КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 39(477)

ПІДГОРНА ЛІЛІЯ МИКОЛАЇВНА

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ МИКОЛИ КОСТОМАРОВА

(МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)

10.01.07 – фольклористика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури Волинського державного університету імені Лесі Українки

Науковий керівник доктор філологічних наук, професор

Давидюк Віктор Феодосійович

Волинський державний університет

імені Лесі Українки

професор кафедри української літератури

Офіційні опоненти доктор філологічних наук, професор

Качкан Володимир Атаназійович

Івано-Франківська медична академія

завідувач кафедри українознавства

кандидат філологічних наук, доцент

Янковська Жанна Олександрівна

Національний університет „Острозька Академія”

доцент кафедри культурології та філософії

Провідна установа Національний педагогічний

університет імені Михайла Драгоманова

Міністерства освіти і науки України,

м. Київ

Захист відбудеться „22” _вересня_ 2006 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ, бульв. Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені Михайла Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ, вул.. Володимирська, 58

Автореферат розіслано „17” серпня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

доцент Л. О. Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дисертаційної теми. Микола Костомаров належить до тієї плеяди піонерів української фольклористики, які визначали шлях її розвитку на багато років вперед. Тому вивчення його творчості набуває актуальності з кожним новим етапом розвитку цієї науки. Зацікавлення його багатогранною діяльністю попри різні ідеологічні заборони, не послаблювалося навіть у роки радянської тоталітарної системи. Водночас певні політичні застороги, щодо цієї визначної постаті, які існували в радянський період, не давали змоги розкрити значення М. Костомарова в повному обсязі. Не винятком у цьому була і фольклористична діяльність ученого.

Фольклористична діяльність ученого, зокрема й методологічний аспект, частково розглянуто у дослідженнях учених ХІХ – поч. ХХ ст. : О. Пипіна, В. Науменка, М. Драгоманова, М. Сумцова, О. Огоновського, Л. Білецького; сучасних дослідників: Т. Комаринця, М. Яценка, Л. Смілянської, Б. Кирдана, В. Качкана, М. Дмитренка, Я. Гарасима. Однак фольклористична діяльність М. Костомарова загалом та методологія його фольклористичних досліджень зокрема ще не були предметом окремого дослідження.

В історії української фольклористики (як і російської), української літератури та етнографії фольклористична діяльність ученого була висвітлена доволі скупо або взагалі була поза увагою. Це було пов’язано з тим, що постать цього видатного українського мислителя, історика, письменника, фольклориста М. Костомарова в радянські часи не “вписувалася” в різноманітні псевдонаукові схеми, тому окремі її аспекти почасти висвітлені тенденційно й досі. Тепер, коли праці вченого перевидано, потребує нового прочитання вся його наукова спадщина, й фольклористична передусім.

Фольклористичні концепції вченого, методологія його досліджень з українського та слов’янського фольклору становлять помітний крок у розвитку української та світової фольклористики. З уваги на це фольклористичні ідеї М. Костомарова потребують системного розгляду в контексті сучасних йому тенденцій української та зарубіжної фольклористики, що дасть змогу повніше, ніж це було досі, з’ясувати і місце української науки про народну творчість в європейській фольклористиці першої половини ХІХ ст.

Ґрунтовного осмислення вимагає глобальне питання методології вченого і таких аспектів її інтерпретації, як еволюція усної словесності, історизм, діалектика національного й загальнолюдського, символіка, естетична вартість.

Важливим є й питання ролі М. Костомарова у виробленні наукової методики фольклорних записів. Хоча окремі з них частково порушували дослідники різних поколінь, однак узагальнювальної праці про ці аспекти наукової творчості нема й досі. Можливість усебічного й неупередженого вивчення його наукової спадщини з’явилася лише з відновленням української державності.

Методологічні засади наукової діяльності М. Костомарова обговорювало багато науковців. Зокрема Л. Білецький, даючи класифікаційну систему наукових шкіл у літературознавстві та фольклористиці, відніс фольклористичний доробок ученого до історичної, культурно-історичної та символічної шкіл; О. Колесса відніс його винятково до романтиків; М. Яценко вбачав у ньому представника культурно-історичної школи; Я. Гарасим акцентує увагу на культурно-історичній концепції ; М. Дмитренко виявив в його фольклористичних працях характерні риси міфологічної та культурно-історичної шкіл.

Теоретичну оцінку науково-публіцистичних, полемічних та етнографічних праць М. Костомарова дав М. Грушевський. Про зацікавлення М. Костомарова слов’янською міфологією довідуємося з листування М. Костомарова та І. Срезневського.

Дослідники переважно акцентували на окремих фактах життя і наукової діяльності М. Костомарова. До прикладу, Н. Білозерська, М. Вороний, В. Міяковський писали про інтерес М. Костомарова до народної пісні, про працю вченого над вивченням фольклору того чи того регіону.

