НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ТА ЕТНОЛОГІЇ

ІМ. М.Т.РИЛЬСЬКОГО НАН УКРАЇНИ

ВОВК Мирослава Петрівна

УДК 398.22:82-311.6.091+821.161.2Барка

Міфо-символічні джерела прозової спадщини

Василя Барки

Спеціальність 10.01.07 – фольклористика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук,

старший науковий співробітник

ДМИТРЕНКО Микола Костянтинович,

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, завідувач відділу фольклористики

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

Погребенник Володимир Федорович,

Національний педагогічний університет

ім. М. П. Драгоманова,

завідувач кафедри української літератури.

кандидат філологічних наук

Іванівська Олена Петрівна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, доцент кафедри фольклористики

Провідна установа –

Інститут народознавства НАН України, м. Львів

Захист відбудеться „ 16 ” лютого 2007 р. о 13й годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.227.01 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, за адресою: 01001, м. Київ, МСП, вул.. Грушевського, 4, конференц-зал.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, МСП, вул.. Грушевського, 4.

Автореферат розіслано: „10” січня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук Микитенко О.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема інтерференції міфології, фольклору та літератури залишається актуальною на початку ХХІ ст. Ця актуальність полягає у зіткненні процесів глобалізації з функціонуванням механізму колективної та національної пам’яті в культурі народу, в якій міф і фольклор є універсальними і локальними одночасно моделями світовідтворення, первинними компонентами емоційно-інтелектуального сприйняття народом певних соціально-історичних процесів. Словесний вид мистецтва втілює етико-естетичні складові характеру нації, що дає можливість продемонструвати стійкість механізму колективної пам’яті народу. Цей процес специфічний тому, що саме авторські художньо-словесні тексти увібрали і трансформували форми усної етнічної пам’яті – зразки традиційної народної творчості та міфології.

Як наслідок корелятивних зв’язків між фольклором та літературою виник термін “фольклоризм” – ідейно-естетична категорія, що виявляється в безпосередньому чи опосередкованому, свідомому або підсвідомому відтворенні, трансформації або й розвитку літературою структурно-художніх елементів фольклору і його традиційних прийомів та принципів.

Актуальним залишається питання дослідження фольклоризму творчості багатьох українських письменників. У контексті національної літератури виокремлюється ряд спеціалізованих праць, у яких репрезентовані міфологічні та фольклорні витоки творів класиків (Г. Сковорода, І. Котляревський, Т. Шевченко, Ю. Федькович, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, М. Рильський, Г. Хоткевич, О. Довженко та ін.). Художнє переосмислення фольклору на тлі доробку письменника може бути різним, але, як правило, використання фольклорних елементів має свідомий характер та трансформується автором творчо, стає невід’ємним аспектом ідейно-проблемного змісту творів. Відтворення фольклорної поетики, образності сприяє виявленню ролі усної народної творчості як системоутворюючого чинника в контексті інтерферентних зв’язків з літературою.

Недостатньо дослідженим залишається питання фольклоризму творчості митців слова, що переважно перебували і творили поза межами України. До таких постатей належить Василь Барка. Письменник завдяки власним літературним здобуткам, у яких відбувається семантична модифікація з урахуванням певної соціально-політичної ситуації автохтонних смислів етнічної символіки, вибудовує індивідуальну світоглядну модель, цим самим демонструючи універсальну роль механізму колективної та національної пам’яті. Отже, дослідження творчості письменника щодо акумуляції споконвічного народного досвіду в слові конкретизує функцію літератури як необхідної умови збереження етнічно-традиційних моделей світосприйняття.

Ступінь наукового дослідження проблеми. Міфо-символіка творів В. Барки ще не була предметом власне фольклористичного аналізу. Домінуючі літературознавчі та філософсько-етичні вітчизняні дослідження (В. Скрипка, Д. Степовик, О. Федорук, В. Гриневич, Л. Плющ, М. Жулинський, Ю. Барабаш, Т. Салига, Р. Мовчан, Я. Орлюк та ін.) торкаються загалом оцінки письменницького таланту В. Барки, морально-естетичного змісту його публіцистики, поезії, прози, оригінальності авторського стилю, окремих біографічних відомостей тощо. У працях дослідників (Д. Гусар-Струк, Ю. Шерех, Б. Бойчук, К. Кіндрась, Ю. Бойко, В. Пушко, М. Кульчицька, Т. Головань) відзначається специфічність світоглядної моделі автора та оригінальність індивідуального стилю, домінантами яких є синтез традиційних схем народного сприйняття та релігійно-моральної доктрини. Вчені відзначили роль В. Барки у продовженні філософсько-етичних поглядів Г. Сковороди та його внесок у розвиток “філософії серця” (В. Гаврилюк, О. ГринівТобто ми ґрунтуємось у процесі вивчення символічного образного пласту прози письменника на певній науковій традиції.

