НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ”

УДК [2-67:94] (477.8)“1953/1964”

МОРЕНЧУК АНДРІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ

РЕЛІГІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ
У 1953–1964 РОКАХ
(на матеріалах західних областей)

Спеціальність 09.00.11 – релігієзнавство (історичні науки)

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

ОСТРОГ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі новітньої історії України Волинського державного університету імені Лесі Українки Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор,
Баран Володимир Кіндратович,
Волинський державний університет імені Лесі Українки,
завідувач кафедри новітньої історії України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, доцент,
Жилюк Сергій Іванович,
Рівненський державний гуманітарний університет,
професор кафедри всесвітньої історії.

кандидат історичних наук, доцент,
Киричук Олександра Степанівна,
Львівський регіональний інститут державного управління,доцент кафедри європейської інтеграції та права

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, м. Київ

Захист відбудеться “26” квітня 2006 р. о “13.00” год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 48.125.01 в Національному університеті “Острозька академія” (35800, м. Острог, вул. Семінарська, 2)

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Національного університету “Острозька академія” (35800, м. Острог, вул. Семінарська, 2)

Автореферат розісланий “23” березня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент В.В. Павлюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОСЛІДЖЕННЯ

Актуальність теми. Особливості політичного та духовного життя країни не можна зрозуміти без урахування релігійного фактора. Нинішній стан розвитку України характеризується послабленням дії державних регуляторів на різні сторони суспільного життя. При цьому об’єктивно зростає роль релігії та церкви, їх вплив на соціальне середовище, формування його світогляду.

Пошук оптимальної моделі функціонування державно-конфесійних стосунків зумовлює високу зацікавленість історичним досвідом релігійної політики владних структур на території України. Надзвичайно цінним у цьому контексті є період хрущовської “відлиги”, що характеризувався мінливістю у виборі основної стратегії – від поміркованої лібералізації до форсованої антицерковної кампанії.

Актуальною проблемою життя нашої держави є також нерівномірність розвитку її регіонів. Вона проявляється на політичному, економічному, соціальному та культурно-духовному рівнях. Це спричиняє посилення ролі досліджень, що виділяють закономірності розвитку певних частин України, з’ясовують причини і прояви існуючих відмінностей. Ретельне дослідження обставин релігійного життя за часів перебування при владі М. Хрущова, з урахуванням регіональних особливостей, може допомогти вітчизняній історичній науці більш глибоко проникнути в специфіку духовних процесів тієї доби, простежити наслідки, до яких призвело брутальне втручання державних органів у церковне життя, позбутися розбіжностей у тлумаченні низки фактів та процесів, що існують сьогодні.

Важливість дослідження зумовлена також недостатньою науковою розробкою означеної проблеми з погляду нових підходів та сучасних вимог в українській історичній літературі, відсутністю в багатьох роботах спроб об’єктивного висвітлення існуючих проблем і суперечностей, реальних результатів політики радянської держави в сфері релігії та церкви у 50–60-х роках ХХ століття, а також потребою залучити у сферу наукового аналізу досить широкий фактичний матеріал фондів центральних та обласних архівів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана з планом науково-дослідних робіт ВДУ ім. Лесі Українки і виконувалась у рамках комплексної теми “Західне Полісся: історія та культура” № 0103U000656 та навчальних програм історичного факультету, зокрема загальнофакультетської теми: “Культура Волині”.

Мета і завдання дослідження. На основі використання широкого кола джерел і літератури, враховуючи сучасні вимоги й підходи, було поставлено за мету – дослідити релігійні процеси в Україні у 1953–1964 роках.

Досягнення поставленої мети передбачає реалізацію таких завдань:

• дослідити визначальні концептуальні підходи щодо вивчення особливостей церковного життя в умовах “відлиги”;

• виділити основні періоди в релігійній політиці радянської влади у 1953–1964 роках, з’ясувати фактори, що зумовили зміни у ній;

• розкрити форми і методи втручання держави в духовне життя населення;

• проаналізувати особливості реакції та способи адаптації віруючих і священнослужителів до політичного курсу влади в релігійній сфері;

• з’ясувати, як особливості розвитку західноукраїнського регіону вплинули на характер еволюції конфесійних процесів за умов “відлиги”;

• показати наслідки релігійної політики М. Хрущова для конфесійних осередків.

Об’єктом дослідження є сфери конфесійного розвитку і державно-церковних відносин.

Предметом дослідження є процеси, що відбувалися в сфері конфесійних відносин у 1953–1964 роках.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період із 1953 по 1964 рік. Такий вибір пояснюється особливостями розвитку церковно-релігійного життя в умовах “відлиги”, характерними для нього різкими змінами політичного курсу та неоднозначністю їх наслідків.

Географічні межі дослідження охоплюють західні області УРСР, що зумовлено специфікою релігійних процесів у даному регіоні в період десталінізації. У той же час відслідковуються й загальні тенденції, притаманні як для республіки зокрема, так і для СРСР в цілому.

