НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ ТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

МАГДА Євген Валерійович

УДК 321.64+325.36+327.56+329.3:297

РЕГІОНАЛЬНИЙ КОНФЛІКТ

НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ

У ГЛОБАЛЬНОМУ КОНТЕКСТІ

23.00.04 – Політичні проблеми міжнародних систем

та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

Гончар Борис Михайлович,

завідуючий кафедрою нової та новітньої історії

історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, доцент

Скороход Юрій Степанович,

доцент кафедри міжнародних організацій та дипломатичної служби Інституту міжнародних відносин Київського національного університету

кандидат історичних наук, доцент

Пророченко Наталя Олександрівна,

доцент кафедри міжнародної інформації університету економіки і права “КРОК”

Провідна установа: Інститут соціальних наук Одеського національного університету імені Іллі Мечнікова

Захист відбудеться “11”квітня 2006 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.176.02 Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України (01030, Київ, вул. Леонтовича, 5; т.239-66-60)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України (01030, Київ, вул. Леонтовича, 5; т.239-66-60)

Автореферат розісланий “3” березня 2006 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради к.п.н. Сушко О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Останні десятиріччя XX та початок ХХІ століття стали етапом істотних змін як в сфері глобальних міжнародних відносин, так і в розвитку політичної, соціальної і економічної ситуації в багатьох країнах світу. Найвагоміше значення для сучасної політичної та економічної стабільності світу зберігає регіон Близького Сходу, який вже десятки років переживає перманентний політичний конфлікт, що періодично переростає у військові дії і постійно характеризується проявами насильства. Протистояння Держави Ізраїль з оточуючими її арабськими країнами та палестинським рухом опору залишається постійним дестабілізуючим чинником для сучасної світової системи. Цей регіональний конфлікт безперечно має глобальний вимір та світове значення з огляду на вкрай важливе геополітичне розташування Близького Сходу та його більш, ніж вагомий вплив на постачання енергоносіїв, котрі живлять найрозвинутіші економіки Заходу. Після закінчення “холодної війни” близькосхідна криза перестала оформлюватися у риториці ідеологічного протистояння, що врешті виявило фундаментальні протиріччя — конфесійного, етнокультурного та цивілізаційного порядку. Поглиблене розуміння цих процесів через політологічний аналіз можливе лише за умови врахування одного з системних чинників глобалізації, який полягає у тому, що політичний та соціально-економічний розвиток Близького Сходу обумовлюється-складним комплексом різноспрямованих тенденцій, чимало з яких детермінуються глобалізацією та одновимірним глобалізмом США.

Актуальність теми дослідження зумовлена справді унікальною роллю близькосхідного регіону в світовій політиці, необхідністю встановлення причинно-наслідкових зв’язків між "гарячими" і "холодними" фазами військово-політичної кризи на Близькому Сході як передумови для забезпечення прогресу в розв'язанні арабо-ізраїльського конфлікту; відсутністю комплексного дослідження в сучасній науковій літературі, де б розглядався цей регіональний конфлікт в контексті вивчення процесів глобалізації.

Явище глобалізації є визначальним чинником розвитку сучасного людства, якісно новим етапом історичного процесу, новою історичною епохою. Цей домінуючий у світовій політології підхід піддається критиці скептиків, які вбачають у глобалізації лише розгортання з більшою інтенсивністю вже доволі тривалих процесів. Але в будь-якому разі очевидна вагомість зваженого наукового аналізу впливу цього явища на перебіг локальних або регіональних процесів. Спільною позицією вчених є констатація збільшення “глобального ризику” та зменшення прогнозованості соціально-економічного та політичного розвитку глобального суспільства. Особливої ваги ця проблема набуває щодо тих регіонів, яким і раніше не були властивими стабільність та контрольованість ситуації. Окрім “глобальної економіки” та “глобальної політики”, наочним явищем сьогодення став і глобальний тероризм, екстремістські політичні “коріння” якого міцно тримаються і постійно підживлюються триванням близькосхідної кризи.

Сучасний стан конфлікту на Близькому Сході визначається двома важливими чинниками. Насамперед, це відхід від активного політичного життя прем’єр-міністра Ізраїлю Аріеля Шарона та невизначеність із результатом запланованих на березень виборів до кнесету. По-друге, перемога на парламентських виборах радикального руху ХАМАС, який здобув право на формування уряду Палестинської Автономії. Такий розвиток подій став несподіванкою для світової спільноти, і нині коспонсорам врегулювання необхідно знайти спільні виважені підходи задля впливу на ситуацію.

Дисертаційна робота виконана в рамках комплексної програми науково-дослідницьких робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (номер державної реєстрації 0197U015201)

Актуальність теми дослідження визначила її наукову проблему:

- визначення особливостей впливу глобальних процесів на перебіг близькосхідного конфлікту, зокрема на перспективи розв'язання арабо-ізраїльського конфлікту та ймовірність його переростання у "цивілізаційний конфлікт".

Звідси й авторська гіпотеза: суперечності глобалізації деструктивно впливають на формування спільної позиції світового співтовариства націй щодо близькосхідного врегулювання, а кожна нова фаза регіонального конфлікту стимулює розходження у підходах зовнішнього світу до оцінок його причин та механізмів вирішення.

Розв'язання окресленої наукової і практичної проблеми зумовлює і вибір дисертантом дослідницького підходу. На думку автора, такі прояви процесу глобалізації, як глобалізм, одновимірність та вестернізація мали місце і раніше, але стали більш наочними із завершенням біполярного протистояння. До того ж, у посткомуністичну епоху арабські націоналістичні режими позбулися декларованого соціалістичного характеру, і єдиною альтернативою ліберальній вестернізації в регіоні стало зосередження на традиційних цінностях ісламу. Світська державність намагається авторитарними методами придушити спалах радикального фундаменталізму, але нездатність арабських режимів до конструктивної інтеграції (яка б послабила соціальну напругу в регіоні і надала йому більш оптимістичних перспектив), постійно підгодовує екстремістські терористичні рухи.

Об’єктом дослідження є близькосхідний конфлікт в системі міжнародних відносин.

Предметом дослідження дисертації є вплив глобалізаційних процесів на політичний та соціально-економічний розвиток близькосхідного регіону, зокрема, на врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, який набуває ознак цивілізаційного конфлікту.

Мета і завдання дисертації визначені в межах наукової і практичної значущості теми, ступеня її розробки, джерел, що були залучені до аналізу, та методологічного інструментарію, яким користувався дисертант в процесі дослідження.

Основною метою дисертаційної роботи є узагальнюючий, багатоаспектний аналіз механізму глобалізаційних впливів на політичні, економічні та соціальні вияви близькосхідного конфлікту.

Для досягнення цієї мети автор поставив перед собою наступні завдання:

- проаналізувати в ретроспективі причини та еволюцію близькосхідної кризи та миротворчого процесу в регіоні до розпаду біполярної системи міжнародних відносин, становлення сталих чинників глобалізаційного впливу на розвиток регіону;

- структурувати зміни, що відбулися в системних характеристиках близькосхідної кризи у 1990-х рр., які давали можливість досягти певних успіхів у мирному процесі;

- з’ясувати чинники, які призвели до кризи мирного врегулювання за умов біполярності;

- виявити впливи глобальних економічних та політичних процесів на трансформацію близькосхідного регіону;

-

-

Хронологічні рамки роботи охоплюють другу половину 40-х рр. ХХ ст. — поч. ХХІ ст. Нижня межа хронологічних рамок зумовлена початком першої арабо-ізраїльської війни, верхня — зі значимим перерозподілом чинників впливу у політичних системах Ізраїлю (у зв’язку з відходом від активної політики А.Шарона) та Палестинської Автономії (зі зміною провідних партій після смерті Я.Арафата й перемоги на виборах радикального руху ХАМАС).

Методологічна основа дисертаційної роботи — системний підхід та геополітичний аналіз, що дають можливість надати цілісне бачення регіонального середовища безпеки, його еволюції та механізмів зміцнення стабільності в регіоні. Зокрема, системний аналіз застосований для розкриття внутрішньої організації та взаємовідносин у близькосхідному регіоні. Для дослідження процесів та принципів розвитку регіону з урахуванням комплексного впливу географічних, політичних, військових, етнічно-релігійних, екологічних та інших факторів автором був застосований геополітичний аналіз.

Дисертант усвідомлює, що в межах теорії міжнародних відносин співіснують взаємно суперечливі концептуальні побудови, які мають у підґрунті тривалі інтелектуальні традиції. Методологічний підхід даного конкретного дослідження відноситься до парадигми політичного реалізму, яка видається найбільш об’єктивною з точки зору науковості і менш ціннісноорієнтованою в порівнянні з конкуруючими парадигмами Ї ліберальною та ліворадикальною. Тому до засад методології дисертаційної роботи можна віднести: 1) міжнародні відносини мають хаотичний характер, незважаючи на тяжіння до певного світового ієрархічно вибудованого порядку; 2) головними акторами міжнародних відносин залишаються держави; 3) на міжнародній арені тривають міждержавні конфлікти; 4) в основі міжнародних відносин лежать національні інтереси держав, а їхніми регуляторами виступають сила і баланс сил між великими державами.

Логічним продовженням цього підходу є авторська позиція в питанні інтерпретації процесу глобалізації, яка відноситься до парадигми скептиків, що найбільш наближена за вихідними засадами до політичного реалізму. Ця парадигма є опозиційною концепціям ліберальних глобалістів, проте на відміну від антиглобалістів визнає об’єктивну невідворотність процесу посилення економічної та політичної інтеграції світової спільноти, детермінованої тривалим розвитком капіталістичної економіки. Водночас глобалізація у формі вестернізації способу життя і модернізації суспільства та економіки за західним зразком може викликати опір з боку потужних культурно-цивілізаційних структур з іншою системою цінностей. Цей підхід застосовується дисертантом як одна з засад дослідження політичного ісламізму та ісламського тероризму.

Наукова новизна дисертації визначається розробкою авторської концепції впливу глобалізаційних процесів на шляхи трансформації близькосхідного конфлікту.

Визначено, що близькосхідний регіон, в силу наявності постійно діючих (сталих) проблемних чинників, має тенденції до трансформації з географічного цілого в специфічну міжнародну регіональну систему зі зростаючою взаємозалежністю держав регіону. Найбільш актуальним у цьому контексті залишається факт відторгнення єврейської держави її ближчим оточенням, що гальмує об’єктивний процес регіональної консолідації.

Водночас автором доводиться, що існує протиріччя між наявністю величезних сировинних ресурсів регіону і зростаючим відставанням національних економік арабських країн від індустріально розвинутих країн світу. Це робить держави регіону залежними від глобальних військово-економічних потуг, оскільки стратегічне значення Близького Сходу для решти планети набагато більше, ніж здатність його націй контролювати обсяг та інтенсивність зовнішніх впливів та втручання. Об’єктивний процес глобалізації, за умов нездатності консервативних та авторитарних режимів регіону відповісти на його виклики, посилює тенденцію зростання радикальної реакції у формі активізації терористичної діяльності на ісламістському підґрунті.

Потенціал здатності до компромісу та поступок з боку Ізраїлю на користь палестинського руху можна вважати у значній мірі вичерпаним. Миротворча політика останніх ізраїльських урядів суттєво випереджала внутрішньосуспільні сподівання, і можна стверджувати, що успішні кроки з умиротворення конфлікту були можливими лише під час нетривалих оптимістичних очікувань, які в значній мірі вже вичерпалися, попри епізодичні “прориви” чи поступки з ізраїльського боку. Виразником зневіри є безвихідна ідея фізичного розмежування ворогуючих сторін “захисною стіною”.

Практичне використання результатів дослідження визначається його актуальністю, новизною та сукупністю положень, що виносяться на захист. Можна виділити такі аспекти використання результатів дослідження:

науковий - при подальшому вивченні проблематики міжнародної та регіональної безпеки, а також при визначенні позицій України з цих питань;

прикладний - у діяльності зовнішньополітичних та інших державних відомств України і при розробці практичних питань регіональної та глобальної безпеки;

навчальний - у процесі підготовки та читання у вищих навчальних закладах курсів та спецкурсів з проблем новітньої історії та регіоналістики.

Апробація результатів дисертації. Окремі наукові положення дисертації обговорювались на засіданнях відділу трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України, кафедри нової та новітньої історії історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, викладені у виступах на наукових конференціях, використовувались при викладанні спеціальних та нормативних курсів.

Публікації. Наукові положення дисертації викладені у 8 наукових статтях, у тому числі 5 – у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається з вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації – 199 ст., з них основного тексту 179 стор. Список джерел та літератури нараховує 310 назв (19 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі – “Теоретико-методологічна та джерельно-документальна база дослідження” – проаналізовано стан дослідження проблематики дисертації та використані джерела. Автором застосовувався метод системно-змістовного аналізу, який слугували для систематизації та структурування теоретичних підходів дослідників поставленої проблеми.

Стан наукової розробки проблеми.

Ми можемо поділити комплекс літератури на дві великі групи:

1) дослідження розвитку близькосхідного конфлікту та міжнародних відносин в регіоні з різних точок зору (радянської, ізраїльської, арабської, американської);

2) концепції глобалізації, їхнього впливу на регіони та цивілізації, теорії цивілізаційного конфлікту, антиглобалістські концепції.

Аналізу проблем Близького Сходу в контексті світової системи міжнародних відносин присвячені частково загальні праці таких дослідників, як Г.Кіссінджер, Ж.Б.Дюрозель, Г.Лундестад. Вони відбивають підходи різних національних шкіл вивчення міжнародних відносин. Якщо норвезький автор Г.Лундестад більше уваги приділяє системним та економічним аспектам взаємодії регіонів та великих держав, то Ж.Б.Дюрозель і Г.Кіссінджер зосереджуються на аналізі передусім дипломатичної діяльності, засобів та шляхів розв’язання конфліктів. Серйозною перевагою праці Г.Кіссінджера є унікальний дипломатичний досвід автора. Розвиток близькосхідної кризи аналізується й у вагомій академічній праці російських учених “Системна історія міжнародних відносин”. Розвиток системного підходу з точки зору трансформації полюсності світової політики відбувається у праці О.Бикова.

У величезному комплексі літератури з близькосхідної проблематики ми можемо виокремити і дослідження українських вчених, які присвячувались різним аспектам міжнародної безпеки та близькосхідного врегулювання: Б.М.Гончара, В.К.Гури, С.О.Шергіна, Ю.І.Скорохода, О.А. Коппель, Н.І.Турчак та ін. Ю.І.Скороход присвятив свої дослідження ліванському конфлікту і в контексті цього звертався до ізраїльсько-палестинських суперечностей, військових дій в регіоні. О.А.Коппель торкалася близькосхідної кризи, досліджуючи проблему безпеки Перської затоки.

Значний обсяг праць з близькосхідної проблематики становлять різночасові роботи американських дослідників та дипломатів: Е.Хатчінсона, Г.Говарда, Ф.Хартмана, Ф.Полка та інших. На найвищому теоретичному рівні перебувають праці класиків американської політичної думки Г.Кіссінджера та З.Бжезинського. Обидва автори присвятили свої праці питанню формулювання засад, принципів і завдань американської зовнішньої політики, зокрема на Близькому Сході.

Позиції політичної еліти Ізраїлю виразно висвітлюються, зокрема, у дослідженнях А.Епштейна, Б.Нетаньяху, Д.Палісара, А.Рубінштейна, Д.Кон-Шербока та інших. Їм властиве об’єктивне обґрунтування закидів на адресу палестинського руху щодо недотримання досягнутих угод, терористичних акцій, порушення прав людини в межах автономії та ін., міститься аналіз громадської думки Ізраїлю, її ставлення до різних стадій близькосхідного врегулювання. Суттєву корисність дослідженню вказаної проблеми приносить вивчення мемуарної літератури, яка з ізраїльського боку представлена, зокрема, спогадами урядовця Д.Шехтера та мемуарами М.Зайчика, присвяченими постаті М.Бегіна, викладом Х.Місгавом різночасових бесід з Ш.Пересом з ізраїльсько-палестинської проблематики. Американська політика на Близькому Сході в останнє десятиліття ХХ ст. докладно висвітлена у спогадах держсекретаря часів президентства Б.Клінтона М.Олбрайт.

Погляди палестинців на перебіг арабо-ізраїльського конфлікту викладені, зокрема, визначним діячем ОВП Абу Мазеном. Докладно представлена сирійська точка зору на ізраїльсько-палестинські відносини у збірнику промов та праць президента Сирії Х.Асада. Майже повністю підтримує палестинські аргументи досвідчений російський дослідник Є.Пирлін, який виходив з того, що підтримка арабів надавала радянській зовнішній політиці на Близькому Сході тієї ясності, якої бракувало російській політиці 1990-х. В цілому, можна стверджувати, що загальна оцінка розвитку близькосхідної кризи у радянській науці збігалася з палестинською версією подій, що обумовлювалось політичними інтересами СРСР в регіоні, де Ізраїль був очевидною “рукою Америки”. Радянська література з історії міжнародних відносин на Близькому Сході нараховує чимало праць, з яких можна назвати, зокрема, роботи Є.Примакова, В.Кисельова, В.Медведко, Є.Дмітрієва, В.Ладєйкіна, Є.Борисова. Важливим напрямком вивчення політичних проблем Близького Сходу у СРСР був підхід у контексті американського глобалізму та критики зовнішньої політики ідеологічного суперника.

До числа новітніх досліджень з близькосхідної проблематики у Росії можна віднести серії публікацій та збірників, ініційованих Інститутом сходознавства РАН та Інститутом вивчення Ізраїлю та Близького Сходу, праці Є.Сатановського, К.Полякова, А.Хасянова, В.Ахмедова, В.Юрченка.

Комплекс літератури, присвячений явищу глобалізації, такий же неосяжний, як і з близькосхідної проблематики. Ми можемо визначити, що свої оцінки сутності цього явища висловлювали такі визначні філософи, соціологи, політологи, економісти, як О.Тоффлер, Дж.Гелбрейт, І.Валлерстайн, С.Хантінгтон, Дж.Незбіт, А.Тюрен, Ф.Фукуяма, С.Санторо, З.Бжезинський, Г.Кіссінджер, Дж.Сорос та інші. Вагомими для цих дослідників є такі прояви глобалізації як глобальний фінансовий ринок, гегемонія західних політичних стандартів, розмивання культурних та національних кордонів, криза національних держав, зростання глобальних ризиків. Для виокремлення тих аспектів глобалізації, які є важливими в контексті нашої теми варто спертися на ґрунтовне дослідження Горбачов-Фонда "Грані глобалізації", дослідження впливу глобалізації на політичні процеси в світі А.Уткіна, синтетичні розробки великого кола російських учених, об’єднаних довкола наукових проектів А.Неклесси. Варто зазначити, що переважна частина вказаних авторів сприймає глобалізацію як процес, що неминуче змінює світ, посилюючи його економічну та політичну інтеграцію, значною мірою нівелюючи культурно. В основі цього процесу лежить функціонування експансивної капіталістичної економіки, яка з крахом радянської моделі втратила останні перешкоди для свого розвитку. Надалі вже позиції авторів розходяться в питаннях масштабів та новизни цього явища, оптимістичних чи песимістичних перспектив його розгортання. Найкраще, на наш погляд, типологія глобалізаційних концепцій вибудована в останніх працях британських учених Д.Гелда та Е.МакГрю, які характеризуються виваженим і поважно аргументованим історичним підходом. Щодо теми Близького Сходу велику вагу для нашого дослідження має праця американського політолога С.Хантінгтона “Зіткнення цивілізацій”, у якій сформульовано песимістичний прогноз майбутнього через констатацію наявності цивілізаційних “розломів” на релігійному ґрунті, буквальним зосередженням яких є територія Ізраїлю та Палестини.

Документальну базу дослідження складають документи Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки ООН, нормативно-правові матеріали, що відносяться до процесів врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, статистичні дані щодо розвитку близькосхідного регіону Світового Банку та ООН. Ці документи опубліковані у низці збірок та хрестоматій, виданих у СРСР, Росії, США, інших країнах, містяться на офіційних інтернет-сайтах міжнародних організацій та установ.

Особливо необхідно виділити збірники документів щодо Близького Сходу, підготовлені в академічних та офіційних установах, що містять, в тому числі, і основні документи, і інформацію про проведені наради, конференції, засідання міжнародних організацій і прийняті ними рішення, збірники документів з історії міжнародних відносин. Автором опрацьовані такі документи, як резолюції Генеральної асамблеї ООН, починаючи з №181 (ІІ) щодо державного устрою Палестини, резолюції Ради Безпеки ООН щодо арабо-ізраїльських конфліктів №242, №267, №338 та ін., міжнародні угоди за участю США, СРСР та сторін близькосхідного конфлікту (“договори про дружбу і співробітництво” між СРСР та арабськими країнами, єгипетсько-ізраїльський мирний договір 1979 р. (“Кемп-Девідські угоди”) та ін.), рішення Ліги Арабських Держав, Організації арабських країн-експортерів нафти, окремі декларації, такі як “Палестинська національна хартія” 1968 р., офіційні опубліковані документи Держдепартаменту США. Для аналізу економічних та соціальних процесів на Близькому Сході використані різноманітні статистичні відомості міжнародних установ та організацій.

У другому розділі – “Міжнародно-політичний вимір близькосхідного конфлікту” – ретроспективно розглянуто витоки та процес ескалації близькосхідної кризи, формування та дію системних чинників її самовідновлення, тривання арабо-ізраїльського конфлікту як складової протистояння “Схід-Захід” у “третьому світі”, миротворчі зусилля різних сторін конфлікту до 1980-х рр. Дисертантом застосовувались проблемно-історичний, системний та геополітичний дослідницькі підходи.

У третьому розділі – “Особливості арабо-ізраїльського діалогу у постбіполярних геополітичних реаліях” проаналізовано структурну еволюцію зовнішніх центрів впливу на близькосхідний конфлікт після закінчення “холодної війни” та найуспішнішу, етапну спробу його врегулювання – “процес Осло”.

Військова поразка Іраку у 1991 р. значно посилила позиції Сполучених Штатів, очолених республіканцем Дж.Бушем-старшим, у близькосхідному регіоні. Хоча операція “Буря в пустелі” пройшла фактично без участі країн-учасниць близькосхідного конфлікту, Вашингтон отримав зручні стартові позиції для активізації арабо-ізраїльського діалогу. Країни Перської затоки, що історично були спонсорами арабського визвольного руху, потрапили в залежність від американської військової присутності в регіоні задля забезпечення недоторканості власних кордонів. Розпад Радянського Союзу та соціалістичного табору як глобальної потуги визначили подальшу другорядність ролі Росії на Близькому Сході. З цієї ситуації скористалася вже демократична американська адміністрація Б.Клінтона (з 1992). Її головним завданням було досягнення просування учасників арабсько-ізраїльського конфлікту до угоди, яка б відповідала їх власним інтересам.

Нова ситуація дозволила країнам регіону шукати шляхів, альтернативних й тим, що пропонувались посередниками великих держав. Наприкінці 1992 р. в столиці Норвегії Осло в обстановці підвищеної секретності розпочались палестино-ізраїльські переговори, в яких брали участь представники ОВП та ізраїльські урядовці. Сам факт початку цих переговорів свідчив про позитивні зрушення в мирному процесі, оскільки офіційним особам Ізраїлю вдалось подолати неприйняття власної позиції керівництвом Організації визволення Палестини. 9 вересня 1993 р. Я.Арафат спрямував до прем’єр-міністра Ізраїлю І.Рабина листа, в якому офіційно визнавав право єврейської держави на існування, приєднувався до резолюцій 242 та 338 Ради Безпеки ООН, відмовлявся від терористичних актів та погоджувався внести відповідні зміни до Палестинської Хартії. З іншого боку, уряд Ізраїлю побачив перспективи миру з арабами в першій угоді з палестинцями, офіційним представником якого Рабин офіційно визнав Організацію визволення Палестини. Представник Виконкому ОВП Абу-Мазен та міністр закордонних справ Ізраїлю Ш.Перес підписали у Вашингтоні 12 вересня 1993 р. Декларацію принципів палестинського самоврядування, основні пункти якої сторони обговорили на переговорах в Осло.

Підписання Декларації стало першим кроком до утворення незалежної палестинської держави, стало причиною корекції виплеканої фронтової ідеології палестинського руху, виникнення в ізраїльському та палестинському суспільстві сподівань на припинення тривалого протистояння.

У четвертому розділі – “Причинно-наслідкові зв’язки нової кризи у близькосхідному врегулюванні” – розглянуто внутрішні та зовнішні чинники реформування Палестинської національної адміністрації, чергове зростання кризовості в ізраїльсько-палестинських відносинах, зміну характеру цього протистояння та перспективи його врегулювання у контексті іракської кризи. Дисертантом, виходячи з конкретно-дослідницьких завдань розділу, були використані системний, структурно-функціональний та неоінституціональний підходи.

Визначається, що початок нового тисячоліття позначився у близькосхідному регіоні такими двома тенденціями:

- вичерпанням актуального потенціалу порозуміння між Ізраїлем та палестинцями, пік якого прийшовся на “процес Осло” середини 1990-х рр. Нова палестинська інтифада ("інтифада Аль-Акса"), розпочата у 2000 р., стала виявом стійкої орієнтації тактики керівництва ПНА на тероризування Ізраїлю у співпраці з екстремістськими ісламськими організаціями. Ставка на терор визначає розвиток конфлікту як стійко чи ескалаційно самовідновлюваний. Ізраїльське суспільство в силу розчарування в ілюзіях мирного процесу різко "поправішало", повертаючись до звичного військового сприйняття ситуації "обложеної фортеці" і з ще більшим скепсисом щодо перспектив замирення, оскільки максимум поступок вже начебто було зроблено, але це врешті лише погіршило ситуацію, надавши палестинськими опонентам нових ресурсів для загострення конфлікту. Разом в ситуації статус-кво до 2005 р. ці чинники робили кожен з продуктів "конвеєру мирних ініціатив" нездійсненним в зародку.

- терористичні акти 11 вересня 2001 р. активізували зовнішньополітичну та воєнну експансію США, що мало наслідком військові дії у Афганістані та Іраку. Загальний розвиток подій у близькосхідному регіоні вже розглядається американським керівництвом в контексті глобальних самостійних дій Америки, поза правовим полем, створеним міжнародними організаціями. Це перетворило США на єдиного арбітра ситуації близькосхідної кризи, який володіє усіма важелями тиску на сторони-учасники і безпосередньо військово присутній в регіоні.

Скромні результати в справі державного будівництва Палестини компенсувалися безсумнівними успіхами Я.Арафата в справі зміцнення власної влади. Він зробив усе, щоб уникнути перспективи зародження альтернативного життєздатного керівництва. Складовими успіху Я.Арафата у встановленні фактичного режиму диктатури стала його ставка на велику кількість різних конкуруючих між собою силових структур, підлеглих і підзвітних тільки йому. Ескалація протистояння дозволила розгорнути свою діяльність багатьом ісламістським екстремістським та терористичним організаціям (зокрема ХАМАС та “Ісламський джихад”), які, не підпорядковуючись ПНА, зі свого боку постійно загострювали ситуацію, виправдовуючи безкомпромісну позицію Я.Арафата.

Нові американські мирні ініціативи (“Дорожня карта”, 2002 р., “Великий Близький Схід”, 2004 р.) можна охарактеризувати як насамперед замало реалістичні в сенсі розуміння системних чинників відновлення близькосхідного конфлікту, можливих темпів його врегулювання та негативної культурно-цивілізаційної реакції ісламського світу на спроби зовнішнього структурного втручання. Найбільш наочним виразником скептичної оцінки перспектив конфлікту став початок спорудження Ізраїлем “Захисної стіни” (2002), яка є засобом фізичного розмежування єврейської та палестинської спільнот.

У п’ятому розділі – “Переломний етап у близькосхідному конфлікті” – визначаються характеристики нової геополітичної ситуації на Близькому Сході, структуру глобалізаційних впливів на розвиток близькосхідного регіону, динаміку процесів регіоналізації та роль дестабілізуючих чинників політичного ісламізму та ісламського тероризму. Виходячи з завдань даного розділу, використовувались методи геополітичного, системно-структурного та неоінституціонального підходів, теорії інтеграції.

Одним з факторів, що безпосередньо впливають на формування нової геополітичної ситуації в близькосхідному регіоні, є той безперечний факт, що зараз у світі збереглася тільки одна “наддержава”, що країни третього світу, до числа яких можуть бути віднесені близько- та середньосхідні держави, виявилися результаті в значній мірі політично дезорієнтованими і заради свого порятунку, свого виживання переорієнтувалися на різні форми лояльності щодо США. Що стосується арабської солідарності, яка раніше час від часу спрацьовувала і виявлялася в практично одностайному неприйнятті сепаратних методів близькосхідного врегулювання, у політичній, військовій, економічній і моральній підтримці палестинської справи, то ця солідарність пішла в історію.

Поступове руйнування колишньої притягальної сили соціалізму для широкої арабської суспільної думки привело до дуже серйозного, багато в чому незворотного наслідку, що найбільш безпосереднім чином уже позначився і позначиться надалі на процесі формування нової геополітичної ситуації в регіоні. Мова йде про різке ослаблення позицій лівих сил у державах регіону, наявність і активність яких завжди були своєрідним показником політичної культури цих держав у поняттях західного політичного мислення. У результаті політично активні і іноді агресивні політичні сили регіону втратили політичні орієнтири універсального характеру і підпали під вплив націоналістичних та консервативно-фундаменталістських настроїв.

Занепад соціалістичної альтернативи в умовах ідейного вакууму сприяв відновленню арабської ідентичності на ґрунті цінностей традиційного ісламу, новітній ренесанс якого можна вести у визріваючий формі з межі 1960-1970-х рр., а у маніфестованій - від Ісламської революції 1978-1979 р. в Ірані та афганського джихаду проти СРСР. Для нової арабської генерації ісламізм як нова форма патріотизму ніс з собою певну революційну риторику, котра водночас спиралася на місцевий традиціоналістський ґрунт. Зміни протягом 70-х років можна простежити як в активності легальних ісламських партій, так і зростання відсотку релігійно-орієнтованих угруповань серед терористичних та екстремістських рухів. Процес “відродження ісламу” певною мірою змінив політичний клімат у регіоні, а також впливав на політичну орієнтацію країн, що мають значні мусульманські громади. Процес “відродження ісламу” значно підсилив роль ісламського фактора в перебігу формування параметрів зовнішньої і внутрішньої політики мусульманських держав.

Країни регіону, де переважають великі елементи централізованої економіки (нехай у залишкових або в усічених варіантах), не мають особливого вибору і змушені або приєднатися до загального руху в бік інтеграції та глобалізації з усіма несприятливими наслідками для існуючої політичної системи та суспільства, або “заморозити” свою відсталість. Цілком ймовірно, що у будь-якому випадку арабський світ у цілому в силу особливостей свого історичного розвитку у визначеній перспективі буде приречений на функціонування в режимі, що наздоганяє, хоча відрив різних його економічних складових від головних партнерів по глобалізації буде різним. Питання в тім, щоб скоротити терміни нагромадження передумов для більш-менш повноцінного входження в русло глобалізації. Але перспектива зрівнятися повною мірою з просунутими учасниками процесу може виявитися проблематичною навіть для арабських нафтоекспортерів, не говорячи вже про решту країн регіону, де взагалі ще не оформилася ринкова структура якоїсь міри зрілості.

Прагнення наздогнати провідні економіки спричиняє суперечливі наслідки. Воно вимагає як від окремих держав, так і їхніх груп мобілізувати всі доступні можливості для того, щоб визначати своїм авторитетом зміст корпоративних стратегій і лінію поведінки великих суб'єктів господарської діяльності. Іншими словами, структурні форми національних економік, обумовлені місцевими, часто традиційними організаційними моделями виробництва і менеджменту, виробничою інфраструктурою й іншими інституціональними факторами, що чинять визначальний вплив на функціонування відтворювальних механізмів, стають об'єктом пильної уваги держави, у тому числі і для того, щоб забезпечити їхню конкурентноздатність. Однак у нинішніх умовах арабського світу це надзвичайно важка задача для держави. Тут вищим пріоритетом є влада державного апарату, державної бюрократії, що здійснює від імені держави функцію керування економікою, безпосереднього державного господарювання і потужного прямого втручання у виробничий процес. Характерною рисою такої моделі економічної діяльності є невтримне адміністрування і надмірне зловживання державними плановими категоріями і т.п. Це відповідає місцевій господарській традиції, але повсюдно приводить до втрати ефективності багатьох арабських національних відтворювальних організмів, до зниження темпів зростання, до придушення підприємницької ініціативи і до соціального невдоволення.

У Висновках підсумовуються наступні основні положення дисертації, що виносяться на захист:

- Аналіз чинників, які впливали на виникнення та розвиток близькосхідної кризи, дозволяє стверджувати, що від самого свого початку вона була багато в чому обумовлена інтенсифікацією процесів глобалізації міжнародних відносин. З розпадом біполярної системи близькосхідний конфлікт позбавився “соціалістичної компоненти” і дедалі виразніше проявляється у цивілізаційному вимірі. Міжнародний сіоністський рух, який з кінця ХІХ ст. ініціював переселення євреїв до Палестини, був виразником інтернаціоналізації етноконсолідуючих процесів серед єврейської діаспори. В свою чергу, поширення націоналізму в ісламському світі було обумовлено реакцією на тиск західних великих держав, котрі усвідомлювали зростаючу стратегічну важливість ресурсів Близького Сходу, його фундаментальне геополітичне значення. Водночас поширення західних ідеологічних доктрин універсального характеру (націоналізм, соціалізм) дозволяло арабським суспільствам шукати і знаходити різні форми ідеологічної протидії і мобілізації мас, певним чином позиціонувати себе у чинній міжнародній системі.

Стає все більш очевидним, що суперечності глобалізації дійсно деструктивно впливають на формування спільної позиції світового співтовариства націй щодо близькосхідного врегулювання, а кожна нова фаза регіонального конфлікту стимулює розходження у підходах зовнішнього світу до його причин та механізмів розв’язання. Нова геополітична ситуація, у якій вдалося започаткувати єврейську державність після Другої світової війни була віддзеркаленням формування глобальної біполярної системи, коли військово-політичний арабо-ізраїльський конфлікт став зручним полігоном для випробовування геополітичних та ідеологічних стратегій США й СРСР. Біполярний світ ставив перед арабськими політичними режимами регіону вибір лише між двома моделями соціально-політичного та економічного розвитку: прозахідною, зорієнтованою на партнерство з ліберальними потугами євроатлантичного простору, або прорадянською, спрямованою на побудову квазісоціалістичних соціально-політичних систем на ґрунті ідеології арабського націоналізму. Офіційні симпатики США та західного табору — консервативні арабські монархії — завдяки світовій економічній кон’юнктурі, замкненій на енергоносіях і логічній потребі в стабільності арабського експорту нафти, здобули вагомий інструмент консервації соціально-політичної архаїки. У цій ситуації глобалізація виступила амбівалентним чинником: вона, хоча й детермінована дією ліберально-капіталістичної економіки, не може автоматично призводити до лібералізації; це є аргументом на користь твердження про її позаідеологічний об’єктивний характер. Ізраїльська держава як економічна одиниця стала фактично анклавом західного індустріального суспільства у середовищі ісламської цивілізації. Ескалація конфлікту впродовж декількох арабо-ізраїльських війн сконцентрувала економічний та політичний розвиток регіону довкола своєрідної “стабільної нестабільності”, орієнтації на високу ймовірність чергового військового конфлікту, що надавало першість ситуативним військовим союзам на етноконфесійному ґрунті, а не спробам збудувати стабільну систему регіонального розвитку.

Активна дія глобальних конкурентів — США і СРСР — до пори не випускала на поверхню життя арабського світу альтернативних ідеологічних конструкцій. Але з кінця 1970-х рр., коли внаслідок радикалізації шиїтського ісламського руху в опорі вестернізації відбулася Ісламська революція в Ірані, створивши зразок нової моделі розвитку, а СРСР почав програвати глобальні змагання, почала втрачати ґрунт під ногами модель світської мусульманської державності, що трималася на ідеях арабського націоналізму та соціалістичного розподілу. Ця модель надавала стабільність авторитарним напіввійськовим режимам, суттєвим елементом зміцнення та суспільної легітимації яких був постійно діючий конфлікт з Ізраїлем. Тому, попри постійні зусилля з налагодження мирного процесу, конфлікт самовідновлювався. Втім, найбільш стабільні арабські режими (зокрема Єгипет) почали відчувати перспективність сепаратних угод з Ізраїлем через посередництво США, що надавало “малою кров’ю” певних поштовхів їхній економіці та покращувало перспективи долання внутрішніх соціальних проблем. Одночасно це було показником слабкого потенціалу міжарабської інтеграції та принаймні єдності.

- Зникнення СРСР зробило світ у 1990-х роках монополярним, на чолі з надпотугою США, які ствердили свою перевагу в регіоні, особливо з часу першої війни в Затоці (1991). Це означало такі зміни у системних характеристиках близькосхідної кризи, які надавали шанс для врегулювання, оскільки тепер існував лише один безальтернативний арбітр в особі США, які мали усі важелі економічного, політичного та військового характеру для стимулювання діалогу з обох боків. На певний час нова ситуація породила ілюзії можливості подолання нарешті протистояння довкола Ізраїлю. Росія, хоч і зберегла статус коспонсора мирного процесу на Близькому Сході, вже не могла завадити американському проводу виступити в ролі єдиного арбітра. Процес “Осло”, сепаратної домовленості між політичною елітою Ізраїлю та ОВП (без участі решти країн регіону), мав наслідком створення Палестинської національної автономії, що було принципово важливим кроком на шляху до миру. В ізраїльському та палестинському суспільствах це породило сподівання на припинення важкого і надто тривалого конфлікту, тому зроблені поступки були на межі можливого при урахуванні фундаменталістського опору з обох сторін.

- Проте “процес Осло” в силу особливостей близькосхідного конфлікту виявився під загрозою і, врешті, не став остаточним у розв’язанні кризи. Парадоксом ситуації було те, що взаємні поступки були варті чогось лише за умови інтенсивного та послідовного продовження мирного процесу з обох боків, а будь-яка затримка або колізія могла потягти за собою потужне суспільне розчарування і повернення до радикальних однобічних дій. Сепаратність домовленості лише з ОВП обумовила те, що перенесення структур цієї організації (яка тривалий час орієнтувалася на революційну, підривну та терористичну діяльність) до Палестини інституціоналізувало палестинські силові структури під єдиним проводом, для якого мир з Ізраїлем, на думку дисертанта, був лише ситуативною зміною ситуації. Нова Інтіфада з 2000 р. стала виразником цієї ситуації, коли палестинці виступили як зміцніла сила під авторитарним проводом Я.Арафата (навіть частково за ізраїльський кошт), а не розпорошений конгломерат екстремістських угруповань, як це було раніше. Але при тому радикальні рухи, які активізувалися за час цього протистояння, почали становити собою потенційно дестабілізуючий чинник й для офіційного палестинського проводу у разі його переходу на більш помірковані позиції. Це вже дається взнаки після смерті харизматичного лідера Я.Арафата, який протягом дуже тривалого часу консолідував палестинський рух.

Події 11 вересня 2001 р. не змінили принципової розстановки сил в регіоні Близького Сходу, але відкинули на другий план питання ізраїльсько-палестинського замирення, надавши Ізраїлю можливості посилити свій військовий тиск на палестинців в річищі антитерористичної риторики і того факту, що нова атака США проти Іраку на певний час зробила саме їх основним “присутнім” ворогом ісламського світу.

- Геополітична ситуація останніх десяти років вивела на поверхню ті впливи глобалізаційних процесів, які ховалися до цього під гаслами ідеологічного протистояння. І радянський, і західний впливи представляли собою різні форми вестернізації і модернізації, проте соціалістична модель була більш органічною для традиційних шляхів суспільного розподілу, які існували в ісламському світі. В силу стратегічної важливості Близького Сходу для глобальних економічних процесів країни регіону не можуть сподіватися на припинення втручання з боку Заходу. Досвід спроб регіональної інтеграції, яка є сьогодні одним із шляхів колективного подолання соціально-економічних регіональних проблем, доводить, що поки що арабські режими близькосхідного регіону переважно з внутрішньополітичних причин не здатні на досягнення якихось значимих результатів на цьому напрямку. Нав’язлива (в силу своєї безальтернативності) економічна лібералізація з боку світових фінансових установ в контексті соціальних наслідків не сприяє стабільності цих політичних режимів.

- Новий ідеологічний вакуум в атмосфері постійної міждержавної, міжконфесійної та міжетнічної ворожнечі в регіоні висуває на перший план в якості ідеологічної реакції арабського світу повернення до традиційних цінностей ісламу у радикальній формі політичного екстремізму. Показником амбівалентності ролі зовнішніх впливів є те, що лібералізація авторитарних режимів в регіоні найчастіше призводить до встановлення влади ісламських рухів і, як наслідок, явищ, протилежних лібералізації (приклади — післявиборче придушення руху ісламістів в Алжирі та Туреччині, злет екстремізму в Іраку після “замирення”). Тому, з точки зору збереження стабільності регіону напіввійськові авторитарні режими є більшими гарантами, аніж демократія, запроваджена втручанням із зовні. Виразним прикладом “зручності” демократичних форм і процедур для популяризації та зростання впливу екстремістських рухів є перемога ХАМАС на палестинських виборах у лютому 2006 р. Це є також показником ефекту “сніжного кому”