Едиторській діяльності українських фольклористів першої половини ХІХ ст., зокрема М. Костомарова, присвячена монографія Б. Кирдана, у якій автор акцентував на діяльності М. Костомарова переважно як збирача творів усної народної словесності.

Окремих аспектів фольклористичної діяльності М. Костомарова у своїх працях торкалися такі сучасні дослідники, як М. Яценко, Т. Комаринець, Л. Смілянська, В. Івашків, Я. Гарасим. Саме М. Яценкові належить спроба інтерпретувати спадщину М. Костомарова в контексті тогочасних фольклористичних досліджень у Європі.

Назріла проблема вимагає нового системного вивчення фольклористичної спадщини М. Костомарова, який своїми науковими дослідженнями усної словесності зробив вагомий внесок у розвиток і української, і європейської фольклористики. Вивчення методологічного аспекту фольклористичних студій М. Костомарова – одна з найважливіших віх на цьому шляху, оскільки без неї взагалі неможливо осягнути загальну значущість наукового доробку в галузі фольклористики.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Робота була розпочата і виконувалася під час навчання в аспірантурі на кафедрі української фольклористики Львівського національного університету імені Івана Франка, а завершена на кафедрі української літератури Волинського державного університету імені Лесі Українки.

Напрям дисертації узгоджений із науковими програмами та навчальними планами кафедри української фольклористики імені Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка, зокрема, відповідає кафедральній темі “Актуальні проблеми теорії фольклору та історії української фольклористики” та кафедри української літератури Волинського державного університету імені Лесі Українки „Історично – естетичні аспекти української літератури: традиції та сучасність”.

Мета дисертації – цілісно розглянути методологію фольклористичної спадщини М. Костомарова, визначити місце вченого серед сучасних йому шкіл і напрямів, осмислити вагу його методологічно-концептуальних принципів для української та європейської фольклористики.

Реалізація цієї мети зумовила розв’язання конкретних історико-теоретичних і практичних завдань:

- розглянути процес формування концептуальної парадигми романтизму та застосування і розвиток її у фольклористичній спадщині М. Костомарова;

- обґрунтувати й узагальнити науково – методичні принципи збирання і записування творів усної словесності в інтерпретації ученого;

- показати процес становлення на засадах позитивізму української культурно – історичної школи та участі, ролі й значення М. Костомарова в розробленні її методологічних принципів;

- показати наукову цінність і новизну генологічної концепції усної словесності ученого;

- вивчити динаміку та еволюцію методологічних уподобань українського фольклориста.

Методологічною основою дисертації стали наукові розробки українських та зарубіжних фольклористів: Й. Гердера, М. Максимовича, О. Бодянського, О. Потебні, М. Драгоманова, М. Грушевського, Л. Білецького, О. Лосєва, Дж. Кокк’яри, Я. Козачка, М. Дмитренка, Я. Гарасима. Методика дослідження підпорядкована основним завданням дисертації і має комплексний характер.

Для дослідження теоретично-методологічних і практично-пошукових завдань важливим є застосування системи спеціальних дослідницьких підходів та методів, зокрема, біографічного, історико-порівняльного, типологічного, генетичного, ареального тощо.

Теоретичним підґрунтям до вивчення динаміки розвитку фольклористичної думки в Україні послужили праці сучасних українських фольклористів І. Денисюка, Н. Шумади, В. Бойка, В. Качкана, Л. Дунаєвської, В. Погребенника, В. Давидюка, Л. Копаниці, О. Таланчук, Н. Малинської, В. Буряка, І. Зварича, В. Сокола, Ж. Янковської.

Предмет дослідження – еволюція фольклористичної думки середини ХІХ ст. та місце Миколи Костомарова в контексті тогочасних наукових шкіл, особистий внесок вченого в розвиток теоретичних основ української фольклористики.

Об’єктом дослідження були фольклористичні праці М. Костомарова. Окремі висновки і спостереження фольклориста містяться також у його літературознавчих та історіософських дослідженнях і рукописних матеріалах, що зберігаються у Відділі рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики й етнології імені М. Рильського НАН України, відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, Львівському обласному архіві, Центральному державному історичному архіві у Львові. Використано також його фольклорні записи, матеріали преси, фактологічні дані української наукової літератури.

Наукова новизна дисертації у тому, що це:

- перше комплексне дослідження методології фольклористичної спадщини Миколи Костомарова, в якому наукові методи вченого поставлено в контекст і української, і загальноєвропейської науки про народну творчість;

- уперше звернено увагу на розроблення вченим генологічної концепції українського фольклору, чимало положень якої актуальні дотепер;

- аналіз наукових праць дослідника дає змогу по-новому окреслити й значення української фольклористики в розвитку основних європейських тенденцій цієї науки загалом.

Практичне значення одержаних результатів. Окремі положення цієї дисертації можуть бути використані для узагальнювальних праць з історії української фольклористики, лекційних і спеціальних курсів з цього ж предмета, написання підручників, укладання хрестоматій, методичних праць з історії української фольклористики для студентів-фольклористів та етнологів.

Особистий внесок здобувача полягає в системному, комплексному аналізі методологічних засад М. Костомарова в галузі фольклористики та його значущості в її історії. Результати дисертації здобуті самостійно.

Апробація результатів дисертації. Окремі наукові положення дисертації доповідалися на таких наукових конференціях та семінарах: регіональні наукові читання “Фольклор у духовному житті українського народу” (24–25 січня 1991 р., м. Львів), Всеукраїнська наукова конференція “Проблеми української фольклористики” (27–28 квітня 1993 р., м. Львів), всеукраїнська наукова конференція “Українське козацтво: історія і сучасність”, присвячена 400-річчю від дня народження гетьмана Богдана Хмельницького і 345-річчя Зборівської битви (17–19 жовтня 1994 р., м. Тернопіль), Міжнародна конференція “Українська філологія: школи, постаті, проблеми”, присвячена 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (23–25 жовтня 1998 р., м. Львів), міжнародні науково-практичні читання “Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків”, присвячені пам’яті українського фольклориста Михайла Пазяка (23–24 травня 2000 р., м. Київ), всеукраїнська наукова конференція “Родина Колессів у духовному та культурному житті України кінця ХІХ–ХХ століття (з нагоди 130-річчя з дня народження Філарета Колесси) (22–24 листопада 2001 р., м. Львів), наукова конференція “Актуальні проблеми україніки”, присвячена 75-річчю з дня народження професора Теофіля Комаринця (18–19 квітня 2002 р., м. Львів), а також щорічних звітних конференціях викладачів та аспірантів Львівського національного університету імені Івана Франка.

Публікації. Основні положення та результати дослідження викладено у восьми наукових публікаціях, три з яких вміщено в наукових фахових виданнях ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (335 позицій). Загальний обсяг дисертації – 220 сторінок, із них 192 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність, мету і завдання дослідження, його зв’язок із науковими програмами та навчальними планами, визначено наукову новизну одержаних результатів та їх практичне застосування, подано інформацію про апробацію матеріалів дисертації на наукових конференціях і семінарах, висвітлення її основних результатів у наукових публікаціях.

У першому розділі “Романтична концепція Миколи Костомарова” акцентовано на тому, що початки діяльності М. Костомарова випали на той період, коли відбувалося становлення фольклористики як науки. Тому фольклористи переважно були водночас і збирачами, і дослідниками народної творчості. Великий інтерес до неї був зумовлений передусім тим, що в її текстах дослідники прагнули відшукати сліди давньої історії, окрушини давніх міфів, а також збагнути дух народу, вплив історичного минулого на формування ареальних і національних типів культур тощо. Типовим представником фольклористики свого часу був і М. Костомаров. Сформувавшись як науковець у лоні харківської історико-філологічної школи, він був однаковою мірою і істориком, і філологом, про що свідчить хоча б те, що першу маґістерську дисертацію він писав з історії, а другу – з фольклористики. Це виразно відбилося на характері та спрямуванні його фольклористичних студій.

Перші фольклористичні праці вченого написані на методологічних засадах романтичної критики. До таких належать “Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке” (1843), більша частина тексту його маґістерської дисертації “Об историческом значении русской народной поэзии” (1843), статті “Литовская народная поэзия” та “Две русские народности”(1861) та інші.

У творчій спадщині М. Костомарова 1840--х років центральне місце посідає ідея народності, яку він послідовно витримував у праці “Об историческом значении русской народной поэзии”. Учений зазначав, що українська мова до того часу майже не мала писемних пам’яток, проте зберігалася у народних піснях і казках. Специфіку єднання літератури з фольклором М. Костомаров вбачав у тому, що “рухи серця”, які в народних піснях виявляються невидимо, невловимо, письменник поєднує з думкою, втілює в образи й картини, через які воно стає зрозумілішим, яснішим.

У праці “Об историческом значении русской народной поэзии” М. Костомаров дійшов висновку, що народна оцінка, яка міститься у фольклорі, часто суперечить історичним фактам, але, за висловом І. Франка, саме вона має право на остаточну правду, бо генетично закладається в свідомості мас.

Дослідники зазначали, що та частина праці “Две русские народности”, яка стосується фольклору, частково перегукується з його дисертацією “Об историческом значении русской народной поэзии”, особливо там, де йдеться про поетику народно-календарних циклів. М. Костомаров переконливо довів велику різницю в морально-естетичному коді українців і росіян. І хоч це питання не було новим для молодої української фольклористики, бо ще М. Цертелєв, порівнюючи російські та українські пісні, писав, що “перші часто віддають грубістю і дикістю уподобань, в останніх завжди відбивається бажання слави, любові й свободи”. Саме М. Костомаров зумів пояснити таку відмінність фольклорного мислення цих двох народів на генологічному рівні. Зауваживши, що в російських піснях переважає епічний стрижень, а в українських - ліричний, він зазначив, що пісенна епіка – це загалом риса азійської культури, ліричне вираження почуттів властиве європейській.

Ще однією відмінністю російських та українських пісень М. Костомаров вважав незначну присутність образів природи в російських і надзвичайно помітну в українських пісенних текстах. У цьому плані не випадковою була його праця “Литовская народная поэзия”. За спостереженням ученого, литовські пісні й перекази мають багато спільних ознак зі слов’янськими і за духом, і за формами образного мислення. У литовських піснях реалії життя перебувають у нерозривній органічній єдності з природою. Поціновуючи поетику литовської народної поезії, дослідник виокремив її характерні особливості: “глибокі і ніжні почуття”, “слабкі пристрасті”, “обмежені бажання”, яскрава “насолода на лоні природи”; бажання “роздумувати”, “немає ворожнечі, заздрості”, присутність духу “невимушеної моралі і делікатності”. Важливими змістовими ознаками литовських пісень учений вважав теми єднання людини з природою, кохання. Це дало йому підставу зробити висновок, що литовці в житті й у поезії є перехідними від дієвої індоєвропейської натури до страждального побуту фінських народів.

Таке означення особливостей національного характеру, на формування якого вплинуло географічне довкілля, відповідало поглядам Й. Гердера, які стали основою концепції критичного романтизму, що панував у Європі до середини ХІХ ст . За Л. Білецьким, романтична концепція була частиною української історичної школи. Адже коли представники науково-романтичної ідеології зіткнулися з проблемою, які твори “найхарактеристичніші” для розуміння народного духу, то переконалися: що давніший твір менше містить історичних впливів, а більше “вражає нас своєю споконвічністю та національністю”. На підставі цього врешті і постав “принцип історичного досліду культурних виявів народного духу”. Цю тезу підтримали й деякі сучасні послідовники видатного теоретика. Наприклад, Я. Гарасим, у науково-романтичному критицизмі вбачає питомі ознаки культурно-історичної школи, а М. Дмитренко романтичний напрям української фольклористики розглядає як частину культурно-історичної школи, хоч і вказує лише на тенденції поступу її теоретичних засад від романтизму до позитивізму.

Загальна тенденція руху від класицистичного до просвітительського і романтичного розуміння фольклору полягала у зміцненні розуміння народної творчості як феномену культури кожного народу, що безпосередньо вплинуло і на романтичну концепцію вивчення фольклору. Однак, як тільки фольклористи збагнули цю особливість і почали враховувати її у своїх працях, вони перестали бути репрезентантами того методу, який традиційно визначився як науково-критичний романтизм.

Романтична концепція у фольклористичній діяльності М. Костомарова не вичерпується 1840-ми роками. Окремі її вияви містяться у працях “Об отношении русской истории к географии и этнографии”, “Великорусская народная песенная поэзия” та інших. В останній праці, яка фактично була рецензією на збірник російських народних пісень П. Шейна, вчений зазначав, що в дослідженні народних пісень важливими є такі чинники, як: місцевість, умови життя і народного побуту, за яких народні пісні виникають, зберігаються, поширюються, видозмінюються.

Теоретичні погляди стосовно ставлення до текстів народної творчості як до документів, вироблені в руслі концепцій Й. Гердера, на практиці найповніше виявилися у виданні корпусу текстів усної словесності П. Чубинського, який здійснювався під його науковим наглядом. Саме преромантична концепція Й. Гердера привела цього вченого до усвідомлення особливостей нашої національної ідеї, прагнення розкрити український характер для самих українців, акцентуючи на етнопсихологічних перевагах українця над росіянином, по суті він виховував почуття самоповаги в тих українців, у яких національні почуття були відсутні, а українське коріння глибоко приховане.

У другому розділі “Культурно-історична парадигма Миколи Костомарова” розглянуто процес становлення української культурно-історичної школи та з’ясовано участь і значення М. Костомарова в розробленні її методологічних принципів.

Питання причетності М. Костомарова до постулатів культурно-історичної школи найпроблемніше в його фольклористичній діяльності. За припущеннями деяких українських дослідників, у застосуванні цього методу він випередив навіть його засновника й теоретика І. Тена. Частково це відповідає дійсності. Водночас культурно-історична спадщина М. Костомарова досить скромна.

Відомо що, в другій половині ХІХ ст. французький філософ І. Тен запропонував новий підхід до інтерпретації явищ культури, згідно з яким у мистецьких творах слід шукати передусім відображення душі народу й історичного моменту розвитку літератури, встановивши між національним духом і тим чи тим твором певний зв’язок. Учений запропонував розглядати кожен такий твір із позицій “раси”, “середовища” й “історичного моменту”, що передбачало розгляд художнього твору як вияву “духу народу” в різні історичні моменти його життя. В інших аспектах аналізу літературного твору І. Тен практично повторив концепції Й. Гердера. Тому різниця між культурно-історичною і романтичною школами на перший погляд не помітна, що її не завжди вловлюють навіть дослідники методології. Водночас культурно-історична школа ґрунтується на засадах філософії позитивізму, а тому її представники сприймають словесний твір як вияв тієї епохи, в яку він зафіксований.

Саме з таких методологічних позицій написаний розділ “Историческая жизнь русского народа” в дисертації М. Костомарова “Об историческом значении русской народной поэзии”. Щоправда, цих засад молодий дослідник витримати до кінця так і не зумів, чому завадило використання концепцій Й.- Г. Гердера. Культурно - історичну концепцію цього розділу визначила присутність у ньому концепту історичного моменту, якого не помітно в інших місцях дисертації.

“Ступінь історичної достовірності”, за визначенням М. Яценка, який також відповідає позитивістичним критеріям культурно-історичної школи, М. Костомаров поклав в основу класифікації фольклорних текстів у збірнику “Народные песни, собранные в Западной части Волынской губернии в 1844 года”. Виразні елементи історичного позитивізму властиві й статті “Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях” (1871).

Важливу роль в утвердженні принципів культурно-історичної школи, яких ще не сформулював І. Тен, відіграла праця М. Костомарова над монографією про Богдана Хмельницького, розпочата ще 1843 р. Хоча монографія “Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России”, яка стала її результатом, належить до історичних праць, але одним із її фактологічних джерел є фольклор, Що визначає і наш інтерес до неї. Засадничий позитивізм цієї праці відчувається уже в поділі джерел на найбільш достовірні, дуже важливі, які одначе потребують особливо суворої й обережної критики а також малодостовірні й сприйнятні лише порівняно з найбільш достовірними.

Концепт “історичного моменту” є також у доповіді М. Костомарова “Об отношении русской истории к географии и етнографии” (1863), яка на два роки випереджає Тенову “Філософію мистецтва”. У ній М. Костомаров акцентував, що це наука і про сучасне життя нації, яка досліджує не лише його зовнішні атрибути, а й різноманітні вияви. Найпильнішу увагу ця наука має зосереджувати на співвідношенні зовнішніх явищ і політичних подій з народними поглядами.

Риси культурно-історичної методології містяться в рецензії М. Костомарова на збірник П. Шейна “Русские народные песни”, що вийшла під назвою “Великорусская народная песенная поэзия” (1870). У ній український учений звернув увагу на значущість новітніх пісень, що можна вважати розвитком концепцій його попередніх праць.

Отже, значення М. Максимовича, І. Срезневського, О. Бодянського та інших фольклористів у становленні культурно-історичної школи в Україні практично було тим самим, що й інших учених-романтиків у своїх країнах. Вони спиралися на теорію Й. Гердера, який основними критеріями твору вважав “народний характер”, “духовний склад”, тобто ментальність, та “середовище”. Ті самі принципи органічно увібрала в себе культурно-історична школа, першим очевидним її представником в українській фольклористиці став М. Костомаров.

Надаючи великого значення народним пісням як пам’яткам поглядів народу на себе і навколишнє середовище, М. Костомаров інтерпретував їх з огляду на духовне, історичне і суспільне життя нації. Під духовним життям учений розумів погляд народу на ставлення людини до вищої істоти і природи; під історичним – погляд народу на минуле політичне життя, тобто народну історію; під суспільним – погляд народу як на минуле, так і на теперішнє життя, взяте в один момент його існування – це картина життя, ”внутрішня історія“.

М. Костомаров у низці своїх наукових праць обґрунтував методологічні принципи зв’язку ”момету“, зі ”середовищем“ і ”расою“. Відрадно і очевидно, що наукові засади і методологічні принципи культурно-історичної школи він сформулював набагато раніше, ніж І. Тен, хоча вони і не були на той час такою системою, яку пізніше проголосив французький філософ. Достеменно зрозуміло те, що вважати М. Костомарова засновником культурно-історичної школи немає підстав. Будь-яка школа починає свій родовід із теоретичного визначення її методу. Ця заслуга, попри жодні нововідкриті обставини, буде належати І. Тенові – теоретикові нового методологічного напряму.

У третьому розділі “Міфологічна концепція Миколи Костомарова” розглянуто процес становлення української міфологічної школи і просування іі методологічних принципів М. Костомаровим.

Міфологічна теорія в історії наукових учень Європи хронологічно випереджає культурно-історичну. Однак у науковому доробку М. Костомарова склалася інша послідовність застосування цих методологій. Вирішальний вплив на формування його міфологічних уподобань, вочевидь, мала праця відомого чеського славіста І. Гануша “Die Wissenschaft des slawischen Mythus”(1842), яка була спробою підсумувати напрацювання в галузі слов’янської міфології до того часу, коли з появою праці Я. Грімма “Deutshe Mythologie” (1835) власне було покладено початок міфологічній школі. Хоч своє дослідження І. Гануш написав не без упливу Я. Грімма, у ньому він, на відміну від останнього, зробив порівняльний аналіз слов’янського міфу з грецьким, індійським та перським. Серед джерел для гістологічних зіставлень дослідника були й праці багатьох слов’янських учених. До своїх студій він широко залучив і український матеріал, що стало додатковим стимулом для зацікавлення М. Костомарова цією студією.

Деякий інтерес до української міфології М. Костомаров виявив уже у статті “О цикле весенних песен в народной южнорусской поэзии”. Важливим фактом інтересу Костомарова до української міфології є його листування зі Срезневським в середини 1840-х років, яке свідчить про те, Що в міфології М. Костомаров передусім прагнув відшукати релікти первісної історії. Молодий дослідник найбільше переймався проблемами національної міфології, яку він сприймав як частину загальнослов’янської і світової міфологічних систем, водночас вважаючи самобутнім феноменом відображення розвитку національного і культурного життя.

Очевидне використання міфологічного методу можна виявити передусім у його “Славянской мифологии”. Хоч цей цикл лекцій концептуально був продовженням порівняльного методу, який сформувався в рамках романтичного критицизму, увага до світу міфології поволі скеровувала його досліди в річище міфологічної школи. Водночас методологія “Славянской мифологии” витримана в параметрах досліджень братів Грімм та І. Гануша: той самий мовознавчий підхід до реконструкції, підкріплений прикладами етнографічного характеру. Водночас праця М. Костомарова є прикладом використання фактів ведійської міфології, що також єднає її з працями І. Гануша та П. Шафарика.

Засадничим твердженням міфологічної доктрини М. Костомарова було те, що слов’янська міфологія має дохристиянське походження. Відтак, на думку вченого, головні її уявлення, що ґрунтуються на народних віруваннях, здебільшого анімістично-магічного характеру, слід розглядати в контексті інших народів. Водночас слов’янська міфологія, як відомо, не мала чи не зберегла такої чіткої системи, як наприклад, антична, іранська чи німецька, адже була практично знищена в часи християнізації слов’ян. Однак давні слов’яни (зокрема українці) мали багату міфологію, про що свідчать наші писемні пам’ятки із прадавніх часів, і “Слово о полку Ігоревім” також.

Заслугою М. Костомарова в цій праці було з’ясування того, що “наша міфологія була повнішою, ніж її представив Нестор”, а також, що “вона мала тісний зв’язок з міфологією західних слов’ян”. Загалом же “Славянская мифология” почасти була відступом від тих виявів позитивізму, які вже можна було простежити в його “Историческом значении русской народной поэзии”. У ній дослідник постає не лише як представник міфологічної школи, а й як типовий романтик, фактично ототожнюючи міфології всіх слов’янських народів без урахування національних особливостей.

Ключовим еволюційним моментом ”Славянской мифологии” можна вважати перехід від “народної символіки” у сфері поглядів народу на природу (“Об историческом значении русской народной поэзии”) до аналізу “народної символіки” у сфері “першопричинних релігійних уявлень”. Деякий підсумок своєї міфологічної концепції М. Костомаров зробив у праці “Несколько слов о славянорусской мифологии в языческом периоде, преимущественно в связи с народной поэзией”, частина якої була опублікована 1872 року.

У цій праці М. Костомаров зазначав, що основні джерела міфології переважно в олюдненні природних стихій, уявленнях про замогильний світ і виникнення звідти вшанування померлих, вірі в таємничу природу речей і явищ, яку він назвав ще волхвуванням. Подальші міркування автора статті викладено в рамках т. зв. “метеорологічної теорії”, якої дотримувались А. Кун, В. Шварц та О. Афанасьєв.

Специфіку слов’яно-руської моделі цих міфів він убачав у тому, що в них не відбулося відділення символів від матеріальних предметів природи, з якими вони пов’язані, а тому й процесу творення відокремлених від природи божеств не склалося. Унаслідок цього в нашій міфології можна назвати лише декілька богів і богинь, які все-таки пройшли цей процес виокремлення. Серед них Перун, Хорс, Даждьбог, Стрибог, Мокош, Сим й Регл.

Історичне значення діяльності М. Костомарова в галузі дослідження міфології полягає в тому, що він першим увів у науковий обіг систему міфологічних поглядів українців, виступив фундатором міфологічної школи в українській та російській фольклористиці. Близькими до його парадигми символічної теорії концептуально були ті представники міфологічної школи, котрі також сприймали міфологію як “природну релігію” (О. Афанасьєв, О. Потебня).

У четвертому розділі “Генолого-генеалогічна концепція Миколи Костомарова” розглянуто принципи класифікації фольклорного матеріалу. Основною підставою до визначення фольклорних жанрів учений вбачав їхнє походження та народну етимологію.

