НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Даценко Ігор Борисович

УДК 811.161.2'36-112+367.624

ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ ПРИСЛІВНИКІВ МІСЦЯ

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2007

Дисертація є рукописом.

Роботу виконано у відділі історії української мови Інституту української мови НАН України.

Науковий керівник – | кандидат філологічних наук,

старший науковий співробітник

Чепіга Інна Петрівна.

Офіційні опоненти: |

доктор філологічних наук, професор

Білоусенко Петро Іванович,

Запорізький національний університет, професор кафедри української мови;

кандидат філологічних наук, доцент

Симонова Катерина Степанівна,

Національний університет “Києво-Могилянська академія”, доцент кафедри української мови.

Захист відбудеться “ 11 ” грудня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .173.01 Інституту української мови НАН України (вул. Грушевського, 4, м. Київ, 01001).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні та Інституту української мови НАН України (вул. Грушевського, 4, м. Київ, 01001).

Автореферат розіслано “ 7 ” листопада 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук В. М. Фурса

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Життя людини протікає в матеріальному світі. Різноманітним і численним предметам, що її оточують, властива передусім просторова протяжність, без якої неможливо уявити жодну матеріальну річ. Просторова протяжність предметів набуває вияву у формі відповідних просторових координат трьох вимірів, які характеризують положення кожного окремого предмета в просторі стосовно інших предметів. Тому простір є однією з двох рівнозначних форм існування матерії поряд із часом. Оскільки предмети навколишньої дійсності існують об’єктивно, незалежно від нашої свідомості, то й відношення, які вони передають, мають об’єктивний характер. Такі об’єктивні просторові відношення відбиті у свідомості людей, набувши відповідного мовного оформлення.

Мова передає найтонші нюанси просторових відношень. Зокрема мовні засоби можуть передавати форми руху одного предмета відносно іншого в різних варіантах – рух у бік якогось предмета (рух усередину предмета; рух на поверхню предмета, що є межею цього руху; рух до предмета, що є межею або кінцевою метою руху), рух у зворотному від предмета напрямі (рух ізсередини предмета; рух від поверхні якогось предмета; рух від предмета, що є вихідним пунктом руху), рух одного предмета повз або поблизу іншого, рух одного предмета через інший. Статичні просторові відношення – положення предмета всередині чи в межах іншого, положення на поверхні іншого предмета, положення предмета стосовно іншого – також набувають свого вираження в мові.

Такими виражальними засобами є повнозначні частини мови, зокрема іменники, дієслова й прислівники. Проте якщо дієслова виражають динамічні процесуальні ознаки, а іменники нині можуть виражати просторові відношення тільки разом із прийменниками, то прислівники найповніше і цілком самостійно передають статичні та динамічні просторові відношення. Одним із засобів мовного відображення простору є прислівники місця як окремий лексико-граматичний клас адвербіальної системи.

Ґрунтовне дослідження прислівників вже не одне десятиліття є об’єктом вивчення в сучасній лінгвоукраїністиці. Останнім часом привертають увагу студії, у яких висвітлено теперішній стан та історичний розвиток адвербіативів. Це праці вітчизняних дослідників О. Брошняк, І. Вихованця, Т. Довгої, М. Жежері, Г. Мукан, Т. Назарової, І. Чаплі, присвячені спостереженням над сучасним станом прислівників та розв’язанню проблем адвербіального словотвору сучасної української мови, зокрема адвербіальну систему закарпатських говорів досліджували В. Німчук, П. Лизанець, І. Пагіря, Т. Довга, О. Брошняк, лемківських – І. Верхратський, наддністрянських – Д. Бандрівський, П. Приступа, буковинських – М. Леонова, К. Лук’янюк, поліських – Н. Прилипко, взаємодію літературної мови й діалектів у прислівниковій системі вивчали І. Ощипко та В. Забєліна.

Діахронний аспект вивчення прислівників представлено в працях українських мовознавців. У розділі “Прислівник” (автор – В. Німчук) в академічній праці “Історія української мови: Морфологія” подано історію формування й розвиток адвербіальної системи від індоєвропейської мови до сучасного стану. З-поміж праць, присвячених історичному розвиткові адвербіативів, варто відзначити дослідження С. Бевзенка, С. Самійленка, І. Слинька, Л. Гумецької, Г. Ярун. Історію формування окремих лексико-семантичних класів прислівників досліджено в дисертаціях М. Вербового (способу дії) та П. Білоусенка (часу).

