ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ДОНЧЕНКО Світлана Павлівна

УДК 329.12 (477)

ЛІБЕРАЛЬНІ ПАРТІЇ УКРАЇНИ . 1900-1920 рр.

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Дніпропетровськ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Дніпродзержинському державному технічному університеті Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Вєтров Радій Іванович, Дніпродзержинський державний технічний університет, професор кафедри історії України, українознавства і правознавства;

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Солдатенко Валерій Федорович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, завідувач відділу етноісторичних досліджень;

доктор історичних наук, доцент Стрілець Василь Васильович, Полтавський державний педагогічний університет ім. В.Г. Короленка, доцент кафедри політекономії;

доктор історичних наук, професор Якунін Віктор Кузьмич, Дніпропет-ровський національний університет, професор кафедри української історії та етнополітики.

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Каразіна, кафедра історії України, м. Харків.

Захист відбудеться “1” березня 2006 р. о 13:00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 у Дніпропетровському національному університеті (адреса: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Шевченка, 1, ауд.30 ).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету (адреса: 49050, м. Дніпропетровськ, вул.Казакова, 8).

Автореферат розісланий “28” січня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент І.О.Кривий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність дослідження обумовлюється потребою подальшого вивчення історії виникнення та діяльності українських і загальноросійських партій, організацій та рухів початку ХХ ст., які визначили перебіг подій та особливості тогочасного суспільно-політичного життя в Україні. Політичні партії, організації та рухи відіграли винятково важливу роль у процесі творення модерної української нації, важливим етапом якого стала Українська революція 1917 – 1920 рр. Її політико-правові та ідейні наслідки зумовили становлення сучасної держави.

Серед широкого загалу різноманітних політичних партій початку ХХ ст. – в Україні значну частину становили загальноросійські ліберальні партії та об’єднання (кадети, октябристи, прогресисти і подібні до них партії, а також суто національні – Українська демократична, Українська радикальна, Українська демократично-радикальна партія, Товариство українських поступовців, Українська партія соціалістів-федералістів). Без ліберальних партій неможливо уявити весь спектр політичної системи України 1900 – 1920 рр.

Відомо, що історично для українського народу характерне прагнення до індивідуальної свободи і рівноправності в громадському житті. Тому є достатньо причин припускати, що українські національні традиції виступали однією з умов виникнення ліберальних ідей в Україні, оскільки вони відобразилися в менталітеті народу. З іншого боку, ліберальні погляди формувалися і еволюціонували, на думку М. Драгоманова, не стільки на історико-національному, скільки на загальноєвропейському ґрунті. Разом з тим були широко представлені монархістські та революційно-демократичні ідеї. В Україні всі ці ідеї перепліталися, змішувалися з місцевою традицією політичних вольностей і державної автономії. Національно та ліберально налаштована українська інтелігенція виступила з м’якою критикою офіційної російської імперської ідеології, за політичні та національні права народу. Вона обґрунтувала необхідність реформ шляхом мирного вирішення всіх громадянських конфліктів.

Нині Україна переживає непрості часи формування громадянського суспільства. Це зумовлює радикальні перетворення в політичній, економічній та духовній сферах нашого життя. Повернення України в річище загальноцивілізаційного розвитку бачиться на шляху ринку, демократії, широких особистих прав і свобод громадян. І хоч сучасний досвід лібералізму в Україні оцінюється досить неоднозначно, інтерес до ідеології та цінностей рівно як і до діяльності ліберально-демократичних партій початку ХХ ст. не зменшується.

Треба відзначити, що лібералізм – як ідейний напрям – поєднав у собі багато понять, якими живе сучасне західне суспільство, але перенесення західних ідей і досвіду на політичний ґрунт України може привести до серйозних помилок Демченко М., Нарижный Д. Либерализм в Украине: за и против // Альтернатива – региональная политическая газета. – 1994. – № 3 (4). – февраль.. Відтак треба звертатися до свого, національного досвіду ліберального руху, вивчати теоретичну та практичну діяльність лібералів України початку ХХ ст. і особливо періоду національно-демократичної революції та Українських держав 1917 – 1920 рр.

