті змісту творів – специфіку так званого ,,позитивного екзистенціалізму”. Такий підхід може послужити підгрунтям для дослід-жен-ня сучасної української філософської прози.

Наукова новизна даного дослідження полягає також у тому, що в ній уперше зроблено спробу комплексного літературознавчого аналізу прозового доробку В.Шевчука.

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ. Одержані результати і висновки можуть бути використані для розробки цілісної концепції інтелектуальної прози, інтерпретації творів окремих письменників, бібліографічних та іншого роду видань. Практичне значення дисертації полягає також у можливості використання її матеріалів для вивчення літературних напрямів в українській прозі 60–90-х років XX ст., для розуміння генезису та еволюції українського інтелектуального роману, а також при читанні загальних курсів з історії української літератури у вищих навчальних закладах.

АПРОБАЦІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ. Основні положення дисертації лягли в основу виголошених та опублікованих доповідей на міжнародних наукових конференціях у Щецинському університеті (1996 р., 1997 р.) та Львівському державному університеті імені Івана Франка
(1-3 квітня 1998 р.) та у шістьох наукових публікаціях.

ОБСЯГ І СТРУКТУРА РОБОТИ. Дисертація складається зі вступу, двох розділів (кожен з яких має по 7-8 параграфів), висновків, списку використаних джерел та додатка; викладена на 183 сторінках, з них 162 сторінки основного тексту. Бібліографія нараховує 168 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У ВСТУПІ обгрунтовується актуальність теми, формулюються мета і завдання роботи, вказується її наукова новизна. Висвітлюється зв’язок дисертації з науковими програмами кафедри, подаються рекомендації практичного застосування одержаних результатів і дається інформація про апробацію роботи та публікації автора з її теми, а також аналізується ступінь вивченості проблеми. Тут висвітлюються ті методологічні критерії, на яких базується подальше дослідження. У зв’язку з цим з’ясовується комплекс генетичних і типологічних рис, що дозволяє виокремити феномен українського інтелектуального роману та співвіднести його зі специфічними формами інтелектуалізму у прозі В.Шевчука.

У першому розділі – ,, ОСОБЛИВОСТІ ,,ХИМЕРНОЇ” ПРОЗИ (Вплив елементів ,,химерного” роману на поетику творів Валерія Шевчука)” розглядається історична проза В.Шевчука в контексті розвитку українського лірико-химерного роману.

1.1. ,,Химерний” роман. Генеза, розвиток. Автор дисертаційного дослідження простежив генеалогію і розвиток ,,химерної” прози в українській літературі, проаналізував її домінантні атрибути. Вона пов’язана з загальною установкою бароко, творчістю І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, О.Стороженка та ін. Сам термін введений
1958 року ,,химерним романом із народним уст” О.Ільченка ,,Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і чужа Молодиця”, але жанр ,,химерного” роману сформувався як ширше, об’ємніше явище художніми пошуками наступного, молодшого покоління прозаїків. Елементи ,,химерності” наявні у творах Р.Федоріва, В.Земляка, В.Міняйла, Є.Гуцала, В.Дрозда, Ю.Щербака, П.Загребельного, а також у повістях та романах В.Шевчука. Уже не раз робилися спроби визначити домінантні атрибути ,,химерної” прози. Дослідники вважали характерною для неї творчу орієнтацію письменників на фольклорні традиції, фантасмагоричне перетворення реальної дійсності. До ознак ,,химерності” відносили вони елементи народної сміхової культури (гумор, бурлеск, фарс), суб’єктивну ліризовану розповідь, ,,стилістичну поліфонію” тощо.

1.2. Художня умовність. Дисертант виходить з тези, що однією з визначальних якостей художньої структури ,,химерного роману” є умовність (,,нежиттє-подібність”). У п.1.2. з’ясовується значення терміна ,,художня умовність”, визначаються типи ,,нежиттєподібного” узагальнення. Художня умовність – явище багатопланове, характер якого окреслює перш за все індивідуальна творча манера письменника. Користуючись класифікацією А.Кравченка Див.: Кравченко А.Є. Художня умовність в українській радянській прозі.– Київ: Наукова думка, 1988.– С.10., який виділяє чотири основні типи умовності у філософському романі (концептуальну, характеро-логічну, ситуаційну, оповідну), ми проаналізували індивідуальні художньо-стильові прийоми ,,нежиттєподібності” у творах В.Шевчука .

