ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЧЕРНЯК ЮЛІЯ ВАЛЕРІЇВНА

УДК 341.981(4)

ІНСТИТУТ ПІДСУДНОСТІ В МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ТА УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ-2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародного приватного та митного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент АПрН

Довгерт Анатолій Степанович,

завідувач кафедри міжнародного приватного

та митного права Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор,

академік АПрН України, заслужений діяч

науки і техніки України

Луць Володимир Васильович,

завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін

Академії муніципального управління

кандидат юридичних наук, доцент

Гусєв Євген Володимирович

юрист юридичної фірми

"Шевченко, Дідковський і партнери"

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана

Франка, м. Львів

Захист дисертації відбудеться "26" червня 2006 року о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.10 Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано „26" травня 2006 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук Гнатовський М.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Інтернаціоналізація суспільного життя, посилення міжнародного економічного співробітництва, міграція населення супроводжуються значним збільшенням кількості цивільних справ за участю "іноземного елемента". У зв'язку з цим важливого значення набувають правові питання визначення підсудності таких справ.

Із набранням чинності Закону України від 23 червня 2005 р. "Про міжнародне приватне право" розпочався новий етап у розвитку вітчизняного законодавства про міжнародну підсудність цивільних справ. Проте недостатній практичний досвід застосування судами України міжнародних договорів, що містять норми інституту міжнародної підсудності, відсутність рекомендацій щодо застосування і вдосконалення вітчизняного законодавства про міжнародну підсудність значною мірою гальмують розвиток інституту міжнародної підсудності в Україні.

З метою вдосконалення вітчизняного законодавства про міжнародну підсудність слід детально проаналізувати досвід країн Європейського Союзу (далі - ЄС) та доцільність його використання в Україні. Необхідність всебічного дослідження інституту міжнародної підсудності зумовлена такими факторами.

По-перше, згідно із Законом України від 18 березня 2004 р. "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”, Законом України від 21 листопада 2002 р. “Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” та Указом Президента України від 11 червня 1998 р. "Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу" Україна взяла зобов’язання реформувати своє цивільне процесуальне законодавство відповідно до стандартів держав ЄС. У законодавстві держав ЄС передбачено ефективні механізми врегулювання багатьох проблемних питань інституту міжнародної підсудності, які постають і перед українськими судами, проте не мають однозначного вирішення в законодавстві та судовій практиці України.

По-друге, у 20-му столітті підхід до правового регулювання міжнародної підсудності у світі в цілому та в державах ЄС, зокрема, істотно змінився. Особливого значення набуло регулювання за допомогою міжнародних угод, які тією чи іншою мірою уніфікують правила визначення підсудності цивільних справ з “іноземним елементом”. Порівняно з Гаазькою конференцією з міжнародного приватного права, ЄС досяг більших успіхів у справі уніфікації права про міжнародну підсудність. Правові акти ЄС приймаються у коротший термін і вступають в силу одночасно в усіх державах-членах ЄС.

Окремі аспекти інституту міжнародної підсудності висвітлюються у роботах з міжнародного приватного і цивільного процесуального права іноземних та вітчизняних вчених-правознавців (Д.Д Аверін., Л.А.Лунц, Яблочков Т.М, Шак Х, Єлисеєв М.Г.). Однак питання міжнародної підсудності дотепер ще не було предметом спеціального систематичного дослідження.

Суттєві зміни і новели, яких зазнав інститут міжнародної підсудності в країнах ЄС та в Україні, потребують детального вивчення і глибоких досліджень. Все вищевикладене і обумовлює актуальність теми дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” і наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Інтеграція України у світовий та європейський правовий простір" (державний реєстраційний № БФ048-01).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є всебічний комплексний аналіз правового регулювання міжнародної підсудності цивільних справ, з’ясування сучасного стану і основних тенденцій розвитку інституту міжнародної підсудності в державах ЄС та в Україні, формулювання пропозицій щодо вдосконалення національного законодавства.

Відповідно до поставленої мети визначено такі основні завдання:

- проаналізувати розвиток законодавчого регулювання міжнародної підсудності в державах ЄС та в Україні;

- дати тлумачення норм міжнародних угод ЄС та ЄАВТ (Європейської Асоціації Вільної Торгівлі) про міжнародну підсудність;

- проаналізувати діюче українське законодавство про міжнародну підсудність;

- встановити спільні та відмінні риси законодавства держав ЄС та законодавства України про міжнародну підсудність;

- розробити і обґрунтувати рекомендації щодо вдосконалення вітчизняного законодавства з питань міжнародної підсудності;

- оцінити доцільність і перспективи приєднання України до міжнародних угод, які містять уніфіковані правила визначення міжнародної підсудності.

Об’єктом дослідження є інститут підсудності в міжнародному приватному праві країн ЄС та України.

