НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Юрченко Катерина Олексіївна

УДК 327.39(6)

ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В АФРИЦІ: РІВНІ, ФАКТОРИ, СПРЯМОВАНОСТІ ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ (1960-2005 рр.)

Спеціальність 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних

систем та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Дисертація виконана в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України.

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

Гура Віктор Костянтинович,

Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, завідувач відділом Азії і Африки.

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

Скороход Юрій Степанович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародних організацій та дипломатичної служби;

кандидат історичних наук, професор

Ладиченко Тетяна В’ячеславівна,

Київський національний педагогічний університет

імені Михайла Драгоманова, завідуюча кафедрою методики викладання історії та суспільно-політичних дисциплін.

Провідна установа: Інститут соціальних наук Одеського національного університету імені Іллі Мечникова

Захист відбудеться „_16_” січня 2007 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.176.02 в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030 м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030 м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

Автореферат розісланий „_7_” грудня 2006 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Сушко О.В.

Актуальність теми дослідження визначається новими явищами у світовій політиці, що стали особливо характерними за останні 10-15 років. Процеси глобалізації, що охопили більшість регіонів планети, принципово змінюють співвідношення між зовнішніми й внутрішніми факторами розвитку країн земної кулі на користь перших.

Проблемам інтеграції приділяється все більша увага і в концепціях теоретиків та політичних діячів держав світової периферії, офіційних документах Руху неприєднання й інших регіональних/трансрегіональних об’єднань країн Третього світу в контексті спроб визначення продуктивної збалансованості стратегій національного та групового піднесення, тобто в контексті однієї з провідних політичних тенденцій їхньої постколоніальної історії.

Розвал колоніальних імперій не приніс африканським державам негайного вирішення нагальних проблем їхнього розвитку, але стимулював пожвавлення інтеграційних процесів у різних областях громадського життя. Ці процеси згуртували групи по інтересах, породжували нові ідеї щодо зближення африканських країн і народів. Спільність цілей національно-визвольної боротьби, усвідомлення доленосного значення консолідації політичних зусиль й економічна необхідність підштовхнули африканських лідерів до пошуку шляхів об'єднання. Велику роль у постколоніальні часи в розробці форм і методів інтеграції відіграє Організація африканської єдності (ОАЄ), створена в 1963 році як континентальна організація африканських держав, та її наступник з 2001 р. – Африканський союз (АС). Провідне місце ОАЄ (АС) в процесах розбудови „африканського всесвіту” зумовлюється налаштованістю африканських країн на колективні засади подолання відсталості, на ліквідацію залишків колоніалізму і расизму, на розробку та дотримання загальноприйнятих норм трансконтинентальних міждержавних стосунків, на спільні зусилля із самозатвердження в сучасному світі можливостями дієздатного та авторитетного загальноафриканського організаційного утворення.

З моменту оформлення ОАЄ еволюція інтеграційної ідеї та практики на африканських теренах пройшла великий і складний шлях надбань і втрат, уособившись в сьогоденні в широкому спектрі інтеграційних регіональних угрупувань.

Проблема економічної інтеграції країн Африки є постійним предметом дискусій. Залежно від мінливої економічної й політичної ситуації як в континентальному вимірі, так і в глобальному масштабі, корегуються або принципово змінюються ставлення й підходи до згаданого питання.

В цьому контексті варто зазначити, що саме ідея африканської єдності надихнула розроблювачів Лагоського плану дій в 1980 році поставити за мету створення африканського спільного ринку, яка відповідала концепції „колективної опори на власні сили”. Однак, у 80-ті роки XX століття Африка перенесла тяжкі соціально-економічні випробування. У період з 1980 по 2005 рр. основні показники соціально-економічного розвитку африканських країн або стагнували, або погіршувались. До того ж початкові розходження в рівнях і масштабах господарського стану африканських спільнот, економічна залежність від колишніх метрополій і практично повна відсутність досвіду співробітництва між африканськими державами, перманентна політична нестабільність африканських режимів, а також невисокий рівень соціально-економічного розвитку молодих незалежних країн континенту серйозно стримували просування інтеграційних процесів й становлення континентальної організації.

Проте, незважаючи на складні політичні та соціально-економічні проблеми, що стояли на заваді консолідації зусиль африканських народів, завдання господарської інтеграції країн континенту не тільки перетворюються в домінуючий напрям діяльності ОАЄ, але й доповнюються з 1990-х рр. могутнім потягом африканських держав до політичної єдності та відродження культурної самобутності. Нарешті, інтеграційні процеси в Африці виявилися знаменними не лише своїми цільовими досягненнями у галузі економічної, політичної і культурної співпраці африканських суспільств. Вплив феномену існування автохтонного „континентального котла” (у вигляді ОАЄ (АС), в якому виплавлялась самобутня постколоніальна африканська історія) на долі африканських народів важко переоцінити і як чинник оберегу розповсюдженню руйнівних процесів глобального та регіонального походження, котрі з 1960-х рр. ставили знак питання над майбутнім африканських держав. До цих явищ, скажімо, належали ризики наслідків „одноосібно-ізольованого” включення кожної з африканських країн до системи глобальних відносин; небезпека роз’єднання континенту за расовою ознакою на „арабську” та „негроїдну” частини; загроза його штучної еволюційної локалізації в межах колишніх колоніальних володінь, тобто в межах „англійської” і „французької” зон; фатальна перспектива розколу континентальних держав на блоки „соціалістичної та капіталістичної орієнтації” тощо.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в межах планової тематики Інституту світової економіки і міжнародних відносин Національної академії наук України, зокрема у руслі програми „Глобальні пріоритети розвитку в регіональних і національних інтерпретаціях країн Азії і Африки (номер державної реєстрації 0105U002589)”.

