Львівський національний університет

імені Івана Франка

Гапон Надія Павлівна

УДК 1:167:168.522(09)”19”

Проблема ґендеру у філософському дискурсі

другої половини ХХ сторіччя

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Львів – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка Пашук Андрій Іванович

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, провідний науковий співробітник Інституту філософії імені Г.Сковороди НАН України Хамітов Назіп Віленович

доктор філософських наук, професор кафедри політичних наук та філософії Львівського регіонального інституту державного управління Національної Академії державного управління при Президентові України Кашуба Марія Василівна

доктор філософських наук, професор кафедри філософії науки та культури Центру гуманітарної освіти НАН України Савельєва Марина Юріївна

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться 19 жовтня 2006 року о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м.Львів, вул. Університетська,1).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка ( 79005, м.Львів,

вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий 19 вересня 2006 року

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Сінькевич О.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і доцільність дослідження. Постмодерна зміна традиційних епістемологічних установок філософії відкрила її новий сенс як неконвенційного дискурсу. З другої половини ХХ ст. філософський дискурс перетворюється у своєрідне поле проблематології, в якому серед багатьох інших оформилася проблема ґендеру (соціокультурної статі). Ґендер є одним із наукових концептів, який сформувався у соціально-філософському дискурсі наприкінці 60-х рр. і розглядався в пізньомодерністському та постмодерністському дослідницьких проектах. Світоглядово-філософські дисципліни аналізують багато позицій, через які визначається і перевизначається чоловічий та жіночий ґендер. Декілька десятиріч позиції усебічно розроблялися науковцями у своїх змістових характеристиках та перебували у площині дискусій закордонних теоретиків деконструкції, фукіанського аналізу, лаканівського психоаналізу, конверціоналізму Рорті, культурних студій тощо. Прагнення вітчизняних дослідників наблизитися до розуміння типового у суб’єктивному чоловічому й жіночому світі, щоб збагнути сучасне та майбутнє українського соціокультурного світу виводить на площину філософського аналізу проблеми, які часто вирішуються з опорою на зужиті та механічно перенесені закордонні методологічні схеми. Необхідним є віднайдення методологічних основ, які б зауважували соціокультурну динаміку ґендеру – зміни суб’єктивності, ідентичності та суб’єктивації, тісно пов’язаних з історичними, соціально-економічними, культурними, політичними особливостями розвитку українського суспільства. У цьому контексті виникає потреба історико-філософського осмислення розрізнених ґендерних теоретичних підходів, які визначають проблематологічне поле філософії. Відтак важливим є пошук нових методологічних засобів, здатних реалістично відображати особливості існування ґендеру в постсучасній соціокультурі. Проблематизація ґендеру у вітчизняному філософському дискурсі є важливою для зживання статевих стереотипів та ідеологічних кліше посттоталітарної соціальності та збереження самобутньої української ментальності. Вирішення ґендерних проблем скеровують до практики толерантності, до поважного ставлення до альтернативних точок у філософській, інтелектуальній сферах життя. Вони сприяють формуванню відповідального мислення, яке сприяє створенню громадянського суспільства в Україні, у якому свобода особистості становила б пріоритетну цінність.

Проблема ґендеру не дістала належного висвітлення та залишалася незауваженою в дослідженнях українських філософів до 1990-х років. А втім зростає активність східноєвропейських дослідників, які починають вивчати різні аспекти проблеми: чоловіча та жіноча онтологія (Н.Хамітов); екзистенційні модуси жіночого суб’єкта (Н.Зборовська, Т.Ровенська); ґендерна ідентичність та сучасна специфіка соціокультурного існування статі (І.Жерьобкіна); ґендерні стереотипи в українській політиці та літературі (С.Жерьобкін); феномен жінки в сучасній культурі (С.Павличко, C.Оксамитна); значення філософської концепції дискурсу М.Фуко для проблематизації ґендеру (О.Солодка, С.Ушакін); політичне виробництво ґендерних образів в Україні (Т.Булавна); динаміка суспільно-політичного учасництва жінок (М.Богачевська-Хом’як, Т.Мельник); жіноча зайнятість та марґіналізація (Н.Лавриненко), тілесні мікрополітики (Д.Міхей, А.Сінєльніков); взаємозв’язки глобалізації та ґендеру (М.Малишева); сучасна ґендерна антропологія (О.Ярська-Смірнова); репрезентації ґендеру в постмодерністських пізнавальних стратегіях (А.Усманова, В.Суковата); постмодерністської критики фемінізму (В.Слюсар, В.Тарнавський). Узагальнюючи вітчизняні малочисельні праці з історії філософії, в яких розкриваються питання ґендеру, виокремимо кілька тематичних напрямів проведених досліджень : розгляд теорій статевого диморфізму у філософії Просвітництва (Н.Чухим); аналіз емансипаційних парадоксів жіночої суб’єктивації у філософії Просвітництва (С.Жерьобкін); з’ясування впливу філософії Ж.Дерріда на вітчизняні дослідження ґендеру 90-х рр. ХХ ст. (Т.Гундорова); філософське прочитання ґендерних аспектів творчості Т.Шевченка та Л.Українки (О.Забужко); загальні тенденції розвитку ґендерних досліджень у ХХ ст. (Н.Чухим), епістемологічні аспекти різних етапів історії фемінізму (В.Гайденко); проблема десоматизації жінки у феміністському дискурсі ХХ ст. (О.Гомілко). Аналіз історико-філософської літератури й дисертаційних досліджень дає змогу констатувати, що проблема ґендеру у філософії другої половини ХХ ст. не була предметом вивчення й окремого аналізу, який передбачав би цілісну характеристику її філософських, епістемологічних, методологічних засад, філософсько-наукових чинників її постановки та розв’язання на різних етапах пізньомодерністського та постмодерністського знання, досліджував особливості розвитку проблематизації в американському, західноєвропейському та вітчизняному контекстах та виявляв їх спільні та відмінні тенденції.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі історії філософії, відповідно до плану науково-дослідної роботи в докторантурі Львівського національного університету імені Івана Франка. Вона є складовою комплексної програми науково-дослідної роботи кафедри, що виконується за темою: „Історія філософської думки в Україні : традиції та перспективи розвитку”.

