імені Г.С.Сковороди

МАЛИНІНА ІРИНА ОЛЕГІВНА

УДК 371.037(09)(002.5)

Підготовка педагогічних кадрів у Харківській та Київській художніх школах України

(друга половина ХІХ- початок XX ст.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Харків – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат педагогічних наук, професор

Попова Людмила Данилівна, Харківський

національний педагогічний університет

імені Г.С. Сковороди, професор кафедри історії

педагогіки та порівняльної педагогіки.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Танько Тетяна Петрівна, Харківський

національний педагогічний університет

імені Г.С.Сковороди, декан факультету

дошкільного виховання;

кандидат педагогічних наук, доцент

Бабченко Ольга Володимирівна,

Південноукраїнський державний педагогічний

університет ім. К.Д.Ушинського, доцент кафедри

графіки, прикладного мистецтва та методики

художнього навчання.

Провідна установа: Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м. Дрогобич.

Захист відбудеться “18” жовтня 2006 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04. у Харківському національному педагогічному університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. № 216.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61168, Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. № 215-В.

Автореферат розісланий “ 13 ” вересня 2006р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Штефан Л.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і доцільність дослідження. Оновлення змісту професійної підготовки вчителів естетичного циклу здійснюється відповідно до Національної доктрини розвитку освіти в Україні, Національної концепції “Художньо-естетичне виховання”, Концепції громадського виховання особистості в умовах розвитку української державності та інших джерел, що спрямовані на розв’язання актуальних завдань сучасної педагогіки, яка ґрунтується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності. Виховання має спрямовуватися на залучення громадян до глибинних пластів національної культури й духовності, формування в дітей та молоді традиційних цінностей, ідей, поглядів і переконань вітчизняної та світової культур.

На сучасному етапі розбудови української державності, активного пошуку педагогами-науковцями, вченими-мистецтвознавцями, викладачами методистами вищих та середніх навчальних закладів нового змісту, форм і методів підготовки педагогічних та художніх кадрів доцільно звернутися до найкращих надбань вітчизняної педагогічної думки минулого. Аналіз історичної та сучасної педагогічної літератури свідчить про те, що в Україні накопичено певний навчально-виховний досвід організації художньої освіти вчительських кадрів. Саме в ньому можна знайти відповідь на багато запитань, які гостро стоять перед сучасною вітчизняною освітою. Через це набувають актуальності й потребують вивчення питання теоретичної підготовки художньо-педагогічних кадрів у Харківській і Київській художніх школах України, а також аналіз та узагальнення практичної діяльності цих закладів. Покращення шляхів і засобів підготовки художньо-педагогічних кадрів сприятиме вивченню, критичному осмисленню й творчому використанню спадщини прогресивних вітчизняних педагогів, діячів освіти та культури. Періодом становлення й розвитку історико-педагогічної думки України в галузі художньої освіти була визначена друга половина XIX – початок XX ст. Економічний та культурний прогрес у цей історичний період позитивно вплинули на формування національної культури й освіти, становлення та розвиток спеціальних художніх шкіл, підготовку в них педагогічних і творчих працівників.

Значний внесок у розвиток загальнопедагогічних питань вітчизняної художньої освіти другої половини ХІХ – початку ХХ ст. здійснили педагоги-науковці: В. Аскачевський (1904), Д. Багалій (1912), Д. Міллер (1912),
В. Веретенников (1911), Є. Рєдін (1894), В. Стасов (1894) та ін.

Вагомим підґрунтям становлення й розвитку художньої освіти в Харківській та Київській художніх школах були теоретико-методичні праці вітчизняних педагогів-художників М. Раєвської-Іванової та М. Мурашка.

Оглядові окремих аспектів історії художньої освіти кінця ХІХ – початку
ХХ ст. присвячені роботи сучасних учених: М. Безхутрої, Є. Белютіна,
М. Гаврилової, О. Головка, Н. Молєвої, В. Нємцової, М. Ростовцева,
Ю. Турченка, Н. Яворської.

Питання виникнення й розвитку художніх шкіл в Україні висвітлювали в кандидатських дисертаціях та наукових статтях Ю. Турченко (1954),
Л. Соколюк (1987), В. Ворожбіт (2001), але автори цих праць не ставили перед собою завдання систематизувати теоретичні ідеї й узагальнювати практику педагогічної підготовки художників-педагогів у Харківській та Київській художніх школах.

У розглянутих змістовних дослідженнях розкривається загальний стан художньої освіти в Україні, аналізуються окремі питання навчання образотворчого мистецтва. Але в цілісному плані розгляд проблеми становлення й розвитку перших українських художніх шкіл – Харківської та Київської – у період другої половини ХІХ – початку ХХ ст., а також мети, змісту, форм і методів підготовки в них художньо-педагогічних кадрів ретельно не досліджувався.