1.3. Концептуальна умовність – найбільш загальний рівень при-
йому – зумовлює наявність у романі двопланової розповіді, тобто поєднання конкретно-образного відтворення дійсності і глибокого ідейного підтексту. Властивості двоплановості слід трактувати, виходячи з поетики жанру. У повістях та романах В.Шевчука підтекст відіграє першорядну роль. ,,Другий план” повістування реалізується в системі нежиттєподібних прийомів, джерелом яких бувають у письменника, як і в ,,химерному романі, міфологічні сюжети, фольклорні образи й мотиви, притчеве сюжетотворення. Підтекстовий натяк на те, що вся розповідь може бути трактована глибше, ніж у конкретно-образному плані, приховують заголовки й підзаголовки творів В.Шевчука (,,На полі смиренному”, ,,Три листки за вікном”, ,,Мор, ,,У пащу Дракона” та ін), назви розділів (,,Спокій”, ,,Птах перелітний”, ,,Синя дорога”, ,,Петро утеклий”, ,,Ліс людей” та ін.), а також окремі імена й прізвища головних героїв (Афанасій (безсмертний), Сатановський, Дженджурик, Дракон, Перелесник, Павучиха та ін.). ,,Другий план” нарації надає творам нового філософського виміру. Усі герої й події набувають загальнолюдського звучання. Заради уникнення надмірної ускладненості філософського плану відбувається у творах В.Шевчука процес осюжетнення філософських категорій через конкретні людські долі та вчинки, що М.Ільницький визначає як ,,поєднання сюжету ідеї з сюжетом дії” Див.: Ільницький М.М. Людина в історії: Сучасний український історичний роман.– Київ: Дніпро, 1989.– С.246.. Завдяки тому ідея не схематизується, а вростає в образ, у ситуацію, у конфлікт. Езопівську інтерпретацію двопланової оповіді пропонують дослідники М.Павлишин Див.: Павлишин М. Мітологічне, релігійне та філософське у прозі Валерія Шевчука // Павлишин М. Канон та іконостас.– Київ: Час, 1997.– С.143–156. і А.Берегуляк Див.: Берегуляк А. Магічний реалізм та літературний міф – зцілення та панацея у постколоніальному контексті? / Пер. з англ. М.Прокопович // Сучасність.– 1993.–
№ 3.– С.67–75., на думку яких твори В.Шевчука, зокрема ,,Три листки за вікном” і ,,Дім на горі”, можна прочитати як політично невинні чи лояльні або як езопівську алегорію диктатури в Совєтській імперії. Разом з тим твори ці набувають антиколоніального звучання. Отже, на рівні концептуальної умовності символіка твору не вичерпується одним прочитанням. Вона відкрита щонайменше для двох інтерпретацій: прямої, згідної з офіційною ідеологією, і політичної – езопівської.

1.4. Характерологічна умовність. Завдяки двоплановій розповіді процес характеротворення теж відбувається у двох напрямах. З одного боку, письменник глибоко й достовірно передає психологію героя (,,безумовна типізація”), з іншого - характер у ,,химерному” романі має ще один вимір, що безпосередньо підключає його до сфери ідей (,,філософська типізація”). Герої – не просто людські типи, а відповідно до ,,сюжету-ідеї” – ,,персонажі-ідеї”. Вони набувають рис нежиттєподібних, умовних. Мож-на говорити про ,,химерність” характеру. Нежиттєподібність героїв привноситься в тканину твору через їх незвичайні, надприродні здатності, носії яких виступають у В.Шевчука найчастіше в ореолі жертовності. Духовний світ персонажів внутрішньо співвідноситься з імпульсом, що йде із зовнішнього боку. Атмосферу непевності й душевної роздвоєності героїв підсилюють мотиви всеприсутнього страху, вічної втечі-погоні тощо (,,Початок жаху”, ,,У пащу Дракона”, ,,Три листки за вікном”, ,,На полі смиренному” та ін.) або відповідно до лагідної вдачі героїв письменник розмальовує світ у світлих барвах, розповідь ведеться неквапливо, відчувається атмосфера замріяно-елегійного настрою (,,Дім на горі”). Безсумнівним набутком ,,химерного” роману є створення своєрідного типу героя – шукача істини. Цю властивість М.Бахтін Див.: Bachtin M. Problemy poetyki Dostojewskiego.– Warszawa: Paсstwowy Instytut Wydawniczy, 1970.– S. 176. знаходить ще в античних предтечах роману . Також і вся Шевчукова проза – це твори про пошук сенсу буття. Образ мислителя, філософа, якого вабить вічна дорога і пошук сенсу буття, зумовлює епічну широту – одну з прикметних рис творів цього автора. Істотним елементом філософської типізації є також ідеалізування героя. Ідеальні якості персонажів часто гіперболізовані, завдяки чому письменнику вдається піднятись вище конкретного матеріалу, торкнутися фундаментальних якостей людського характеру. Використання цього прийому особливо відчутне у творах В.Шевчука, присвячених митцям, і зокрема самому процесові творення (,,Дім на горі”, ,,Чарівник”, ,,Постріл, ,,Диявол, якого нема” та ін.).