Ступінь розробки теми дисертаційної роботи характеризується, з одного боку, підвищеною зацікавленістю до лібералізму, як явища, і ліберального руху України в цілому. З іншого – відсутністю узагальнюючих досліджень, присвячених діяльності українських і російських лібералів Наддніпрянської України 1900 – 1920 рр. Згадана проблематика у попередній період розглядалася фрагментарно та епізодично. До того ж теоретико-методологічна одновимірність історичної літератури радянських часів і закритість окремих фондів архівів обумовили обмежені можливості досконального вивчення проблеми. Це пояснює, чому в радянський час ліберальні партії визнавалися “контрреволюційними”, “правими”, “буржуазно-націоналістичними”. У 90-х рр. ХХ ст. у Росії та в сучасних умовах значної лібералізації і демократизації суспільства в Україні ліберальні партії 1900 – 1920 рр. розглядаються як ліві, буржуазно-демократичні і навіть як соціалістичні История России ХIХ – начала ХХ вв. Учебник для исторических факультетов / Под ред. В.А. Федорова. – М.: Изд-во Зерцало, 1998.; Історія України: нове бачення: У 2 Т. / За ред. В.А. Смолія. – Т. 2. / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, В.М. Даниленко та ін. – К.: Україна, 1996; Копиленко О.Л. “Сто днів” Центральної Ради. – К.: Україна, 1992.; Политическая история России: Учебное пособие / Отв. ред. В.В. Журавлев. – М.: Юристъ, 1998.. Щоправда в Росії останнім часом з’явилися тенденції до визнання лібералізму шкідливим і нехарактерним для історичного процесу Російської держави История России. ХХ столетие / А.Н. Боханов, М.М. Горинов, В.П. Дмитренко и др. – М.: ООО “Фирма “Издательство АСТ”, 1999. – 608 с.; Сурма А. По ком звонит колокол либерализма? // Правда. – 2004. – 16 июня.. Водночас історія і діяльність ліберальних партій України традиційно розглядалися в контексті загальноросійського руху і діяльності російських партій. І лише в роки незалежності України з’явилися дослідження з історії українських лібералів. Це перш за все спеціальні дослідження В. Стрільця та Л. Могильного Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець ХІХ ст. – 1939 р.). – К.: Видавничо-поліграф. центр “Київ. Університет”, 2002; Могильний Л.П. Українські ліберально-демократичні партії в Російській імперії початку ХХ ст.: Автореф. дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2003., які присвячені українським ліберальним партіям. Але поза увагою залишився складний комплекс проблем, як-от: специфічні особливості українського лібералізму, порівняльний аналіз програмних вимог, взаємодія українських і російських лібералів тощо. Таким чином, існує цілий ряд науково-дослідних проблем, пов’язаних зі специфікою українського лібералізму та його місцем в політичній палітрі України й Російської імперії, який вимагає додаткового дослідження.

Зв’язок дисертації з науково-дослідницькими програмами та планами. Дисертаційна робота виконана в процесі науково-дослідних студій кафедри історії України, українознавства і правознавства Дніпродзержинського державного технічного університету, головним напрямом яких є проведення досліджень згідно з держбюджетною темою “Політичні партії України початку ХХ століття” та виконанням наукової програми “Політичні партії України: формування, діяльність, специфіка, розпад” (державна реєстрація № 0198 U 005710, рішення вченої ради від 28.01.1999 р.).

Об’єктом дослідження є історія українських ліберальних партій та осередків (відділів) загальноросійських ліберальних партій, що діяли на теренах України у складі Російської імперії.

Предметом дослідження є генеза, ідеологія, організаційна структура, форми та методи діяльності ліберальних партій, а також тенденції розвитку лібералізму в Україні.

Хронологічні межі обумовлені історією українських і загальноросійських ліберальних партій. Дисертант виходив з існуючої як в українській, так і в закордонній історіографії позиції, згідно з якою періодом становлення, розвитку і діяльності українських лібералів вважається: 1900 – 1920 рр. (РУП, УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ). Стосовно головних російських ліберальних партій (кадетів та октябристів), то історіографія визначає період їх існування на теренах України 1905 – 1920 рр. Тому хронологічні межі охоплюють 1900 – 1920 рр. Окреслений підхід в деяких аспектах є дискусійним, що підсилює актуальність запропонованого дисертантом дослідження.

Просторові межі дослідження зумовлені історико-політичними подіями початку ХХ ст., самодостатністю українських і загальноросійських ліберальних партій Наддніпрянської України, що діяли в межах Російської імперії, в одному територіально-адміністративному, правовому і соціально-політичному полі. Безумовно, був зв’язок з українськими політичними партіями і діячами Австро-Угорщини. Тому в даній дисертації, хоч і розглядається коротко ситуація в Австро-Угорщині, та все ж досліджується ліберальний рух Наддніпрянської України.