Об’єктом дослідження є проблема ґендеру у процесі її дискурсивного розвитку.

Предмет дослідження – теоретичні, епістемологічні та методологічні тенденції розвитку проблеми ґендеру у філософському дискурсі другої половини ХХ ст.

Мета дослідження – здійснити історико-філософський аналіз процесу постановки та розв’язання проблеми ґендеру у філософському дискурсі другої половини ХХ ст.; виявити генезу, сутність, провідні світоглядові та наукові тенденції, епістемологічні етапи розвитку проблематизації ґендеру в зарубіжній та вітчизняній дискурсивній практиці досліджуваного періоду.

У дисертації були визначені такі завдання :

1. Розкрити теоретичні витоки проблеми ґендеру в руслі пізньомодерністського проекту філософії (60-80- х рр. ХХ ст.) та розглянути її подальше „зміщення” у соціально-антропологічну та політологічну площини; етапи розвитку ґендерної епістемології; логіку вирішення основних проблем.

2. Науково обґрунтувати проблему ґендеру в руслі основних течій постмодерністського проекту філософії 90-х рр. ХХ ст.; виявити епістемологічні відмінності проблематизації ґендеру у порівнянні з попереднім етапом розвитку пізнання; розглянути вплив постмодерністської (неораціоналістської) методологічної площини на вирішення проблем міждисциплінарного наукового знання про ґендер.

3. Розкрити особливості постановки та вирішення проблеми ґендеру в західноєвропейському філософському дискурсі; специфіку проблематизації ґендеру в психотерапевтичному, постструктуралістському та постколоніальному дослідницьких проектах.

4. Розглянути особливості загальної постановки проблеми ґендеру в американському соціально-філософському дискурсі; розкрити проблему соціокультурні обмеження способів суб’єктивації та ґендерних ролей; проблему марґіналістської суб’єктивності та концепцію перформенсу ґендеру.

5. Обґрунтувати становлення ґендерної проблематики в руслі постмодерністської зорієнтованості вітчизняної філософії; з’ясувати вплив методологічного арсеналу зарубіжної філософії на ґендерні дослідження та специфіку постановки проблеми в межах методологічної скерованості українських дослідницьких шкіл.

6. Сформулювати сучасну концепцію системно-критичного підходу до методології постановки та розв’язання проблем ґендеру у межах вітчизняного філософського дискурсу.

Методологія та методи дослідження. В дослідженні теми дисертаційної роботи автор виходила із вимог загальнонаукових та філософських принципів: історизму, системності, плюралізму. Був використаний міждисциплінарний підхід як метод комплексного аналізу фактів, явищ та процесів соціокультурного змісту. Логіко-системний підхід дозволив вивчити проблематизацію ґендеру у єдності трьох складових частин: формальної, що передбачає всебічний аналіз теоретичних, епістемологічних, методологічних аспектів проблеми ґендеру; історичної, що визначає специфіку розвитку усього філософського проблематологічного поля впродовж другої половини ХХ ст. та вказує на взаємозв’язок з процесами розвитку соціокультури; критичної, спрямованої на порівняльний аналіз проблематизації та доцільності використання тих чи інших методологічних підходів у постановці та розв’язанні проблеми ґендеру. Крім цього автор спиралася на методи конкретного та абстрактного теоретичного моделювання, класифікації та типологізації теоретичного матеріалу.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять теоретично обґрунтовані підходи та методологічні положення стосовно: з’ясування принципових особливостей та соціально-світоглядних наслідків постмодерністського повороту в культурі (В.Лук’янець, О.Соболь, В.Табачковський); інтелектуальне невдоволення модерністським конструюванням „світлого майбутнього” та сумнівів щодо релевантності глобальних проектів перетворення світу (А.Пашук, В.Корнієнко, В.Вандишев); осмислення ідеї громадянського суспільства в пов’язаності з дискурсивно-етичними практиками здійснення свободи (А.Карась, А. Колодій, М.Братасюк, Т.Довгунь); визнання неминучості відмови від „стратегій примусу” у процесі репродукції соціального життя (М.Попович, I.Чорний); визнання плюральності дискурсів, практик ініційованих новими історично мінливими формами локально-глобальних соціальних взаємодій (М.Братасюк, М.Козловець, В.Лях, В.Ярошовець); переосмислення незмінних і єдиноправильних критеріїв знання, науки (І.Білецький, В.Ватаманюк, В.Лисий, А.Конверський, В.Мельник) та дискурсивних форм сучасного філософування (В.Загороднюк, М.Марчук, В.Скотний); необхідності осмислення чоловічого та жіночого як духовного та душевного начала (Н.Хамітов, С.Крилова); подолання уніфікованих форм людських взаємин, зокрема ґендерних (В.Гайденко, О.Гомілко, C.Глазунов, І.Жерьобкіна, С.Жерьобкін, О.Забужко, М. Кашуба, О.Солодка та інші).

Історико-філософське дослідження проблеми ґендеру у філософському дискурсі зумовило необхідність вивчення значної кількості зарубіжних джерел. У філософських працях Дж.Флекс, Р.Брайдотті, Дж.Батлер, С.де Бовуар, Л.Іріґарей, Ю.Крістевої, К.Мілет, Г.Сіксу та ін. відображено різні аспекти досліджень ґендеру, дискусії з епістемологічних, методологічних проблем. Не менш важливими для дослідження виявилося вивчення праць з історії філософії, філософії науки, філософії історії та культури таких авторів як Р.Арон, Р.Барт, А.Бергсон, Ю.Габермас, К.Ґірц, Ж.Дельоз, Ж.Дерріда,
Ж.-Ф.Ліотар, О.Нікіфіров, М.Полані, П.Рікер, Р.Рорті, Е.Саїд, М.Фуко та ін., досліджень з антропології, історії науки та культури, соціології, політології П.Бурд’є, І.Кон, Т.Кун, К.Леві-Строс, Т.Парсонс, Дж.Ролз, В.Топоров та ін. Ці праці допомогли усебічно з’ясувати різні аспекти досліджуваної проблеми.

