Львівський національний університет імені Івана Франка
Львівський національний університет імені Івана Франка
ЧЕЛЕЦЬКА МАР’ЯНА МАРКІЯНІВНА
УДК 821.161.2-1.09 І.Франко
ПОЕТИКА ЗАГОЛОВКОВОГО КОМПЛЕКСУ
В ЛІРИЦІ ІВАНА ФРАНКА
10.01.01 – українська література
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Львів – 2006
Дисертацією є рукопис
Робота виконана у Львівському відділенні Інституту літератури
ім. Т.Г. Шевченка НАН України
Науковий керівник: кандидат філологічних наук, науковий співробітник
ЛЕГКИЙ Микола Зіновійович,
завідувач відділу франкознавства
Львівського відділення Інституту літератури
ім. Т. Г. Шевченка НАН України
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор,
ГРОМ’ЯК Роман Теодорович,
Тернопільський національний педагогічний
університет імені Володимира Гнатюка,
завідувач кафедри теорії літератури
і порівняльного літературознавства
кандидат філологічних наук, доцент
БОНДАР Лариса Петрівна,
Львівський національний університет
імені Івана Франка, доцент кафедри української літератури
імені акад. М. Возняка
Провідна установа: Національний педагогічний університет
імені М. П. Драгоманова, кафедра української літератури
Захист відбудеться 26 жовтня 2006 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.13 з філологічних наук при Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1
Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка ( м. Львів, вул. Драгоманова, 5).
Автореферат розісланий 22 вересня 2006 року
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат філологічних наук, доцент Я. І. Гарасим
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Процес “порозуміння” читача з твором починається, як правило, від заголовка. Інколи цьому процесові сприяють також факультативні структурні компоненти заголовкового комплексу (термін, що його ввів С. В. Сисоєв Сысоев С. Коммуникативная система лирики А. С. Пушкина: Научная монография. – М.: ЭКОН, 2001. – С. 112.) – підзаголовки, епіграфи та присвяти. Поетика заголовкового комплексу ставала предметом інтерпретації художнього тексту, зокрема Фран-кового: поетичного (Ю. Клим’юк, В. Корнійчук, А. Скоць) та прозового (М. Возняк, І. Денисюк, М. Легкий, М. Ткачук, Н. Тодчук та ін.). Загалом дослідники-номенологи порушують проблеми класифікації заголовків та підзаголовків (Ф. Вше-тічка, Є. Джанджакова, С. Ігов, С. Козлов, А. Ламзина, Н. Фатєєва (Кожина), І. Фо-менко), студіюють особливості онтологічної та рецептивної природи назви твору (Р. Гром’як, С. Маєр, Ц. Раковський, В. Тюпа, Дж. Холондор), її лінгвістичні параметри (І. Кошева), телеологічну та архі-тектонічну співвіднесеність присвяти та власне художнього тексту (Ю. Герчук, Ю. Лотман), рецептивно-комунікативний сенс присвяти (М. Славова) й епі-графа (Р. Гром’як, М. Безденежних), класи-фікаційні особливості епіграфа (О. Куцевол), його структури (А. Ткаченко) та стосунку до позатекстової дійсності (О. Крамар). Поетику заголовків, підзаголовків, присвят та епіграфів досліджували на прикладі української (Е. Боева, Н. Чамата) та зарубіжних літератур (Н. Мантуло, Л. Мних, А. Немзер, Т. Полянина, Т. Похилевич, В. Самойленко та ін.).
Для цілісного й усебічного вивчення творчої спадщини І. Франка до-слідження поетики і функціональних характеристик заголовкового комп-лексу та його компонентів зосібна є досить продуктивними і перспективними. Ці сту-дії дають змогу сформувати цілісну теорію заголовкового комплексу, всебічно вивчити особливості функціонування його елементів у Франкових текстах.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Ди-сер-тацію виконано у Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Г. Шев-ченка НАН України, однією із наукових програм якого є вивчення творчої спадщини І. Франка на основі сучасних методологічних підходів.
Мета дослідження полягає у з’ясуванні рецептивно-комунікативної, функціонально-естетичної, наратологічної, часово-просторової, семіотичної, психокреативної характеристик компонентів заголовкового комплексу в ліриці Івана Франка, зокрема у їхніх взаємозв’язках із системою художніх образів і мотивів, архітектонікою і композицією тексту.
Для реалізації цієї мети вирішуються конкретні завдання:
1) виокремити рецептивні, наратологічні, часопросторові, семіотичні моделі заголовка і підзаголовка з урахуванням наявних у літературознавстві параметрів класифікації цих компонентів;
2) виявити динаміку розвитку естетичної природи заголовка в ліриці І. Франка 70-х років ХІХ – 10-х років ХХ ст.;
3) розробити обґрунтовані класифікації присвят та епіграфів Франкової лірики з перспективи структурних, психокреативних і жанрових особливостей аналізованих поетичних текстів;
4) простежити взаємозв’язок елементів заголовкового комплексу в структурі поетичних творів І. Франка.
Об’єкт дослідження – поетичні збірки І. Франка “Балади і розкази” (1876), “З вершин і низин” (1887; 1893), “Зів’яле листя” (1896), “Мій Ізмарагд” (1898), “Із днів журби” (1900), “Semper tiro” (1906), “Давнє й нове” (1911), “Із літ моєї молодості” (1913). В окремих випадках для аналізу використано також і поезії поза збірками та ліро-епічні поеми, звернення до яких зумовлено загальною концепцією дослідження структури поетичних збірок в їх архітектонічному розрізі та композиційною роллю заголовків у цих збірках.
Предмет дослідження – заголовки, підзаголовки, присвяти та епіграфи як елементи поетики тексту в різноманітних формах їхнього вияву.
Основні методи дослідження – герменевтичний, структурно-семіо-тичний, інтертекстуального та контекстуального прочитання, рецептивний, метод “close reading” (“уважного читання”), частково – наратологічний.
