НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут мовознавства імені О. О. Потебні

ГЕОРГІЄВА Світлана Іванівна

УДК 811.163.2’282 (477.7)

БОЛГАРСЬКА ПЕРЕСЕЛЕНСЬКА ГОВІРКА МІШАНОГО ТИПУ:

СТАН І ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ

Спеціальність 10.02.03 – слов’янські мови

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі загального та слов’янського мовознавства Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, доцент

КОЛЕСНИК Валентина Олександрівна,

Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова,

доцент кафедри загального та слов’янського мовознавства

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

СТОЯНОВ Іван Андрійович,

Київський славістичний університет

директор Інституту славістики і міжнародних відносин

завідувач кафедри слов’янської філології

кандидат філологічних , доцент

КОВАЛЬ-КОСТИНСЬКА Оксана Володимирівна

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Інститут філології

доцент кафедри слов’янської філології

Провідна установа: Ужгородський національний університет

Міністерства освіти і науки України,

кафедра словацької філології, м. Ужгород

Захист відбудеться “15” березня 2006 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.172.01 при Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4)

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано “ 11” лютого 2006 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор філологічних наук, професор Н. Г. Озерова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Одним із різновидів вияву національної мови, поряд із літературною мовою, є територіальні діалекти, яким притаманні специфічні риси на різних структурних рівнях. Тому докладний і об’єктивний опис динаміки мови можна здійснити на підставі досліджень насамперед діалектів, оскільки по-різному відбивають інновації діалекти і літературна мова. При цьому велике значення мають свідчення діалектів пізніших формацій – новожитніх у межах метропольного континууму та переселенських говірок, зокрема мішаних, що сформувалися з неоднорідних діалектних елементів, є різносистемними у своїй основі.

Комплексне вивчення окремих дiалектних зон, повний опис діалектних систем, їхнiй докладний лiнгвогеографiчний аналiз та пояснення природи мовних змін, що сталися внаслiдок мiжмовних та мiждiалектних контактiв, є актуальним напрямом сучасної славістики. З огляду на це дослідження усiх рiвнiв переселенських болгарських говірок в Україні, виявлення їхніх рис та особливостей функцiонування залишається одним з актуальних завдань болгарського мовознавства. При цьому на сучасному етапі важливо не лише встановити поширення типів болгарських говірок поза межами Болгарії, а й визначити походження та їхню сучасну діалектну належність, здійснити їх системний опис.

Однією з переселенських болгарських говірок в Україні є говірка с. Зоря Саратського р-ну Одеської обл., яка здавна викликала значний iнтерес славістів, що зумовлене, насамперед, необхідністю повного опису діалектної мови (метрополії й діаспори) з увагою до мішаних говірок, а також мiсцем i значенням балканських говiрок у формуванні болгарської лiтературної мови; однак ця говiрка ще не була об’єктом цiлiсного дослiдження, досі відсутня характеристика всiх її структурних рiвнiв.

В останнi десятирiччя панiвним є системне дослiдження говiрок, яке передбачає розгляд мовних явищ у їхнiх взaємозв’язках безвiдносно до лiтературної мови. У працях С.Б. Бернштейна, І.К.Бунiної, В.К.Журавльова, Е.І.Зеленіної, I.А.Стоянова, В.О.Колесник, З. Барболової та ін. здiйснено аналiз окремих рис болгарських переселенських говiрок балканського i фракiйського типів, але без належної уваги до зорянської говiрки. Відсутність описів стану болгарських переселенських говірок з середини ХХ та початку ХХІ ст. не дозволяє простежити розвиток болгарських переселенських говірок Українського Наддунав’я, які не лише добре збереглися, а й розвиваються за своїми внутрішніми законами, демонструючи у багатьох випадках аналогії щодо розвитку з говірками Болгарії.

Актуальність дослідження зумовлена вiдсутнiстю системного опису фонетичного, фонологiчного, граматичного, лексичного рiвнiв зорянської говiрки, необхiднiстю визначити напрями трансформації, що зумовили мiшаний характер говірки, а також важливістю опису переселенської говірки на тлі болгарських діалектів та літературної мови.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане із науковими планами кафедри загального та слов’янського мовознавства Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова „Норми та інновації в слов’янських мовах та в діалектному континуумі”, „Етнолінгвістичний словник болгарських говірок України”.

Метою дослідження є з’ясування структурних особливостей та механізмів формування болгарської переселенської говірки мішаного типу, виявлення закономірностей трансформації діалектних систем внаслідок взаємодії з іншими болгарськими говірками та типологічно відмінним оточенням.

Завданням дисертації є:

– здійснити систематичне обстеження говірки за всіма структурними рівнями, створити діалектну фонотеку і текстотеку зорянської говірки;

– виявити визначальні балканські та фракiйські риси у структурі мішаної говірки;

– з’ясувати генетичну віднесенність до діалектів метрополії;

– встановити кореляцію між інтенсивністю втрати окремих діалектних рис і внутрішньомовними та позамовними чинниками;

– виявити тенденцiї розвитку мiшаної говiрки.

Об’єктом дослідження є болгарська переселенська говірка с. Зоря Саратського р-ну Одеської обл. у рiзноманiтних формах її побутування на тлі інших болгарських переселенських говірок в Україні та в метрополії.