Використання сукупності засадничих ідей загальної і конкретної методології зумовило визначення та обґрунтування поняттєвого апарату дослідження, який значною мірою відтворює постмодерністську філософську термінологію і визначає світоглядову сутність інтелектуального простору та культури філософування постсучасності.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у наступному: дисертаційна робота є першою спробою концептуального обґрунтування проблеми ґендеру в руслі пізньомодерністського та постмодерністського проектів філософії. На теоретичному, методологічному рівнях розкрито процес її сутнісного становлення в проблематологічному полі філософського дискурсу другої половини ХХ ст. та динаміку її епістемологічних зміщень;–

досліджено теоретичні витоки проблеми соціокультурної асиметрії статі в руслі пізньомодерністського дискурсу 60-70 рр. ХХ ст., відмінності у межах європейських та американських досліджень та епістемологічі тенденції розвитку ґендерної концепції на емпіричному, концептуалістському та соціально-конструктивістському етапах; –

визначено соціально-конструктивістський етап як амбівалентний наслідок епістемологічного „зміщення” проблеми ґендеру за межі філософії, в результаті чого, з одного боку, нівелювався парадоксальний характер положень емансипаційної концепції статі філософа С. де Бовуар та радикалізм феміністського теоретизування, з іншого – не долалася натуралістська епістемологія з її неувагою до онтологічних чинників становлення чоловічого та жіночого світу;

– з’ясовано наслідки чергового епістемологічного „зсуву” проблематизації ґендеру до постмодерністської філософії (80-90-х рр.) та паралогічний характер (несумірності, нерозв’язаності, парадоксальності) дискурсу, який, через посилення неораціоналістської методологічної площини (зокрема, інноваційних методів), зумів відкрити значущість вирішення проблем ґендеру у широкому міждисциплінарному форматі;

– розкрито особливості західноєвропейського постмодерністського дискурсу 70-90-х рр. як поліфонічного поля проблематизації ґендеру (суб’єктивності, тожсамості) та значення питання взаємодоповнювальності ґендерного світу, яке іґнорувалося теоретиками статевих відмінностей (французькі жіночі студії, психотерапевтичні школи), що вказує на перспективність постструктуралістських проектів у її вирішенні; –

виокремлено американський дискурс 70-90-х рр. як специфічну критико-інтерпретативну філософську діяльність, скеровану на подолання модерністської пізнавальної установки девіталізації та десоматизації людини. Визначено низку проблем ґендеру, їх методологічне підґрунтя, окреслено поняття „марґіналістської суб’єктивності” та акцентовано на недоречності аплікації закордонної методології (концепція перформенсу ґендеру) на українську соціокультурну реальність;–

доведена постмодерністська зорієнтованість вітчизняних ґендерних шкіл 90-х рр., які опиралися на розрізнені методологічні підходи, що обумовило одноаспектність розуміння вирішення проблеми жіночої суб’єктивації (дилема громадське/приватне) в руслі культурологічно-літературознавчому напрямку та уразливість вирішення проблеми ґендерної ідентичності з позицій соціального-конструктивізму;

– обґрунтовано необхідність сучасного системно-критичного підходу до постановки та розв’язання проблем ґендеру у межах вітчизняного філософського дискурсу, її перспективного методологічного підґрунтя: філософія постструктуралізму, метаантропологія, окремі підходи постколоніального дискурсу, принципи (ґендеровимірність, рефлексивність, етизація науки, орієнтація дослідження на дію) та інноваційні методи;

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що його результати і висновки дають досить повну картину постановки та розв’язання проблеми ґендеру у філософському дискурсі, що сприяє осмисленню багатьох важливих аспектів сучасної філософської антропології. Обґрунтовані історико-культурні та соціальні передумови розвитку проблеми ґендеру у філософському дискурсі другої половини ХХ ст., її теоретико-філософські, епістемологічні та методологічні аспекти дозволяють збагнути цілісність дискурсивного процесу проблематизації ґендеру в ситуації протиборства пізньомодерністької та постмодерністської світоглядових парадигм. В роботі акцентується на тому, що будь-який наголос на „відмінностях” у соціальній політиці тісно пов’язаний із авторитаризмом і війною, із жорсткими мікрополітиками ґендерного тіла. Ця авторська позиція вносить важливу конструктивну деталь у філософську полеміку навколо концепції статевих відмінностей. В роботі зроблено акцент на тому, що перспективним методологічним принципом сучасності стає дискурсивний розгляд ґендерних відмінностей не в значенні їх неґативу, а в позитивному значенні – “відмінність як структура”. Замість розмов про розбіжності, розрізнення у межах дискусій із ґендерної теми, принцип “відмінність як структура” дає змогу обґрунтувати дискурс визнання “іншого” та “інакшості”, який для сучасного філософування є доволі важливим. Фокусування на цьому принципі дає змогу культивувати множинні концепції ґендеру та відмовитись від феміністських форм дискурсивної тоталізації.

Виявлені особливості розвитку ґендерної проблематики в руслі постмодерністської зорієнтованості вітчизняної філософії дають змогу чітко визначити доцільність аплікації зарубіжних концепцій на українську соціокультурну реальність. Обґрунтований у роботі системно-критичний підхід до методології ґендерних досліджень сприяє адекватній постановці та розв’язанню проблем ґендеру у межах вітчизняного філософського дискурсу.

Практичне значення дослідження. Отримані результати можуть використовуватися при підготовці узагальнюючих праць як з історії філософії, так і суміжних дисциплін. Обстоювані в роботі концептуальні висновки можуть стати як підґрунтям подальших наукових досліджень з історії філософії, так і початковим етапом формування філософського академічного знання, орієнтованого на використання принципів та методів ґендерних досліджень. Матеріали дисертації можуть використовуватися при розробці спецкурсів з філософії, політології, культурології, психології у вищих навчальних закладах. Отримані результати спонукають до критичного переосмислення теоретико-методологічних та світоглядово-наукових засад організації вітчизняних міждисциплінарних ґендерних досліджень. Робота матиме практичне значення для діяльності вітчизняних громадських інститутів – проведення спецсемінарів та напрацюванні оптимальних методологічних моделей дослідження особливостей функціонування ґендерного чинника соціокультури.

