ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Суровцева Ірина Юріївна

УДК 94(477):7.078 “18/19”

МЕЦЕНАТСТВО В УКРАЇНІ

другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

07.00.01 – Історія України

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор

Бут Олександр Микитович,

професор кафедри історії слов’ян

Донецького національного університету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Темірова Надія Романівна,

професор кафедри історіографії, джерелознавства,

археології та методики викладання історії

Донецького національного університету

доктор історичних наук, професор

Довжук Ігор Володимирович,

завідувач кафедри архівознавства

Східноукраїнського національного

університету ім. В.Даля

Провідна установа - Харківський національний університет

ім. В.Н.Каразіна (кафедра історії України)

Захист відбудеться “26” травня 2006 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м.Донецьк, вул.Університетська, 24, ІІ корпус, ауд.32.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м.Донецьк, вул.Університетська,24).

Автореферат розісланий “21” квітня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Нині дедалі виразніше постає тенденція до поглибленого й детального розгляду низки ігнорованих або сфальсифікованих раніше історичних явищ. У контексті висловленого увагу сучасних учених привертає меценатство як вид суспільно-корисних дій у сфері культури. Саме через призму історії меценатства проступає еволюція соціально-економічного та культурного статусу найвідоміших покровителів мистецтва, їх роль і місце в системі загальносвітової культури, можливим стає розкриття духовного єства підприємця, його способу життя. Адже без цього неможливо дати повної характеристики культурному життю в Україні, з’ясувати спонукальні мотиви меценатства і, відповідно, його роль в збереженні пам’ятників вітчизняної історії та культури.

Наукове дослідження меценатства на прикладі переломного етапу вітчизняної історії - друга половина ХІХ – початок ХХ ст. - має практичне значення для відродження культурних надбань українського народу, національно-культурного розвитку сучасної України. Усвідомлення меценатства актуально з погляду сприймання досвіду вітчизняних меценатів минулого в плані пошуку фінансової бази для здійснюваних культурних та соціальних заходів.

Отже, актуальність дослідження зумовлена декількома аспектами. По-перше, її недостатнім вивченням у вітчизняній історії та необхідністю подати всебічний аналіз позитивних та негативних рис меценатства. По-друге, посиленням тенденції до значного скорочення бюджетного фінансування закладів освіти й культури в сучасній Україні та втратою традицій меценатства, що поставило на межу виживання значну частину творчих колективів. По-третє, зростанням своєрідної моди на меценатство (спонсорство), що прийшла з появою ринкової економіки в країні. На ініційовані керівництвом країни проекти по відродженню національно-культурного фонду (реставрація Гетьманської столиці Батурина, розбудова музейного комплексу “Мистецький арсенал”), відгукнулися сучасні бізнесмени. По-четверте, існуванням певного занепаду ціннісних орієнтацій та ідеалів суспільної користі в сучасному суспільстві. Меценатство та благодійність треба розглядати як певний важіль соціального партнерства, а також можливий чинник в подоланні психологічного відчуття власної непотрібності. По-п’яте, необхідністю подолання негативної громадської думки щодо меценатів та благодійників, де серед масової бідності вони сприймаються як “олігархи”, що кидають народу частку накраденого.

Урахування зазначених аспектів дає змогу системно та цілісно, ґрунтовно та об’єктивно дослідити меценатську діяльність в Україні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане із виконанням на кафедрі історії слов’ян Донецького національного університету держбюджетної теми “Наукове та методичне забезпечення курсу історії України для природничих та економічних факультетів” (затверджена Міністерством освіти України за № Г-98/28).

Об’єкт дослідження – культурно-художнє та громадське життя в Україні в умовах модернізації економіки і утвердження ринкових відносин у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Предметом дослідження є конкретно-історичний вияв закономірностей розвитку меценатської діяльності, які складали систему відносин між патроном, покровителем, замовником та діячами культури і освіти, земствами в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Мета дослідження полягає у комплексно-історичному аналізі розвитку меценатства в культурній системі другої половини ХІХ – початку ХХ століть та у формулюванні на його основі рекомендацій практичного характеру щодо творення, збереження, поширення та засвоєння духовних набутків нації.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язати наступні завдання, а саме:

·

·

·

·

·

·

·

Хронологічні рамки роботи – друга половина ХІХ – початок ХХ ст., а точніше 1861 – 1917 рр. Це період, коли з відміною кріпацтва в Російській імперії відкрилися шляхи для модерного розвитку, вільного підприємництва, це час найбільших за обсягом приватних пожертвувань. Кінцева дата дисертаційного дослідження зумовлена встановленням в країні соціально-економічного режиму, який докорінно змінив уявлення людей про культурні цінності, суть й призначення меценатства.