Предметом аналізу є фонетична, граматична та лексична структури говiрки с. Зоря, напрями трансформації вихідних діалектних систем у процесі творення мiшаної говірки, етапи розвитку iнновацiйних рис.

Джерельною базою дослідження є тексти мовлення носіїв говірки, які записано у 1994 – 2004 рр. (150 текстів), картотека граматичних форм (понад 2 тис. фіксацій), тривалі спостереження над діалектним мовленням; автор є носієм досліджуваного діалекту.

У дисертації використано дескриптивний та порiвняльно-iсторичний методи, методику кількісного аналізу та текстової поведінки мовних одиниць.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше проведено фонетичний, граматичний та лексичний описи болгарської переселенської говiрки мiшаного типу, виявлено втрату одних i появу iнших рис; вперше здійснено повний опис говірки с. Зоря.

Теоретичне та практичне значення. Теоретичне значення дисертації полягає у поглибленнi прийомiв комплексного дескриптивного опису дiалектної системи мiшаного типу, що функціонує в оточенні типологічно відмінних діалектів та літературних мов, уможливлює виявлення механiзмiв взаємодії різноструктурних діалектних ідіомів, що обслуговують новосформований соціум.

Практичне значення роботи зумовлене тим, що її результати і методика аналізу мішаних говірок може бути використана в описах інших острівних переселенських діалектних систем, зокрема тих, які сформувалися внаслідок взаємодії кількох гетерогенних систем, або які зазнають відчутного впливу інших діалектів чи мов; застосування цієї методики уможливлює прогнозування розвитку фонетичних, граматичних та лексичних явищ переселенських говірок.

Особистий внесок здобувача полягає у поглибленні концепції дослідження болгарських переселенських говірок мішаного типу, формуванні бази даних про структуру переселенської говірки.

Апробацію результатів дисертації здійснено у доповідях на міжнародних наукових конференціях, зокрема на міжнародній конференції “Болгарсько-українські історичні зв’язки та їх вплив на розвиток культури південно-українських болгар” (Одеса, 1997), V-ІХ міжнародних Кирило-Мефодіївських конференціях (Одеса, 1998-2003), міжнародній конференції “Україна і Болгарія: віхи історичної дружби” (Одеса, 1998), міжнародній конференції “Българите в Северното Причерноморие” (Велико Търново, 1999, 2005), міжнародній конференції присвяченій 70-річчю проф. д-р Ангела Давидова та проф. д. філол. н. Георгія Данчева (Велико Търново, 2002).

Дисертацію обговорено на засіданні кафедри загального та слов’янського мовознавства Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.

Основні положення дисертації викладено в 11 публикаціях у наукових журналах та збірниках наукових праць.

Структура і обсяг дисертації. Робота складається зi вступу, п’яти розділів, висновків, списків джерел та використаної літератури, що нараховує 215 найменувань, умовних скорочень, та двох додатків. Обсяг роботи без списку використаної літератури і джерел – 184 с. Повний її обсяг 300 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, методи, об’єкт, предмет, наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження, вказано його зв’язок з науковими програмами. Представляється структура дисертації, подається інформація про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі „Болгарська говірка с. Зоря: історія і сучасність” проаналізовано етапи дослідження болгарських переселенських говірок, розглянуто теоретичні проблеми, пов’язані із вивченням функціональних особливостей мішаних і перехідних говірок.

Проаналізовано стан вивчення болгарських переселенських говірок в дескриптивному, лінгвогеографічному, зіставному, генетичному, етнолінгвістичному та соціолінгвістичному аспектах. Зокрема, схарактеризовано внесок Ю.І.Венеліна, В.І.Григоровича, І.І.Срезневського, М.С.Державіна, А.Ф.Музиченка, Л.А.Булаховського, Д.П.Дринова, С.Б.Бернштейна, І.А. Стоянова, В.О.Колесник та ін. авторів; окреслено основні періоди вивчення болгарських говорів Півдня України; подано інформацію про діяльність наукових експедицій та спеціалізовані наукові видання з проблем болгарських переселенських діалектів в Україні. Підкреслено, що в Україні продовжують дослідження, метою яких є відтворення сучасного стану болгарських говірок, етапів та умов формування цих діалектних систем.

Відзначено, що досліджувана говірка зберігає у своїй структурі чимало рис, не притаманних літературній мові; докладне зіставлення різних говірок дозволяє поглибити вивчення історії фонетичної і граматичної систем; зокрема зауважено, що відкриття у галузі історії мови зроблено саме на підставі діалектних свідчень, зокрема монографічних описів говорів.

В дисертації подано стислі відомості про історію переселення болгар в Україну. Зазначено, що с. Зоря засновано у 1830 р. (до 1949 – назва Камчнк), знаходиться у південно-західній частині сучасної Одеської обл. Соціум с. Зоря склали вихідці кількох сіл, розташованих у Болгарії по течії річки Камчія; наведено різні думки про батьківщину переселенців до с. Зоря. Для відтворення етапів формування соціуму діалектоносіїв, відповідно – умов постання говірки, важливими виявилися численні перекази старших мешканців села, архівні, рукописні та друковані джерела.

Зараз мешканці с. Зоря володіють кількома мовами – болгарською діалектною, незначна частина – і болгарською літературною, російською, українською, старше покоління – румунською мовами; неболгари також володіють болгарським діалектом; оволодіння українською та болгарською літературною мовами інтенсифіковано в останнє десятиліття. Останнім часом на говірку значною мірою впливає і болгарська літературна мова, яку почали вивчати в школі.