Особистий внесок дисертантки полягає: у теоретичному обґрунтуванні запропонованого підходу до розробки нових концептуальних засад вітчизняної ґендерної концепції; у безпосередній участі автора у роботі міжнародних методологічних семінарів 2004-2006 рр. (Ленінградський державний університет ім.О.С.Пушкіна, Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І.Франка). В період осіннього семестру 2003-2004 н.р. за програмою міжнародного наукового обміну проводила дослідження у Варшавському університеті. Брала участь у міжнародному проекті „Європейська інтеґрація через освіту: традиції, сьогоднішнє та майбутнє” Люблінського університету ім. М.Кюрі-Склодовської (2004 р.).

Вірогідність висновків дисертаційного дослідження забезпечується методолого-теоретичними позиціями, застосуванням підходів та методів, адекватних меті дослідження й визначеним завданням, ретроспективним логіко-системним аналізом значного обсягу джерел, праць з філософії історії, науки, культури, політологічних, соціологічних та психолого-педагогічних теоретичних розвідок, нормативних та методичних документів; науковою ідентифікацією літературних джерел з результатами якісного аналізу безпосередньої участі дисертантки в обговоренні проблем ґендеру з вітчизняними та закордонними експертами ґендерних питань під час інтерв’ю, наукових дискусій, презентацій, участі у конференціях, а також тривалим терміном їх апробації.

На захист виносяться положення:

1. Проблема ґендеру є невід’ємною частиною проблематологічного поля філософії другої половини ХХ сторіччя. Визначальний вплив на постановку проблеми ґендеру з 60- х рр. мала філософія прагматизму Пірса та Д’юї та критична теорія пізньомодерністської філософії (Франкфуртська школа), які дали поштовх до розвитку емпірстського етапу ґендерної епістемології. Вирішується проблема андроцентризму традиційної філософії та науки, епістемічних вартостей (раціональність, істина, нейтральність) та андроцентризму дослідницького дизайну (універсальність методів дослідження, спрощену природу кількісних даних тощо). В 70-х рр. розпочинається новий етап пошуку концептуальних основ для вирішення окреслених проблем. Недостатня напрацьованість постмодерністського проекту філософії обумовила „епістемологічне зміщення” проблеми ґендеру в русло структурного конструктивізму.

2. Наслідками „епістемологічного зміщення” проблеми за межі філософського дискурсу було іґнорування екзистенційних аспектів ґендерного світу. Проблема ґендерної асиметрії громадського та особистого розв’язувалася через утвердження необхідності соціальної мобільності жіночого суб’єкта та зречення сфери приватного. Філософська концепція статі С.де Бовуар посилила політологічні аспекти вирішення проблеми громадське/приватне та перевела дискусії в площину феміністського дискурсу. Філософсько-політологічні аспекти вирішення проблеми асиметрії ґендерних стосунків засвідчують дискурсивне вирішення проблеми шляхом конструювання нерефлексуючого, тотального феміністського суб’єкта.

3. Кінець 80-х рр. характеризується зростанням впливу напрацювань постмодерністської філософії, що обумовлює чергове епістемологічне „переміщення” проблематики ґендеру у її межі. Проблема розглядається в руслі основних течій постмодерністської філософії: фукіанського проекту „історії проблематизації”, ліотарівської наративістської програми та деррідіанської деконструкції. Критикується попередня постановка проблеми асиметрії ґендеру, яка здійснювалася за допомогою дихотомних опозицій чоловіче/жіноче. Критичний підхід дозволяє нівелювати проблему ґендерних відмінностей, і розглядати відмінності в їх позитивному значенні. Неораціоналізм постмодерністького наукового „дизайну” поглиблює розуміння ґендерних відмінностей (інтелекту, пам’яті тощо) як позитивних величин і засвідчує перспективи врахування ґендерного чинника у розвитку гуманітарного знання.

4. Проблема ґендеру у західноєвропейській дискурсивній практиці 70-90-х рр. має свої специфічні особливості постановки та розв’язання. Постмодерністська проблематизація здійснюється з опорою на філософію постструктуралізму й набуває паралогічного характеру. Проблема ґендеру у жіночих студіях (Г.Сіксу, Л.Іріґарей, Ю.Крістева) розглядається на межах філософії, лінґвістики та семіотики; у психотерапевтичному дискурсі М.Арброза та В.Роштадт – в межах деррідіанської деконструкції; в теорії постсучасної суб’єктивності Р.Брайдотті – з опорою на номадологію Дельоза; в постколоніальному дискурсі Р.Моханрам – в руслі методологічної еклектики. Це засвідчує гетерогенний та паралогічний характер проблематизації ґендеру в постмодерністському західноєвропейському дискурсі.

5. Характерною рисою проблематологічного американського соціально-філософського дискурсу є прагнення дослідників досягнути рівноваги між „емансипаторською стратегією” всередині критичного мислення та „політикою якості життя”, заснованої на етиці постсучасної людини, що прагне онтологічної безпеки та самореалізації. Визначальним є вплив європейської постмодерністської філософії (Фуко, Дельоз, Лакан) та її попередників (Ніцше) на концептуальне оформлення проблеми тілесних мікрополітик та проблеми соціокультурних обмежень чоловічих ґендерних ролей. З 90-х рр. здійснюється постановка проблеми марґіналістської статевої суб’єктивності та ідентичності, яка оконтурюється в межах постмодерністського анормативного підходу. Поєднання фукіанської філософії та соціального конструктивізму дозволяє Дж.Батлер створити концепцію перформенсу ґендеру, яку можна схарактеризувати як нівелювання онтологічних чинників аналізу та розуміння суб’єктивності як механічного результату сиґніфікативної практики влади.

