КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Богачевська Ірина Вікторівна

УДК 21:14+23/28:82-97

ХРИСТИЯНСЬКА НАРАТИВНА ТРАДИЦІЯ:

ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ

cпеціальність 09.00.11 – релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

ГОРБАЧЕНКО Тетяна Григорівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, провідний науковий співробітник філософського факультету.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, академік НАН України

ПОПОВИЧ Мирослав Володимирович,

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, директор;

Доктор філософських наук, професор

РИБАЧУК Микола Филимонович,

Український гуманітарний інститут, проректор;

Доктор філософських наук, старший науковий співробітник

САГАН Олександр Назарович,

Секретаріат Президента України, радник Секретаріату.

Провідна установа: Національний університет “Києво-Могилянська академія”, кафедра філософії та релігієзнавства.

Захіст відбудеться 24 травня 2007 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. .

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університета імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано „21” квітня  року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.Ю.Смирнова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження На початку ХХІ ст. в контексті лінгвістичного й дискурсивного “повороту” світової філософії виникає тенденція до збільшення використання соціальними та гуманітарними науками досліджень мови та дискурсу як методологічної основи наукового аналізу. Спостерігається значне зацікавлення релігійним дискурсом, мовними та текстовими виявами релігійного феномена. В сучасному релігієзнавстві та гуманітаристиці, зокрема в лінгвістиці, наратології, семіотиці культури, соціології накопичений чималий досвід як теоретичного осягнення певних аспектів релігійних писемних традицій, так і аналізу релігійних текстів. Проте, оскільки дослідження християнської писемної традиції протягом історії її існування здійснювалися переважно в конфесійній християнській теології, християнський наративний комплекс ще не став об’єктом наукової рефлексії. Це зумовлює актуальність запропонованого в дисертації позаконфесійного філософсько-релігієзнавчого дослідження християнської наративної традиції.

Християнська наративна традиція — складне й багатогранне явище духовного життя людства — визначає єдиний метатекст християнської культури. Останній бере початок з базової події, яку закладено в основу всього наративу, — з “історії Христа”, що переживається й осмислюється як ключова подія всієї людської історії і як початок історії християнського світу, християнської цивілізації й християнської культури. Він існує у формі конкретних вербальних і невербальних текстів, авторських і фольклорних, таких, що мають історичний час і географічне місце створення й функціонування, свого адресата, теологічний авторитет і естетичну цінність. В її текстах зафіксовано процеси формування, становлення й поширення християнства як світової релігії, а також богословські й суспільно-політичні колізії, які їх супроводжують. Тому дослідження християнського наративу є актуальними в загальногуманітарному, культурологічному та філософсько-релігієзнавчому контекстах.

Християнський наратив, розвиваючись протягом майже трьох тисячоліть, набирав специфічних рис залежно від суспільно-історичної та етнокультурної специфіки регіонів поширення християнства як світової релігії. Однак серед найменш досліджених і найбільш дискусійних проблем сучасного релігієзнавства є аналіз структури християнської наративної системи як інтегрального багаторівневого утворення. Методика філософсько-релігієзнавчих досліджень мови релігії, релігійного дискурсу, наративних традицій у вітчизняному релігієзнавстві ще не розроблялася. Осягнення сутності й характеристик феномена християнського наративу суттєво поглиблює розуміння релігії, її антропологічного статусу. Це надає теоретичної актуальності пропонованому дослідженню. Воно покликане відповісти на комплекс питань, пов’язаних із формуванням у межах вітчизняного релігієзнавства нового напряму – лінгвістичного, який має розширити теоретичну базу та практичні можливості української релігієзнавчої науки.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена також тим, що саме в наративній традиції фокусуються та фіксуються головний зміст і сутнісні характеристики догматичних конфесійних трансформацій християнства, характер їх впливу на політичний, націєтворчий, культурний розвиток, стан суспільної моралі. Ажде християнська наративна традиція є для українського народу, як і для багатьох народів світу, джерелом формування та засобом збереження самобутньої національної духовної культури.

Мовні проблеми в православ’ї належать до найполітизованіших релігійних питань суспільного життя сучасної України. Ескалація невирішених протиріч у сфері християнського богослужіння на тлі суперечностей юрисдикції українського православ’я посткомуністичної доби надає теоретичному аналізу християнської наративної традиції прикладного виміру.

Зв’язок роботи з науковими програмами Дисертацію виконано в контексті науково-дослідної програми “Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання” (державний реєстраційний номер НДР 1106 БФ 041-01) філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження Метою дослідження є здійснення системного філософсько-релігієзнавчого аналізу специфіки, структури та функцій християнської наративної традиції.

Мета дисертації конкретизується в таких дослідницьких завданнях:

окреслити методологічні принципи та дослідницькі підходи, які доцільно застосовувати в філософсько-релігієзнавчому дослідженні християнської наративної традиції у процесі аналізу релігієзнавчої продуктивності сучасних гуманітарних методів вивчення текстів, зокрема в дискурс-аналізі, семіотиці, теорії комунікацій, лінгвістиці, наратології, соціології масових комунікацій;

на основі аналітичного огляду історії християнської герменевтики з’ясувати методи, детермінанти і перспективи розвитку теологічного аналізу християнських канонічних текстів;

визначити понятійно-категоріальний апарат, потребний для філософсько-релігієзнавчого дослідження християнської наративної традиції;

визначити структуру семіотичного простору, в якому розгортається християнська наративна традиція;

розкрити структуру та функції християнської наративної традиції як вияву релігійного дискурсу в семіотичному просторі християнської культури;

проаналізувати проблему мови та метамови релігії в контексті християнського розуміння Слова та християнської наративної традиції шляхом порівняння сакральних та богослужбових мов християнських конфесій;

висвітлити специфіку текстового рівня комунікації у християнстві та її вплив на формування конфесійної свідомості, комунікативну роль наративних структур у процесах формування свідомості віруючих, а також в інтеракції релігії і суспільства в конфесійному просторі християнства;

визначити ієрархію текстових форм християнського наративу різного комунікативного призначення та рівня сакралізації, а також шляхи й способи трансформації наративної системи християнства;

з’ясувати специфіку, визначальні фактори та тенденції розвитку християнської наративної традиції;

проаналізувати конфесійні інваріанти християнської наративної системи як джерело її розвитку та конфесійних розбіжностей у християнстві.