Мета дисертаційного дослідження полягає в цілісній реконструкції й порівнянні процесу розвитку, організаційного та ідейного становлення і практичної діяльності як українських, так і загальноросійських ліберальних партій. Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких дослідницьких завдань:

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

Методологія дослідження. Дисертаційна робота виконана на методологічних засадах, пов’язаних із загальновизнаними принципами об’єктивності й історизму, логічності, відповідності, всебічності і підходами багатовимірності, діалектики, системності, регіонального підходу. У дисертації використані конкретно-історичні методи: історико-генетичний, порівняльно-історичний, історико-типологічний, проблемно-хронологічний, синхронічний, діахронічний, ретроспективний. Застосовані також міждисциплінарні методи та методи, запозичені з інших соціально-політичних і гуманітарних дисциплін: системно-структурний, класифікації, верифікації, виключення, фальсифікації, статистичний. Більш докладна інформація подана у першому розділі праці.

Джерельна база дослідження достатньо вірогідна й репрезентативна і цілком дозволяє розв’язати досліджувані питання. Структурно вона складається з програмних документів партій, законодавчих джерел, документів справочинства, судово-слідчих матеріалів, періодичної преси, джерел особового походження. У процесі архівних розшуків дисертантом опрацьовані та використані матеріали 30 фондів центральних та місцевих державних архівів України й Російської Федерації.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній на основі широкої та різноманітної джерельної бази здійснено комплексну реконструкцію історії ліберальних партій України 1900 – 1920 рр. Вона визначається такими науковими результатами дослідження:

-

-

-

-

-

-

-

-

Особистий внесок дисертанта в історичну науку полягає в самостійному і комплексному розв’язанні важливої і недостатньо вивченої проблеми, що дозволяє глибше і повніше пізнати феномен українського лібералізму початку ХХ ст., визначити національну специфіку, узагальнити його значення для сьогодення. Вперше зроблено порівняльний аналіз програм різних політичних партій, і на цьому тлі показані відмінності українського ліберального руху. У дослідженні “Політичні партії України в першій чверті ХХ століття (1900 – 1925 рр.)”, виконаному у співавторстві з доктором історичних наук, професором Р.І. Вєтровим, частина матеріалу про виникнення і діяльність українських та загальноросійських ліберальних партій написана дисертантом. Матеріал же про партії меншовиків, есерів, більшовиків, бундівців, борьбистів був підготовлений професором Р.І. Вєтровим.

Наукове та практичне значення результатів дослідження визначається тим, що висновки, узагальнення, наукова інтерпретація та емпіричні матеріали можуть бути використані для підготовки спеціальних курсів, оглядів, навчально-методичних посібників, для підготовки спеціалістів-істориків, політологів, а також для підготовки фундаментальних нарисів з історії України. Ця праця може стати корисною і для політиків, особливо для лібералів. Репрезентована у дисертаційній роботі комплексна реконструкція ліберального руху в Україні 1900 – 1920 рр. дозволяє виробити ряд конкретних рекомендацій для науково обґрунтованої державної політики стосовно принципів демократії, законності, свободи людини в державі, ролі людини в ліберальному суспільстві.

Апробація результатів дослідження. Впровадження та апробація результатів дисертаційного дослідження відбувалися на декількох рівнях. Вони були заслухані на міжнародних, всеукраїнських, регіональних конференціях. Так, матеріали дослідження здобувача обговорювалися на таких міжнародних форумах – “Личность в политической истории Отечества” (Москва, 1993); “Трансформація культури в системі вищої технічної освіти” (Харків, 1995); “Наука і освіта” (Друга конференція – Дніпропетровськ, 1999; Третя конференція – Дніпропетровськ, 2000; Шоста конференція – Дніпропетровськ, 2003; Сьома конференція – Дніпропетровськ, 2004).

Узагальнені результати наробку автора доповідалися на всеукраїнських конференціях – “Українознавство в технічному вузі: методологія, методика, перспективи” (Київ, 1994); “Південь України і складання української державності: історія і сучасність” (Одеса, 1994); “ХХ століття – століття революцій” (Дніпропетровськ, 1997); “Гуманізація та гуманітаризація вищої технічної освіти” (Харків, 2000); “Східні слов’яни: історія, мова, культура, переклад” (Дніпродзержинськ, 2003), а також на міжрегіональній науковій конференції “Демократична революція 1905 – 1907 рр. в Україні: актуальні проблеми вивчення” (Дніпропетровськ, 2005). Крім того, результати дослідження заслуховувалися на засіданнях кафедри історії України, українознавства і правознавства Дніпродзержинського державного технічного університету, на засіданні кафедри української історії і етнополітики Дніпропетровського національного університету.

Публікації. Основні положення роботи викладені в одноосібній монографії, дослідженні у співавторстві та 38 публікаціях. Загальний обсяг цієї наукової продукції без співавторів 34,4 др. арк.