Методологічну основу роботи складають основні положення рецеп-тивної естетики західноєвропейських (Р. Інґарден, В. Ізер, Г. Яусс) та укра-їнських учених (В. Боднар, Р. Гром’як, М. Ігнатенко, Г. Сивокінь, О. Чер-вінсь-ка, О. Чичерін), теорії часопростору (Д. Бурдорф, Н. Копистянська, Ф. Маатьє, У. Райдель-Шреве, С. Ракус, С. Черпокова), теорії літературної комунікації (Н. Арутюнова, М. Бахтін, С. Сисоєв), структурної семіотики, семіології та тео-рії інтертекстуальності (Р. Барт, У. Еко, Ж. Женетт, Ю. Лотман), генології і тео-рії композиції (Ю. Нікішов, С. Скварчинська, А. Стофф), наратології (Б. Кор-ман, П. Рікер та ін.).
Наукова новизна дослідження полягає у тому, що в ньому вперше у франкознавстві здійснено системний аналіз і комплексну характеристику ком-понентів заголовкового комплексу з перспективи сучасних науково-методо-логічних засад і з використанням власних класифікаційних схем та моделей.
Теоретичне і практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані у процесі подальшого вивчення творчої спадщини І. Франка (зокрема, поетичної), враховані під час створення монографій, підручників та навчально-методичних посібників, у розробці лекційних курсів, спецкурсів і спецсемінарів з історії та теорії літератури, а також у дослідженні елементів заголовкового комплексу інших українських та зарубіжних письменників.
Апробація результатів дослідження. Основні положення роботи оприлюднено в доповідях, виголошених на таких конференціях та семінарах: ХVІІ, ХVIII і ХІХ щорічних Франківських конференціях (Львів, 2001-2004), Всеукраїнській науковій конференції “Світ слов’янства: мова, література, культура, історія” (Луцьк, 2003), Міжнародній науковій конференції “Класична поетика та естетика постмодерної доби: заперечення чи трансформація?” (Львів, 2003), VI-VIІІ Міжнародних науково-теоретичних конференціях моло-дих учених (Київ, 2003-2005), Міжнародній науковій конференції “Наративні виміри літератури” (Тернопіль, 2003), Всеукраїнській науковій конференції “Література та літературознавство: історія і сучасність” (Житомир, 2004), Міжнародному науковому семінарі “Загальнолюдські цінності та національний менталітет у дзеркалі слов’янських літератур” (Луцьк, 2004), науковому семі-нарі Національного університету “Києво-Могилянська академія” “Міфологічне і фольклорне підґрунтя української літератури” (Київ, 2002), щомісячному семінарі “Перехресні стежки” Інституту франкознавства Львівського націо-нального університету імені Івана Франка (2002), V Міжнародних “Чиче-рінських читаннях” на тему “Проблеми розвитку художньої прози” (Львів, 2004), Міжвузівському науковому семінарі “Терміносистема слов’янського літературознавства” (Житомир – Луцьк, 2005). За темою дисертації опублі-ковано 8 статей у наукових збірниках ВАК України загальним обсягом 4,2 арк.
Структура і обсяг роботи. Робота складається зі Вступу, трьох розділів (Розділ 1. “Структура заголовкового комплексу: термінологічний статус та функціонально-типологічна характеристика”; Розділ 2. “Способи вираження заголовків і підзаголовків у ліриці Івана Франка”; Розділ 3. “Присвяти та епіграфи у поетичній творчості Івана Франка”), кожен із яких складається з підрозділів, Висновків та Списку використаних джерел (усього 269 позицій). Загальний обсяг дисертації – 227 сторінок, з них – 204 основного тексту.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У “Вступі” обґрунтовано актуальність дослідження, окреслено зв’язок дисертації з науковими темами установи, окреслено мету та завдання роботи, визначено об’єкт і предмет, основні методи дослідження, з’ясовано наукову новизну отриманих результатів, їхнє практичне значення, а також подано відомості про апробацію основних положень дисертації.
Перший розділ “СТРУКТУРА ЗАГОЛОВКОВОГО КОМПЛЕКСУ: ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СТАТУС ТА ФУНКЦІОНАЛЬНО-ТИПО-ЛО-ГІЧ-НА ХАРАКТЕРИСТИКА” складається з двох підрозділів. У вступній час-тині цього розділу уточнюється термінологічний статус поняття “заголовковий комплекс” та визначається місце терміна в системі таких літературознавчих понять, як “паратекст”, “рамкова структура тексту”, “надтекст”.
1.1. Заголовок і підзаголовок у системі художнього твору: параметри, функції, способи їхніх класифікацій. У теорії номінації заголовок кореспондує із такими співвідносними поняттями: ім’я, назва, підзаголовок, міжзаголовок (об’єднує різні архітектонічні частини книжки) і внутрішній заголовок (для характеристики назв усередині циклу), з якими формує систему додаткових опозицій і відповідні номінаційні відношення (онтологічні, дистрибутивні, метатекстуальні, контекстуальні тощо).