Мета і завдання дослідження – узагальнення конкретного досвіду інтеграційних угрупувань країн Африки, компаративний аналіз поставлених цілей та досягнутих результатів регіональної і загальноконтинентальної інтеграційної політики, дослідження концептуальних підходів та практики становлення й розвитку загальноконтинентальної організації.

Досягнення поставленої мети потребує виконання наступних завдань:

- розкрити вплив панафриканізму на організаційне оформлення єдності африканських держав;

- поглибити розуміння концептуального виміру проблеми політичної інтеграції, зокрема схем, запроваджуваних на Африканському континенті;

- з’ясувати причинно-наслідкові зв’язки між характером розвитку процесу інтеграції та впливом глобальних й національних політичних та соціально-економічних процесів;

- охарактеризувати роль і місце Організації африканської єдності в розбудові загальноконтинентальної інтеграції;

- дослідити особливості кризових тенденцій в різних сферах африканської інтеграції;

- на прикладах конкретних регіональних організацій прослідкувати загальні тенденції розвитку інтеграційних процесів в Африці;

- виявити специфіку формування інтеграційних об’єднань регіонального характеру;

- визначити та оцінити можливі напрямки і перспективи діяльності Африканського союзу як загальноконтинентального угрупування.

Об’єктом дослідження є інтеграційна політика африканських держав як складова міжнародних відносин.

Предметом дослідження є політичний вимір розвитку інтеграційних процесів на Африканському континенті як на регіональному, так і на загальноконтинентальному рівні.

Хронологічні рамки дослідження визначаються періодом виникнення та існування загальноконтинентальної Організації африканської єдності та її наступника АС, тобто з 1960 р. до 2005 р.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є загальнонаукові методи досліджень суспільних процесів, зокрема емпіричний, аналітичний, компаративістський та дескриптивний. Вони базуються на принципах системності та історичності, що дозволяє вивчати сучасні інтеграційні процеси й явища у динаміці та у зв’язку з історичними умовами їх розвитку.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлюється отриманими в ході дослідження зазначених вище проблем результатами:

- вперше здійснено комплексний аналіз феномену африканської інтеграції, розкрито особливості спрямованості та дієвості його ідеологічної, політичної, економічної, соціокультурної та організаційної складових на різних етапах перетворень життя африканських народів та зовнішніх впливів і трансформацій; показано якісні зміни сутностних ознак цих складових в залежності від ускладнення і поглиблення проблем африканських країн та їх становища в навколишньому світі;

- досліджено еволюційну динаміку явища африканської інтеграції, інтерпретаційне розгортання якого в історичному просторі його творцями і носіями дозволило виділити в траєкторії його руху шість стадій розвитку, що ознаменували основні періоди визрівання інтеграційного феномену від теоретичних накреслень панафриканської ідеології до політичної практики сьогодення;

- вперше охарактеризовано стан і тенденції розвитку інтеграційних процесів в Африці за останні 40 років в контексті аналізу внутрішніх та зовнішніх факторів, що співдіють чи протидіють цим процесам;

- розкрито винятковий, порівняно зі світовими міждержавними об’єднаннями першої половини ХХ ст., характер створеної в 1963 р. ОАЄ, сама назва якої початково відображала задум зведення інтеграційної ідеї на рівень вищої цінності її функціонування;

- розкрито зростаючу взаємозалежність міжнародної, континентальної, регіональної інтеграції та бачення рівня державної політики африканськими країнами і ОАЄ, взаємозалежність, яка еволюціонувала від вибіркової координації в 1960-х рр., до тривалого етапу поглиблюваної синхронізації в 1970-1990-х рр. і до періоду започаткування спроб синтезу політичних курсів в новому сторіччі;

- обґрунтовано унікальне значення інтеграційних процесів та остаточного здійснення комплексного інтеграційного проекту на засадах ідеології панафриканізму – як засобів об’єднання мікроринків континенту в єдиний економічний простір; як передумови раціональнішого використання континентальних ресурсів; як чинника усунення однієї з найскладніших проблем континенту – політичної нестабільності, спричиненої, в своїй основі, розділом штучними державними кордонами сотень етно-племенних осередків; як запоруки подолання мікроетнічних націоналізмів панафриканізмом; як перспективи посилення питомої ваги народів континенту в житті сучасної світової спільноти;

- вперше виокремлено принципи, форми, методи, цілі, механізми та сфери розповсюдження інтеграційних процесів африканськими теренами, конкретизовані особливості їх розгортання „вертикальним” (континентальним) та „горизонтальним” (субрегіональним) рівнями, показано інтерпретації підходів до інтеграційної проблематики в політиці африканських лідерів різних „політичних поколінь”;

- вперше показано роль об’єднавчих ідей в суспільному житті африканських народів і в здійснюваній нині правлячими колами держав континенту політиці „африканського культурного ренесансу”;

- проаналізовано ефективність реформування інститутів та спрямувань загальноконтинентальної діяльності Організації африканської єдності в процесі її трансформації в Африканський союз.