Територіальні межі дослідження включають територію сучасної України, яка в розглядуваний період перебувала у складі Російської та Австро-Угорської імперій.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що на базі критичного підходу до досягнень вітчизняної та зарубіжної історіографії, аналізу першоджерел та нових матеріалів історія українського меценатства стала предметом спеціального й комплексного історичного дослідження. Спростовано ідеологічне кліше народницької (згодом радянської) історіографії “про блага, надані меценатами, що відволікають народ від класової боротьби”. Неупереджено розглянуто специфіку та “інтернаціональні” ознаки меценатства в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Проаналізовано характер відносин між патроном і художником, шляхи передачі коштів на користь закладів культури і мистецтв. Доведено, що якісний рівень меценатства залежав від рівня естетичної освіченості та усвідомлення обов’язку перед самим мистецтвом його суб’єктів, характерних рис менталітету меценатів (ініціативності, активної життєвої позиції, відповідальності тощо). З’ясовано, що в досліджуваний період здійснюється перехід від благодійно-просвітницької діяльності до персональної фінансової підтримки представників українського національного відродження. Дістав подальший розвиток аналіз відмінностей між благодійництвом та меценатством. Використовуючи досвід соціальної психології та етики, обґрунтована мотивація меценатства та благодійництва. Простежена результативність вжитих заходів з боку українських меценатів щодо підтримки освіти, музейництва, соціального благодійництва, внаслідок чого зроблено висновок про те, що меценатство в досліджуваний період мало усі ознаки конструктивної соціальної поведінки.

Практичне значення дослідження визначається тим, що теоретичні положення, які викладені у роботі, лягли в основу практичних рекомендацій з розвитку і підтримки культурного життя в сучасній Україні. Проведений аналіз меценатства дозволяє виявити не тільки функції і структуру розглядуваного соціально-культурного явища, й спрогнозувати варіанти його розвитку в сучасній Україні. Фактичні дані дослідження, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії культури, новітньої історії України, історії підприємництва та меценатства в Україні, нового видання багатотомної “Історії міст і сіл України”, при розробці відповідних лекційних та факультативних курсів. Практичне значення дисертації полягає також у можливості використання її матеріалів для популяризації та ініціювання, координації й консолідації філантропічної діяльності комерційних, громадських організацій, окремих громадян спільно з органами державної влади та місцевого самоврядування.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії слов’ян історичного факультету ДонНУ, а також доповідалися на науково-практичній конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (м.Донецьк, 1999), регіональній науково-теоретичній конференції “Історична пам’ять і самосвідомість українського суспільства на межі тисячоліть” (м.Харків, травень 2000), двох міжнародних наукових конференціях “Історія релігій в Україні” (м.Львів, травень 2000, 2003), науково-теоретичній конференції “Національне питання в суспільно-політичному та культурному житті Східної України (минуле, сучасне, майбутнє)” (м.Харків, жовтень 2000), міжнародній краєзнавчій конференції (м.Донецьк, вересень 2001), науково-практичній конференції “Духовність українства ХХІ ст.” (м.Кіровоград, квітень 2006).

Публікації. Основні положення дослідження висвітлені у восьми наукових працях (п’ять з них – у фахових виданнях ВАК) загальним обсягом 3,6 др. арк. Усі статті написані без співавторів.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, посилань, списку використаних джерел і літератури (347 найменувань). Обсяг основного тексту – 160 сторінок. Повний обсяг дисертаційного дослідження складає 228 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована важливість та актуальність проблеми, визначаються об’єкт та предмет дослідження, мета, завдання дисертації, її хронологічні та географічні межі, розкрито наукову новизну й практичне значення, подано інформацію про апробацію результатів дисертації.

Перший розділ “Історіографія проблеми, характеристика джерел та методологія дослідження” містить стан наукової розробки питання, яке розглядається за проблемно-хронологічним принципом; охарактеризовані джерела і методологічна основа дослідження.

Як показав огляд наукової літератури з теми, увесь загал наукових праць можна поділити на три великі групи: по-перше, це узагальнюючі розвідки про благодійництво та меценатство на території Австро-Угорської та Російської імперії; по-друге, мистецтвознавчі, краєзнавчі, культурологічні студії, присвячені окремим видам меценатства; по-третє, роботи з проблем фінансової бази меценатства. Література усіх трьох груп частково охоплює дореволюційний, радянський та сучасний періоди розвитку історичної думки.

Аналіз дореволюційної історіографії за даним питанням показує, що усі її напрямки виходили з загальних положень офіційної державної політики про “просвічену турботливість”, служіння привілейованих прошарків населення на користь іншим Браудо А. Благотворительность // Россия в конце ХІХ века. Под общ.ред.В.И.Ковалевского. - Спб.,1900. - С.936-941; Мозговой В.Г.Общественная и частная благотворительность в Киевской губернии. - Киев, 1885. – 92 с..

Біографічною докладністю позначені роботи Ф.Міщенка та М.Тростянського Тростянский М. Русский филантроп и его деяния. – Киев, 1909. – 16 с.; Мищенко Ф. Г.П.Галаган.Некролог. -Киев, 1888. – 22 с., написані з нагоди смерті благодійників, тому у них не уникнуто шанобливих ознак. Регіональних проблем благодійності та меценатства торкалися у працях В.Маценко, М.Попруженко Маценко В.А.Прилукщина. - Ромны, 1888. – 240 с.; Попруженко М.Г.Одесская городская публичная библиотека.1830-1910. Исторический очерк. - Одесса, 1911. – 84 с.. Докладно характеризуючи благодійництво в сфері культури та освіти, вони наблизилися у своїх характеристиках до розмежування понять благодійності та меценатства.