Вибір теми дисертації зумовлений тим, що в україністиці проблема формування прислівників місця як окремого лексико-граматичного класу адвербіальної системи є недостатньо вивченою і вимагає спеціального дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах планових тем відділу історії української мови Інституту української мови НАН України “Динаміка української народнорозмовної мови ХІ – ХХ ст.” та “Українська писемна мова і діалектні системи ХІ – ХХ ст.”.

Мета дослідження – простежити за процесом формування й динамікою розвитку фонетичних, словотвірних, семантичних та граматичних характеристик прислівників місця в українській мові ХІ – ХVIII ст.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) виділити в пам’ятках української мови давньоукраїнського (XI – XIV ст.) та староукраїнського (XIV – XVIII ст.) періодів локативні прислівники та проаналізувати їхню семантичну й морфологічну структуру;

2) згрупувати прислівники місця залежно від словотвірних, морфологічних та семантичних характеристик;

3) з’ясувати особливості формування і функціонування прислівників місця різних словотвірних типів (відзайменникового, відприкметникового, відіменникового, відчислівникового та віддієслівного походження) від індоєвропейського періоду до сучасного стану мови;

4) визначити роль адвербіалізації як джерела поповнення лексичного складу адвербіативів;

5) установити моделі творення прислівників місця у різні періоди розвитку мови;

6) простежити динамічні процеси в семантичній структурі локативних прислівників зазначеного періоду;

7) описати граматичні властивості досліджуваної групи слів;

8) виконати порівняльно-зіставний аналіз різночасових станів лексико-граматичного класу локативів в адвербіальній системі української мови.

Об’єктом дослідження є прислівники української мови, виявлені в пам’ятках протягом усієї засвідченої історії формування мови, а також у сучасній українській мові на всій території її поширення. Предметом дослідження слугували фонетичні, семантичні, словотвірні та морфологічні процеси, що спричинили формування прислівників місця як лексико-семантичного класу в межах адвербіальної системи української мови.

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань застосовано метод лінгвістичного опису та порівняльно-історичний метод з елементами зіставного, структурно-типологічного, а також безпосереднього спостереження.

Джерельна база дослідження. Джерелами роботи стали пам’ятки історії української мови XI – XVIII ст. історіографічного, художнього, ділового та частково конфесійного стилів. Долучалися також матеріали лексикографічних праць різного типу (нормативних, діалектних, історичних, етимологічних) як української, так й інших слов’янських мов. Матеріалом слугувала також картотека Словника старослов’янської мови східнослов’янської редакції, що зберігається в Інституті української мови НАН України. Перелік джерел нараховує близько 90 позицій, сформована на їхній базі лексична картотека містить понад 8000 одиниць.

Наукова новизна дослідження. Пропонована праця вперше на основі значного матеріалу подає всебічний, цілісний, системний, лінгвістичний аналіз лексико-граматичного класу адвербіальної системи української мови – прислівників місця. Докладно проаналізовано семантичну, морфологічну структуру названих прислівників, їхнє походження, фонетичні зміни та словотвірні особливості протягом усього періоду розвитку мови. Визначено їхнє місце в адвербіальній системі української мови на різних етапах їхнього формування.

Теоретичне значення роботи. На основі комплексного аналізу прислівників місця від найдавніших часів до сучасного стану мови уточнено усталене уявлення про адвербіалізацію, яка в процесі розвитку мови набула значного поширення й стала чи не основним засобом поповнення прислівникової системи й, зокрема, прислівників місця. Проаналізовано механізми та моделі адвербіалізації відмінкових та прийменниково-відмінкових форм, реалізовувані через порушення семантичних зв’язків, зміну форми обставинного слова, відхилення її від парадигми імені чи зникнення самого іменника, однак зберігалася семантична спорідненість з ним. Результати дослідження можна використати для розвитку низки принципових положень словотвору прислівників, залучаючи дані інших лексико-граматичних груп для глибшого розуміння адвербіалізаційних процесів в історії мови.

Практичне значення роботи полягає в тому, що матеріали дисертації можуть бути використані для укладання історичних словників, а також під час написання теоретичних праць із сучасної та історичної граматики, зокрема історичного словотвору та історичної діалектології. Результати роботи можуть бути враховані під час розроблення вузівських курсів з історії української мови, спецкурсів та спецсемінарів, для науково-дослідницької роботи студентів тощо.

Апробація роботи. Основні положення й результати дослідження викладено в доповідях на міжнародних наукових конференціях “Козацька доба в Україні” (Київ, березень 2006 р. та березень 2007 р.), “Українці XVІ – XVII ст. крізь призму слова” (Львів, травень 2006 р.), “Надзённыя праблемы лексікалогіі і анамастыкі славянскіх моў” (Мозир, Республіка Білорусь, травень 2006 р.), на Третьому оломоуцькому симпозіумі україністів (Оломоуц, Чеська Республіка, серпень 2006 р.).