6. Перша різноаспектна проблематизація статі здійснюється в контексті постмодернових зрушень вітчизняного теоретико-світоглядного знання. Проблема статі постає фундаментальною проблемою метаантропології, яка окреслює межі чоловічого та жіночого, розмірковує над засадами віднайдення цілісності еволюціонуючого чоловічого та жіночого начал у соціокультурі. В історико-філософському ключі перепрочитується спадок просвітницької філософії, який мав засяжне значення для розмірковування про специфіку чоловічого та жіночого. Крім цього постановка проблеми соціокультурного існування ґендеру здійснюється у межах двох шкільних напрямків (філософсько-політологічному та культурологічно-літературознавчому) та пов’язана із різними методологічними площинами, які обирають ці дослідницькі школи – соціальний конструктивізм та філософія постструктуралізму. Дослідники, обґрунтовуючи ґендерну дилему громадське/приватне, що обумовлена українською недискурсивою реальністю 90-х рр. по-різному розуміють шляхи її вирішення. Це робить необхідним пошук нових методологічних засад проблематизації, адекватних до опису української соціокультурної реальності.

7. Перспективним методологічним підґрунтям побудови вітчизняної ґендерної концепції є філософія постструктуралізму, метаантропологія, окремі підходи постколоніального дискурсу, принципи (ґендеровимірність, рефлексивність, етизація науки, орієнтація дослідження на дію) та іноваційні методи.

Апробація основних результатів дослідження. Результати виконаної роботи впродовж 2000-2006 рр. обговорювалися і знайшли схвалення на міжнародній науковій конференції у Варшавському університеті (3 липня, 2000р.), ХХХ1 з’їзді психологічного наукового товариства у м.Любліні
(5-8 вересня, 2002), на міжнародному семінарі з питань європейської інтеграції через освіту в Люблінському університеті Марії Кюрі-Склодовської (7 вересня, 2003р.), на презентації в американській дослідницькій освітній асоціації (American Educational Research Association –AERA) з гуманітарної освіти в Універсистеті Сан-Дієґо, США (12-16 квітня, 2004), на міжнародній конференції в Санкт-Петербурзі, РФ (25-26 квітня, 2006). Результати виконаної роботи обговорювалися також на міжнародних, всеукраїнських, регіональних науково-практичних, звітних конференціях і семінарах Львівського національного університету імені Івана Франка (2000-2006); Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (1-2 листопада, 2001); Львівського державного медичного університету імені Данила Галицького (6-7 березня, 2003); Донецького державного університету економіки та торгівлі імені М.Туган-Барановського (22-23 травня, 2003); Житомирського державного педагогічного університету імені Івана Франка (16-17 жовтня, 2003); на ІІ Українському Педагогічному Конґресі (3-4 листопада, 2005 р., Львів).

Результати дослідження використані в процесі розроблення методолого-теоретичних засад концепцій і технологій варіативності ступеневої підготовки бакалаврів, спеціалістів, маґістрів (у Львівському університеті імені Івана Франка); спеціалізованих філософських та педагогічних курсів („Філософія освіти”, „Педагогічна антропологія”), навчального курсу для студентів-філософів „Соціальна психологія”.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковано у 36 наукових працях, з них 35 написано без співавторів, зокрема у : двох одноосібних монографіях; 22 статтях у філософських фахових виданнях, затверджених ВАК; 12 статтях у збірках наукових праць та журналах, збірках матеріалів конференцій. Загальний обсяг – 45 авторських аркушів.

Кандидатська дисертація на тему : „Гуманістична ціннісна орієнтація діяльності вчителя: соціально-філософський аспект становлення” була захищена у 1990 році, її матеріали у тексті докторської дисертації не використовувалися.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п’ятьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел. Обсяг основного тексту – 320 сторінок, список використаної літератури охоплює 23 сторінки – 300 найменувань, з них 187 іноземною мовою.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження та його хронологічні межі, аргументовано її актуальність та доцільність, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, концепцію, методологію, методи та джерельну базу дослідження; розкрито її наукову новизну, теоретичне та практичне значення, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, відображено апробацію та впровадження результатів дослідження, вказано особистий внесок.

У першому розділі „Філософський дискурс пізнього модерну : специфіка формування ґендерної проблематики (60-80 рр. ХХ ст.) шляхом ретроспективного логіко-системного аналізу обґрунтовано теоретико-пізнавальні рефлексії над проблемою соціокультурної асиметрії статі та етапи розвитку ґендерної концепції; розглянуто сутність розв’язання проблеми в екзистенціалістській філософії С.Бовуар, вплив її концепції на подальші дослідження; здійснено критичний аналіз вирішення проблеми в руслі феміністського теоретизування; з’ясовані загальні епістемологічні тенденції розвитку проблематизації ґендеру.

У 60-80 рр. філософія позначилася як дискурс проблематизацій, у якому серед багатьох інших оформилася проблема соціокультурної природи статі. Проблематизація ґендеру розгорталася у межах двох альтернативних філософських проектів і була відмінною за своєю соціокультурною динамікою. Ідеї німецьких філософів Ніцше, Гайдеґґера, Адорно, Горкгеймера тощо, скеровані на заперечення авторитарності форм просвітницького знання виявились важливими для мислителів, які пов’язали себе із філософським постмодерністським проектом (Фуко, Ліотар, Дельоз, Дерріда) та переважно для європейських теоретиків статі. Теоретичними витоками проблематизації ґендеру американськими дослідниками стають : філософія Франкфуртської школи, філософія прагматизму (Пірс, Д’юї), структурна антропологія (Леві-Строс), філософія екзистенціалістського спрямування (де Бовуар) та ідеї пізньомодерністського проекту філософії ( Вельш, Габермас, Ґіденс тощо).