Таким чином, актуальність обраної теми “ Підготовка педагогічних кадрів у Харківській та Київській художніх школах України (друга половина
ХІХ – початок XX ст.) ” зумовлюється відсутністю комплексних історико-педагогічних досліджень з питань теорії та практики підготовки вчителів і педагогів-художників у Харківській та Київській художніх школах в означених хронологічних межах, а також потребами творчого використання вітчизняного досвіду виховання й навчання художньо-педагогічних кадрів в умовах розвитку системи вищої педагогічної освіти в сучасній Україні.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри історії педагогіки та порівняльної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за колективною темою “Підготовка викладацьких кадрів для середньої та вищої школи в науково-педагогічній спадщині вітчизняних педагогів, діячів освіти й культури ХІХ –
ХХ ст.ст.”. Тему дисертації затверджено вченою радою Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (протокол №2 від 26.02.04р.) та узгоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки й психології Академії педагогічних наук України (протокол №4 від 28.04.2004р.).

Мета дослідження – систематизувати теоретичні ідеї та узагальнити практичну підготовку художньо-педагогічних кадрів у Харківській і Київській художніх школах України досліджуваного періоду, окреслити перспективи використання виявлених здобутків у сучасних умовах.

Відповідно до мети визначені такі завдання дослідження:–

розкрити передумови підготовки художньо-педагогічних кадрів у художніх школах України;–

обґрунтувати етапи становлення та розвитку системи підготовки педагогічних кадрів у Харківській і Київській художніх школах України;–

проаналізувати зміст теоретичної підготовки вчителів і педагогів-художників у художніх школах Харкова та Києва протягом досліджуваного періоду;–

конкретизувати форми та методи практичної навчально-виховної роботи викладачів у Харківській і Київській художніх школах України;–

виявити та узагальнити основні напрями громадсько-педагогічної діяльності вчителів і педагогів-художників художніх шкіл Харкова та Києва;

– розкрити перспективи використання досвіду Харківської та Київської художніх шкіл з підготовки педагогів-художників у сучасних навчальних закладах.

Об'єкт дослідження – процес підготовки педагогічних кадрів у художніх школах України.

Предмет дослідження – теорія і практика підготовки педагогічних та художніх кадрів у Харківській і Київській художніх школах України другої половини ХІХ – початку XX ст.

Хронологічні межі дослідження охоплюють другу половину ХІХ – початок ХХ ст. – період становлення й розвитку художніх шкіл Харкова і Києва, організації підготовки в них художньо-педагогічних кадрів, упровадження художниками-педагогами теоретичних ідей та методів викладання, що, за визначенням академіка О. Сухомлинської, розглядається як період становлення модерної педагогічної думки, педагогічного просвітництва в Україні.
Нижня межа досліджуваного проміжку (друга половина ХІХ ст.) зумовлюється соціально-економічними й освітніми змінами, а також зміною суспільного ладу, що сприяли відкриттю художніх шкіл у Харкові та Києві з базовою підготовкою в них художньо-педагогічних кадрів. Верхня межа (початок ХХ ст.) відзначається початком докорінної перебудови в системі освіти, пов’язаної з реорганізацією художніх шкіл у художні училища.

Методологічну основу дослідження становлять теорія наукового пізнання, положення про діалектичну єдність та взаємозв'язок історії із сьогоденням, історико-педагогічний підхід до аналізу процесів розвитку підготовки художньо-педагогічних кадрів у художніх школах Харкова та Києва, взаємозумовленість соціально-педагогічних явищ і необхідність їх вивчення в конкретних історичних умовах, методологічні положення Національної доктрини розвитку освіти.

Дослідження здійснювалося на основі загальнонаукових принципів історизму, наступності, системності, цілісності та об’єктивності.

Теоретичним підґрунтям дисертації були положення та рекомендації щодо організації навчально-виховного процесу в різних закладах освіти
(В. Гриньова, В. Євдокимов, О. Іонова, В. Лозова, І. Прокопенко, Г. Троцко); наукові розробки з історії освіти України (А. Алексюк, А. Бойко, Л. Вовк,
М. Грищенко, М. Євтух, С. Золотухіна, Л. Попова, О. Попова,
О. Сухомлинська, Л. Штефан); результати дослідження різних аспектів з історії образотворчого мистецтва та художньої освіти (В. Веретенников, Д. Багалій,
В. Бейер, В. Даниленко, О. Жабатюк, П. Жолтовський, Д. Міллер, В. Нємцова,
Є. Рєдін, М. Ростовцев); праці, в яких розкрито особливості художньо-естетичного виховання на різних історичних етапах розвитку українського мистецтва (О. Бабченко, О. Бугайченко, М. Безхутра, М. Гаврилова, О. Головко, В. Стасов, Л. Соколюк, Т. Танько, Ю. Турченко, В. Фоменко, Г. Шевченко,
Н. Яворська).

Методи дослідження. Історико-педагогічний, теоретичний і системно-структурний методи використовувалися з метою систематизації теоретичних художньо-педагогічних ідей та досвіду практичної національно-просвітницької діяльності художніх шкіл Харкова й Києва другої половини ХІХ –
початку ХХ ст.; проблемно-цільовий і порівняльний – для аналізу архівних документів, художньо-педагогічної, мистецтвознавчої та науково-методичної літератури, періодичних видань досліджуваного періоду, матеріалів листування художників-педагогів, спогадів їхніх учнів і сучасників.

