Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Сорба Олександр Михайлович

УДК: 66.01+87.3в05

ПРОСТОРОВО-ЧАСОВІ ВИМІРИ ПОЛІТИКИ:
ПРИНЦИПИ РЕАЛІЗАЦІЇ

Спеціальність 23.00.01 – теорія та історія політичної науки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Львів – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор

Денисенко Валерій Миколайович,

професор кафедри політології,

Львівський національний університет

імені Івана Франка

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Чемшит Олександр Олександрович,

завідувач кафедри філософських та соціальних наук,

Севастопольський національний

технічний університет

кандидат політичних наук, доцент

Вдовичин Ігор Ярославович,

кафедра історії та політології, Львівська комерційна академія

Провідна установа: Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України.

Захист відбудеться “24” січня 2007 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.35.051.17 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79001, м. Львів, вул.Університетська 1, ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: м.Львів, вул.Драгоманова, 5

Автореферат розісланий “21” грудня 2006 р.

Учений секретар

Спеціалізованої вченої ради О.Б. Шурко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Політична наука з часу своєї інституціоналізації на межі ХІХ – ХХ століть розвивалась шляхом нагромадження вузькоспеціалізованих досліджень, спрямованих на розв’язання окремих проблем актуальної політичної дійсності. Така дослідницька стратегія зберігається й сьогодні. Однак попри значні успіхи прикладної політології констатуємо наявність кризи в загальній теорії політичної науки, а отже, і необхідності її вирішення.

Проблема виявляє себе на кількох рівнях: теоретичному – політична наука будучи зведеною до політичної технології, орієнтованою на реалізацію соціального замовлення, у фрагментарності та ситуативності, привнесених з політичної дійсності, вона втрачає дослідницький інтерес до самої себе, розчиняється в ряді конкретних завдань політичного консультування. Сьогодні вкрай мало досліджень, об’єктом яких була б безпосередньо політична теорія або ж політико-аналітичний дискурс, предметом яких були би принципи та закони політичного буття, оскільки наукова рефлексія не може бути підкріплена соціальним замовленням. Розгляд цих питань на рівні підручників та навчальних посібників не вирішує проблеми, яка потребує глибокого наукового осмислення.

Утвердження принципу соціального замовлення як “останньої інстанції” в питаннях розвитку політології спричинило ситуацію, коли численні політологічні дослідження позбавлені системної єдності категоріально-понятійного апарату, визначеності критеріїв адекватного застосування методів політологічних досліджень, частина з яких механічно переноситься з інших галузей наукового знання.

Зазначена ситуація може трактуватися як руйнування цілісного концепту простір-часу політико-аналітичного дискурсу, оскільки поняття виокремлює та розмежовує, тоді як концепт – це той, що збирає (concipere) разом мислення (intellectus) та умови його здійснення, об’єднує та впорядковує, включаючи поняття як свій власний момент. В своєму дослідженні ми пропонуємо авторський погляд на актуальну для політичної теорії проблему реконструкції цього концепту.

Політика, як відомо, існує не лише як об’єкт теоретичних досліджень. Кожна особа інтегрована у специфічно-кодифіковану систему політичної символізації дійсності. Така система все частіше подається в термінах виключно процедурно-технологічно-правового свого означення, де політична діяльність постає як внутрішньо детермінована системою власних принципів. Проте така ситуація протиприродна, оскільки кожен агент виробництва наукового знання (в моделях і концептах) та кожен персоніфікований суб’єкт політичної дії об’єктивує передусім свій індивідуальний досвід переживання власного буття в просторово-часовому вимірі політичних символів та кодів. Ігнорування такої суперечності призводить до перервності та непослідовності політичного будівництва, штучності та нежиттєздатності запроваджуваних інститутів політичної системи.

Вибудовуючи концепт просторово-часових вимірів політики, не можна постійно ходити “навколо політики” (політико-аналітичний дискурс, кодифікована система політичної символізації дійсності), слід виходити на рівень інтерсуб’єктивних структур і, відповідно, дослідження просторово-часових вимірів розгортання політики як самореферентної системи. Останнє положення розширює предметне поле нашого дослідження, водночас посилюючи його актуальність не лише теоретичним, але й практичним значенням.

У рамках одного концепту просторово-часових вимірів політики складно поєднати результати різнорівневого аналізу. Аби не втратити органічної єдності отриманих результатів, в своєму дослідженні ми сформулюємо відповідь на питання про природу просторово-часових вимірів політики, у термінах принципів їх реалізації.

Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дисертаційне дослідження виконане у взаємозв’язку із розробкою теми комплексної науково-дослідницької роботи кафедри політології філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка “Предмет політології в історії її розвитку: зміст та умови трансформації”, держреєстрація № 0105U007459.

Мета і задачі дослідження. Виходячи з актуальних проблем, покладених в основу дослідження, ставимо за мету побудувати цілісний концепт політичного простір-часу із чітким формулюванням теоретико-методологічних основ (методів та принципів).

Дотримуючись принципу єдності великих та малих кроків, встановлюємо, що мета дослідження розкривається в таких завданнях:

1. Сформулювати комплекс теоретико-методологічних засад дослідження просторово-часових вимірів політики.

2. Всебічно дослідити та визначити поняття просторово-часового виміру політики, побудувати авторський концепт політичного простір-часу, спираючись на методи дослідження, адекватні заявленому предмету.