Опозиційні поняття іманентного (жіночого) / трансцендентного (чоловічого), напрацьовані у концепції статі С.де Бовуар покликали появу філософсько-політологічних аспектів розгляду проблеми асиметрії ґендерних відносин у межах феміністських (радикального, ліберального, марксистського та психоаналітичного) дискурсивних напрямків (70-80-і рр.). Теоретики цих напрямків радикалізували вирішення проблеми асиметрії ґендерних стосунків. Пропагується конфліктний підхід до вирішення проблеми, шляхом соціальної боротьби за ґендерну рівність, що нібито дозволить подолати відчуження жінки-суб’єкта. Така постановка та розв’язання проблеми не долає традиційного дуалізму статей, показує спрощенське розумінням особистісних детермінант соціальної поведінки статі та іґнорування питання самоусвідомлюючого, рефлексуючого жіночого суб’єкта.

Епістемологічне поле ґендерних досліджень у другій половині ХХ ст. відзначалося своєю динамічністю. Поставлена в емансипаційному варіанті, прихильниками дебовуарівської концепції, проблема жіночого суб’єкта мала засяжне значення. У 60-70-х рр. ХХ ст. отримує поштовх до розвитку ґендерна епістемологія, позначена орієнтацією на емпіризм. На цьому етапі модерністська філософія та наука критикувались за притаманні їй андроцетризм (особливість пізнання з позицій чоловічого інтересу), була по-новому радикалізована проблема асиметрії ґендерних відносин. Емпіристська спрямованість дослідників виявилась у тому, щоби „скоригувати” філософські та наукові дослідження з опорою на принцип гіноцетризму. Особливий акцент робиться на необхідності збагачення інтелектуального потенціалу традиційних теорій через входження до них фемінної проблематики. Відтак, на емпіристському етапі (60-70-ті рр.) була актуальною проблема асиметричних ґендерних відносин, яка фактично передбачала подальше конструювання феміністського суб’єкта.

В руслі пізньомодерністської філософії здійснюється трансформація проблематизації ґендеру через взаємозалученісь модерністської ідеї емансипації та пізньомодерністської ідеї „соціальної якості життя” (Е.Ґіденс). Ідея емансипації отримує свою корективу в теорії комунікації Ю. Габермаса, в якій акцентується на ролі дискурсу в розв’язанні емансипаційних проблем та необхідності розвитку філософії як плюралістичного дискурсу. Це означало, що на зміну емпіризму прийшов концептуалізм (80-і рр.), який характеризувався появою проблеми статевих відмінностей. Для цього етапу розвитку характерним є пошук підстав для розвитку „відміннісної” теорії знання, її концептуальне оформлення. Об’єктами критики теоретиків статі продовжують бути наука як культурно-світоглядовий ідеал, її епістемічні цінності (раціональність, істина, нейтральність), універсальність методів, загально-значимість результатів тощо. Дослідники намагаються створити універсалізуючу концепцію, яка б могла претендувати на наукове визнання. Криза концептуалістського етапу несподівано розв’язалася зміщенням ґендерних досліджень з філософського дискурсивного поля до соціальноантро-пологічного. Цей суттєвий поворот відбувся в середині 80-х рр., коли ґендерні дослідження зустрілися з кількома новими соціально-науковими теоріями (теорія соціального конструювання американського соціального антрополога Т.Парсонса, теорія соціалізації Т.Парсонса і Р.Бейлса та теорія драматургічного інтеракціонізму Е.Гоффмана). Ця зустріч створила підґрунтя для оформлення соціально-конструктивістської концепції ґендеру. Відбувається зміна акцентів у формулюванні проблеми соціокультурної асиметрії статей. Долаючи раціоналістські установки науки, дослідники приходять до більш виваженого розуміння сутності чоловічих та жіночих відмінностей, ніж це робилося в на етапі емпіризму. Робиться акцент на ґендерних відмінностях як позитивних величинах. Проблема відмінностей статей розглядається як епістемологічна й вирішується через подолання в традиційній науці ґендерних стереотипів, заміною принципів гіно- та андроцентиризму на нові принципи рефлективності, етизації, ґендероцентризму тощо. Дихотомність авторського мислення, його опозиційність поступово відходить на периферію дослідницької свідомості у постановці та вирішенні ґендерних проблем. Подолання дихотомності наукового пізнання (“гуманітарне-природне”, “духовне-тілесне”, “культурне-спадкове”, “раціональне-афективне”) є новою спробою розв’язати проблему ґендерних відмінностей, шляхом дискурсивного відтворення неусіченої, цілісної картини буття. Цій меті починають слугувати інноваційні підходи та методи наративу, „зростання свідомості”, „генеалогії ґендерних взаємин або дружби” тощо.

У другому розділі „Зміни духовно-теоретичної орієнтації постмодерністського філософського дискурсу (80-90 рр. ХХ ст.)” обґрунтовано теоретичні аспекти проблеми ґендеру в руслі основних течій постмодерністської філософії (фукіанського проекту „історії проблематизації”, ліота-рівської наративістської програми та деррідіанської деконструкції); епістемологічні підходи розвитку ґендерної концепції в межах філософського дискурсу; розглянуто методологічні засади досліджень ґендеру та перспективи нового міждисциплінарного знання.

Філософські твори М.Фуко, Ж.Дерріди, Ж.Дельоза сформували те проблематологічне поле, яке поволі витісняло на периферію актуальність пізньомодерністської проблеми асиметрії статей. Розвиток постмодерністської епістемології з 80-х рр. ХХ ст. спонукав до трансформації розуміння цієї проблеми. В новому дискурсивному контексті вона оконтуриться як проблема відмінностей статей у їх позитивному значенні, оформиться нова постмодерністська концепція ґендеру, визначаться інші принципи та методи досліджень. Особливу роль у цьому процесі відіграв дослідницький проект М.Фуко ( праці „Історія безуму в класичну добу”, ”Наглядати й карати”, „Історія сексуальності”), який він сам визначив як „історію проблематизацій”. Дослідники ґендеру слідом за ним прагнутимуть визначити умови, за яких ґендерна суб’єктивність, суб’єктність та суб’єктивація ставали проблемами в якийсь конкретний спосіб та в певні історичні епохи. Такі його концепти як влада/знання та влада/знання/сексуальність стануть засадничими у постановці проблеми ґендеру у постмодерністській філософії. Генеалогічний метод М.Фуко дозволив дослідникам здійснити проблематизацію у різноманітних зв’язках: ґендер як суб’єктивність, як символічний образ, як мисленнєвий конструкт, або ґендер і релігія, ґендер і наука тощо. Запропоновані Фуко основні поняття та концепти (дискурс, епістемологічний злам, проблематизація, суб’єктивація, „суспільство контролю”, „мікрополітики тіла” тощо), а також його концепція „влада–знання–сексуальність” були опорними для міркувань про соціокультурну стать. Важливою для постмодерністської ґендерної теорії суб’єкта виявилось поняття Фуко „мікрополітики тіла”. З’явилася низка дослідницьких проектів присвячених проблемі мікрополітик ґендерного тіла в авторитарному суспільстві.