1.5. Ситуаційна умовність. Персонаж у ,,химерному” романі найчастіше поставлений у фантастичні, умовні ситуації. Згущення типових рис характеру потребує і відповідної насиченості обставин, у яких він діє. Отож оскільки Шевчукові персонажі ,,запрограмовані” ідейною домінантою творів, то й ситуації покликані висвітлити і ,,перевірити” ці домінанти. Найчастіше бувають це умови казкові (пошук скарбу, оздоровлення злочинця-смертника тощо). Ситуації ,,химерної” прози, як правило, випробувальні. У творах В.Шевчука насамперед це ситуації вибору. Вони нерідко пов’язані з антитезою життя-смерть (,,Місячний біль”, ,,Ліс людей”, ,,Птахи з невидимого острова”). Інколи умовна ситуація не призводить до конкретного наслідку, а кульмінація майже зливається з розв’язкою (,,У пащу Дракона”), даючи нагоду до широкого спектру читань та інтерпретацій. У виведенні нежиттєподібних ситуацій В.Шевчук нерідко вдається до прийому гротеску, який становить неодмінний компонент ,,химерного” роману. У його творах чимало гротескних, напів-фантастичних ситуацій, які не вписуються в рамки будь-якої логічної схеми. Персонажі вступають у відносини з надприродними силами, мають справу з ,,розрідженою плоттю”, роздвоюються, перевті-люються, встановлюють контакти з рослинним світом, перетворюються у тварини, щоб згодом стати людьми тощо.

1.6. Умовність манери розповіді зумовлює її ліризацію, посилює роль автора, авторської концепції, що створює своєрідні небайдужі до персонажів обставини. Умовний ліризований план розповіді в цілому притаманний і прозі В.Шевчука. Характерною рисою творення обставин у ній не є об’єктивне змалювання навколишнього світу, а проникливо-ліричне його олюднення. Його історичні твори при всій реальності зображених подій не зводяться до ,,копіювання” відомих історичних фактів, їхня мета – простежити зростання духовності історично. Для В.Шевчука характерна також широка синонімічність, всеприсутня метафоричність, пастельність, нанизування образів в один ряд (мозаїчно-калейдоскопічне нюансування), що опоетизовує розповідь, надає їй рис умовності. Посилення суб’єктивності нарації пов’язане, на думку А.Бочарова, з процесами інтелектуалізації (інтелектуальна насиченість розповіді) й романтизації (насичення розповіді романтичними, фольк-лорними мотивами) літератури Див. Бочаров А. Бесконечность поиска.– Москва: Сов. писатель, 1982.– С.231. Так, у своїх творах В.Шевчук апелює не тільки до почуття, а й до ,,холодного розуму”, даючи поживу інтелектові. З другого боку, у ході розгортання сюжету поступово всі історичні факти деформуються, романтизуються фантастичними ,,вічними сюжетами”. Подібно до романів ,,химерної” прози, твори В.Шевчука демонструють багатоманітний характер жанрово-стильового синкретизму (стилістична поліфонія). Синтез стильових прийомів реалізується, між іншим, зміщенням елементів естетики бароко і романтизму, образів-символів і сторінок реалістичного та імпресіоністичного письма. Крім традиційної для В.Шевчука ,,елегійної мрійливості”, є тут маленький ,,детектив”, колоритні історії з нечистою силою, стилізовані ,,під бароко” притчі та інтермедії тощо.