Дослідження символічної структури прози В. Барки відбувалось крізь призму фольклористичного, літературознавчого, філософського, етнографічного, лінгвістичного досвіду. Зокрема, проблема взаємодії міфу, фольклору та літератури вивчається у кількох аспектах: по-перше, це дослідження, присвячені питанням трансформації та синтезу фольклору в творчості окремих письменників (О. Дей, М. Пазяк, Т. Комаринець, М. Яценко, О. Мишанич, В. Погребенник, М. Дмитренко, Ю. Шутенко та ін.); по-друге, праці, які висвітлюють проблему фольклоризму літературної епохи чи періоду (В. Бойко, Г. Нудьга, О. Гончар, М. Грицай, О. Вертій, Л. Горболіс, П. Білоус, В. Погребенник, Т. Шевчук та ін.); по-третє, ряд спеціальних студій, у яких аналізуються теоретичні питання взаємодії фольклору та літератури (М. Русин, С. Грица, С. Єрмоленко, С. Росовецький та ін.). У працях цих вчених засвідчено, що інтерференція фольклору і літератури має складну природу: фольклор – джерело індивідуального словесного мистецтва, допоміжна галузь літератури, найперша стадія словесної творчості та ін. Взаємини фольклору та літератури в основному визначаються дослідниками як двоаспектні: фольклоризм літератури (тобто вплив фольклору на літературу) та літературність фольклору (коли літературний твір потрапляє у фольклор). Для нашої роботи найбільш актуальною стала проблема фольклоризму літератури, зокрема, фольклоризму образної системи та стилістичного виміру прози В. Барки.

У філософсько-антропологічних працях В. Горського, В. Шинкарука, М. Поповича, М. Томенка, Т. Коберської, С. Хрипко та інших розглядаються проблеми сакральної сфери буття народу, що дало можливість реконструювати певні первинні смислові відтінки символіки, використаної письменником.

У контексті аналізу основних характеристик міфу й символу та визначення їхнього утилітарно-творчого потенціалу в культурі етносу праці О. Потебні, В. Проппа, Є. Мелетинського, Ю. Лотмана, О. Лосєва, В. Топорова, Н. Лисюк, М. Дмитренка та ін. спонукали до асоціативного аналізу окремих символів образної системи прози письменника. Визначальною ідеєю стала думка Ю. Лотмана щодо акумуляції в міфі основоположних аспектів колективної та національної пам’яті, що є рушійними силами культури з високим рівнем духовно-матеріальної організації.

Арсенал сакральних народнорелігійних уявлень, їхнє втілення у міфологічно-символічній образності та ритуально-дійовій сфері проаналізовано у працях українських та російських дослідників (М. Максимович, Я. Головацький, М. Костомаров, П. Чубинський, І. Нечуй-Левицький, П. Іванов, В. Милорадович, М. Сумцов, В. Гнатюк, Д. Зеленін, О. Воропай, О. Таланчук, М. Ткач та ін.). Зафіксований у цих працях міфологічний та ритуальний досвід допоміг віднайти фольклорні та етнографічні ремінісценції у прозі письменника та реконструювати авторську модель світосприйняття, яка ґрунтується на етимологічних етнічних уявленнях про світ, на традиційних етично-естетичних критеріях оцінювання подій.

Отже, дослідження проблеми інтерференції міфології, фольклору та літератури дозволяють здійснити комплексний аналіз міфологічних та символічних витоків прозового доробку В. Барки, що сформувався на перетині особливих соціально-політичних подій і сталої фольклорної традиції.

Зв’язок із науковими програмами. Дисертація виконана в рамках планової теми наукових досліджень відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Т.М. Рильського НАН України “Сучасні фольклористичні дослідження: історія, теорія, інноваційні тенденції” (шифр теми – 4.1.8.2; 4.16.1 від 08.04.2003 р.).

Об’єктом дисертаційного дослідження є прозові твори В. Барки.

Предмет дослідження – міфологічні та фольклорні джерела прози В. Барки. 

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є комплексне реконструювання авторської моделі світосприйняття, втіленої у міфологічній та фольклорній архетипній символіці прозової спадщини В. Барки. Ця мета передбачає розв’язання таких завдань:

1)

2)

3)

4)

5)

6)

7)

Методологічна основа дослідження. Методологія роботи визначається категоріями і поняттями семіотики (Ю. Лотман, В.Іванов, В.Лобас), логічної семантики (Г.Фреге), структуралізму (К. Леві-Строс), когнітивної лінгвістики (М.Кочерган, О.Олянич), психологічної наукової школи (О. Потебня), психоаналізу (К.Г. Юнг). Фундаментальне поняття, яке акумулює в собі основоположні моменти колективної пам’яті (поняття Ю. Лотмана), – міф, а з ним пов’язані поняття міфологічної свідомості, міфологізації, реміфологізації, знаку, символу тощо.

К. Леві-Строс вважав, що міф реалізується в мові. У художньому творі як знаковій структурі виокремлюються міфеми (поняття К. Леві-Строса) – вищі форми мовного плану авторського тексту. Їм властиві реміфологізовані характеристики відповідно до певних історико-соціальних подій.