Джерельна база дослідження. Під час роботи над дисертацією вивчалися та аналізувалися матеріали чотирьох архівів: Центрального державного історичного архіву України (ЦДІАУ), фонд 707 “Керування Київським Навчальним Округом” та фонд 2162 “Піклувальник Харківського Навчального Округу”, Державного архіву Харківської області (ДАХО), фонд 45 “Харківська міська управа” і фонд 52 “Відкриття музею витончених мистецтв”, Центрального державного історичного архіву Санкт-Петербурга (ЦДІА СПБ), фонд 789 “Академія мистецтв”, архівні фонди Державного музею українського мистецтва (ДМУМ), м. Київ.

У роботі були також використані матеріали Національної наукової бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, Харківської державної наукової бібліотеки
ім. В.Г. Короленка, Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна й Харківської державної академії дизайну і мистецтва, а також бібліотек Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди та методичного кабінету кафедри українського декоративно прикладного мистецтва та графіки зазначеного навчального закладу.

Наукова новизна й теоретичне значення отриманих результатів дослідження полягають у тому, що вперше в історико-педагогічному аспекті здійснено цілісний аналіз теорії та практики підготовки педагогічних кадрів у Харківській та Київській художніх школах України другої половини ХІХ – початку ХХ ст.; розглянуті передумови підготовки художньо-педагогічних кадрів у художніх школах України; обґрунтовано основні етапи становлення й розвитку системи підготовки вчителів і педагогів-художників у Харківській та Київській художніх школах та проаналізовано зміст підготовки педагогічних кадрів у цих школах; виявлено й узагальнено напрями громадсько-педагогічної діяльності вчителів і педагогів-художників цих шкіл; розкриті перспективи використання досвіду досліджуваних художніх шкіл з підготовки педагогів-художників у сучасних навчальних закладах. Подальшого науково-методичного розвитку набула конкретизація форм та методів практичної навчально-виховної роботи викладачів у Харківській і Київській художніх школах.

До наукового обігу введено невідомі й маловідомі архівні дані, які збагачують сучасні знання про підготовку художньо-педагогічних кадрів в Україні другої половині ХІХ – початку ХХ ст. До тексту дисертації ввійшли документи шести архівних фондів, 14 описів, 134 одиниць зберігання, частину яких винесено в додатки.

Практичне значення отриманих результатів визначається тим, що основні науково-методичні наробки, положення й висновки використано в розробці навчального посібника “Образотворче мистецтво” (2003) і робочого зошита “Образотворче мистецтво в світі казки” (2002) для вчителів та учнів перших класів загальноосвітніх шкіл, рекомендованих Міністерством освіти і науки України (лист №1/11 – 2819 від 19.08.2002), (протокол № 4 від 21.06.2002), а також у методичних розробках уроків “Образотворче мистецтво” для вчителів перших класів (2003) та в навчально-методичному посібнику “Великодний сувенір. Українська народна писанка” (2005).

Матеріали дослідження апробовано в навчально-виховному процесі Харківського гуманітарного університету “Народна українська академія“ (довідка №195 від 07.06.05), Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 83 (довідка № 195 від 29.08.05).

Положення та висновки, отримані в ході наукового пошуку, використовувалися й під час розробки лекційного курсу з ”Методики образотворчого мистецтва“ в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди.

Матеріали дослідження також можуть бути використані для розробки навчальних програм спецкурсів у загальноосвітніх та мистецьких освітніх закладах, для організації педагогічної практики й самостійної науково-дослідницької роботи студентів вищих педагогічних навчальних закладів.

Особистий внесок автора в працях, що написані у співавторстві, полягає в поширенні досвіду педагогічної майстерності минулого в сучасних закладах освіти.

Вірогідність та аргументованість результатів дослідження і його основних висновків забезпечуються використанням документів, рукописів та інших художньо-педагогічних матеріалів з чотирьох державних архівів, матеріалів періодичної преси й педагогічної журналістики, маловідомої навчально-методичної та мемуарної літератури, системним аналізом виявлених матеріалів, застосуванням комплексу методів дослідження, адекватних меті, предмету й завданням наукової роботи.

Апробація результатів дослідження здійснювалася шляхом обговорення основних положень дисертації на засіданнях кафедри історії педагогіки та порівняльної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди, на міжнародних науково-практичних конференціях: ”Зміст загальної середньої образотворчої освіти і підготовка вчителів образотворчого мистецтва“ (м. Київ, 2000 р.), ”Наука і освіта – 2005“ (м. Дніпропетровськ,
2005 р.), на підсумковій науково-практичній конференції молодих вчених кафедри педагогіки Харківського державного педагогічного університету
ім. Г.С. Сковороди (м. Харків, 2000 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення та результати дослідження відображено в 9 одноосібних публікаціях, із них 5 – у провідних наукових фахових виданнях, 1 – в інших наукових виданнях, 3 – у матеріалах наукових конференцій, а також – 4 навчально-методичних посібниках, виданих у співавторстві.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (251 найменувань, з них 48 – архівні матеріали), переліку умовних скорочень і додатків на
42 сторінках. Основний зміст дисертації викладено на 198 сторінках. Робота містить 3 таблиці й 4 схеми. Загальний обсяг дисертації становить 258 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми й хронологічні межі дослідження, розкрито її актуальність і доцільність, визначено об’єкт, предмет, мету й завдання, обґрунтовано методологічне підґрунтя та методи дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних висновків, відображено шляхи й форми апробації та впровадження в освітню практику результатів наукового пошуку.

У першому розділі “Ступінь наукової розробки проблеми дослідження” здійснено аналіз історико-педагогічних і сучасних джерел, періодичних видань, які висвітлюють поступовий розвиток та основні напрями художньої освіти в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Цінний внесок у розвиток загальнопедагогічних основ перших навчальних закладів вітчизняної художньої освіти досліджуваного періоду зробили
Д. Багалій, В. Веретенников, Д. Міллер.

У розділі розкрито надбання видатних вітчизняних педагогів-науковців, учених-мистецтвознавців і художників-методистів: М. Безхутрої, Є. Белютіна,
М. Гаврилової, О. Головко, П. Жолтовського, Н. Молеєвої, В. Нємцової,
Є. Рєдіна, М. Ростовцева, В. Стасова, Ю. Турченко, Н. Яворської. З’ясовано що, у своїх працях дослідники висвітлювали загальнопедагогічні й спеціальні аспекти розвитку образотворчого мистецтва в Україні.

Особливостям й напрямкам становлення та розвитку художніх шкіл України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. присвячені статті в сучасній періодичній літературі П. Говдія, О. Півненко, К. Лєпілова, Л. Соколюк,
Б. Угарова, В. Даниленко.

Окремі аспекти виникнення та розвитку художніх шкіл, становлення загальнопедагогічних поглядів в Україні другої половини ХІХ -– першої половини ХХ ст. розглядалися в дисертаційних дослідженнях і наукових статтях Ю. Турченко, Л. Соколюк, В. Ворожбіт.

Розглянуті історико-педагогічні джерела та сучасні праці засвідчили, що проблема, обрана автором для дослідження, комплексно не вивчалася в зазначений період.

У другому розділі “Питання теоретичної підготовки педагогічних кадрів у Харківській та Київській художніх школах України (друга половина ХІХ – початок XX ст.) ” на підставі вивчення й науково-педагогічного аналізу архівних матеріалів, історико-педагогічних джерел, науково-педагогічної літератури та інших видань висвітлено передумови, проаналізовано основні етапи та зміст підготовки вчителів і педагогів-художників у Харківській та Київській художніх школах.

Виявлено, що передумови становлення й розвитку художньої освіти у другій половині ХVIII – першій половині XІX ст. були пов’язані зі зростанням промисловості, містобудування й підвищенням рівня загальної культури та освіти. Опрацьовані історико-педагогічні джерела свідчать про те, що в цей період навчання художників в Україні здійснювалося переважно індивідуально в майстернях. Однак така практика в цих історичних межах не відповідала потребам інфраструктури міст, які зростали, та розвиткові загальної освіти в цілому. Наприкінці зазначеного періоду образотворче мистецтво почали запроваджувати в початкових школах як загальноосвітній предмет, що сприяло підготовці кваліфікованих художньо-педагогічних кадрів.

Вивчення широкого кола історико-педагогічних джерел другої половини ХVІІІ ст. та першої половини ХІХ ст. засвідчило, що першою професійною школою в Російській Імперії, де готували художньо-педагогічні кадри, була Академія мистецтв у Петербурзі, заснована в 1758 році. До того ж слід підкреслити, що на початку ХІХ ст. російська академічна школа малюнка була найкращою в Європі.

Дослідження свідчить, що в Україні найбільш професійно орієнтованою школою з підготовки художньо-педагогічних кадрів була Харківська художня школа, відкрита в 1767 році на базі Харківського колегіуму як “додаткові класи” І. Саблукова. Інші ж художні школи Харкова та Києва, засновані в різні роки цього періоду, зокрема малювальна школа в Києво-Печерській Лаврі
(1763 р.), класи малювального мистецтва в Київській академії -р.) та Харківському університеті (1804 р.), художня школа Х. Буяльського (1850 р.) та класи в Київському університеті (1859 р.), як підтвердило проведене історико-педагогічне дослідження, проіснували нетривалий час.

Організація мережі короткочасних художньо-педагогічних закладів в умовах соціальних та економічних змін у державі підтвердила нагальну потребу створення в Україні закладів з підготовки кваліфікованих художньо-педагогічних кадрів.

Під час дослідження виявлено й схарактеризовано основні етапи становлення й розвитку системи підготовки художньо-педагогічних кадрів у Харківській художній школі М. Раєвської-Іванової (1869 р.) та Київській художній школі М. Мурашка (1876 р.). В основу визначення етапів покладено динамічний розвиток соціально-економічних потреб суспільства в організації спеціальної художньої освіти в Україні досліджуваного періоду.

Перший етап – зародження та відкриття художніх шкіл України (1869 – 1880 рр.) – був пов'язаний з пошуками меценатів, які фінансували та підтримували ці навчальні заклади, та з розробкою керівниками шкіл перших спеціальних і загальноосвітніх навчальних програм. У дисертації показано еволюцію організації навчального процесу в Харківській та Київській художніх школах, починаючи з викладання всіх предметів одним учителем, до додаткового запрошення у 80-х рр. ХІХ ст. викладачів-фахівців.