Предметом дослідження є норми права країн ЄС та України, які регулюють визначення підсудності цивільних справ з іноземним елементом, рішення Суду ЄС щодо тлумачення норм Брюссельської Конвенції 1968 р. про міжнародну підсудність та виконання судових рішень з цивільних і торговельних справ, судова практика України з розгляду цивільних справ з іноземним елементом, міжнародні договори про міжнародну підсудність, розроблені під егідою Гаазької конференції з міжнародного приватного права.

Методологічна та теоретична основа дослідження. Методологічну основу дисертаційної роботи складають сучасні методи наукового пізнання. Для комплексного аналізу категорії “міжнародна підсудність” було застосовано системно-структурний метод дослідження. Історичний метод дозволив дослідити розвиток вітчизняної та іноземної доктрини про міжнародну підсудність та здійснити ретроспективне порівняння чинного законодавства і законодавства, що діяло раніше в Україні та державах ЄС у досліджуваній сфері правового регулювання. Порівняльний метод було використано для оцінки досягнень держав ЄС і держав-членів Гаазької Конференції з міжнародного приватного права у сфері створення і застосування уніфікованих норм про підсудність цивільних справ з іноземним елементом та можливостей використання позитивного правотворчого і правозастосовчого досвіду цих держав для вдосконалення українського законодавства. При аналізі позицій дослідників та змісту правових норм, формулюванні визначень і редакції норм, які пропонується включити до законодавства України, було також використано формально-логічний метод дослідження.

Науково-теоретична основа дослідження. Науково-теоретичною базою дослідження стали праці вчених України та держав СНД, зокрема, Богуславського М.М., Вінник М.П., Гусєва Є.В., Довгерта А.С., Єлісеєва М.Г., Кисіля В.І., Луця В.В., Мамаєва А.А., Нешатаєвої Т.М., Штефана М.Й., Фединяк Л.С., праці дореволюційних та радянських правознавців - Аверіна Д.Д., Кейліна А.Д., Лебедєва С.М., Лунца Л.А., Маришевої Н.І., Рябової О.В., Хейфеця Б.С., Яблочкова Т.М, а також праці вчених інших держав, зокрема, П. Баумгартнера, А. Дешвуда, В. Кенза, Х. Коха, В. фон Моренфельса, Шака Х., П. Шльоссера, К. Цвайгерта та інших. Наукова достовірність результатів дослідження підтверджується його нормативною та емпіричною базою, якою є нормативні акти України та нормативні акти країн ЄС, монографії, публікації в періодичних виданнях.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим вітчизняним комплексним порівняльним дослідженням інституту підсудності в сучасному міжнародному приватному праві країн ЄС та України, здійсненим на основі аналізу положень нового Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 р., Закону України від 23 червня 2005 р. "Про міжнародне приватне право" і Брюссельської Постанови № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. про міжнародну підсудність та визнання і виконання судових рішень з цивільних і торговельних справ.

Підсумком дослідження стали науково-теоретичні висновки та пропозиції, які виносяться на захист:

1. Пропонується таке визначення поняття інституту міжнародної підсудності: це встановлена внутрішнім законодавством держави та укладеними нею міжнародними договорами система правових норм, які закріплюють фактичні підстави визначення компетенції судових установ цієї держави з розгляду і вирішення цивільних справ з іноземним елементом, правила співвідношення окремих видів міжнародної підсудності - загальної, договірної, спеціальної та виключної, правила перевірки підсудності у разі виникнення між судами декількох держав розбіжностей щодо своєї компетенції з вирішення певної цивільної справи, правила про неприпустимість зміни міжнародної підсудності у ході провадження у справі.

2. Визначено особливості правового регулювання міжнародної підсудності міжнародними конвенціями держав ЄС:

- у контексті Брюссельської Постанови № 44/2001 важливе значення має поняття доміцилію, особливо доміцилію відповідача. Автором досліджено питання кваліфікації цієї правової категорії та обґрунтовано висновок про доцільність визначення міжнародної загальної підсудності за доміцилієм (місцем проживання відповідача-фізичної особи або місцезнаходженням відповідача-юридичної особи);

- у більшості випадків міжнародна спеціальна підсудність визначається за факторами, які не залежать від можливої наступної зміни доміцилію однією із сторін чи обома сторонами спору, і закріплюється за судом держави-учасниці, який може найкращим чином з’ясувати фактичні обставини справи;

- метою правил міжнародної спеціальної підсудності спорів, що випливають з трудових договорів, договорів страхування і споживчих договорів, є захист працівника, застрахованої особи або споживача як сторони, яка вважається економічно більш слабкою і менш досвідченою у юридичних і, зокрема, судових питаннях, порівняно з іншою стороною договору;

- Брюссельська Постанова № 44/2001 визнає міжнародну договірну підсудність і закріплює обов'язковість укладеної у належній формі угоди сторін про підсудність. Гаазькою Конвенцією від 30 червня 2005 р. щодо угод про виключний вибір суду передбачено більш детальні механізми врегулювання міжнародної договірної підсудності, порівняно із запропонованими у Брюссельській Постанові № 44/2001;

- обґрунтовано висновки про мотиви закріплення в конвенціях держав ЄС правил про міжнародну виключну підсудність певних категорій справ;

- характерною особливістю норм міжнародних договорів держав ЄС про підсудність є те, що ці норми визначають належний для звернення суд, а не державу, на території якої повинен знаходитись даний суд, і закріплюють критерії визначення підсудності, які містяться у внутрішньому законодавстві багатьох держав-членів ЄС.