В руслі ліотарівської наративістської програми „прощання з метафізикою” була критично осмислене та поціноване як парадоксальне емансипаційне розв’язання проблеми жіночого суб’єкта у філософії Просвітництва. Ліотарівська постмодерністська програма, дозволила охарактеризувати фемінізм як ще один ґранднаратив модернізму та намітити стратегії опору за допомогою „малих наративів”. Був критикований феміністський тоталізуючий суб’єкт та заявлена необхідність його зречення. Прийшло усвідомлення, що феміністський суб’єкт знання був результатом впливу „великих наративів”, тобто був сконструйований під впливом емансипаторської ідеї модернфілософії. Теоретики ґендеру поставили на порядок денний епістемологічну проблему заміни універсалізованого суб’єкта мультицентрованим суб’єктом пізнання. Це визначило кризу феміністської теорії в руслі постмодерністського дискурсу.

В постмодерністській філософії бере початок нова проблематиція ґендеру, філософським підґрунтям якої є постструктуралізм. Вона характеризується своїм зміщенням акцентів із соціальної дії в площину мовної практики. Увага до мови та епохальних філософських текстів, які перепрочитуються та інтерпретуються несе емансипаційний потенціал, оскільки створює умови для становлення творчих форм інтелектуального, духовного самовияву людини. Наративістська філософія Ліотара, ексмодернізм Фуко, психоаналіз Лакана та деконструкція Дерріда стають теоретичними основами для низки проблематизацій ґендеру, пов’язаних із плюралістичним баченням суб’єктивності: досимволічних структур суб’єктивності (Ю.Крістева), статевих відмінностей (Л.Іріґарей, Г.Сіксу), постколоніальної суб’єктивності (Г.Співак, Б.Гукс, Г.Бгабґа), чоловічої (маскулінної) суб’єктивності (М.Кіммель, К.Кілмартін), марґіналістської та номадичної суб’єктивності, які витворені глобалізаційними соціальними умовами (Дж.Батлер, Р.Брайдотті) тощо.

Епістемологічний переворот у гуманітарному знанні на початку 90-х рр. не лише визначив нові аспекти постановки постмодерністької проблеми ґендеру. Дискурсивне зміщення від теорій соціального конструктивізму (фундаменталізму) до постструктуралізму відкрило нові перспективи дослідницького „дизайну” науки. Починають дискутуватися методологічні проблеми досліджень ґендеру, пов’язаних із становленням ірраціоналістської наукової площини. Позитивні акценти отримують: якісний, а не лише кількісний характер результатів; особистісний, а не лише інтерсуб’єктивний, універсальний характер результатів (пізнання); опора дослідника на власний досвід; значущість чуттєво-безпосереднього досвіду на противагу даним результатів абстрактно-теоретичного характеру; більшою мірою субстанціональне, ніж інструментальне розуміння раціональності; небайдужий стосунок до змісту та ціннісних основ своєї діяльності, рефлективність. Ствердження постмодернізмом ірраціоналістської (неораціоналістської) методологічної площини, дозволило напрацювати якісні методи (інтерв’ю, автобіографія, наратив) у дослідженні ґендерних відмінностей (інтелекту, пам’яті, сприйняття тощо) та перспективи розвитку гуманітарного знання ( філософії, історії, психології тощо).

У третьому розділі „Проблема культурно-символічної природи ґендеру у західноєвропейському філософському дискурсі” показано постструктуралістський дискурс 70-90-х рр. як поліфонічний простір проблематизації ґендеру; обґрунтована загальна проблема культурно-символічної природи ґендеру, яка вирішувалася в працях французьких філософів Ю.Крістевої, Л.Іріґерей, Г.Сіксу під впливом теорії деконструкції Ж. Дерріди; розглянуто світоглядово-філософські аспекти вирішення проблеми в психотерапевтичних проектах; розкрита сутність номадичної суб’єктивності в філософії постструктуралізму та постколоніальному дискурсі 90-х рр.

Французька дослідниця Ю.Крістева вслід за філософами (Левінас, Фуко, Дельоз) конкретизує постмодерністську проблему гомогенного-ґетерогенного. Вона пов’язує ґетерогенне з поняттям „хори”, первісного „доедипового” виміру психічного, яке містить в собі жіночий первень. Зауважується складність мовної репрезентації „ґетерогенного”, неадекватність інтерпретації цього виміру, його алтерність в межах модерн-філософії. Аналіз статі як культурної метафори у теорії деконструкції означав процес з’ясування змісту метафор, відкриття їхньої бінарної логіки опозицій (суб’єкт-об’єкт, культура-природа). Це дозволило дослідницям французьких жіночих студій 70-80-х рр. (Л.Іріґарей, Г.Сіксу), висловити думку про незначний евристичний потенціал психоаналізу та модерного філософського текстуального спадку, який не відображає, повною мірою, ані жіночу суб’єктивність, ані перспективи її суб’єктивізації. Епістемологічна опора дослідниць на принцип гіноцентризму обумовила радикалізм їх суджень. Так, філософ і лінґвіст Л.Іріґарей надала значної уваги ролі мови у створенні, функціонуванні, а також увіковічуванні ґендерних відмінностей. На нашу думку, інтерпретація мови як системи знаків і значень, які вироста-ють із відмінних чоловічих та жіночих видів діяльності, не є остаточною. Мову можна розглядати не лише як результат міґраційної пізнавальної установки, чоловічої суб’єктивації, а й розвивальний текст, динамічний проект у творенні нової жіночої тожсамості за допомогою написання „малих наративів”. Вони сприяють відкриттю іншої, можливо відмінної від чоловічої картини світу й означають появу нової метафорики, а отже, і способів опису специфіки фемінного суб’єк-тивного світу. Інша представниця французьких жіночих студій – Г.Сіксу вбачала основний вектор розвитку жіночої суб’єктивності в текстуальному напрацюванні фемінної тематики. Нами був критично осмислений „лінґвістичний проект” філософа Г.Сіксу. У вирішенні проблеми жіночої суб’єктивності іґнорується феномен історичності, адже жіноча тожсамість є набором історичних суперечностей, які за допомогою лише наративів, текстуальності не подолаються. Зміни структур ідентичності потребують суттєвих соціально-символічних втручань й передбачають не лише дискурсивні впливи, а й злагоджені соціально-політичні дії чоловіків і жінок.