Об’єктом дослідження є християнська писемна (наративна) традиція, а предметом дослідження – структурно-функціональна сутність християнської наративної традиції та методологія її вивчення.

Методи дослідження Загальний дослідницький підхід автора визначають фундаментальні принципи філософсько-релігієзнавчого аналізу, на яких грунтується сучасне вітчизняне релігієзнавство: світоглядний плюралізм, позаконфесійність, компаративність.

Міждисциплінарний, комплексний характер дослідження зумовив його поліметодичність, поєднання в ньому системно-функціонального та історичного підходів до аналізу християнської наративної традиції на основі принципів об’єктивності, цілісності та історизму. Основними засадами застосування принципу історизму в дисертації є: з’ясування витокових особливостей християнської наративної традиції, причин її появи; розгляд етапів функціонування й механізму змін християнського наративу впродовж його історії, розкриття взаємозв’язку етапів його розвитку; аналіз особливостей нинішнього стану християнської наративної традиції (в конфесійних та етнічних вимірах); визначення тенденцій розвитку християнської наративної традиції в майбутньому.

Застосовано загальнонаукові методи: аналізу, синтезу й аналогій у створенні концепції розвитку християнської наративної системи, індивідуалізації — у визначенні конфесійної специфіки наративної традиції, узагальнення — в аналізі жанрової структури масиву християнських текстів.

Оскільки заявлена тема дисертаційного дослідження потребувала здійснення філософсько-релігієзнавчого аналізу християнської наративної традиції, головним методом розгляду наративного матеріалу є аналітичний метод у його різновидах: кількісний та якісний, структурний та функціональний, змістовий та формально-жанровий. Своїм розумінням структуралістської методології автор завдячує грунтовним працям М. Поповича. Визначаючі характер, масштаби і напрями еволюції жанрових форм і конфесійних виявів християнської наративної традиції, дисертантка послуговувалася компаративним аналізом. Це дало їй змогу осмислити феномени християнського наративу через їх розміщення в мережі просторових і часових координат, відокремити закономірності від каузальних виявів та інновації — від періодично повторюваних процесів.

Специфіка предмету дослідження зумовила застосування спеціальних аналітичних методів філології, зокрема лінгвістичного аналізу мови християнських текстів, аналізу композиції та сюжетів конфесійної літератури, текстологічного аналізу літературних джерел християнства, аналізу їх авторитетності та ін. До аналізу конфесійних текстів залучено методи сучасної християнської герменевтики.

Використано спеціальні методи релігієзнавчих дисциплін, суміжних із лінгвістичним релігієзнавством. Так висвітлення функціонально-структурних аспектів релігійної комунікації, розгляд масивів однорідних текстів (проповіді, медіатексти) потребували застосування аналітичних методів соціології релігії (контент-аналіз, статистичні методи); аналіз формування канону Святого Письма, еволюції герменевтичних шкіл – аналітичних методів історії релігії (синхронії та діахронії), а дослідження розвитку практичних методів християнської герменевтики в етноконфесійному контексті — застосування методів історіософії релігії.

Фундаментальні праці провідних українських філософів – Т. Аболіної, В. Андрущенка, І. Бойченка, Л. Губерського, І. Добронравової, М. Зелінського, А. Конверського, С. Кримського, М. Михальченка, І. Надольного, Б. Новікова, В. Пазенка, М. Поповича, А. Чернія та ін. є теоретико-методологічною основою дослідження. Розробки провідних вітчизняних релігієзнавців (В. Бондаренко, Л. Виговський, С. Головащенко, А. Глушак, Т. Горбаченко, Є. Дулуман, В. Єленський, М. Закович, А. Колодний, Л. Кондратик, Л. Конотоп, П. Кралюк, В. Лубський, О. Марченко, І. Мозговий, В. Панченко, В. Пащенко, О. Предко, М. Рибачук, О. Саган, П. Саух, Л. Филипович, А. Харьковщенко, В. Цвіх, П. Яроцький), праці російських формалістів та структуралістів (М. Бахтін, В. Пропп), представників Тартусько-московської школи семіотики (Ю. Лотман, Б. Успенський) та її послідовників, наратологічний доробок П. Рікера, Х. Уайта, В. Шміда, розвідки французького постструктуралізму (Р. Барт, А. Греймас, Ю. Крістєва, Ж. Ліотар, М. Фуко) — концептуальним джерелом авторського дослідницького підходу.

Наукова новизна дослідження У світлі системного філософсько-релігієзнавчого дослідження християнська наративна традиція постала складною ієрархічною системою текстів різного ступеню догматизованості та сакральності, метою існування якої є забезпечення фіксації, смислового збереження і трансляції у просторі й часі Божественного Одкровення як сукупності смислів, що сприймаються християнською спільнотою як смисложиттєві, необхідні для самозбереження людини й людства. Головний зміст розгортання християнської наративної традиції становить процес постійної реконструкції “історії Христа” в різноманітних за жанром та формою конфесійних текстах й адаптації її до соціально-політичних і соціокультурних умов середовища функціонування, якими є історичні типи колективної суб’єктивізації релігійних символів, способи інтерпретації релігійних текстів та релігійного досвіду, форми релігійної комунікації, а також рівень сакралізованості культурного простору. Цей висновок обґрунтовано і розвинено низкою теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною і мають бути обстояні:

На основі аналізу сучасних соціогуманітарних методів дослідження текстів (дискурс-аналіз, семіотика, теорія комунікації, наратологія, етнолінгвокультурологія, соціологія масової комунікації тощо) встановлено принципову неможливість створення єдиної суто релігієзнавчої методології та методики аналізу релігійних текстів. Методологію релігієзнавчого дослідження релігійних текстів треба розробляти відповідно до конкретних дослідницьких завдань. Авторська методологія аналізу християнської наративної традиції виступає міждисциплінарним синтезом соціогуманітарних методів дослідження релігійних текстів, дослідницькі принципи якого формують новий дисциплінарний напрям вітчизняного релігієзнавства – лінгвістичне релігієзнавство.