3. Виділити можливі рівні аналізу просторово-часових вимірів політики з метою їх всебічного вивчення.

4. Встановити принципи реалізації просторово-часових вимірів політики на рівні політико-аналітичного дискурсу.

5. Визначити принципи просторово-часової означеності політичного виміру буття людини.

6. Виділити принципи реалізації просторово-часових вимірів політики на рівні інтерсуб’єктивних структур.

Об’єктом дослідження є просторово-часові виміри політики.

Предметом дослідження є принципи утвердження, пізнання та переживання просторово-часових вимірів політики.

Методи дослідження ґрунтуються на поєднанні дослідницького інструментарію постструктуралізму та постмодернізму із категоріально-понятійним апаратом теорії політичної науки.

Для реалізації обраної дослідницької стратегії також застосовано методи концепт-аналізу, системний, комунікативний, метод символічного інтеракціонізму. Безпосередньо в організації пізнавального процесу використано загальнологічні методи (абстрагування, аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання, класифікація, ідеалізація, сходження від абстрактного до конкретного тощо).

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена вибором предмета дослідження, що досі не розглядався в українській політичній науці, побудовою оригінальної авторської концепції просторово-часових вимірів політики. Наукова новизна дисертації визначається такими результатами дослідження:

1. Аргументовано центральне значення концепту просторово-часових вимірів політики (як структуроутворюючого фактора) для теорії та практики політичної науки.

2. Уперше визначено три рівні аналізу політичного простір-часу, адекватні можливим рівням пізнання та переживання політики (в її просторово-часовій означеності): 1) рівень політико-аналітичного дискурсу; 2) рівень просторово-часової означеності політичного виміру буття людини; 3) рівень простір-часу інтерсуб’єктивних структур політики.

3. Доведено в рамках політологічного конструктивізму, що простір-час політичної дійсності є принципово необ’єктивованим і об’єктивується лише після концептуалізації політичної дійсності в межах політико-аналітичного дискурсу, представленого авторським концептом “поля політики”, який поєднує науково-теоретичні узагальнення із практикою індивідуального досвіду агентів наукового виробництва і утверджується як об’єктивація принципу розрізнення об’єктивоване / необ’єктивоване.

4. Уперше сформульовано поняття просторово-часового виміру політико-аналітичного дискурсу, де під простором політико-аналітичного дискурсу слід розуміти: відношення “сущих” “поля політики” в контексті індивідуального досвіду агентів наукового виробництва, яке становить єдність ряду умов та граничних станів, які передують практикам агентів наукового виробництва та об’єктивують їх результати у формі наукових концептів, встановлюючи відношення істинне / хибне, причина / наслідок тощо. Час політико-аналітичного дискурсу визначається змінюваністю простору “поля політики”, детермінованою процесами становлення та розвитку концептуальних схем політичної науки та набуття нового індивідуального досвіду агентами наукового виробництва.

5. Обґрунтовано доцільність впровадження авторського визначення та високий евристичний потенціал поняття “Я-символ” – перетвореної форми буття людини в простір-часі політичного виміру. Така перетворена форма буття людини набувається внаслідок доповнення “точок самототожності” людини (достеменних її означень, наскрізних для усіх вимірів її буття) ірреферентними кодами політичної символізації дійсності в процесі асиметричної комунікації “Я-Інший” за умов реалізації принципу персоніфікації.

6. Уперше визначено простір-час політичного виміру буття людини. Простір політичного виміру буття людини обмежується та визначається дискретним станом актуально-континуального простір-часу політичного виміру буття людини (як системою означень перетвореної форми її буття – “Я-символу” політичного виміру). Дискретний стан утворюється в акті вольового напруження людини шляхом розпредмечення її “Я-символу” через реалізацію принципу розрізнення персоніфіковане / деперсоніфіковане. Час політичного виміру буття людини – це зміна ідентичності “Я-символу”, зумовлена персоніфікацією ірреферентних кодів в акті асиметричної комунікації, що провокує дискретний “стрибок” до іншого стану актуально-континуального простір-часу політичного виміру буття людини, створеного деперсоніфікацією “Я-символу” в акті вольового напруження людини.

7. Визначено поняття політичного простір-часу інтерсуб’єтивних структур: політичний простір – це розрізнення розрізнень сутностей неполітичних, зведених у політичній інтеракції, що виражає у формі чистої “ме(і)жевості” ідеальне “між”-відношення розмежованих / межевих / суміжних сутностей і позначається авторським поняттям “політична межевість”, власний онтологічний статус якої визначається (заміщується) розрізненням референтність / самореферентність. Час “політичної межевості” – це зміна структури “політичної межевості”, підпорядкована принципу розрізення референтне / самореферентне, що реалізується через розрізнення з “Іншим” та (або) із власною екземпліфікацією в простір-часі політичної дійсності.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Концептуальні розробки дисертації можуть бути використані як методологічне підґрунтя для подальших досліджень проблематики принципів просторово-часових вимірів політики, а також у сфері наукового консультування. Наукові розробки автора також можуть бути використані в підготовці наукових праць, навчальних посібників та спецкурсів з політичних наук.