Компонент, що його письменник відкидає, а який відіграє визначальну роль у поетиці ,,химерної” прози, – це гумор. Занадто серйозно звучать його твори, щоб назвати їх гумористичними чи сатиричними. Щоправда сміхові елементи виступають, проте це не є карнавальний радісний сміх чи гіркий гоголівський ,,сміх крізь сльози”. Загалом, у творах В.Шевчука відсутня така характерна для ,,химерного” роману атмосфера народного свята з гумористичними образами, безліччю жартів і соковитих прислів’їв. Химерна тональність для його творів не характерна. Подібної думки додержується М.Павлишин, який виходить з позицій, що відсутність цього роду гумору звільняє Шевчукові твори від ,,набридливої смішності, в дійсності від кепкування” Павлишин М. ,,Дім на горі” Валерія Шевчука // Сучасність.– 1987.– № 11.– С.40..

1.7. Умовність, ,,химерність” і їхні межі у романі. Окремого дослідження вимагала проблема зловживання ,,химерністю”. З приводу надмірного захоплення химерною формою простежуються деякі творчі прорахунки у творах химерного плану. Надмірна ускладненість розповіді, як і в деяких інших авторів ,,химерної” прози, буває теж приводом художніх перевитрат у прозі В.Шевчука. До них належить, між іншим, слабка пов’язаність між двома частинами роману-балади ,,Дім на горі”, надмірна споглядальність героїв, надто розлогі описи, фрагментарність композиції, відсутність наскрізного сюжету, надміра загадкових місць, схожих на ребуси (,,Джума, Свічення”, ,,Кров на снігу”). У цьому плані дослідники згідні, що письменник повинен частіше приходити на допомогу своєму читачеві.

Засоби ,,химерності” – сміх, народна фантастика, історичний колорит – традиційно застосовуються для того, щоб забавляти, розважати читача (,,Козацькому роду нема переводу...” О.Ільченка, ,,Позичений чоловік” Є.Гуцала, ,,Лебедина зграя” В.Земляка та ін.). Проза В.Шевчука будується на інших підставах. Творчу орієнтацію на фольклорні традиції, вживання засобів умовності, фантастичне перетворення об’єктивної реальності письменник використовує не як засіб ,,екзотизації” тексту чи спробу вразити, потішити читача. ,,Химерність” у В.Шевчука – це радше засіб психоаналізу, пізнання людини, метафізики її душі. Вона стає своєрідним інструментом для дослідження найзлободенніших проблем сучасності, а її засоби дозволяють ,,парадоксальним чином наблизитися до життєвої правди, до реалізму”.

Результати дослідження у першому розділі доводять, що проза В.Шевчука виявляє деякі типологічні подібності з поетикою ,,химерного” роману. Передусім, це твори ,,яскраво-умовного штибу”, в яких умовність – одна з важливих прикмет. Її елементи взаємопереплітаються на рівнях концептуальному, характерологічному, ситуаційному, оповідному. Аналіз умовних засобів, властивих для письменницької манери В.Шевчука, підтверджує, водночас, що його проза відкидає деякі з атрибутів ,,химерності” (елементи народної сміхової культури), вбирає в себе інші (замість ,,химерної” тональності – ,,елегійну мрійливість ранньої осені”) й перетворює їх, входячи у своєрідну естетичну дискусію з цим експериментальним напрямом. Незважаючи на деякі типологічні подібності з поетикою ,,химерного” роману, естетичні функції Шевчукової прози інші. Засоби химерності з’являються в його творах, але не з розважальними, а серйозними функціями, спрямованими на дослідження універсальних характеристик людського буття. Таким чином, можемо говорити про своєрідну ,,неохимерність” (оновлену ,,химерність”), елементи якої використовує В.Шевчук як засіб інтелектуалізації прози з метою поглибити її філософське, інтелектуальне начало.

У другому розділі – ,, МОТИВИ ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМУ Й АБСУРДУ (Вплив світоглядних положень екзистенціалізму на проблематику творів Валерія Шевчука)” – розглядається міська проза письменника в контексті основоположних категорій екзистенціальної філософії. Шукаючи пояснень новаторства В.Шевчука у плані проблематики, ми звернули увагу на розкриття специфіки екзистенціального типу філософування у його творах як своєрідного засобу інтелектуалізації тексту і відтворення його ментальної зумовленості на грунті вітчизняної літератури після шевченківської доби. Особливим акцентом пошуків був аналіз прози В.Шевчука як продовження філософських традицій Г.Сковороди.