3. Сформульовано конкретні пропозиції щодо вдосконалення внутрішнього законодавства України:

- доповнити Розділ 12 Закону України від 23 червня 2003 р. "Про міжнародне приватне право" статтею "Договірна підсудність", в якій врегулювати питання про момент укладення, форму та автономний характер пророгаційної угоди, а також передбачити шляхи врегулювання ситуації, коли учасник спору, незважаючи на наявність угоди про розгляд спору в суді за кордоном, пред’являє позов в українському суді за правилами міжнародної загальної чи спеціальної підсудності;

- викласти правило ч. 2 ст. 75 Закону України "Про міжнародне приватне право" таким чином: "Суд відмовляє у відкритті провадження у справі або залишає заяву без розгляду, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав".

4. Надано пропозиції щодо вдосконалення Конвенції держав СНД від 22 січня 1993 р. про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ. Зокрема:

- пропонується доповнити ч.1 ст. 22 такими правилами: “Якщо відповідач має місце проживання або місцезнаходження одночасно на території декількох Договірних Сторін або одночасно на території однієї чи декількох Договірних Сторін і держави, яка не є учасницею Конвенції, то справа за вибором позивача розглядається в суді будь-якої із зазначених держав. Якщо відповідно до положень даної Конвенції компетенція судів Договірних Сторін визначається за принципом громадянства особи, яка бере участь у справі, і ця особа має громадянство одночасно двох чи більше Договірних Сторін або одночасно однієї чи декількох Договірних Сторін і держави, яка не є учасницею Конвенції, то справа за вибором позивача розглядається в суді будь-якої із зазначених держав”.

- пункт 2 ч. 3 ст. 22 викласти у такій редакції: "Позови до перевізників, які випливають з договорів перевезення вантажів, пасажирів і вантажу, пред’являються за місцезнаходженням перевізника".

5. На основі аналізу судової практики України виявлено найбільш типові цивільні справи з іноземним елементом, які розглядаються районними судами України: а) цивільні справи, у яких однією із сторін є іноземний громадянин або особа, яка проживає за межами України; б) цивільні справи, які порушуються з приводу юридичного факту, що мав місце за кордоном.

6. На основі аналізу судової практики України встановлено, що українські суди, обґрунтовуючи свою компетенцію щодо вирішення цивільної справи з іноземним елементом, не завжди посилаються на відповідні положення міжнародних договорів України. У подальшому ця недосконалість у практиці судів має бути врахована та усунута.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Сформульовані у роботі положення, висновки та пропозиції можуть бути використані у загальнотеоретичних наукових дослідженнях проблем правового визначення підсудності цивільних справ з іноземним елементом; у правотворчості - при доопрацюванні законодавства України з питань міжнародної підсудності у напрямку його адаптації до законодавства ЄС; у практичній діяльності правозастосовчих органів; у навчальному процесі при викладанні курсу “Міжнародне приватне право” для студентів юридичних вузів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є завершеною самостійною науковою роботою. Положення і висновки сформульовано автором особисто на основі дослідження міжнародних правових актів, внутрішнього законодавства держав ЄС та України, практики Суду ЄС, правозастосовчої практики України та літературних джерел.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію виконано і обговорено на кафедрі міжнародного приватного та митного права факультету міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Основні положення дисертації представлено на 8-ій щорічній науковій конференції в Національному університеті “Києво-Могилянська академія” “Дні науки НаУКМА” (Київ, 2002 р.), міжнародній науковій конференції, присвяченій пам’яті академіка Корецького В.М. “Застосування норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України” (Дніпропетровськ, 2003), міжнародній науковій конференції молодих вчених “Другі осінні юридичні читання” (Хмельницький, 14-15 листопада 2003 р.), науковій конференції в Академії адвокатури України "Проблеми правової реформи в Україні" (Київ-Умань, 22 червня 2005 р.), 9-ій Міжнародній науково-практичній конференції Академії зовнішньої торгівлі України "Моделі та стратегії євроінтеграції України: економічний і правовий аспекти" (30 травня 2006 р.).