В радянській історіографії з ідеологічних міркувань немає узагальнюючих монографій щодо історії меценатства. Увагу дослідників, що так чи інакше торкалися цієї теми, привертала здебільшого проблематика приватного колекціонування та збиральництва Макаренко М. Музей мистецтв ім.Б.І. та В.Н.Ханенків Української Академії Наук.Провідник. - К.,1924. – 137 с.. Редактора журналу “Щорічник Колегії Павла Галагана” А.Степовича можна з повним правом назвати першим біографом українського мецената Г.П.Галагана Степович А.З аграрної політики на Правобережжі 1880-х років//За сто літ. - Харків,1929. - Книга 4. - С.181-189; Його ж. До київо-галицьких зв’язків на початку 1870-х років (з щоденників Г.П.Галагана) // За сто літ. - Харків, 1930. - Книга 5. - С.183-191..

Варто зазначити, що у 20-30-і рр. ХХ ст. були опубліковані перші узагальнюючі праці економістів та істориків радянської України про дослідження промислових та соціально-економічних процесів в цукробуряковій промисловостіВоблий К.Г. Нариси з історії російсько-української цукробурякової промисловості. - Київ, 1930. – 402 с.; Бровер І.М. Україна на переломі до промислового капіталізму.Соціально-економічні нариси й матеріали. - Одеса,1931. - Т.1. – 175 с.. В них чимало сторінок присвячено “групі культурних господарів” серед великих українських землевласників та купців, грошові капітали яких сприяли розвитку мистецтва, освіти.

В післявоєнні роки актуальними з-поміж істориків та мистецтвознавців стали проблеми взаємозбагачення культурних традицій серед народів СРСР. Праці С.Дуриліна та Л.Розенталя частково або повністю присвячені спадщині й творчому доробку найбільш видатних художників, які в своєму житті користувалися послугами українських меценатів Розенталь Л. Н.В.Неврев.1830-1904. - М.-Л.,1946. – 23 с.; Дурылин С.Н. Нестеров-портретист. - М.-Л.,1949. – 270 с..

В 60-70-і рр. ХХ ст., коли вивчення історії України стало неможливим без дослідження всіх класів і станів Російської імперії, в центрі уваги опинилася спочатку економічна Минарик Л.П.Происхождение и состав земельных владений крупнейших помещиков России конца ХІХ - начала ХХ ст.// Материалы по истории сельского хозяйства и крестьянства СССР.- М.,1965.-Сб.VI.-С.356-395; Анфимов А.М.Крупное помещичье хозяйство европейской России (к.ХІХ - н.ХХ). - М., 1969. – 394 с., а згодом вже і меценатська діяльність поміщицтва та буржуазії Овсянникова С.А. Частное коллекционирование в России в пореформенную эпоху // Очерки истории музейного дела в России. - М.: Советская Россия, 1960. - С.66-145; Факторович М.Д., Членова Л.Г. Художественные музеи Киева. - М.: Искусство, 1977. – 255 с..

Отже, два потоки історичних досліджень російських та українських науковців (про колекціонерську та професійну діяльність українських меценатів) до 1985 р. існували окремо один від одного. Порівняно з попередніми працями радянських авторів, статті Ліщинський І., Токарєв В.Експлуататор чи благодійник?// Панорама Сумщини. - 1990.-16 серпня. та праці. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: В 4 т. - К.: Будівельник, 1986. - Т.4. – 375 с.; Рубан В.В. Забытые имена: Рассказы об украинских художниках ХІХ - начала ХХ ст. - К.:Наук.думка,1990. – 286 с. “доби перебудови” робили спробу прослідкувати витоки українського меценатства, його фінансову базу, розмежувати соціальне та культурне благодійництво.

Після здобуття радянськими республіками незалежності, російська Меценаты и коллекционеры: Альманах Всероссийского общества охраны памятников искусства и культуры / Гл. ред. С.Н.Разгонов. - М.: Русская книга, 1994. - 192 с.; Хорькова Е.П. История предпринимательства и меценатства в России: учебное пособие для вузов. - М.: “ПРИОР”, 1998. - 496 с. та українськаГригорій Григорійович Маразлі - меценат і колекціонер / Упоряд.: Л.В.Арюпина, О.М.Барковська та ін. - Одеса: ОКФА, 1995. – 288 с.; Сарбей В.Г. Начало украинского производственно-коммерческого предпринимательства. Фирма “Братья Яхненко и Симиренко”//Экономическая история России ХІХ – ХХ вв.: современный взгляд / Отв.ред. В.А. Виноградов. - М.: Росспэн, 2000. - С.417-432; Донік О.М.Благодійність в Україні (ХІХ-початок ХХ ст.)// Український історичний журнал. - 2005. - №4. - С.159-177. історіографія 90-х рр. ХХ– поч. ХХІ ст. позначилася появою низки статей та монографій, які охоплюють різноманітні аспекти меценатства. Виявилася позитивна тенденція у відображенні діячів-промисловців, вихідців з народу в періодичній пресіСорока В.Меценати//Добрий день(Сумська громадсько-політична газета). - №42. – 1994. – 14 жовтня; Ярош Н. “Новым” украинцам о малороссах из “бывших” //Art line. - 1998. - № 5-6. - С.68-69. та на сайтах мережі ІнтернетМеценати i засновники КПI: справи i час // http://ntu-kpi.kiev.ua/newspaper/524-10.html.. Загально-пізнавальне значення при дослідженні теми мали дисертаційні дослідження Довжук І.В. Роль важкої промисловості Донбасу в розвитку економіки Наддніпрянської України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.):Автореф.дис…д-ра іст.наук 07.00.01/Донецький нац. ун-т. - Донецьк,2004. - 39с.;Крупа Л.Л.Вплив митрополита Андрія Шептицького на суспільне і культурно-просвітницьке життя Галичини кінця ХІХ - першої половини ХХ ст.:Автореф.дис…к-та іст.наук: 07.00.01/Чернівецький нац.ун-т ім.Ю.Федьковича. - Чернівці,2003. - 20с.;Темірова Н.Р. Соціально-економічна еволюція поміщицтва України в 1861-1917:Автореф.дис…д-ра іст.наук: 07.00.01/Донецький нац.ун-т. - Донецьк,2003. - 36с.;Товстоляк Н.М. Меценати і суспільні діячі Тарновські, їх місце і роль в історії України ХІХ ст.: Автореф.дис…к-та іст. наук: 07.00.01/Дніпропетр. нац. ун-т.- Дніпропетровськ,2006. - 16с., а також колективні інформаційно-меморіальні альманахи біографічного змісту Золота книга української еліти. Інформаційно - іміджевий альманах: У 6 т. - К.:Євроімідж, 2001; Народжені Україною: Меморіал.альм.: У 2 т.(Голов.ред.О.Онопрієнко). - К.:Євроімідж, 2002.. Теоретико-методологічно осмислити дух епохи дозволили монографії М.В.Поповича та О.П.Реєнта Попович М.В. Нарис історії культури України. - К.: “АртЕк”, 1999. - 728 с.; Реєнт О.П. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст..). – К.: Ін-т історії НАН України, 2003. – 340 с..