Наукове та практичне значення одержаних результатів полягає у всебічному, комплексному, критичному висвітленні явища африканської інтеграції та її складових, витоків, етапів розвитку, цілей, завдань, рушійних сил; в створенні цілісної картини перебігу інтеграційних процесів на Африканському континенті, а також в розкритті їх концептуальних засад та аспектів практичного розгортання; в розширенні теоретичних уявлень про шляхи, критерії та стандарти інтеграційних процесів у сучасному світі.

Положення і висновки дисертації можуть бути використані державними установами України, насамперед Міністерством закордонних справ, при розробці певних аспектів зовнішньополітичного курсу щодо Африки, зокрема в ході з’ясування питань доцільності переорієнтації окремих напрямів співробітництва з африканськими країнами на рівень африканських субрегіональних і континентальної організацій. Результати дослідження можуть бути використані в науково-дослідній роботі, а також в учбово-методичній роботі у вузах та викладанні курсів з міжнародних відносин, новітньої історії, політології.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки доповідалися на засіданнях відділу Азії і Африки Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України, а також на 7 конференціях, серед яких: Міжнародна наукова конференція „Україна в системі міжнародних відносин в умовах глобалізації”. Європейський університет, ІСЕМВ НАН України, м. Київ, 9 лютого 2005 р.; Наукова конференція пам’яті Ольдерогге „Африка: культура, безпека, етнологія”. Інститут Африки РАН та Санкт-Петербурзький державний університет, м. Санкт-Петербург, 3-5 травня 2005 р.; Наукова конференція молодих вчених „Актуальні проблеми міжнародних відносин”. ІМВ КНУ ім. Т.Шевченка, м. Київ, 27 жовтня 2005 р.; ІV Школа молодих африканістів „Африка та сучасний світ”. Інститут Африки РАН, Інститут Азії і Африки при МДУ, Санкт-Петербурзький державний університет, м. Москва, 23-25 листопада 2005 р.

Структура дисертації обумовлена метою, завданнями, об’єктом і предметом дослідження, яке, відповідно, складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 202 стор., з яких основний текст становить 185 стор., список використаних джерел – 13 стор., що складається з 193 найменувань, сутність яких представлена у першому розділі роботи.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми і наукова новизна, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, хронологічні рамки та методи дослідження, його практичне значення, подано апробацію теоретичних положень.

У першому розділі „Інтеграційні процеси в Африці: проблеми і виміри концептуального забезпечення” наданий понятійний вимір проблематики, його концептуальна основа, міститься огляд джерельної бази.

Докладно аналізується зміст та засади формування інтеграційних процесів у основних концепціях африканських лідерів. Наводиться ґенеза розвитку загальноконтинентальної єдності, її становлення та формування на африканських теренах. Відзначається наявність власних концепцій інтеграції – від ідеї створення „Сполучених Штатів Африки” до об’єднання африканських країн в загальноконтинентальну організацію. Окремо висвітлено потужну ідеологічну течію панафриканізм, який, не маючи аналогів у світі за своєю поширеністю, виявився спроможним стати достатнім обґрунтуванням і стимулом для втілення ідеї інтеграції.

У підрозділі „Джерельна та методологічна база дисертації” визначені основні джерела, на які спирається дослідження. Зокрема, автором були використані роботи відомих західних політологів Шпенглера О., Хантінгтона С., Валлерстайна І., Фукуями Ф., які хоча безпосередньо і не розглядають проблеми африканської інтеграції, але досить змістовно та глибоко досліджують проблеми міжнародного співтовариства, торкаючись місця та ролі Африканського континенту в сучасному та майбутньому світовому порядку. В цих працях можна простежити основні тенденції глобального розвитку, їх форми та механізми взаємодії, які певним чином екстраполюються на африканські терени.

Як окремий блок робіт вузькопрофільної економічної спрямованості, які допомогли авторові визначити зовнішньогосподарські імперативи лімітації параметрів відтворення африканської версії розвитку, стали праці західних вчених, що базуються переважно на методиці та статистиці Світового банку (СБ) та Міжнародного валютного фонду (МВФ), до яких належать, насамперед, Седерлінг Л., Рогофф К., Рейнхарт К., Гельбард Е., Лейте С., Коу Д., Хоффмайстер А., Льюис Дж., Макферсон М. та ін.

У самостійну категорію робіт прикладного характеру, загальнотеоретична цінність яких мала безперечне значення для з’ясування автором визначальних закономірностей постколоніального розвитку африканських країн, на фоні якого, власне, і розгортались інтеграційні процеси, здається за доцільне виділити праці американських та європейських фахівців-африканістів, котрі зробили великий внесок у вивчення закономірностей розповсюдження афроцентристських тенденцій (Фаувел-Аймар Ф.К., Обенга Т., Брайссон Д., Банк Л., Ж. де Берніс, Верле М., Арзальер Ф., Хеллейнер Г., Каппель Р., Левалюа М.), в дослідження проблем становлення демократії в Африці (Браттон М., Маттес Р., Овусу М., Наттрасс Н., Сікінгс Дж., Клафам К., Чабал П., Макумбе Дж.), в аналіз процесів формування і функціонування політичних систем держав континенту (Пенуй М., Пурт’є Р., Кеннеді П., Ердман Дж., Шефтел М.).