Публікації. Основні положення й результати дисертації викладені в шести статтях, три з яких опубліковані у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (90 позицій) та списку літератури (291 найменування), двох додатків. Загальний обсяг дисертації – 215 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі з’ясовано актуальність обраної теми, сформульовано мету і завдання, визначено об’єкт і предмет дослідження, обґрунтовано наукову новизну та практичне значення дисертаційної праці.

У першому розділі “Теоретичні засади дослідження проблеми адвербіалізації” проаналізовано історію та сучасний стан вивчення прислівникової системи.

Перші дослідження та визначення прислівника як частини мови представлені ще в античних граматиках, зокрема в працях таких філософів, як Діонісій Фракієць, Комініан, Аполлоній.

Не випадково перші українські граматики Л. Зизанія та М. Смотрицького детально, як на свій час, аналізують властивості адвербіативів, семантично їх групують. Цілою епохою в історичному мовознавстві були погляди М. Ломоносова. Їх розвивали та поглиблювали мовознавці О. Востоков, О. Потебня, які зазначали, що прислівники творяться від імен та дієслів. О. Потебня зауважував, що в певних випадках іменник у непрямому відмінку буває близьким до прислівника настільки, що розмежувати їх не завжди буває можливо, тому що різниця поміж ними тільки у вживанні. При переході іменників (у непрямих відмінках з прийменниками чи без них) у прислівники, тобто за умови вживання таких іменників у ролі обставин, найголовніше – втрата субстантивності. Отже, О. Потебня вперше чітко вказав, що нова синтаксична функція здатна бути причиною переходу однієї частини мови в іншу. Тобто колишнє означення чи додаток у функції обставини переходить у прислівник. Мовознавець одним із перших намагався знайти причини адвербіалізації. Думки О. Потебні далі розвивали О. Пєшковський, Д. Кудрявський та Д. Овсянико-Куликовський, які також зазначали, що ізольована форма певного відмінка згодом усвідомлюється як окрема лексема та переходить до розряду прислівників. Процеси адвербіалізації описують й інші російські мовознавці. Серед них – О. Шахматов, В. Богородицький. Не оминають прислівник поза увагою й автори ранніх граматик сучасної української літературної мови. Про нього писали Й. Лозинський, Й. Левицький, П. Дячан, І. Нечуй-Левицький, С. Смаль-Стоцький та Ф. Ґартнер, М. Грунський, М. Добровольський, П. Залозний, Мод. Левицький, В. Мурський, В. Сімович, П. Горецький та І. Шаля, Я. Неврлий, І. Панькевич й інші автори українськомовних, німецькомовних та польськомовних граматик.

Один із найповніших синхронічних описів російських прислівників подав В. Виноградов у праці “Русский язык (грамматическое учение о слове)”, у якій подано історію вивчення проблеми, виділено морфологічні та семантичні розряди прислівників, з’ясовано їхнє місце в системі частин мови, узагальнено всі підходи попередників та розроблено сучасні принципи дослідження прислівника в російському, ширше – східнослов’янському мовознавстві. Усебічний аналіз адвербіальної системи російської, української, білоруської мов містять відповідно монографії О. Федорук-Галкіної, І. Чаплі та П. Шуби. У праці І. Чаплі “Прислівники в українській мові” докладно з’ясовано специфічну граматичну природу, особливості семантичної структури, синтаксичного функціонування слів цього класу, виділено й проаналізовано основні морфологічні типи прислівників. Словотворові цієї частини мови присвячені дослідження О. Земської, О. Єрмакової, А. Демидової, історична адвербіалізація описана в розвідках Л. Гумецької, Т. Довгої, І. Мазанька. Історію становлення прислівників як частини мови в російському мовознавстві дослідили О. Янович та Н. Чурмаєва. Найповніше дослідження генези та розвитку прислівникової системи української мови виконав В. Німчук у колективній праці “Історія української мови: Морфологія”. На основі великого фактичного матеріалу з пам’яток та сучасних українських говорів пояснено походження, функціонування, продуктивність основних морфологічних прислівникових зразків на різних етапах розвитку мови. В українському мовознавстві досліджено окремі семантичні групи прислівників у дисертаціях П. Білоусенка “Історія і особливості творення прислівників часу в українській мові” та М. Вербового “Формування складу й розвитку словотвірної структури прислівників способу дії в українській мові”.