Головною темою робіт істориків діаспори Бескид Ю. Український академічний дім у Львові. - Торонто: На сторожі, 1962. - 80 с.; Ф.К.Вовк. Дослідження.Спогади. Бібліографія. - Нью-Йорк: б.в.,1997. – 381 с. та закордонних дослідників Kazimierz Redrinski. Zydowskie szkolnictwo swieckie w Galicji w latach 1813-1913. - Wydawnictwo Czestochowa, 2000. - 283 p. стала філантропічна діяльність, як вітчизняних, так і іноземних громадян на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської та Російської імперій. Завдяки працям цих авторів реальнішим стає розуміння українського меценатства в загальносвітовому контексті.

Таким чином, до кола інтересів дослідників потрапляли питання загальної історії підприємницької та благодійницької діяльності деяких родин на території України, окремих видів меценатства. Однак поза увагою дослідників перебуває низка питань з проблем налагодження механізмів передачі коштів з виробничо-комерційного сектора в соціально-культурний. Практично не розробленими залишилися питання посередницької діяльності діячів культури та мистецтва, яких меценати залучали до співпраці. У науковій літературі майже не дослідженими залишаються особливості регіональної специфіки меценатства в Україні. І найголовнішою прогалиною є відсутність комплексної узагальнюючої праці з типології меценатів як суб’єктів суспільно-корисної діяльності, взаємодії меценатства з такими соціальними інститутами як релігія, ідеологія, культура. Виходячи з цього, не підлягає найменшому сумнівові, що проблема меценатства в Україні належить до недостатньо розроблених і потребує подальшого вивчення.

Вибір джерел з теми зумовлювався прагненням автора представити меценатство як складову частину багатогранного культурно-художнього та суспільно-громадського буття на Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Оскільки обрана тема дисертації знаходиться на межі трьох наук (історії, мистецтвознавства, культурології), це спричинило певну складність її дослідження та специфічність джерельної бази. Джерельну базу складає широке коло документальних матеріалів, які доцільно охарактеризувати за принципом їх походження та функціонального призначення.

До першої групи належать юридичні організаційно-розпорядчі документи (законодавчі акти Російської імперії, більша частина яких міститься у “Повному зібранні законів Російської імперії”, організаційні акти благодійних товариств, затверджені Російською або Австро-Угорською владою, заповіти) Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. - СПб.: Тип.ІІ-го отд-ния собственной Е.И.В.Канцелярии. - Т.XLVII, отд.2:1872. От №51052 - 51723 и добавления. - 1875. - 1346 с.; Akt fundacyjny fundacyi im.Karola Szajnochy. - Центральний державний історичний архів (м.Львів). - Ф.835, оп.1, спр.1119, арк.1-6..

Другу групу джерел складають матеріали діловодної документації (протоколи засідань земств, повідомлення і клопотання юридичних та фізичних осіб)Протоколы заседания сессии Мариупольской уездной земской управы. - Державний архів Донецької області. - Ф.110, оп.1, спр.124, арк.1-375; Ходатайство Б.И.Ханенко о разрешении открыть в здании музея выставку картин, предметов из раскопок курганов и городищ. – Центральний державний історичний архів (м.Київ). - Ф.442, оп.632, спр.80, арк.1..

Третя група джерел – це довідково-інформаційні документи (звіти, підсумкові та статистичні збірники стосовно діяльності благодійних товариств)Отчёт Киевского общества охраны памятников старины и искусства. - ЦДІАК.-Ф.725, оп.1, спр.3, арк.1-225; Благотворительные учреждения Коммерции советника, потомственного почетного гражданина и почетного гражданина г.Киева М.П.Дегтярёва и приют потомственной почётной гражданки Е.И.Дегтярёвой за десятилетие. 1902-1912. - Киев, 1913. – 276 с.; Szematyzm krolestwa Galicyi i Lodomeryi z wielkiem ksiestwem krakowskiem narok 1895. Lwow, nakladem C.K.Namitstnictwa.. Довідково-бібліографічні видання при описанні культурно-громадського життя в губернських або повітових містах обов’язково вказували кількість закладів благодійної опіки та прибутки, за рахунок яких вони утримувалися. Немалозначну роль відіграли різнобічні збірники матеріалів про культурне життя на УкраїніП.І.Чайковський на Україні. Матеріали і документи. - К.: Держ. вид-во “Мистецтво”, 1940. – 142 с.; Харьков и губерния на страницах газеты “Харьковские губернские ведомости” 1838-1917. Вып.1. - Харьков, ХГНБ им. Короленко, 1999. – 123с.. Тематичний зміст цих збірників дозволив по-новому оцінити роль українських меценатів в культурі Росії.

Основу джерельного масиву складають матеріали фондів Центрального державного історичного архіву в м. Києві (ЦДІАК) та в м. Львові (ЦДІАЛ), Державного архіву Донецької області. Йдеться про тематичні фамільні фонди родин Бродських, Галаганів, Гіршів, Дідушицьких, Любомирських, Терещенків, Симиренків, Ханенків. Їх багатогранна діяльність фіксувалася Канцелярією Київського, Подільського, Волинського генерал-губернаторства, а на західних землях – Галицьким намісництвом. Без них неможливо скласти розвинену картину меценатства в Україні, участь окремих представників українських родин в благодійній діяльності поза межами їх безпосереднього проживання.

Четверту групу джерел становлять матеріали періодичної преси як загальноімперського, так і місцевого характеру. Такі журнали, як “Київська старина”, “Руське багатство”, “Живописний огляд” в рубриках “Вісті з провінції” або “Провінційна хроніка” подавали матеріал губернських та повітових кореспондентів стосовно приватної ініціативи в громадській та культурній сферах. Спеціалізовані журнали (Журнал Міністерства освіти, “Освіта”, “Щорічник Колегії Павла Галагана”, “Руський бібліофіл”, “Старі роки”) приділяли увагу подіям культурно-мистецького життя, зупиняючись на позитивних наслідках широкої благодійницької діяльності.

У п’яту групу праць об’єднано спогади російських та українських діячів культури про зустрічі з українськими меценатамиЖемчужников Л.М. Мои воспоминания из прошлого. - Л.: Искусство, 1971. – 446 с.; Минченков Я.Д. Воспоминания о передвижниках. - Л.: Художник РСФСР, 1964. – 364 с.; Прахов Н.А. Страницы прошлого. Очерки-воспоминания о художниках. - К.: Держ. вид-во образотворч. мистецтва і муз. літ-ри УРСР, 1958. – 307 с.; Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). - Нью-Йорк, 1955. – 504 с.; Лотоцький О. Сторінки минулого.Ч.2. - Видання укр. православн. церкви в США, 1966. – 488 с.; Тищенко Ю (Сірий). З моїх зустрічей. Спогади // Пам’ять століть. - 1997. - № 6. - С.35-101., епістолярна спадщина різних соціальних та професійних груп населення, які були залучені до культурно-мистецького життя Куліш П. Вибрані листи. - Нью-Йорк-Торонто, 1984. – 326 с.; Врубель М. Переписка. Воспоминания о художнике. Вступ. Статья Э.П.Гомберг-Вержбинской, Ю.Н.Подкопаевой. -Л.: Искусство, 1976. – 384 с.;Верещагин В.В. Избранные письма / Сост., авт. предисл. и примеч. А.К.Лебедев. - М.: Изобраз. искусство. 1981. - 320 с.. До окремих груп можна віднести музейні каталоги, які створювалися діячами культури на прохання меценатів-колекціонерів Гринченко Б.Д. Каталог музея украинских древностей В. В. Тарновского. - Чернигов, Тип-ия Губернского Земства, 1900. – 367 с., а також, як свідчать мистецтвознавці, картини художників (в т.ч. портрети самих меценатів), виконані на замовлення. Вони постають своєрідним джерелом, що допомагає досліднику розуміти різнобічні аспекти мистецьких смаків меценатів.

Розуміння соціально-культурного статусу меценатів було б не повним без розгляду творів художньої літератури другої половини ХІХ – початку ХХ ст., в яких подана неоднозначна характеристика узагальнюючого образу мецената. В таких творах російських та українських письменників, як “Акробати благодійності” Д.Григоровича, “Орел-меценат” М.Салтикова-Щедріна, “Княгиня” А.Чехова, “Хазяїн” І.Карпенка-Карого автори іронізували з прагнення заможних верств населення помістити капітали в соціально-культурну сферу, показували меценатство та благодійництво як примхи багатіїв.

Отже, аналіз джерельної бази дослідження дозволив автору, завдяки порівнянню наведених в ній даних, досягти глибокого та всебічного аналізу розвитку меценатства в Україні.

Методологія дослідження. Методологічні засади осмислення культурно-історичного матеріалу репрезентовані двома основними принципами: історизму та об’єктивності. Проблеми меценатства характеризуються багатомірністю підходів - філософських (цивілізаційного, екзистенціалістського, прагматичного, аксіологічного), загальнонаукових (системного, міждисциплінарного, структурного, функціонального, діяльного, аналітико-синтетичного) та спеціально-історичних (реконструкційного, порівняльного, ретроспективного, теоретичної інтерпретації). Комплекс цих підходів має охоплювати всі грані меценатської діяльності.

У другому розділі “Стан та розвиток художнього меценатства” подано соціально-історичний аналіз меценатства в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. в контексті загальноукраїнського і загальносвітового культурно-освітнього руху, географія поширення меценатства. Уточнюються такі поняття як “художнє меценатство”, “садибне меценатство” Враховуючи те, що зазвичай під меценатством розуміється саме підтримка митців, авторка винесла розгляд власне цього виду суспільно-корисних дій у другий розділ дисертаційного дослідження.

В дисертації відзначається, що мистецькому колу були добре відомі імена меценатів з “провінції”: В.Дідушицький, Терещенки, Б.І.Ханенко, П.І.Харитоненко, А.Шептицький тощо - купували картини видатних майстрів, сплачували закордонні відрядження художників, ініціювали проведення виставок. Внаслідок особливо інтенсивного нагромадження творів живопису в найбільших містах України – Києві, Львові, Одесі, Харкові – формувалися значні мистецькі зібрання, які згодом стали основою сучасних українських художніх музеїв. Українці, як бездержавна нація, упродовж віків виробили розвинену систему так званого “малого меценатства”, яка сприяла накопиченню мистецької спадщини в приватних колекціях широких верств населення (приватні колекції О.М.Алфьорова, К.М.Скаржинської, Б.Г.Філонова, І.І.Шараневича). Причому колекціонування творів мистецтва було стільки ж справою престижу, скільки й вигідним вкладенням капіталу. Автором доведено, що суспільна думка та події в громадському житті сприяли “розкріпаченню” приватних колекцій. З початком Першої світової війни в Петрограді проходила виставка церковної старини, з метою збору грошей постраждалим воїнам. На виставці були представлені зібрання українських колекціонерів: хрести, ікони із зібрання Б.І.Ханенка, емалі із зібрання О.О.Бобринського.

Варто зазначити, що українські митці часто виступали посередниками на мистецькому ринку між своїми колегами-художниками і меценатами, які бажали купити картини. Брак певної художньої освіти меценати компенсували залученням до співпраці відомих діячів культури та мистецтва М.Біляшівського, Б.Гринченка, О.Лазаревського, І.Свєнцицького тощо.

Завдяки дослідженню епістолярної спадщини (листи В.В.Верещагіна до І.Н.Терещенка, П.Куліша до В.В.Тарновського), в дисертації обґрунтовано, що в мистецьких колах інститут меценатства відігравав роль консерватора і охоронця результатів творчої діяльності. Представники культурницької інтелігенції не вважали для себе соромним звернутися до меценатів з проханням про надання фінансової допомоги для розвитку того чи іншого проекту. На той час склалася певна система індивідуальних прохань щодо залучення вільних коштів меценатів. Існувала і колективна форма клопотань у вигляді адресних аркушів, що розсилалися освітніми і благодійними товариствами земствам або особисто меценатам.

Невід’ємною рисою відносин між патроном і художником було виконання останнім робіт на замовлення, портретних, пейзажних, архітектурних, скульптурних, музичних тощо.

Автором доведено, що українські меценати об’єднували в собі два типи меценатів: фундатора та організатора, докладаючи певних зусиль до пропагування своїх надбань, розповсюдження наукових знань, утворення благодійних фондів. В бібліотеку Київського Товариства охорони пам’ятників старовини і мистецтва Б.І.Ханенко пожертвував шість томів власних “Старожитностей Придніпров’я”. Видало подружжя Ханенків і “Зібрання картин італійської, іспанської, фламандської, голландської та ін. шкіл” (1899) як каталог власної колекції. Меценати Львова (В.Дідушицький, А.Потоцький, Л.Сапега), як шанувальники мистецтв, виступили членами-засновниками доброчинної організації ім. К.Шайнохи (відомого польського письменника та публіциста), призваної допомогти науковцям та літераторам.

В розділі поглиблено дослідження проблеми садибного меценатства. Цей вид меценатства автор відносить до підтримки мистецького і колекціонерського руху: саме в міських палацах і в заміських родових маєтках українського панства на протязі кількох поколінь збиралися високохудожні предмети декоративно-прикладного мистецтва, живописні полотна, скульптура, формувалися бібліотечні зібрання. Самі ж садибні комплекси представляли шедеври садово-паркового й архітектурного мистецтва. Гостинно зустрічали митців у садибах М.Д.Кондратьєва – Низи, Тарновських – Качанівка та Мотовилівка, Н.Г.Яшвиль – Сунки та Княгіно, тощо.

В розділі автор простежує широку географію меценатства. Ф.А.Терещенко надавав грошову допомогу Сафарському монастирю в Тифлисі, музичним курсам в Курську. Н.А.Терещенко пожертвував в розпорядження голови археологічного з’їзду в Києві в 1898 р. графині П.С.Уваровій 3000 крб. для опису і видання Московським археологічним Товариством знімків пам’ятників старовини. Землевласник волинського с.Городка, барон Ф.Р.Штейнгель не лише влаштував музей, а розповсюджував культурницьку благодійність (на реставрацію Аскольдової могили, на спорудження Православного соборного храму в Варшаві). На реставрацію Батуринського палацу Російське Товариство охорони пам’ятників мистецтва і старовини отримало від графа К.Л.Розумовського 5000 крб.

Автором з’ясовано, що меценатство в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст. несло низку суб’єктивних рис, які виявилися в тому, що рішення підтримати своїми коштами певну сферу чи людину базувалося переважно на особистих симпатіях мецената, а не на об’єктивній необхідності пожертвувати кошти туди, де вони були більш потрібними. Ймовірно, цим пояснюється той факт, що окремі митці закінчували своє життя в притулках для вбогих, а пам’ятники архітектури в сусідстві з маєтками знаті несли сліди руйнування.

Розмах, якісний рівень, духовний потенціал меценатства в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст. зумовлював і потенційні можливості розвитку української культури, важливою складовою якої поставала поряд з літературою та мистецтвом, освіта.

Третій розділ “Роль приватної ініціативи в становленні системи освіти” присвячується узагальненню позитивного досвіду меценатства в сфері освіти, розмежуванню художнього та освітянського меценатства, виявленню внеску окремих меценатів в становлення й розвиток початкової, професійної й вищої освіти другої половини ХІХ – початку ХХ ст., механізму передачі коштів на користь навчальних закладів.

Автор доводить, що завдяки приватній ініціативі в сфері освіти намітилися відчутні зрушення: прибутки закладів освіти в Україні в другій половині ХІХ – початку ХХ ст. розширилися і стали складатися з різних надходжень: від пожертвувань приватних осіб Х.Алчевської, Бродських, Г.Галагана, М.Гірша, Ф.Штейнгеля, родини Терещенків тощо, благодійних товариств (Товариства розповсюдження первісної комерційної освіти в Києві), промислових компаній, відсотків з капіталів, від земств. Промисловці, купці, іноземні кампанії, які утворювали свої акціонерні товариства, виступали колективними жертводавцями тих чи інших комерційних закладів освіти, заклавши основи сучасної моделі соціальної відповідальності бізнесу.

З розвитком комерційної освіти тіснішим чином був пов’язаний розвиток цукрової промисловості. Причому перевага у приватному фінансуванні відповідних навчальних закладів надавалася тим з них, які знаходилися в підпорядкуванні Міністерства фінансів. Необхідно відзначити невідповідність кількості одиничних пожертвувань на користь закладів освіти загальній статистиці (кількість початкових шкіл при фабриках була незначною, а витрати промисловців на освіту, за підрахунками сучасників, складали 63 копійки). На цьому фоні особливо виділялася діяльність київських меценатів. Н.А.Терещенко допомагав налагодити роботу Київського комерційного інституту, Жіночої торгівельної школи, друкарської школи, київських гімназій. Л.І.Бродський запровадив ливарню при ремісничому училищі ім.Цесаревича Миколая, утворив особливий капітал при Імператорському Інституті Експериментальної медицини, бактеріологічному інституті для боротьби із заразними хворобами. Прізвище підприємця В.Ф.Симиренка можна зустріти серед жертводавців на будівництво Київського політехнічного інституту, де готувалися кадри для цукрового синдикату.

В дослідженні простежена активна освітянська взаємодопомога в середовищі єврейського населення Австро-Угорської та Російської імперій. Австрійський барон М.Гірш запровадив фонд на користь єврейських шкіл в Галичині. Враховуючи поліетнічний склад населення тогочасної України, крім єврейських, існували заклади освіти, що утримувалися завдяки підтримці з боку польських, караїмських, німецьких благодійних товариств та приватних осіб. Громадяни іноземного походження, які жертвували капітали на користь навчальних закладів, віддавали перевагу в призначенні стипендій учням–одновірцям (львівське подружжя Шушкевичів запровадило при Ставропігійському інституті стипендії для бідних студентів “руської віри”). Запровадженню іменних стипендій сприяли родини маріупольських купців Хараджаєвих, Чабаненків.

Посередниками в перерозподілі меценатських коштів поставали Ради опікунів про недостатніх студентів, земства, благодійні товариства про недостатніх учнів.

У розділі доведено, що протягом досліджуваного періоду, питома вага грошової допомоги закладам освіти призначалася відповідно до духовних заповітів тих чи інших меценатів. Маловідомі за життя М.Бєлокопитов, М.Дегтярьов, П.Джунковський, І.Дунін-Барковський та інші після оприлюднення їх духовних заповітів стали відомі як щедрі меценати культури і освіти. Окрім матеріальної підтримки загальної освіти, меценати приділяли увагу розвитку художніх та музичних шкіл.

Інвестиції української буржуазії в освітянську справу сприяли поширенню позитивного досвіду, пропагували добровільну діяльність, незалежну від держави. Підтримуючи заклади освіти, меценати посередньо сприяли захисту та самостійному становленню молодого покоління, яке бажало отримати освіту. Саме на такому характері допомоги (захист, страхування від життєвих перипетій, активізація внутрішніх сил) базувалося не лише освітянське меценатство, а й соціальне благодійництво.

В четвертому розділі “Соціальне благодійництво українських меценатів” дана характеристика загального стану благодійництва, проведено порівняльний аналіз благодійності та меценатства, визначено взаємозв’язок благодійності українських меценатів та урядової соціальної політики, станового піклування. В дослідженні виокремлено основні напрямки соціального благодійництва українських меценатів: піклування про жебраків, покинутих дітей, безпритульних, глухонімих, людей похилого віку, хворих на очі тощо.