Підрозділ складається з трьох окремих підпунктів: 1.1.1 “Заголовок як предмет дослідження у галузі рецептивної естетики та наратології поетичних творів”; 1.1.2. “Питання часопростору і заголовок як одна з форм ретроспекції і проспекції у ліриці”; 1.1.3. “Текстометричні функції заголовка в ліричному творі. Відсутність заголовка у поезії як феномен психології творчості”. У цих частинах роботи визначено роль заголовка як “горизонту” для тексту за характером його передбачуваності/ непередба-чуваності, внутрішньо-/зовнішньої спрямованості тощо; окреслено наративний “центр тяжіння” для персональних заголовків – епонімів з одним, двома і більше “центрами орієнтації”, дублетних заголовків (відповідно до першо-особового, третьоособового і безособового типу викладу)2 Див.: Maatje F. Versuch einer Poetik des Raumes // Landschaft und Raum in der Erzahldie Sammlung / Нerausgegeben von A.Ritter. – Darmstadt, 1975. – Bd. CCCCХVIII. – S. 406-407.; виявлено часо-просторові параметри для заголовків як форм відображення авторського історико-біографічного хронотопу (наприклад, “Тюремні сонети” І. Франка); як засобу ретроспекції, проспекції та інтроспекції в художньому творі; сформу-льовано концепцію “текстометризму” для позначення “семіотичного обсягу” заголовка, що передбачає його вимірюваність (протяжність, глибину заголовка) та індексованість (атрибутивність, субстанційність та інтенційність) і впливає на спосіб відтворювання заголовка в тексті, метафоричну ущільненість його значень; це, своєю чергою, пов’язано з високою значеннєвою “межовою свідомістю” заголовка як медіаторного коду між автором і читачем. Окремої уваги надано питанням відсутності заголовка в ліриці і з’ясовано особливості такого явища з погляду теорії літературної комунікації (С. Сисоєв уводить поняття “автокомунікативного контуру” для характеристики віршів, у яких лірична свідомість одночасно функціонує і як суб’єкт, і як адресат Сысоев С. Коммуникативная система лирики А. С. Пушкина: Научная монография. – М.: ЭКОН, 2001. – С. 85.), текстології (Н. Чамата пояснює цей феномен лірики наслідком семантичної ускладненості віршів Чамата Н. Заголовок у поезії Шевченка // Рад. літературознавство. – 1987. – № 7. – С. 41.), рецептивної теорії (наприклад, відсутність заголовка передбачає ферментування внутрішньої експресії тексту, яка компенсується за допомогою засобів заміни заголовка графічними елементами, формулами на зразок “Без назви” чи першим рядком вірша).
1.2. Факультативні компоненти заголовкового комплексу: присвяти та епіграфи. Різновиди та способи класифікацій. Присвята у художньому тексті залежно від місця розташування, форми вираження та жанрової співвіднесеності несе різне композиційне навантаження.
За місцем розташування у надтекстовому просторі виокремлюємо присвяти-посередники між заголовком і текстом (“Декадент. В. Щуратові”) і присвяти-заголовки (дедикаційні назви), які, зі свого боку, можуть бути ускладнені ознаками підзаголовка чи епіграфа (“Данилові Млаці. Прочитавши його віршик ““Не можна всім догодити” (Календар “Просвіти”, 1883)”). За формою і способом вираження адресата присвяти бувають повні (“Присвячую Наталії Кобринській”), усічені (“Анні П.”) або ініціальні (“К.П.”); індивідуальні (“До Дранмора”) та збірні (“Ляхам”); особові (“Молодому другові”, “Товаришам”) чи неособові (“Цвітові яблуні” М. Хвильового). Ці типи присвят, крім того, розрізняються за ступенем абстрактності (“Моєму читачеві”, “Милосердним”, “Товаришам із тюрми”), за характером умовності (“До Музи”, “Неназваній Марії”, “Моїй не моїй”). Ініціальні дедикації залежно від своїх стосунків із прототипами адресатів поділяємо на розшифровані (“О.О.” – Омелянові Огоновському), нерозшифровані (“Ф.Р.”) та анонімні (“N.N.”). Присвята набуває статусу окремого жанру в таких випадках: як віршована передмова (“Посвята М. Вороному” до “Лісової ідилії”), послання (“Сідо-главому”), альбомний вірш (“Зоні Юзичинській”) чи дарчий надпис (“Бл[аго-родній] дівиці Надежді***”).
Епіграф встановлює контактні і дистантні зв’язки з основним твором і прочитується як універсальна алюзія, метою якої є налагодити з читачем безпосередні стосунки. Епіграф характеризується камертонною “триголосою” семантикою, передбачаючи три значення: загальне, оказіональне й окремий сенс, що його приносить із собою текст-джерело. Йому притаманні специфічна ритмічність/аритмічність, функціональна риторичність, лейтмотивність та інтертекстуальність. За ступенем самодостатності розрізняються синсемантичні (наприклад, епіграфи до циклу “На старі теми”) та автосемантичні епіграфи (та-кими є цитати й автоцитати, додані до поетичних сатиричних творів І. Франка).
Присвята й епіграф лежать на межі сфери заголовка і тексту, пов’язуючи ці два світи тісним емоційним та естетичним зв’язком, який сприяє ущільненню текстової свідомості, її більшій відкритості до свідомості читача.
Другий розділ “СПОСОБИ ВИРАЖЕННЯ ЗАГОЛОВКІВ ТА ПІД-ЗАГОЛОВКІВ У ЛІРИЦІ ІВАНА ФРАНКА” складається з шістьох підрозділів.
2.1. Різновиди жанрових і персональних заголовків та підзаголовків у поетичній спадщині Івана Франка. Жанрові заголовки і підзаголовки у творах І. Франка різні за походженням (фольклорні, суто літературні, поза-літературні); вони відзначаються стилістичною маркованістю, авторською модер-нізацією жанрової природи твору (завдяки контамінації різних функ-ціональних та риторичних засобів), синкретичністю структури (“Скорбні пісні”, “Веснянки”, “Сучасна приказка”, “Буркутські станси”, “Вольні вірші”, “Га-лицькі образки” тощо).
Персональні заголовки є домінантними у першій збірці “Балади і розкази” та в її доопрацьованій 1913 р. версіїі “Із літ моєї молодості” (“Князь Олег”, “Лицар”, “Поступовець”, “Арф’ярка” та ін.). У книжці “З вершин і низин” подано цілий цикл, що складається тільки з заголовків персонального типу (“Excelsior!”). У “Моєму Ізмарагді” Франко впроваджує новий тип персо-нального заголовка – дискурсивний (“Поет мовить” та ін). Збірка “Давнє й нове” фіксує оригінальну форму “персональної біографії” (“Рука Івана Дамаскіна”, “Многонадійний”).