Важливим фактором, від якого залежать зміни у структурі переселенської говірки, є її оточення, можливість чи неможливість постійного спілкування говіркою у межах свого соціуму та з носіями навколишніх говірок. Сусідні із с. Зоря населені пункти з мовного погляду не є однорідними: Михайлівка (мешкають росіяни, українці, цигани), Сарата (давніше – німці, тепер – росіяни, українці), Кулевча (болгари), Новоселівка (молдовани). Строкате мовне довкілля сприяло самоізоляції мешканців с. Зоря, консервації досліджуваної говірки.

Говірку с. Зоря вперше описано за наслідками експедицій 1949 р.; тоді ж констатовано співфункціонування в селі двох говірок – південної балканської і фракійської. Відзначено, що сучасна зорянська говірка склалася з кількох діалектів, оскільки говірка формувалася із різних структурно відмінних джерел, що відбилося на структурі сучасної говірки с. Зоря. Мовлення перших поселенців становили кілька відокремлених діалектів, з яких з часом сформувалася сучасна говірка. На підставі свідчень“Атласу болгарських говірок СРСР” (АБГ) говірку с.Зоря можна кваліфікувати як говірку мішаного типу – балкано-фракійську говірку із сильним фракійським компонентом. За останні 50 р. говірка с. Зоря зазнала відчутної інтеграції вихідної балканської і фракійської діалектних основ, на базі яких витворилася мішана говірка.

Схарактеризовано визначальні риси зорянської говірки у фонетиці, морфології і лексиці. Зокрема, у фонетиці зафіксовано такі особливості: 1) повна редукція широких голосних о, е в у, и: уко, хуро, цв’ети, пили, кун’е, гърлу, жина, зил’ен, пич’е, пиро, пира; 2) приголосні перед голосними переднього ряду е та и зазнають палаталізації: м’ен’а, б’еби, дит’е, л’ет; 3) поширення набуває депалаталізація перед голосним заднього ряду: рокла (літ. рокля), носа (літ. нося), хода (літ. ходя), цафта (літ. цъфтя), гура (літ. горя); 4) у ненаголошеній позиції репрезентантом фонеми /ъ/ є звук [?]: г?рн’и, к?лт?рма, с?рц’и, д?лбтк, бр?мч’щ; 5) наявність вторинного [ъ] у формах дієслів минулого часу: с’акъли // с’ак?ли, п’екъла // п’ек?ла, ист’екълу // ист’ек?лу; 6) виразною рисою вокалізму є наявність ероподібного середньорядного голосного [’е] (за Мілетичем – ’е), який чітко проступає при рефлексації ненаголошеного [е] перед [н], [л], [р]: пъл’ен, в’еч’ер, кор’ен, д’ев’ер, бол’ен, глад’ен, п’еп’ел; 7) наявність протетичного [й] перед [е] на початку слова: йед’ену, йес’ен, йен’увица, йефт’ен. Поширеним є протетичний [х] на початку слова: хабълка, хагни, хал’ану, хчукам, хчуп`и, хт`емну та ін.; 8) збереження [х] на місці /х/ майже в усіх фонологічних позиціях: ходи, хуро, Христу, имахми, вид’ах, п’еках, токах; лише в лексемі хляб у досліджуваній говірці, як і в усіх інших бессарабських болгарських говірках, відсутній ініціальний звук [х] – л’ап; 9) наявність варіантів зі збереженою сполукою дн і варіантів зі сполукою нн (< дн): гладна, ж’една, падна, с’една // гланна, панна, ж’енна, с’енна; 10) наявність варіантів зі збереженою сполукою бн і посталою на її місці сполукою мн (< бн): грабна, дребна // грамна, дремна (нові варіанти); 11) наявність перезвуку й > в на тлі збереження словоформ без цього перезвуку: д?йа, кройи, пойи, стуйи, койа // дува, круви, пуви, стуви, к?в’а; 12) наявність африкат /џ/ и /ѕ/: џам, џигер, џубри, арпаџик, баџинак, манџа, синџир, патлаџан; ѕвиска, ѕаден, ѕарана, ѕурла, наѕат, онѕи; 13) в основному збережено балканський акцентологічний тип; архаїчні парокситонні форми іменників ж. р. мн. зустрічаються дуже рідко – жини, дъски (характерна риса рупських говірок): Д’е са ходили т’е: ж’ини. Нариди дъскити на дора ромну.