Особистий внесок здобувача полягає в самостійній постановці проблеми й вирішенні всього комплексу завдань дослідження, що забезпечують вирішення теоретичної та теоретико-прикладої мети в рамках здійснення нових розробок у галузі політичних наук. Дисертація є самостійною роботою, дослідження має оригінальний і завершений характер. За темою дослідження автором самостійно підготовлено 7 наукових публікацій.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї та результати дисертаційного дослідження апробовані на наукових конференціях: “Міфологічний простір і час у сучасній культурі” / Міжнар. наук. конференція. – Київ, 12-13 груд. 2003 р.; Міжнародна наукова конференція “Людина – Світ – Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень” (до 60-річчя відновлення філософського факультету в структурі Київського національного університету імені Тараса Шевченка). – Київ, 20-22 квітня 2004 року; щорічні звітньо-наукові конференції викладачів та аспірантів кафедри політології.

Публікації. Основні наукові положення, висновки та практичні рекомендації викладено автором у п’яти публікаціях, надрукованих у наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи обумовлена метою, завданнями, об’єктом і предметом дослідження, обраною методологією. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг становить 170 сторінок, список використаних джерел містить 198 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, висвітлено ступінь наукової новизни дослідження проблеми, схарактеризовано джерельну базу, сформульовано об’єкт і предмет дослідження, наукову мету і завдання, подано методологічну основу дисертації, її теоретичне і практичне значення, наведено данні про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження просторово-часових вимірів політики” розглянуто ряд питань, що стосуються місця та значення, високого евристичного потенціалу концепту політичного простір-часу в рамках теорії та практики політичної науки. Розкриваються механізми концептуалізації політичного простір-часу та підстави його об’єктивації як передумови вивчення та переживання просторово-часових вимірів політики.

У підрозділі 1.1. “Стан дослідження проблеми, аналіз джерельної бази” здійснено аналіз джерел, у яких висвітлено дослідницький інструментарій обраних в рамках роботи методів дослідження (постструктуралізм, постмодернізм та концепт-аналіз). Проаналізовано джерельну базу геополітичних та хронополітичних досліджень у теорії політичної науки, в рамках цих дисциплін традиційно проводиться вивчення політичного простору і часу, відповідно. Автор зосереджує увагу головним чином на проблемах політичного часу, а відтак теоретичних підходах хронополітики, оскільки остання перебуває на етапі становлення, активного формування і залишає значно більше запитань, ніж добре розроблена, систематизована наука геополітика, що спирається не лише на широку джерельну базу, але й глибоку і безперервну традицію. На основі проведеного аналізу теоретичних підходів зроблено висновок про необхідність побудови авторського концепту політичного простір-часу, що ґрунтуватиметься на радикальній відмові від існуючих в рамках гео- та хронополітики теоретико-методологічних напрацювань, а також побудови власного категоріально-понятійного апарату на основі широкого використання філософських методів дослідження.

У підрозділі 1.2. “Науковий концепт як форма об’єктивації простір-часу політики: теоретико-методологічні засади дослідження” досліджено місце та значення концепту політичного простір-часу для політико-аналітичного дискурсу. В ході здійсненого аналізу з’ясовано та аргументовано, що найадекватнішим методом дослідження проблем просторово-часових вимірів політики є методологічний інструментарій постструктуралізму та постмодернізму з огляду на інспіровану ними презумпцію філософського розрізнення як методологічного принципу. Автором обґрунтована теза про адекватність даного підходу природі політики.

Оскільки завданням до розв’язання в тексті цього розділу є дослідження місця та значення політичного простір-часу для політико-аналітичного дискурсу, остільки в тексті вводиться та обґрунтовується авторський концепт “поля політики”, який, в рамках політологічного конструктивізму, підміняє собою політичну дійсність обмежуючи останню лише науковими концептами, протиставляючи їм спонтанні уявлення чи передпоняття практично-політичного досвіду, які не є продуктами наукового виробництва.

“Поле політики” інтерпретується як комплекс наукових практик, які породжують кожен предмет політико-аналітичного дискурсу. Отже, “суще” “поля політики” становить еквівалент предмета політичної дійсності, не будучи предметом як таким. Політичний простір-час як принципово необ’єктивований, об’єктивується у формі наукового концепту, при цьому, виходячи за межі поля рефлексії, знову стає необ’єктивованим. Концепт політичного простір-часу структурує та впорядковує політико-аналітичний дискурс, об’єктивуючи сутності та закони політичної дійсності у формі концептуальної рамки “поля політики”.

Політичний простір-час як матриця пояснення “поля політики” не є онтологічною константою і повинен розглядатися як продукт політичної дії. Концепт політичного простір-часу, в якості події поля науки, не є відірваний від соціально-політичної реальності. Його детермінуюча основа лежить як в ідеальній площині (теоретичних конструкціях наукових концептів), так і в площині актуальної політичної дійсності, яку привносять агенти наукового виробництва, мірою визначеності індивідуального досвіду останніх політичними відносинами суспільства.

Політичні відносини становлять сукупність умов та граничних станів, існування яких передує подіям політичної дійсності, їх творення / відтворення (в структурі “поля політики”). Політичні відносини бутіюють до практик та після них, але не водночас із ними, і мають причинно-наслідкову силу. У процесі політичних відносин “тут-бутіювання-теперішнім” змінюється і починає різнитися як від свого іншого, так і від самого себе, неминуче постаючи “тут-бутіюванням-у-розрізненні”.“

Тут-бутіювання-теперішнім” перебуває в такому ж відношенні до свого інобуття, як і необ’єктивоване співвідноситься із об’єктивованим. Конструювання предмета дослідження як “тут-бутіювання-теперішнім” потребує відкритого інтервалу “теперішнє-місце”, яке відрізняє його як від “вже-не-бутіювання” (минулого) та “ще-не-бутіювання” (майбутнього), так і від “бутіювання-там”.