На цьому етапі значну роль у підготовці педагогів-художників відіграли перші професійні з’їзди, що відбулися в Києві та Харкові, на яких учителі малювання різних навчальних закладів розглядали та обговорювали питання про форми та методи викладання образотворчого мистецтва в загальноосвітніх школах, проводили заняття з методики викладання. Відсутність на з’їздах викладачів з художньою фаховою освітою означала у 80-ті рр. ХІХ ст. гостру потребу тогочасного шкільництва в кваліфікованих художньо-педагогічних кадрах та доцільність їхньої підготовки в спеціальних навчальних закладах.

Другий етап – розквіт художньої освіти в Харкові та Києві (1880 –
1896 рр.) – позначився затвердженням нових статутів, варіативністю навчальних програм, збільшенням кількості учнів, розширенням викладацького складу та розвитком методики викладання, а також відкриттям музеїв, виставок і започаткуванням перших мистецьких бібліотек. Зокрема, в Харківській художній школі М. Раєвської-Іванової в 1893 р. було відкрито першу в Україні бібліотеку мистецтва та методики викладання. Учні шкіл брали участь у конкурсах, ініційованих Петербурзькою академією мистецтв. У 1896 році художні школи України отримали офіційне право на підготовку педагогів-художників.

Третій етап (1896 – 1912 рр.) характеризувався реорганізацією художніх шкіл України, розширенням змісту навчальних програм, упровадженням нових предметів та відкриттям нових класів. Випускникам художніх шкіл надавали офіційне право викладацької діяльності. Художні школи згідно з вимогами Петербурзької академії мистецтв розробляли нові статути. Харківську приватну художню школу М. Раєвської-Іванової було реорганізовано в міську малювальну школу. Київська художня школа М. Мурашка на цьому етапі переживала важкий період через розходження в поглядах викладацького складу на зміст та методи викладання, що сприяло масовому відтоку викладачів школи. Після смерті мецената І. Терещенка в 1901 р. Київську художню школу було закрито, а на її базі створено міське художнє училище. Харківська міська малювальна школа була реорганізована в художнє училище в 1912 р.

У процесі дослідження виявлено основні відмінності в організації навчально-виховної діяльності Харківської та Київської художніх шкіл України. Так, Харківська школа була заснована на особисті заощадження
М. Раєвської-Іванової. Діяльність закладу мала художньо-промислове спрямування підготовки учнів та художньо-педагогічних кадрів. Київська художня школа була відкрита на кошти мецената І. Терещенка. Тому її керівник М. Мурашко не міг утілити в життя всі свої наміри. Ця школа надавала класичну художню освіту. Обидві школи в перші роки існування не мали офіційного права на підготовку художньо-педагогічних кадрів. Згодом випускники шкіл отримали право від Петербурзької академії мистецтв на викладацьку діяльність в усіх загальноосвітніх навчальних закладах.

На підставі порівняльного аналізу навчальних програм зазначених шкіл доведено, що структура і зміст навчання в цих закладах були диференційовані. Підготовка педагогічних кадрів здійснювалася переважно індивідуально. Також зазначено, що Київська художня школа не мала чітко конкретизованого змісту навчальних програм, який постійно змінювався. Установлено, що навчальні програми Харківської та Київської шкіл спрямовувалися на загальний розвиток учнів засобами активних спостережень і малювання з натури, проведення занять на пленері, формування вражень та оціночних суджень, ознайомлення з історією й теорією мистецтв, застосування навчальної інтеграції та міжпредметних зв’язків.

Здійснене дослідження дозволило визначитися з основними напрямами громадсько-педагогічної діяльності викладачів та учнів художніх шкіл Харкова й Києва: це організація художніх виставок у містах та за їх межами; відкриття художніх музеїв; широка художньо-просвітницька робота серед населення.

Таким чином, узагальнення теоретичної підготовки художньо-педагогічних кадрів у Київській та Харківській художніх школах України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. дозволило виділити та схарактеризувати основні етапи функціонування цих закладів, конкретизувати науково-методичні особливості змісту підготовки вчителів і педагогів-художників, які істотно впливали на практичну педагогічну підготовку художніх кадрів.

У третьому розділі “Практична підготовка педагогічних кадрів у Харківській та Київській художніх школах (друга половина ХІХ- початок
XX ст.) ” проаналізована та розкрита навчально-виховна робота викладачів художніх шкіл Харкова й Києва з підготовки вчителів та педагогів-художників, висвітлене методичне забезпечення цих шкіл, виявлено перспективи використання набутого позитивного досвіду підготовки художньо-педагогічних кадрів у сучасних навчальних закладах України.

Проаналізовані архівно-історичні документи свідчать про те, що практична підготовка фахівців у Харківській та Київській художніх школах сприяла утвердженню серед українських педагогів-художників прогресивних поглядів на мету, завдання, форми й методи навчання художньої освіти. У викладацькій роботі впроваджувалися досягнення вітчизняних художників-педагогів таких, як І. Крамськой, І. Рєпін, П. Чистяков, М. Ге, В. Полєнов та ін.

Установлено, що загострення в другій половині ХІХ ст. боротьби в мистецтві між матеріалістичним та ідеалістичним напрямами суттєво вплинуло на визначення форм та методів викладання образотворчого мистецтва.

Дослідження форм і методів навчання в Харківській художній школі засвідчило, що основною їх особливістю було виконання учнями начерків, використання малювання з натури та різних видів наочності. Узагальнення багаторічного досвіду діяльності Харківської художньої школи, критичний підхід до поширених педагогічних поглядів на форми й методи навчання дозволили викладацькому колективу під керівництвом педагога-художника
М. Раєвської-Іванової виробити передову методику навчання на основі малювання з натури та пленерного малюнка, використання вправ з розвитку зорової пам’яті, опори на поступове накопичення знань, індивідуального підходу, паралельного навчання (практичні й теоретичні вправи), створення ради викладачів для оцінювання навчальних робіт за 12-ти бальною системою.

У дисертації також розкрито досвід застосування форм та методів навчання в Київській художній школі. З’ясовано, що педагог-художник
М. Мурашко головне призначення свого закладу вбачав у розвитку в учнів умінь і навичок правдивого, реалістичного відображення довкілля.

У процесі наукового пошуку з’ясовано, що викладачі цієї школи всіляко заохочували учнів до самовдосконалення в навчанні, самостійної творчої роботи під час виконання замальовок з натури та по пам’яті в спеціальних альбомах, акцентуючи увагу на необхідності виховання вразливості й прагнення самостійного спостереження для виконання малюнка.

Проаналізовані архівні документи засвідчують, що Харківська та Київська художні школи наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. свою діяльність спрямовували на поширення культури українського мистецтва серед широких верств населення. У цих школах постійно організовувалися виставки учнівських робіт, які давали учням можливість не тільки показати рівень своєї підготовки, а й познайомити батьків і мешканців міста з якістю підготовки випускників та з художніми новинами.

У процесі дослідження з’ясовано, що під керівництвом викладачів Київської художньої школи з метою стимулювання та мотивації зацікавленості учнів навчально-виховною та мистецькою роботою з 1885 р. почали випускатися руко-писні журнали „Палітра” та „Школяр”, а з ініціативи учнів
Г. Дядченка, В. Андреєва, Є. Мурашка на чолі із С. Костенком – журнал „Учень”. Важливо відзначити що вперше в Україні, незважаючи на заборону тогочасним урядом Російської Імперії, шкільні журнали видавалися українською мовою. Випуск журналів самими учнями створював цікаву й творчу атмосферу в навчальному закладі.

Вивчення та аналіз історико-педагогічних джерел засвідчили, що навчальні посібники М. Раєвської-Іванової і М. Мурашка, методичні наробки цих педагогів-художників сприяли запровадженню образотворчого мистецтва як навчального предмету в практика більшості початкових шкіл України.

Дослідження також засвідчило, що художньо-педагогічна система в Харківській та Київській школах малювання напрацьовувалася з урахуванням позитивного досвіду тогочасної вітчизняної педагогіки й світового досвіду художньої освіти. Підтвердженням цього було використання іноземних методик та навчальних посібників (Браубах, Газер, Гальяр, Гербарт, Денцель, Дістервег, Дюпуї, Пімейєр).

Аналіз підручників та посібників, підготовлених М. Раєвською-Івановою та
М. Мурашком показав, що подані в них малюнки відзначалися чіткістю форм і ліній, доступністю й цікавістю сюжету, розташовувалися за складністю, відповідали віковим особливостям учнів, були сучасними за змістом і тематикою. Методичний аспект викладу матеріалу ґрунтувався на рекомендаціях художників-педагогів М. Ге, І. Крамського, І. Рєпіна, П. Чистякова. Зміст посібників пов’язувався з національними традиціями вітчизняної культури, героїчними сторінками історії.

Узагальнення практичної діяльності Харківської та Київської художніх шкіл дозволяє стверджувати, що викладацький склад та учні цих закладів здійснили цінний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва та підвищення загального культурного рівня населення своїх міст. Підтвердженням цього була плідна науково-педагогічна й творча діяльність викладачів і випускників шкіл – Є. Агафонова, А. Бекетова, В. Беклешева, Л. Бріалова,
В. Бялинського-Бірулі, С. Васильківського, Є. Вжеща, О. Виєзжева,
М. Врубеля, Г. Дядченка, І. Їжакевича, С. Костенка, Ф. Красицького,
К. Кричевського, П. Крюкова, О. Моравова, О. Мурашка, Г. Нестерова,
М. Пестрикова, К. Первухіна, М. Пимоненка, Г. Світлицького, В. Сєрова,
І. Селезньова, М. Ткаченка, Н. Уварова, П. Шевченка, Г. Шмідта, Г. Штоха та інших митців.

У дисертації висвітлено перспективи використання досвіду досліджуваного періоду з підготовки педагогів-художників на художньо-графічних факультетах вищих педагогічних навчальних закладів та в творчих установах сучасної України.

Порівняльний аналіз змісту, форм і методів підготовки педагогів-художників у художніх школах Харкова та Києва досліджуваного періоду засвідчив, що сьогодні недостатньо уваги приділяється таким навчальним предметам, як пластична анатомія, зображення об’ємних фігур на площині (перспектива), міміка обличчя. Доцільно також запровадити в підготовці сучасних педагогів-художників такі форми роботи, як інтегровані заняття з малюнка, живопису та скульптури, розвиток зорової пам’яті, вміння словесно обґрунтовувати вирішення поставлених практичних завдань, обговорення методичною Радою факультету студентських семестрових робіт у присутності учнів, проведення студентами старших курсів занять з фахових дисциплін на молодших курсах та організацію систематичних виставок робіт студентів і викладачів.

Корисним надбанням малювальних шкіл минулого в підготовці художньо-педагогічних кадрів для сучасності є громадсько-педагогічна діяльність викладачів та учнів цих закладів. До просвітянської програми названих малювальних шкіл входили організація й участь викладачів та учнів у художніх виставках у містах і за їх межами та в реставраціях пам’ятників архітектури.

Таким чином, у перспективі використання набутого досвіду підготовки художньо-педагогічних кадрів у сучасних навчальних закладах передбачає відмову від пошуку універсальних форм, методів, прийомів навчання й виховання та поширення варіативності залежно від індивідуальних здібностей та особливостей кожної людини. Освіта має повертатися до формули класичної давнини (вчимося не для школи, а для себе), орієнтованої на відродження національних культурно-історичних традицій. Згідно з цією тенденцією пріоритетними стають самопізнання, самореалізація, індивідуальний підхід до формування особистості та свобода розвитку її художньо-творчих задатків.

Автором у співавторстві розроблено навчально-методичні посібники для викладання образотворчого мистецтва в загальноосвітніх школах України з урахуванням кращих наробок, виявлених під час дослідження.

Покращення потребує й виховний аспект вивчення дисциплін мистецького циклу, спрямованого на виявлення, вдосконалення й розвиток традицій вітчизняної художньої педагогіки викладачами й випускниками-спеціалістами художнього профілю. Слід зазначити, що в сучасних науково-педагогічних працях та дослідженнях цей аспект вітчизняної педагогічної історії є маловивченим.

Систематизація теоретичних питань та узагальнення досвіду підготовки педагогічних кадрів у Харківській і Київській художніх школах України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. дозволили зробити такі висновки.

1. Під час наукового пошуку з’ясовано, що формування художньої освіти в другій половині ХVIII – першій половині XІX ст. було пов’язане з розвитком культури й загальної освіти. Наприкінці зазначеного періоду образотворче мистецтво почали запроваджувати в початкових школах як загальноосвітній предмет. Зростання темпів промисловості й містобудування, підвищення рівня загальної культури сприяли обґрунтуванню доцільності оволодіння учнями теоретичними знаннями, графічними вміннями та навичками, що зумовило важливість малювання як загальноосвітнього предмета та запровадження відповідної підготовки кваліфікованих художньо-педагогічних кадрів.

2. Визначено та обґрунтовано основні етапи становлення та розвитку підготовки художньо-педагогічних кадрів у Харківській (1869) та Київській (1876) художніх школах. Критерієм виділення етапів покладено динамічний розвиток соціально-економічних потреб суспільства в організації спеціальної художньої освіти в Україні досліджуваного періоду, а також визначення офіційного статусу образотворчого мистецтва як навчального предмету в загальноосвітніх школах. Перший етап (1869 – 1880 рр.) – зародження та відкриття спеціальних шкіл, пошук підтримки у фінансуванні та організації роботи закладів, формування змісту фахової та загальноосвітньої підготовки. Другий етап (1880 – 1896 рр.) пов'язаний з розширенням навчальних програм, затвердженням нових статутів, збільшенням кількості учнів, розширенням викладацького штату; відкриттям музеїв, організацією виставок і першої бібліотеки мистецтва та методик викладання. Третій етап (1896 – 1912 рр.) характеризувався розквітом вітчизняної художньої освіти, відкриттям Харківської міської художньої школи, переглядом та розширенням змісту навчальних програм, розколом поглядів на статут і викладання в Київській художній школі; отриманням офіційного права на підготовку художньо-педагогічних кадрів; перетворенням Харківської (1912) та Київської (1901) художніх шкіл на художні училища.

3. Аналіз теоретичного змісту підготовки художників-педагогів у художніх школах Харкова та Києва другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. довів, що програма Харківської художньої школи будувалася з урахуванням потреб контингенту учнів. Навчальний процес починався одночасно для всіх учнів, у вересні. Навчальний рік тривав до кінця травня та поділявся на два семестри, влітку проводили художні практики на відкритому повітрі (пленер). Доведено, що наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. шкільна програма була розширена новими спеціальними предметами. З 1889 р. змінено організацію навчального процесу: заняття проводилися в різний час, окремо в загальномалювальних, додаткових і спеціальних класах. Учні залежно від рівня підготовки поділялися на групи. Навчальна частина школи складалася з художнього й загальноосвітнього відділів. У 1902 р. були переглянуті й удосконалені програми аудиторних ранкових та вечірніх занять.

Київська художня школа характеризувалася особливою організацією навчального процесу: учні могли вступати до неї протягом усього навчального року й відвідувати заняття за вільним індивідуальним графіком.