Публікації. Основні висновки та результати дисертації викладено у 8 публікаціях, 5 з яких - у провідних фахових виданнях.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, які поділяються на шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел (233 найменування), загальний обсяг - 187 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено його мету, завдання, об'єкт і предмет, вказано методологічні і теоретичні основи дослідження, сформульовано наукову новизну та основні положення, які виносяться на захист, практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо апробації та публікацій результатів проведеного дослідження.

Розділ 1 "Становлення і розвиток інституту міжнародної підсудності в доктрині та законодавстві України і країн Європейського Союзу" складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. "Поняття міжнародної підсудності в доктрині України та країн Європейського Союзу" проаналізовано погляди вітчизняних та зарубіжних правознавців щодо визначення поняття міжнародної підсудності.

У широкому розумінні міжнародна підсудність традиційно визначається як компетенція судів з вирішення цивільних справ за участю іноземного елемента. На думку автора, більш коректним є визначення міжнародної підсудності як компетенції судів конкретної держави з вирішення цивільних справ з іноземним елементом. В силу принципу державного суверенітету здійснення правосуддя судом обмежується територією держави цього суду. На відміну від міжнародного публічного права, яке передбачає існування міжнародних судів, у міжнародному приватному праві відсутні органи міжнародної юстиції, які б вирішували спори у сфері міжнародних приватних правовідносин. Будь-який спір, що випливає з міжнародних приватних відносин, може бути переданий на розгляд конкретного суду відповідної держави на основі правил міжнародної підсудності, закріплених у національному праві цієї держави.

Необхідність визначення міжнародної підсудності постає лише стосовно таких спорів, які випливають з цивільних правовідносин, що виходять за межі однієї держави, або, іншими словами, містять іноземний елемент.

Автор не поділяє позицію деяких вчених про те, що питання міжнародної підсудності виникає лише у тих випадках, коли в цивільній справі наявний такий вид іноземного елемента, як іноземний суб'єкт, і обґрунтовує необхідність враховувати всі три виду іноземного елемента, які традиційно називаються у юридичній літературі - іноземний суб'єкт, іноземний об'єкт та іноземний юридичний факт при класифікації іноземного елемента в цивільних справах, щодо яких вирішується питання міжнародної підсудності.

У підрозділі 1.2. "Законодавче регулювання міжнародної підсудності в країнах Європейського Союзу та в Україні" автор досліджує історію становлення внутрішнього законодавства про міжнародну підсудність у країнах ЄС та в Україні, передумови, завдання і напрямки міжнародно-правової уніфікації норм інституту міжнародної підсудності.

На основі аналізу внутрішнього законодавства країн ЄС в рамках ЄС виділено три основні національні системи визначення міжнародної підсудності, виявлено специфіку правового регулювання міжнародної підсудності кожною з них.

У Розділі 2 "Міжнародні договори держав Європейського Союзу про міжнародну підсудність" досліджено положення Брюссельської Конвенції 1968 р. та Брюссельської Постанови № 44/2001 як джерел правового регулювання міжнародної підсудності в країнах ЄС. Насамперед розглянуто положення Луганської Конвенції 1988 р. про міжнародну підсудність та виконання судових рішень з цивільних і торговельних справ (далі - Луганська Конвенція 1988 р.) та конвенцій, розроблених під егідою Гаазької Конференції з міжнародного приватного права, які змінили чи доповнили правила Брюссельської Конвенції 1968 р.

У пункті 2.1.1. "Правова природа і сфера застосування Брюссельської Постанови № 44/2001" обґрунтовано висновок про належність Брюссельської Постанови № 44/2001 до третьої групи джерел права ЄС, яку формують міжнародні конвенції, укладені відповідно до установчих договорів держав - членів Європейського Союзу.

Виходячи з тлумачення норм Брюссельської Постанови № 44/2001, спори слід визначати як цивільні або торговельні керуючись правовою природою правовідношення, з приводу якого виник спір, і незалежно від характеру суду, на розгляд якого подано позов або який виніс рішення; перелік питань і категорій цивільних спорів, які виключаються з предметної сфери застосування постанови, є вичерпним; за загальним правилом, норми постанови не мають зворотної дії у часі; географічна сфера застосування постанови обмежується територією ЄС.

У пункті 2.1.2. "Визначення Брюссельською Постановою № 44/2001 міжнародної загальної підсудності" виявлено переваги і недоліки закріплених у внутрішньому законодавстві держав ЄС та в укладених ними міжнародних договорах принципів визначення міжнародної загальної підсудності і звертає увагу на доцільність застосування встановленого Брюссельською Постановою № 44/2001 правила визначення міжнародної загальної підсудності за доміцилієм відповідача. При обґрунтуванні такої позиції автор звертає увагу на переваги принципу доміцилію порівняно з іншими закріпленими у внутрішньому законодавстві держав ЄС принципами визначення міжнародної загальної підсудності - принципі громадянства та принципі звичайного місця перебування відповідача.