Серед характерних для говірки морфологічних явищ відзначено такі: 1) наявність голосного [а] під наголосом у дієслівній флексії 1 ос. одн. теп. часу (мита, плита, чита, измура, нарида) та в іменниках ж.р. на -а (гура, магла, рака, уда); 2) показником жіночого роду є закінчення -а (чи ’а): жина, булка, пипируда, гудина, падушка, баба, змийа, упашка, тиква, каструла, мрасница, връфца, уда (щодо останньої словоформи зауважено, що АБГ на к. 53 наведено дві словоформи: з ъ – удъ і з а – уда, а сьогодні – лише з а); 3) хитання у віднесенні низки іменників до граматичного роду: іменники, які мали форму лише чоловічого роду, у говірці можуть мати форми чоловічого і жіночого родів, напр.: кал (насипи тоо кал в дупката; дунси калтъ ут дора) – ч. р. і ж. р., в’еч’ар (вич’артъ духадай ф нас; добар в’еч’ар; таа в’еч’ар ш идим на гости) - ч. р. і ж. р , п’еп’ал ( исфарли п’еп’ала ут плитата; п’еп’алтъ силну гур’ешта) - ч. р. і ж. р. , жар (сил’ан жар на ог’ана, убири са ут жартъ) – ч. р. і ж. р.; 4) односкладові іменники чоловічого роду утворюють форму множини за допомогою флексії –ове (притаманна і літературній мові) та –уй не під наголосом (гр’ахуй, сватуй, д’енуй, синуй, бр’агуй, даруй, дъждуй, мразуй, чукуй, трънуй, џамуй, мъжуй); флексію –ови у наголошеній позиції зафіксовано в словах пупови, дурови, стулови, улови, џубови, нужови, снупови; 5) іменники мн. з наголошеною флексією –е (куни, мажи) нечисельні; при цьому відзначено конкуренцію форм із флексіями -уй та -е (мъжуй і мажи); 6) при творенні форм множини іменників, основа яких в однині закінчується на задньоязиковий приголосний [к], відбувається чергування [к] ~ [ц]: ичумик ~ ичумици, тикв’еник ~ тикв’еници, б’елтък ~ б’елтъци, бъбрик ~ бъбрици, изик ~ изици, зайак ~ зайци, мозак ~ мозаци, пайак ~ пайаци, улук ~ улуци, полак ~ полаци, мустак ~ мустаки і мустаци; однак: унук // внук ~ внуки; 7) наявність членних морфем для іменників чоловічого роду -ъ (під наголосом) та в ненаголошеній позиції -а, ’а (після м’яких приголосних): мажъ, синъ, кумщна, тритна, дирн’ика, паштй’а; для іменників жіночого роду – -та: удата, гурата, жината, фиданата, удварата; для іменників середнього роду – -ту: с’илуту, дит’иту, вщнуту, мистту, брашнтту; для форм множини – -та, -ти: хтра:та, дицата, прасцщти, куктшкити, пщл’а:та; 8) наявність членної морфеми для прикметників чоловічого роду – -е: л’ев’ее, п’ерв’ее, гул’ем’ее. П’ерв’ее път утивам у т’ах на гости пудар свадбата. Унаа д’аду на л’ев’ее крак куцука. Гул’ем’ее хи син ф армийата; 9) наявність суфікса -цки для творення прикметників (риса східних рупських говірок): женцки, биулцки, турцки, хорцки (притаманна мовленню найстарших діалектоносіїв, 60-80 років) і -ски : женски, турски, хорски. Т’а да си знай ж’енцката рабута, ас си знам мъшката. Т’а гл’еда пу биулцки и си прай пу свойиму. Колку път’а му думам да жув’ей пу хорски; 10) функціонування особових займенників, характерних для cхідних рупських говірок, з елементом [х]: хи, н’ехи, хни, хми, хим. У давальному відмінку однини жіночого роду вживаються займенники и та хи: Гату хи умират дицата на мунч’ету му тургат убица на ушоту. Башта хи мой брат. Кой хим казал таа брихн’а; 11) наявність кількох форм присвійних займенників 3 ос. од. ж. р. – н’ийан // н’ийна // н’ихин: Н’ийан Иван ходи на рабута. Н’ийна: брат служи в армийата. Н’ихин башта б’еши придсидат’ал; 3 особи множини ж. р. – н’ийни // н’ихни: Н’ийнити п’есни ги п’ейат внукити. Н’ехнити дица ж’ув’ейат в горуда; 12) наявність форм допоміжного дієслова съм в теперішньому часі для 1 ос. мн. (ни) сми, 2 ос. мн. (ви) сви: Ни сми хубай. Што сви такива сардити; водночас відсутність допоміжного дієслова для 3 особи однини: Той каприз’ан силну. Т’а красива булка. То болну; 13) збереження синтетичних форм дієслів минулого часу – аориста та імперфекта (флексія в 3 особі множини – -ха і –а): Т’е си додаха ут Ад’еса. Т’е дългу прайаа кучината; 14) творення форм дієслова простого майбутнього часу за допомогою частки ша (шъ) чи жа: ша мит’ем, шъ мита, ша карам, жа з’ема, жа си ида; у мовленні старших діалектоносіїв (за 60 років) часто вживається частка жъ. Зауважено, що в АБГ (к. 66) у досліджуваній говірці зафіксовано частки же (жъ), ше (ште), а як найпоширеніший варіант – ша; 15) редукція частки да у заперечній формі майбутнього часу: Н’ама ги збирам. Н’ама чита. Н’ама играйа; 16) наявність допоміжного дієслова шт’еши для усіх осіб у формах майбутнього часу в минулому (futurum praeteriti): Фч’ера шт’еши да дойа, но ни мужах. Шт’еши да пиша, но ма бул’а пръста; 17) наявність переповідного способу, коли оповідач щось повідомляє зі слів іншої особи: Хора:та казо:т, чи хубуу сам готв’ала пу свадбити. Приказо:о, чи пу уна: вр’еми, той ход’ал в Румин’а:та да рабути; 18) використання дієприкметників, утворених від усіченої основи (характерна риса фракійських говірок): сн’ел, дун’ел, фн’ел, фл’ал, сл’ал, изл’ал: Н’еска кукошкити сн’ели пойчи ица, ч’ем фч’ера. П’етар дун’ел връфца за арката. Д’е си фн’ел тва кучи ф къшти. Иван фл’ал убут и исцапа сич’к’е: пол. Кол’у изл’ал нахакан с таа машина; 19) функціонування великої кількості прислівників, запозичених з турецької мови: зорл’?н, хам’ен, барим, кумай, гирч’ек: Зорл’?н да идиш у т’ах. Хам’ен ша напрайш таа рабута. Барим да си си утишъл. С’а кумай си млат, чи да са фал’аш. Гирч’ек д’е напр’ешк’ан си ход’ала.

