Львівський національний університет імені Івана Франка

Леда Андрій Ярославович

УДК: 274(477.83/.86)“1919/1939”

протестантські течії в РЕЛІГІЙНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНЦІВ ГаличинИ У міжвоєнний період (1919-1939)

Спеціальність 07.00.01. – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історичного краєзнавства Львівського Національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

ГОЛУБКО Віктор Євстафійович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

професор кафедри історичного краєзнавства

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Малик Ярослав Йосипович,

Львівський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління

при Президентові України,

завідувач кафедри європейської інтеграції та права

кандидат історичних наук Соляр Ігор Ярославович

Інститут українознавства імені І. Крип’якевича

НАН України, науковий співробітник відділу історії

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, м. Київ

Захист дисертації відбудеться 19 вересня 2006 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1)

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий “18” серпня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Сухий О.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Важливим компонентом духовної культури українського народу є його релігійні звичаї, які здебільшого асоціюються з традиційними в західному регіоні України греко-католицизмом та православ’ям. Однак, не варто залишати поза увагою феномен українського протестантизму, - фактора, котрий, нарівні з традиційними конфесіями, спричинився до формування релігійного світогляду місцевого населення. Крім того, представники протестантських релігійних течій були носіями націотворчих ідей, активними учасниками суспільно-політичних і культурних процесів. У міжвоєнний період, в умовах приналежності регіону Польщі, протестантські організації виступили в ролі консолідуючої сили для значної частини корінного українського населення.

Український протестантизм початку ХХ ст. був одним з основних етапів реформації релігійного життя західноукраїнського суспільства. Саме в цей період сформувалися більшість осередків, спадкоємцями яких є сучасні українські протестантські організації. Отже, ідея виокремлення міжвоєнного українського протестантизму в предмет історичного дослідження є актуальною та науково обгрунтованою.

Важливість об’єктивного наукового висвітлення місця та ролі міжвоєнного протестантизму у житті галицьких українців є незаперечною з огляду на сучасний стан релігійних взаємовідносин серед населення краю, який також не позбавлений міжконфесійних протиріч.

Мета і завдання дослідження. Враховуючи недостатній рівень дослідження даної теми в історичній науці, автором поставлено за мету провести комплексне вивчення процесів, пов‘язаних із зародженням, розвитком, структуризацією міжвоєнного українського протестантизму на українській етнічній території Галичини; з’ясувати мотиви, характер та напрямки діяльності протестантів.

Відповідно до поставленої мети автором визначено наступні завдання:

- проаналізувати і систематизувати джерельний матеріал з історії протестантського руху серед галицьких українців у міжвоєнний період (1919-1939), а також його історіографічну базу;

- дослідити передумови, шляхи проникнення в регіон, методи та засоби діяльності пропагандистів окремих протестантських релігійних течій;

- визначити соціальну базу руху;

- з’ясувати особливості формування, структуру протестантських релігійних, суспільно-політичних та культурних організацій;

- охарактеризувати основні форми та напрямки діяльності протестантських організацій на релігійній, громадській та культурно-просвітницькій ниві;

- розкрити роль національного фактора у житті та діяльності протестантів, його вплив на формування національної свідомості українського населення краю в умовах польського панування;

- на основі аналізу протестантської преси подати характеристику міжконфесійних стосунків між окремими протестантськими релігійними течіями;

- висвітлити ставлення до представників протестантського руху з боку традиційних конфесій, державних органів влади та основної маси суспільства.

Об’єктом дисертаційного дослідження є українські протестантські релігійні і конфесійні течії, які діяли на українській етнічній території у міжвоєнне двадцятиріччя, їхні церковні, громадські та культурні організаційні структури, провідні діячі та рядові адепти.

Предмет дослідження становлять основні напрямки та тенденції розвитку протестантського руху у Східній Галичині, система взаємовідносин всередині протестантського середовища, специфіка участі протестантів у релігійному, суспільно-політичному та культурному житті суспільства.

Хронологічні рамки дисертаційної роботи охоплюють 1919-1939 рр. Основним критерієм такого вибору стала обмеженість періоду двома світовими війнами, змінами державного підпорядкування досліджуваного регіону. Нижня межа хронологічних рамок дослідження визначається 1919 роком. Саме в той час на цих теренах з’являються носії протестантських ідей – реемігранти з-за океану та ветерани Першої світової війни, що поверталися з полону. Включення території Східної Галичини до складу Польської держави (1923 р.) позначилося спробою лібералізації суспільно-політичного та релігійного життя, з одночасним загостренням міжнаціональних взаємовідносин, яке призвело до зростання громадської активності населення. Верхньою межею періоду є 1939 р., який позначився черговою зміною державного підпорядкування східно-галицьких земель, що потягло за собою суворіший контроль над релігійною сферою і, відповідно, – спад активності протестантського руху, його майже повний перехід у підпілля.

Географічні межі визначалися автором у відповідності до стану розробки проблеми, поставлених завдань та напрямків дослідження, характеру джерельної бази. При цьому враховано національний, релігійний і адміністративний фактори. Дослідження охоплює розвиток протестантського руху на території компактного проживання українського населення у складі Польської держави, яка входила до сфери впливу Львівської греко-католицької митрополії.