Пункт 2.1.3. "Визначення Брюссельською Постановою № 44/2001 міжнародної спеціальної підсудності. Проблема lis (alibi) pendens. Проблема вибору належного суду ("forum shopping")" присвячено аналізу підходів внутрішнього законодавства держав-членів ЄС, міжнародних договорів за їх участю і, зокрема, Брюссельської Постанови № 44/2001, щодо визначення підсудності з окремих категорій цивільних справ з метою з’ясування: чому для деяких категорій цивільних справ доцільним є встановлення, окрім міжнародної загальної, також міжнародної спеціальної підсудності; чим керувався Комітет з розробки конвенції та постанови при виборі критеріїв спеціальної підсудності; які характерні особливості притаманні нормам статей про спеціальну підсудність.

На основі тлумачення норми ст. 5(1) Брюссельської Конвенції 1968 р. та практики її застосування встановлено, що при з'ясуванні міжнародної спеціальної підсудності справ у спорах, що випливають з договірних правовідносин, необхідно, по-перше, визначити конкретне спірне договірне зобов'язання, і, по-друге, визначити місце виконання цього зобов'язання. Як показує практика Суду ЄС останніх років, пріоритети у вирішенні питання про те, на основі якого права слід встановлювати місце виконання договірного зобов’язання, неодноразово змінювалися. Так, у рішенні по справі Custom Made v. Stawa для визначення місця виконання договірного зобов’язання Суд ЄС застосував не національне, а уніфіковане право (Гаазьке уніфіковане законодавство про купівлю-продаж). Суду ЄС не вдалося виробити однозначну позицію щодо тлумачення ст. 5(1) Брюссельської Конвенції, у зв'язку з чим цей судовий орган неодноразово піддавався критиці. Складнощі застосування ст. 5(1) Брюссельської Конвенції 1968 р. було враховано при підготовці Брюссельської Постанови № 44/2001 та Гаазької конвенції про міжнародну підсудність та визнання і виконання судових рішень з цивільних і торговельних справ (далі-Гаазька Конвенція про міжнародну підсудність), які, на відміну від Брюссельської Конвенції 1968 р., містять визначення терміну "місце виконання спірного договірного зобов'язання".

Визначення ст. 5(2) Брюссельської Постанови № 44/2001 доміцилію і звичайного місця перебування позивача як критеріїв міжнародної спеціальної підсудності у справах про стягнення аліментів пояснюється автором таким чином: а) суд держави, де особа, уповноважена на одержання аліментів, має доміцилій або місце звичайного перебування, може найкращим чином з’ясувати фактичну сторону справи; б) відсутність такої підсудності ускладнювала, а в деяких випадках навіть робила неможливим захист прав особи, уповноваженої на одержання аліментів від особи, яка змінила місце проживання (перебування); на користь цієї спеціальної підсудності свідчить розвиток міжнародного сімейного права.

Для правильного застосування ст. 5(3) Брюссельської Постанови № 44/2001 необхідно з'ясувати значення терміну “місце вчинення шкідливого діяння”. Відповідно до рішень Суду ЄС, цей термін необхідно розуміти як такий, що охоплює як місце, де проявилися безпосередні наслідки заподіяння шкоди, так і місце, де сталося діяння, яке може бути підставою цивільної відповідальності.

Визначено такі умови застосування правила ст. 5(5) Брюссельської Постанови № 44/2001 про спеціальну підсудність позовів за місцем знаходження структурного підрозділу юридичної особи: 1) юридична особа має місце знаходження в одній державі-учасниці, а її філіал, представництво чи інший структурний підрозділ знаходяться в іншій державі-учасниці; 2) позов випливає безпосередньо з діяльності щодо управління структурним підрозділом юридичної особи або із здійснюваної ним комерційної діяльності.

Здійснено порівняльний аналіз правил ст. 5(6) Брюссельської Постанови № 44/2001 і проекту Гаазької Конвенції про міжнародну підсудність щодо визначення підсудності справ зі спорів, які випливають з правовідносин довірчої власності. Проект Гаазької конвенції про міжнародну підсудність пропонує більш складні правила визначення підсудності таких спорів. Окремого тлумачення потребує правило підсудності за критерієм “суд держави, з якою довірча власність має найбільш тісний зв’язок з т.зв. судового провадження”.

Встановлено, що правило ст. 21 Брюссельської Конвенції 1968 р. і ст. 30 Брюссельської Постанови № 44/2001 спрямовано, перш за все, на подолання ризику винесення судових рішень, які суперечать одне одному. Крім того, це правило певною мірою забезпечує економію процесуальних засобів та усуває ризик недоцільних відмов суду від своєї юрисдикції.

Встановлення Брюссельською Постановою № 44/2001 правил міжнародної спеціальної підсудності для багатьох категорій цивільних справ стало поштовхом для активізації обговорення в сучасній юридичній літературі проблеми вибору належного суду. У дисертації досліджено витоки доктрини forum shopping, обов'язок суду і адвоката у forum shopping, межі здійснення forum shopping.