Що ж стосується безпосередньо проблеми африканської інтеграції, то її визначальні риси окреслюються в працях таких західних дослідників, як Страух Х.Ф., Оджо О., Орва Д., Ютет С., Тордофф В., Дуруфле Дж., Тецлафф Р., Шрайдер П., Діоф М., Мартін Дж., Камарк А. Проте, слід зазначити, що в згаданих студіях основна увага приділяється висвітленню економічних засад регіональної інтеграції – на шкоду як її континентальному виміру, так і іншим (політичному, безпековому, культурному) напрямам, що суттєво звужує розгляд загальноконтинентальних тенденцій в напрямі створення трансконтинентальної організації.

В окремий блок використаних джерел слід вивести наукові праці африканських авторів, які мали можливість досліджувати процеси розвитку Африканського континенту, так би мовити, „з середини” і тим самим надавали відносно об’єктивні інтерпретації визначаючим ці процеси закономірностям. До цих вчених можна віднести Ругумаму С., Обасанджо Т., Каікво Б., Адезіда О., Хілла П., Хассан О.Кайя, Акокпарі К. Дж., Ндой Мамаду, Мбаку Дж.М., Кімен’ї М.С., Мукандали Р., Енгельхарда Ф., Вебстера Е., Адлера Г., Оеджиде А., Осагхе Е., Маасдорпа Дж., Нінсіна К., які детально аналізують проблеми сучасної Африки, можливі варіанти виживання та адаптації африканських країн в умовах глобалізації світового співтовариства, причому позитивною стороною джерел є те, що в них відсутня прихована „реклама” західних моделей розвитку країн континенту. Проте, дані наукові дослідження мають спільну ваду – вони грішать фрагментарністю, вибірковістю висвітлюваних подій, мозаїчністю та незавершеністю характеристик і узагальнень, а отже відсутністю комплексності та системності.

У процесі дослідження, з огляду на особливість тематики та поставлених завдань, дисертантом був проаналізований та врахований доробок вітчизняних спеціалістів-сходознавців та фахівців-африканістів з країн СНД.

Українські школи сходознавства та африканістики були започатковані в 1960-ті роки, зазнавши, в подальшому, свій розвиток в роботах Чернікова І.Ф. Проблематика африканських політичних процесів в Україні розглядалася переважно істориками і, частково, економістами, соціологами та правознавцями, що зумовлювалося відсутністю політології як самостійної дисципліни. Це, а також політичні реалії радянських часів обумовило надання особливої уваги висвітленню такого аспекту, як взаємини між СРСР та державами Африки, а також аналізу їх політичних систем. Серед сучасних наукових праць слід особливо відзначити доробки Гури В.К., Гуцала С.Є., Добровольського О.В., Якубенка О.П., Музики Г.О., Лукіна В.В., Кучменка Е.М., Рубцової М.Ю., Рогача О.І., Кочубея Ю.М., Плачинди В.С., Коппель О.А., Пархомчук О.С., Бікли О.В. та інших.

Значний внесок у розвиток африканістики належить Інституту Африки Російської академії наук (ІА РАН) (заснований в 1959 р.) - найбільший в Європі центр з аналізу проблем Африки. З доробку науковців ІА РАН слід особливо відзначити праці Потєхіна І.І., Васильєва О.М.- наразі директора ІА РАН; Павлової В.В., Висоцької Н.І., Потьомкіна Ю.В., а також публікації Корабльова Ю.В., Баскіна В.С., Гусарова В.І., Тузмухамедова Р.А., Кузнєцової М.О., Віганда В.К., Етінгера Я.Я., Шведова А.А., Ланди Р.Г. та інших.

Проте, віддаючи належне значенню і ролі науково-дослідного корпусу джерел загального і цільового характеру з африканської проблематики, слід констатувати, що основний масив інформації, використаної в процесі дослідження, становили тексти документів ООН та її спеціалізованих органів, Організації африканської єдності (ОАЄ), регіональних інтеграційних угруповань (ЕКОВАС, САДК, КОМЕСА та ін.), документи Руху неприєднання, а також резолюції міжнародних форумів, колоквіумів, симпозіумів, конференцій, документи африканських урядів.

У цілому, характеризуючи загальний стан розробки феномену африканської інтеграції, слід узагальнити, що не дивлячись на наявність широкого масиву наукової літератури, в якій різні аспекти інтеграційної тематики розглядались тією чи іншою мірою, в ньому відсутні праці, присвячені аналізу інтеграційних процесів в політичній, культурній, ідеологічній та соціально-економічній сфері співпраці африканських країн, а тим паче дослідженню африканської інтеграції як комплексного, розгорнутого у часі явища.

У другому розділі „Історичні витоки та розвиток інтеграційних процесів в Африці в 1960-х – на початку 1970-х рр.” досліджується становлення процесів міждержавного співробітництва та континентальної інтеграції.