Якщо меценатство в Україні несло ознаки елітарного явища, вимагаючи певних художніх смаків у меценатів, то виявити співчуття й милосердя до знедолених були в спромозі представники різних верств населення. Грань між приватним та суспільним благодійництвом в Україні не була чіткою. В досліджуваний період складаються територіальні заклади громадської опіки: земські, селянські, міські, церковно-приходські. Оскільки загальнолюдські моральні якості, такі як співчуття, жалість, милосердя, закладені в серцевину більшості релігійних систем, значною мірою сприяли розвитку благодійництва, тому найрозповсюдженішою формою благодійництва українських меценатів була пожертва убогим, на храми, церкви, богадільні. Наскільки тісно перепліталося художнє меценатство з приватною благодійністю, свідчить зацікавленість в спорудженні собору Св.Володимира, яку виявляли усі відомі меценати Києва.

Автором з’ясовано, що однією з ланок в ланцюгу добродійного перерозподілу майна на користь бідних був духовний заповіт. Після реформ 60 - 70 рр. ХIХ ст. у Російській імперії поширюється заповіт майна земству з домовленістю про його подальше вживання (наприклад, на відкриття богаділень, шкіл, лікарень). У деяких випадках на прохання заповідача його ім’я присвоювали запровадженому ним закладу.

В дисертації обґрунтовано, що розвитку благодійності сприяла державницька політика. Суспільство Росії та Австро-Угорщини визнавало найпершим меценатом і благодійником імператора, його прикладу наслідували високовельможні особи. Серед підданих вважалося необхідним робити крупні пожертви на сімейні свята або ювілейні дати імператорських родин. Авторитетною стала “Ювілейна благодійна організація судових службовців Вищого державного суду Львівського округу”, яку заснували з нагоди 40-річчя правління Франца-Йосипа Першого.

Завдяки значним приватним пожертвуванням грошами і хлібом, на будівництво церков і обладнання їх необхідним інвентарем, виплату щомісячних пенсій біднякам, окремі благодійники нагороджувалися з боку уряду орденами, почесними званнями. Барон Ф.Штейнгель, завдяки наданню жіночій акушерській клініці при Університеті Св. Володимира 15000 крб., дитячій клініці при цьому ж закладі – 3000 крб., Житомирському пологовому притулку – 2000 крб. отримав звання камер-юнкера. Пожертва у розмірі 76000 крб., зроблена Л.І.Бродським Людинолюбному товариству, була відзначена нагородженням його орденами Св.Станіслава та Св.Ганни ІІ ступенів. Автор доводить, що найбільшою увагою з боку українських жертводавців користувалися благодійні товариства, що перебували під протегуванням членів імператорських родин. Існувала певна група благодійних товариств, заснованих за становою, релігійною, професійною ознакою. Так, І.Г.Харитоненко був обраний почесним членом Товариства взаємодопомоги прикажчиків Харкова.

В розділі досліджено зв’язок благодійництва з певною пропагандистською політикою царського уряду в національному питанні. Після Польського повстання 1863 р. з метою укріплення російських і релігійно-моральних основ на Волині, самодержавство активно підтримувало запровадження в краї православних церков і товариств. В м.Острозі завдяки крупним пожертвам місцевих православних поміщиків та імператорського двору в 1876 р. був освячений комплекс православного братства, куди входили церква, Кирило-Мефодіївська школа, жіноче підготовче та вище училища, селянська лікарня, бібліотека.

Автор констатує, що в умовах нерівноправного становища єврейського населення в Російській імперії та економічної конкуренції з боку місцевої буржуазії, єврейством було розвинуто широку систему добровільної взаємопідтримки і самозабезпечення соціальними благами. В Київських товариствах, заснованих за національною ознакою, велику роль відігравала сім’я Бродських. У Львові єврейська община мала в своєму розпорядженні багаточисельні благодійні й виховні заклади, споруджені на кошти своїх членів (наприклад, лікарню на 100 ліжок, засновану М.Лацарусом в 1903 р.). Єврейські лікарні існували в Києві (в тому числі хірургічна лікарня І.М.Зайцева), Бердичеві, Житомирі, Одесі.

Автор дослідила активну участь жінок в суспільній благодійності. Вони часто виступали опікунками закладів освіти або головами благодійних товариств. Заможні спадкоємниці М.Є.Браницька та А.Д.Гавриленкова спорудили в своїх маєтках храми, церковно-приходські школи, лікарні. Жінки з родини Терещенків, О.Н. та Н.В.Терещенко були членами Ради Київського Відділу Кураторства Імператриці Марії Федорівни про глухонімих.

В дисертації зроблено висновок, що іноді непродумана соціальна політика з боку уряду та необґрунтовані величезні пожертви жебракам провокували поширення утриманських настроїв, гальмували становлення й розвиток професійної соціальної роботи, яка передбачала адресну допомогу, патронаж спеціально навчених працівників.

Через благодійні організації приватна ініціатива спрямовувалася в певні сфери суспільного життя. Освічені люди отримали можливість займатися практичною, наповненою змістом суспільною діяльністю. А якщо ця діяльність наповнювалася конкретним національним змістом, то на порядок денний поставала проблема фінансової підтримки українського національного руху.

За мету п’ятого розділу “Становлення фінансової підоснови українського національного відродження” окреслено певні пріоритетні напрямки