У 70-80-х рр. ХХ ст. під впливом розвитку постмодерністської філософії здійснюються пошуки адекватного методологічного підґрунтя для нових психотерапевтичних шкіл, які ставили метою гармонізацію внутрішнього світу особистості. Тут вирішувалась проблема формування маскулінного та фемінного первнів індивідуальної психіки, вказувалося на її значення для соціалізаційного, освітньо-виховного процесів. Однак у своїй “просторовій онтології” психотерапевтичні дискурси М.Арброза, В.Роштадт не долали ефекти одномірної антропології, презентуючи стать у метафориці опозицій чоловічого і жіночого, тому сприяли розмежуванню та протистоянню ґендерного світу. Вони вказували на живучість опозиційного розуміння значень фемінного-маскулінного. Це, на нашу думку, обумовлює філософську постановку проблеми взаємодоповнювальності фемінного-маскулінного світу, який часто нівелюється в таких абстрактивних системах як психотерапія.

У філософії постструктуралізму та постколоніальному дискурсі 90-х рр. ХХ ст. помітними робляться нові епістемологічні аспекти досліджень ґендеру. Напрацьовується низка нових підходів до проблематизації ґендеру, у філософії постструктуралізму оформлюється проблема номадичної суб’єктивності. Філософ Р. Брайдотті з опорою на дельозівські філософські концепти (ризома, детериторизація, множинність тощо) розглядає цю проблему як епістемологічну. Її філософський проект скерований на подолання стаґнованості постсучасного філософського думання, яке не може на підґрунті лише однієї теорії пояснити сучасні зміни розвитку суб’єктивності. Номадизм дослідницької позиції надає можливість авторові перетинаючи дискурсивні території, усвідомлювати рухли-вість поставлених теоретичних меж та усебічно до-слідити соціокультурну специфіку існування ґендеру. Номадичний стиль філософування про ґендер має свої переваги : динамічність, рухливість, перехід від однієї теорії до іншої. Він дозволяє схопити постсучасний стан існування ґендеру під впливом масштабних процесів глобалізації. Цей стан окреслюється в постколоніальному дискурсі (Р.Моханрам) як тенденція до витворення марґіналістської суб’єктивності, яка в свою чергу чинить опір глобалізаційному проектові, що реалізується в транснаціональному масштабі. Цей ракурс, поставленої проблеми, вказує на необхідність опису та аналізу нового типу суб’єктивності, який витворюється міґраційним процесом. Очевидною є перспективність постструктуралістської установки, яка дозволяє відстежити формування нового типу суб’єктивності, пов’язаного з процесами глобалізації та міґрації. Відтак зростає вага тих авторських проектів, які надають нового значення вирішенню проблеми жіночої та чоловічої суб’єктивності з урахуванням культурно-національного чинника ідентичності.

У четвертому розділі „Американський соціально-філософський дискурс і проблеми ґендеру” обґрунтовано проблему соціокультурного існування ґендеру та з’ясовано паралогічну сутність дискурсу, який прагне рівноваги між „емансипаторською стратегією” всередині критичного мислення та „політикою якості життя”, заснованої на етиці постсучасної людини (онтологічна безпека, самореалізація); розглянуті соціокультурні обмеження способів суб’єктивації, ґендерних ролей; розкрита філософська концепція перформенсу ґендеру та сутність проблеми марґіналістської суб’єктивності.

Розвиток проблематизації ґендеру в американському філософському дискурсі другої половини ХХ ст. вказує на існування схожих до європейського тенденцій постановки проблем. Специфічною особливістю дискурсу є те, що американська філософія прагматизму (Джеймс, Д’юї, Пірс), структурний фундаменталізм (Парсонс, Бейлс, Гарфінкель), психоаналіз, фукіанська концепція влади та фемінізм на тривалий час зафіксували американських дослідників ґендеру в орбіті множини проблем, пов’язаних із напрацюванням дискурсивних передумов самореалізації ґендеру в соціокультурі та досягнення „якості життя”.

Епістемологічне зрушення від соціально-антропологічного дискурсу до філософського, яке відбулося наприкінці 80-х рр. було пов’язане з поширенням європейського постмодернізму. Очевидним є вплив філософії М.Фуко, Ж.Дельоза, Ж.Лакана та її попередників (Ф.Ніцше) на концептуальне оформлення проблеми тілесних мікрополітик та проблеми соціокультурних обмежень чоловічих ґендерних ролей (М.Кіммель, Ш.Берн). Актуалізуються різні аспекти проблеми тілесності, яка досліджувалася в інтердисциплінарному колі. З позицій соціальної філософії проблема тілесності з’ясовувалася в працях Ґ.Рубін. До філософсько-політологічних аспектів проблеми тілесності зверталася Дж.Батлер. Проблема тілесності розроблялася в межах чоловічих культурологічних студій (К.Крікмур, Т.Герб, М.Девіс тощо). Автори вказали на владну природу конструювання ґендерного тіла, існування тілесних мікрополітик ґендеру в „суспільстві закритого