2.1. Екзистенціальна філософія і її вираз в українській літературі.
Коротко аналізується зародження і розвиток екзистенціальної філософії та її вплив на українську літературу. В українській філософсько-літературній думці антропологізм узяв свій початок від поглядів Г.Сковороди (,,концепція щастя”). Екзистенціальні ідеї позначилися на творах Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, М.Куліша, В.Підмогиль-ного, М.Хвильового, М.Івченка та ін. Мотиви екзистенціалізму та абсурду можна знайти також у низці творів сучасних українських письменників, у тому числі А.Кондратюка, М.Осадчого, у ліриці поетів-дисидентів – В.Стуса, І.Світличного, І.Калинця. Мотиви ці притаманні й повістям та романам В.Шевчука. Обраний напрям дослідження передбачав аналіз прози В.Шевчука згідно з провідними постулатами екзистенціальної філософії (людська одиниця – центр буття; ,,існування передує сутності”; абсурдність, відчуженість, самота – основні категорії-екзистенціали; ,,автентичність у протилежність нещирості”; свобода вибору і вибір свободи; боротьба і бунт – реакція на абсурд; суб’єктивність істини).

2.2. Людинознавчий аспект прози В.Шевчука. Усі екзистенціа-лістсь-кі доктрини єднає переконання, що вихідним пунктом будь-якого знання є аналіз конкретного існування людської одиниці. Теза про те, що істотним у людині є її індивідуальність, близька і ментальним засадам екзистенційного типу філософування в Україні, що пов’язане, на думку Л.Мороз Див.: Мороз Л.Сто рівноцінних правд. Парадокси драматургії В.Винниченка.– Київ: Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 1994.– С.145., з етичними засадами національного характеру, з тим, що Д.Чижевський називав ,,плюралістичною етикою”, тобто визнання величезної етичної цінності за індивідуумом. Аналіз конкретного існування людської одиниці прочитується як лейтмотив більшості творів В.Шевчука. У кожному з цих випадків – ,,людина екзистенційного світу”. Водночас дослідження особистості письменник здійснює у тісному взаємозв’язку з зовнішніми обставинами (соціальними взаєминами), які справляють значний вплив на внутрішнє життя особистості. У цьому пункті з’ясовується також проблема ,,асоціальності” Шевчукових персонажів, яких подібно до героїв творів екзистенціалістів неодноразово звинувачували у ,,відреченні від суспільного тла”. Однією з основних причин відмови письменника від усезадоволених ,,рожевощоких героїв” чи завжди активних ,,героїв з магнетизмом особистості” можна вважати пресинг соціального замовлення, проти якого він непохитно стояв у 60–70-х роках, а також зацікавлення ,,людиною серед тижня”, яку послідовно зображує він у своїх творах.

2.3. Мотиви шляху і мандрівника – образні метафори внутрішніх шукань людини. Провідна ідея екзистенціальної філософії полягає у вирізненні в сфері людського буття двох способів буття (модусів): існування і сутності. З цим пов’язаний постулат ,,існування передує сутності”. У центрі загальної характеристики моделі світу В.Шевчука – образ шляху і мандрівника (,,блудного сина”) на ньому. Це сконденсована метафора внутрішніх шукань людиною своєї межі, своїх можливостей, згідно з екзистенціалізмом – своєї сутності, до якої людина прагне, долаючи вузькоутилітарний світ споживацтва і ницого животіння.

2.4. Проблема абсурдного світу й абсурдної людини. У сприйманні екзистенціалістів світ – це хаос, абсурд. Проблема абсурдного світу й абсурдної людини, яка почуває себе самотньою, відчуженою, ,,закинутою”, знаходить глибоке й неоднозначне тлумачення у творах В.Шевчука. Його герої, відчуваючи абсурдність буття, пізнаючи всю глибину розірваності людських зв’язків, все ж не зазнають відчуження тотального, шукаючи нерідко ,,абсолютних вартостей”. Вони не цілковито вилучені з усіх систем інтегрування або ж роблять спробу такої інтеграції.

2.5. Боротьба за ,,автентичну людину”. Вихований на засадах сковородинівської концепції спорідненості праці й душі В.Шевчук виявляє у своїх творах постійний інтерес до екзистенціального постулату ,,автентичності у протилежність нещирості”. Твори письменника дають багато прикладів ,,несправжнього буття”, різновидом якого можуть бути соціальне й національне пристосуванство, ,,імітація щастя” та ін. Відтак В.Шевчук виводить два типи персонажів: ,,обивателів” (пристосуванців) і люмпен-інтелігентів (людей, які ,,живуть чесно”). Сила популярності В.Шевчука полягає не лише в тому, що постулат ,,чесності з собою” вміло втілив він у життя героїв своїх творів, але також і в тому, що, як і в його духовного учителя Г.Сковороди, є у нього повна узгодженість між творчими ідеями й особистим життям. Підтверджує це мовчанка письменника між 1969 і 1979 роками – наслідок відмови від будь-яких компромісів, і в результаті – десятилітня офіційна неласка.