Найбільш продуктивною для аналізу всіх рівнів текстової ієрархії християнської наративної системи, як у розгляді окремих християнських текстів, так і в загальному дослідженні релігійного дискурсу як дискурсу культури, виявилася семіотична парадигма аналізу християнської наративної системи. Доведено перспективність застосування в лінгвістичному релігієзнавстві літературознавчого підходу (в руслі порівняльно-історичного літературознавства та сюжетології), а також продуктивність наратологічних принципів і концептуальних моделей. Дослідження показало ефективність застосування соціологічних методів (квалітативний, квантитативний, контент-аналіз) до вивчення сучасних комунікативних процесів у релігійному середовищі.

Доведено, що головним рушієм розвитку християнської екзегетики, герменевтики та гомілетики є необхідність збереження повноти змісту Одкровення, його смислова актуалізація відповідно до “викликів часу”, а основними типами герменевтичної діяльності в християнстві — переклад, реконструкція та діалог. Виокремлено дві детермінуючі тенденції в сучасній християнській герменевтиці: ліберальну, яка допускає певну десакралізацію біблійного тексту, та консервативну, яка спирається на непогрішність Біблії і непорушність конфесійної догматики. Виявлено наявність у сучасній культурі двох протилежних підходів до релігійного тексту й дискурсу: герменевтичного та антигерменевтичного (постмодерністського). Показано вплив структуралістських та постструктуралістських напрямків філософсько-герменевтичного аналізу текстів на сучасне християнське богослов’я.

Принциповими для аналізу християнського наративу є поняття “тип дискурсії”, “дискурсивна сфера” і пов’язані з ними дискурсивні епістемічні трансформації. Адже християнський наратив створює особливу епістемологічну реальність. Він інтерпретується як властивість дискурсу, один із засобів його існування та структуризації, а наративна традиція — як спосіб текстуального оформлення релігійної традиції. Усі розглянуті терміни не утворюють опозицій та виражених дихотомій, оскільки терміни “мова” й “текст”, як з’ясувалося, є видовими щодо об’єднувального родового терміна “дискурс”, а поняття “християнський наратив”, “християнська наративна традиція” — проміжними між поняттями “мова” та “текст”. Отже, християнський наратив постає цілісною сукупністю текстів, пов’язаних спільним способом вживання мови. Завдяки релігієзнавчій дефініції понять “семіосфера релігії”, “християнський релігійний дискурс”, “релігійний текст”, “релігійна мова” розширено термінологічну базу вітчизняного релігієзнавства.

Доведено, що християнська наративна традиція є складовою семіотичного простору (семіосфери) християнської культури, специфічним виявом релігійного дискурсу християнства. Адже існування релігії не можливе без існування наративних форм її концептуалізації, які постають певними “культурними кодами” суспільства. Для християнської наративної традиції структуру семіотичного простору відображає умовна послідовність: релігійна мова – релігійний текст – корпус релігійних текстів – писемна (наративна) традиція, розглянуті в контексті процесів релігійної комунікації на певному конфесійному та соціокультурному тлі. Визначальними факторами щодо структури семіотичного простору релігії виявилися зміст переданої інформації, форма її організації та спосіб репрезентації в комунікативних актах. Вони визначають способи інтерпретації використовуваних знакових систем і розуміння культурних смислів, що, своєю чергою, визначають поведінкові програми християнського співтовариства.

У семіотичному просторі християнської писемної культури під впливом екстралінгвістичних факторів (прагматичних, соціокультурних, психологічних) релігійний дискурс набирає специфічних характеристик: має найвищий ступень ритуальності, виступає дискурсом віри, яка домінує над раціональним знанням, припускаючи існування знання-одкровення, і є найвищою інтерсуб’єктною цінністю; верифікація має текстуальний характер відсилання до Біблії як сакрального носія істини. Релігійний дискурс постає складною комунікативною подією, в рамках якої формуються, реалізуються та взаємодіють наративні традиції різних релігій та конфесій (для християнства — православна, католицька та протестантська наративні традиції, неохристиянський наратив тощо).

Порівняльним аналізом сакральних та богослужбових мов християнства встановлено, що відсутність єдиної релігійної мови генерує в християнстві проблему використання сакральних або ж етнічних мов. Було запропоновано застосування терміна “метамова християнства” в якості абстрактної аналітичної моделі, що поєднує спільні специфічні риси об’єктних мов християнства (мов етноконфесійних ареалів). Доведено, що з’ясування сакрального значення, зашифрованого в Одкровенні, здійснюється декодуванням, завдяки чому виконуються функції об’єктних мов християнства. Аналітизм метамови християнства надає релігійній мові як знаковій системі властивості універсальності в описуванні процесів і станів релігійної свідомості, а також світоглядної системи християнства, дає змогу розглядати християнські тексти як складні знаки з розвинутою системою модальності.