Структура дисертації визначається змістом проблеми, поставленою метою і завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, які поділяються на дванадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, що налічує 798 позицій, додатку. Матеріал дослідження подано проблемно-хронологічно. Загальний обсяг дисертації 439 сторінок комп’ютерного набору, зокрема 372 сторінки основного тексту, 11 сторінок додатку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовані вибір теми дисертації, її актуальність, загальна постановка та формулювання проблеми, її значення в світлі сучасної епістемологічної ситуації в історичній науці, мета і завдання, визначені об’єкт і предмет дослідження, хронологічні та просторові межі, показаний зв’язок з науковими програмами. Розкрито наукову новизну та практичну значимість роботи, охарактеризовано особистий внесок здобувача та апробацію результатів дисертації.

Перший розділ дисертації “Стан наукової розробки проблеми та її джерельна база” складається із двох підрозділів. У першому підрозділі “Теоретико-методологічні засади дослідження діяльності ліберальних партій України початку ХХ ст.” поданий аналіз сучасної ситуації в історичній науці з проблеми розробки теоретико-методологічних засад. Своєрідність обраної тематики, різнопланова джерельна база розвідки обумовили вибір теоретико-методологічного інструментарію, який і використовувався автором в процесі роботи. Методологія дослідження ґрунтується на системі загальновизнаних принципів історизму та об’єктивності, які мають обов’язковий характер і виступають критеріями науковості та конкретних досліджувальних методів. Серед останніх автором були застосовані: історико-генетичний метод при дослідженні ґенези ліберальних партій; порівняльно-історичний при порівняльному аналізі програм політичних партій; історико-типологічний при з’ясуванні місця українських ліберальних партій в політичній системі України; проблемно-хронологічний при створенні структури і написанні дисертації; синхронічний при описанні подій одного періоду в різних регіонах; діахронічний – завдяки йому виразно простежується специфіка партійно-політичної тематики; ретроспективний дозволяє відновити і простежити події минулого. А також міждисциплінарні методи: системно-структурний метод дає змогу одержати всебічну інформацію про проблеми лібералізму в Україні; класифікації – при визначенні груп партій; верифікації – для підтвердження вірогідності отриманих наукових результатів; виключення – для аналізу поглядів українських лібералів; метод фальсифікації використовувався, коли царська влада плутала ліберальні партії з соціал-демократичними; статистичний – при підрахунках чисельності партій. Їх використання забезпечує глибоке і широке дослідження, реконструкцію історичних подій, пов’язаних з діяльністю ліберальних партій в Україні, дозволяє правильно інтерпретувати сутність змін в програмних вимогах та тактиці, всебічно розкрити особливості українських ліберальних партій та їх стосунки з іншими партіями в різних ситуаціях. Отже, методологічна основа дисертації ґрунтується на діалектиці загального та особливого, історичної закономірності та випадковості з урахуванням можливих альтернатив у розвитку подій.

У другому підрозділі “Історіографія та джерельна база дослідження” розглянуті етапи історіографічного процесу та основні тенденції у вивченні теми, висвітлені здобутки вчених та накреслені перспективи дослідження. Перші студії, присвячені діяльності ліберальних партій, з’явилися ще в дореволюційний час. Автори, які торкалися цієї тематики, здебільшого були не професійними істориками, а політичними діячами, членами тієї чи іншої партії Мартов Л. (Ю.О.) Политические партии в России. – 2-е изд. – М., 1917; Милюков П.Н. Воспоминания. – М.: Политиздат, 1991; Левинський В. Царская Россия и украинский вопрос. – Женева: Издание украинских социал-демократов рабочих Канады, 1906; Грушевский М.С. В годовщину войны // Украинская жизнь. – 1915. – № 7; Його ж. Новый год // Украинская жизнь. – 1916. – № 1; Його ж. Как понимать? // Украинская жизнь. – 1916. – № 4–5; Ковальчук І.А. Історіографія становлення та діяльності українських політичних партій початку ХХ століття // Наукові праці з питань політичної історії. Політичні партії на Україні (1900 – 1925 рр.). Вип. 172. – К.: Либідь, 1992. – С. 106.

. Зрозуміло, що часто праці того періоду мали суб’єктивістський характер відносно своїх опонентів і своєї партії. В роботах цього періоду аналізується політичний рух в Україні і робиться висновок про головні напрями: радикально-демократичний, марксистський і націоналістичний. При цьому вказується, що джерелом УСДРП та УДРП стала Революційна українська партія (РУП), простежується зв’язок партій Галичини та Наддніпрянської України, ставляться завдання для партій. Загалом дослідження дореволюційного часу з історії українських національних партій мають фрагментарний, дещо ідеологізований, полемічний характер і водночас допомагають усвідомити характер епохи.