2.6. Свобода вибору і вибір свободи. З екзистенціалістського погляду сутність людського існування виражає свобода. В.Шевчук, подібно як Г.Сковорода чи екзистенціалісти, вважає, що свобода коріниться у глибинах людського єства і, разом з тим, поняття це розглядає на суто екзистенціальному грунті, незалежно від аспектів національних чи соціальних. Водночас письменник послідовно зображує у своїх творах мотиви колоніальної залежності (несвободи) України, причому не прямим, а езопівським текстом. Отже, специфіка екзистенціального філософування В.Шевчука є водночас національною специфікою, і це одна з істотних відмінностей його прози від літературних творів західних екзистенціалістів.

2.7. Боротьба і бунт – реакція на абсурд. Згідно з екзистенціаліста-ми, реакцією на абсурд існування повинні бути боротьба і бунт. Камюсівська ,,естетика бунту” набирає у В.Шевчука трохи іншого виміру. То радше ,,естетика змагання” (Л.Тарнашинська Див.: Тарнашинська Л. Свобода вибору – єдина форма самореалізації в абсурдному світі // Сучасність.– 1995.– № 3.– С. 117–127. ) або ,,тихе протистоян-ня” (Р.Корогодський Див.: Корогодський Р. Біля вічної ріки, або в пошуках внутрішньої людини // Дзвін.– 1996.– № 3.– С.135–154.), тобто повсякденна боротьба з усероз’їдаючим буднем, яку веде він від перших своїх творів. Характерно, що письменник не створює гострих, конфліктних ситуацій, дух відкритого змагання відсутній в його творах. Разом з тим творить він не камюсівську ,,бунтівливу людину”, а ,,людину нескорену”, концепцію якої висунув у XVІІІ ст. Г.Сковорода.

На думку екзистенціалістів, людина постійно перебуває в ,,межовій ситуації” перед обличчям смерті. У повістях та романах В.Шевчука також знаходимо чимало кризових сюжетів, коли весь плин існування проходить крізь ,,межову ситуацію”. Однак попри весь абсурд життя, не можемо твердити, що саме смерть є найвищою метою Шевчукових героїв.
Швидше – це досягнення гармонії з навколишнім світом і найперш – із самим собою. Його герої намагаються осягнути свій шлях, усі вони – ,,у вічному змаганні за істину”. Сковородинівські ідеї трансформуються у творах В.Шевчука, витворюючи своєрідний ,,закон піраміди”. Закон, який, незважаючи на заздалегідь передбачувану поразку, все ж наповнює людське життя новим змістом. Цей факт робить його прозу дотичною до так званого ,,позитивного екзистенціалізму” Н.Аббан’яно, який доповнює категорійний склад філософії ,,оптимістичними” екзистенціалами віри, надії, любові. У цьому аспекті можна зачислити В.Шевчука до когорти ,,трагічних оптимістів”.

2.8. Суб’єктивність істини. Згідно з екзистенціалістами, немає однієї істини, істиною є суб’єктивність. Таким чином, правди досягається не шляхом діалектичного чи дискурсивного аналізу, але заглиблюючись у самого себе, досліджуючи структуру власних пережиттів. Складність пошуку істини людиною постійно цікавить теж В.Шевчука. Психологізм його прози виключає контрастне розмежування ,,брехні-істини”, ,,добра-зла”. Тому у багатьох його творах відчутний естетичний дуалізм, еклектизм (,,немає гарного без бридкого” тощо), наявні елементи парадоксального мислення, що в кінцевому результаті приводить до ,,простої істини”.

У межах вищевказаних проблемних ліній окремого дослідження вимагали елементи поетики, спорідненої з письмом французьких екзистенціалістів. Це водночас своєрідні форми привнесення філосо-фічності у текст, насичення його інтелектуальним елементом. Так, у більшості творів В.Шевчука застосовується принцип організації тексту, який спричинює певну фрагментарність оповіді, що нагадує подекуди монтажний зріз – художній прийом, характерний для інтелектуального письма екзистенціалістів. Елементи монтажу допомагають В.Шевчукові створювати надзвичайно зриму, кінематографічну прозу. Задля креслення тла абсурду письменник вдало використовує такі художні засоби, як фрази типу: Мені це байдуже, мене це не обходить, мені однаково; сюр-реалістичний образ метелика та його варіації: нетлі, мухи, комара; виповнює життя героїв відчуттям нудоти, туги, страху, диханням смерті тощо. Стилістика його творів, подібно до літературних праць екзистенціалістів і загалом інтелектуальної прози, характеризується моделюванням, тобто письменник конструює ряд ситуацій і натякає на можливі варіанти їх оцінювання. Здебільшого це повісті-дискусії, твори глибоко концептуальні з філософсько-інтелектуальним підгрунтям. Елементи парадоксального мислення у прозі В.Шевчука, її антитезність спричинили те, що твори письменника принципово складні, інколи аж надто надумані.