Виокремлено специфічні риси християнського наративу, а саме: фідеїзм (наявність знаків, яким у комунікації надаються трансцендентні властивості); стереотипність текстових форм, жанрових структур, мовних кліше, які зумовлюють те, що християнська релігійна комунікація постає системою відтворення та поширення релігійної інформації з жорстким канонізованим типом кодування. Проте, на відміну від схожих систем, вона не автоматизує свою мову й процес спілкування завдяки наявності специфічних структурних механізмів деавтоматизації сприйняття тексту віруючими.

Показано наявність специфічного текстового рівня в усіх комунікативних процесах горизонтальної (міжособистісної, спеціальної і масової комунікації) та вертикальної (монологічної автокомунікації “людина — Бог”) площин християнської комунікації. Доведено, що специфічна комунікативна функція християнського наративу полягає в наявності механізму забезпечення прирощення інформації під час передавання канонічних текстів, зміст яких є відомим наперед і передбачуваним. Автокомунікативне прирощення інформації відбувається завдяки наявності механізму ситуативного привнесення додаткового (нового) коду, “зрушення контексту”, коли вихідне повідомлення перекодовується згідно з його структурою. Отже, в релігійній комунікації адресат відіграє значно активнішу роль, ніж у комунікативних процесах іншої природи.

Встановлено, що структура християнської наративної традиції є ієрархією текстових форм різного комунікативного призначення та рівня сакралізації. За рівнем сакралізації в ній виокремлюються канонічні “богонадхненні” тексти, що формують смислове догматизоване ядро християнського вчення, ядро наративу — Святий Переказ і Святе Письмо, а також периферійні (маргінальні) текстові структури у двох формах: літературній та фольклорній. Взаємопов’язані ядерні та периферійні структури наративної системи виконують різні функції. Через сувору кодифікацію форми і змісту Святе Письмо та Святий Переказ є найстабільнішими структурними компонентами наративу, завдяки чому вони зберігають незмінним зміст Одкровення. Периферійні структури християнської наративної традиції є гнучкими й здатними трансформуватися відповідно до “викликів часу”, етнокультурного та соціального середовища — адже через них наративна традиція взаємодіє з іншими релігійними та культурними дискурсами.

Доведено, що християнська наративна традиція трансформується завдяки повільному переходу нових смислів і форм, що виникають і “зазнають апробації” на периферії системи, в ближчі до ядерних наративні структури, а згодом інтеріорізуються і стають складовими Переказу. Так християнський наратив оберігає себе від остаточної догматизації та формально-змістової кристалізації, змінює текстові структури, забезпечує “прирощення інформації” в замкнутій системі смислів християнської наративної традиції.

Аналіз специфіки конфесійних інваріантів християнської наративної системи показав, що вони не є ні джерелом розвитку християнськой писемної традиції, ні причиною конфесійних розбіжностей у християнстві. Конфесійні інваріанти християнського наративу розрізняються лише кількісно (складом Канону, наявністю Переказу, співвідношенням Канону та Переказу, домінуванням текстів певних жанрів, стилів та комунікативного призначення тощо), а якісних структурно-функціональних відмінностей в них не виявлено.

Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в тому, що вона є першим вітчизняним фундаментальним філософсько-релігієзнавчим дослідженням християнської наративної традиції, розширює релігієзнавче знання, створює передумови для глибшого вивчення сутності та напрямів розвитку християнства в сучасному світі, виявляє універсальні тенденції розгортання християнської писемної традиції, дає змогу оцінити релевантність методологічних побудов сучасної гуманітаристики та їх практичних методів стосовно християнського наративу. Практичне застосування результатів дослідження зорієнтовано на конструювання моделей релігієзнавчого аналізу християнських текстів різної природи та фукціональності, зняття суперечностей між теологічним і філософсько-релігієзнавчим підходами до релігійних текстів. Здобуті результати можуть слугувати методологічними засадами розвитку концепцій лінгвістичного релігієзнавства. Їх можна використовувати в процесі викладання навчальних курсів з релігієзнавства, риторики, філософії мови, а також спецкурсів з християнської герменевтики, біблієзнавства, культурологічної, лінгвістичної та соціологічної спеціалізацій, а також, крім наукового обігу, в практичній діяльності урядових і неурядових структур, релігійних організацій.

Особистий внесок здобувача Усі розділи дисертації, монографії та наукові праці, подані в списку літератури, написані автором самостійно. Матеріали та висновки кандидатської дисертації “Філософський аналіз мови релігії в контексті вчення О. Потебні”, захищеної у 1998 р., в тексті докторської дисертації не використовувалися.

Апробація результатів дисертації здійснювалася через участь дисертанта в міжнародних, всеукраїнських і регіональних науково-теоретичних і науково-практичних конференціях, зокрема в Міжнародній науково-теоретичній конференції “Людина: дух, душа, тіло” (Суми, 2000); Всеукраїнській науковій конференції “Історія і сучасність християнства” (Одеса, 2000); Міжнародній науково-практичній конференції “Східнохристиянська цивілізація і проблеми міжрегіональної взаємодії” (Краснодар-Геленжик, Росія, 2002); щорічній міжнародній конференції Спілки Наукового Вивчення Релігій (SSSR) (Солт Лейк Сіті, США, 2002), до якої належить дисертант; VII Міжнародній конференції “Релігійна свобода” (Київ, 2003); Міжнародній науково-практичній конференції “Релігія і церква в Україні: уроки минулого і проблеми сьогодення” (Київ, 2003); Міжнародній науковій конференції “Християнство і Література: проблеми взаємодії в загальнокультурному контексті (Херсон, 2004); Міжнародній науково-богословській конференції “Протестантизм і протестанти в Росії: минуле, сучасність, майбутнє” (Заокський, Росія, 2004), Міжнародній науково-практичній конференції “Релігія і громадянське суспільство в Україні” (Чернівці, 2004); ІІ філософсько-богословських читаннях “Православ’я у світовій культурі” (Дніпропетровськ, 2004); VII Кримській конференції з релігієзнавства “Культ “святих міст” у давніх і сучасних релігіях” (Севастополь, 2005); у IV та V міжнародних семінарах “Релігія и громадянське суспільство” (Ялта, 2004, 2005); у IV Російському філософському конгресі (Москва, Росія, 2005); у Круглому столі в Державному комітеті України у справах релігій “Проблеми духовного і релігійного розвитку в сучасній Україні” (Київ, 2004), “Днях науки” філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка (Київ, 2006, 2007) та ін. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри релігієзнавства філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка. Основні її положення викладено в двох індивідуальних монографіях та розділі в підручнику, в більш ніж 40 фахових публікаціях.