Виокремлено перший етап розвитку інтеграційних процесів в Африці як на континентальному, так і на регіональному рівні, що охоплював період з моменту скинення африканськими народами колоніального ярма (тобто з межі 1950-1960-х рр.) і до першої половини 1970-х років. У цей період провідні політичні сили незалежних країн континенту усвідомили спільність цілей національно-визвольної боротьби на постколоніальному етапі, доленосність завдань поєднання економічних і політичних зусиль у справі зміцнення незалежності та пошуку шляхів сталого розвитку. В особі ОАЄ було створене організаційне підґрунтя для розвитку інтеграційних процесів, сформовані принципи і напрями її діяльності. Були також здійснені перші кроки шляхом регіонального співробітництва, визначені дієздатні форми і засади регіональної інтеграції (аж на початок 1970-х рр., методом „спроб і помилок”) та механізми функціонування регіональних утворень.

Однак протягом зазначеного періоду африканські країни так і не перетворилися в „континентальний моноліт”, або навіть на сузір’я регіональних цілісностей, згуртованих єдністю спільних завдань та стратегій їх вирішення. Специфіка складних і багатовекторних проблем початкового етапу незалежності кожної африканської країни, незрілість політичних та економічних систем, соціальна нестабільність і кризові економічні явища в контексті відсутності досвіду їх продуктивного подолання, розбіжності в поглядах африканських лідерів з широкого кола тактичних питань державного, регіонального і континентального будівництва – все це створило таку незчисленну кількість перепон, що на першому етапі налагодження співпраці африканських країн про площину руху інтеграційних процесів доречніше говорити як про лабіринт, аніж як про шлях. А з найбільш цінних надбань слід виокремити в першу чергу досвід, передовсім негативний, критичне осмислення і врахування якого дійсно призвело в подальші десятиліття до позитивної еволюції інтеграційних процесів.

Інтеграційний феномен на африканських теренах протягом першого етапу його розвитку являв собою складне, різновекторне і, певною мірою, суперечливе явище, багатовимірність і суперечливість якого була природною й обумовлювалася зіткненням у часі та африканському просторі потужних історичних потоків – деколонізації континенту; державотворення африканських країн з одночасними вадами і перевагами усвідомлення їхніми тодішніми елітами інтеграційних потреб; власне процесу формування африканського політичного, економічного і соціального простору; напрацюванням підходів до розробки закономірностей і принципів міждержавної, регіональної та континентальної співпраці; протиріччями походження інтеграційної перспективи в Африці від двох взаємовиключних витоків – територіально-господарських комплексів колоніальних часів та панафриканістської ідеї об’єднання зусиль африканських народів.

Загальна ознака початкової фази інтеграційних процесів в Африці полягала в тому, що вони здійснювалися, по-перше, так би мовити „зверху вниз”, тобто виходячи з уявлень правлячих кіл африканських країн про потреби співпраці, а не з досвіду самих потреб, якого ще не було; по-друге, вони одразу ж охопили субрегіональні та континентальні виміри, оминаючи рівень міждержавної взаємодії, який ще не склався; по-третє, спрямовувались не стільки господарськими взаємозалежностями, скільки первинною постколоніальною ейфорією та, певною мірою, лідерськими амбіціями, з якими, зокрема, виявились пов’язані протистояння Касабланської групи та Афро-Мальгашського союзу чи недієздатність перших регіональних утворень.

Важко переоцінити роль Організації африканської єдності у втіленні в життя стратегічного задуму згуртування держав континенту. Звісно, створеній в 1963 р. ОАЄ були притаманні значні хиби і недоліки, але завдяки ОАЄ криза розвитку апокаліптичних масштабів не вразила Африку ще в першу декаду її незалежності, оскільки альтернативою „доцентрового мотору”, яким була ОАЄ, виступила перспектива „анклавного включення” поодинці всієї сукупності африканських держав у світове господарство з майже нульовою перспективою захисту кожною окремою країною власних інтересів мізерними засобами державного ресурсу.

Завдяки практиці спілкування в рамках ОАЄ у африканських правлячих еліт з часом сформувався певний рівень спільного „трансафриканського світогляду”, згідно з яким „африканська домінанта” з часом взяла гору над іноцивілізаційними ідейно-політичними течіями і не дала перетворити африканські терени на „театр воєнних дій” між країнами „соціалістичної” та „капіталістичної” орієнтації.

Діяльність ОАЄ сприяла переорієнтації закономірностей, на яких базувались колоніальні територіально-господарські комплекси, на закономірності, що відповідали потребам регіональних інтеграційних утворень незалежної Африки.

Узагальнено, що на першому етапі розвитку інтеграційних процесів в Африці, їх рух, долаючи перешкоди, бурхливо розповсюджувався як у горизонтальній (регіональні економічні об’єднання, торговельні угрупування, фінансово-кредитні установи, комісії та комітети з розвитку басейнів рік та озер, товарні асоціації) площині, так і у вертикальному вимірі, що відобразилось у створенні Організації африканської єдності та підтримуваних нею трансконтинентальних інститутів. Вже на цьому етапі яскраво проявилося історичне значення системоутворюючої та організуючої ролі ОАЄ, яка хоч і не була наділена наддержавними директивними функціями та органами, відіграла безпрецедентну роль спрямовуючої весь подальший розвиток державно-континентальної спільної конструкції.

У третьому розділі „Закономірності, особливості та визначальні тенденції розгортання інтеграційних процесів в Африці в 1970-х-1980-х роках” вирішуються основні завдання дослідження.