Найповнішу характеристику прислівника як частини мови подано в академічній “Теоретичній морфології української мови”, у якій значну увагу приділено проблемі розмежування прийменниково-відмінкових форм з уже сформованим прислівником. Указано, що процес адвербіалізації має три ступені, а саме: 1) прийменниково-відмінковий, коли ще зберігається тісний зв’язок з відмінковою системою; 2) прийменниковий, коли прийменник нейтралізує значення відмінкової форми; 3) морфологічний, коли повністю нейтралізовані всі морфологічні показники іменника – форми роду, числа та відмінка – й відбулося зрощення прийменника з іменниковою основою, тобто прийменниково-відмінкова форма вже стала морфологічним прислівником.

У другому розділі “Прислівники місця праслов’янського та давньоукраїнського періодів” простежено розвиток прислівників місця від найдавніших часів до XIV ст.

У підрозділі 2.1. “Прислівники місця праслов’янської мови” проаналізовано погляди мовознавців на формування прислівникової системи праслов’янської мови на ґрунті праіндоєвропейської. Виникнення прислівника пояснюють потребою вираження абстрактних понять і диференціації висловлюваної думки. Причиною появи прислівників місця та всієї адвербіальної системи вважають синтаксичну незалежність лексем у реченні. На індоєвропейський період припадає формування так званих первинних прислівників, тобто тих, що розвинулися на основі займенників, які поєднувалися із суфіксами, набуваючи при цьому різних відтінків значень. Такі сполучення могли мати свою парадигму відмінювання, оскільки в подальші періоди спостерігаємо варіантність кінцевого елемента прислівникових лексем. Так само вже в індоєвропейській мові відбувається адвербіалізація відмінкових форм.

На початку історичного періоду розвитку української мови прислівник виступає вже як морфологічно складна й різноманітна за значеннями граматична категорія, співвідносна з усіма повнозначними частинами мови. На підставі цього виділяють прислівники, утворені від основ іменників, прикметників, числівників, займенників та дієслів. Найдавнішими є прономінальні прислівники. Малочисельними були прислівники нумерального та ад’єктивного походження. Дієслівні прислівники на позначення місця та напрямку руху були представлені одним елементом – *mimo.

Найархаїчнішу групу становлять прислівники місця займенникового походження, які утворені від займенників *kъ, *tъ, *sь, *onъ, *ovъ, *vьsь, *inъ, *jь з поєднанням суфіксів *-de, -*amo, *-oё du (-a,-м). Варіантність останнього суфікса зумовлена флективною варіантністю колишнього займенника. До цих прислівників приєднувалися префікси *ni-, *nм-, *otъ-, *vъ-, *do- (*nikъde, *otъkёoё du тощо), утворюючи різні семантичні варіанти прислівників. Прислівник *tu – це застигла форма місцевого або давального відмінка за зразком відмінювання основ на -o.

У відсубстантивах фахівці вбачають застиглі праіндоєвропейські форми давального, знахідного, місцевого відмінків. Походження деяких прислівників, як-то *dolu, *domovi та ін., викликає запитання через нівеляцію відмінкових основ. Їх можна вважати або вже самостійними прислівниками, або ще формами давального самостійного відмінка, який часто виступав у часовому або просторовому значенні. Зокрема її прояви відображені в переході іменників та прийменниково-відмінкових сполук у прислівники: *sъ vьrchu, *sъ gory, *do dolu та ін.

Адвербіалізація проявляє себе і в переході прикметників у прислівники. Не зовсім дослідженими залишаються прислівники на -ь (-ъ). Думки вчених розходяться на тому, чи вважати ці прислівники відад’єктивного чи відсубстантивного походження. Велике значення у розв’язанні цього питання має ґенеза конкретного прислівника. Це можуть бути застиглі форми іменників (*iskrь, * oё trь) або паралельні утворення до прикметників на -ъ (*blizь, *prмdь). Серед відприкметникових прислівників виділяють ще застиглі форми компаративів (niћe, vyљe), які у своїй структурі могли мати префікси *prм-, *najь- (первісно утворюючи найвищий ступінь порівняння).

Дієслівні прислівники представлені однією лексемою mimo, що має відвербальну основу *mi- та суфікс *-mo.

Давньоукраїнський період продовжує традиції праслов’янської мови. У підрозділі 2.2. “Прислівники місця києворуської доби” проаналізовано вживання локативів в пам’ятках української мови XI – XIV ст.