Здійснено зіставний аналіз свідчень говірки с. Зоря та явищ, картографованих у Българському діалектному атласі (БДА): із 277 репрезентованих на картах явищ усіх структурних рівнів 128 явищ у досліджуваній говірці не відзначено; найбільшу кількість спільних ознак між говіркою с. Зоря і говірками метрополії фіксуємо, за даними Болгарського діалектного атласу (узагальнюючого, БДАОТ), в Елховському і Тополовградському округах.

Щодо батьківщини перших поселенців с. Зоря (Камчік) серед науковців немає єдності; панує думка, що с. Камчік заснували вихідці сіл Добрал (сучасне Прилеп) і Гьокчевіран (сучасне Подвис) Карнобатської (нині Бургаської) околії; ці села розташовані на березі р. Луда Камчія; говірки цих сіл належать до підбалканського типу (карнобатська група). Подано характеристику мішаних і перехідних говірок як типів діалектних систем, здійснено аналіз теоретичних розробок з даної проблематики вітчизняних та зарубіжних учених; підкреслено, що перехідні і змішані говірки не завжди чітко розмежовують.

Розрізняють різні типи мішаних говірок. В одних випадках маємо справу із взаємовпливом, коли у мішаній говірці функціонують одночасно риси двох говірок, в інших домінує одна говірка. Укладачі АБГ визначають і різні етапи, які повністю проходять мішані говірки: для першого етапу характерна наявність рівноправних варіантів, а на другому – етапі „повного змішування” – формується нова якість – мішана говірка.

Болгарські бессарабські говірки є цінним джерелом вивчення типів і стадій розвитку мішаних говірок для моделювання розвитку слов’янських національних літературних мов.

Другий розділ „Континуум метрополії як база формування переселенських говірок” присвячено проблемі діалектної диференціації болгарського діалектного континууму метрополії, класифікації балканського і фракійського діалектних типів в метрополії й діаспорі.

Відомо, що болгарський діалектний континуум є складним щодо диференціації, що вплинуло і на долю переселенських говірок в Україні, оскільки говірки метрополії детермінували структурний розвиток говірок нової формації. Тому диференціація континууму метрополії, принципів його членування залишаються важливими для пізнання структури та ліній розвитку переселенських гоіврок. Зауважимо, що цінними для пізнання діалектної диференціації болгарського континууму є Български диалектен атлас (т. І-ІV, София, 1994-96), монографічні описи Ст.Стойкова, Т.Бояджієва, М.Сл.Младенова, Б.Шкліфова, В.Paдєвої, І.Кочева та ін. дослідників. Найглибшими є відмінності між діалектами у фонетичній системі, зокрема в континуації /*м/ (h), голосних неповного творення (ъ, ь) та носових голосних @, #; менш відчутними є граматичні відмінності, зокрема формальна реалізація низки граматичних категорій (флексії іменників множини, означеність/неозначеність імен, наявність старих відмінкових форм, флексії дієслів теперішнього часу та ін.). Тому склалася традиція класифікувати діалекти за такими ознаками: 1) типи рефлексів /*м/; 2) типи рефлексів @; 3) за іншими фонетичними рисами; 4) за морфологічними та лексичними рисами; 5) за розташуванням. У болгаристиці поширений поділ континууму на східну і західну діалектні групи; О.Тодоров-Балан виділив, крім східного й західного, ще й „південне чи родопське наріччя”.

Відповідно до поширеної сьогодні серед болгаристів класифікації переселенських болгарських говірок в Україні і Молдові традиційно виділяють кілька типів (у назвах частини типів відбито давні назви тих сіл, мешканці яких репрезентують відповідний діалектний тип): чушмелійський, чійшійський, вільшанський, балканський, фракійський, східнородопський типи говірок та деякі інші.

Між говірками балканського і фракійського типів, які переважають серед болгарських переселенських говірок, визначальними є наступні структурні відмінності.

1) За наявністю / відсутністю перезвуку [а] ~ [е] на місці псл. фонеми /м/ (h) після м’яких приголосних: наявність цього процесу в балканських говірках (б’ал – б’ели, мл’ако – млечен, бр’аг – брегове) і відсутність – у фракійських говірках (л’ато – л’атен).

2) Наявність у балканських говірках звуження [а] в [е] після палатальних і піднебінних приголосних (йасла – йесли, йама – йеми, овчар – овчери), в окремих балканських говірках – лише в позиції після [й] та [ч], на тлі відсутності таких змін у фракійських говірках.