Оскільки відкритий інтервал теперішнього встановлюється в самому “теперішньому місці”, остільки він розрізняє “тут-теперішнє” і кожне “тут-суще-в-теперішньому” від себе і в собі самому. Рух розрізнення тут-і-зараз / там-і-тепер є розрізненням політичних розрізнень, тобто це рух розрізнення об’єктивоване / необ’єктивоване як принцип побудови просторовості-часовості “поля політики”.

Просторовість-часовість об’єктивується у вигляді концептуальної рамки в полі рефлексії агентів наукового виробництва і, виходячи за межі цього поля, знову стає необ’єктивованою, тому політологічні практики не можуть породити чи запозичити у просторовості-часовості такі зміни або механізми, які б були їй іманентно притаманні: вона не створюється і не відтворюється в практиці політичної науки. В силу чого і політичні відносини, які також не можна відтворити в експериментальній діяльності, на рівні технологій, виражаються, зокрема, через просторове – становлення – часу. Вважаємо доведеним, що простір-час тотожний самому собі в політичній дійсності та в “полі політики”.

Доходимо висновку, що простір-час політико-аналітичного дискурсу утверджується на вістрі розрізнення об’єктивоване / необ’єктивоване як принципу. Згідно з цим принципом визначається простір політико-аналітичного дискурсу як відношення “сущих” “поля політики” в контексті індивідуального досвіду агентів наукового виробництва, що становить єдність ряду умов та граничних станів, які передують практикам агентів наукового виробництва та об’єктивують їх результати у формі наукових концептів, встановлюючи відношення істинне / хибне, причина / наслідок тощо. Часовий вимір політико-аналітичного дискурсу визначається змінюваністю простору “поля політики”, детермінованою процесами становлення та розвитку концептуальних схем політичної науки та набуття нового індивідуального досвіду агентами наукового виробництва.

У другому розділі “Принцип персоніфікації / деперсоніфікації простір-часу політичного виміру буття людини” автор виходить із розуміння політики як специфічно кодифікованої системи політичної символізації дійсності. Такий підхід до визначення природи політики значною мірою зумовлює особливість отриманих результатів дослідження.

У підрозділі 2.1. “Принципи становлення політичного виміру буття людини” активно використано теорію дискретності часу, згідно з якою простір-час політичного виміру буття людини поділяється на дискретні стани актуально-континуального простір-часу політики. Кожен такий стан утверджується як відірваний від універсалій політичного простір-часу або ж такий, що замикає усю його універсальність на собі через покладання на код політичної символізації дійсності, який виник у межах даного актуально-дискретного стану політичного простір-часу.

Політичний код як принципово ірреферентний також не може об’єктивувати у актуально-дискретному стані абсолютні закони політики і лише пропонує їх ситуативне трактування як функціонального замінника. Замкнена логіка актуально-утвореного дискретного стану політичного простір-часу задається принципами, визначеними його складниками, які своєю чергою, відбираються відповідно до заданих принципів як селективного критерію. Такий логічний казус тлумачиться з позиції концепції “діючої причини”, яка сутнісно передуюча, проте хронологічно одночасна своєму наслідкові. Такі принципи визначають конфігурацію актуально-дискретного стану, яка одночасно до-визначає або ж пере-визначає самі принципи. Такий підхід відповідає авторській інтерпретація принципів реалізації просторово-часових вимірів політики в рамках робочого концепту в термінах розрізнення. Залежність існування “тепер” від “тоді” є лише перифразом прямо протилежного, а саме залежності логічно-смислового існування передуючих станів від актуально утвердженого смислу, сформульованого і втіленого в теперішньому стані актуально явленого політичного простір-часу.

Виокремлення в ідеальному вимірі унікальності смислу індивідуального переживання власного буття в простір-часі політики в окремий конкретний момент вказує на завершеність руху, його замкненість на собі, а отже, на недосяжність для рефлексії. Залишається лише інтервал або ж самоспричинений “контекст індивідуального переживання”, який принципово неподільний і даний у своїй виключній цілісності та нероздільності. При цьому смисл основної ідеї універсального буття не належить жодному “контексту індивідуального переживання”. Саме цим зумовлена “множинність одиничного” як підстава континуального існування дискретних станів індивідуальної актуальності самоспричиненого “тепер”, перетворення “Єдиного” в “Іншого” (в площині іншого контексту переживання).

У підрозділі 2.2. “Розрізнення персоніфіковане / деперсоніфіковане, як принцип просторово-часової кодифікації політичного виміру буття людини” з’ясовується, що принципова відмова від розуміння смислу як гарантованого референтом поза-кодової означеності та його інтерпретацією як релятивно-плюрального, по-перше, закладає презумпцію нестабільності таких феноменів, як значення та смисл, по-друге, перетворює політичний код на деперсоніфікований інструмент презентації смислу в інтерактивно-комунікативному досвіді. Такий досвід може бути інтерпретований “Іншим” (індивідом, що перебуває зі мною у відношенні “співучасті”) не завдяки моєму експресивному чи сугестивному напруженню чи його герменевтичним зусиллям, але лише через саморух асоціативних полів та конотативних смислів.