Інтеграційні процеси в Африці, починаючи з другої декади незалежності країн континенту, ознаменувалися могутнім доцентровим рухом, засвідчивши, що пошук шляхів до широкої економічної та політичної єдності увійшов у новий етап консолідації зусиль з метою комплексного забезпечення завдань соціально-економічного і політичного розвитку, підвищення ефективності захисту народів континенту, відродження африканської цивілізації.

Десь приблизно з першої половини 1970-х рр. починається справжній зліт афроінтеграції. Він знайшов відображення, перед усім, в цілому ряді важливих політичних рішень та відповідальних кроків африканських лідерів, свідомо підпорядкованих завданню усунення „внутрішньоафриканських бар’єрів”, що заважали мобілізації сил континенту.

На кінець 1970-х років в Африці існувало 18 інтеграційних угрупувань економічного характеру (три учасники і більше) і 20 загальноафриканських економічних установ, створених при підтримці ОАЄ. Заснування такої кількості консолідуючих осередків починає, з часом, позитивно впливати на розвиток трансафриканської співпраці, що, зокрема, знайшло вираз у вартісному збільшенні обсягів міжафриканської торгівлі за двадцять років майже в 6,5 разів.

Створення субрегіональних об’єднань було єдиною можливістю забезпечити досить місткий ринок, який дозволив би розвинути необхідні потужності з випуску готових виробів та видобутку сировини, акумулювати фінансові ресурси. Процеси регіональної та загальноконтинентальної економічної інтеграції набули, згодом, такого могутнього розвитку, що їх не здатні були спинити ані господарський занепад Африки 1980-х років, ані її економічна стагнація 1990-х рр.

Період 1970-х-1980-х років свідчить про започаткування африканськими країнами з другої декади незалежності нового етапу своєї історії заснованого на засадах поєднання зусиль з метою просування до створення інтегрованого африканського економічного простору, вдосконалення внутрішньоконтинентальної та трансрегіональної системи розподілу праці, задоволення нагальних потреб африканського населення на шляхах господарської кооперації, забезпечення духовного піднесення та відродження культурної самобутності африканських народів. У цьому зв’язку варто відзначити й помітний політичний прогрес африканських правлячих кіл, зроблений ними на межі 1980-х-1990-х рр. до розуміння глибинних закономірностей розбудови єдиного африканського простору, в якому домінантою виступає саме континентальний чинник, оскільки, на їхню думку, навіть перехід від роздробленості Африки до регіональної інтеграції можливий тільки при наявності загальноафриканського ринку. Обмеження ж інтеграційної задачі лише регіональною інтеграцією як кінцевою метою могло призвести до континентальної поляризації або розколу континенту на конкуруючі економічні блоки. Ось чому єдина можливість забезпечення зрушень в позитивний бік починає пов’язуватися лише з комплексними підходами, за якими регіональна і континентальна інтеграція розглядається у взаємозв’язку з реальним потенціалом розвитку африканських країн, однак у контексті колективного, більш широкого залучення Африки до міжнародного розподілу праці.

Особливу роль у розвитку інтеграційних процесів на Африканському континенті відіграла Організація африканської єдності. Головна заслуга ОАЄ полягала в тому, що ця організація виявилась своєрідною “континентальною колискою”, в якій молоді африканські країни зростали, вчились розмовляти одна з одною та навколишнім світом, набували досвіду, усвідомлювали свої індивідуальні та колективні потреби, самовизначалися. І той безперечний факт, що формозберігаючу колективні засади цього визрівання функцію відіграла саме ОАЄ, що вона не дала перетворити континент на величезний конгломерат ворогуючих одне з одним чи агонізуючих під тиском внутрішніх роздорів державних утворень, – власне, і втілює виконання її історичної місії.

У четвертому розділі „Проблеми африканської інтеграції та шляхи їх подолання в умовах постбіполярного світу” реалізовано визначення кола основних проблем у розвитку сучасних інтеграційних процесів на Африканському континенті.

Яскравий спалах африканського ренесансу, що освітлює континент з 1990-х років, відродження ідей панафриканізму, нездоланий потяг африканських народів до відновлення африканського культурно-історичного простору ознаменували перегляд підходів правлячих кіл африканських держав до забезпечення процесів континентальної інтеграції. Більш того, вони обумовили докорінну зміну сприйняття цього явища в свідомості африканських правлячих еліт, їх рішучий розворот до переможної формули часів національно-визвольної боротьби, за якою вісьовою конструкцією забезпечення єдності африканських народів був афронаціоналізм.

Спробу його відродження в 1970-х рр. було зірвано. Частково, через те що розуміння нагальності цієї потреби ще відбувалося на фоні пріоритетності дезінтегруючого облаштування державницьких суверенітетів, незавершеності завдань боротьби з залишками колоніалізму і расизму на континенті, нездоланної спокуси підсилитися в державних масштабах завдяки грі на протиріччях протистояння великих світових полюсів. Частково, через кон’юнктурні міркування частини тодішньої когорти африканських лідерів, котрі намагались підмінити афронаціоналізм химерними „саморобними” моделями державницьких націоналізмів. Частково, через гіпертрофоване сприйняття „економізму”, західного досвіду прогресу та першочерговості (якщо не виключності) ролі економічної інтеграції, яка в умовах соціокультурної та політичної роз’єднаності народів континенту, високої залежності африканських країн від розвинутих світових держав та створених ними міжнародних фінансових установ позбавлялась задуманої ефективності одним „розчерком пера”. Отже, образно кажучи, „суть африканського політичного прозріння” 1990-х рр. полягала в усвідомленні того, що механічне поєднання суми розрізнених одиниць (а тим паче часткове, лише в економічній площині), на фоні визначальних поточних тенденцій світового розвитку, не дає того ж ефекту, що й аналогічна цій сумі одиниць єдина всебічна органічна цілісність, яка призвела, свого часу, до перемоги над колоніалізмом. Можна навіть висунути припущення про наближення африканських правлячих еліт (нарешті) до сприйняття як „данності” того факту, що взятий в “чистому вигляді” етнічний компонент з притаманним йому мікронаціоналізмом (тобто „визволений” з-під мантії панафриканізму) ніколи не сприятиме ані забезпеченню суспільної стабільності на державному рівні, ані успішному завершенню інтеграційних процесів на континенті.