Дублетні заголовки у тій формі, в якій їх знала епоха Просвітництва, у Франка вже не збереглися. Однак “почерк” таких заголовків можна відчитати у назві “Фуль, цар єгипетський” або в таких віршах із підзаголовками, як “Пані Февросія. (Наслідуване)” та “Женщина. Алегорія на привітання товариства “Руських женщин” у Станіславові”. Заголовок і підзаголовок у такій пара-текстовій структурі певною мірою наближаються до форми подвійної назви: заголовок має раціоналістичну спрямованість, а підзаголовок до емоційної сфери залучає також орієнтацію автора на тип “непосвяченої” свідомості – саме для неї Франко й подає свої авторські коментарі про те, ким є ліричний герой на ім’я Фуль або в якому жанровому ключі слід прочитати “Пані Февросію” та “Женщину”.
Підзаголовки в ліричних творах І. Франка виконують різноманітні функції: жанрові (“Сонет”, “Пісня”, “Газеля”, “Байка”, “Поема з остатніх часів панщини”, “Лірична драма” тощо); темпоральні (“Д[ня] 30 жовтня 1655”); ремінісцентні (“Азъ покой”) та дедикаційні “Славословіє храброму рицарю Юліанові Черкавському за його непрошену й неоплачену оборону русинів у віденській раді державній”).
2.2. Композиційні функції заголовків у збірках “Балади і розкази” (1876) та “Із літ моєї молодості” (1913). Поетична збірка молодого Франка “Балади і розкази” – єдина, в якій автор не практикує способу циклізації та рубрикації віршів; вона побудована як збірка-цикл, а заголовки до її поетичних текстів виконують, як правило, функцію індексування вірша. У збірці поєднано дві сюжетні лінії – “баладну” (особистісно-ліричну, психологічну) та “роз-казну” (епічну, історичну, хронікальну), специфіка яких відбита також і на типі заголовків: “балади” реалізують тип заголовка-персонажа (“Арф’ярка”), а “розкази” пов’язані з особливостями ситуативного (“Аскольд і Дір під Цар-городом”) та характерологічного заголовка (“Данина”), які можна кваліфі-кувати як своєрідні віршовані новели. Віршем “Пролог. Із Гейне” І. Франко започатковує власну традицію відкривати поетичні збірки авторськими передмовами або їх віршовими еквівалентами.
Назва “Із літ моєї молодості” виконує формальну функцію упорядкування текстів та канонізації авторської жанрової системи “балад” і “розказів”, яку автор збагачує, створюючи жанрові різновиди балади-сонета (“Народна пісня”, “Дві дороги”, “Наш образ”), балади-пісні (“Моя пісня”, “Задунайська пісня”), балади-трактату (“Любов”, “Божеське в людськім дусі”), сатиричної балади (“Поступовець”); доповнюючи структуру збірки “актуальним” віршем (цикл “Наші чесноти”) та “памфлетною” поезією (“Товаришам із тюрми”, “Невільники”, “Наука”).
2.3. Заголовок як засіб циклізації та рубрикації віршів. “З вершин і низин” (1887; 1893): архітектонічні, композиційні та жанрові особливості заголовків. Поетичну збірку “З вершин і низин” (1893) в архітектонічному та композиційному вимірах, згідно з жанровою полісемантичністю її заголовків, кваліфікуємо як книгу, що складається із сімох внутрішніх збірок: “De pro”, “Профілі і маски”, “Сонети”, “Галицькі образки”, “Жидівські мелодії”, “Панські жарти”, “Легенди”, які відзначаються певними сюжетно-компози-ційними особливостями: подвійною експозицією (“Гімн. Замість пролога” та “Поезія”), подвійною зав’язкою (“Веснянки”, “Поет”), кульмінаційними цик-лами-пуантами (“Excelsior!”, “Сонети”) та кількаразовою розв’язкою (“Ідилія”, “Епілог” після циклів “Зів’яле листя”, “Тюремні сонети”).
Розвиток ідеї “цілого чоловіка” (вірш “Не забудь” із циклу “Веснянки”) у внутрішній збірці “De profundis” засвідчує прагнення ліричного суб’єкта “з глибин” часу (“Веснянки”, “Осінні думи”), людського життя (“Скорбні пісні”, “Наймит”, “Каменярі”), піднятися до “вершин” (“Excelsior!”) духу (“Христос і хрест”, “Ідилія”). У притчевій формі Франко переосмислює фольклорні уявлення про “вічні мандрівки” до сонця, ламає узусні релігійні стереотипи.
Розгортання назви “Профілі і маски” у другій внутрішній збірці відбувається за принципом очуднення (Н. Фатєєва): “Я (автор, ліричний ге- рой) > “двійник” > “я в іншому світі” > “я осторонь” > Я=ВІН (ВОНА)” Фатеева Н. А. О лингвопоэтическом и семиотическом статусе заглавий стихо-творных произведений (на материале русской поэзии ХХ ст.) // Поэтика и стилистика. – М., 1991. – С. 119.
. Я-ав-тор у “Профілях і масках” обмежується роллю упорядника, йому належить передмова “Поезія”; далі бере голос його “двійник” – “Поет”; цикл “Україна” – це існування “я в іншому світі”; “я осторонь” подають тексти “Картки любові”, а трансформація і ототожнення “Я” і “Він/Вона”, закономірно, належить сфері циклу “Знайомим і незнайомим”.