Структура дисертації зумовлена логікою дослідження, яку, в свою чергу, визначили її мета і завдання. В першому розділі розроблялася авторська методика аналізу християнської наративної традиції на основі узагальнення вітчизняного і зарубіжного досвіду вивчення релігійного дискурсу, мови релігії та релігійних текстів згідно з методологією провідних напрямів гуманітаристики. В другому розділі актуалізувався доробок теологічної рефлексії християнської писемної традиції, накопичений у конфесійному християнському богослов’ї, зокрема в християнській герменевтиці. В третьому розділі християнська наративна традиція, мова й метамова християнства розглядалися в контексті дискурсивного аналізу як складова семіотичного простору християнської культури. Це дало підстави для здійснення системного аналізу християнської наративної системи як такої багаторівневої динамічної структури з ядерними та периферійними структурами, яка розвивається завдяки постійному руху текстів між її периферією та центром, що було здійснено в четвертому розділі дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (16 параграфів), висновків, списку використаних джерел (696 позицій). Її загальний обсяг без списку літератури – 396 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, формулюється мета і завдання дослідження, розкривається наукова новизна здобутих результатів, викладаються методологічні основи та логічна структура роботи, наводиться науково-теоретичне і практичне значення дослідження, а також дані про апробацію дослідження та його структуру.

У першому розділі “Християнський наратив як об’єкт наукової рефлексії: методологія та методи дослідження” визначено методологічні принципи з’ясування специфіки християнських текстів на основі розгорнутого огляду доробки вітчизняних та закордонних фахівців з релігієзнавства, філософії, лінгвістики і літературознавства, соціології та суміжних галузей сучасної гуманітаристики. Рівень розробки проблеми в науковій літературі зумовив теоретико-методологічні парадигмальні підвалини дисертаційного дослідження в контексті нового міждисциплінарного напряму релігієзнавства — лінгвістичного, а також доцільність введення цього напряму в дисциплінарну структуру релігієзнавства. Окреслюються методологічні принципи та продуктивність структурного та функціонального аналізу християнського наративу.

У першому параграфі “Методологічні можливості сучасної гуманітаристики в дослідженні християнського наративу” зазначено, що християнська писемна традиція розглядається в дисертації насамперед як феномен християнської духовної культури, специфічний засіб комунікації певних верств суспільства, а вже потім — як сукупність літературних текстів певної жанрової структури. Аналізуючи зміни парадигм сучасної гуманітаристики на онтологічному рівні, автор визначає місце лінгвістичного релігієзнавства серед “подвійних” гуманітарних дисциплін: когнітивної лінгвістики та соціолінгвістики, етнопсихолінгвістики та лінгвокультурології. Розглядається специфіка конкурентних підходів до дослідження мови й комунікації у лінгвістиці ХХ ст.: формалізму і функціоналізму.

Мову дослідник розуміє як соціально-культурну діяльність, гнучку, варіативну, адаптивну систему, не довільну, а мотивовану, іконічну і зумовлену когнітивною чи комунікативною функцією. Мовні категорії розмиті, “менш, ніж дискретні”, а значення залежить від контексту. Доводиться, що дискурс-аналіз, що скерований на органічну інтеграцію досягнень попередньої формально-структурної лінгвістики, є перспективним в аналізі мовних процесів християнстві.

Запропоноване дослідження християнського наративу й дискурсу має своїм джерелом праці російських формалістів (В. Пропп, М. Бахтін, Р. Якобсон), а також структурну антропологію К. Леві-Строса й інших представників французького структуралізму (Р. Барт, Ц. Тодоров тощо), методологічні підходи яких можна з певними обмеженнями застосовувати в контексті лінгвістичного релігієзнавства.

Методи аналізу дискурсу інтерактивної соціолінгвістики (Д. Хаймс, Дж. Гамперц) є методологічно продуктивними в предметному полі релігієзнавства. Показано, що явища лінгвістичної варіативності християнської наративної традиції, зумовлені соціальними факторами (соціальна група, стать, етнічний тип тощо), які мають місце в релігійному дискурсі, можна ефективно описати, спираючись на методики С. Ервін-Трип і В. Лабова, а також на доробок феноменологічної мікросоціології та соціології мови (Е. Гофман, А. Сікурель і Г. Гарфінкель). В точному запам’ятовуванні й розумінні наративу величезне значення мають когнітивні схеми, а також тема дискурсу і культурне, у тому числі й релігійне тло (дискусія психологів Ебінгхауса — Бартлета).

Важливим для аналізу релігійного дискурсу та наративу є напрям аналітичної філософії, який склався пізніше в теорію мовних актів Дж. Остіна і Дж. Серля, а також “логіку мовного спілкування” Г.Грайса і “риторичну прагматику” Д. Ліча. Психолінгвістика, когнітивна психологія і штучний інтелект (М. Мінський, В. Кінч, Т. Балмер, Р. Шенк, Р. Абельсон) є ще одним джерелом ідей для аналізу релігійного наративу.