У межах аналізу проблеми співвідношення мови і мислення, мови і мовлення, мови та міфу була сформована фольклористична концепція О. Потебні, згідно з якою міф, фольклор та література розглядаються як породжуючі щодо мови моделюючі системи. Ця концепція була підтримана семіологами тартусько-московської школи, які зауважували, що слово – первинна моделююча система (бо саме воно як загальне лінгвістичне поняття номінує та “моделює” первинні уявлення про світ), а міфологія – вторинна моделююча система щодо слова, мови взагалі. Важлива думка вченого про те, що слово має три складові: зовнішню форму, внутрішню форму і значення. Внутрішня форма (уявлення) є проявом багатозначності, асоціативності, що виражає відношення змісту думки до свідомості.

Сучасні та класичні дослідження ритуально-обрядової сфери етносу (А. ван Геннеп, Р. Каюа, А. Байбурін, В. Єрьоміна, М. Гримич та ін.) визначають функціональний спектр сакральних дій, в яких втілена світоглядно-міфологічна система народних уявлень. У контексті прозового доробку В. Барки маємо репрезентацію певних народних вірувань в дії, тобто втілення міфологічної народної свідомості у перехідні періоди життя окремої особистості згідно з традиційною моделлю етимологічних уявлень.

Названі теоретико-методологічні та емпіричні підвалини надають можливість здійснити фольклористичний аналіз міфо-символів прозової спадщини В. Барки.

Джерельну базу дослідження становлять романний доробок В. Барки (роман-мартиролог “Жовтий князь”, роман у новелах “Рай”, драматичний роман “Спокутник і ключі землі”), невідомі або маловідомі архівні матеріали, епістолярій.

Наукова новизна дослідження. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше прозова спадщина В. Барки стала об’єктом фольклористичного аналізу, зокрема, щодо виявлення символічних витоків образної системи творів. У ході дослідження отримано нові результати, що виносяться на захист:

1)

2)

3)

4)

5)

6)

7)

8)

Науково-теоретичне та практичне значення дослідження. Теоретичні висновки дисертації можуть сприяти розумінню проблеми інтерференції фольклору та літератури, з’ясуванню співвідношення слова, народної символіки, фольклорної образності та індивідуально-авторської творчості, визначенню місця міфологічних та фольклорних джерел у творчому доробку окремого письменника. Дослідження прозового доробку В. Барки щодо виявлення етнічних фольклорних витоків може стати корисним для вивчення спадщини інших письменників. Семіотично-структуралістський підхід дає можливість прослідкувати детермінований зв’язок фольклорної образності, стилістичної манери та авторського осмислення актуальних для митця історичних подій.

Дослідження міфологічних та фольклорних витоків творчості В. Барки дає можливість ґрунтовно висвітлити домінуючі тенденції образної системи, стилістичних прийомів, традиційних та модифікованих засобів характеротворення. Теоретичний і фактологічний матеріал можна використати як методологічні орієнтири при вивченні творчості митців слова у культурологічному, релігієзнавчому, філософському контекстах, а також при підготовці спецкурсів у вищих навчальних закладах, присвячених проблемам сучасного стану фольклористики, актуальним питанням літературного процесу.

Апробація дослідження. Окремі розділи дисертації і робота в цілому, а також публікації автора обговорювалися у відділі фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. Основні положення викладені в доповідях на конференціях, семінарах: на ІІ Міжнародній науково-теоретичній конференції “ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія” (Київ, 2003), Всеукраїнській науковій конференції “Суспільство, мислення, мова”, присвяченій пам’яті Д. О. Жданова (Луганськ, 2004), ХІІІ Міжнародній науковій конференції “Мова і культура” (Київ, 2004), V міжнародному семінарі “Поліетнічне середовище: культура, політика, освіта” (Луганськ, 2004), Міжнародній конференції “Традиція і культура” (Київ, 2005), ХV Міжнародній науковій конференції “Мова і культура” (Київ, 2006).

Публікації. Результати дослідження висвітлено у десятьох наукових публікаціях, зокрема, у чотирьох статтях, опублікованих у виданнях, затверджених ВАК України, та матеріалах наукових конференцій, семінарів, у колективній монографії.

Структура роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, підрозділів, висновків, списку використаних джерел (229 позицій), додатку (4 сторінки). Основний зміст дисертації викладено на 179 сторінках, список використаних джерел складає 21 сторінку, загальний обсяг роботи – 206 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовані актуальність і мета дослідження, сформульовані завдання, визначено об’єкт та предмет дослідження, ступінь наукової розробки теми, охарактеризовано методологічний інструментарій, розкрито наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення здобутих результатів.

У першому розділі “Художній світ Василя Барки і фольклор” аналізується домінуючий вплив народнопоетичної складової культури на тематичний та художньо-стилістичний плани творчої манери письменника. Розглянуто критичні оцінки щодо світоглядних орієнтирів В. Барки, втілених у його літературних здобутках. Як світоглядна система й спосіб життя в розділі характеризується модель світовідчуття письменника крізь призму понять “народнорелігійна мораль” та “етнічна модель світу”. Дослідивши на основі епістолярію, публіцистики факти з біографії митця, можемо засвідчити сприйняття та засвоєння письменником традиційних схем народного світогляду, що ґрунтується на міфологічних принципах моделювання дійсності та відображає ментальні риси етнічного характеру українців. У народнорелігійній концепції В. Барки нами виокремлений ряд базових концептів: “Дерево Життя”, “дім”, “рід”, “Бог”, “Христос”, “душа”, “серце”, “любов”, “небо”, “рай”, “пекло”, “мати” тощо.