У пункті 2.1.4. "Визначення Брюссельською Постановою № 44/2001 міжнародної договірної підсудності" розглянуто історію міжнародно-правового регулювання договірної підсудності, проаналізовано значення пророгаційних угод в сучасному міжнародному обігу, особливості регулювання договірної підсудності законодавством держав ЄС. На основі порівняльного аналізу норм Брюссельської Постанови № 44/2001 і Гаазької Конвенції щодо угод про виключний вибір суду від 30.06.2005 р. встановлено, що остання врегульовує інститут міжнародної договірної підсудності більш детально.

Пункт 2.1.5. "Визначення Брюссельською Постановою № 44/2001 міжнародної виключної підсудності" присвячено нормам Брюссельської Постанови № 44/2001 про міжнародну виключну підсудність та визначенню: а) співвідношення та взаємодії цих норм з іншими нормами постанови; б) категорій справ, для яких постановою встановлюється виключна підсудність судам держав-учасниць.

У підрозділі 2.2. "Перспективи і напрямки подальшого розвитку інституту міжнародної підсудності в рамках ЄС" автор досліджує розвиток інституту міжнародної підсудності в державах ЄС після вступу в силу Брюссельської Конвенції 1968 р. Основну увагу приділено аналізу Луганської (паралельної) Конвенції 1988 р. з метою з'ясування того, якою мірою викладені у ній правила про підсудність відрізняються від відповідних правил Брюссельської Конвенції 1968 р. і Брюссельської Постанови № 44/2001.

Звернуто увагу на проблему забезпечення однозначного тлумачення і застосування норм Луганської Конвенції 1988 р. і норм Брюссельської Конвенції. Дослідивши поточну практику Суду ЄС, автор встановила, що суди держав-учасниць Луганської Конвенції 1988 р. досить часто посилаються на відповідні рішення Суду ЄС з тлумачення Брюссельської Конвенції 1968 р., з іншого боку, Суд ЄС ще жодного разу не звертався до судової практики застосування Луганської конвенції 1988 р. для тлумачення Брюссельської Конвенції 1968 р.

Ще одним напрямком подальшого розвитку інституту міжнародної підсудності в рамках держав ЄС є прийняття цими державами міжнародних договорів про міжнародну підсудність тих категорій справ, які було виключено з предметної сфери застосування Брюссельської Конвенції 1968 р.

Підкреслюється важливість визначення Конвенцією про міжнародну підсудність та визнання і виконання судових рішень з сімейних справ (Брюссельською Конвенцією II) від 28 травня 1998 р. підсудності справ у спорах, що випливають з батьківського правовідношення, з урахуванням звичайного місця проживання дитини.

Ще одним важливим напрямком подальшого розвитку інституту міжнародної підсудності в державах ЄС є активне залучення представників цих держав до подальшої роботи над всесвітньою Гаазькою Конвенцією про міжнародну підсудність та іноземні судові рішення з цивільних і торгівельних справ. Приєднуючись в цілому до висловленої в юридичній літературі точки зору щодо необхідності прийняття цієї конвенції, автор вказує на низку питань щодо окремих її положень, які дотепер залишаються дискусійними і тому перешкоджають прийняттю конвенції у найближчому майбутньому.

Розділ 3 "Напрямки вдосконалення інституту міжнародної підсудності в Україні" складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. "Вдосконалення інституту міжнародної підсудності України на рівні внутрішнього законодавства" сформульовано висновки про основні підходи українського законодавства щодо визначення міжнародної підсудності цивільних справ, виявлено спільні та відмінні риси законодавства України і законодавства країн ЄС про міжнародну підсудність, розроблено практичні рекомендації із вдосконалення вітчизняного законодавства.

Визначення міжнародної загальної підсудності. Відповідно до внутрішнього законодавства України, загальним правилом визначення міжнародної підсудності цивільних справ є місцезнаходження відповідача. Це правило є типовим для сучасного законодавства більшості країн ЄС і відповідає положенням найбільш значимих на сьогодні міжнародних правових документів про міжнародну підсудність.

При пред'явленні позову необхідно правильно визначити і вказати у позовних матеріалах місце проживання (місцезнаходження) відповідача.

Визначення міжнародної договірної підсудності. У дисертації розглянуто юридичну природу пророгаціних угод та проаналізовано особливості правового регулювання міжнародної договірної підсудності внутрішнім законодавством України.

Пророгаційні угоди необхідно відрізняти від арбітражних угод.

Критерієм для розмежування угод двох видів має бути притаманний кожній з них “пророгаційний” чи “позитивний” ефект. Слід враховувати, що арбітражна угода спрямована на порушення провадження справи у недержавному третейському суді – міжнародному комерційному арбітражі, а метою пророгаційної угоди є підпорядкування зовнішньоекономічного спору юрисдикції суду певної держави.