Докладно аналізується змістова наповненість поняття “дискурс” щодо суміжних термінів “текст”, “мова” й “діалог”. Адже їх розуміння в рамках філософсько-релігієзнавчого дослідження відрізняється від їх змісту в інших гуманітарних науках. Виокремлено основні дослідницькі підходи до вивчення дискурсу, на які спирається дисертаційне дослідження.

Розвиток семіотики дав різним школам лінгвістики, антропології, літературознавства, теорії комунікації і соціології загальні принципи й універсальну метамову. У рамках цієї метамови сучасної гуманітаристики в дослідженні дано тлумачення основних концептуальних понять сучасних гуманітарних дисциплін. Виявлено продуктивність методологічних можливостей гуманітарної семіотики (У. Еко) щодо аналізу християнської наративної традиції. Аналізуються основні дослідницькі напрями сучасної семіотики в контексті розширення її дослідницького поля. Оскільки застосування семіотичних методів до вивчення релігійних феноменів вважається суперечливим, приклад виваженої концепції вбачаємо в доробку К. Гірца. Як показано у Дж. Куллера, одне із завдань семіозису полягає у виявленні відмінності між літературним і нелітературним дискурсами. Такий підхід є плідним у контексті релігієзнавства, оскільки для нього християнські тексти — вияв насамперед релігійного, а вже потім літературного дискурсу. Доводиться, що універсум дискурсу, в тому числі й універсум християнської літератури, можна успішно аналізувати в контексті більш загальної сфери застосування семіозу на основі моделі антропосеміозу Дж. Йогансена та Дж. Ділі. Семіотика культури (Ю. Лотман, Б. Успенский) є ефективною в аналізі ієрархії знакових систем, яка має свою логіку розвитку, фіксовану семіотичними практиками. Адже методологія Московсько-Тартуської школи може без обмежень застосовуватися у вивченні релігійного дискурсу та християнської наративної системи.

У другому параграфі “Християнський наратив у контексті літературознавства і наратології” аналізується літературознавчий підхід до християнських текстів. Розрізняються дослідження біблійного канону світськими літературознавцями і літературознавчі дослідження християнських богословів. Показано актуальність дослідницьких напрямів порівняльного літературознавства, в яких осмислюються закономірності й своєрідності рецепції національними літературами традиційного сюжетно-образного матеріалу біблійного походження. Розглядаються рівні функціонування християнського сюжетно-образного матеріалу в літературному контексті (сюжетні колізії, образи, мікроструктурні компоненти, символи тощо). Форми переосмислення євангельського сюжетно-образного матеріалу у світовій літературі значною мірою визначають характер трансформації його формально-змістових домінант (продовження, дописування, обробка, травестіювання, переказ, адаптація, апокрифізація тощо). Варіанти функціонування традиційних біблійних сюжетів у сукупності утворюють своєрідний культурологічний метатекст (А. Нямцу) з особливими законами входження в духовний контекст різних культурно-історичних епох та національних літератур, який постає специфічним явищем всесвітньої літератури. Цей метатекст розглядається як складова християнської наративної традиції.

Здійснюється аналіз методів сучасної наратології, предметом дослідження якої є наративні тексти. Обґрунтовується принципова можливість використання наратологічних концепцій у релігієзнавстві, розкрито теоретичний і практичний потенціал наратологічних концепцій в аналізі християнських текстів і наративної системи. Перспективність застосування наратології у лінгвістичному релігієзнавстві визначається наявними науковими розробками, що звертаються до понять “тексти культури”, “мови культури/культур”, “категорії граничних основ культури” та ін. Оскільки релігія становить собою певний “культурний текст”, вона може бути предметом наратологічних досліджень. Разом з тим, будь-яка релігійна традиція має свій комплекс не лише вербальних, але й живописних, музичних, архітектурних, танцювальних текстів. Семіотичне трактування поняття “текст” дає змогу досліджувати такі тексти.

Визначаються ознаки наративності християнства як текстової системи. Об’єктом даного дослідження постають, в першу чергу, вербальні тексти, що викладають історію Христа і пов’язані з нею тематично (попередні й наступні) оповідальні історії, які тією чи іншою мірою володіють опосередковуючою інстанцією наратора (Євангелія, послання апостолів та інші тексти Біблії, житія святих, твори патристики тощо). Однак об’єктом дослідження можуть бути й так звані “міметичні” наративні тексти, які зображують цю історію без посередництва наратора (літургії, таїнства, храмові розписи і наративні картини, ікони, архітектурні форми тощо). Такій підхід (модель С.Четмана) поділяє наратив на дієгетичні і міметичні тексти. З’ясовується, що предметом релігієзнавчого дослідження можуть бути різноманітні наратологічні аспекти християнських текстів.

У третьому параграфі “Соціологічні методи аналізу релігійних текстів” аналізується релігієзнавча продуктивність соціологічних прийомів текстового аналізу. Розглядаються підвалини формування соціологізаторських підходів у радянському літературознавстві (В. Волошинов, П. Медвєдєв, М. Бахтін, П. Зіма) та літературознавчий аналіз тексту як соціального світу (П. Бурдьє, Г. Лукач, Л. Гольдман). Літературознавчий аналіз текстів у соціальному контексті постає як певна “інтердисциплінарна мережа”, яку репрезентують три підходи: теорія системи, яка за допомогою емпірико-дескриптивних досліджень розкриває текст, рецепцію та комунікацію як певну структуралізовану залежність; теорія “літературного поля” П. Бурдьє; метод дискурсивної аналітики, яка оновлює теоретичну полеміку соціологічного аналізу в літературознавстві з позицій постструктуралізму.

Виокремлено підходи до аналізу текстів, продуктивні як у соціології релігії, так і в лінгвістичному релігієзнавстві:

використання релігійних текстів як свідчення позатекстової соціальної реальності;

ставлення до аналізованого релігійного тексту як до самодостатньої реальності — встановлення певної системи характеристик всередині текстової реальності;

відстеження зв’язків цих характеристик з конфесійною структурою, яка створює й використовує дані релігійні тексти.