3) Типи змін ненаголошених голосних: балканським говіркам притаманна зміна [е] будь-якого походження у ненаголошеній позиції в [и] або в [’а] (дете – дите, д’ате; млекар – мликар, мл’акар; пролет – пролит, прол’ат, гнездо – гниздо, гн’аздо, беден – бедин, бед’ан); у фракійських говірках відзначена часткова редукція – з?лено, д?те, мл?кар.

4) Характер синтагматичної зміни приголосних перед [е] та [и]: у балканських говірках – напівм’яка вимова (д’ит’е, ход’и), а у фракійських – м’яка (т’е’н’к’и, к’и’т’к’и, ж’е’л’т’и).

5) Фонема /х/ у балканських говірках зазнає позиційних обмежень у вживанні, а у фракійських /х/ зберігається в усіх позиціях, не зазнає субституювання чи нульової редукції.

6) Фракійським говіркам притаманна лабіалізація [и], його заступлення звуком [у] (жуф, жувейа).

7) На відміну від балканських говірок, у фракійських поширена регресивна асиміляція у сполуці [дн] > [нн] (панна, гланна, сенна, занна); [бн] > [мн] (дремна, грамна).

8) Фракійським говіркам притаманні вияви парокситонези (жини, дъски, птле, мтре, тко), яка прогресує, зумовлюючи зміну акцентуації іменників та дієслів (втда, гтра, тръ, биръ, мтлите), що не було відоме північно-східним болгарським говіркам метрополії.

9) У фракійських говірках розгалужена система формантів дієслів майбутнього часу (жа, за, са, ке, ше), у досліджуваній говірці лише – ша, жа.

Наведений перелік важливіших диференційних ознак двох основних діалектних типів, що лягли в основу говірки с. Зоря, може служити матрицею для аналізу останньої, зокрема, генези її структурних особливостей.

Третій розділ „Фонетичні особливості мішаної переселенської говірки” присвячено аналізові рефлексів окремих псл. фонем: /м/, /х/ та /в/, їхній стабільності/нестабільності; рефлексація цих фонем, їхня синтагматична поведінка є структурно релевантними. Викладено історію розвитку ятевого вокалу у болгарському континуумі, наведено класифікацію болгарських говірок за рефлексами /*м/. Зазначено, що інтенсивні зміни /*м/ відбулися у постпраслов’янський період, після 1000 р. н. е. і залежали в різних слов’янських ареалах від поєднання низки факторів. Докладно викладено різні погляди на природу та умови розвитку /*м/ у слов’янських мовах ( К. Мірчев, П. Ф. Фортунатов, О. О. Шахматов, Я. Розвадовський, А. Ваян, А. Мейє, Н. Ван Вейк).

Фонема /і/ у сучасних українських говорах має найбільшу територію поширення. Вона виступає незалежно від наголосу в усіх без винятку південно-східних і південно-західних діалектах, а також у переважній більшості волинсько-поліських говірок і в деяких інших говірках поліських діалектів, зокрема в південній їх частині, хоч у відзначених поліських діалектах поширення /і/ обмежена наголошеною позицією. У ненаголошеній позиції усі поліські українські діалекти, включно з волинсько-поліськими, на місці давнього /*м/ мають [е] або [и].

Вимова /*м/ як широкого голосного була загальноболгарською рисою. Тенденція до її часткового і позиційного звуження в болгарській мові розвинулася пізніше.

За рефлексами псл. фонеми /м/ болгарський континуум поділяють на три групи:

1) Західні говірки – /*м/ > [е] в усіх позиціях (голем - големи, лето - летен, млеко - млекар); говори Дунайської долини на північ і південь від Балканських гір – Ботевградська, Софійська, Іхтиманська, Самоковська, Радомирська, Дупницька, Кюстендільська обл., західні околиці, македонські говірки і говірки болгарсько-сербського суміжжя.

2) Північно-східні говірки – /*м/ > [’а] або [е] залежно від наголосу і характеру наступного складу (гол’ам - големи, л’ато - летен, мл’ако - млекар); говори Дунайської долини на схід від ятевої межі, Балканська і Средньогорська області та говори на південь від Балкан і Середньої гори у Фракійській долині до Родоп.

3) Південно-східні – /*м/ > [’а] (гол’ам - гол’ами, л’ато - л’атен) або ? (гол?м - гол?ми, л?то - л?тен); говори південної частини Бургаської, Елховської, Тополовградської, Харманлійської, Димитровградської, Хасковської, Пловдівської, Асеновградської, Пещерської, Смолянської, Девинської, Чепінської обл.

Говірка с. Зоря відноситься до мішаного типу говорів з виразними балканськими і фракійськими рисами. Спільними для двох типів говорів є форми: 1) з основним рефлексом псл. фонеми /м/ > [а] під наголосом перед твердим складом і попереднім м’яким приголосним: б’ал, бр’ак, б’ах, в’ара, д’ал, др’ан, л’ату, л’ап, м’арка, мл’аку, н’ама, пр’асну, р’атак, р’апа, т’ах та ін. Диференційованими є форми а) перед м’яким складом; б) перед шиплячими приголосними [ж], [ч], [ш]; в) в абсолютному кінці слова в іменниках, прислівниках та числівниках.