Методи дослідження. В основу роботи покладені загальні принципи історизму, науковості та об’єктивності. При ознайомленні з основними дослідженнями, пов’язаними із вказаною проблемою, застосовувався аналітично-концептуальний метод. У процесі аналізу засад, на яких здійснювалася діяльність державних органів у релігійній сфері, а також під час вивчення організаційних особливостей різних віросповідань використовувався структурно-функціональний метод. Простежуючи динаміку розвитку конфесійних осередків, зміни в чисельному складі віруючих і духовенства, кількості зареєстрованого духовенства, наявних діючих культових споруд тощо, автор застосовував методи статистичного та історико-порівняльного аналізу. Необхідним елементом роботи з документами став критичний метод опрацювання джерел та літератури.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у постановці й комплексному розв'язанні проблеми розвитку церковно-релігійного життя на західноукраїнських землях в умовах хрущовської “відлиги”.

У роботі обґрунтовано висновок, що в релігійній політиці радянської влади часів десталінізації можна виділити два періоди – відносної лібералізації (1953–1957 роки) й антицерковної кампанії (1958–1964 роки). При цьому вказується, що на відміну від позиції, висловленої деякими авторами, кінець наступу на церкву був зумовлений не приходом до влади Л. Брежнєва, а переосмисленням помилок самим М. Хрущовим.

Результати дослідження дали можливість довести, що хрущовський період поклав початок новому етапу церковно-релігійного життя в СРСР. Переконавшись, що відкритий тиск не забезпечує бажаного результату, політичне керівництво схилилося до активізації атеїстичної роботи через широке залучення громадських, культурних та освітніх організацій.

Важливим елементом, що складає новизну, є виділення специфіки розвитку релігійних процесів на західноукраїнських землях. Причому не у вузькому, локальному контексті, а на тлі загальносоюзних і республіканських тенденцій, що дає можливість розкрити проблему більш виразно. Доводиться, що причинами, які зумовили особливу конфесійну ситуацію в західних областях України, були: вищий рівень релігійності населення, наявність стійких традицій греко-католицизму і, відповідно, бажання представників влади підтримати тут позиції Російської православної церкви як противагу греко-католикам.

Аналізу піддається динаміка розвитку не одного віросповідання, а всіх церков, що дає змогу виявити й зафіксувати поряд із загальними тенденціями риси розвитку, притаманні лише окремим конфесіям. Одержано й узагальнено нові відомості щодо чисельності громад, віруючих, культових споруд і духовенства різних релігій у розрізі СРСР, республіки, її областей та регіонів.

Дослідження виконане значною мірою з використанням документів, які раніше були недоступними науковцям або ж не використовувалися ними з суто ідеологічних міркувань.

Науково-практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що фактичний матеріал, теоретико-методологічні розробки, наведені у дослідженні, будуть корисні під час підготовки узагальнюючих праць із новітньої історії України та історії релігій в Україні. Зібрані статистичні дані можуть бути плідно використані спеціалістами різних галузей – як істориками, так і соціологами, релігієзнавцями. Дослідження стане у пригоді студентам історичних факультетів університетів та інститутів під час вивчення нормативного курсу історії України і низки спеціальних курсів.

Апробація. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені у наукових публікаціях, автора, а також у виступах на наукових та науково-практичних конференціях різних рівнів: “Соціальні та духовно-культурні виміри релігійних процесів в Україні” (Чернівці, квітень 2003 р.); “Соціально-економічні, політичні культурні оцінки і прогнози на рубежі двох тисячоліть” (Тернопіль, лютий 2003 р.); “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам’янець-Подільський, вересень 2003 р.); “Динаміка наукових досліджень ’2003” (Дніпропетровськ, жовтень 2003 р.); “Соціально-економічні проблеми сталого розвитку українського суспільства” (Мелітополь, квітень 2004 р.); “Суспільство: історія, методологія дослідження, практика” (Тернопіль, червень 2004 р.); “Наука і освіта ’2005” (Дніпропетровськ, лютий 2005 р.).

Структура дослідження і послідовність викладу матеріалу в ній обумовлені метою та поставленими завданнями. Керуючись логікою дослідження, автором у першому розділі аналізується висвітлення проблеми в науковій літературі, зроблено огляд джерел, дотичних до теми роботи. У другому розділі досліджуються особливості церковного життя в Україні у 1953 – 1957 роках, коли релігійна політика влади характеризувалася певною лібералізацією. Обставини зміни політичного курсу в напрямку до форсованого антицерковного наступу прослідковуються в третьому розділі дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг дисертації становить 171 сторінку, список використаних джерел містить 329 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, теоретико-методологічні засади дисертації, сформульовано її наукову новизну, теоретичну і практичну значимість, окреслено можливі перспективи використання результатів роботи, наведено дані про їх апробацію.

У першому розділі – “Історіографія проблеми та джерела” – здійснено аналіз широкого кола літератури та джерел, дотичних до теми дослідження.

У параграфі “Стан наукової розробки”, вивчаючи наявну наукову літературу з досліджуваної проблеми, автор умовно поділив її на три групи: на радянську, зарубіжну і пострадянську.

Дослідження, що виходили у роки радянської влади, можна охарактеризувати як науково-суб’єктивні. В них часто присутні атеїстичні штампи, поверховий огляд фактичного матеріалу без глибокого наукового аналізу, замовчування низки тем. Завдання, які ставили перед собою їх автори, нерідко полягали не у відтворенні історичної дійсності, а у виконанні політичного замовлення влади. Факти, які могли якимось чином її дискредитувати, замовчувалися.