Функції “замість прологу” до внутрішньої збірки “Сонети” виконує вірш “Сонети – се раби…”, який є водночас маніфестом новоствореного в заголовку авторського жанру “вольний сонет”. Поєднання жанру віршованого оповідання та драматичних способів формування циклу (спосіб “образкування”, монтажу) дає змогу одночасно говорити про “Галицькі образки” як про віршоване оповідання, віршовану драму чи репортажний щоденник. У циклі “Жидівські мелодії” автор перерозподіляє функції жанру віршового оповідання і музично-драматичного етюда за допомогою додаткових сигнальних компонентів – підзаголовків до першодруків (“Оповідання служниці”, “Оповідання жидівки”, “Оповідання конокрада”, “Оповідання онучкаря”).
2.4. Різні способи прочитання збірки “Зів’яле листя” (1896) та феномен її назви: стиль мислення і “мислення стилями” Івана Франка. Назва збірки “Зів’яле листя. Лірична драма” виконує одночасно і символічну, і формально-композиційну функції. І. Франко застосовує власну систему жанрово-композиційних позначень: “жмуток” – ліричний цикл, “листок”, “листя” – ліричний текст. Статус заголовка “ліричної драми” залежить від різних способів її прочитання, герменевтичний ключ до яких закладено вже в першій та другій авторській передмові до цієї збірки. Стиль мислення у збірці підпорядковано “рольовій” свідомості Самогубця (у конкретній іпостасі – залицяльника-невдахи Супруна) та її ліричній еволюції у текстах віршів.
Особлива ритмомелодика перших рядків у кожному з віршів Франкової “ліричної драми” дає змогу говорити про їхню автосемантичність і фабульну самодостатність, тому вони й не потребують заголовків, що пов’язано з особливостями творення цих текстів, їхньою “наспівною” природою. Наявність або відсутність внутрішніх заголовків у Франкових “жмутках” свідчить про їхню композиційну неоднорідність і багатовимірність. Усередині “Першого жмутку” виокремлюємо три субцикли, симетрично структуровані й названі за останньою поезією (І – VII: VIII. “Не надійся нічого”; IX – XV: “XVI. Похорон пані А.Г.”; триптих XVII – XIX: “XX. Привид”). “Другий жмуток” симетрично поділений на два субцикли по десять віршів; за допомогою внутрішнього заголовка “В вагоні” автор творить концентричний “любовний” сюжет, в основі якого лежить засіб художнього паралелізму: перша частина фольклорно-експозиційна, друга – особистісно-психологічна з віршем-епілогом “Сипле, сипле, сипле сніг...”, що виконує декораційну функцію “завіси” у драмі. “Третій жмуток” за своєю композицією та ритмічною організацією передбачає певну ретардацію у темпі ліричної розповіді з відповідною концентрацією почуттів героя, що заважає поділу цього “жмутку” на окремі субцикли.
Заголовок “Зів’яле листя” як внутрішня “враженнєва лейтмотивна деталь” (В. Агеєва) має імпресіоністичну характеристику, а в підзаголовку “лірична драма” наголошено на причетності до іншого літературного роду, де міститься вказівка на експресивну форму тексту. Отже, починаючи від назви збірки, можна говорити про особливості Франкового “мислення стилями”, що послідовно реалізується у ліричному любовному сюжеті.
2.5. Функціонально-типологічна характеристика заголовків зі збірок “Мій Ізмарагд” та “Давнє й нове”. Внутрішня орієнтація назви “Мій Ізмарагд” є відповідником двох типів свідомості: власне “ізмарагдової”, запозиченої, та поетичної, імпровізаційної, що характеризує і дозує рівень привласнення автором чужого тексту (частина “мій” у назві збірки). У заголовку “Поклони” унаочнено авторову наративну стратегію, зокрема у вірші “Спомин” автор займає позицію “синхронного спостерігача”. Назва циклу “Паренетікон” готує читача до сприйняття Франкових “Притч” та “Легенд”, позначаючи авторський різновид вступної притчі, що наближається до жанрів максими та афоризму. “Ізмарагдовий” стиль мислення розгортається по сюжетній “спіралі” і демонструє жанрову парадигму змін заголовків у різних редакціях текстів із циклів “Притчі” та “Легенди”. Так, “індійську легенду” “Чоловік у балці” у збірці названо “Притчею про життя”; “східна повість” “Указ проти голоду” та повість-ідилія “Побіда” в “ізмарагдовій” версії роз-ташовані під рубрикою “Легенди”. На зміни заголовків впливає також і сюжетно-композиційна стратегія автора, який замінює іншомовний заголовок до легенди “Un coeur simple” на епонім із “житія святих” – “Свята Доместіка”. Назви циклів “По селах”, “До Бразилії” та вірша “На пастівнику” мають емпірико-просторову орієнтацію.
Заголовок “Давнє й нове” здійснює канонізацію жанрової системи “ізмарагдів” і формування цілісної авторської концепції “давнього” і “нового” під час комплектування матеріалу до “вибраного” внаслідок розширення її жанрового діапазону з уведенням у структуру збірки так званих актуальних віршів (“Із злоби дня”, “Гімни і пародії”) та лірики у стилі “modern” (цикл “Вольні вірші”, вірші “Блюдитеся бhса полуденнаго”, “Многонадійний”). У книжці “Давнє й нове” вірш “Мамо-природо!” виконує функції другої передмови.