Розглянуто рефлекси /м/ у говірці с. Зоря на підставі текстів. Спостереження над рефлексацією /м/ у діалектному мовленні говірки с. Зоря демонструє відсутність однотипного розвитку давньої фонеми. Це й закономірно, оскільки говірка не є гомогенною, а становить поєднання балканського і фракійського вихідних діалектних типів. Можна стверджувати, що в зорянський говірці переважає балканський тип рефлексації /м/. Співвідношення типів рефлексів у текстах є різним: з 240 словоформ з рефлексами /м/ балканський тип репрезентовано у 123 словоформах, а фракійський тип – у 61. Спільні для обох типів рефлексації 56 словоформ. Зауважимо, що у 17 лексемах, запозичених з російської мови, виявлено рефлекси, які посилюють балканський тип. Кількість рефлексів залежить від довжини тексту (вибірки), однак і ці релятивні дані демонструють нерівномірний розподіл обох типів рефлексації.

Фракійський тип зберігають лексеми: б’али, б’асуй, бол’асти, в’арни, гул’ами, гр’ахуй, л’ат’ен, л’атни, л’ави, нид’ал’а, пр’асни, п’асни, р’атки, сн’агуй, с’анки, сл’апи, ср’аннити, цв’атуй.

У мовленні одного й того же діалектоносія фіксуємо пари: гр’ахуй // гр’ихув’е, н’ев’арну// н’ев’ерну, ср’ашкат // ср’ештат.

У зорянський говірці виразна тенденція домінування у вимові /*м/ балканського типу над фракійським; зафіксовано варіативні форми – м’ес’ац // м’есиц, в’ер’ан // в’ер’ен // в’ар’ен, б’ели // б’али, с’ейм // с’айми, дица // д’аца, нид’ел’а // нид’ал’а, бр’егуве // бр’агуй, гул’еми // гул’ами, л’ет’ен // л’ат’ен, ц’ели // ц’али, п’есни // п’асни, р’етки// р’атки, с’ед’енки // с’ед’анки, бул’езнити // бол’асти, т’ес’ен // т’асен, жил’езни // жил’азни, які конкурують у вживанні, хоча простежено переважання варіантів з рефлексом [е]: перед шиплячими приголосними [ж], [ч], [ш] – мр’ежа, р’ежа, в’ежда, пр’еча, н’ешту, гр’ешка, св’еш, ч’ур’еша, ср’ашкам, сп’аши і ін.; після приголосного [ц] рефлекси псл. фонеми /м/ > [’а], [е], [и]: ц’ал, ц’елич’ка, исц’адам, исцидих, цидилка і ін.; в кінці слова в іменниках, прислівниках та числівниках – дв’а // дв’е, дубр’а, д’е, рац’е, кул’н’а// кул’н’е, рамин’а// рамин’е і ін.

У ненаголошеній позиції відзначено /*м/ > [е], [и], [’а]: перед м’яким складом – кул’ен’а, в’енчщлу, б’елщлу; перед твердим складом – трива, бригъ, сирину, пиша і ін.; 2) в кінці слова – гор’а, фътр’а, с’етн’а, утр’а..

У болгарській літературній мові приголосний [х] зберігається, але в західних та східних діалектах він нестабільний; нерідко на його місці з’являється губо-зубний приголосний [в], який у кінці слова або перед глухим приголосним переходить у [ф], напр. мува < муха, рекоф < рекох, дойнова < дойдоха, праф < прах, страф < страх та ін. К. Мірчев відзначав, що у багатьох говірках під впливом літературної мови наявна тенденція відновлення приголосного [х] у їхніх звукових системах, при цьому нерідко з виявами гіперкорекції .

У східних болгарських діалектах відзначена елізія приголосного [х] на початку слова та в інтервокальній позиції: тди < ходи, л’ап < хляб, играа < играха, можаа < можаха. У деяких випадках цей процес відомий і в середині слова та перед приголосним; щоправда, тоді відбувається подовження попереднього голосного: мaни < махни, чeли < чехли, бeме < бехме. У деяких західних говірках приголосний [х] відсутній: мъ < мъх, гре < грех, дъ < дъх, плито < плетох, ора < орах. У деяких східних говірках відзначено зміни приголосного [х] у кінці слова на приголосні [ф],[ў],[й]: т’аф < т’аў < т’аu < тях, б’аф < б’аў < б’аu < бях, страф < страў < страu < страх.

У східних говірках відсутність приголосного [х] відзначено у мізійських говірках, зокрема в шуменських: апи < хапе, оди < ходи, убус < хубост, л’ап < хляб та ін. В о-діалекті Л. Мілетич спостеріг випадіння приголосного [х] або заміну на [ф],[в],[ў]. В південно-східному ъ-діалекті та в балканських говірках часто на місці [х] з’являється [й], як правило, перед іншим приголосним.

У рупських говірках приголосний [х] зберігається в усіх позиціях: хлкп, ходи, хоро, Христу, имкхме, имкха, видех. М. Сл. Младенов підкреслив, що для фракійських говірок характерне збереження приголосного [х] на початку, в середині та в кінці слова: халка, хаба, харно, хамбар, хората, хадила, хоро та ін.; Й. Іванов також зауважує, що фракійські говірки належать до тих болгарських говірок, у яких приголосний [х] випадає рідше порівняно з іншими рупськими говірками.

У переселенських болгарських говірках України приголосний [х] є нестабільним, його вияв позиційно обмежений, що властиве і східноболгарським говіркам.