Міжнародну договірну підсудність врегульовано у Законі України 2005 р. "Про міжнародне приватне право". Слід відмітити, що укладення сторонами угоди, якою вони передбачили підсудність справи судам України, закріплюється ст. 76 цього закону як перша підстава визначення підсудності справ судам України. Цей факт свідчить про усвідомлення вітчизняним законодавцем значення договірної підсудності в сучасному міжнародному обігу.

Порівняння норми п. 1 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" з правилами міжнародних договорів про міжнародну підсудність, розроблених під егідою ЄС та Гаазької Конференції з міжнародного приватного права, дозволило виявити декілька притаманних їм спільних ознак.

Враховуючи зміст п. 1 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" та досвід країн ЄС у сфері правового регулювання міжнародної договірної підсудності вважаємо, що в українському законодавстві має бути закріплено правило, відповідно до якого визнаються дійсними як пророгаційні угоди, що передбачають розгляд справи в конкретному суді України, так і ті пророгаційні угоди, що містять вказівку не на конкретний український суд, а на судову систему України (наприклад, пророгаційна угода такого змісту: “Спори сторін, які випливають з даного договору, розглядаються в судах України”). У разі укладення пророгаційної угоди про розгляд спору українськими судами без вказівки на конкретний суд справа є такою, що підпадає під юрисдикцію судів України, а її внутрішня територіальна підсудність визначається на основі правил ст. 109-110 ЦПК України 2004 р. та ст. 12-15 ГПК України 1991 р.

На нашу думку, норма п. 1 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" потребує подальшої конкретизації - зокрема, у статті про міжнародну договірну підсудність мають бути враховані наступні аспекти.

По-перше, законом не врегульовано питання про те, коли саме сторони можуть укласти пророгаційну угоду (питання про момент укладення пророгаційної угоди). На наше переконання, в українському законодавстві, як і в законодавстві держав ЄС (ч. 1 ст. 23 Брюссельської Постанови № 44/2001), ч. 1 ст. 17 Луганської Конвенції 1988 р. та ч. 1 ст. 4 проекту Гаазької Конвенції про міжнародну підсудність, має бути закріплено право сторін укладати пророгаційну угоду як щодо тих спорів, які вже виникли між ними, так і щодо тих спорів, які лише можуть виникнути між ними в майбутньому в зв'язку з конкретними правовідносинами, що вже встановилися між цими сторонами.

По-друге, у законі України "Про міжнародне приватне право" відсутні положення про форму пророгаційної угоди. Відповідно до сучасного законодавства країн ЄС та укладених Україною договорів про правову допомогу, пророгаційна угода укладається в письмовій формі.

По-третє, на нашу думку, законодавство України повинно містити норму про автономний характер пророгаційної угоди. Для забезпечення однозначної практики застосування положень про автономний характер пророгаційної угоди необхідно закріпити у законі правило такого змісту: "Недійсність зовнішньоекономічного договору не породжує недійсності пророгаційної угоди". Таким чином, для визнання пророгаційної угоди недійсною слід довести, що саме пророгаційну угоду було укладено з вадою форми, змісту, суб’єктного складу чи волі і волевиявлення. Норма такого змісту припинить практику тлумачення пророгаційної угоди як частини основного договору і дозволить захистити учасників міжнародного цивільного обігу від дій недобросовісних контрагентів, які використовують недійсність зовнішньоекономічного договору для уникнення судового розгляду та відповідальності за договором.

По-четверте, має бути врегульована така ситуація, коли учасник спору, незважаючи на наявність угоди про розгляд спору в суді за кордоном, пред’являє позов в українському суді за правилами міжнародної загальної чи спеціальної підсудності. Залежно від процесуальних дій відповідача така ситуація може вирішуватись декількома способами.

Визначення міжнародної спеціальної підсудності. ЦПК України 1963 р. передбачав більш вузьке, порівняно із встановленим у законодавстві країн ЄС, коло обставин і відповідно категорій цивільно-правових спорів з іноземним елементом, коли позивач мав право сам визначати місце судового процесу.

Закон України "Про міжнародне приватне право" значно розширив компетенцію судів України з вирішення цивільних справ з іноземним елементом за рахунок встановлення нових підстав міжнародної спеціальної підсудності, які раніше не регламентувалися процесуальним законодавством України і, таким чином, зблизив вітчизняне законодавство з правовими нормами міжнародних договорів ЄС.

Визначення міжнародної виключної підсудності. Закон України "Про міжнародне приватне право" передбачає кардинальні зміни у сфері правового регулювання міжнародної виключної підсудності.