2.6. “Із днів журби” (1900) та “Semper tiro” (1906): композиційні, часо-просторові та жанрові функції заголовків. Назва “Із днів журби” реалізує монтажну, ретроспективну та інтроспективну форми авторського часу. Відсутність заголовків у цій збірці пов’язана зі спробою поета зафіксувати образ часу, передати його настроєво-стильові ритми і “формули”. У збірці “Із днів журби” внутрішні заголовки в циклах виконують функції розмежування зовнішньої локальної дії і внутрішньої, рефлексивної (“У парку”), інтер-медіальної вказівки на місце дії у циклі “Спомини” (“Розмова в лісі”), “трактатного” обрамлення циклу “В плен-ері” (“Мамо-природо!..” – “Школа поета”). У двох перших циклах (“Із днів журби” та “Спомини”) автор “схрещує” час власного спостереження із внутрішнім простором заголовків до віршів “У парку” та “Розмова в лісі”.). Назва циклу “В плен-ері” спричиняється до модифікацій та трансформацій у творчості Франка актуалізованого на початку ХХ ст. під впливом імпресіоністичного малярства жанру “пленерної лірики”. Неназвані вірші циклу “В плен-ері” виконують функції метафоричної “обробки” “пленерівського” простору, тому заголовковий рядок вірша фіксує враження, яке автор розтягує у цілу імпресіоністичну картину.
Заголовок “Semper tiro” фігурує у збірці 1906 р. у “потрійній” функції: як назва збірки, як назва циклу та як назва окремого вірша. Цикл “Semper tiro” складається з таких структурних елементів: віршованих передмов (“Semper tiro”, “Сонет”, “Моєму читачеві”), внутрішнього циклу “Буркутські станси” та вірша-епілогу “Конкістадори”. Заголовок “Semper tiro” є усіченим варіантом Горацієвої сентенції (“Semper homo bonus tiro est” Завжди добра людина є учнем (латин.).), з якої Франко використовує два ключові поняття. Франковий образ поета, персоніфікований у назві “Semper tiro”, втілює у собі риси й учня, і довірливої особи, а загалом має статус своєрідного нададресата – “третього голосу” у діалозі автора зі “своїм” (винятковим) читачем..
2.7. Заголовок і позатекстуальні чинники. Контекстуальні та інтер-текстуальні параментри як умови виникнення і функціонування заголовка. Смислова перспектива заголовка реалізує різні можливості “чу-жого” тексту: прототекстуальні, метатекстуальні, транстекстуальні та архі-текстуальні. Прототекстуальними є заголовки, які орієнтуються на біогра-фічний і соціально-побутовий фактаж (“Галаган”). Метатекстуальним є, на-прик-лад, перший заголовок до вірша “Човен” – “Вічні питання”. Архітекс-туальність виявляється у функціональній трансформації заголовкового жанру “ідилії” у текстах Франка. Інтертекстуальні властивості тексту можуть бути “прихованими” (за термінологією Ж. Женнета, транстекстуальними) за відповідними текстами-“імпульсами” (для вірша “Христос і хрест” ними були “Das Kreuz am Feldweg” Германа фон Гільма та “Курціфіксус” Теодора Шторма; для “Каменярів” – легенда про гогів і магогів, зафіксована у статті “З останніх десятиліть ХІХ віку” [т.41, с.509]).
У поетичній творчості Франко застосовує два види метонімічної ремінісценції: “зчитування” чужого заголовка (“Тетяна Ребенщукова” та “Хлібороб”) і його “привласнення” (“Мій Ізмарагд”, “Із книги Кааф”, “На старі теми”).
Третій розділ. “ПРИСВЯТИ ТА ЕПІГРАФИ У ПОЕТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА” складається з чотирьох підрозділів.
3.1. Функції адресата у структурі ліричних присвят. Ініціальна форма дедикації. Залежно від типу ліричної присвяти адресат отримує різне функціонально-композиційне навантаження. У структурі “дарчих надписів” (“Бл[агородній] дівиці Надежді***”, “Моїй любій дружині Ользі з Хору-жинських Франко”) адресат виконує функцію своєрідного “оберега” для поетової збірки. Адресат може фігурувати як чинник особистої “пам’яті” автора (тексти, присвячені пам’яті батькові, Зіновії Бурачинській); слугувати засобом для декларації певних ідей, програм (“Присвячено русько-українським сонетярам”, “Сідоглавому”, “В. Щуратові”, “Антошкові П.”). Однак най-популяр-нішим варіантом є використання імені адресата для створення інтимно-психологічної “аури” навколо тексту, що особливо характерно, коли “жест” дедикації здійснено з “подарунковою” метою (Сергію І. Щербатському, Миколі В. Лисенкові, А. Кримському, Ользі Альбранд, Н. Кобринській). При-свята може поєднуватися із жанрами маніфесту (“Руським в’язням із р. 1882”), паменника (“В річницю”), некролога та епітафії (“На смерть молодого поета”), епіграми (“Д.Б. (“Я стовп, поставлений на роздорожжі...”)”).
Автор часто “інтригує” читача присвятою, надаючи їй ініціальної форми. Ініціалізація присвяти здійснюється, по-перше, з метою “упізнавання” адресата, що характерно для віршів полемічного спрямування (“К.П.”, “О.О”, “Антошкові П.”), епіграм та сатир (“Д.Б.”, “В-ові П-ому”), дружніх послань (“Анні П.”), а, по-друге, для навмисного авторського акцентування на ано-німності адресата; у формі неозначено-узагальненого “N.N.”, з використанням методу “закодованого” повідомлення (“Олі”, “Моїй не моїй”, “Неназваній Марії”). Під впливом часу ініціальні присвяти можуть затрачати свої зв’язки з адресатами і їхніми прототипами, а, отже, й не піддаватися розшифруванню (“Ф.Р.”, “Ользі С.”).
3.2. “Посвячення жінкам”: дедикація як спеціальний засіб уви-разнення авторської рецепції. У процесі підтримки творчих імпульсів присвята відіграє роль спеціального засобу, який використовується з метою “авторського підкреслення рецепції” (А. Волков). Підкреслення рецепції у присвяті автор може здійснювати по-різному: одним із таких способів є “по-свячення” (нім. Zueignung) Pfandl H. Paratextualitдt bei Vysockij // Pfandl H. Textbezihungen im dichterischen Werk Vladimir Vysockijs. – Mьnchen: Verlag Otto Sagner, 1993. – S. 197., серед яких окрему групу становлять ліричні присвяти, що запрограмовані на адресатів із жіночою свідомістю.