Лише об’єднуючий пласт поліетнічної культури, започаткування інтеграційних процесів одночасно в соціокультурній, економічній та політичній сферах може стати запорукою реальної консолідації зусиль африканських народів. Симптоматично, що саме на вирішенні цих завдань власне й налаштований створений у 2001 р. Африканський союз.

ВИСНОВКИ

Відповідно до мети та завдань дослідження автор робить такі висновки:

- Інтеграційний рух на африканських теренах протягом досліджуваного періоду представляв складний, багатогранний і динамічний процес, підпорядкований завданням налагодження всебічного співробітництва африканських країн, вдосконалення координації їхніх зусиль, освоєння нових горизонтів колективної взаємодії.

Кожний етап розвитку інтеграційних процесів в Африці збагачував сферу міжафриканської співпраці новими якісними характеристиками, котрі, в свою чергу, справляли позитивний вплив на весь поступ постколоніальної континентальної історії.

Створена на першому (1960-ті – початок 1970-х рр.) етапі Організація африканської єдності впродовж всього періоду незалежного розвитку Африки відіграла визначальну роль формозберігаючої та спрямовуючої колективні засади визрівання африканських країн континентальної структури, своєрідної „континентальної колиски”, в якій африканські країни зростали, вчились співіснувати, набували досвіду, усвідомлювали свої індивідуальні та колективні потреби, самовизначались.

Другому етапові (1970-ті – 1980-ті рр.) розповсюдження інтеграційних процесів притаманні такі доленосні явища, як започаткування стійкої тенденції регіональної інтеграції, перехід африканських держав до розбудови регіональних формувань нового типу, реформування самого процесу консолідації зусиль країн континенту, запровадження перших загальноконтинентальних проектів господарського розвитку.

На третьому (з 1990-х рр. і до нині) етапі інтеграційні процеси в Африці зміщаються в площину континентальної розбудови спочатку економічної співпраці африканських країн (проект 1991 р. Африканського економічного співтовариства), а згодом і комплексної економічної, політичної і культурної взаємодії африканських держав і народів в рамках заснованого в 2001 р. Африканського союзу, згуртування в лавах якого доповнюється і синхронізується з тенденцією подальшого розвитку регіональних економічних утворень.

- В ретроспективному вимірі першою теорією, ідеологією і політичною практикою антиколоніальної боротьби та постколоніальної розбудови Африки, що згуртувала всі основні загони національно-визвольного руху народів континенту, став панафриканізм, витоки якого сягають початку ХХ ст. Вже накреслення панафриканських конгресів стосовно майбутнього звільненого від колоніальних кайданів континенту передбачали домінування об’єднувальної перспективи економічних, політичних, адміністративних, культурних і духовних засад організації африканських соціальних просторів з нюансами доцільності подальшого уточнення цієї ідеї в межах федеративного чи конфедеративного облаштування. Однак період „параду африканських суверенітетів” чітко відокремив від постколоніальних часів явище панафриканізму як націоналізму без нації, обмеженого загальним прагненням африканців до економічної, політичної, соціальної та культурної емансипації. Об’єднуючі узи руху антиколоніального протесту зникають разом з „антиколоніальним націоналізмом” оскільки в нових історичних умовах їх місце не було зайняте новою концепцією. Керівна ланка панафриканістського антиколоніального руху перестає відігравати роль центральної нервової системи одужуючого від колоніалізму африканського організму. Вона просто розсипається на десятки державних правлячих осередків, загасивши й сам панафриканістський феномен з його інтеграційною ідеєю, „вугілля” якого продовжували жевріти лише на вівтарі створеної в 1963 р. Організації африканської єдності.

- На фоні стану глибокої депресії загальноафриканської об’єднувальної ідеї в 1960-х рр., перші інтеграційні імпульси на континенті спрацьовують або в „рефлексійному режимі”, тобто в межах „звичних” адміністративно-господарських комплексів колоніальних часів, або, частково, в „кон’юнктурному”, так би мовити, режимі, з огляду на політичні та економічні рекомендації колишніх метрополій в обмін на отримання певних переваг у стосунках з державами Заходу. Проте загострення внутрішнього протиріччя між логікою торування цього напряму інтеграційних дій і спадщиною ідей панафриканізму, уособлюваного ОАЄ, як і економічна неефективність регіональних утворень за колоніальною географічною калькою, зводять на початок 1970-х рр. спробу перенацілення інтеграційних потоків Африки в русло західних розрахунків майже нанівець.