Теза про перенесення “Єдиного” в інший контекст індивідуального досвіду при утворенні нового актуального стану простір-часу політичного виміру буття людини вимагає постановки питання про підстави й механізми набуття і збереження ідентичності людини в умовах дискретної змінюваності політичних станів та релятивно-плюрального статусу політичних кодів символізації дійсності. У даному підрозділі це питання ключове і вирішується таким чином.

Самоідентичність є здатністю конструювати своє буття (ідеться про перетворену форму буття у політичному вимірі) в співвіднесеності з “Іншим” і з позиції власного (відповідального) вибору. Це передбачає дві умови: по-перше, самовизначення (простір вибору позицій, цілей, засобів, тобто простір свободи вільного творення); по-друге, вихід за межі себе та (або) самовизначення себе “ззовні”, що передбачає закріплення, утвердження себе в політичному простір-часі як складового елемента, носія (визначника) його властивостей тощо.

Проте це не слід розуміти як свободу утвердження самоідентичності, а лише як вільний початок, необхідний для “незалежності” у стані передвибору. Сам вибір можливий лише після звільнення суб’єкта від самого себе, тотальності власного “Я”, тобто тоді, коли усвідомлюється та переживається потреба у трансцендентному, шлях до якого пролягає через заперечення свого “Я”. Потреба у трансцендентному є прагненням до “іншості”, відмінної від буття, проте яка утримується у відношенні із буттям.

Подолання іманентної самототожності “Я” “Самому Собі” передбачає утворення “Я-символу” в політичному вимірі за принципом розрізнення персоніфіковане / деперсоніфіковане, тобто персоніфікації простір-часу політичного виміру (у визначенні “Я-символу”), паралельно та одночасно структурованого за принципом деперсоніфікації того ж “Я-символу”.

Поняття “Я-символ” визначається як перетворена форма буття людини в простір-часі політичного виміру, що набувається внаслідок доповнення “точок самототожності” людини (достеменних її означень, наскрізних для усіх вимірів її буття) ірреферентними кодами політичної символізації дійсності в процесі асиметричної комунікації “Я-Інший” за умов реалізації принципу персоніфікації.

У підрозділі 2.3. “Утвердження ідентичності перетвореної форми буття людини в політичному вимірі в акті асиметричної комунікації з “Іншим” встановлюється, що покладання власної ідентичності на політичний код є єдиним способом, що дає змогу “Я” утвердитись у формі перетвореного буття “Ти собою”, на противагу до “Я сам”, завдяки чому “Я” може стати іншим “Самому Собі”.

Взаємодію “Я-Інший” трактовано як особливу колективність, на противагу до традиційної колективності соціально-політичних систем, яка обов’язково організується навколо третього елементу відношення, що виступає своєрідним посередником, яким може бути особа, традиція, діяльність, свобода тощо. Даній формі колективності ми протиставляємо “колективність “Я–Ти”, адекватну сучасним політичним відносинам. Сутність “колективності “Я–Ти” визначається через асиметрію інтерперсонального регіону “між” на користь “Іншого”. Асиметрія передбачає виключно векторну спрямованість акту політичної комунікації, оскільки орієнтованість на “Іншого” в ході утвердження політичної ідентичності надає останньому статусу особливої значимості.

Спираючись на викладені положення, нами визначено простір-час політичного виміру буття людини. Простір політичного виміру буття людини обмежується та визначається дискретним станом актуально-континуального простір-часу політичного виміру буття людини (як системою означень перетвореної форми її буття – “Я-символу” у політичному вимірі), отриманим в акті вольового напруження людини шляхом розпредмечення її “Я-символу” через реалізацію принципу розрізнення персоніфіковане / деперсоніфіковане.

Час політичного виміру буття людини – це зміна ідентичності “Я-символу”, спричинена персоніфікацією ірреферентних кодів в акті асиметричної комунікації, що провокує дискретний “стрибок” до іншого стану актуально-континуального простір-часу політичного виміру буття людини, створеного шляхом деперсоніфікації “Я-символу” в акті вольового напруження людини.

У третьому розділі “Референтність / саморефернтність як принцип реалізації просторово-часових вимірів політики на рівні інтерсуб’єктивних структур” досліджуються просторово-часові виміри буття політики, тобто ставиться питання політичної онтології та пропонується його авторське вирішення.

У підрозділі 3.1. “Політична межевість” як концептуалізація простору інтерсуб’єктивних структур політики” введено авторське поняття політичної “межевості”, під якою розуміється розрізнення сутностей, зведених у політичній взаємодії, й ідеальний виразник самої взаємодії, позбавленої “тілесної” наповненості ідеального “між”-відношення, алгоритм чистої “ме(і)жевості”. Вона ніби привласнює, вбирає в себе означення розмежованих / межевих / суміжних сутностей, виступаючи розрізненням вищого порядку, тобто розрізненням розрізнень. Онтологічний статус “політичної межевості” визначається (заміщується) розрізненням референтність / самореферентність.

Поняття “політичної межевості” в контексті її концептуалізації розкрито в таких положеннях: по-перше, “межевість” політики об’єктивується лише в концепт, що її висловлює; по-друге, “політична межевість” не може бути осмислена поза межами свого концепту, вона не зливається з ним, залишаючи цілісну картину не лише прихованою, але й протиставленою завершеному концепту чи ряду концептів, зберігаючи за собою властивість принципової відкритості та непізнаності; по-третє, “межевість” слід розрізняти з її об’єктивацією в рамках концепту, оскільки він втілює суб’єктивність авторського досвіду переживання чи осмислення, тоді як “політична межевість” знаходить себе на вістрі розрізнення суб’єктивного / позасуб’єктивного (об’єктивне, інтерсуб’єктивне, безсуб’єктне); по-четверте, “політична межевість” постає як атрибут не сущим політики, а концептам, тобто виступає в ролі предиката, який не є буттям, не визначає буття, він над-буття (інакше, розрізнення розрізнень).

Встановлено, якщо механізм творення / відтворення політичного простір-часу в акті самоактуалізації людини у політичному вимірі, як специфічної кодифікованої системи політичної символізації дійсності, можна описати як буття-попереду-себе (тобто наявність “Я-символу” відтворення якого через принцип політичної деперсоніфікації у акті вольового напруження є підставою творення простір-часу політичного виміру); надалі, вже-буття-у-світі як чиста фактуальність є принципом існування політичної дійсності, а точніше реальності (остання категорія містить більший семантичний наголос на актуальності існування, втім вона скоріше розкриває не онтологічну, а онтичну природу політики); тоді чиста (ідеальна, концептуалізована) онтологічність політичного простір-часу є буттям-при-внутрішньополітичній сутності, останню, в рамках робочого концепту, ми позначили терміном “межевості”, тобто в результаті отримуємо – буття-при-політичної внутри-межевості.

Діалектика політичного простору й часу на онтологічному рівні знімається поняттям “політичної межевості”, яка становить відкритий інтервал чи темпоральний об’єм (означений терміном “вікно переломлення”), всередині якого “сущі” політики можуть утверджуватися як такі, через механізм від-своєння свого “Я-символічного” від “межевості”, залишаючись її невизначеним “є”, її прафеноменом.

Референційність “політичної межевості” утверджується через розрізнення із “Іншим” та (або) із самою собою, тобто власним смислом на межі його втрати, інакше в розрізненні із парадоксальним елементом “без-межності” як смислового нонсенсу чи невизначеності.

Вирішення питання структури просторово-часового виміру політики на рівні інтерсуб’єктивних структур формалізується в концепті “межевої структурності” політичного простір-часу, для якого характерна відмова від презумпції константно-гештальтної організації політичного виміру, яка, на противагу “структурі” в класичній науковій традиції, фіксує принципово аструктурний та нелінійний спосіб організації цілісності, залишаючи за собою можливість для іманентної рухомості та “нон-фінальності”, відповідно, реалізації креативного потенціалу самоконфігурування.

Такий підхід дав нам змогу постулювати як іманентні властивості “сущих” політики їх принципову відкритість до будь-яких гіпотетично допустимих взаємодій. Усяке обмеження, що накладається на такий потенціал, походить або з особливостей самого елемента, або з локальної ситуації, учасником і, відповідно, співтворцем якої виступав сам системний елемент, проте в жодному випадку не якийсь вищий системний принцип чи закон.

Кожен елемент або локальна структура, породжена взаємодією обмеженої кількості елементів політичної системи, несуть в собі потенціал, здатний провокувати зміни цілої системи, утворюючи тимчасово актуальні структури, значимість яких у межах системи в цілому сягає того рівня, коли конфігурація системо-започатковуючих принципів вибудовується відповідно до даної ситуативно-актуальної локальної структури. Такий вплив реалізується через зміну інтерпретації конфігурації системних принципів (приведених у відповідність до локальної структури), в межах якої (інтерпретації конфігурації) викристалізовуються функціональні алгоритми загальної системи; таку інтерпретацію можна пояснити як свого роду смисловий фон, стиль чи “форму законів” становлення політичного простір-часу.

У підрозділі 3.2. “Принцип самореферентності інтерсуб’єктивних структур політики: проблема безсуб’єктності людини у простір-часі “політичної межевості” формалізовано механізм змін структури “політичної межевості” за допомогою авторського поняття “стан межевої структурності”, яке визначається як локальний сегмент “межевої структурності”, наділений значним креативним потенціалом. Такий локальний сегмент здатним нав’язати цілій “межевій структурності” нову конфігурацію внутрішніх принципів, поширюючи свій вплив у формі рівнодіючої сили, яка складається з факторів, що попередньо детермінували його утворення та принципів “межевої структурності”, ретранслятором яких виступав даний сегмент до його перетворення у “стан...”.

Встановлено, що жоден сценарій розвитку “політичної межевості” не може вважатися пріоритетним з позиції аксіологічної визначеності. Самоідентичність “Я-символу” в просторово-часовому вимірі політики на рівні інтерсуб’єктивних структур є зовні артикульованою і встановлюється шляхом просторово-часової локалізації в рамках “політичної межевості”. Згідно з цим доводиться безсуб’єктний статус перетвореної форми буття людини в простір-часі політики й визначеність системи її політичних цінностей та інтересів з позиції самореферентної “межевої структурності”.

Принципи політичного простір-часу на рівні інтерсуб’єктивних структур, викладені в рамках авторського концепту, вказують на те, що розуміння руху як дисперсного розсіювання, яке іманентно здійснює інтеграцію зовнішнього, дають змогу знаходити механізми становлення актуального просторово-часового виміру політики на вістрі розрізнення референтності / самореферентності як визначального принципу реалізації просторово-часових вимірів політики на рівні інтерсуб’єктивних структур.

Згідно з викладеними положеннями пропонується таке визначення ключових категорій: під політичним простором інтерсуб’єктивних структур слід розуміти розрізнення розрізнень сутностей неполітичних зведених у політичній інтеракції, що виражає у формі чистої “ме(і)жевості” ідеальне “між”-відношення розмежованих / межевих / суміжних сутностей і позначається авторським поняттям “політична межевість”, власний онтологічний статус якої визначається (заміщується) розрізненням референтність / самореферентність.

Часовий вимір “політичної межевості” – це зміна структури “політичної межевості” підпорядкована принципу розрізення референтне / самореферентне, що реалізується через розрізнення з “Іншим” та (або) із власною екземпліфікацією в простір-часі політичної дійсності.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації підведено результати дослідження, сформульовано основні теоретичні положення роботи, окреслено перспективні напрямки подальших наукових пошуків. Оскільки при формулюванні наукової новизни роботи основні акценти зроблено на категоріально-понятійному апараті дослідження, остільки у висновках ми наголошуємо на принципах реалізації просторово-часових вимірів політики.

· Обґрунтовано, що найбільш адекватною теоретичною базою для побудови авторського концепту політичного простір-часу визнано методологічний інструментарій постструктуралізму та постмодернізму. Ці методи обрано для пізнання та пояснення політичної дійсності позначеної процесами деконструкції, персоналізації та аструктурності через інспіровані ними методологічні принципи, серед них найбільшого значення для авторського концепту просторово-часових вимірів політики набуває принцип філософського розрізнення (фр. differance).

· Аргументовано, з позиції обраного дослідницького інструментарію, доцільність вивчення принципів просторово-часових вимірів політики на трьох рівнях аналізу: простір-часу політико-аналітичного дискурсу; просторово-часової означеності політичного виміру буття людини; просторово-часових вимірів інтерсуб’єктивних структур політики, що знайшло адекватне відображення в структурі роботи і зумовило її поділ на три змістових розділи.

· З’ясовано та аргументовано з позиції політологічного конструктивізму, що визначальними принципами реалізації просторово-часових вимірів політики на рівні політико-аналітичного дискурсу є принцип розрізнення об’єктивоване / необ’єктивоване (в рамках пізнавальних практик постструктуралізму). Простір-час політичної дійсності об’єктивується лише в процесі концептуалізації самої дійсності в рамках політико-аналітичного дискурсу, і стає необ’єктивованим виходячи за межі поля рефлексії агентів виробництва наукових знань. Отже, дійсний просторово-часовий вимір політики утверджується на вістрі розрізнення об’єктивоване (в полі науки) та необ’єктивоване (до чи після концептуалізації. Відображається в індивідуальному досвіді агентів наукового виробництва).

· Доведено, що простір-час політичного виміру буття людини утверджується за реалізації принципу розрізнення персоніфіковане / деперсоніфіковане. Людина інтегрується у політичний простір-час долаючи самототожність власної ідентичності в акті асиметрично-векторної комунікації з “Іншим”, визначаючи асиметрію інтерперсонального регіону “між” на користь “Іншого”. Набуваючи індивідуальних означень через принцип персоніфікації (в ході політичної інтеракції) частини ірреферентно-плюральних кодів політичної символізації дійсності. Одночасно, будучи “Іншим” для іншого учасника політичної комунікації змінює смислове навантаження кодів політичної символізації дійсності, віддає (деперсоніфікує) принципи власної політичної ідентичності в політичний простір. Означений механізм дає підстави розглядати принцип персоніфікації / деперсоніфікації як основу творення / відтворення простір-часу політичного виміру буття людини.

· Просторово-часові виміри політики на рівні інтерсуб’єктивних структур утверджуються через розрізнення референтності / самореферентності. В роботі введене поняття “політичної межевості” на позначення розрізнення сутностей неполітичних, зведених у політичній взаємодії, визначення їх чистого “між”-відношення. Така “політична межевість” виступає в ролі предиката, що не є буттям, не визначає буття, він є над-буттям, тобто розрізненням розрізнень. Референційність “політичної межевості” утверджується через власне розрізнення із відмінним від себе або із самою собою, ситуативною екземпліфікацією, або власним смислом на межі його втрати парадоксальної “без-межності”. “

Нон-фінальність” та принципова відкритість до реалізації внутрішнього креативного потенціалу самоконфігурування “політичної межевості” дають змогу розглядати механізми її розвитку як безсуб’єктні або ж самореферентні. Відтак доходимо висновку, що просторово-часові виміри політики на рівні інтерсуб’єктивних структур утверджуються за домінування принципу самореферентності. Телеологічні та аксіологічні означення політичного процесу формулюються індивідом через механізм локалізації в структурі “політичної межевості”, артикульованої системою ірреферентних кодів політичної символізації дійсності.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Сорба О.М. Категорія часу в дослідженні суспільно-політичних процесів: аналіз моделей соціального часу в західній гуманітарній науці // Вісн. СевДТУ. Вип. 52: Політологія: Зб. наук. пр. / Редкол.: Ю.А. Бабінов (відп. ред.) та ін.; Севастоп. нац. тех. ун-т. – Севастополь: Вид-во СевНТУ, 2004. – С. 139-148.

2. Сорба О.М. Політика як сфера реалізації просторово-часової кенограми перетвореного „буття-світу-в-мені” // Наук. вісн. Ужгород. ун-ту. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 1 / Міністерство освіти і науки України; Ужгород. нац. ун-т; Редкол.: М.Вегеш (гол. ред.), В.Денисенко, Ф.Кирилюк та ін. – Ужгород: СМП „Вісник Карпат”, 2004. – С.90-93.

3. Сорба О.М. Теоретико-методологічні засади дослідження просторово-часових вимірів політики // Наук. вісн. Ужгород. ун-ту. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 2. – Ужгород: СМП „Вісник Карпат”, 2005. – С.24-32.

4. Сорба О. Принципи політичної “межевості” як концептуалізація просторово-часового виміру політики на рівні інтерсуб’єктивних структур // Наук. вісн. Ужгород. ун-ту. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 4 / Міністерство освіти і науки України; Ужгород. нац. ун-т; Ред. кол.: М.Вегеш (гол. ред.), В.Андрушенко, О.Бабкіна та ін. – Ужгород: Вид-во УжНУ „Говерла”, 2006. – С.124-131.

5. Сорба О. Простір-час політичного виміру буття людини // Вісн. Львів. ун-ту. Серія: філос. науки. Вип. 9 / Міністерство освіти і науки України; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка – Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 2006. – С. 200-209.

АНОТАЦІЯ

Сорба О.М. Просторово-часові виміри політики: принципи реалізації. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.01 – теорія та історія політичної науки. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2006.

Дисертація становить комплексне дослідження принципів утвердження, пізнання та переживання просторово-часових вимірів політики. В роботі побудовано цілісний авторський концепт політичного простір-часу, запропоновано оригінальне розуміння категорій політичного простору і політичного часу на трьох рівнях аналізу: простір-часу політико-аналітичного дискурсу; просторово-часових означень політичного виміру буття людини; простір-часу інтерсуб’єктивних структур політики. Описано механізми часової змінюваності політичного простору. Досліджено принципи описаних механізмів із використанням методологічного інструментарію постструктуралізму та постмодернізму, зокрема філософського розрізнення (фр. differance).

Спираючись на евристичний потенціал авторського концепту простір-часу політики, вивчено проблему політичної ідентичності людини в політичному вимірі її буття.

Ключові слова: політичний простір, політичний час, просторово-часовий вимір, символізація політичної дійсності, політична ідентичність.

АННОТАЦИЯ

Сорба А.М. Пространственно-временные измерения политики: принципы реализации. – Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.01 – теория и история политической науки. – Львовский национальный университет имени Ивана Франка. – Львов, 2006.

Диссертация посвящена комплексному исследованию пространственно-временных измерений политики сквозь призму методологического инструментария постструктурализма и постмодернизма, признанных в работе наиболее адекватной теоретической базой для построения авторского концепта политического пространства-времени. Сформирован понятийно-категориальный аппарат исследования и толкования механизмов становления, познания и переживания пространственно-временных измерений политики. Специфика механизмов пространственного становления политического времени (или же временного изменения политического пространства) обусловила три уровня анализа пространственно-временных измерений политики, которые определили логическое деление работы на три тематических раздела. Во-первых, уровень политико-аналитического дискурса, призванного отобразить роль и значение научного концепта политического пространства-времени для политической науки в целом и процессов её структурирования в частности; выявить соотношения политической теории и практики, воплощённой в индивидуальном жизненном опыте агентов научного производства. Во-вторых, уровень пространственно-временной определённости переживания человеком превращённой формы своего бытия данной в политическом измерении. Политика представляется как специфически кодифицированная система политической символизации действительности. В-третьих, уровень пространственно-временной организации политики как самоорганизующейся сущности, представленной посредством интерсубъективных структур.

Анализируя принципы пространства-времени политико-аналитического дискурса автор исходил из основ политологического конструктивизма, в рамках которого политическая действительность подменяется авторским концептом “поля политики”, то есть комплексом научных практик, определяющим всякий возможный предмет политико-аналитического дискурса. Дискурс предшествует практикам агентов научного производства и объективирует результаты их деятельности в форме научных концептов, воплощая принцип постструктуралистского различения объективированное / необъективированное.

Анализируя проблему определения механизмов и принципов переживания человеком превращённой формы своего бытия в пространстве-времени политики, автор обращается к вопросам кодов политической символизации действительности. Интерес к последним обусловлен их исключительным значением для формирования самоидентичности актуального “Я-символа”, превращённой формы бытия человека в политическом измерении. Установлен механизм утверждения политической самоидентичности человека. Механизм реализуется в акте асимметрично-векторной коммуникации с “Другим” посредством персонификации кодов политической символизации действительности с последующим наложением на “точки самотождественности” индивида, определённые в роботе как универсальные параметры человека, равнозначимые для всех возможных измерений его бытия. Таким образом установлено доминирование “Другого” в интеракции политической коммуникации. Однако этот процесс является двусторонним и многократно повторяемым. Поскольку “Я” является “Другим” для другого, устанавливается тонкий баланс персонифицированного / деперсонифицированного как определяющего принципа создания / воссоздания пространственно-временных определений переживания превращенной формы бытия человека в политическом измерении.

Исследование механизмов пространственно-временной самоорганизации интерсубъективных структур политики привело к необходимости решения проблемы вытеснения фактора субъектности индивида из политического процесса. Политический процесс все в большей степени определяет как телеологически, так и аксиологически исходя из внутренних закономерностей политических отношений, причем политические отношения, представленные в комплексе институтов, права, традиций, технологий, коммуникационных кодов и т.д. зачастую игнорируют интерес человека, замыкаясь на собственной целерациональности. Вместе с тем реализуется принцип