Типи жіночих адресатів співвідносяться з відповідними стосунками в житті поета. На характер інтимно-любовних “посвячень” впливає особливий статус адресатки (“Моїй дружині”, “Моїй любій дружині Ользі з Хоружинських Франко”) чи Франкове ставлення до певної особи (“Бл[агородній] дівиці Надежді***”), спосіб завуальовування реальних стосунків письменника з прототипами адресатів перед читачем за “прозорими” криптограмами (“До Ц.Ж.”, “Do Jozi D.”) чи “шифрограмами” (“Ф.Р.”, “Ользі С.”), “альбомними” записами (“На день 11 юлія 1875”), метафоричними посланнями (“Неназваній Марії”, “Моїй не моїй”), а також через відповідність адресатів поезій їхнім прототипам в епістолярній спадщині письменника (“К.П.”, “Анні П.”, “Олі”, “N.N.” як криптопис замість імені Уляни Кравченко).
3.3. Жанр “альбомної лірики” у творчості І. Франка: тип присвяти-вручення. Присвята-вручення (нім. Darbietung) Там само. – S. 197. певній особі, яка стає адресатом твору внаслідок виникнення особливої життєвої ситуації автора, спричиняється до утворення окремого поетичного жанру: так званої альбомної лірики – віршів, які записує поет на згадку певній особі. У Франка такою є присвята “Зоні Юзичинській”, вірш до якої став записом у блокноті сестри милосердя під час перебування Франка у “Приюті для хорих і виздоровців УСС”.
Присвята-вручення може вказувати на джерело, за яким відбувається ідентифікація авторського тексту (“В альбом п[а]ні О.М.” – присвята знайомій І. Франка Ользі Макаревич), чи виконувати функції “презентації” окремого періодичного видання (““Новому проломові” в альбом” – журналу, який виходив у Львові у 1883-1887 рр. як продовження “Пролому”).
3.4. Поетика епіграфа в ліриці І. Франка. У цьому підрозділі поетику епіграфа досліджено з урахуванням ґенези Франкових надтекстових цитат у трьох аспектах: з погляду композиційно-сюжетної специфіки ліричного циклу “На старі теми” (3.4.1. Епіграф як знак культури у ліричному циклі І. Франка “На старі теми”), емоційно-експресивної тональності (3.4.2. Епіграф як засіб реалізації сатиричного в ліриці), еластичної структури епіграфів (3.4.3. Способи трансформації епіграфа).
У циклі “На старі теми” поет використовує переважно початкові рядки з Книги Псалмів, окремі цитати з Євангелії та Апостола для написання своєї “версії” “традиційного” тексту, яка у ціннісно-світоглядному аспекті конт-растує з текстом-джерелом. Таким чином, Франко веде культурний діалог із релігійною традицією: подає власні погляди на розуміння Божої волі; Бога і раю (“Вже ж Твоя святая воля, Коли хочеш – потурай, Можеш навіть без розбору Всіх людей пустити в рай” [т.3, с.159] тощо); переосмислює ідеї пророчого покликання (“Гласъ вопіющаго во пустыни”) та апостольської любові (“Аще и языкы аггельскими глаголю, любве же не имамь, ка# ми єсть польза?”). Запозичуючи епіграфи із світських джерел, І. Франко відбирає, як правило, цитати сатиричного характеру, які запозичує зі “Слова о полку Ігоревім”, творчості Т. Шевченка, О. Луцького, О. Пушкіна та Г. Гайне.
Появу епіграфів до циклу “На старі теми” можна пов’язувати також із працею Франка над перекладом “Слова о полку Ігоревім” та його бібліє-знавчими студіями (“Сучасні досліди над Святим Письмом”).
У поетичній творчості І. Франка епіграфи до сатиричних текстів “По-ступовець” (з О. Пушкіна), “Дума про Маледикта Плосколоба” (з Г. Гайне) підібрані з метою анотування основного тексту і не потребують докладного знання тексту-джерела. Функцію мотто (“короткого вислову, який задає тон чи настрій для основного твору” Литературная энциклопедия. Словарь литературных терминов: В 2 т. / Под ред. Н. Бродского. – М.; Л.: Изд-во Л. Д. Френкель, 1925. – Т. 1. – С. 467.) виконують автоцитати (“Вісті з краю Ботокудів”) або уривки текстів для віршованої рецензії (“О. Люнатикові”). Однак епіграфічні цитати (до віршів “Антошкові П.”, “Говорить дурень в серці своїм…”) можуть також мати й сатиричне значення (завдяки своїм без-посереднім зв’язкам з культурною історією та релігійною традицією епохи).
Один із характерних способів заміщення епіграфа заголовком подано у першодруках віршів Франка, які у збірці “Semper tiro” були об’єднані у спільному циклі “На старі теми”.
Заміщуючи епіграф заголовком, а частіше – підзаголовком, Франко реалізує окремі жанри своїх “балад” і “розказів”: тут підзаголовок у функції цитованого сигналу (“Шотландська пісня (Із Пушкіна)”, “Школа поета” (“За Ібсеном”)” набуває прихованих ознак епіграфа, що його у роботі називаємо нерозгорнутим. З іншого боку, заголовок або підзаголовок, що конденсує явища літератури у формі сентенційного вислову іншомовного значення, набуває сенсу, за допомогою якого формуються стягнені епіграфи (наприклад, “De profundis”, “Excelsior!”, “Semper idem”, “Vivere memento” (“З вершин і низин”), “Un coeur simple” (“Мій Ізмарагд”). Функції епіграфа також перед-бачають окремі авторські вказівки у передмовах та примітках (“Мій Ізмарагд”, “Із літ моєї молодості”), які часто слугують поясненням творчої позиції автора та задуму написання твору (наприклад, така цитата з передмови: “Измарагдъ свhтел єсть, яко и лице человhче видhти въ немъ яко въ зерцалh” [т.2, с.181]).