- Початок другої декади незалежності можна ідентифікувати з початком другого етапу інтеграційних процесів в Африці, який охоплює 1970-ті – 1980-ті роки. В цей час об’єднувальна ініціатива на континенті знову (і на зовсім) повертається до принципів „афроцентристської доцільності” розбудови інтеграційних об’єднань та в організаційне лоно координуючих функцій ОАЄ. Завдяки конструктивному переосмисленню досвіду перших регіональних формувань та за умов всебічної підтримки з боку ОАЄ пошуку продуктивної інтеграційної парадигми, політичні еліти африканських країн поступово залучаються до реформування самого процесу консолідації зусиль держав континенту та переходять до побудови регіональних інтеграційних об’єднань нового типу, започаткованих на господарському фундаменті. Власне, завдяки „новому інтеграційному мисленню” в 1970-х рр. й була відкрита магістральна дорога регіональної та континентальної інтеграційної розбудови – вздовж всього ХХ ст. і в майбутнє ХХІ ст. Вже на кінець другої декади незалежності в Африці не тільки діяли 18 регіональних інтеграційних угрупувань різного ґатунку, але й була розроблена та прийнята у 1980 р. на рівні ОАЄ перша загальноконтинентальна програма економічного піднесення, відома як „Лагоський план дій”. У цей період в Африці остаточно встановлюється стале системне узгодження та взаємодоповнення континентальної та регіональних африканських організацій, оздоровлюються загальні підходи до подальшого розвитку інтеграційних процесів. У числі позитивних наслідків зазначеного „збалансування та оздоровлення” слід особливо відзначити такі своєчасно нейтралізовані перспективи згубного розвитку інтеграційних тенденцій як розкол континенту на конкуруючі регіональні економічні угруповання чи ворогуючі політичні блоки за ознакою самозарахування державних режимів до версій „соціалістичної” чи „капіталістичної” орієнтації. А справжнім апогеєм ідеї єдності африканських народів стала, в 1970-х рр., ґрунтовна спроба лідерів африканських країн відновити роль і місце панафриканізму в процесі континентальної інтеграції. Проведення з цією метою в червні 1974 р. шостого Панафриканського конгресу, розробка в 1976 р. Культурної хартії ОАЄ, створення в 1980 р. Культурного міжафриканського фонду та мережі інших культурологічних установ – тому яскраве свідчення.

- Період 1980-х років визначений в хроніках африканського розвитку як „втрачене десятиліття”. Масштабним інтеграційним накресленням другої декади незалежності Африки не довелося втілитись у повноцінні звершення. Потенціал творчого пошуку африканських народів, їх потяг до швидкого і всебічного об’єднання був підірваний нашаруванням несприятливих тенденцій еволюції світової економіки на процес економічного піднесення слабких і нестабільних господарських комплексів континенту.

Отже, з 1980-х рр. і донині розвиток африканських країн переходить в новий „історичний режим” - винурюючого і запеклого, континентального спротиву зростанню зовнішньої залежності, локомотивом якого виступає саме інтеграція. У форматі цих змагань відчайдушні спроби африканських країн до запровадження загальноконтинентальних розбудовчих програм виходу з кризи, піднесення промисловості Африки, переходу континенту на самопідтримуваний розвиток, ініціативи стосовно зменшення боргового ярма чи проекти континентальної економічної інтеграції на кшталт узгодженого в 1991 р. плану розбудови Африканського економічного співтовариства нейтралізуються зовнішніми імперативами поглиблення ринкових реформ чи вимогами демократизації політичних систем африканських країн. Соціально-економічна ситуація на континенті в 1980-1990-х рр. продовжує погіршуватись, а зусилля африканців щодо розбудови власного культурного всесвіту, аж до другої половини 1990-х рр. – блокуватись.

За таких умов в Африці спостерігається явище, котре вже відбувалось в різні часи в темних зонах історії інших народів: починають спрацьовувати глибинні пружини цивілізаційного самозахисту, виштовхуючи на поверхню соціальної дії все найкраще, найефективніше, найжиттєздатніше.

Як і в епоху апогею антиколоніальної боротьби, в африканського політичного істеблішменту змінюється філософія усвідомлення небезпеки, з тією різницею, що за нових екстремальних обставин вона, крім спроби організації продуктивної зовнішньої протидії, починає спрямовувати активність на подолання вад та вдосконалення „внутрішнього простору”.

- З середини 1990-х рр. відбувається остаточний поворот африканських правлячих еліт до розробки автохтонних соціокультурних концепцій суспільного розвитку та пошуку можливостей їх коректного поєднання з процесами економічного піднесення. На порядок денний знову висувається завдання відродження панафриканістської ідеології як мобілізуючої сили африканських народів та засобу рішучого подолання етнічних мікронаціоналізмів. Афроцентристські тенденції знову перетворюються в головний напрям політичного згуртування найдинамічніших фракцій владних центрів африканських спільнот. Панафриканізм трансформується в офіційну ідеологію Південно-Африканської Республіки, а його ключові ідеї використовуються в діяльності провідних регіональних економічних об’єднань – Спільного ринку для Східної і Південної Африки, Співтовариства розвитку Півдня Африки, Економічного та валютного союзу країн Західної Африки та інших. Сприяння африканському ренесансу визначається метою створеного в