На основі аналізу змісту понять “народнорелігійна мораль” та “етнічна модель світу” (системне сприйняття дійсності під впливом попереднього культурного досвіду, спільні географічні та історичні чинники, єдині морально-релігійні стереотипи, зокрема, синтез язичницької та християнської етики, ментальні поведінкові реакції тощо), ми виокремили два домінуючі аспекти світоглядної системи В. Барки:

1)

2)

У першому розділі розглядається вплив двох факторів на інтелектуально-емоційне становлення письменника. Бінарність світоглядної концепції В. Барки стала об’єктом аналізу з боку критиків його ранньої поетичної творчості (Б. Бойчук, Ю. Шерех). Дослідники переважно зосереджуються на пошуку фольклорних джерел поетичної творчості В. Барки (Б. Бойко, Д. Гусар-Струк, Т. Головань та ін.). На основі відгуків очевидців, сучасників, родичів, публіцистичних розвідок, різнопланових досліджень творчості митця в роботі аналізуються визначальні фактори, що вплинули на формування народно-символічного характеру його світосприйняття. Передусім це козацьке походження, цінність родинного зв’язку, сакральне ставлення до матері, знання народних говірок, переказів, засвоєння норм хліборобсько-трудової етики, любов до рідної мови, визначальна роль “живого спадку” народу – творчості кобзарів, близькість до народної “сміхової культури” тощо.

Становлення релігійно-містичного ставлення до світу можна пояснити доленосними подіями дитинства та юності, що пізніше стало причиною вибору ним аскетичного способу життя та взагалі формування релігійно-містичного аспекту його світогляду. Це передусім переживання власної клінічної смерті, вплив архімандрита Іоанна, студіювання літератури містичного спрямування, глибокий аналіз “Божественної комедії” Данте тощо.

Однією з важливих рис світоглядної концепції В. Барки є “сковородизм”. Дослідники творчості митця (В. Гаврилюк, Ю. Барабаш, О. Гринів) вважають В. Барку продовжувачем філософсько-етичної системи Г. Сковороди, зокрема, підкреслюють засвоєння ним вчення про три світи, кожен з яких має дві натури: видиму й невидиму. В. Барка глибоко засвоїв “філософію серця”, що її вибудували свого часу П. Юркевич, Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Куліш та ін. У першому розділі охарактеризовано системний погляд митця-філософа на “кордоцентричну” проблему в трьох аспектах: психологічно-емоційному, релігійному та символіко-антропоцентричному.

Другий розділ “Міфологічна та фольклорна основа прозового доробку Василя Барки” складається з трьох підрозділів і містить аналіз архетипної образної символіки прози письменника, мовно-фольклорних елементів в індивідуально-авторському стилі. Цей аналіз грунтується на структурному, семантико-логічному та семіотичному підходах до характеристики образної системи, стилістичних особливостей текстів. З’ясовується семантико-ідейне навантаження образів, назв творів, прослідковується трансформація традиційних символів, фольклорних зразків, стилістики усного народного мислиннєво-мовленнєвого процесу тощо.

Перший підрозділ другого розділу “Декодування символічних назв романів “Жовтий князь” і “Рай” присвячений трактуванню назв творів на грунті традиційної міфологічної системи та релігійно-символічного культурного досвіду. Зокрема, виявлено, що образ-символ жовтого князя виражається у кількох іпостасях: в образах змія, ящура, звіра, сфінкса, диявола, бузувіра. Відправний момент у з’ясуванні семантичної наповненості символу жовтого князя – релігійний міф, сформульований у 13-ій главі “Одкровення Іоанна”. Семантичні відтінки нечистої сили, втілені у смислових виявах жовтого князя “сатана”, “диявол”, “бузувір”, реалізувались у процесі “вибудовування” автором названого символу, акумулюючи традиційні міфологічні уявлення та моделюючи певну соціально-політичну ситуацію. В. Барка трансформує апокаліптичний міф крізь призму селянського сприйняття трагедії. Очевидно, В. Барка використав міф кінцесвіття згідно з народнорелігійною моделлю світосприйняття. Семантично тотожним символу князя у В. Барки виступає образ змія. Він має таку ж смислову наповненість, як і в апокаліптичному міфі, але основи для його значеннєвого підгрунтя слід шукати у традиційних міфологічних уявленнях українців. Згідно з гіпотезою Ж. Дюмезіля, світ у індоєвропейський період був оснований на потрійному принципі, що складає структурну модель Світового Дерева: до “нижнього” світу належать плазуни. На основі фольклорно-міфологічних уявлень у світоглядній народній моделі можна виокремити два полярні вияви образу змія: позитивний – як охоронець володінь, освоєних людиною, негативний – як володар і охоронець диких природних середовищ. У В. Барки зустрічається образ змія – збирача данини, охоронця кордонів, поглинача, викрадача, цербера тощо, але дещо трансформований: змії (у цьому випадку прислужники-партійці) збирають своєрідну данину з селян. На основі смислових виявів символу змія можна провести аналогії з традиційним міфом про зміїного царя та його прислужників: змії мають свого владику – царя або царицю. Зміїний цар втілений передусім в образі Сталіна, а зміїні прислужники – то виконавці його політичної тактики. Автор демонструє своєрідне перетворення людей на звірів (зміїв), що можна пояснити одвічними зооморфними народними уявленнями, що втілились у фольклорних текстах, зокрема, у казках, та трансформувались у художній прийом персоніфікації. Дракон у В. Барки тотожний образу абстрактного звіра, аналог якому можна знайти в апокаліптичному міфі й який домінує у нашаруванні смислів жовтого князя з метою відтворення універсального денотату жовтого князя.