Територію окреслено по межах напівофіційного територіального формування у складі міжвоєнної Польщі – Східної Галичини. Адміністративно регіон був поділений на 3 воєводства: Львівське, Станіславівське і Тернопільське. Прив’язка географічних меж до адміністративних кордонів зумовлена бажанням автора узгодити територію дослідження з джерельним матеріалом, який стосується правового статусу українських протестантських організацій в тогочасній Польській державі.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації вперше у вітчизняній історичній науці зроблено спробу дослідити історичний аспект діяльності українських осередків протестантських релігійних течій у Східній Галичині в міжвоєнний період, їх культову та організаційну активність, участь в системі міжконфесійних стосунків, суспільно-політичного та культурного життя регіону.

У дисертації обгрунтовано низку теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

- перенесення центру української протестантської активності з діаспори на етнічні українські землі дало поштовх для пожвавлення руху серед українського населення Галичини;

- національний фактор у діяльності окремих протестантських організацій;

- аналіз сучасної досліджуваному періоду протестантської, греко-католицької та світської преси дає підстави твердити про складний характер міжконфесійних стосунків у міжвоєнному протестантському середовищі Східної Галичини. Зокрема, простежується наявність жорсткої конкуренції, тенденція до розшарування руху на два рівні самими протестантами. Представники окремих течій іноді називали “сектантами” адептів дрібніших груп, наголошуючи на відсутності у них історичних традицій розвитку чи достатніх догматичних підстав для того, щоб називатися церквою;

- рівень активності пропагандистів протестантських ідей та масштаби поширення руху серед місцевого населення стали причиною завзятого спротиву з боку представників домінуючої у регіоні греко-католицької церкви. Основним засобом боротьби в руках духовенства виступало місцеве населення;

- на основі аналізу джерельного матеріалу досліджено проблему статусу українських протестантських організацій в міжвоєнній Польській республіці. Основну увагу при цьому зосереджено на способах боротьби державних функціонерів проти протестантів.

Методологічну основу дисертації складають загальнонаукові методи пізнання – аналіз та синтез. Дослідження грунтується на принципах об’єктивності та історизму, завдяки яким автору вдалося уникнути заангажованості та вибірковості при роботі з джерельним матеріалом. Комплексний характер роботи спонукав дисертанта до використання методів історичного та соціологічного дослідження, - індивідуалізації та узагальнення, проведення аналогій.

Емпіричним матеріалом дослідження послужили: архівні документи, протестантські, греко-католицькі та нерелігійні періодичні видання, полемічні твори.

Виокремлення українського міжвоєнного протестантизму в предмет суто історичного дослідження дозволяє об‘єктивно висвітлити становлення українських протестантів під владою Польщі у міжвоєнні роки, з’ясувати мотиви та визначити основні напрямки їхньої діяльності.

Науково-практична значимість роботи. Результати даного дисертаційного дослідження можуть бути використані для підготовки узагальнюючих наукових праць, загальних та спеціальних курсів з новітньої історії України, історії релігії, в лекційній та просвітницькій практиці. Сформульовані у роботі висновки сприятимуть переосмисленню проблем, пов’язаних з історичними аспектами існування протестантського руху серед українців Галичини у міжвоєнний період.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та теоретичні висновки дослідження апробовані в трьох наукових статтях автора та матеріалах двох конференцій.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. У першому розділі автором здійснено аналіз джерельної бази та історіографії проблеми, зосереджено увагу на специфіці роботи з конкретними матеріалами. Другий розділ присвячений з’ясуванню передумов, форм та шляхів зародження основних осередків протестантизму серед українців Галичини, напрямків їхньої культової та організаційної діяльності, участі у культурному та суспільно-політичному житті. В окремий розділ виділено дослідження проблематики взаємовідносин між представниками окремих протестантських релігійних течій. Комплексний виклад історії руху дав змогу перейти у четвертому розділі дисертації до розгляду причин та особливостей ставлення до протестантів з боку представників греко-католицької церкви, основної частини суспільства, а у п’ятому – чинників державної влади. Таким чином, дисертація складається з вступу, п’яти розділів, додатків, висновків і списку використаних джерел і літератури (452 найменування).

Загальний обсяг дисертаційної роботи – 208 с., у тому числі – 167с. основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовані мета та завдання роботи, визначено науково-теоретичне та практичне значення дисертації, її наукова новизна, форми апробації та структура, розкриті методологічні принципи дослідження, його хронологічні та географічні рамки.

У першому розділі “Історіографія та джерельна основа дослідження” охарактеризовано науковий доробок та джерельну базу, присвячені історії протестантського руху серед українців Галичини у 20-30-і рр. ХХ ст. Дисертант свідомо не вдавався до висвітлення його доктринальних особливостей, а зосередився на історичних аспектах та аналізі наявної історіографічної та джерельної бази дослідження.

Історіографія проблеми на даний час представлена доволі скромно. Більше того, діяльність окремих українських протестантських релігійних течій у досліджуваному регіоні в міжвоєнний період взагалі не була предметом наукових студій. Основна маса праць, які стосуються теми дисертації, належать українським та польським авторам. Загалом роботи, у яких висвітлюється історія українських протестантських релігійних течій 20-30-х рр. ХХ ст. можна згрупувати за проблемно-хронологічним принципом. Опрацювавши історіографічний матеріал, автор умовно поділив його на три періоди (1919-1939 рр., 1939-1990 рр., сучасні історіографічні праці) і чотири проблемні групи. У історіографічному доробку 1919-1939 рр. можна виділити дві з них.

До першої групи належать дослідження, у яких зроблено спробу узагальнити картину західноукраїнського протестантизму на тлі тогочасних міжконфесійних відносин і правового поля міжвоєнної Польської держави. Сюди можна віднести праці М. Грушевського Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. - Київ, 1992. - 192 с. та польського дослідника
М. Грелевського Grelewski S. Wyznania protestanskie i sekty religijne w Polsce wspуіczesnej. - Lublin, 1936. – 851 s..

Другу групу публікацій становлять праці українських та польських авторів, які стосуються окремих протестантських течій. Попри значний фактичний матеріал, який у них подається, інколи вони не позбавлені суб‘єктивних оцінок, які випливають зі світоглядних переконань того чи іншого дослідника, оскільки останніми в даному випадку є переважно сучасники і безпосередні учасники протестантських організацій (І. Кубрин Кубрин І. Нова віра в Західній Україні. – Торонто, 1968. – 117 с.,
Г. Домашовець Домашовець Г. Нарис історії української євангельсько-баптистської Церкви. -Ірвінгтон-Торонто, 1967. 596 с., Л. Жабко-Потапович Жабко-Потапович. “Життя Церкви”. – Історичний нарис. – Вінніпег-Чікаго, 1977. – 93 с.; Його ж. “Христове світло в Україні”. – Історія українського Євангельсько-Баптистського Руху. – Морріс Плейнс-Чікаго, 1991. – 175 с., Л. Шендеровський Шендеровский Л. Евангельские христиане.Возрожденное евангельское движение в исторической христианской Церкви. Исторический очерк ХІХ – ХХ в. Торонто, 1980. – 519 с.). Через це дані видання носять радше науково-публіцистичний характер.

До третьої групи належать праці активних діячів протестантських релігійних течій середини – другої половини ХХ ст. (З. Лико, В. Домашовець, К. Беднарчик), які вважали себе безпосередніми спадкоємцями міжвоєнного протестантизму. Більшість з них також відзначаються заангажованістю, почасти написані у науково-популярному стилі.

Врешті до четвертої групи можна віднести наукові публікації 90-х рр. ХХ – поч. ХХІ ст. Оскільки роль релігійного фактора у етнодержавотворчих процесах в Україні почала привертати все більшу увагу вчених-істориків та релігієзнавців, то поступово на задній план стали відходити суто доктринальні аспекти діяльності протестантських організацій. Натомість дослідники зосередили увагу на проблемах, що торкаються значимості феномену українського протестантизму у контексті суспільно-політичного та культурного розвитку, в тому числі західних земель нашої держави у міжвоєнний період. Єдиним на сьогоднішній день комплексним дослідженням, у якому почасти розкрито історичні аспекти протестантського руху серед українців Галичини в міжвоєнний період є “Історія протестантизму в Україні” за авторством Вікторії Любащенко Любащенко В. Історія протестантизму в Україні. – Київ, 1996. – 350 с..

Розробка проблематики міжконфесійних стосунків у досліджуваному регіоні неможлива без з’ясування специфіки місцевої релігійної ситуації. Тому важливе значення для даного дослідження мають праці, присвячені релігієзнавчій характеристиці традиційних та протестантських релігійних вчень, історії традиційних церков, ментальності населення краю, стану державного управління, політичної системи та особливостям національної політики Польської держави, які безпосередньо впливали на релігійну ситуацію Ульяновський В. І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: навч посібник. У 3-х кн. – Київ, 1994; Історія релігії в Україні. Навчальний посібник. За редакцією проф. А. М. Колодного і П. Л. Яроцького. Київ, 1999; Історія релігій в Україні. Матеріали VІІ Міжнародного круглого столу. – Львів, 1997; Історія релігій в Україні. Матеріали ІХ Міжнародної конференції. Кн. 2. – Львів, 1999; Історія християнської церкви на Україні. – Київ, 1992; Дорошенко Д. Короткий нарис історії християнської Церкви. Вінніпег, Канада, 1949; Aubert Roger – Historia Koњcioіa t. 5, I. W. Pax, Warszawa, 1985; Banaszak M. Historia Koњcioіa katolickiego. Warszawa, 1989; Buzek A. Zarys historji Koњcioіa Chrzeњcijaсskiego. Cieszyn, Polska, 1925; Buzek A. – Historia Koњcioіa, Straїnica Ewangeliczna, Warszawa, 1957; Markiewicz. Wspуіczesne chreњcijaсstwo w Polsce. Warszawa, 1970..

Отже, дослідження історії українського протестантизму міжвоєнного періоду та його місця у релігійному житті українців Галичини не знайшло узагальненого висвітлення як у вітчизняних, так і у зарубіжних працях. Воно відзначається фрагментарністю, здебільшого зациклене на догматиці поодиноких протестантських течій або ж на їхній діяльності. Переважна більшість авторів у тій чи іншій мірі була або є заангажована до конкретної течії, що знайшло відбиток й у їхніх працях. Тому для об’єктивного і грунтовного дослідження історії протестантизму і його ролі в житті українців даного регіону поруч з історіографічним доробком попередників необхідно звернутися до джерельних матеріалів.

Основу джерельної бази дослідження склали неопубліковані джерельні матеріали. Відповідно до регіону дослідження у своїй більшості вони зосереджені в трьох державних архівах України - Івано-Франківської (ДАІФО) ДАІФО. Ф. 2. - Станіславівське воєводське управління., Львівської (ДАЛО) ДАЛО. Ф. 1. - Львівське воєводське управління; Ф. 271. - Дирекція поліції у Львові; Ф. 1262. - ОАФ Навчальні заклади Львівського шкільного округу. та Тернопільської (ДАТО) ДАТО. Ф. 231. - Тернопільське воєводське управління областей, а також - Центральному державному історичному архіві України у м. Львові ЦДІА. - Ф. 408. - Греко-католицький митрополичий ординаріат. (ЦДІА) та Державному архіві м. Перемишля, що на території Республіки Польща (Archiwum Panstwowe w Przemyњlu (APP) APP. Z. 142. - Archiwum Grecko-katolickiego Biskupstwa w Przemyњlu; Z. 151. - Њrodkowo Galicyjski seniorat w Hertfeld; Z. 787. - Ewangelicka gmina wyznaniowa w Przemyњlu; Z. 801. - Zachodni Seniorat Ewangelickiego Koњcioіa Wyznania AH w Polsce.). Основний масив документів, які можуть послужити джерелом для даного дисертаційного дослідження, міститься у фондах тогочасних воєводств – Львівського, Станіславського і Тернопільського.

Особливу цінність представляють матеріали державних органів влади: закони, циркуляри, звіти, огляди про релігійну ситуацію, листування між різними відомствами щодо діяльності протестантських релігійних течій в країні, доноси інформаторів про діяльність їх чільних діячів і ін. Серед архівних справ знаходяться документи, зі змісту яких дізнаємося про факти спостереження за релігійною діяльністю громад, а також окремими активістами протестантського руху. Основна їх маса це спостережні матеріали поліційних органів різного рівня, запити і відповіді на них, якими обмінювалися між собою адміністративні урядовці на рівні воєводств і повітів. Загалом дослідником використано десять архівних фондів, шістдесят дві справи.

Крім архівних матеріалів, важливу роль для дослідження дисертаційної проблеми відіграють опубліковані джерела. Сюди можна віднести офіційні ухвали уряду, програмні документи протестантських організацій, які виходили друком окремими виданнями; аналітичні та критичні праці, у яких викладене ставлення авторів-сучасників до предмету дискусії, зокрема А. Кашульського, І. Власовського, П. Олійника, Г. Дворянина, М. Степановича, та ін.

Характерною рисою більшості протестантських релігійних течій, які є об’єктом нашого дослідження була наявність у їх рядах яскраво виражених лідерів, ідейних натхненників, які займалися розробкою перспективних планів. За певних обставин їхні твори, ставали статутами тієї чи іншої протестантської організації.

Суттєво доповнюють джерельну базу дослідження матеріали періодичних видань. Інколи їх сторінки ставали ареною гострих міжконфесійних суперечок, як за участю греко-католицької церкви, так і серед самих протестантів. Про перебіг та характер боротьби свідчать заяви, відозви та комунікати, розміщені в офіціозах різних церковних союзів.

У другому розділі “Організаційне оформлення українських осередків протестантизму та основні напрямки їхньої діяльності” - проаналізовано причини зародження та розвитку протестантського руху серед українців Галичини у міжвоєнний період. Особливу увагу дисертант звернув на проблему зміщення центру українського протестантського руху з Північної Америки на українські етнічні землі.

Закінчення Першої світової війни, поразка ЗУНР, новий політико-адміністративний статус західноукраїнських земель кардинальним чином вплинули на настрої українського населення Галичини. Дезорієнтоване післявоєнним станом, зміною державної приналежності, воно було схильне до сприйняття нових нестандартних ідей та пропагандистських гасел. Настільки сприятливими обставинами не могли не скористатися лідери протестантських релігійних течій, розширення соціальної бази та географії впливів для яких було одним з основних напрямків діяльності.

У міжвоєнне двадцятиріччя на території Східної Галичини представники протестантських релігійних течій розгорнули доволі жваву діяльність. Серед найвпливовіших українських протестантських течій були лютерани (Українська євангельсько-аугсбурзька місійна рада - УЄАМР) та кальвіністи (Союз Українських Євангельських Реформованих громад - СУЄРг), баптисти (Українське Об’єднання Євангельських Християн-Баптистів - УОЄХБ) і євангельські християни (Союз Слов‘янських громад Євангельських Християн в Польщі - ССЄХ), адвентисти сьмого дня (Союз Адвентистів сьомого дня (АСД) в Польщі), п’ятидесятники (Союз зборів Християн Віри Євангельської (ХВЄ)) та свідки Єгови (Товариство дослідників Святого Письма, - з 1931 р. - Товариство свідків Єгови).

Основними напрямками діяльності українських протестантів у міжвоєнний період були культова та церковнобудівна робота. Крім того, потужніші з них (лютерани, кальвіністи, баптисти) брали активну участь у культурних, а подекуди й суспільно-політичних процесах. Найбільш активними в цьому напрямку були представники міжвоєнного кальвінізму – реформовані євангелики. У 30-х рр. релігійна діяльність відійшла у них на другий план, поступившись місцем націотворчим та культурним процесам.

Успіх представників окремо взятої протестантської течії в досліджуваному регіоні багато в чому залежав від відповідності її догматики моральним принципам місцевого населення, матеріальної та ідеологічної підтримки її представників єдиновірцями з-за кордону. Найбільших успіхів у цьому досягли західноукраїнські кальвіністи (реформовані євангелики) та баптисти. Варто зауважити, що одним з вирішальних факторів успіху обидвох течій буля їхня національна спрямованість.

Третій розділ “Міжконфесійні стосунки в українському протестантському середовищі” розкриває взаємовідносини між представниками протестантських течій в регіоні, в яких брало участь українське населення.

Міжконфесійні стосунки серед західноукраїнських протестантів мали декілька напрямків та характерних рис:

·

·

·

·

·

Серед протестантських течій, які поширювали свою діяльність на західноукраїнські території й мали у своєму складі місцевий український елемент, найбільше спільних рис як у догматиці так і в питаннях церковного будівництва було у євангельських християн і баптистів. Обидві течії орієнтувалися на одну аудиторію, - членами та прихильниками їх в основному було україномовне населення середнього або малого достатку.

Наслідком спільних переговорів стало об‘єднання у 1923 р. євангельських християн та баптистів у Союз Євангельських християн і Баптистів Польщі, котрий, однак, проіснував лише близько двох років. Вже в 1925 р. частина баптистів вийшла з нього, а в 1927 р. на з‘їзді в Варшаві створено “Союз слов‘янських баптистів Польщі”.

У наступне десятиліття спроби об’єдання між представниками зазначених течій неодноразово поновлювалися, однак в кінцевому результаті зазнавали невдачі.

Загалом відносини на рівні організацій між євангельськими християнами та баптистами в міжвоєнній Польщі можна охарактеризувати як, такі, що зі спроб об‘єднання і спільної праці (Союз євангельських християн і баптистів Польщі - 1923 р.) переросли у намагання захопити лідерство у русі релігійних течій євангелістського спрямування. Незважаючи на декларування самими протестантами виключно пошуків конструктивного діалогу, основною формою спілкування між ними була досить гостра дискусія, яка іноді переростала у відверті суперечки з використанням взаємних звинувачень. На боці Союзу Слов’янських громад Євангельських Християн, очолюваного Л. Шендеровським, у даній боротьбі було його легальне становище в державі, головною перевагою баптистів - ширша соціальна база руху, оскільки місцеве населення краще сприймало походження та національне спрямування течії.

По іншому складалися в міжвоєнний період відносини між українськими лютеранами і кальвіністами. В середині 20-х рр. ХХ ст. українські лютеранські та кальвіністські громади організаційно належали до німецького Союзу Церков Аугсбурзького і Гельветського віросповідання (СЦАГ). Від жовтня 1927 р. до середини 1929 р., разом із західноукраїнськими баптистами, вони творили Українське Євангельське Об’єднання. В той же час націоналістично настроєні кальвіністські лідери – П. Крат та Л. Бучак – розпочали роботу по формуванню окремої української кальвіністської організації, поза межами СЦАГ. Таким чином, в середині 1929 р. відбувся розкол, в результаті якого виділилося два конкуруючі союзи.

23 вересня 1931 р. на конференції в Коломиї проголошено акт створення СУЄРг, до складу якого увійшли всі українські кальвіністські громади Східної Галичини. Саме ця подія остаточно розмежувала українських кальвіністів і лютеран у Східній Галичині. В опозиції до новоствореного СУЄРг залишилася також група проповідників, очолювана В. Федівим, які зберегли зв‘язки з СЦАГ і проповідували ідеали “справжнього кальвінізму”.

При розгляді даного питання цікавим є приклад, який виходить за межі міжконфесійних стосунків. Мова йде швидше про міжнаціональні відносини всередині однієї релігійної течії.

Крім згаданих вище серед українців Галичини поширювали свою діяльність ще декілька протестантських організацій, участь в яких брало місцеве українське населення. Насамперед варто виділити ті, присутність яких у відносинах між протестантськими релігійними течіями була “номінальною”. Передусім це адвентисти сьомого дня (Союз АСД) та християни віри євангельської - п‘ятидесятники (Союз ХВЄ, Церква божа) та дослідники св. Письма (свідки Єгови). За цими організаціями не помічено спроб активної взаємодії з іншими протестантами в регіоні. Саме з ними пов‘язаний ще один аспект міжконфесійних стосунків серед представників протестантських релігійних течій у регіоні в міжвоєнний період - “розшарування” руху. Зокрема, у кальвіністських та баптистських часописах можна зустріти зневажливу характеристику, адресовану представникам менш масштабних протестантських напрямків – “сект” “суботників” (адвентисти), “руселітів” (свідки Єгови) та п‘ятидесятників. Дані факти свідчать про жорстку конкуренцію в протестантському середовищі.

Четвертий розділ “Греко-католицька Церква і український протестантський рух”. Способи розширення аудиторії та церковної розбудови окремих організацій, напрямки їхньої релігійної, культурної, а подекуди і спроби політичної діяльності постійно призводили до контактів з місцевою домінуючою греко-католицькою церквою, громадськістю, різними щаблями органів державної влади. Отже, протестанти стали невід‘ємною частиною життя міжвоєнної Польщі, претендували на роль повноправних членів суспільства. Вся їхня діяльність була спрямована на залучення до своїх лав якомога більшої кількості населення. Дії проповідників від різних протестантських релігійних течій характеризувалися високим рівнем активності.

Одним з найскладніших є питання взаємовідносин в релігійній площині – між пануючою в регіоні греко-католицькою церквою та протестантськими організаціями. Аналіз джерельного матеріалу та літератури свідчить, що саме греко-католицьке духовенство на місцях нерідко виступало ініціатором конфронтації з протестантами. Досить часто реакція державних органів влади на діяльність представників тієї чи іншої протестантської релігійної течії в регіоні була ініційована доносами цивільного населення чи духовних осіб на місцях.

Поширення “єресі” серед західноукраїнського населення серйозно непокоїло митрополита Андрея Шептицького та підпорядкованих йому єпископів. Сам митрополит у своїх посланнях до греко-католицького духовенства та до греко-католицької пастви наголошував на необхідності поборювання ворожої церковної пропаганди з боку “комунізму та сектантства”

Основним джерелом для з‘ясування особливостей взаємовідносин між духовенством та представниками українських протестантських релігійних течій є публікації в пресі: друкованих органах греко-католицьких та протестантських організацій, політико-економічних і культурно-освітніх часописах, редактори яких також цікавилися релігійними справами.

Загалом можна ствердити, що ступінь несприйняття та способи боротьби західноукраїнського населення проти “сектантів” багато в чому залежали також від діяльності представників конкретних протестантських релігійних течій, - рівня їхньої активності та методів проповідування.

Слід зазначити, що лідери протестантських релігійних організацій, релігійні погляди та діяльність яких були предметом критики греко-католицького клиру, намагалися цьому енергійно протидіяти. Час від часу на сторінках протестантських офіціозів з’являлися публікації, автори яких прагнули не стільки відстояти свою точку зору у боротьбі з греко-католиками, скільки вказати останнім на негативні риси у їхній діяльності.

Крім пресової полеміки греко-католицьке духовенство на місцях часом вдавалося до більш радикальних засобів боротьби з протестантами. Мали місце задокументовані факти спроб фізичного впливу на “сектантів”, ініціаторами яких виступали священики.

Характерно, що ставлення греко-католицького клиру до протестантського руху в регіоні було однозначно негативним протягом усього міжвоєнного періоду.

П‘ятий розділ “Українські протестанти у правовому полі ІІ Речі посполитої” .

Становлення та розвиток більшості протестантських релігійних течій серед галицьких українців на початку 20-х рр. ХХ ст. супроводжувалися постійними контролем та переслідуванням з боку місцевих державних органів влади, поліції. Частково це була реакція на незадоволення діяльністю пропагандистів вільнодумних ідей зі сторони греко-католицького духовенства та громадськості. Крім того, привертав увагу владних структур масовий характер явища, тенденція до творення осередків, у тому числі національних.

Варто зауважити про існування і діяльність в Галичині громад протестантських організацій інонаціонального походження, які мали легальне становище в державі: Союз церков євангельсько-аугсбурзького та гельветського визнання (СЦАГ), Євангельсько-реформована церква в Республіці Польській - кальвіністська організація, очолювана суперінтендантом Стефаном Скерським.

Урядовці вбачали загрозу від розвитку в даному регіоні протестантизму не лише в релігійній, а й в національній площинах. Національна проблема, на думку представників державної адміністрації, полягала в тому, що на території регіону основну масу населення становив український етнічний елемент, схильний до самоорганізації.

Розглядаючи дане питання можна спостерігати певну еволюцію ставлення представників державних органів влади різних рівнів до протестантів. Як свідчать архівні документи, поява в регіоні нових або повернення сюди представників передвоєнних протестантських проповідників, зростання кількості прихильників течій, викликали у них занепокоєння. Ще не маючи уявлення про характер явища, його масштаби та перспективи розвитку, державні органи влади готували підгрунтя для його придушення. В окремих випадках місцева адміністрація цілеспрямовано фабрикувала справи, щоб перешкодити послідовникам тієї чи іншої протестантської течії провадити свою діяльність.

З часом ставлення до них дещо змінювалося. Сприяло тому здебільшого ближче знайомство з “єрессю” та її головними пропагандистами, усвідомлення загальної ситуації.