Загальні аспекти проблеми, пов'язані в основному з функціонуванням радянської моделі свободи совісті, розглядаються в роботах А. Барменкова, В. Воронцова, В. Кириченка, В. Клочкова, В. Куроєдова, Ю. Розенбаума, М. Рудінського та інших Барменков А. И. Свобода совести в СССР.– М., 1979, Клочков В. В. Религия, государство, право.– М., 1978, Куроедова В. А. Религия и церковь в советском государстве.– М., 1981, Розенбаум Ю. А. Советское государство и церковь.– М., 1985 та ін.. В основі цих досліджень лежить твердження про ніби демократичне вирішення проблем релігії в СРСР. При цьому очевидні факти обмеження принципів невтручання держави у внутрішньоконфесійні справи розцінюються як несуттєві в умовах соціалістичного будівництва. Політику держави і партії щодо релігії та церкви досліджували А. Кожевников, М. Колесник, В. Фуров Кожевников А. С. Атеистическое воспитание сельского населения.– М., 1974, Колесник Н. А., Фуров В. Г. Гражданственность и религиозная вера.– К., 1983 та ін. . Основною тезою їхніх публікацій було твердження, що за активної і правильно побудованої атеїстичної роботи релігійна свідомість поступово зникне.

Окрему підгрупу становлять роботи, присвячені конкретним віросповіданням.

Про Російську православну церкву писали М. Бессонов, В. Бондаренко, М. Гордієнко, М. Красиков, М. Одинцов, В. Титов, Г. Тихонов Бессонов М. Н. Православие в наши дни.– М., 1990, Бондаренко В. Д. Еволюція сучасного православного богослов’я.– К., 1988, Гордиенко И. С. Эволюция русского православия (20–80-е годы ХХ столетия).– М., 1984 та ін.. Зміни, що відбулися в житті РПЦ в умовах “відлиги”, вони, передусім, пов’язували з процесом “модернізації”.

Відкрито агресивне спрямування мали праці, що стосувалися Української греко-католицької церкви. Серед авторів, які спеціалізувалися на цій проблемі, можна назвати С. Даниленка, К. Дмитрука, А. Шиша Даниленко С. Т. Униаты.– М., 1972, Дмитрук К. Е. С крестом и трезубцем.– М., 1980, Шиш А. З. Уніати-покутники. Хто вони?– Ужгород, 1978 та ін.. Вони наголошували на нібито добровільності і легітимності Львівського та Ужгородського соборів і, відповідно, неправомірності функціонування греко-католицьких структур.

Широким масивом представлені публікації, присвячені протестантським церквам. Значний доробок із цієї проблеми належить В. Гараджі Гараджа В. И. Критика новых течений в протестантской теологии.– М., 1977, Гараджа В. И. Протестантизм.– М., 1970 та ін.. Баптизм досліджували В. Арестов, Г. Лялина, В. Подоляк, П. Яшин Арестов В. Н. Баптизм без маски: Критика идеологии и практики современного баптизма.– Харків, 1983, Лялина Г. С. Баптизм: иллюзии и реальность.– М., 1977, Подоляк В. О. Баптизм: криза віровчення.– К., 1977, Яшин П. П. Идеология и практика евангельских христан-баптистов.– Харьков, 1984.. Проблему розколу в євангельсько-християнському баптистському русі початку 60-х років вивчали такі автори, як А. Антонов, В. Арсеньєв, В. Данилов, П. Каушанський, П. Косуха, Г. Максиміліанов, А. Соломка Антонов А. П., Соломка А. П. Под прикрытием веры.– Донецк, 1985, Арсеньев В. А., Данилов В. Н. Баптисты-раскольники – кто они?– Харьков, 1980, Максимилианов Г. Г. Баптисты-раскольники. Кто они?– Донецк, 1970 та ін.. Розкольницький рух вони розглядали як незаконний, антирадянський за характером, ініційований і підтримуваний зарубіжними “центрами”.

В історичному аспекті протестантське віровчення оцінювалося як прогресивне на свій час, таке, що підривало устої “реакційної” римо-католицької церкви. Однак в умовах радянської дійсності діяльність реформованих церков набувала характеру залишковості, а секти, які підпадали до категорії заборонених, “нагороджувалися” найрізкішими характеристиками. На сектантстві “спеціалізувалися” Е. Бартишев, А. Бєлов, Є. Борисоглєбський, В. Гараджан, Є. Дорош, А. Клибанов, В. Коник, М. Куц, А. Москаленко, І. Моцевитин, О. Первомайський, Ю. Терещенко, Я. Турганинов, П. Юрченко та ін Бартышев Э. М., Борисоглебский Е. И. Свидетели Иеговы.– М, 1969, Белов А. В. Секты, сектантство, сектанты.– М., 1978, Гараджан В. Д. Вероучение и мораль пятидесятников.– М., 1989, Клибанов А. И. Религиозное сектантство в прошлом и настоящем.– М., 1973, Москаленко А. Т. Пятидесятники.– М., 1973, Юрченко П. І. Антикомуністична спрямованість ідеології Єговізму.– К., 1975 та ін..

Не зважаючи на заздалегідь критично запрограмований характер робіт, присвячених протестантським напрямам, наведені в публікаціях цієї групи соціально-демографічні характеристики, що базувалися на різних видах соціологічних досліджень, можна вважати досить адекватними й точними. Цінними в цьому відношенні є праці А. Дем’янова, В. Лєшана, І. Малахової, Ф. Федоренка Демьянов А. И. Истинно православные христиане.– Воронеж, 1977, Лешан В.С. Лики христианского сектантства.– К., 1988, Малахова И. Духовные Христиане. – М., 1970, Федоренко Ф. Секты, их вера и дела.– М., 1965..