Символ ящура, обраний В. Баркою, – тотожний образам жовтого князя, змія. Очевидно, цей символ автор обрав з метою підкреслити глибоку проблемність та сформувати цілісний концепт. Традиційний міф про ящура зумовлюють асоціативні зв’язки, що простежуються в міфологічній конструкції ”жовтий князь – змій – диявол – звір – ящур – політика”. У В. Барки образ змія-ящура набув рис етнічно-міфологічних, первинних, а також фольклорних – вони в свою чергу грунтуються на гіперболізованому світосприйнятті: істота кроволюбна, вимагає жертви заради власного життя. Важливу етико-естетичну функцію виконує у романах кольорова символіка. Особливого семантичного відтінку набуває жовтий колір. Базуючись на асоціативних уявленнях, можна означити цей колір-символ як забарвлення міфологічного персонажа – зміїного царя, а також власне забарвлення тварини-змії. У В. Барки маємо негативну конотацію кольору, але з трансформацією її семантики в політичному смислі. З жовтим кольором у письменника пов’язана діяльність та її наслідки партійних керівників, їхніх прислужників. Жовтий у митця – це колір тривоги, лихого передчуття, колір голоду, смерті, колір мертвої природи: жовтолиций виконавець партійних вказівок Отроходін, жовтий звір на малюнку, у місті жовті установи, жовті двері райвиконкому, жовта трава, “жовтіє хата”, жовті очі у голодних, жовті вікна у вірші О. Блока “Фабрика”.

Назва роману “Рай” має концептуальне значення, бо в ній трансформована авторська ідея, концепт через полісемантичність, відтворену письменником шляхом метафоризації. Первинною щодо реміфологізованого міфу про рай у нього виступає апокаліптична біблійна легенда – про створення на землі раю після перемоги над звіром-змією (жовтим князем) після Страшного Суду, – вміщена у “Одкровенні Іоана (Глава 20 і 21-а). В. Барка наснажує символ раю традиційною міфо-образною атрибутикою. Передусім це міфологічні образи ангелів та серафимів. Згідно з традиційним у народній символічній системі мотивом раю як хати В. Барка протиставляє міфологічні структури “рай – хата – держава” та “рай – хата – людина”. Остання опозиційна конструкція грунтується на сакральній повазі українців до власного дому та родини. У контексті роману “Рай” виокремлюється міфологічна структура “рай – сфінкс (звір) – держава”, в основу якої покладений символічно-гіперболізований принцип сприйняття політичних подій. Гіперболізованого смислу набуває символ раю в опозиції символічних структур “рай – соціалізм” та “рай – душевна гармонія”.

У романі “Рай” зустрічаємо оксюморонне значення символу раю: він набуває ознак пекла. В основі такого семантичного “абсурду” – релігійний міф про функціональне протиставлення раю та пекла. Один із смислових виявів раю безпосередньо співвідноситься з поняттям мікрокосму (за Г. Сковородою), внаслідок чого створюється міфологічна структура “рай – любов”.

Назва роману “Рай” визначальна у формуванні авторського концепту, що реалізується через різні міфологічно-авторські смисли символу раю. Полісемантичний спектр назви роману на грунті реміфологізації втілений в універсальному денотаті: рай – це символ минулого і теперішнього, символ особистої любові й “любові” до нової соціалістичної держави, символ родинного щастя і “щастя” у комуністичному “раї”.

У другому підрозділі другого розділу “Архетипна образна символіка прозових творів Василя Барки” аналізуються семантичні вияви традиційної образності у прозових творах письменника. Ґрунтуючись на дефініціях понять архетипу та етноархетипу, символічну структуру прозових творів В. Барки ми розглядаємо як модель світобудови. Образним втіленням світопорядку є Дерево Життя (Світове дерево, Дерево центру, Дерево пізнання, Небесне дерево тощо). У В. Барки спостерігаємо дві схеми світобудови згідно з трирівневою моделлю Світового Дерева:

1)

2)

На основі універсальної концепції Світового Дерева, розробленої вітчизняними та зарубіжними дослідниками (М. Максимович, Я. Головацький, Г. Івакін, В. Топоров, М. Маковський, М. Попович та ін.), з’ясовано смислові вияви образу дуба у романі Рай. Авторський концепт цього символу має реміфологізований характер, втілений у його семантичному діапазоні. Одним із них є дуб як символ негативних політичних зрушень, символ райського життя в комуністичній державі. У романі показова щодо співвідношення етимологічного та авторського міфу про Дерево Життя сцена знищення дуба. Цей епізод має магічно-містичне трактування й символічне наповнення: це зображення наслідків руйнування основи життя, що набуває ознак міфологічної космогонічності. У В. Барки маємо модифікацію утилітарної функції одного з язичницьких богів – Перуна – на грунті більш сучасних історичних подій: у митця процес знищення дуба тотожний світоруйнації.