Єдиною, в повній мірі визнаною державними органами влади, серед протестантських релігійних течій, сфера діяльності якої охоплювала територію Галичини, і яка, водночас, мала у своєму складі українські громади, були євангельські християни. Декретом від 21 лютого 1927 р. Міністерство Віросповідання і Освіти затвердило статут Союзу Слов‘янських Общин Євангельських Християн і Баптистів в Польщі. Даний документ є важливим джерелом для дослідження проблеми взаємовідносин державних органів влади та протестантських організацій в міжвоєнній Польщі. Його зміст окреслює коло умов (прав та обов‘язків), на яких держава готова була легалізувати останніх.

Крім того, військові власті визнали за Союзом право на військового пресвітера (капелана) в особі Л. Шендеровського, для обслуговування єдиновірців, що виконують військову службу. Після його смерті цю посаду зайняв Ф. В‘єнцкевич. Треба відзначити факт, що серед багатьох дрібніших релігійних організацій міжвоєнної Польщі, лише Союз Євангельських Християн отримав таке право.

Однак, зустрічаються факти, які засвідчують, що євангельські християни не завжди могли почувати себе вільно та провадити релігійну діяльність. Поліційні органи на місцях відходили від політики толерування протестантів, не зважаючи на їхнє легалізоване становище в державі.

Ще однією течією, яка домоглася державного визнання були західноукраїнські реформовані євангелики – кальвіністи (СУЄРг).

Найбільш конфліктним моментом взаємовідносин СУЄРг та польської адміністрації в краї було національне спрямування організації. Закриваючи, до певної міри, очі на прояви релігійного вільнодумства кальвіністів, влада не могла дозволити спроби творення національних осередків на недавно окупованих територіях. За таких умов провід кальвіністів шукав інші виходи зі становища, що склалося.

21 липня 1932 р. керівництво СУЄРг у складі голови союзу Івана Винничука, його заступника Романа Кваснюка, керівника місії Павла Крата та ще декількох осіб, усвідомлюючи безперспективність боротьби за державну легалізацію самотужки, звернулася по допомогу до Євангельської Реформованої церкви в Республіці Польській (ЄРЦРП). Успішне вирішення питання приєднання СУЄРг до ЄРЦРП вже на початку вересня того ж року забезпечило західноукраїнським кальвіністам цілком законне існування в міжвоєнній Польщі. Самі представники течії стверджували, що, після прийняття протекторату ЄРЦРП, значно пришвидшилася процедура вирішення їхніх справ в державних установах. Однак, не можна стверджувати про докорінну зміну ставлення урядовців до їхньої діяльності. Формальне визнання не перешкоджало останнім і надалі блокувати діяльність протестантів, хоча й більш завуальовано.

Решта протестантських церковних союзів, які є об‘єктом дисертаційного дослідження, так і не змогли легалізувати своє становище в міжвоєнній Польщі. Протягом всього досліджуваного періоду їхня діяльність в регіоні супроводжувалася постійними спостереженням та протидією з боку державних та церковних органів різних рівнів, основної маси західноукраїнського населення.

Отже, переважаючим вектором політики державних органів влади всіх рівнів у міжвоєнній Польщі у ставленні до протестантів було намагання максимально обмежити їхню діяльність. Часом жертвами такого підходу до справи ставали навіть представники визнаних державою організацій.

Протестанти в свою чергу шукали способів захиститися, зміцнити свої позиції. В деяких випадках, заради досягнення мети, активісти різних протестантських союзів намагалися спільно вирішувати проблеми, а подекуди – й ввести в оману представників державних структур.

Таким чином, на кінець 30-х рр. ХХ ст. суспільні відносини в західноукраїнському суспільстві ускладнилися у зв‘язку з одночасним формуванням тут осередків декількох протестантських релігійних течій. Показовим є факт, що попри активний опір з боку панівної церкви, основної маси населення, протестантські організації доволі жваво розвивалися. Слід віддати належне зваженій політиці керівництва тих з них, які з часом домоглися зміни у ставленні до себе чинників державної влади – від тотального неприйняття та переслідування – до повної легалізації. Ситуація, яка склалася, могла мати досить цікаві перспективи розвитку. Однак, вирішальні корективи вніс початок Другої світової війни.

Заключну частину роботи складають висновки, у яких підведені підсумки дослідження.

В процесі збору та аналізу джерельної бази дослідження виявлено ряд проблем які ускладнюють роботу з її складовими: велику долю суб’єктивізму, додану до ряду архівних документів їх творцями, неточності при подачі фактичного матеріалу, спричинені некомпетентністю укладачів, а також - відсутність чіткої системи у діях владних чинників при контролі за протестантським рухом, яка б дала можливість прослідкувати кількісний чи географічний аспекти об’єкта дослідження.

В процесі дослідження з’ясовано основні причини та передумови зміщення центру українського протестантського руху з Північної Америки на українські території, а також – зародження у Східній Галичині осередків раніше не існуючих тут релігійних течій. Найбільше, на нашу думку, цьому сприяла суспільно-політична ситуація, що була спричинена післявоєнним станом, закінчення ери жорсткого австрійського правління в досліджуваному регіоні.