У “Висновках” підсумовано й узагальнено результати дослідження.
Заголовок відіграє основну роль у процесі формування читацького інтересу, який виникає як акт “побачення”, “по-розуміння” з твором та “спіль-ної домовленості” з автором на її читання. З цією метою виокремлено рецептивні, наратологічні, часопросторові, семіотичні моделі заголовка і підзаголовка з урахуванням наявних у літературознавстві параметрів його класифікації. У процесі дослідження з’ясовано природу ретроспекції у заголовках, які є своєрідним хронологічним “стартом” руху (як у заголовках-епонімах) або смисловим інтенційним центром для асоціативної “пам’яті” тексту (передусім це стосується символічних та алюзійних заголовків).
За функціонально-естетичними особливостями виокремлено п’ять типів заголовка: 1) назви книжок, збірок, циклів; 2) міжзаголовки, які об’єднують кілька циклів у рубрики і підрубрики; 3) власне заголовки, що стосуються конкретних віршів; 4) внутрішні заголовки, які розмежовують неназвані вірші у циклі; 5) референтні одиниці, або ж “нульові” заголовки (у неназваних віршах, тобто текстах без спеціального заголовка). Для зручності аналізу заголовків у поетичній творчості І. Франка розрізняються також такі їхні домінантні різновиди: 1) жанрові; 2) персональні (епоніми); 3) хронотопні; 4) ремінісцентні та алюзійні, серед яких є й іншомовні.
У роботі охарактеризовано способи вираження заголовкового комплексу в ліриці І. Франка з опорою на осмислення заголовка у літературно-критичній спадщині письменника (“Увага про назву “Палінодія” [Захарія Копис-тенського]”), зокрема в рецензіях на поетичні збірки своїх сучасників (“Паль-мове гілля” А. Кримського, “Гинучому світові” Я. Каспровича), на прикладі аналізу окремих віршів (“Хвилина розпачу” Лесі Українки).
У поетичному доробку І. Франка назви збірок відіграють роль художніх концептів. За характером заголовкових домінант виявлено динаміку естетичної природи заголовка у ліриці І. Франка 70-х років ХІХ – 10-х років ХХ ст. Назва “Балади і розкази” передає жанрове і композиційне наповнення збірки, а в назві “Із літ моєї молодості” зазначено кількісний параметр щодо опрацьованого для цієї поетичної збірки історичного, літературного, побутового матеріалу. “З вершин і низин” є своєрідним метатекстом до латиномовних назв циклів “De profundis” – Excelsior!”. Заголовок “Зів’яле листя” наділений винятковою багатозначністю і поліфункціональністю, є метафорою людського існування (нерозділеного кохання, втраченої надії тощо), індикатором “рольової” ліричної свідомості, а в практичному сенсі вказує на спосіб опрацювання та збору поетичного матеріалу. Назва “Мій Ізмарагд” містить пряму вказівку на тематичний регістр обробки запозиченого матеріалу, відбиває особливості видання збірки. “Давнє й нове” відсилає до “переписаної” збірки-джерела, вказує на характер і напрям доопрацювання “ізмарагдових” тем та мотивів. У заголовках “Із днів журби” та “Semper tiro” домінує фіксація часу – дискретного чи континуального – в різних формах, ідеях та художніх образах.
З’ясувавши особливості функціонування присвят та епіграфів у ліриці поета, ми розробили класифікації факультативних компонентів заголовкового комплексу, простежуючи їхній взаємозв’язок із іншими елементами паратексту з перспективи структурних, психокреативних і жанрових особливостей поетичних текстів І. Франка.
Через присвяту виявляється ставлення автора до свого тексту – пряме або опосередковане, позитивне чи негативне. Однак дедикація – це не тільки формальний елемент у надтекстовому просторі. Вона видозмінює структуру тексту, його зміст, ускладнює його фабульно-сюжетну організацію, жанрову природу; нерідко відображає процес психології творення тексту, вказує на ґенезу здобуття матеріалу. Таким чином у процесі створення тексту присвята може бути “сигнальним” контуром, за допомогою якого реципієнт потрапляє в епістолярно-біографічне поле письменника і має змогу безпосередньо спостерігати за змінами у структурі заголовкового комплексу та взаємозв’язком між присвятою і заголовком у різних редакціях тексту.
Незначну кількість епіграфів у творчості І. Франка можна пояснити специфікою його поетичного мислення – надавати ознак епіграфа іншим компонентам заголовкового комплексу, насамперед іншомовним заголовкам та ремінісцентним підзаголовкам, а також компенсувати відсутність епіграфа алюзіями та ремінісценціями у передмовах та коментарях до своїх поетичних збірок (“Мій Ізмарагд”, “Із літ моєї молодості”).
Наявність тематичних циклів присвят та епіграфів у поетичній творчості І. Франка дає змогу виокремити специфічні жанрові форми – циклу-присвяти (“Знайомим і незнайомим”) та “епіграфного циклу” (“На старі теми”), які оновлюють засоби художньої поетики і загалом свідчать про процес формування ідіостилю поета.
Основний зміст роботи викладено у таких публікаціях:
1. Присвята як засіб організації свого/чужого простору в ліриці Івана Франка // Іноземна філологія. – Львів, 2003. – Вип. 114. – С. 142-151. – (0,7 арк.).
2. Загальнослов’янський контекстовий простір іншомовних заголовків Івана Франка // Проблеми славістики. – Луцьк, 2003. – № 3 (23). – С. 70-75. – (0,4 арк.).
3. Контекстуальні та інтертекстуальні параметри як умови виникнення і функціонування заголовків у поетичній творчості Івана Франка // Вісник Житомирського педагогічного університету. – Житомир, 2004. – Вип. 15:
