ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

ПАХАРЄВА ТЕТЯНА АНАТОЛІЇВНА

УДК 821. 161. 1-1. 09”19”- ”20”

АКМЕЇСТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ В РОСІЙСЬКІЙ ПОЕЗІЇ

ОСТАННІХ ДЕСЯТИЛІТЬ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

10.01.02 – російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Сімферополь – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, кафедра історії російської літератури, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант: – доктор філологічних наук, професор

Корзов Юрій Іванович,

професор кафедри історії російської літератури Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Новикова Марина Олексіївна, професор кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В.І.Вернадського;

доктор філологічних наук Лосієвський Ігор Якович, завідувач відділу рідкісних видань і рукописів Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка;

доктор філологічних наук, професор Кіхней Любов Генадіївна, професор кафедри історії журналістики і літератури Інституту міжнародного права і економіки (Москва)

Провідна установа

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ світової літератури

Захист відбудеться “20” березня 2006 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52.052.05 Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4)

Автореферат розісланий “ 16 “ лютого 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Лавров В.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. З трьох головних модерністських течій (символізму, акмеїзму, футуризму) у російській літературі початку ХХ ст. акмеїзм вивчено найменше. Сучасна русистика тільки розпочинає комплексні дослідження акмеїстичної картини світу, ціннісного простору акмеїзму, тих головних світоглядних та естетичних категорій, які становлять специфіку цієї течії. А проте вплив акмеїзму та акмеїстів на російську поезію ХХ ст. є безсумнівним. Саме цим насамперед і зумовлено актуальність реферованого дисертаційного дослідження. Потребують осмислення акмеїстичні витоки тих явищ, які продовжують продуктивно існувати в нинішньому поетичному просторі. Це дозволить уточнити не тільки генезис сучасної російської лірики, а й уявлення про акмеїзм як художню систему.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з комплексною темою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Актуальні проблеми філології” (02БФ044-01).

Мета дослідження: виявити роль акмеїзму як продуктивного компонента літературного процесу ХХ ст. і простежити його вплив на певні тенденції розвитку російської поезії другої половини століття.

Така мета дослідження передбачає розв’язання низки конкретних завдань.

1. З’ясувати основні ціннісні параметри акмеїзму, що становлять його специфіку й через розвиток, модифікації сприяють залученню акмеїзму до контексту літератури ХХ ст.

2. Уточнити уявлення про акмеїзм, порівнюючи його із символізмом.

3. Виявити ті загальні вектори й напрямки, що спрямовують розвиток акмеїстичних тенденцій у художньому просторі російської літератури не тільки постсимволістської доби, а й останніх десятиліть.

4. Проаналізувати ті рівні поетики, що найвиразніше репрезентують художню ідеологію митців. До таких рівнів зараховуємо:–

мотивний комплекс поезії досліджуваних авторів;

– суб’єктну структуру аналізованих художніх систем;

– індивідуальну поетичну міфологію.

5. Визначити особливості впливу акмеїзму на російську поезію і в цьому контексті дослідити тенденції її розвитку. Це можна простежити на тлі аналізу трансформацій акмеїстичних начал у сучасній поезії. Першорядне значення мають тези про належність акмеїзму до літературного процесу ХХ ст.; про подолання представниками цієї течії не тільки символізму як найближчого попередника, а й усього комплексу естетичних і світоглядних ідей доби fin de siecle.

6. Доповнити дослідження ґенези сучасної російської поезії, встановивши акмеїстичний компонент у її полістилістичному просторі.

7. Довести в процесі комплексного дослідження поезії останніх десятиліть, що акмеїзм є функціонально значущою складовою літературного процесу всього ХХ ст.

Об’єктом дослідження є ціннісні засади естетичної системи акмеїзму в їхньому розвитку і трансформаціях у російській поезії другої половини ХХ ст., вивчені з позиції поетики: їх функціонування простежено на рівнях мотивної, суб’єктної, образної структур поетичного тексту.

Предмет дослідження становлять індивідуальні поетичні системи Г.Ахматової, М. Гумільова, Й.Мандельштама і тих сучасних поетів, у творчості яких втілено певні принципи художньої системи акмеїзму (П. Барскової, Й. Бродського, Б. Кенжеєва, Т. Кібірова, В. Кривуліна, Є. Рейна, О. Сєдакової, О. Шварц та ін.; ми зверталися також до текстів “бардів” В.Висоцького і Б. Окуджави і “рок-поета” Б.Гребєнщикова). Спираючись на тезу про акмеїзм як позастильову систему, ми намагалися звернути увагу передусім на ті художні явища, що перебувають за межами неокласичної стильової парадигми, яку традиційно асоціюють з акмеїстичним вектором поезії ХХ ст. З огляду на це до аналізу не залучалися твори загальновизнаних прямих спадкоємців акмеїзму, а саме: М. Петрових, Д. Самойлова, А. Тарковського та ін. На нашу думку, гнучкість акмеїстичної поетики, багатство її трансформаційних можливостей виразно демонструє той матеріал, що є гранично несхожим на першоджерело. Фактичною базою дослідження стали різноманітні в жанровому відношенні тексти – окремі вірші, балади, ліричні послання, поеми, ліричні цикли й збірки віршів. Виявлення домінант поетичної ідеології того чи іншого автора вимагало також звернення до літературно-критичних творів, есеїстики, автобіографічної прози поетів.

Відповідно до завдань дисертаційного дослідження його методологічну основу склали принципи генетичного, порівняльно-історичного, структурно-семіотичного, типологічного підходів. Аналізуючи ліричні системи в динамічному аспекті, ми спиралися на праці Л. Гінзбург, Ю. Лотмана, І. Смирнова, Ю. Тинянова, у яких розроблено засади діахронічного дослідження літературних текстів. При розв’язанні конкретних завдань використано методики структурального, мотивного, цілісного аналізу, розроблені на матеріалі лірики в працях Б. Гаспарова, М. Гіршмана, Ю.Еткінда, О. Жолковського, Ю. Лотмана, К. Тарановського, Р. Тіменчика, В.Тюпи, Р. Якобсона та ін. Розкриття естетичної природи сучасної лірики зумовило принагідне звернення до контексту постмодерну і до пов’язаного з ним постструктуралістського комплексу ідей.

Наукову новизну дисертаційного дослідження визначають такі його положення.

1. Вперше на рівні світоглядної єдності розглянуто ціннісний простір, спільний для всіх трьох великих акмеїстів (Г. Ахматової, М. Гумільова, Й.Мандельштама), і структуровано загальноакмеїстичну ціннісну парадигму в динаміці розвитку та індивідуальних варіантах основних ціннісних моделей.

2. Вперше основні принципи поетичної ідеології акмеїзму представлено системно – у їхній взаємозумовленості, функціональному взаємозв’язку й динаміці. Відтак доповнено ті дослідження акмеїстичної картини світу, які вже є в цій галузі (праці Л. Кіхней, Ю. Левіна, Д. Сєгала, І. Смирнова, Р. Тіменчика, В. Топорова, Т.Цив’ян тощо).

3. Через системно-функціональний підхід до предмета дослідження проаналізовано модифікації ціннісних моделей акмеїзму в поезії 2-ої пол. ХХ ст. На цьому ґрунті визначено особливості трансформацій акмеїзму в сучасному літературному процесі.

4. Новизну роботи визначають і результати текстуального аналізу, якому в дисертації приділено особливу увагу. Зокрема, використання методики мотивного аналізу дозволило конкретизувати й більш детально описати ціннісний простір поезії досліджуваних авторів, а також поглибити вивчення їхніх індивідуальних поетик. Це суттєво саме щодо сучасних поетів, чия творчість донині не була предметом системного філологічного розгляду. Вважаємо, що аналіз текстів П.Барскової, Б. Кєнжеєва, В. Кривуліна, Є.Рейна, О.Сєдакової та ін., запропонований у роботі, стане базою для цілісного дослідження художніх світів згаданих авторів.

5. У роботі уточнено й розширено традиційні уявлення про специфіку акмеїзму. Використаний у дисертації підхід до акмеїзму як до явища літературного процесу не тільки доби постсимволізму, а й ХХ століття в цілому дозволив, з одного боку, конкретизувати шляхи “подолання символізму” в акмеїстичній поезії, а з іншого – виявити в акмеїзмі тенденції, що стали продуктивними для поезії другої половини ХХ ст. й забезпечили його органічну єдність з літературним процесом сучасності.

6. У дисертації переосмислено зміст поняття “маргінальність” з урахуванням особливостей втілення цього принципу в акмеїстів та в неофіційній поезії 1960–80-х рр. Якщо в консервативному суспільстві маргінал – це уособлення аномальності (“проклятий поет”, злочинець, божевільний), то в суспільстві революції, що перемогла, маргінал – це нерідко носій консервативної (загальнолюдської, християнської тощо) норми. Саме такий маргіналізм притаманний акмеїстам. У радянському суспільстві 1970–80-х рр. також з’являється маргіналізм консервативного типу, що знайшов втілення в тогочасній неофіційній літературі. Отже, марґіналізм висвітлено в роботі як одну з найсуттєвіших тенденцій розвитку акмеїзму і пов’язаних із ним сучасних поетичних систем.

7. У роботі доповнено уявлення про генетичний зв’язок неофіційної поезії радянської доби з акмеїзмом і доведено, що світоглядні та естетичні принципи акмеїзму суттєво вплинули на формування в російській поезії другої половини ХХ ст. її неофіційної гілки.

Практичне значення результатів роботи полягає в можливості їх використання для наукових досліджень із проблем поетики й художньої ідеології як акмеїзму, так і сучасної російської поезії, генетично пов’язаної з акмеїзмом; для викладання нормативних і спеціальних лекційних курсів з історії російської літератури ХХ ст.; для підготовки курсових і дипломних робіт студентами-філологами; для впорядкування нових навчальних програм, посібників з курсу історії російської літератури ХХ ст.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати дисертаційного дослідження було оприлюднено на таких міжнародних наукових конференціях і семінарах: „Достоєвський і ХХ століття” (Київ, 1996); „Творчість Ф. Сологуба. Проблеми вивчення” (Санкт-Петербург, 1998); Пушкінська наукова конференція (Київ, 1999); „Ахматова і Крим” (Євпаторія, 1999); „Мова і культура” (Київ, 1999, 2001, 2002, 2003); „Ахматівські читання – 2000” (Санкт-Петербург, 2000); „Проблема порубіжжя епох: закономірності перехідних процесів у літературі та мові” (Донецьк, 2000); „Громадянська війна в російській поезії: Ахматова, Набоков” (Сімферополь, 2000); „ХХ століття в дзеркалі літератури і культури” (Херсон, 2001); „Постмодернізм як проблема в історії художньої літератури” (Київ, 2002); ІІІ Ахматівські читання (Алупка, 2002); „Поезія в дзеркалі ХХ століття” (Київ, 2002); „Класика ХХ ст. і сучасність” (Москва, 2002); „Лев Толстой і проблеми світової культури” (Київ, 2003); „Анна Ахматова і розвиток російської лірики ХХ ст.” (Батіліман (АРК), 2004); „Філологія в Київському університеті: історія та сучасність” (до 200-річчя від дня народження М. О. Максимовича) (Київ, 2004); V Міжнародний Форум русистів України (Ялта, 2005); VI Ахматівські читання (в межах III Міжнародного наукового симпозіуму “В пошуках втраченої єдності”, присвяченого 85-й річниці закінчення Громадянської війни в Росії) (Сімферополь, 2005).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 40 робіт, із них 1 монографія. 20 статей надруковано у провідних наукових фахових виданнях України.

Особистий внесок автора у дисертаційне дослідження є достатнім. Концепція, зміст, висновки дисертації, а також тексти публікацій розроблено і виконано автором самостійно.

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, шести розділів, висновків, що становить 394 сторінки тексту, а також списку використаних джерел, що містить 458 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її наукову новизну, сформульовано мету й завдання роботи, визначено її об’єкт і предмет, окреслено методологічні засади дослідження й принципи добору текстів для аналізу, з’ясовано можливості практичного застосування результатів роботи.

У першому розділі – „Ціннісна система акмеїзму: основні поняття і параметри” – розроблено теоретичні засади дослідження.

У першому підрозділі – „Акмеїзм як явище літературного процесу ХХ ст.” – обґрунтовано погляд на цю течію як на продуктивне джерело розвитку російської поезії ХХ ст. Цей погляд на акмеїзм поступово засвоюється сучасним літературознавством (праці Л. Кіхней, О. Лєкманова, численні роботи, присвячені індивідуальному впливу акмеїстів на поетів 2-ої пол. ХХ ст.), але він ще не став темою комплексного спеціального дослідження на матеріалі поезії останніх десятиліть. Зауважено, що у функціонуванні семантичної поетики, а також у вихідних програмних принципах акмеїзму як течії простежуються дві характерні особливості: спрямованість на континуальність і відсутність критерію стильової єдності. Саме з огляду на ці специфічні риси акмеїзм розглядається в роботі, по-перше, у зіставленні з поезією 2-ої половини ХХ ст., а по-друге, осмислюється як цілісність на рівні поетичної ідеології. Підставою для цього є спільність ціннісних пріоритетів, світоглядних позицій Ахматової, Гумільова і Мандельштама, реалізована в їхній поетиці. Слід зауважити спорідненість мотивно-тематичного репертуару, форм суб’єктності, індивідуальних міфопоетичних моделей усіх трьох великих акмеїстів.

У цьому ж підрозділі здійснено огляд наукової літератури з проблематики акмеїзму. Зауважено, що індивідуальна творчість акмеїстів вивчається доволі активно й багатоаспектно (дослідження С. Аверінцева, М. Баскера, Б. Бухштаба, В.Виноградова, М. Гаспарова, Л. Гінзбург, Б. Ейхенбаума, В. Жирмунського, Ю.Зобніна, В’яч. Вс. Іванова, Ю. Левіна, В.Мусатова, О. Ронена, М. Струве, К.Тарановського, В. Топорова, Є. Фарино, А. Хейт та ін.), та все ж акмеїзм як художня система розглядається лише в поодиноких студіях.

Якісно новий етап у вивченні акмеїзму припадає на середину 1970–х рр., коли в зарубіжній русистиці й у дослідженнях учених московсько-тартуської школи розпочалося докладне вивчення поетики акмеїзму (праці О. Клінга, Ю. Левіна, Г.Левінтона, Е. Русінко, Д. Сєгала, І. Смирнова, Р. Тіменчика, В. Топорова, Т.Цив’ян). Структурно-семіотичний підхід дав низку позитивних результатів; та концепції, сформульовані на його базі, зберігають наукову цінність і досі. У цілому протягом 1970–80-х рр. вчені-структуралісти ретельно досліджували концептуальні риси поетики акмеїзму (поетику цитування, засоби кодування соціальних і біографічних реалій в поетичних текстах, особливості семантичної структури акмеїстичного тексту, засоби автометаопису та ін.).

У 1980–90-ті рр. збільшилася кількість досліджень з історії акмеїзму. Завдяки працям М. Богомолова, О. Лаврова, Г. Левінтона, О. Лєкманова, О. Парніса, Р.Тіменчика до наукового обігу введено маловідомі факти й документи з історії акмеїзму, з’явилися роботи, присвячені поетам другого ряду, які тяжіли до акмеїстичного середовища. Результатом такого прориву в галузі історико-літературних і текстологічних досліджень стала поява нових наукових біографій великих акмеїстів (праці О. Лєкманова, В. Мусатова, Е. Поляновського про Мандельштама; науковий життєпис Ахматової, створений І. Лосієвським; науково-біографічні дослідження В. Бронгулеєва, А. Давідсона, Ю. Зобніна, В. Лукницької (за матеріалами архіву П. Лукницького), В. Шубінського, присвячені М. Гумільову); повних зібрань творів Ахматової та Гумільова з науково обґрунтованими коментарями; збірок віршів із необхідним довідковим матеріалом до них, художньої, автобіографічної прози, епістолярію авторів, наближених до акмеїстичного кола (Д. Кленовський, В.Комаровський, М. Пунін, В. Шилейко).

В огляді літератури приділено увагу насамперед тим дослідженням, що становлять перші спроби в осмисленні акмеїзму як самостійної, цілісної художньої парадигми, залученої до естетичного простору ХХ ст. Основні засади такої концепції було розроблено в статті В.М. Жирмунського „Ті, хто подолали символізм” (1916 р.), де сформульовано орієнтири для наукового осмислення акмеїзму як художньої системи.

Значний вплив на становлення сучасних поглядів щодо акмеїзму справила колективна стаття Ю. Левіна, Д. Сєгала, Р. Тіменчика, В. Топорова і Т. Цив’ян „Російська семантична поетика як потенційна культурна парадигма” (1974 р.), у якій не тільки окреслено особливості акмеїзму як художньої течії, а й досліджено його культуротвірні потенції. У згаданій роботі було проголошено ідеї, що нині стали вже класичними характеристиками пізніх поетик Ахматової і Мандельштама. До концептуальних положень цієї праці ми звертаємося, окреслюючи ціннісні засади акмеїзму. Одразу зауважимо: автори статті будували концепцію “семантичної поетики” на підставі спостережень над індивідуальною еволюцією семантичних моделей у пізніх поетиках Ахматової і Мандельштама. У своїй роботі, спираючись на принципи цілісного дослідження, ми виявляємо в програмних тезах і в художній практиці акмеїзму 1910-х рр. витоки семантичної поетики; простежуємо риси семантичної поетики в ціннісному просторі поезії М.Гумільова; аналізуємо способи й форми трансформацій ціннісних моделей семантичної поетики акмеїзму в сучасній поезії.

Низку важливих для з’ясування естетичної специфіки акмеїзму положень сформульовано в серії статей Р. Тіменчика „Нотатки про акмеїзм” (1974 – 1981 рр.) (зокрема, Тіменчик ґрунтовно аналізує семантику самого терміна „акмеїзм”).

Семіотичну специфіку акмеїзму як художньої системи було досліджено в книжці І. Смирнова „Художній зміст та еволюція поетичних систем” (1977 р.). Ця наукова розвідка містить важливу для нашої роботи тезу про статус і функції культурної реальності в акмеїстичній картині світу. Смирнов пише про те, що культурна реальність в акмеїстів є не тільки автономною знаковою реальністю – вона ще виконує ціннісно упорядкувальну роль щодо емпіричної реальності. У своєму дослідженні ми розглянули ідею культури в її взаємодії та взаємовпливах з іншими засадами ціннісної системи акмеїзму, а також виявили її подальші модифікації в поезії останніх десятиліть.

Зв’язки акмеїзму з провідними напрямками філософії ХХ ст. окреслено в монографії Л. Кіхней „Акмеїзм: світорозуміння і поетика” (2001 р.). Важливу для нашої роботи тезу про існування „акмеїзму після акмеїзму” містить також „Книга про акмеїзм” О. Лєкманова (2000 р.).

У другому підрозділі – „Основні поняття ціннісної системи акмеїзму” – схарактеризовано коло понять, що складають ціннісну основу акмеїстичної картини світу і наявність яких у тій чи іншій поетичній системі дозволяє співвіднести її з акмеїзмом. Такими поняттями в дисертаційній роботі визнано принципи історизму, культуроцентризму, етикоцентризму, нове (у зіставленні з символізмом) відображення взаємовідносин між духовними і фізичними началами буття, а також нове „я” акмеїстичної поезії. Деякі з названих категорій уже розглядалися з тих чи інших позицій у наукових розвідках, присвячених творчості акмеїстів. Наприклад, у “Російській семантичній поетиці...” визначено специфіку ахматівсько-мандельштамівської моделі історизму як “переживания истории в себе и себя в истории”, констатовано зв’язок ідеї культури в акмеїстів і розуміння ними своїх творчих завдань саме з таким відчуттям історії; індивідуальну еволюцію Мандельштама охарактеризовано як тяжіння до втілення абстрактних начал “на языке конкретно-чувственной логики”; виявлено лінгвістичний характер світосприйняття в акмеїстів та їхню орієнтованість на філологію тощо. Таким чином, основна думка цього розділу нашої роботи полягає не у визначенні ціннісних категорій акмеїзму, а в їхній систематизації та висвітленні функціональних взаємозв’язків між ними. Окрім того, очевидно, що принципи історизму, культуроцентризму, етикоцентризму, як і тенденція до чуттєвого втілення абстрактних понять, притаманні не лише акмеїзму – всі вони належать до тих ціннісних констант, які періодично актуалізуються в мистецтві різних епох. Отже, тут має значення не наявність цих принципів як таких, а нові естетичні функції та змістові акценти, привнесені акмеїстами до цих універсальних понять, – передусім порівняно із символізмом, що передував акмеїзмові й домінував у російській літературі кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

У роботі йдеться про те, що саме взаємодія і взаємозумовленість в акмеїзмі принципів історизму, культуроцентризму та етикоцентризму (у символістській картині світу вони поставали швидше в антагонізмі, ніж у взаємозумовленості) по-новому актуалізують ці поняття, надають їм семантики, адекватної духові „настоящего Двадцатого Века” (Ахматова), і відкривають простір для численних модифікацій цих моделей у сучасній поезії.

Другий розділ – „Розвиток акмеїстичної моделі історизму в сучасній російській поезії” – присвячено аналізу індивідуальних моделей історизму в поезії Г. Ахматової, М. Гумільова, Й. Мандельштама та подібних проявів історизму у творчості сучасних поетів.

У першому підрозділі – „Співвіднесеність категорії історизму у творчості М. Гумільова з поезією В. Кривуліна, Й. Бродського, поезією бардів, рок-поезією” – за вихідну тезу прийнято висловлену М. Цвєтаєвою думку про відчуття історії М. Гумільовим як відчуття долі – про історію, що осмислюється й розкривається у віршах у своєму реальному масштабі через відчуття долі, яка здійснюється саме зараз. Про заміну акмеїстами ідеї життєвого шляху ідеєю спільної долі пише Д. Сєгал. Відчуттям історії як власної долі перейнято й мандельштамівські вірші (від „Tristia”до „Віршів про невідомого солдата”) і статті („Дев’ятнадцяте століття”, „Пшениця людська”, „Кінець роману”), а також ахматівську поезію. Отже, зауваження Цвєтаєвої щодо поєднання ідеї долі з відчуттям історії – ключова тенденція загальноакмеїстичного сприйняття історичного часу. У сучасній поезії вона помітна у віршах В. Кривуліна, Л. Лосєва, Є. Рейна та ін. Найбільш наближеним до гумільовського відчуття історії-долі є історизм поезій В. Кривуліна. О. Сєдакова виділяє в ньому щодо історії позицію очевидця, специфіка якої полягає в парадоксальному поєднанні „відстороненості й залученості” до історичного руху, „аналітичності й самозабуття”. Роль очевидця співвідноситься також з історичними позиціями Ахматової і Мандельштама, для яких джерелом такої „відстороненості/залученості” є позиція хору в античній трагедії. Таким чином, імперсональний „екстатичний історизм” Кривуліна, так само як і гумільовська концепція історії-долі, тяжіють до загальноакмеїстичної позиції „хорової” участі в трагедійній виставі історії-фатуму.

Історизм Гумільова пов’язаний також з містичним елементом світосприйняття поета. Це останнім часом привертає увагу дослідників (М. Богомолов, М. Йованович та ін.). У цьому аспекті історизм Гумільова, як доведено в нашій роботі, постає як історизм сприйняття власного духовного зростання в його поетапному становленні, яке осмислюється в контексті загальної історії людського духу. Історія тут постає як результат перетворення доісторичного світу під дією „заповедного слова Ом”. Слово у світі Гумільова – вихідний пункт історії як такої, і тільки зі словом може бути пов’язаний шлях до повної самореалізації людини, оскільки ця самореалізація відбувається в історичному просторі. Звідси високий статус поета в художньому світі Гумільова – поета як учителя, який є проводирем людини до її власної істинної особистості. Цю лінію історизму Гумільова визначено в дисертаційній роботі як лінію логоцентричного історизму. У його річищі розвинуто комплекс певних ідей у творчості Бродського. Зокрема, це ідеї, пов’язані з опозицією „держава / мова”, з протиставленням влади політиків владі поетів. У цілому, гумільовський мотив поета-властителя у творчості Бродського зазнає трансформації на жанровому рівні, оскільки розкривається не в поезії, а в ессеїстиці та художній публіцистиці поета.

Схожість “політичних програм” Гумільова і Бродського оприявнюється на тлі стійкого естетичного відчуження молодшого з поетів від свого попередника. Порівнюючи програмні поезії цих авторів – „Орла” Гумільова й „Осінній крик яструба” Бродського, доходимо висновку, що гумільовський контекст реалізується в поезії Бродського як поле тяжіння-відштовхування.

Ще один важливий аспект історизму Гумільова, що постулюється в дисертаційній роботі – це зв’язок, наявний між відчуттям історії і сферою вчинку. У художньому світі поета простір історії постає насамперед як простір мужньо-діяльного ставлення до життя. Залишаючись романтиком, Гумільов створює акмеїстичну версію романтичної картини світу: спираючись до певної міри на принцип романтичного двосвіття, еталонний світ митець трактує як світ мужніх вчинків і протиставляє йому світ „несправжнього” (недіяльного) буття. Отже, у творчості Гумільова протиставлено не два світи, як у традиційному романтизмі, а два ставлення до світу, два типи поведінки, закорінені в сучасності.

Героїко-епічна тональність гумільовського історизму не тільки сприяла утвердженню в поезії 1920–40-х рр. нового пафосу діяльно-героїчного ставлення до життя, а й на жанровому рівні зумовила актуалізацію балади у творчості як радянських романтиків, так і поетів гумільовської школи, які опинилися за кордоном. Подальший шлях гумільовського „романтичного історизму” розгортався за логікою спрощення семантики й поетики текстів. Це можна простежити на матеріалі творчості Д. Кедріна, П. Когана, М. Свєтлова, М.Тихонова та ін. Аналіз текстів засвідчив, що далі цей вектор акмеїстичного історизму реалізується не у „книжній” поезії, а в ліриці бардів. Зауважимо, що у творчості В. Висоцького, Б.Окуджави та ін. жанр балади, актуалізований Гумільовим, повертається до своїх музичних витоків, а отже, надалі лінія гумільовського „романтичного історизму” розвивається в тих формах, які перебувають на межі магістральної та периферійної сфер літератури: після бардів – у рок-культурі (у дисертації проаналізовано гумільовський контекст творчості Б. Гребєнщикова).

У другому підрозділі – „Віддзеркалення принципів історизму Г. Ахматової та Й. Мандельштама в поезії Й. Бродського, В. Кривуліна і Є. Рейна” – осмислено спільний для Ахматової й Мандельштама принцип ставлення до історичного простору ХХ ст. Можна твердити про типологічну єдність їхнього історизму. Йдеться про принцип своєрідного сприйняття часу – часу деформованого, такого, що порушив у ХХ ст. свою природну плинність. Цим пояснюється подібність поетичних позицій Ахматової та Мандельштама в оцінці епохи. Мова йде про різноманітні варіанти вихідної моделі двобою з часом, про стратегії протистояння катастрофічному зламу часу. Показово, що активізується позиція поета щодо часу, історії, тому є підстави говорити про акмеїзм передусім як про втілення „тяжіння до історичного буття” (Мандельштам) у момент катастрофи. Постісторична, постапокаліптична позиція перебування в часі, обрана багатьма сучасними поетами, ґрунтується саме на акмеїстичному досвіді. У дисертації розглянуто, зокрема, творчість Й. Бродського, а також тих авторів, у яких поетичне сприйняття часу об’єктивно випливає з акмеїстичної позиції особистого переживання історії. У дослідженні проаналізовано поетичну міфологію “втечі”, “відмови від осілості”, апологію індивідуалізму, що постає в художньому світі Бродського як репрезентація особистого буття в історії в посткатастрофічну добу. Наслідуючи в цілому акмеїстичну позицію, Бродський творить її нові образні втілення (Улісс, “гість часу”) і міфопоетичні моделі, в основі яких – ідея навмисного відчуження від небезпечного простору історії.

Посткатастрофічна роздрібненість світу, слабкість людини в ньому зумовлюють те, що в акмеїзмі особливого статусу набуває категорія тілесності. Катастрофічний характер буття часто відтворюється мовою саме тілесних образів. Замість символістської „краси безтілесної” акмеїзм привносить до російської літератури не стільки „красу тілесну”, скільки тілесний код, що працює не лише в традиційно еротичному, а й в історичному контексті. Деформації плоті як наслідки зіткнення з часом, як форми буття в історії по-різному представлено в Ахматової та Мандельштама. У дисертації проаналізовано поетику деформацій на матеріалі творів Ахматової „Реквієм” і „Поема без героя”. Виявлено, що принцип деформації як реакції на вплив часу в текстах Ахматової взаємодіє з іншими важливими для поетеси темами й мотивами, зокрема, з темами пам’ятки, слова, а також із мотивом метаморфози. Принцип деформації дещо інакше розвинуто Мандельштамом. Тілесність – одна з глибинних і загальновизнаних основ його поетики. Природно, що й переживання історичного часу нерідко фіксується в Мандельштама на рівні тілесного. В анатомічних метафорах століття постає з „разбитым позвоночником”, „глиняным прекрасным ртом”, „смертельным ушибом”. Катастрофічний звязок людини з епохою утілюється часто в образах аорти або кровотечі з горла. Тема взаємодії людини з історичним часом послідовно розкривається також через образи сітківки, хребта, хряща, губ. У творчості Бродського зауважуємо завершальні акорди акмеїстичної традиції, а саме: співвідношення категорії тілесності з проблематикою буття в історії. У дисертаційній роботі проаналізовано тілесну образність Бродського в контексті мотиву деформаційного впливу часу. Принцип деформації, актуалізований у Бродського, демонструє виразну подібність до мандельштамівської поетики деформації (спорідненість „конвульсивних” образів; мотив спільної долі слова і плоті в процесі деформації). Отже, і технологія використання тілесних образів, і сама структура тілесних метафор у Бродського збігаються з тілесним кодом мандельштамівської й почасти ахматівської поезії. Та все ж, подібна репрезентація категорії тілесності в акмеїстів і у творчості Бродського виявляється на тлі принципової відмінності їхнього світосприйняття. І там, і там історичному часові протиставлено метафізичний час. Але якщо в Мандельштама й Ахматової метафізичний час асоціюється з подоланням смерті й життям вічним, то в художньому світі Бродського увага акцентується на „влиянии небытия на бытие”, а головною прикметою метафізичного часу стає відсутність у ньому людського виміру. Таким чином, Бродський відтворює у своїй творчості акмеїстичну позицію особистого буття в історії, але в іншій екзистенційній ситуації. Переосмислення ідей акмеїзму простежуємо й у мотиві слова-плоті, що також розробляється Бродським у межах поетики деформації: цей мотив виведено з актуального для акмеїстів християнського контексту й співвіднесено з ідеєю тотожності слова та його носія (така тотожність мислиться на тлі загальних уявлень поета про вплив мови на особистість).

В аспекті катастрофічного сприйняття історії проаналізовано також ліричного героя Бродського. Спираючись на засади стоїцизму, поет формує позицію внутрішнього опору катастрофічності часу, в основі якої – не стільки виклик своїй епосі, спроба двобою з нею, скільки мужнє ігнорування її. Теми й мотиви поезії Бродського, у яких реалізовано цю позицію (мотив богосинівства та богобатьківства як форм самотності, мотиви неповернення, зміни поколінь тощо), ніби полемізують з акмеїстичними ідеями (у тому числі й у художньому переосмисленні надзвичайно важливої для акмеїстів категорії “мужності”).

Окрему увагу в дисертаційному дослідженні приділено розкриттю форм посткатастрофічного відчуття часу в пізній поезії В. Кривуліна (зб. „Вірші після віршів” (2001 р.)). З метою порівняння до аналізу було також залучено матеріал творів Ахматової і Мандельштама. У загальній концепції збірки В. Кривуліна, у її поетиці зафіксовано актуальний для творчості акмеїстів і Бродського мотив деформаційного впливу історичного контексту не тільки на емпіричну реальність, а й на поетичне слово. У цілому зауважено, що в акмеїстична тема „людського виміру історії” модифікується в поезії Кривуліна, як, зрештою, в Бродського. Якщо в катастрофічному просторі історії пізня поезія акмеїстів реалізує стратегію протидії його деформаційному впливу, то у творчості Кривуліна і людина, і слово вже не є носіями акмеїстичної стійкості, витривалості. „Вірші після віршів” Кривуліна стають віддзеркаленням дегероїзованого стану світу в постісторичному просторі.

На тлі історизму Ахматової в дисертаційній роботі проаналізовано феномен “щоденникового епосу”, генетичну спорідненість із яким виявляє поезія Є. Рейна. В основу такого „щоденникового епосу” покладено тенденцію до інтимізації історичного часу, наповнення його значущими для автора деталями й подробицями, через які витворюються і картина особистого минулого, і портрет доби. У дисертації вироблено кілька художніх параметрів „щоденникового епосу”, за якими проаналізовано поезію Є. Рейна в зіставленні з творчістю Ахматової. Зауважено, що Рейн збагачує поетику „щоденникового епосу”, активно залучаючи до своїх текстів кінематографічні засоби. У такий спосіб кінематограф перетворюється на головний культурний код, за допомогою якого простір особистої пам’яті трансформується в естетичний простір.

Третій розділ – „Етична домінанта в акмеїзмі та її актуалізація в сучасній російській поезії” – починається з формулювання постулатів етикоцентричної позиції акмеїзму. Йдеться, по-перше, про самоцінність кожного явища – основу філософії відповідальності перед буттям; по-друге, – про відмову від поширеної в культурі fin de siecle релятивізації уявлень про добро і зло.

Перший підрозділ – „Взаємозв’язок етичного критерію з позицією „буття в історії” в акмеїзмі та в неофіційній поезії 1960–80-х рр.” – розпочинається з аналізу етичних підвалин буття в історії, розроблених акмеїстами.

Простежено принципову відмінність акмеїстичної позиції від тих двох усталених типів стосунків між поетом і соціумом, які домінували в російській поезії раніше (або автономність мистецтва щодо соціуму, або концепція мистецтва як служіння суспільним ідеалам). У позиції акмеїстів немає ні ескапізму „чистого мистецтва”, ні підпорядкованості естетичних начал суспільним. Естетична реальність вибудовується в акмеїзмі як альтернативна, „друга” соціальна реальність. Вона зберігає свою естетичну специфіку, вирізняється самодостатністю, що, на перший погляд, зближує її з реальністю „чистого мистецтва”, але втілює не тільки естетичні, а й соціальні інтенції автора. Естетична діяльність в акмеїзмі прирівнюється до громадянського вчинку, і надалі в такому статусі вона реалізується насамперед у неофіційній російській поезії. У дисертаційній роботі простежено шляхи безпосереднього морального впливу не тільки текстів, а й особистостей акмеїстів на покоління поетів, чиє творче становлення припадає на 1950–60-ті рр. Зокрема, йдеться не лише про Бродського, “ахматівських сиріт”, а й про таких авторів, як С. Гандлєвський, Б. Кєнжеєв, Л. Лосєв, О. Сєдакова, О.Цвєтков та ін.

У дослідженні проаналізовано ті мотиви (мотив сумління в Ахматової) й висловлювання поетів-акмеїстів, які саме й формують у творчості митців певне коло етичних оцінок соціальної реальності. На матеріалі поезії Т. Кібірова розкрито принципи, на тлі яких можна зіставити його ціннісну систему із системою етичних пріоритетів акмеїстів. Виявлено ключовий засіб, за допомогою якого в текстах Кібірова формується простір авторських оцінок, а саме: конфлікт різних ідеологічних і ціннісних контекстів репрезентовано через „зіткнення” їхніх мов у межах одного тексту. При цьому авторську дидактичну оцінку виражено в тексті доволі однозначно, множинність мов не применшує її пріоритету. Таким чином, Кібіров трансформує імплікований моралізм акмеїстів в експліковану форму.

У другому підрозділі – „Етичні аспекти позиції митця в акмеїзмі та в сучасній поезії (Т. Кібіров)” зауважено, що в культурній ситуації 1990-х рр., яка значною мірою повторює ігрові особливості й релятивізм доби символізму, через творчість Кібірова (а також через тенденцію до „нового консерватизму”, що усталилася в літературі останніх років) відроджується акмеїстична позиція подолання релятивізму і збереження ціннісної ієрархії. У творчості Кібірова ця позиція реалізується як „боротьба” з постмодернізмом у тому його розумінні, якого дотримувався сам Кібіров. З огляду на це можна виділити два принципових моменти: неприйняття етичного релятивізму, який випливає з ціннісного плюралізму постмодерну, а також неприйняття постмодерної відмови від логоцентричного світобачення, традиційного для російської культури. У художньому світі Кібірова ці дві проблеми тісно взаємозумовлені.

Ідея позаетичності естетики інтерпретується Кібіровим іронічно й пов’язується переважно з інфантильним тяжінням до нехтування святинями. Кібіров не протиставляє в мистецтві етичне й естетичне начала, а твердить про штучність відокремлення етики від естетики, притаманного як символізму, так і постмодернізму. Прояв етичного начала Кібіров вбачає в естетично взірцевих для нього творах – передусім у творчості Пушкіна. Таким чином, етична тема поєднується не тільки з проблематикою буття в історії, а й з проблематикою естетичною, з осмисленням ціннісного статусу культури в художній картині світу акмеїстів і поетів сьогодення, які продовжують акмеїстичну лінію в сучасній літературі. Начала історизму, етикоцентризму й культуроцентризму так само постають у своїй взаємозумовленості.

У дисертаційному дослідженні зауважено, що за часів постмодернізму, у період утвердження відносності ціннісних ієрархій акмеїсти стають не стільки учителями життя „у підпіллі”, скільки еталонними фігурами охоронців цінностей. На тлі загального тяжіння до релятивізму акмеїсти сприймаються як носії здорової консервативної етичної позиції.

Розділ IV – „Ціннісний статус культури в акмеїзмі та в сучасній поезії” – складається з чотирьох підрозділів.

У першому підрозділі – „Розвиток акмеїстичного принципу інтимізації культурного простору в сучасній поезії (Й. Бродський, Т. Кібіров)” – стверджується думка про те, що інтимізація культури як форма культурної рефлексії становить найвиразнішу особливість акмеїзму. Ідеологічним обґрунтуванням такої тенденції до інтимізації слід вважати насамперед мандельштамівські думки про роль культури на зламі епох. Ідея культури міцно пов’язана у Мандельштама з ідеєю „домашності”. Це простежуємо й у віршах митця, і в статтях початку 20-х рр., і в „Розмові про Данте”. Стратегію інтимізації культурного простору реалізовано й в Ахматової, для якої характерним є поєднання культурної рефлексії з контекстом інтимного переживання. Принцип інтимізації культури втілено також у поезії Й. Бродського. Саме навколо ідеї „привласнення” простору світової культури, включення його до сфери особистого досвіду вибудувано програмний вірш „П’яцца Матеї”, що тлумачиться поетом як акмеїстичний твір.

У дисертаційній роботі на тлі аналізу композиції, системи образів, лексичного складу „Пьяцца Матеї” простежено процес поєднання сфери культури зі сферою інтимного переживання героя: культурний простір Риму поступово інтимізується, зливаючись з особистим світом героя. Так само й позиція “буття в історії” у тексті Бродського типологічно тяжіє до акмеїстичної. Йдеться про індивідуальний варіант спільної долі („усталый раб из той породы, что зрим все чаще”). Важливим є фінал вірша: тут актуалізується теза про ієрархічний характер ціннісної парадигми акмеїзму. В останній строфі вірша Бродського спостерігаємо чітке підпорядкування ціннісних категорій (свобода і “словесність” як ієрархічно підпорядковані одна одній основні цінності). Загалом втеча до свободи у творчості Бродського – це вихід з простору, сповненого емпіричного хаосу, до ціннісно організованого і центрованого (Рим визначається тут як „центр мирозданья и циферблата”) простору світової культури. Отже, акмеїстичні тенденції в „Пьяцца Матеї” втілено не стільки в поетиці тексту, у його системі засобів, скільки на рівні ціннісної організації художнього світу.

Стратегію інтимізації культури виявлено й у творчості Т. Кібірова. На матеріалі збірки „Amour, exil...” проаналізовано, як із властивим Кібірову буквалізмом відбувається включення досвіду особистого життя в простір російської та світової літератури. Основною формою інтимізації літературного контексту в Кібірова стає цитата, а засобом реалізації такої стратегії – автометаопис. У роботі досліджено, як співіснують у тексті Кібірова філологічна та лірична інтенції і як автометаописовість стає формою вираження почуттів, трансформованим варіантом сповіді (сповіддю на метамові).

У роботі зауважено, що сучасна стратегія інтимізації культурного простору відрізняється від акмеїстичної своєю функціональною спрямованістю. Стратегії інтимізації в акмеїзмі – це форми пошуку рівноваги між людиною і навколишнім світом, їх „співрозмірності”. У сучасній поезії інтимізація культури – це засіб