Після повалення самодержавства в 1917 р. і до 1931 р. починається новий етап дослідження проблеми. Марксизм-ленінізм стає ідейно-теоретичною і методологічною основою офіційної історичної науки. Паралельно до середини 20-х рр. існує немарксистська (“буржуазна”) історична наука на підґрунті старої ліберально-об’єктивістської методології і філософії історії. На той період історико-революційна проблематика домінувала. Але в Україні 1917 – 1919 рр. – це період розбудови державності, і тому виходять не тільки дослідження, а й роботи, які визначають проблеми, завдання і форми діяльності партій .

Починаючи з 1924 р., розгортається тотальна “ленінізація” історичної науки. Ленінські оцінки історичних фактів, явищ і процесів стають аксіомами. Відповідно трактуються і формуються погляди істориків. Разом з тим цьому етапу притаманний надзвичайно великий приріст наукових історичних знань у тих галузях, які раніше в російській історіографії системно не вивчалися і, по суті, заборонялися. Це стосувалося масових народних рухів за соціальне і національне визволення, особливо історії революцій. Однак з’явилися й негативні тенденції. Історія державної системи царизму, монархізму загалом, політичних партій і політичних діячів буржуазії та дворянства майже зникли з тематичних планів дослідження. Це негативно позначалося на вивченні історичного процесу. З іншого боку – надзвичайна і тотальна “ленінізація” привела до догматизації марксизму-ленінізму, до появи нових міфів в історії, до ідеалізації революційного руху і революцій 6 Гайдалемівський П. Українські політичні партії. Їх розвиток і програми. – Зальцведель, 1919; Грушевський М.С. Якої ми хочемо автономії і федерації. Видання третє. – К.: 1917; Його ж. Велика хвиля // Вільна Україна. Статті з останніх днів (березень – квітень 1917 р.). – К.: Друкарня т-ва “П. Барський”, 1917; Його ж. Повороту нема // Вільна Україна. Статті з останніх днів (березень – квітень 1917 р.). – К.: Друкарня т-ва “П. Барський”, 1917 та ін.; Порш М. Автономія України і соціал-демократія. – К.: Друкарня акц. т-ва “Петро Барський в Києві”, 1917.

Якунин В.К, Болебрух А.Г. Методология истории: поиск новых основ // Грані. – 2000. – № 2..

Увага тогочасної літератури, головним чином, була прикута до суспільно-політичних рухів в імперії, розгортання боротьби робітничого класу з царським режимом Слепков О. Классовые противоречия в I Государственной Думе. – М., 1923; Томпсинский С.Г. Борьба классов и партий во второй Государственной Думе. – М., 1924; Сеф С. Буржуазия в 1905 г. – М., 1924 та ін. . Треба також згадати, що праці 20-х рр. ХХ ст. значною мірою були написані на підставі власних спогадів, у тому числі і лібералів. Це також привносило у згадані дослідження моменти суб’єктивізму 9 Антонович В.Б. Моя сповідь: вибрані історичні та публіцистичні твори. – К.: Либідь, 1995; Винниченко В. Відродження нації. У 3-х частинах. Репринтне відтворення 1920 р. – К.: Вид-во політичної літератури України, 1990; Золотарев А. Из истории Центральной Украинской Рады (1917 г.). – К.: Государственное изд-во Украины, 1922; Майоров М. Из истории революционной борьбы на Украине (1914 – 1919 гг.). – К.: Державне вид-во, 1922..

Українські радянські історики 20-х рр. створили роботи, в яких багато уваги приділялося історії політичних партій України. Це роботи Д. Ерде, М. Равича-Черкаського, М. Яворського, М. Попова та ін. Особливе місце посідає праця Й. Гермайзе “Нариси з історії революційного руху на Україні” Ерде Д. Годы бури и натиска. – Кн. 1. – Х., 1923; Равич-Черкасский М. История Коммунистической партии Украины. – К., 1923; Яворський М. Революція на Вкраїні. Ч. 1. 1917 – 1919 рр. – Х., 1924; Попов Н.Н. Мелкобуржуазные антисоветские партии (шесть лекций). – М., 1924; Гермайзе Й. Нариси з історії революційного руху на Україні. Т. 1: Революційна українська партія (РУП). – К.: Книгоспілка, 1926..

Праці першого періоду були різними за змістом та своєрідними за авторським трактуванням історії та діяльності українських політичних партій. В цілому цей етап дав помітне прирощення наукових історичних знань в тих галузях, яким раніше в історіографії не приділялося достатньої уваги. Водночас розвідки цього періоду виконані на досить обмеженій джерельній базі та не вільні від фактичних помилок. Не вистачало і критичного осмислення наведеного матеріалу. Для більшості авторів характерна ідеалізація революційного руху. Саме в цей період українські партії починають кваліфікувати як “буржуазно-націоналістичні”.