З погляду соціології масової комунікації, релігійні тексти певного суспільного середовища є сенс вивчати, щоб знати, який ефект вони мають і як створювати найбільш ефективні тексти. Виокремлюються соціальні функції релігійних текстів, що циркулюють комунікативними каналами суспільства.

З’ясовуються межі придатності конкретних емпіричних методів соціології у релігієзнавстві (квалітативний та квантитативний типи текстового аналізу). Такими методами здійснюється аналіз великих масивів релігійних текстів однорідної структури, які виконують у процесі релігійної комунікації однакову функцію — текстів проповідей, агіографічної літератури, гімнологічних текстів, релігійних ЗМК і медіа.

У четвертому параграфі “Лінгвістичне релігієзнавство як методологія дослідження християнської наративної традиції” окреслюється авторська методологія релігієзнавчого аналізу християнських текстів. Адже жодна з розглянутих методологій у “чистому” вигляді не може застосовуватися до аналізу релігійних текстів християнства. Враховувати як формальну, так і змістовну специфіку християнських текстів, конфесійні та етнокультурні умови їх суспільного функціонування дає змогу лінгвістичне релігієзнавство. Як міждисциплінарний дослідницький напрямок воно виникає на стику філології, філософії і новітніх напрямів гуманітаристики: “зовнішньої” лінгвістики, філософської герменевтики, наратології, дискурс-аналізу, семіотики культури та ін. Ланцюжок — “мова — текст — корпус текстів — писемна (наративна) традиція”, вплетений в тканину певного релігійного контексту, є основним “дослідницьким матеріалом” лінгвістичного релігієзнавства.

Автор доводить неприпустимість зведення релігієзнавчого дослідження християнської наративної традиції до лінгвістики, хоча без широкого застосування лінгвістичних методів дослідження цієї традиції також неможливе. Філософським базисом лінгвістичного релігієзнавства виступає “філософія мови”, під якою розуміємо найзагальніші погляди на мову (пов’язані з тими або іншими філософськими течіями), якими послуговуються лінгвісти в значенні “філософські проблеми мовознавства й семіотики” і “філософські проблеми, пов’язані з мовою”.

Показано принципову необхідність створення такого міждисциплінарного інтегрального інваріанту філософсько-релігієзнавчого дослідження християнської наративної традиції, який є теоретичною моделлю релігієзнавчого аналізу текстів християнської писемної традиції. Запроваджена дослідницька концепція грунтується на класичній методології філософсько-релігієзнавчих досліджень. Виокремлено методологічні підходи до аналізу християнської наративної традиції, застосування яких передбачається принципом цілісності та принципом історизму.

Вихідними принципами застосованого дослідницького підходу є загальні засади вітчизняного релігієзнавства: світоглядний плюралізм, позаконфесійність, відкритість, системність, порівняльність і поліметодичність. Проте проблемою сучасного релігієзнавства є зростання плюралізму методологічних підходів до вивчення релігійних феноменів. Найбільш продуктивними вважаємо контекстуальний (соціологічний) та концептуальний (герменевтичний) аналіз релігійних явищ. Про можливість розробки концепції наративної системи християнства свідчить наявність суміжних досліджень з проблем біблієзнавства (С. Головащенко), писемної культури та мови православ’я (Т. Горбаченко, Т. Біленко, С. Піддубна).

Докладно обґрунтувується дисциплінарна специфіка лінгвістичного релігієзнавства. В його проблемному полі виокремлюються такі тематичні блоки:

проблеми релігійної мови, можливості та способів вербалізації містичного досвіду; розгляд мови релігії в цілому й мов конкретних релігій (сакральні, профєтичні, святоотцівські, богослужбові тощо); їх фонетична та граматична кодифікація; принципові питання про можливість перекладу сакральних текстів іншими сакральними або профанними (світськими) мовами;

проблеми сакральних текстів: про кодифікацію корпусів сакральних текстів (створення канону); про співвідношення Писань та Переказів, захист їх від подальших перекручувань під час тиражування й поширення; формування, розвиток та функціонування наративних традицій конкретних релігій, жанрова система й функції релігійних текстів;

лінгвістичні колізії релігійних практик: вивчення герменевтичних, екзегетичних і гомілетичних традицій конкретних релігій; семіотика обрядів, ритуалів і культової сфери як текстів певної духовної культури;

проблеми релігійної комунікації, її рівні (вертикальна та горизонтальна) та форми; релігійні мас-медіа та ЗМІ; “лінгвістичне маніпулювання” свідомістю віруючих;

проблеми релігійного дискурсу: взаємини релігійної мови і секулярного середовища; функціонування мови релігії в конкретних етно-конфесійних і соціально-історичних контекстах; взаємодія релігійних і національних мов і літератур; взаємовпливи релігійних та фольклорних традицій тощо.

На основі компаративного аналізу методів дослідження текстів у соціогуманітаристиці виявилася принципова неможливість створення загальної релігієзнавчої методики аналізу релігійних текстів. Адже в сучасному релігієзнавстві конкретні дослідницькі завдання потребують створення адекватної методики їх розв’язання. Така методологічна ситуація вважається цілком відповідною сучасному парадигмальному стану світової науки.

У другому розділі “Теологічна рефлексія християнського наративу” аналізується емпіричний досвід аналітики християнського наративу в рамках християнської герменевтики, концептуальні положення і конкретні прийоми, створені для аналізу християнських сакральних текстів, становлення шкіл і методологічних напрямків християнської герменевтики в історичній перспективі з метою актуалізації у вітчизняному релігієзнавстві майже недослідженого герменевтичного доробку християнства.