У процесі аналізу навчальних програм, розроблених в Харківській та Київській художніх школах, було визначено, що змістовно вони спрямовувалися на загальний розвиток учнів через активні спостереження та малювання з натури, заняття на пленері. Оригінальні підходи до навчання виявлялися в методичних прийомах: формування творчих вражень та оцінних суджень, ознайомлення з історією й теорією мистецтв, застосування навчальної інтеграції та міжпредметних зв’язків.

4. Узагальнення досвіду нових форм та методів практичної навчально-виховної роботи викладачів Харківської та Київської художніх шкіл свідчать про те, що викладачі широко використовували методику послідовного вивчення матеріалу, перехід від легкого до складного, стимулювали пізнавальну та самостійну діяльність у процесі аудиторних та позакласних занять, здійснювали диференціацію. Великого значення викладачі художніх шкіл надавали зв'язку навчання з життям та навколишньою дійсністю. Учні мали можливість оволодівати знаннями щодо розуміння мистецтва та вміннями висловлювати свої судження з питань художнього відображення дійсності, формувати естетичні поняття, художній смак. На заняттях викладачі виховували в учнів емоційне ставлення до навчального матеріалу.

5. Виявлено основні напрями громадсько-педагогічної діяльності вчителів і педагогів-художників малювальних шкіл Харкова та Києва. Показано, що протягом багатьох років ці художні школи були справжніми художньо-педагогічними осередками України, згуртовували навколо себе всі місцеві, особливо молодіжні, художні сили, проводили роботу з організації перших художніх виставок та лекцій, популяризували українське реалістичне мистецтво через відкриття художніх музеїв. З метою стимулювання зацікавленості учнів у навчальному процесі та їхнього творчого зростання художні школи Харкова й Києва брали участь у виставках і конкурсах, ініційованих викладачами шкіл, Петербурзькою академією мистецтв. Учні Київської художньої школи також брали участь у масштабних реставраціях архітектурних споруд міста.

Дослідженням визначено, що шкільні рукописні журнали, які випускалися учнями Київської художньої школи „Палітра”, „Школяр” та „Учень” вперше в Україні, незважаючи на заборону тогочасним урядом Російської Імперії, видавалися українською мовою.

6. Розкрито перспективи використання набутого досвіду підготовки художньо-педагогічних кадрів у сучасних навчальних закладах України. Зокрема, вихованню національної художньої культури школярів, студентів, викладачів навчальних закладів сучасної України сприятиме:

- залучення вчителів, викладачів середніх і вищих навчальних педагогічних та спеціальних закладів, представників громадських молодіжних організацій до вивчення національної художньо-педагогічної культури, її спадщини;

- використання в художньо-педагогічній підготовці теоретичних художніх понять та академічних принципів художньої освіти, ретроспектива підходів до розробки змісту й методики навчальної і позанавчальної роботи в сучасних загальноосвітніх, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах;

- формування особистості майбутніх учителів, педагогів-художників, викладачів середніх і вищих навчальних закладів на зразках творчої спадщини вітчизняних педагогів та митців другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Проведене дослідження не вичерпує багатоаспектності розглядуваної наукової проблеми. Подальшої розробки потребують питання порівняльного аналізу підготовки художньо-педагогічних кадрів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в Україні й у західноєвропейських країнах та науково-педагогічна діяльність художніх училищ Харкова та Києва першої половини ХХ ст.

Основні результати дисертаційного дослідження висвітлено в таких публікаціях автора:

Статті в наукових фахових виданнях

1. Малиніна І.О. Підготовка педагогічно-професійних кадрів у Харківській художньій школі (кінець ХІХ сторіччя – початок ХХ століття) // Педагогіка та психологія. – Зб. наук. пр. – Харків: Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, 2003. – Вип. 23. – С.54–58.

2. Малиніна І.О. Педагогічні принципи Київської рисувальної школи кінця ХІХ ст. // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки. – Зб. наук. пр. – Київ-Запоріжжя. – 2003.– Вип. 26. – С.284–288.

3. Малиніна І.О. Громадсько-педагогічна діяльність художньої школи Києва (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки. – Зб. наук. пр. – Київ-Запоріжжя. – 2004 – Вип. 30. – С.212–216.

4. Малиніна І.О. Основні напрями громадсько-педагогічної діяльності майбутніх учителів і творчих працівників художньої школи Харкова (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Педагогіка та психологія. – Зб. наук. пр. – Харків: Харківський державний педагогічний університет
ім. Г.С. Сковороди, 2004. – Вип. 25. – С. 193–200.

5. Малиніна І.О. Форми і методи практичної підготовки вчителів і педагогів-художників у Харківській та Київській художніх школах України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Теорія та методика навчання та виховання. – Зб. наук. пр. – Харків: Харківський національний педагогічний університет
імені Г.С. Сковороди, 2005. – Вип. 15. – С.106–111. Статті в інших виданнях

6. Малиніна І.О. Розвиток художніх шкіл на Слобідській Україні у другій половині ХVІІІ – початок ХІХ ст. // Нариси досліджень у галузі гуманітарних наук у педвузі. – Зб. наук. пр. – Донецьк: Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов ім. Н.К.Крупської, 2001.– Вип.IV – Т.1 – С. 98.

Матеріали