З 30-х рр. історична наука потрапляє під жорсткий ідейно-політичний контроль партійних органів, у практиці яких був задіяний метод безпосереднього розбору і рецензування всієї історичної продукції. У результаті цього пізнавальні функції історичної науки різко обмежилися. Принцип комуністичної партійності зведений до більшовицької партійності, основним критерієм якої став ступінь звеличення Й. Сталіна. Принцип об’єктивності фактично зник з історіографічної практики, а принцип історизму трактувався вкрай спрощено, оскільки історики не мали права самостійно узагальнювати досвід історії і робити висновки. Радянська історична наука потрапила в смугу кризи і, по суті, деградувала Якунин В.К. О предмете и социальной функции исторической науки // Гуманітарні проблеми освіти. Збірник наукових праць. – Д.: ДУ, 1992. – С. 97 –101..

З початку 30-х і до середини 50-х рр. історія українських партій перебувала поза дослідницьким процесом. Головна причина – боротьба з так званим “національним ухилом”. До кінця 50-х рр. історія непролетарських партій загалом вивчалася недостатньо, з’явилося декілька робіт з цієї теми. Зокрема, 1959 р. О. Мальков захистив дисертацію на здобуття ступеня доктора історичних наук “Розгром більшовиками кадетської контрреволюції в 1917 р. (лютий – жовтень)” Мальков А.М. Разгром большевиками кадетской контрреволюции в 1917 году (февраль – октябрь): Автореф. дисс. …д-ра ист. наук: 07.00.01 / МГУ. – М., 1959. – 31 с.. Певний внесок у розробку питань історії українського питання зробили зарубіжні історики українського походження. Так, у Лондоні виходить робота П. Феденка, у Торонто – П. Мірчука Мірчук П. Україно-московська війна (1917 – 1919). – Торонто: Ліга визволення України, 1957. – 80 с.; Феденко П. Український рух у ХХ ст. – Лондон, 1959. – 181 с. та ін.

З хрущовською відлигою починається третій етап радянської історіографії. Розвідки, які вийшли в середині 50-х – 80-х рр. ХХ ст., відрізняються певною різноманітністю викладення матеріалу, більш глибокою документальною базою. За кількістю і якістю наукових праць цей етап значно переважає усе зроблене за попередні сорок років. Водночас “ідеологічна дисципліна” вимагала не виходити за межі офіційної схеми: безальтернативний підхід до історичного процесу, закономірність соціалістичної революції в Росії.

Кінець 50-х – початок 70-х рр. характеризується зростанням інтересу до історії непролетарських партій і розвитком цього напряму радянської історіографії. Першим почав вивчення історії непролетарських партій К. Гусєв14 Гусев К.В. Крах партии левых эсеров. – М.: Наука, 1963. – 260 с.; Його ж. Партия эсеров от мелкобуржуазного революционаризма к контрреволюции. – М., 1975. – 383 с.. На початку 80-х рр. виходить праця Р. Вєтрова “Перемога Жовтневої революції і банкрутство меншовиків на Україні” Ветров Р.И. Победа Октябрьской революции и банкротство меньшевиков на Украине. – Х.: Изд-во при ХГУ изд-го объединения “Вища школа”, 1983. – 144 с.. З’явилося чимало досліджень про ліберальні партії взагалі, а також з огляду їх діяльності в певні періоди історії: в роки першої світової війни, в період підготовки революції, в часи громадянської війни та ін. Комин В.В. Банкротство буржуазных и мелкобуржуазных партий России в период подготовки победы Великой Октябрьской социалистической революции. – М.: Мысль, 1965. – 284 с.; Його ж. Банкротство буржуазных и мелкобуржуазных партий России (начало ХХ в. – 1920 г.). – М.: Мысль, 1965. – 664 с.; Дякин В.С. Русская буржуазия и царизм в годы первой мировой войны 1914 – 1917 гг. – Л.: Наука, 1967. – 260 с.; Селецкий В.Н. Прогрессисты (К вопросу о политической консолидации русской буржуазии накануне первой мировой войны): Автореф. дисс. …канд. ист. наук: 07.00.01 / МГУ. – М., 1969. – 25 с.; Сидельников С.М. Образование и деятельность Государственной Думы. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1962. – 382 с.; Спирин Л.М. Классы и партии в гражданской войне в России. – М.: Мысль, 1968. – 286 с.; Черменский Е.Д. Буржуазия и царизм в первой русской революции. – Изд. 2-е, переработанное и дополненное. – М.: Мысль, 1970. – 448 с.