Додатковий поштовх переходу українського населення в протестантизм дало включення східно-галицьких земель до складу Польської держави, яке призвело до загострення міжнаціональних польсько-українських взаємовідносин. Лідери протестантських течій вдало використали міжнаціональну боротьбу у своїх цілях, перетворивши таким чином свій позанаціональний, суто релігійний рух на консолідуючий фактор для українського населення.

Більшість досліджуваних у роботі протестантських релігійних течій були доволі подібними в плані організаційної діяльності. Крім суто релігійних осередків, у них зароджувалися молодіжні, культурно-просвітницькі відділи. Лише згодом між ними виникали відмінності, спричинені масштабами розвитку, ставленням ззовні. Будучи спадкоємцями традицій споріднених протестантських відгалужень, представники західноукраїнських організацій шукали шляхів до зближення, творення блоків. Таким чином, в першій половині 20-х рр. ХХ ст. був створений об’єднаний Союз євангельських християн і баптистів. Спільним рухом розвивалися до певного часу лютерани і кальвіністи, до яких на короткий термін пристали баптисти та волинські п’ятидесятники.

Окремим видом міжконфесійних стосунків у протестантському середовищі можна вважати спроби пошуку українськими протестантами протекторату в польських та німецьких єдиновірців, які існували в державі легально.

Провідними в даному дослідженні є проблеми ставлення до представників протестантського руху з боку домінуючої в регіоні греко-католицької Церкви, основної маси місцевого населення, а також – державних органів влади. На початковому етапі всі вони ставилися до протестантів виключно негативно. Однак, згодом ситуація змінюється, відбувається еволюція взаємовідносин.

Отже, протестантський рух серед українців Галичини у міжвоєнний період був важливим компонентом релігійного життя регіону. Українські протестантські організації виявляли ознаки повноцінних церковних формувань. Окремі з них були активними учасниками суспільно-політичного та культурного життя західноукраїнського суспільства в досліджуваний період. Про масштаби розвитку та значимість руху свідчить реакція на його прояви представників домінуючої в регіоні греко-католицької церкви, різних верств суспільства, а також – політика державних органів влади.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ І ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ПУБЛІКАЦІЯХ:

· Леда А. Я. Україномовна євангелістська періодика як джерело для дослідження протестантських релігійних течій на Західній Україні у міжвоєнний період. //Наукові зошити історичного факультету ЛНУ імені І. Франка. Збірник наукових праць. - Львів, ЛНУ ім. І. Франка. – 2003. - № 5-6. - С. 219-227.)

· Леда А. Я. Українські протестантські організації в Східній Галичині: їх правовий статус у державі і місце у громадському житті краю (1919-1939 рр.)// Мандрівець. – Тернопіль, 2005. - №4. - С. 18-26.

· Леда А. Я. Зародження та розвиток баптистського руху серед українців Львова у міжвоєнний період // Наукові записки національного ун-ту “Острозька академія”: Серія “історичні науки”. – Острог: видавничий відділ НаУоА, 2005. – вип. 6: - С. 253-267.

· Леда А. Я. Україномовна євангелістська періодика (1919-1939 рр.)// Історичні пам‘ятки Галичини. - Матеріали другої наукової краєзнавчої конференції. 21 листопада 2002 р. - Львів, 2003. - С. 76-81.

· Леда А. Я. Джерела до історії вивчення взаємовідносин державних органів влади і українських протестантських релігійних течій у Львові у 20-30-х рр. ХХ ст.// Історичні пам‘ятки Галичини. - Матеріали третьої наукової краєзнавчої конференції. 19 листопада 2004 р. - Львів, 2005. - С. 437-443.

АНОТАЦІЯ

Леда А. Я. Протестантські течії в релігійному житті українців Галичини у міжвоєнний період (1919-1939 рр.) – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України.

Львівський Національний університет імені І. Франка, Львів, 2006.

Дисертація присвячена комплексному вивченню історичних аспектів протестантського руху серед українців Галичини в міжвоєнне двадцятиріччя. У роботі вперше у вітчизняній історіографії виокремлено у самодостатній об’єкт дослідження українські протестантські течії, їх організаційні структури на території Галичини. Використання широкої джерельної бази дало можливість автору проаналізувати шляхи проникнення протестантизму в Галичину та способи організаційної побудови протестантських релігійних течій, прослідкувати мету та основні напрямки їхньої діяльності. Виявлено характер міжконфесійних стосунків всередині протестантського середовища Галичини. Окрему увагу звернено на етноконфесійний характер діяльності деяких протестантських організацій. Переглянуто усталені підходи до трактування ставлення до протестантського руху з боку представників греко-католицької церкви та державних чинників.

Ключові слова: протестантський рух, церковне будівництво, міжконфесійні стосунки, національний фактор, українці Галичини.

АННОТАЦИЯ

Леда А.Я. Протестантские течения в религиозной жизни украинцев Галичины в междувоенный период (1919-1939 гг.). – Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – история Украины. – Львовский национальный университет имени Ивана Франко. – Львов, 2006.

Диссертация посвящена комплексному изучению исторических аспектов