С.Б.Бернштейн відзначив, що для балканських говірок характерне збереження [х] на початку слова, але в інтервокальній позиції може бути [х] або [г]. У деяких говірках зафіксовано відхилення від зазначеної тенденції у дієслівних формах (б’аа); для говірок фракійського типу характерне збереженя [х] на початку слова та в інтервокальній позиції, а також у деяких інших позиціях. В.О.Колесник зафіксувала відносну стабільність фонеми [х] у гюльменській говірці; у говірках с. Кубей, с. Оріхівка ця фонема є нестабільною.

Приголосний [х] у зорянській говірці, як і у болгарській літературній мові, зберігається у всіх позиціях, зокрема на початку слова – хубу:, х`ил`’ада, хура, хурка, храната; в середині слова в інтервокальній позиції: сух`и, др`ех`и, мух`ичкъ, лахут, махалкъ; в середині слова перед приголосним: лахна, бъхл`и, исъхнат, н`ехнъ; в кінці слова: страх, прах, глух, сух, чух, з`ех, см’ах, затор’ах.

Розглянуто функціонування фонеми х у дослідженій говірці на підставі текстів. Ступінь стабільності / варіативності [х] подано в таблиці, яка демонструє високий ступінь збереження [х] у різних позиціях – на початку, в середині, в кінці cлова, на тлі незначних втрат [х] та гіперичних змін, пов’язаних варіативністю цього приголосного. Кількість лексем з [х] збільшується за рахунок запозичень з російської мови – хаз’айан, пасха, стройахми, похр’ап, накрахмалини, хран’енийе, ж’ениха, хл’ебушка, сухрани, тр’ох та ін. Найчастіше приголосний [х] зберігається у дієсловах в аористній формі: украшаваха, купуваха, прайаха, стуваха, пустилаха та ін.

Варіативними є форми сабал’ан // сабахл’ан з яких більш частотною є лексема з [х]. Гіперкоректними є форми: хабалка, хал’ани, хи, хим, н’ехи, хай, хайд’е.

Звертає на себе увагу, що подібна тенденція спостерігається і за матеріалами народних пісень, у текстах яких відбито давніший, порівняно із сучасним поточним мовленням, стан говірки. І пісенні тексти демонструють високий ступінь збереження [х] у різних позиціях, частіше в середині слова в аористних формах дієслів: плач’еха, нар’адаха, думаха, минаха, викнаха, трип’ер’аха, падаха та ін. Лексеми рабар і ран’ан в говірці мають і варіативні форми – храбар і хран’ан. У піснях зафіксована тільки одна гіперкоректна лексема – хабалка.

Загалом [х] виявився стійким приголосним, що вказує на діалектний тип говірки, підтверджуючи тісні генетичні зв’язки з болгарськими говірками метрополії, у яких так само зберігається [х].

Функціонування консонанта /х/ в зорянській говірці виявляє тенденцію до збереження фонемного складу слова, а в деяких випадках – до утворення гіперкоректних форм, пор.: хал’ану < алено, хчукам < чукам, хчуп`и < чупи, хт`емну < темно та ін. Фонема /х/ послідовно зберігається на своєму етимологічному місці (крім діал. л’ап – літ. хляб). Стабілізації фонеми /х/ у зорянській говірці сприяє її роль у складі формотворчих морфем дієслів аориста й імперфекта, а також вплив інших слов’янських мов.

Фонема /в/ в історії болгарської мови зазнала як редукції у сполуці [бв], [дв], [тв], так і посилення вживання у зазначених сполуках, що постали в новоболгарській мові внаслідок перерозкладу префікса і кореня та запозичень з російської мови; новий протетичний приголосний [в] у болгарській мові розвинувся в анлауті перед @. Втрата [в] є виразним діалектним явищем. У позиції після широких та лабіальних голосних особливості творення [в] виражені слабше, прохід для видихуваного повітря стає ширшим за наявності меншої чи більшої прогресивної лабіалізації. Це є причиною втрати [в] в інтервокальній позиції в більшості східних і західних говорів (праат, стаат, даат – у деяких балканських, підбалканських і центральних македонських говорах).

Наявність [в] у низці позицій характерне для більшості балканських говорів, а відсутність – для мізійських. У мізійських говірках приголосний [в] часто заступає у [х]: тевен < техен, лежава < лежаха, пекава < пекаха, плетава < плетоха, стуйава < стояха; і [ф]: ванела < фанела, вес < фес, венер < фенер. У фракійських говірках [в] в основному дзвінкий приголосний, але в деяких говірках вимовляється як білабіальний і переходить (в одних говірках регулярно, а в інших – нерегулярно) у глайд [w],[?]: wодъ, изwур, wол, wосък, wудач, ч’уw’ак, църwуле, ?ънкъ, ?реме, ?осък .

У зорянський говірці, подібно до болгарської літературної мови, репрезентантом фонеми /в/ є губо-зубний звук [ў]; а білабіальна реалізація звуком [w] виявлена обмежено (зафіксовано тільки словоформу бъчwата). На відміну від інших східноболгарських діалектів, для зорянської говірки наявність білабіального [w] не є специфічною.

Розглянуто функціонування фонеми в у дослідженій говірці на підставі текстів: з 1345 словоформ приголосний [в] зберігається на своєму