Результати дослідження у другому розділі підтверджують, що у протистоянні абсурдному світові В.Шевчук шукав опори в екзистен-ціалізмі. Студіювання цієї проблеми доводить: екзистенціально-філософські питання є інтуїтивно-головними для письменника. Є підстави твердити, що у його творах використовуються мотиви екзистенціалізму та абсурду, і цей факт робить їх дотичними до літературних праць екзистенціалістів (зокрема А.Камю і Ж.-П.Сарта). Водночас для письмен-ника характерне світовідчуття, яке, хоч закорінене в екзистенціалізмі, відрізняється від нього тим, що несе життєстверджуюче начало. У підсумку це означає, що В.Шевчук збагачує погляди екзистенціалістів сковородинівською філософією, яка є носієм українського менталітету. У цілому, мотиви екзистенціалізму та абсурду у творах В.Шевчука виявились догідними для віддзеркалення відчуженості ,,загубленої української людини” (М.Шлемкевич). Водночас це багато-значна інтелектуальна проза, основні ідеї якої набувають універсального, загальнолюдського виміру.

У ВИСНОВКАХ узагальнюються результати дисертаційного дослідження. Підкреслено, що твори В.Шевчука – безперечно новий, надзвичайно оригінальний крок у розвитку сучасної української романістики. Письменник, який вміло використовує елементи поетики ,,химерного” роману і водночас світоглядно тяжіє до екзистенціалізму, - один з найталановитіших українських творців сучасної прози. Твори В.Шевчука, позначені сміливим новаторством, експериментом, продовжують традиції української класичної літератури, яка свою поетику базувала на увазі до людини, співчутті до неї. Саме у виваженій діалектиці спадкоємності і новаторства – оригінальність постаті В.Шевчука і його найбільший інтелектуальний здобуток. Аналіз художнього доробку письменника спонукує до подальших роздумів про здобутки в царині поетики й проблематики сучасної літератури. Оригінальна творчість видатного прозаїка чекає своїх поціновувачів і популяризаторів не лише в Україні, але й поза її межами – резюмується у висновках.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

1)

1)

1)

1)

1)

1)

1)

1)

1)

АНОТАЦІЯ

Горнятко-Шумилович А.Й. Інтелектуалізм прози Валерія Шевчука. Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Львівський державний університет імені Івана Франка, Львів, 1999. – Рукопис.

У дисертації досліджується специфіка інтелектуалізму прози В.Шевчука у двох взаємообумовлених аспектах:

а) типологічної спорідненості поетики творів В.Шевчука з поетикою ,,химерного роману;

б) впливу положень екзистенціалізму на проблематику прози письменника.

Така систематизація дає змогу глибше простежити конкретні риси новаторства прози В.Шевчука, осмислити її філософсько-інтелектуальну концепцію. У роботі вперше зроблено спробу комплексного літературо-знавчого аналізу прозового доробку В.Шевчука. Суцільні аналітично-узагальнюючі студії над інтелектуальною прозою В.Шевчука дають можливість ввести індивідуальні творчі досягнення письменника в контекст літературознавчих уявлень про сучасний український роман.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: інтелектуалізм, ,,химерність”, художня умовність, поетика, екзистенціалізм, екзистенціальна проблематика.

АННОТАЦИЯ

Горнятко-Шумилович А.И. Интеллектуализм прозы Валерия Шевчука. Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 – украинская литература. – Львовский государственный университет имени Ивана Франко, Львов, 1999. – Рукопись.

В диссертации исследуется специфика интеллектуализма прозы В.Шевчука в двух взаимообусловленных аспектах:

а) типологического сходства поэтики произведений В.Шевчука с поэтикой ,,химерного”романа;

б) влияния положений экзистенциализма на проблематику прозы писателя.