Зрозуміло, що дослідженням з історії України, зокрема політичних партій, уваги приділялося значно менше. Вийшли друком окремі статті, в яких побіжно згадувалося про Україну і політичні партії. На той час правомірно було зображувати всі партії як ворожі більшовикам і, з огляду на це, аналізувати боротьбу і тактику більшовиків у різний час та з різних причин Гамрецький Ю.М. До питання про тактику більшовиків щодо Центральної Ради в листопаді 1917 р. // Український історичний журнал. – 1965. – № 3. – С. 65 – 77; Тичина А.Є. Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контрреволюції на Україні у 1918 р. – Х.: Вид-во Харківського університету, 1969. – 284 с. та ін..

70-і рр. позначені в історіографії появою значних досліджень, переважно з історії партії народної свободи, а також появою нового фактичного матеріалу, який розширив уявлення про діяльність октябристів Светлакова В.В. Разоблачение В.И. Лениным контрреволюционной партии октябристов (1905 – 1906 гг.) // Ученые записки МГПИ им. В.И. Ленина. – 1970. – Т. 380. – С. 37 – 48; Аврех А.Я. Раскол фракции октябристов в IV Думе // История СССР. – 1978. – № 4. – С. 34 – 47; Канев С. Ленинская классификация политических партий как метод историко-партийного исследования // Ученые записки Ленинградской ВПШ. – 1978. – С. 27 39; Комин В.В. История помещичьих, буржуазных и мелкобуржуазных партий России. – М.: Мысль, 1976. – 338 с.; Астрахан Х М. Большевики и их политические противники в 1917 г. Из истории политических партий в России между двумя революциями. – Л.: Лениздат, 1973. – 455 с.; Бурмистрова Т.Ю., Гусакова В.С. Национальный вопрос в программах и тактике политических партий в России. 1905 – 1907 гг. – М.: Мысль, 1976. – 262 с.; Кожурякин А.Д. Борьба В.И. Ленина против идеологии кадетов в 1910 – 1914 гг.: Автореф. дисс. …канд. ист. наук: 07.00.01 / МГУ. – М., 1977. – 29 с.; Шелохаев В.В. Аграрная программа кадетов в первой русской революции // Исторические записки. – 1970. – Т. 86. – С. 79 – 93 та ін.. Антирадянській діяльності лібералів також присвячено чимало робіт Минц И.И. История Великого Октября: В 3-х Т., 2-е изд. – Т. 2. Свержение Временного правительства. Установление диктатуры пролетариата. – М.: Наука, 1978. – 1008 с.; Голинков Д.Л. Крах вражеского подполья (из истории борьбы с контрреволюцией в Советской России в 1917 – 1924 гг.). – М.: Политиздат, 1971. – 368 с.; Поликарпов В.Д. Пролог гражданской войны в России, октябрь 1917 – февраль 1918. – М.: Наука, 1976. – 415 с. та ін.. Однією з головних проблем у дослідженнях стала проблема ліквідації опозиційних партій радянською владою Иоффе Г.З. Крах российской монархической контрреволюции. – М.: Наука, 1977. – 320 с.; Спирин Л.М. Крушение помещичьих и буржуазных партий в России (начало ХХ в. – 1920 г.). – М.: Мысль, 1977. – 310 с.; Курас И.Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. – К.: Наукова думка, 1978. – 313 с. та ін.. Саме наприкінці 70-х рр. розгорнулося комплексне вивчення історії політичних партій і активно обговорювалося на наукових конференціях.