Внаслідок інтенсивного розвитку міжнародних відносин та еволюції інститутів приватного права виникла необхідність закріпити в Законі України "Про міжнародне приватне право" декілька нових для українського законодавства правил міжнародної виключної підсудності. Так, вперше в Україні на рівні внутрішнього законодавства врегульовано питання міжнародної виключної підсудності справ, які пов'язані: з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні; з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб або фізичних осіб-підприємців; з випуском або знищенням цінних паперів, оформлених в Україні.

В цілому стаття 77 Закону достатньою мірою кореспондується з положеннями ст. 22 Брюссельської Постанови № 44/2001.

Слід зазначити, що Закон України "Про міжнародне приватне право" не лише встановлює підстави визначення підсудності судам України цивільних справ з іноземним елементом, але також врегульовує поширену на практиці проблему lis (alibi) pendens (ч. 2 ст. 75).

Основною метою норми ч. 2 ст. 75 Закону України "Про міжнародне приватне право" є уникнення винесення з однієї справи декількох судових рішень, які суперечать одне одному. Необхідно враховувати, що така ситуація може виникнути лише у тому випадку, коли іноземне судове рішення має таку саму юридичну силу, як і рішення українського суду. З врахуванням положень ст. 390 ЦПК України 2004 р. правило, закріплене у ч. 2 ст. 75 закону, слід поширювати на випадки порушення провадження з тотожної справи в українському суді та в суді іноземної держави лише якщо на рішення суду цієї іноземної держави поширюються положення укладених Україною міжнародних договорів про визнання і виконання іноземних судових рішень, або якщо між Україною та цієї державою існує домовленість ad hoc про взаємне виконання судових рішень.

Визначення підсудності зустрічного позову по цивільній справі з іноземним елементом. У науковій літературі це питання не має однозначного вирішення. Як показує порівняльний аналіз співставлення правил про підсудність зустрічних позовів, що передбачені міжнародними актами та нормами внутрішнього законодавства України, умови їх застосування не співпадають. Орієнтиром у вирішенні ситуації із зустрічним позовом має бути основна мета інституту зустрічного позову – забезпечення захисту суб’єктивних прав відповідача, полегшення розгляду взаємних вимог сторін, усунення можливості постановлення протилежних рішень, поєднання в одному провадженні двох справ, що сприяє економії процесуальних засобів.

Українські суди при вирішенні справ за участю іноземних осіб мають керуватися положеннями ч. 2 ст. 123 ЦПК України 2004 р. і ст. 60 ГПК України 1991 р. Положення цих статей, порівняно з положеннями укладених Україною міжнародних угод, розширюють межі допустимості зустрічних позовів, а отже і межі захисту відповідача. Український суд зобов’язаний прийняти зустрічний позов до сумісного розгляду з первісним позовом за умови, що обидва позови взаємопов’язані ї їх сумісний розгляд є доцільним.

У підрозділі 3.2. "Вдосконалення інституту міжнародної підсудності України на рівні міжнародних договорів" на основі аналізу укладених Україною двосторонніх договорів про правову допомогу і правові відносини з цивільних справ визначено основні ознаки встановленого ними механізму правового регулювання міжнародної підсудності цивільних справ.

У найближчому майбутньому двосторонні договори про правову допомогу і правові відносини у цивільних справах будуть відігравати важливу роль в регулюванні міжнародної підсудності в Україні. Проте, на думку автора, існує декілька причин, в силу яких ці договори не можуть бути єдиним і пріоритетним для України джерелом для визначення компетенції українських судів щодо вирішення цивільних справ з іноземним елементом.

Важливе місце серед міжнародних договорів, які уніфікують правила визначення міжнародної підсудності цивільних справ, належить Конвенції держав СНД 1993 р. про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ та Київській Угоді 1992 р. про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності. Дисертантка приєднується до висловленої в юридичній літературі точки зору щодо вчасності та важливості прийняття цих міжнародних договорів і звертає увагу на найбільш прикметні ознаки, які позитивно характеризують їх як джерело регулювання міжнародної підсудності. Разом з цим, в силу об’єктивних причин норми цих міжнародних договорів дещо застаріли і потребують вдосконалення.

Одним із напрямків подальшого вдосконалення правової бази регулювання міжнародної підсудності в Україні має бути приєднання України до Луганської Конвенції 1988 р. шляхом використання механізму, передбаченого ст. 62 Луганської конвенції 1988 р. Відповідно до цієї статті, дана конвенція є відкритою для підписання іншими державами, які запрошені приєднатися до конвенції.

Підсумки наукового дослідження сформульовано у Висновках, які відображають основні результати дослідження та конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства у сфері визначення міжнародної підсудності цивільних справ:

1. У країнах ЄС міжнародно-правова уніфікація норм міжнародної підсудності здійснюється у таких напрямках: 1) включення правових приписів про міжнародну підсудність до міжнародних угод, які регулюють певне вузьке коло цивільних відносин з іноземним елементом; 2) укладення міжнародних договорів, які регулюють міжнародну підсудність