Такая систематизация даёт возможность глубже проследить конкретные черты новаторства прозы В.Шевчука, осмыслить её философско-интеллектуальную концепцию. В работе впервые предпринята попытка комплексного литературоведческого анализа прозаического насле-дия В.Шевчука. Сплошное аналитико-обобщающее изучение ин-теллек-туаль-ной прозы В.Шевчука даёт возможность ввести индивидуаль-ные творческие достижения писателя в контекст литературоведческих представлений о современном украинском романе.

Одним из центральных вопросов поэтики ,,химерной” прозы является условность. Анализ условных приёмов, характерных для писательской манеры В.Шевчука, свидетельствует о том, что его проза выявляет некоторые сходства с поэтикой ,,химерного” романа. Прежде всего, это произведения ярко условного толка, в которых условность – одна из важнейшых особенностей. Её элементы взаимопереплетаются на уровнях: концептуальном, характерологическом, ситуационном, повествователь-ном. Приведенная классификация типов условности значительно облегчила конкретную характеристику индивидуальных приёмов типизации в прозе В.Шевчука. Анализ произведений писателя показывает, что в них отвергаются некоторые атрибуты ,,химерности” (элементы народной смеховой культуры) и используются иные (вместо химерной тональности ,,элегическая мечтательность ранней осени”), что создаёт своеобразную эстетическую дискуссию с этим экспериментальным направлением. Нельзя не заметить специфической роли ,,химерности” в романах и повестях В.Шевчука. Творческую ориентацию на фольклорные традиции, использование условных приёмов писатель употребляет не как средство ,,экзотизации” текста, с целью поразить, забавить читателя. ,,Химерность” у В.Шевчука – это, скорее, приём психоанализа, познания человека, метафизики его души. Несмотря на некоторые типологические сходства с поэтикой ,,химерного” романа, эстетические функции Шевчуковой прозы другие. Приёмы химерности появляются в его произведениях, но с совершенно иными функциями, не развлекательными, а серьёзными, мыслительными.

Рассматривая новаторство В.Шевчука в плане проблематики, можно заметить тенденцию к раскрытию специфики экзистенциального типа философствования в произведениях писателя как своеобразного приёма интеллектуализации текста и воспроизведение его национальной обусловленности на почве отечественной литературы после шевченковской эпохи. Важным акцентом исследования является анализ прозы В.Шевчука как продолжения философских традиций Г.Сковороды. Изучение этой проблемы доказало, что экзистенциально-философские вопросы являются интуитивно-основными для писателя. Избранное направление исследования предусматривало анализ прозы В.Шевчука в соответствии с основополагающими постулатами экзистенциальной философии (человеческая единица – центр бытия; ,,существование ппредшествует сущности”; абсурдность, отчуждение, одиночество – главные категории-экзистенциалы; ,,аутентичность в противоположность неаутентичности”; свобода выбора и выбор свободы; борьба и бунт – реакция на абсурд; субъективность истины). В пределах вышеназванных проблемных линий отдельного исследования требовали элементы поэтики, сходной с манерой изложения французских экзистенциалистов, а также форми привнесения философичности в сочинение, насыщение его интеллектуальным элементом.

Мировоззрение писателя характеризуется тем, что, основываясь на положениях экзистенциализма, оно отличается от него, так как несёт жизнеутверждающее начало (,,закон пирамиды”). В связи с этим проза В.Шевчука имеет прямое отношение к эстетической программе так называемого положительного экзистенциализма Н.Аббанъяно, который дополняет категориальный состав философии оптимистическими экзистенциалами веры, надежды, любови; в этом аспекте можно зачислить В.Шевчука к представителям ,,трагических оптимистов”.

Творческий труд В.Шевчука является стимулом для дальнейших размышлений о достижениях и проблемах поэтики и проблематики современной украинской литературы.

КЛЮЧЕВЕ СЛОВА: интеллектуализм, химерность, художествен-ная условность, поэтика, экзистенциализм, эекзистенциальная пробле-матика.

Annotation

Horniatko-Szumilovicz, A. Intellectualism of Valery Shevchuk’s Prose. Dissertation for masters degree in Philology; speciality 10.01.01 – Ukrainian Literature. – Ivan Franko State University of Lviv, Lviv 1999.– Manuscript.

The dissertation is devoted to the study of the specificity V.Shevchuk’s intellectual prose in two interdependent aspects:

a)

a)

This systematization gives the possibility of a more profound study of specific traits of innovation V.Shevchuk’s prose, just as understanding for