В першому параграфі “Богословська традиція вивчення християнських сакральних текстів” проаналізовано три основних види герменевтичної діяльності, яка обслуговує релігійну комунікацію і відповідно три джерела (фактори) релігійних конфліктів, пов’язаних із проблемами розуміння: переклад тексту іншою мовою; тлумачення (інтерпретація) тексту; редагування тексту та кодифікація корпусу священних текстів.

Оскільки існують розбіжності у філософському та богословському тлумаченні терміна “герменевтика”, наведено розгорнуту дефініцію цього поняття. Проаналізовано предметне поле екзегетики, герменевтики й гомілетики як трьох богословських дисциплін, що займаються тлумаченням текстів Святого Письма. Розгляд методики процедури екзегези доводить відсутність принципових відмінностей між богословською текстологією та текстологією літературних текстів.

Аналіз розвитку християнської герменевтичної традиції у контексті “тривіуму богословсько-філологічних дисциплін” виявляє принципові конфесійні розбіжності в розумінні й тлумаченні Святого Письма, магістральні шляхи й тенденції розвитку сучасного біблійного богослов’я. Охарактеризовано історичні різновиди герменевтики, якими є переклад, реконструкція, діалог.

У другому параграфі “Школи та методи тлумачення сакральних текстів християнської герменевтики” висвітлено джерела християнської герменевтики: античну та іудейську герменевтичні традиції. Доводиться, що герменевтичні школи давнини будувалися на загальних методологічних принципах інтерпретації, які дали герменевтиці змогу вийти за рамки сакральних і давніх текстів. Розглядаються герменевтичні прийоми в Біблії. Констатується, що Новий Завіт і Талмуд виникли на основі різних герменевтичних підходів до старозавітних текстів. Різні методи тлумачення об’єднані переконанням у тому, що Старий Завіт має повніший зміст, ніж осягнутий безпосередньо (sensus plenior). Найпліднішим із ранніх підходів до тлумачення Біблії є типологічний підхід.

Докладно розглядаються герменевтика доби Патристики та середньовічні католицькі герменевтичні вчення, доробок Олександрійської (алегоричне тлумачення Святого Письма) та Антіохійської (буквально-історична інтерпретація Біблії) богословсько-герменевтичних шкіл, з якими пов’язаний початок розвитку теорії герменевтики. Розглянуто герменевтичні концепції Татіана, Орігена і Августина Аврелія.

Аналізуються п’ять змістових рівнів тлумачення Святого Письма періоду зрілої схоластики:

історичний, або буквальний, котрий стосується опису предметів і висловлювань, зафіксованих у біблійних текстах, відповідно до змісту, що виходить із прямого значення слів;

алегоричний, котрий з біблійних текстів виводить повчання;

символічний, що розкриває смисл біблійних символів;

тропологічний, що виходить із багатозначності й співвідношення слів, їх готовності до знаходження нових змістів;

анагогічний, який стосується “предметів вічної слави”, із земного виокремлює небесні смисли.

Розкривається тенденція поділу основ герменевтики на предмет розуміння й коментування та процеси розуміння й коментування, пов’язувана з процесом раціоналізації філософії у пошуках підвалин взаємозв’язку віри і розуму (Тома Аквінський, Дунс Скотт, Оккам).

Докладно аналізуються напрями трансформації герменевтики в протестантських герменевтичних школах, зокрема у Меланхтона і Флаціуса Ілірийського.

Розглядається концепція Ф. Шлейєрмахера як перший систематичний виклад теоретичних основ герменевтики й спроба побудувати специфічну методологію дослідження гуманітарних текстів. Аналізуються принципи й методи герменевтичного аналізу Шлейєрмахера: діалогічність гуманітарного мислення; єдність граматичної і психологічної інтерпретацій; діалектична взаємодія частини й цілого при розумінні текстів; залежність розуміння від знання внутрішнього й зовнішнього життя автора твору; співтворчість (конгеніальність) автора й інтерпретатора; метод перекладу інтерпретатором несвідомого пласту з життя автора в план знання; метод побудови інтерпретуючих гіпотез, що ґрунтуються на попередньому розумінні.

Проаналізовано можливість обґрунтування методології гуманітарних наук В. Дільтея з психологічних позицій і на базі герменевтичного методу, коли предмет гуманітарного пізнання почали трактувати як “текст”.

Наприкінці XIX ст. завершився багатовіковий шлях герменевтики від конкретної методики тлумачення сакральних текстів до самостійного філософського, а в ХХ ст. — загальногуманітарного наукового напрямку. Після Ф. Шлейєрмахера й В. Дільтея Hermeneutica sacra остаточно відділяється від магістрального шляху розвитку світської герменевтики.

У третьому параграфі “Сучасна філософська герменевтика і антигерменевтичні концепції постструктуралістів як джерело герменевтичних ідей новітніх богословських шкіл” автор доводить, що філософсько-герменевтичні концепції ХХ ст. (ідеї Е. Гуссерля, М. Гайдеггера, Г. Гадамера, П. Рікера та ін.) значно впливають на богословські (зокрема, протестантські та католицькі) екзегетичні школи. Філософська герменевтика стає для них джерелом герменевтичних ідей. У цьому контексті розглядаються герменевтичні та постструктуралістські (антигерменевтичні) напрями філософії ХХ ст.

У центрі уваги структуралізму і феноменологічної школи німецької герменевтики — мовний феномен, текст як самостійна структура. М. Гайдеггер, онтологізуючи мовну проблематику герменевтики, перетворює її у вчення про буття. Екзистенціальна герменевтика протестантизму вбачає в такому підході повернення до Слова як основи буття. Трансцендентальна феноменологія Е. Гуссерля та герменевтична феноменологія М. Гайдеггера підірвали примат авторської інтенції. Згідно з Г. Гадамером, зі зміною культурно-історичного контексту текст набуває нових інтенцій. Не можна зрозуміти текст сам по собі, не враховуючи критеріїв контексту.