Треба відмітити помітну увагу наукової літератури 80-х рр. до вивчення буржуазної ідеології, ліберальних теорій та окремих програмних вимог Волобуев О.В., Леонов М.И., Уткин А.И., Шелохаев В.В. История политических партий России 1907 – 1914 годов в советской историографии // Вопросы истории. – 1989. – № 4. – С. 157; Иванов Б.А. Борьба В.И. Ленина и большевистской партии против влияния буржуазной и реакционно-клерикальной идеологии на пролетариат в период нового революционного подъема (1910 – 1914 гг.): Автореф. дисс. … канд. ист. наук: 07.00.01 / МГУ. – М., 1980. – 23 с.; Костенко О.П. Борьба партии большевиков против кадетов по аграрно-крестьянскому вопросу в годы нового революционного подъема (1910 – 1914 гг.): Автореф. дисс. … канд. ист. наук: 07.00.01 / Харьк. гос. ун-т. – Х., 1980. – 25 с.; Куцевский В.С. Критика В.И. Лениным аграрных концепций кадетов и ее значение: Автореф. дисс. …канд. ист. наук: 07.00.01 / Киев. гос. ун-т. – К., 1980. – 27 с.; Дякин В.С. Буржуазия, дворянство и царизм в 1911 – 1914 гг. (разложение третьеиюньской системы). – Л.: Наука, 1988. – 288 с.; Непролетарские партии России. Урок истории. – М.: Мысль, 1984. – 566 с.; Попик В.И. Политическая борьба на Украине вокруг выборов в III Государственную Думу. – К.: Наукова думка, 1989. – 99 с.; Спирин Л.М. Россия. 1917 год. Из истории борьбы политических партий. – М.: Мысль, 1987. – 333 с.; Вишневская Э. Прогрессисты во время первой мировой войны и Февральской буржуазно-демократической революции: Автореф. дисс. …канд. ист. наук: 07.00.01 / МГУ. – М., 1984. – 26 с.. У наукових працях 80-х рр. досить ґрунтовно характеризувалися місце і роль кадетів, прогресистів і октябристів, їхня класова сутність і направленість дій, особливо на законотворчій ниві. Аналізувалися позиції ліберальних партій стосовно революційно-демократичного табору на різних етапах. У цілому ряді робіт висвітлювалося поглиблення внутрішньої кризи партій на певних етапах (розвалювання місцевих партійних організацій, непорозуміння і розбіжності у “верхньому ешелоні” керівництва партій тощо) Шелохаев В.В. Кадеты – главная партия либеральной буржуазии в борьбе с революцией 1905 – 1907 гг. – М.: Наука, 1983. – 327 с.; Його ж. Партия октябристов в период первой российской революции. – М.: Наука, 1987. – 158 с.; Думова Н.Г. Кадетская контрреволюция и ее разгром (октябрь 1917 – 1920 гг.). – М.: Наука, 1982. – 416 с.; Её же. Кадетская партия в период первой мировой войны и Февральской революции. – М.: Наука, 1988. – 244 с. .

У цей же період виходить ряд закордонних досліджень з історії українських політичних партій і загальноросійських, де прямо або побіжно згадуються ліберальні партії James E. Mace. Communism and Dilemmas of National Liberation. National Communism in Soviet Ukraine. 1918 – 1933. – Harvard college, 1983. – 334 p. та ін..

Період – 1987 – 1991 рр. – перебудова і політика гласності, доповідь Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова до 70-річчя Жовтневої революції обумовили радикальні зміни щодо умов розвитку історичної науки. Вона отримала такі права і свободи, яких раніше не мала впродовж усього розвитку за радянської влади. Прорив відбувся у 1989 – 1991 рр. У цей час докорінно змінюється проблематика досліджень та її характер. За багатством і різноманітністю проблематика досліджень за чотири роки перебудови перевершила всі напрацювання попередніх років радянської історичної науки.

З 1991 р. починається новий етап розвитку історичної науки в незалежній Україні. В цей час виникають сприятливі умови для вільного розвитку історичної науки, ґрунтовної розробки проблем українського історичного процесу. В українській історіографії впроваджуються модерні концептуальні підходи, застосовується новий методологічний інструментарій, залучаються здобутки вчених з діаспори. Разом з тим значною мірою зростає інтерес як до місцевих відділів російських ліберальних партій, так і до українських національних ліберальних партій та об'єднань. Здебільшого це статті, дисертації, значно менше досліджень монографічного типу. І якщо навіть стаття чи дисертація мала узагальнюючу назву, тобто події розглядалися у загальноімперському масштабі, частина матеріалу присвячена ліберальним партіям України Ванденко І.Є. Програмні вимоги та тактична лінія партії кадетів у відношенні до І світової війни (1914 – 1917 рр.): Автореф. дис. …канд. іст. наук: 07.00.01 / Київ. держ. ун-т. – К., 1994. – 25 с.; Коник А.А. Крестьянские депутаты Украины в I и II Государственных Думах Российской империи // Український історичний журнал. – 1995. – № 1. – С. 31 – 40; Білоус А.О. Кадети в Києві в 1905 – 1907 рр. // Наукові праці з питань політичної історії. Політичні партії на Україні (1905 – 1925 рр.). Вип. 172. – К.: Либідь, 1992. – С. 34 – 42; Старинець О.Г. Виникнення організацій конституційно-демократичної партії (партії народної свободи) в Україні ( жовтень – лютий 1906 р.) // Український історичний журнал. – 1995. – № 6. – С. 37–46; Ясир М.Д. З діяльності партійних осередків октябристів на Україні в 1905 – 1907 рр. // Наукові праці з питань політичної історії. Політичні партії на Україні (1905 – 1925 рр.). Вип. 172. – К.: Либідь, 1992. – С. 56 – 61 та ін.. Особливостями історичної літератури 90-х рр. було відбиття в дослідженнях тих питань, які раніше системно не вивчалися або замовчувалися. Це виникнення, діяльність, соціальний склад і структура політичних партій України як самостійного явища, діяльність Центральної Ради,