М. Костомарову належить одна з перших класифікацій колядок і щедрівок, яка значною мірою актуальна і в наш час. Колядки (у значенні “щедрівки”) залежно від адресата, на його думку, поділяються на різні групи передусім за адресатом: господареві, господині, дівчині, парубкові тощо.

Етимологію народної назви колядок М. Костомаров бачив у міфологічних чинниках календарної обрядовості. Вчений стверджував, що в колядках домінує прославлення астральної тріади: місяця, сонця, зірок, що часто уособлюють образи господаря, господині та їхніх дітей. А наявний у різдвяній обрядовості мотив народження сонця він вважав відзначенням початку року. Інтерес М. Костомарова до колядок і щедрівок був зумовлений тим, що саме в цих жанрах найбільше збереглися сліди язичницьких та християнських вірувань, що давало широке поле для наукових пошуків.

Одним із перших учений звернув увагу й на “волочебні пісні”, докладно описавши і сам звичай. М. Костомаров зауважив, що чи не всі відомі йому варіанти таких пісень були подібні до українських і білоруських.

У своїх генологічних студіях М. Костомаров акцентував на весняній календарній обрядовості, зокрема особливостях веснянок і гаївок. Назву “гаївка” він застосовував лише до території Поділля і Галичини, на яких вони функціонують до наших днів. Оскільки перша функція весняних обрядових пісень релігійно-догматична, то гаївки, на думку вченого, ґрунтуються на закликанні матері Сонця – Лади. Це своєрідні гімни, якими зверталися до місяця і зірок, до води як священної істоти, вимолюючи в них плодючість і добробут. Деякі ігри, що супроводжували гаївки, декотрі знаменували весну, інші означали спогади міфічних подій.

Серед пісень, які виконують влітку, учений виокремив три великі розряди – обрядові; билинні; побутові. Обрядовими він вважав ті, які належать до пір року і родинного життя. М. Костомаров серед літніх виокремлював троїцькі, петрівочні, купальські та робочі пісні, до яких відносив гребецькі, жнивні. Жниварський пісенний цикл учений поділив на пісні зажинкові, жнивні, обжинкові чи дожинкові.

Генологічну семантику літніх пісень, учений вбачав у міфологічних уявленнях. У петрівочній пісні про сирітку, яка закляла козака в явір, що росте посеред моря, впізнає образ Морени, у розпалюванні купальських вогнів – обожнення Сонця.

Деякі висновки щодо літньої календарно-обрядової поезії, які зробив М. Костомаров, не викликають серйозних застережень і сьогодні. Прикладом можуть бути твердження вченого про те, що купальські пісні тотожні весільним. Це одна з найретельніше обґрунтованих думок ученого. М. Костомаров довів і думку про тотожність образів Купала та Івана Хрестителя, хоч сьогодні це твердження й викликає деякі сумніви. Проте окремі мотиви купальських пісень справді можуть мати й християнське походження.

Окремий розділ становлять пісні, ”що стосуються сімейного життя”. Серед них виокремлюють весільні, колискові (у деяких місцях особливі пісні під час хрестин); похоронні чи причитання.

У Висновках підсумовано основні результати дослідження.

1. Від початку зародження фольклористики як науки в епоху романтизму першорядне значення мало збирання і видавання національних скарбів фольклору як засобу утвердження і захисту національної ідентичності та гідності. Такими збирачами в українській фольклористиці були З. Доленга-Ходаковський, М. Максимович, О. Бодянський. Саме О. Бодянському належить перша серед українців дисертація з фольклористики – маґістерська робота кандидата наук Московського університету „О народной поэзии славянских племен”(1837). А до того вони разом із братом Федором записали понад вісім тисяч пісень. Микола Костомаров, будучи універсальним ученим, який поєднував у собі історика і збирача, фольклориста і літературознавця став зачинателем багатьох нових теоретичних наукових ідей, які у той час лише формувалися і знайшли своїх наступників.

У своїх фольклористичних студіях (”З приводу ”Записок о Южной Руси” П. Куліша, ”Об отношении русской истории к географии и этнографии”, ”Великорусская народная песенная поэзія”) учений залишив нам низку методичних зауваг, проблем, вимог і побажань стосовно актуальних наукових принципів збирання, записування і систематизації творів усної народної словесності. Які ж засадничі ідеї були важливими для М. Костомарова – збирача і видавця народної творчості?

Записи М. Костомарова відзначаються загалом достатньою, як на той час, точністю, навіть зберігаючи деякі діалектні відмінності народних говірок. Тексти супроводжуються примітками про зміст записаних зразків, варіантністю, потребою точної паспортизації записів, потребою додавати до запису характеристику виконавців, значення новотворів (у цьому він виявився першовідкривачем не лише в українському, а й у європейському народознавстві), запровадження планових експедицій.

Для розвитку романтичного критицизму багато важила думка М. Костомарова про те, що саме народна оцінка, яка міститься в фольклорі, хоча часто й суперечить науково достовірним фактам, має право на остаточну правду, що генетично закладається у свідомості мас. Окрім того, на історично-порівняльному рівні М. Костомаров довів відмінності ментального коду українців і росіян як двох генетично різних народів, один із яких належить до європейських, інший – до азійських.

Романтична концепція в науковій діяльності М. Костомарова проступає не лише в ранньому періоді, а виявляється й надалі.

2. Засади культурно-історичної школи М. Костомаров зробив визначальними в одному з розділів своєї дисертації тоді, коли їх ще навіть не було сформульовано. Однак спадщина вченого, у якій дотримано культурно-історичної теорії, досить скромна й не становить основних теоретичних праць. Незаперечним є факт, що на позиції культурно-історичного позитивізму М. Костомаров став першим в Україні, а можливо, і в світі.

3. Появу в творчості М. Костомарова міфологічного методу слід пов’язувати з виходом у світ його “Славянской мифологии”.

Заслугою М. Костомарова в українській науці було те, що він категорично заявив, що “наша міфологія була повнішою, ніж її представив Нестор”, а також, що “вона мала тісний зв’язок з міфологією західних слов’ян“. Перевершує М. Костомаров своїх попередників у тому, що, за висловом М. Грушевського, дає “конкретний взірець ув’язки історичного матеріалу з фольклорним”. У цьому значущість міфологічної парадигми М. Костомарова як нового кроку в історії розвитку фольклористичної думки. Неперевершеним виявився учений і в потрактуванні першопричин релігійних уявлень та історії ставлення людей до природи, які стали основою його символічної доктрини міфології.

Історичне значення діяльності М. Костомарова в дослідженні міфології, полягає і в тому, що він першим увів у науковий обіг систему міфологічних поглядів українців.

4. Миколі Костомарову належить і перша генологічна класифікація української пісенної поезії. Причини її виникнення він також пов’язує з поглядами людей на природу, тому генеалогічно підводить виникнення різних видів календарних пісень під міфологічну теорію. Попри те, що сучасна наука багато в чому відійшла від тенденцій міфологічної генеалогії пісенних жанрів, генологічна класифікація М. Костомарова суттєвих змін не зазнала.

5. Наукова діяльність М. Костомарова пов’язана з тим періодом розвитку наукової думки, коли певні наукові методи, течії, школи лише формувалися, особливо в гуманітарній сфері. Мало хто з тодішніх учених все життя тримався якоїсь однієї школи. Поява нової теорії чи навіть концепції швидко перетворювала прихильників уже усталених методів і шкіл на їхніх противників і навіть критиків. М. Костомаров до таких не належав. Він, навпаки, намагався „помирити” у своїй творчості всі школи і течії.

Розпочавши свої наукові студії як типовий представник романтичної концепції Й. Гердера, де таке поєднання видавалось найприроднішим, у подальшій науковій діяльності він використовував ідеї культурно-історичної та міфологічної шкіл, жодного разу не віддаючи переваги якійсь одній із теорій.

Основні результати дослідження висвітлено в таких публікаціях:

1. Яремко Л. М. Українська культурно-історична школа в контексті загальноєвропейської // Мандрівець. – 2002. – № 3 (38). – С. 20–23.

2. Підгорна Л. М. М. Костомаров в еволюції міфологічних студій // Мандрівець. – 2005. – № 5. – С. 42–49.

3. Підгорна Л. М. Генологічно-генеалогічна концепція Миколи Костомарова // Фольклористичні зошити.- 2006. – Вип. 8. – С. 87–100.

4. Яремко Л. М. “Слов’янська міфологія” М. Костомарова у системі тогочасних корпусів міфології // Збірник наукових праць Міжнародної конференції “Українська філологія: школи, постаті, проблеми”, присвячений 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті: У 2 ч. – Львів, 1999. – Ч. 2. – С. 568–572.

5. Яремко Л. М. Український фольклор в інтерпретації М. Костомарова // Матеріали регіональних наукових читань “Фольклор у духовному житті українського народу”. – Львів, 1991. – С. 36–37.

6. Яремко Л. М. Польсько-українські культурницькі взаємини в інтерпретації Миколи Костомарова // Матеріали Міжнародної конференції “Stosunki kulturowo-literackie polsko-wschodnioslowianskie”/ Рod. red. Kazimierza Prusa. – Rzesуw, 1995. – S. 93– 95.

7. Яремко Л. М. М. Костомаров: литовсько-українські фольклорні зв’язки // Матеріали міжнародних науково-практичних читань “Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків”, присвячені пам’яті українського фольклориста Михайла Пазяка. – Київ, 2000. – С. 109–111.

8. Підгорна Л. М. Фольклористична діяльність Миколи Костомарова в оцінці Філарета Колесси // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції “Родина Колессів у духовному та культурному житті України кінця ХІХ–ХХ століття”, присвяченої 130-річчю від дня народження академіка Філарета