Символ Дерева Життя втілюється у В. Барки в образі дуба, смислові відтінки якого формують специфічну міфологічну структуру: “дуб – політика – воля – грім (Перун) – світоруйнація (апокаліпсис) – нове життя”. Базуючись на гіперболізовано-метафоричних етимологічних та індивідуально-авторських уявленнях, усі смисли “працюють” на створення загального концепту: дуб – символ райського життя, емоційно-інтелектуальної стабільності нації.

Етноархетипну символічну образну структуру прози В. Барки ми аналізуємо згідно з моделлю Світового Дерева. У “верхньому” світі Прав розміщуються Небо, Сонце, Місяць, Зорі, птахи. Образ неба у контексті прози письменника набуває гіперболізованих ознак, відбиває специфіку міфологічного сприйняття світу згідно з народно-традиційною картиною світопорядку. В. Барка розташовує “небесні” символи, зокрема, зірки, в церкві, очевидно, з метою відтворити процес спадкоємної передачі колективної інформації: у романі “Жовтий князь” бабуся як представниця родини приходить на останню церковну відправу, щоб відновити своє й рідних гармонійне світосприйняття. У експліцитній авторській “світоглядовій” схемі наявні шестиконечні зірки, які письменник-містик розташовує навколо образу Триіпостасьного Бога. Використання цих “небесних” образів – “шестикрилих” – для автора закономірне явище, оскільки вони є компонентами авторської світоглядної моделі крізь призму релігійно-християнського світобачення.

Сонце у В. Барки характеризується споконвічними міфологічними характеристиками, які формувались під впливом народних уявлень про центральне небесне світило “верхнього” світу: як божество, як огненне коло, як золота панна, як оновлення життя, оптимістичне сприйняття світу. Сакральними ознаками наділений у В. Барки місяць, що відповідає традиційно-народним міфологічним, автохтонним уявленням. Зокрема, чільне місце у ідейно-проблемному змісті творів письменника займає реміфологізований міф про братовбивство.

У народній міфології “небесні” символи ототожнюються зі світлом. У творах письменника ми віднайшли усталену опозиційну композицію “світло – темрява (пітьма, тінь)”, яка символізує добрий та злий першопочатки, одвічний моральний конфлікт. Цій міфологічній схемі цілком правомірно відповідають бінарні структури “Бог – диявол”, “порядок – хаос”, що демонструють у творах письменника соціально-політичний конфлікт. Це свідчить про реміфологізацію традиційної міфо-символіки. В. Барка особливого значення надає міфоструктурі “світло (світ) – краса”, яка співвідноситься з естетичним світосприйняттям у міфологічній свідомості українців. Зокрема, категорія краси виявляється через споглядання природних явищ, яке є анімістичним, первісним. Носіями естетичного світосприйняття виступають представники “верхнього” світу Дерева Життя – птахи. Традиційно вибудувана у В. Барки міфоструктура “світло (світ) – родина”. Ця усталена конструкція характерна для язичництва: сутність світла втілювалась у людському родові.

“Стовбур” Баркового Дерева Життя, рівень Яв, представлений етноархетипами хати (дому), душі та серця. У письменника ці символи є проявами світового рівня мікрокосму. Базуючись на космологічній природі дому крізь призму селянського світобачення, В. Барка створює міфологічну конструкцію “хата – могила”. Таке поєднання несумісних понять підкреслює абсурдність селянського буття в період голокосту.

На рівні мікрокосму в цьому підрозділі розглянуто опозиційну структуру “свій – чужий”, що демонструє загальну світоглядну ознаку етносвідомості. Зокрема, для родини Катранників у романі “Жовтий князь” світ розділився на два протилежні: світ свій (власний дім) та світ чужий, зовнішній (те, що поза домівкою). Така модель світоустрою відповідає міфологічним уявленням слов’янського язичництва. Символ порога у письменника наділений сакральною функцією, що відповідає смислам цієї необхідної деталі дому в народнорелігійній світоглядній моделі у формі табу та різних магічно-містичних дій. Крізь призму стійких світоглядних схем проаналізовано символічну метафоричну конструкцію “хата – поріг”. Сакральне ставлення українців до власної оселі підкріплене релігійним світосприйняттям: у В. Барки зустрічаємо образ-символ хати-двору, в якому він поєднує два світи – земний та потойбічний.

Для В. Барки на рівні мікросвіту важливі символи серця і душі – фундаментальні концепти у цілісній моделі світосприйняття автора. У ній смислові відтінки серця ґрунтуються на етнічних автохтонних уявленнях та на традиціях кордоцентризму в українській філософській думці. У символічній конструкції “серце – любов” автор втілює споконвічні виміри духовного життя українців, де серце є центром людської душі, що містить цілий всесвіт. В. Барка доповнює цю семантичну конструкцію етичною категорією чистоти, що розглядається крізь призму народнорелігійної моралі. На грунті характеристик понять чистоти та правди письменник вибудував символічну структуру “серце – музика”. Автор поєднує символічно-антропоцентричний аспект з релігійною стороною “філософії серця”, доповнюючи сполучення “серце – любов” ірраціональною конструкцією “небесна любов”.

У В. Барки концепт серця часто має містичне обґрунтування, що етимологічно споріднене з християнською світоглядною традицією. Виявляється воно у символічній конструкції “серце – віра – Бог”. Релігійний аспект кордоцентричної проблеми В. Барки поєднується з його ритуальною реалізацією – через молитву. Письменник, передаючи риси народнорелігійної моралі, створює символічну конструкцію “серце – віра – народ”. У етико-естетичному плані “філософії серця” В. Барки ми виокремили авторську аналогію з категорією краси.

Із серцем пов’язаний символ душі, який виступає перехідним образом, що має пряме відношення до “нижнього” світу. У В. Барки, на нашу думку, символ душі вибудовується з врахуванням двох культурно-релігійних традицій: уявлень про співвідношення душі і тіла стародавніх слов’ян та християнської моделі “душа – тіло”. Новатором виступає В. Барка у спробі надати символу душі структурованих ознак. Індивідуальна “світоглядова” схема, збережена в архіві письменника, та проведена аналогія з романом “Спокутник і ключі землі” свідчить про те, що митець-філософ виокремлює концепт душі як фундаментальний у власній моделі світобудови.

Один із центральних етноархетипів – ворота – символ, що виконує функцію переходу від світу Яв до “вищого” світу та до світу мертвих. На основі споконвічних міфологічних уявлень про ворота В. Барка створює власну символічну конструкцію з урахуванням первісних етнічних ознак про перехід душі та містичних біблійних міфів про Апокаліпсис і створення світу праведних: “душа – Страшний Суд – ворота – Новий Єрусалим”.

Отже, шляхом реміфологізації традиційних етноархетипних символів В. Барка моделює специфічні форми світосприйняття: через модифікацію рівнів Дерева Життя персонажі творів систематизують нові для них умови життя.

У третьому підрозділі другого розділу “Фольклоризм індивідуального стилю письменника” аналізуються з допомогою поняття “фольклоризм” народнотрадиційні елементи в індивідуальному стилі В. Барки. Базуючись на сучасних дослідженнях проблеми інтерференції фольклору та літератури (У. Далгат, М. Русин, С. Грица, В. Погребенник, С. Єрмоленко, С. Росовецький, М. Дмитренко та ін.), у контексті романів письменника “Жовтий князь”, “Рай”, “Спокутник і ключі землі” ми визначаємо ряд індивідуально-стильових особливостей, які свідчать про трансформацію окремих елементів фольклорних творів, а також досліджуємо використання письменником художніх прийомів з усної народної творчості на лексичному, фразеологічному та синтаксичному мовних рівнях. В. Барка вживає ряд постійних епітетів (у красному світі, ясні очі, голубине серце, тихий погляд, буйна голово тощо). Зустрічаємо у письменника традиційні образні порівняння (жінка, як жар-птиця; очі, як шовк; шия тоненька, як стебелина; дівчина – квіт, обмитий росою тощо). Наявні у В. Барки усталені, але дещо модифіковані порівняння (щоки, мов двоє яблучок сорту “ранет” та ін.). Письменник використовує у текстах метафоричні конструкції, що асоціюються з традиційним світосприйняттям українців (очі заволокло сльозами, залебедів Аркадій та ін.). Одне з досягнень В. Барки, на нашу думку, – творче використання фразеологічних мовних одиниць. Письменник, враховуючи світоструктуруючу функцію фразеологізмів, вживає їх у традиційному, усталеному значенні (ще не світ не зоря; кровинки в лиці нема; загоїлось, як на собаці тощо). Але наявні у його творах індивідуально-авторські, оказіональні фразеологічні сполучення (крутитися, як троянда в ополонці; крутитися в сметанці життя тощо). Синтаксично виражальними традиційними прийомами, які використовує автор, є інверсія (краса небесна, муки людські та ін.), тавтологія (всячі всячини та ін.), еліпсис (нічого за дрібними не бачить та ін.). Це засвідчує, що індивідуальний стиль В. Барки має виразні фольклорні ознаки, але окремі мовні елементи характеризуються персонально-авторською модифікацією. Це засвідчує, що індивідуальному стилю В. Барки властиве безпосереднє і модифіковане використання фольклорної поетичної традиції, що є ознакою усталеності світосприйняття.

У третьому розділі “Етноархетипи та ритуали як моделюючі засоби символічного світу авторської прози”, який складається з двох підрозділів, аналізується етноархетип сім’ї у статичному (традиційні символічні схеми світосприйняття, уявлення) та динамічному (ритуали) вимірах, що займають чільне місце у контексті прози В. Барки. Багато дослідників (В. Пушко, М. Кульчицька, Р. Мовчан та ін.) відзначили майстерність письменника у відтворенні родинних джерел: етнопедагогічних чинників, ставлення до землі й хліба, стосунків між батьками й дітьми, процесу передачі духовно-практичного досвіду як запоруки збереження механізмів колективної пам’яті.

У першому підрозділі третього розділу “Традиційні ознаки етноархетипу сім’ї в прозовому доробку письменника” розглянуто ментальні ознаки української родини, зокрема, етнічні характеристики жінки-матері. Модель етноархетипу жінки у В. Барки вибудовується з допомогою фольклорних ремінісценцій, міфологічних гіперболізованих атрибутів. Цей етнічний символ ми розглядаємо структуровано, а саме – шляхом визначення в ньому кількох смислових відтінків. Внаслідок цього змоделювали специфічні авторські конструкції: “мати – вишня – вдова”, “мати – пам’ять”, “мати – праця – земля – хліб”, “мати – дитина”, “жінка – чоловік”, “мати – суспільство”, “Аніма – мати – Богородиця”. В образі жінки-матері у творах В. Барки втілюються автохтонні морально-естетичні засади української родини. Крізь призму стійких народнорелігійних уявлень письменник відтворює ментальні ознаки жіноцтва, виражені у етично-естетичних категоріях: лагідність, сентиментальність, емоційність, саможертовність, вірність. В. Барка вибудовує оригінальний міф про кохання-любов, що має міфологічне і фольклорне походження.

У другому підрозділі третього розділу “Сакральна ритуальність у символічному світі прози Василя Барки” досліджуються стандартизовані форми людської поведінки, репрезентовані “міфами в дії”, – ритуалами. У цьому контексті проаналізовано обрядовий аспект прози В. Барки, враховуючи функціональний спектр ритуалів, визначений Е. Дюркгеймом, М. Маркевичем, Р. Каюа, А. ван Геннепом, А. Байбуріним, М. Поповичем, М. Гримич та ін. Грунтуючись на визначенні обрядів переходу, ми охарактеризували проблему співвідношення життя і смерті крізь призму народнорелігійних уявлень у творах письменника. Показовим у цьому плані є відтворений автором поховальний обряд як перехідний із світу живих до світу мертвих. Ми зосередили увагу на сакральній функції ритуалу, а також на пов’язаній з нею символічній структурі “Космос (порядок) – Хаос”. Поховальний обряд у В. Барки репрезентує згідно з моделлю народнорелігійних уявлень принцип емоційної впорядкованості. Очевидно, саме демонструючи споконвічні уявлення про акт смерті та засоби душевного примирення з втратою близької людини, письменник вводить ряд необхідних ритуальних елементів: запалення свічки, обряд прощі, голосіння, обмивання покійника, везення домовини на санях, висловлення молитви, виготовлення надмогильного хреста, кидання землі на домовину. Зустрічаємо у творах В. Барки модифікований обряд поховання – прощання з любов’ю. Наявні у письменника фольклорні стилізації під традиційні замовляння, підкріплені певними ритуальними діями. Серед них виділяється специфічне замовляння, яке характеризується утилітарними ритуальними ознаками в певних історично-трагічних умовах: божевільний звертається до партійців, прислужників “жовтого князя”. У цьому замовлянні виявляється магічно-містична функція слова. Очевидно, В. Барка підкреслює одну з важливих тенденцій замовлянь – боротися зі злом. Найліпшим реалізатором цієї функції є божевільний, тобто людина, вільна від соціальних обмежень, а тому може прямо до Бога чи від Бога проголошувати істини. Отже, письменник репрезентує народнорелігійну модель світобудови через ряд ритуальних дій. За В. Баркою, пояснення сакральних явищ та створення психотерапевтичного ефекту – основне призначення обрядів переходу.

У Висновках узагальнено результати дослідження.

Образна система прозових творів В. Барки має виразні міфологічні та фольклорні витоки, що характеризуються реміфологізованою сюжетною обробкою, унікальною модифікацією фольклорної образності, влучним використанням народнопоетичних елементів. На основі характеристики поняття “народнорелігійна мораль” у результаті аналізу невідомих та маловідомих біографічно-творчих відомостей про В. Барку виокремлюються три плани концепції письменника-філософа: народно-традиційний, релігійно-містичний, “сковородизм”.

З огляду на триаспектність письменницького світорозуміння визначаються специфічні авторські концепти, що знайшли своє художнє переосмислення в прозовій спадщині. Серед них найбільш вагомі – “міф”, “символ”, “Дерево Життя”, “серце”, “селянська культура”, “хліборобська етика”, “мати”, “сміхова культура”, “Бог”, “віра”, “Ісус Христос”, “родовід”, “любов”, “душа” тощо.

У полісемантичному спектрі символічних назв романів “Жовтий князь” та “Рай” на основі асоціативного аналізу виокремлюються тенденційні смисли найважливіших символів. Зокрема, у семантичній структурі символу жовтого князя відзначається кілька смислів: “змій –