На основі опрацювання широкого масиву соціологічних даних написана робота А. Катунського Катунский А. Старообрядчество.– М., 1972., що присвячена старообрядництву. Основні тези публікацій із цієї проблеми зводяться до того, що громади даної церкви не мають значного поширення й неактивні; віруючі, як правило, малоосвічені; носіями релігійності є переважно представники старшого покоління.

Непрості відносини, що склалися з Ізраїлем, накладали відбиток на публікації, присвячені іудаїзму. Словосполучення “світовий сіонізм” символізувало, по суті, антирадянську змову. Подібних штампів не були позбавлені практично всі публікації із зазначеної теми. Зокрема, це стосується робіт таких авторів, як М. Альтшулер, М. Бєленький, Р. Бренман Альтшулер М. С. Что есть иудаизм?– М., 1968, Беленький М. С. Иудаизм.– М., 1966 та ін..

Самостійний комплекс досліджень становлять роботи зарубіжних авторів.

Спробою узагальнити зміст робіт радянських і зарубіжних авторів з історії РПЦ у XX столітті стала праця канадського історика Д. Поспєловського Поспеловский Д. В. Русская православная церковь в XX веке.– М., 1995.. Автор дає оцінку подіям церковної історії, розглядаючи їх у тісному взаємозв’язку з розвитком суспільно-політичної ситуації в країні. Особливо виділяються в роботі внутрішньоцерковне життя та діяльність ієрархів.

Плідно працював над проблемами церковного життя в СРСР ще один канадський дослідник – Б. Боцюрків Боцюрків Богдан Українська Греко-Католицька Церква в катакомбах (1946–1989) // Ковчег. Число І.– Львів, 1993.– С. 123–164 та ін.. У сфері його наукових інтересів – доля УГКЦ у післявоєнний період.

Серед зарубіжних авторів, котрі досліджували проблему співіснування церкви і радянської влади, слід виділити також В. Флетчера і Г. Саймона Fletcher William The Russian Orthodox Church Underground, 1917–1970.– London, 1971, Fletcher William Religion and Soviet Foreign Policy, 1945–1970.– London, 1973, Simon Gerhard Church, State and Opposition in the USSR.– London, 1974.. У зв’язку з тим, що вказані науковці не мали можливості ознайомитися з архівними документами, їхні роботи носять дещо поверховий характер і вимагають критичного аналізу.

В умовах відсутності ідеологічного тиску, а також відкриття доступу до архівних матеріалів наукові розробки набули глибшого змісту, виваженості та обґрунтованості висновків. Появу розширених можливостей на рубежі 1980–1990-х років можна вважати початком наступного етапу в історіографії проблеми. Нова доба принесла переосмислення ролі релігії в суспільному розвитку. Змінилася методологія дослідження проблеми, розширився спектр наукових пошуків, зникли закостенілі штампи.

Серед вітчизняних авторів, які на основі розсекречених архівних матеріалів почали реконструювати церковно-релігійне життя в радянській державі, були В. Єленський, І. Меркатун Єленський В. Є. Морозна “відлига”. Про антицерковну кампанію кінця 50-х – початку 60-х років // Маршрутами історії / Упорядник Ю. І. Шаповал.– К., 1990.– С. 271–285 та ін., Меркатун І. П. Антирелігійна кампанія 50–60-х років на Україні // УІЖ.– 1991.– №10.– С. 70–76.. Для них характерне прагнення відобразити події історії державно-конфесійних відносин із позицій загальнолюдських цінностей, відмовитися від класового підходу в оцінці діяльності духівництва.

Нові часи дали можливість переосмислити церковну історію. Вагомими кроками у цьому напрямі були видання десятитомної “Історії релігії в Україні” й однойменного навчального посібника, над підготовкою яких працювали А. Колодний, П. Яроцький та інші Історія релігії в Україні: У 10-ти т. Том 3. Православ’я в Україні / Редкол.: А. Колодний (голова) та ін.– К., 1999 та ін., Історія релігії в Україні: Навч. пос. / За ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького.– К., 1999.. В них робиться спроба комплексно розкрити всі етапи розвитку релігійного життя на українських землях.

На проблемах розвитку церковних структур у контексті загальних суспільно-політичних процесів 50-х – 60-х років минулого століття зупиняється у своїх роботах В. Баран Баран В. Влада і церква: з історії взаємин у 1945–1965 роках // Сучасність.– 1995.– № .– С. –127, Баран В. К. Україна: новітня історія (1945–1991 рр.).– Л., 2003 та ін.. В полі зору автора, передусім, перебуває площина державно-конфесійних відносин.

Серед вітчизняних науковців, які досліджують історію православ’я, слід виділити В. Пащенка Пащенко В. Православ’я в новітній історії України. Частина друга.– Полтава, 2001, Пащенко В. Російська православна церква наприкінці хрущовської “відлиги” // УІЖ.– 2001.– № .– С. 141–159 та ін., російських – М. Шкаровського і В. Ципіна Шкаровский М. В. Русская Православная церковь при Сталине и Хрущеве (государственно-церковные отношения в СССР в 1939–1964 годах).– М., 1999, Цыпин В. История Русской Церкви 1917–1997.– М., 1997. . Деякі аспекти розвитку православ’я розглядають у своїх публікаціях О. Бажан, Ю. Данилюк, С. Кривенко, В. Милусь, В. Рожко, І. Слобаданюк Кривенко С. До історії відносин радянських установ та православної церкви. Черкащина. 1944–1965 рр. // Родовід.– 1996.– № 1 (13).– С. 31–42, Милусь В. І. Волинська духовна семінарія в Луцьку (1946–1964 рр.).– Рівне, 2001, Рожко В. Православні монастирі глибокого Полісся.– Луцьк, 1999 та ін..

Відновлення офіційного статусу УГКЦ, зміни в політико-ідеологічній сфері стимулювали науковий інтерес вітчизняних істориків щодо висвітлення минулого греко-католицької церкви. На підпільному періоді зосереджує увагу Б. Гудзяк Гудзяк Б. Образ сили духу: дослідження живої історії підпільного життя УГКЦ 1946–1989 // За вільну Україну. – 1994. – 27 липня.. Феномен греко-католицької церкви в контексті розвитку української культури досліджує П. Панченко Панченко П. Ліквідація УГКЦ як акція русифікації західного регіону // Християнство і культура: історія, традиції, сучасність: [Збірник наукових праць] / Ред. кол. В. О. Пащенко та ін.– Полтава, 1998.– С. 104–107.. Роботи Р. Каспришина і Ю. Коссея дають змогу ближче познайомитися з долями греко-католицьких священиків Каспришин Р. Єромонах Павло Маїк // Самостійна Україна. Independent Ukraine.– Рік LII.– Січень-березень 2000.– Ч. 1/475.– С. 31–32, Коссей Ю. Владика Іоан Семедій – духовний діяч Закарпаття.– Ужгород, 2000..

Пострадянський період дав можливість ученим глибше й об’єктивніше дослідити історію протестантизму на наших землях. Активно і плідно працюють у цьому напрямі В. Любащенко, Ю. Решетніков, С. Санніков Любащенко В. Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій.– Л., 1995, Решетников Ю., Санников С. Обзор истории Евангельско-баптистского братства на Украине.– Одесса, 2000 та ін..

Аналіз опублікованих і архівних матеріалів здійснено в другому параграфі – “Опубліковані джерела та архівні документи і матеріали”.

Джерельну базу роботи становлять архівні, насамперед неопубліковані, а також опубліковані матеріали i документи, періодика та спогади релігійних діячів. Застосовуючи критерій походження, джерела можемо поділити на ряд груп: 1) законодавчі акти; 2) документи виконавчих органів влади; 3) документи і матеріали конфесійних центрів; 4) матеріали періодичної преси; 5) документи особистого походження.

До першої групи джерел належать законодавчі та нормативні акти радянських органів влади, в яких визначено завдання, форми, методи проведення державної релігійної політики. Директивні документи містяться у матеріалах фонду Ради у справах РПЦ і Ради в справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР Державного архіву Російської Федерації (ДА РФ, ф. Р-6991). Нормативно-правові акти всесоюзного і республіканського рівнів зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади й управління України (ЦДАВОУ, ф. 4648) і Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ, ф. 1).

Зі специфікою складання відносин між органами влади та духовенством і віруючими знайомлять матеріали державних обласних архівів: Волинської (ДАВО, ф. 393), Львівської (ДАЛО, ф. Р-1332), Рівненської (ДАРО, ф. Р-204), Чернівецької (ДАЧО, ф. Р ) та інші. Різноманітні інструктивні листи, інформації, доповідні й т. п. допомагають краще розібратися в “кухні” тогочасного державного апарату, що контролював і регулював життя релігійних громад.

Документи й матеріали духовних центрів також представлені в центральних і обласних державних архівах України і Російської Федерації. Крім того, різнопланові матеріали з церковної історії містяться в архівах єпархіальних управлінь, діоцезій і т. п.

Четверту групу джерел можна поділити на дві підгрупи: матеріали світських і матеріали релігійних періодичних видань. Перша представлена як загальносоюзними, так і обласними й районними друкованими органами – “Правда”, “Труд”, “Известия”, “Сільські вісті”, “Радянська Волинь”, “Радянське Закарпаття” тощо. Тут містяться різнобічні дані стосовно подій релігійного життя. Але для них характерна найбільша упередженість, орієнтування на політичне замовлення. Другу підгрупу становлять релігійні видання: “Журнал Московской патриархии”, “Православний вісник”, “Братський вісник”, “Вартова вежа”, “Інформатор” та інші. Незважаючи на те, що вони носять суб’єктивний характер і значною мірою (окрім підпільних) піддавалися цензурі й контролю державними та церковними органами, ці видання допомагають розібратися в основних тенденціях церковних процесів, з’ясувати вплив, який вони здійснювали на віруючих.

Наукову цінність становлять документи особистого походження. Серед переважної частини джерел цієї групи – спогади учасників та свідків тих подій: священнослужителів, емігрантів, іноземців, які перебували на той час у СРСР.

Таким чином, наявна наукова література і джерела дають можливість дослідити релігійні процеси в Україні у 1953–1964 роках.

Другий розділ – “Релігійні осередки в умовах лібералізації (1953–1957 роки)” – присвячений аналізу першого етапу релігійної політики М. Хрущова, що характеризувався певним пом’якшенням у відносинах між владою і церквами. Зокрема, в першому параграфі – “Розвиток релігійного життя в перші роки “відлиги” – обґрунтовується позиція, що в умовах хрущовської “відлиги” чітко виділяються два періоди – лібералізації церковного життя, що тривав із 1953 до середини 1958 року і антирелігійної кампанії, яка охопила проміжок із другої половини 1958 до року.

Вектор релігійної політики нової влади визначила постанова “Про помилки в проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення” (листопад 1953 року). В ній підкреслювалася необхідність глибокої, терпеливої, вміло поставленої роботи з людьми, неприпустимість будь-яких образ почуттів віруючих і церковнослужителів. Лібералізація проявила себе в активізації діяльності духовних центрів, зростанні відвідуваності віруючими церков і молитовень, збільшенні рівня обрядовості.

Вказується на наявність особливих рис конфесійного життя в західноукраїнських областях. Це було зумовлено тим, що тут фіксувався вищий рівень релігійності, аніж у східному регіоні. Така ситуація склалася тому, що західні області України увійшли до складу СРСР пізніше і за інших обставин, ніж інші території. Тому перші антицерковні кампанії, що прокотилися Радянським Союзом, цих земель не торкнулися. Відіграла свою роль і відмінність традицій, зумовлена об’єктивним історичним процесом.

Важливим фактором, що зумовлював специфіку церковно-релігійного життя в цьому регіоні, була УГКЦ. Прагнення посилити тут позиції РПЦ призвело до того, що в цілому було створено більш ліберальні умови для релігійного життя. Проявилося це в тому, що владні органи досить обережно проводили на цих теренах політику обмеження діяльності церковних громад, як правило, не поспішали із закриттям храмів і виваженіше ставилися до скарг віруючих.

У другому параграфі – “Активізація Російської православної церкви” – зосереджено увагу на РПЦ.

У 1954 році, вперше за весь післявоєнний період, загальна кількість зареєстрованого православного духовенства зросла у порівнянні з попереднім роком. Значно зменшилося число ліквідованих церков. У цей період активно ремонтувалися та оновлювалися приміщення більшості церков. Зросли прибутки священнослужителів. Активізувалася діяльність духовних семінарій. Завдяки загальній атмосфері лібералізації, а також заходам, здійсненим адміністраціями духовних семінарій, вдалося збільшити кількість їх слухачів. В умовах лібералізації із року в рік зростали прибутки монастирів. За перші роки “відлиги” збільшилася кількість ченців. Причому поповнення відбулося, значною мірою, за рахунок молоді.

Третій параграф – “Становище Української греко-католицької церкви” – зосереджує увагу на підпільній діяльності греко-католиків. Незважаючи на те, що формально існування УГКЦ було припинене Львівським та Ужгородським соборами, фактично вона продовжувала діяти.

Становище греко-католицької церкви після її приєднання до РПЦ було неоднозначним. Її не відносили до заборонених тому, що вона ніби не існувала і, відповідно, у переслідуванні греко-католиків прийоми та засоби використовувалися не такі, як щодо інших. Не останнє місце тут займала інкримінація політичних злочинів, зокрема націоналізму і т. п.

Зміни у суспільно-політичному житті СРСР, які розпочалися у зв’язку з приходом до влади М. Хрущова, призвели до активізації греко-католиків. Важливу роль при цьому відіграли амністії та реабілітації, які проводилися в той час. Саме завдяки їм із місць ув’язнення повернулося майже три чверті репресованих у період з 1945 по 1950 рік греко-католицьких священиків. Амністії, а також критика сталінського режиму на ХХ і наступних з’їздах КПРС породили серед греко-католиків надію, що новий лідер СРСР, виправляючи помилки минулого, відновить і діяльність УГКЦ. Так, у цей період зафіксовано ряд випадків, коли греко-католицькі священики захоплювали церкви і відкрито виступали з проповідями, в яких закликали не підкорятися Патріарху, а визнавати Папу Римського, роз’яснювали віруючим, що ліквідація УГКЦ й репресії проти греко-католицького духовенства були допущені внаслідок порушення законодавства сталінським урядом.

Реакція влади на активізацію греко-католиків не змусила себе чекати.

Четвертий параграф – “Пом’якшення політики влади щодо римо-католиків” – присвячений долі римо-католицької церкви. РКЦ перебувала у складному становищі. Державними органами вона розглядалася як така, що “за межами Радянського Союзу виступає не лише як релігійне об’єднання, але і як політична сила, спрямована проти миру, демократії, соціалізму”. Так звані обмежувальні заходи щодо РКЦ поряд з іншим проявились у диспропорції, яка склалася між чисельністю віруючих, зареєстрованих громад та священиків. В умовах лібералізації всі католицькі ксьондзи отримали можливість обслуговувати інші приходи без обмежень.

П’ятий параграф – “Протестантські конфесії” – розкриває особливості розвитку протестантських церков – ЄХБ, АСД та ін.

Релігійне об’єднання ЄХБ за кількістю громад посідало в Україні друге місце після РПЦ. У республіці не було жодної області, де б ця церква не мала своїх послідовників. Слід відзначити, що заяв про вступ у релігійну громаду було завжди більше, ніж фактично тих, котрі хрестилися. Така ситуація складалася з кількох причин. З одного боку, наближені мали можливість під час випробувального терміну ретельніше обдумати своє рішення. З другого – церковні лідери намагалися контролювати приріст громад, щоб він не викликав зайвого занепокоєння з боку державних органів. Зросла частка великих громад. Більш молодий та освічений склад пресвітерів і дияконів вигідно вирізнявся на фоні інших конфесій.

Одним із великих й активних релігійних об’єднань в Україні була церква адвентистів сьомого дня (АСД). В Україні нараховувалося близько 70% від усіх громад СРСР.

Реформатській церкві вдавалося зберігати деяку самостійність у своїй діяльності. Досягалася вона завдяки тому, що практично всі проповідники в Закарпатті, як і їхня паства, розмовляли і проводили богослужіння угорською мовою, яку не знали уповноважені Ради в справах релігійних культів та більшість представників місцевої влади.

У шостому параграфі – “Іудеї, а також невеликі та заборонені віросповідання” – мова йде про іудейську, старообрядницьку та ряд заборонених конфесій.

В період лібералізації віруючим іудеям вдалося отримати дозвіл на випікання маци в пекарнях промкооперації і державних хлібозаводів та продаж її через магазини місцевої торгівлі. Важливим явищем у житті українських іудеїв було пожвавлення зв’язків із рабинатом Ізраїлю. В перші роки “відлиги” звідти почали надходити посилки з ритуальними предметами, мацою, вітальні телеграми, запрошення. В той же час література, яку надсилали з Ізраїлю на адреси різних релігійних громад, вилучалася і не доходила до своїх адресатів.

До заборонених церков (істинних християн, п’ятидесятників, свідків Єгови та інших) влада застосовувала особливо жорсткі заходи, характеризуючи їх діяльність як антирадянську. Тому на них період лібералізації не мав позитивного впливу.

Отже, протягом 1953–1957 років релігійні осередки, крім заборонених радянським законодавством, відчули певне пом’якшення політики з боку державних органів.

У третьому розділі – “Антицерковна кампанія (1958–1964 роки)” – охарактеризовано причини, особливості та засоби розпочатого у 1958 році М. Хрущовим наступу на конфесійні осередки.

У першому параграфі цього розділу – “Суть та основні напрями антицерковної кампанії” – з’ясовано основні фактори, що зумовили поворот у релігійній політиці, піддано аналізу методи, які застосовувалися владою з метою “викорінення” релігійності у населення.

Одне з головних завдань у боротьбі з релігією влада вбачала в обмеженні матеріальної бази церкви. З метою скорочення церковних прибутків релігійним громадам і духовенству заборонялося проводити збори коштів у молитовних приміщеннях чи іншим шляхом на цілі, які не були пов’язані з культовими відправами. Підвищено ставки податків із землі, доходів і т. п.

Певним підсумком процесу формування нової нормативно-правової бази у відносинах між державними органами і конфесійними об’єднаннями стало затвердження у березні 1961 року “Інструкції щодо застосування законодавства про культи”, яка, з одного боку, суттєво обмежила діяльність релігійних організацій, а з іншого – розкривала широкі можливості для здійснення на них тиску органами влади. На підставі невідповідності законодавству про культи внесено ряд важливих змін у положення “Про управління РПЦ” та нормативно-правову базу діяльності сектантських об’єднань. Згідно з цими доповненнями і поправками, церковні виконавчі органи були позбавлені права юридичної особи.

Новий закон про релігійні культи значно ускладнював можливості реєстрації нових парафій або громад і водночас спрощував процедуру їх закриття. Багато храмів та інших культових споруд, що мали історичну й культурну цінність, були позбавлені захисту держави. Їх почали інтенсивно знімати з реєстрації, перепрофільовуючи або просто руйнуючи.

У 1962 році впроваджено квитанційний облік релігійних обрядів. Це, з одного боку, давало можливість пильно стежити за прибутками священнослужителів, а з другого – збирати інформацію про осіб, які залишалися активними віруючими. Виходячи з цього, посилювалася “індивідуальна” робота з такими особами.

Велика увага приділялася проблемі звуження сфери впливу духовних осіб на суспільне оточення. З цією метою було заборонено залучати до церковного життя підлітків, а саме навчати їх релігії, проводити для них спеціальні церковні служби, включати їх у церковні хори, використовувати під час проведення служб, для читання релігійних віршів, брати за хресних батьків тощо. Значною мірою було скорочено видання релігійної літератури та зменшено тираж релігійних періодичних видань.

Серйозно посилився контроль за церковним життям. На початку 60-х років було проведено масштабну акцію докладного перепису матеріальних і особових фондів, що перебували у розпорядженні конфесій. Детальна інформація щодо віруючих і церковної власності дала можливість посилити тиск на релігійні громади.

На хвилі наступу на церкву в процес громадянської реєстрації шлюбу, народження та смерті вносилися елементи урочистого ритуалу. Наслідком розвитку цієї ідеї стала поява і збільшення на рубежі 50–60-х років кількості палаців урочистих подій, будинків громадської панахиди, кімнат щастя, запровадження таких нових “масових народних свят”, як свято серпа і молота, комуністичної праці, міста, врожаю, весни, зими, дні тваринника, механізатора, кукурудзника, зрошення тощо. Більш урочисто й широко почали відмічати і традиційні свята, такі, наприклад, як свято Нового року. Наступ на церкву супроводжувався посиленням атеїстичної пропаганди і розповсюдженням її через лекції, кінофільми, публікації у газетах і журналах.

У другому параграфі – “Наступ на Російську православну церкву” – замальовується становище РПЦ в умовах форсованого наступу на релігію.

Антицерковна кампанія негативно позначилася на діяльності духовних семінарій. Різко скоротилася кількість заяв та прийнятих на навчання семінаристів. Робилося все, щоб духовні навчальні заклади в Україні просто закрити. Як підсумок, із трьох на середину 60-х років залишилася лише одна, Одеська, духовна семінарія.

Особливу увагу влади в Україні привертали монастирі. Із загальної кількості монастирів і скитів, які було заплановано ліквідувати, майже дві третини припадало на західноукраїнські землі та майже третина – на Закарпатську область. В результаті кількість обителей було зменшено більш як на три чверті.

Кампанію зі скорочення діючих церков також можна поділити на етапи. Протягом 1958–1960 років закривалися храми переважно у східних областях. Із 1961 року основний удар перемістився на західноукраїнські землі. Антицерковний похід наразився на неабиякий супротив віруючих.

Третій параграф – “Греко-католики в умовах хрущовських переслідувань” – показує, як атмосфера антицерковної кампанії позначилася на житті греко-католицьких громад.

Антицерковна кампанія неоднозначно вплинула на життя греко-католиків. Жорсткі удари, що були завдані по православ’ю, похитнули авторитет РПЦ у Галичині та перекреслили сподівання “возз’єднаних” священиків, що в її лоні вони збережуть греко-католицькі храми для своєї пастви. Навіть в умовах широко розгорнутих антирелігійних заходів греко-католикам удалося посилити свою структуру, розширити склад єпископів.

Четвертий параграф – “Римо-католицька церква за антирелігійних гонінь” – доводить, що хрущовська антицерковна кампанія стала серйозним випробовуванням для РКЦ. Хоча в республіці гостро стояло питання невідповідності кількості зареєстрованих громад із наявними ксьондзами, на обліку їх ставало з року в рік усе менше. Знову було введено обмеження на кількість відвідувань католицькими священнослужителями інших. Характерно, що католицькі священнослужителі намагалися проводити максимальну кількість богослужінь. Навіть в умовах форсованого наступу на церкву спостерігалося зростання релігійної обрядовості в костьолах, зокрема вінчань і хрещень дітей.

П’ятий параграф – “Реакція протестантських конфесій на посилення утисків” – зупиняється на процесах, що характеризували життя протестантських церков.

Суттєвих змін під час антицерковної кампанії зазнало життя громад ЄХБ. Цим змінам не можна дати однозначну оцінку, оскільки поряд із негативними моментами, пов’язаними з утисками віруючих, закриттям громад тощо, можна виділити і ряд позитивних. Церква ЄХБ почала активніше діяти, захищаючи права віруючих, змінила методи пропаганди, серйозніше поставилася до організаційних питань.

У 1960 році влада змусила Всесоюзну раду ЄХБ прийняти нове “Положення про Союз євангельських християн-баптистів в СРСР”. Цей документ значно обмежував діяльність ЄХБ.

Нове “Положення...” викликало негативну реакцію духовенства та віруючих. Серед пресвітерів виділилася частина, яка виступила проти обмежень у діяльності релігійних громад ЄХБ.

Розкол в ЄХБ призвів до неоднозначних наслідків. Влада вимушена була піти на ряд поступок, зокрема було прийнято новий статут ЄХБ, значно м’якший від попереднього. У боротьбі з підпільними групами ЄХБ почали активніше використовувати примус, каральні санкції. Саме сектанти потрапили під особливу увагу влади, а тому серед них – найбільший відсоток притягнутих до судової відповідальності.

Для громад АСД антицерковна кампанія розпочалася з того, що протягом другої половини 1958 – початку 1959 років у республіці ліквідовано інститут старших пресвітерів. Характерно, що активні діячі АСД так само, як і ЄХБ, обрали тактику підпільної діяльності й розколу.

Ширшого розмаху підпільна і розкольницька діяльність у середовищі церкви АСД набула після закриття її духовного центру в кінці 1960 року. Всесоюзна рада АСД не припинила своєї діяльності, а перейшла в підпілля.

Шостий параграф – “Іудеї, невеликі та заборонені” – показує, що не була позбавлена хрущовська антицерковна кампанія й духу антисемітизму. Прагнення обмежити контакти євреїв СРСР з Ізраїлем спричинило активне і брутальне втручання у внутрішнє життя іудеїв. Восени 1959 року керівникам єврейських громад із боку уповноважених Ради в справах релігійних культів було “рекомендовано” не приймати посилок з Ізраїлю, а відсилати їх назад. Крім того, Міністерство зв’язку СРСР перевіряло надіслані напередодні релігійних свят посилки з-за кордону і, якщо в них містилися культові предмети, повідомляло про це уповноважених Ради в справах релігійних культів, які, зі свого боку, вживали заходів, щоб адресати від цих предметів відмовлялися і повертали їх відправникам.

У сферу обмежувальних заходів влади потрапили й культові споруди іудеїв – синагоги. У десять разів скоротилася кількість зареєстрованих рабинів.

Загалом можна