У підрозділі 2.2.1. “Відзайменникові прислівники” подано характеристику прономінальних адвербіативів давньоукраїнської мови. Відзайменникові прислівники творено за допомогою тих самих суфіксів та основ займенників, що й у праслов’янський період. Семантика їх була зумовлена структурними компонентами: займенники онъ, овъ, сь, тъ, къ визначали місце предмета в просторі, вьсь мав сему сукупності, инъ – альтернативності, напр.: б~е ст~ый вьсьде и бытиi ч~лвкомъ даровавъ. вьсьде зовомъ приходить (Усп.зб. ХІІ-ХІІІ, с.  в); не лз­ бо бuшеть инд­ ити б­ бо с­чъ великъ (ЛІ, с. 277). Суфікси теж вносили додаткові відтінки в значення: -де – місця дії, -уду, -амо, -ле – напрямку руху, напр.: тв(о)рu всюду. в городехъ и в селахъ (с.  зв.); поиди с­мо ко мн­. а тамо нарuди Новгородци и Смолнuны ать eдержать Гюргu и к ротнико сu. и в Рuзань и всuмо (с.  зв.); j(т)сел­ eже пошелъ (с.  зв.). Однак прислівникам із внутрішнім компонентом -де властиве нерозрізнення семи місця дії та напрямку руху.

Цей період відзначений змінами у фонетичній будові лексем, що мали принципове значення у формуванні української мови. Занепад редукованих спричинив до асиміляційні процеси у словах къде > кде > где, сьде > зьде та ін. Ще однією особливістю прислівників займенникового походження було вживання ? в адвербіативові къде > гд?. Пам’ятки засвідчують широку сполучуваність відзайменникових прислівників з префіксами ни, н?, отъ, які надавали лексемі іншого, дещо відмінного значення.

Синтаксичною особливістю відзайменникових прислівників було використання їх не тільки в ролі обставин місця, а й у ролі сполучного слова при підрядних обставинних реченнях місця. Чітко це простежено на прикладах прислівників къде, куду, камо та ін.

Відприкметникові прислівники розглянуто в підрозділі 2.2.2. “Відприкметникові прислівники місця”. Вони відзначені використанням сполучень із суфіксом -ък-, вживанням форм компаративів, та використанням прийменниково-відмінкових форм, напр.: высоко с?диши на своемъ златокованн?мъ стол? (СПІ, с. ). Це були прислівники, утворені від прикметників середнього роду однини та множини знахідного відмінка. З-поміж префіксів використовувалися изъ, на, о, по, які вимагали непрямих відмінків, напр.: познанъ есть издалеч? (1076 Ізб., с.  в). Прислівники по праву, по л?ву утворені шляхом лексикалізації та усунення іменників сторона, рука, напр.: по прав? брата єго Всеволожь. а по л?в? Ст?ославль (ЛІ, с.  зв.). Прислівників цього зразка творення небагато, оскільки вони репрезентували переважно якісне значення, а локативні адвербіальні форми перебували на межі між обставинним та якісним значеннями.

Привертають увагу відіменні прислівники, що проаналізовані в підрозділі 2.2.3. “Прислівники місця іменникового походження”. Вони утворювалися шляхом адвербіалізації відмінкових та прийменниково-відмінкових форм, напр.: и зад? вид? блаженаго (КПП, с. ); на передъ възидемъ (Усп.зб. ХІІ-ХІІІ, с.  г). Однак процес відмінкової адвербіалізації якщо й не завершився, то принаймні був у стадії завершення, а прийменниково-відмінкова тільки-но почала виокремлюватися. Про цей факт свідчить розмитість меж між прислівником та двома самостійними словами (прийменника з іменником). Існує також припущення, що другим компонентом прислівника, що постав унаслідок адвербіалізації прийменниково-відмінкових форм, був уже сформований прислівник. Проте це питання ще потребує подальшого ґрунтовного дослідження.

Адвербіалізації підлягали форми непрямих відмінків іменників, зокрема давальний, напр.: гор? им?имъ ср?дц? (1076 Ізб., с. ); знахідний, напр.: приход?шт?аго къ мн? не иж(д)ен? вънъ (с. ); орудний, напр.: ?(т)сылати пакы на землю кр(с)ть?ньску (ЛІ, с. ); місцевий, напр.: долу зря (КПП, с. ), та сполучення цих форм із прийменниками въ (вънъ), изъ, на, о, отъ, по, съ, напр.: обративъс? въсп?ть (1073 Ізб., с. ); а Дв?дъ Игоревичь сид?ше опрочь (ЛІ, с. ). Найактивнішими були моделі “прийменник въ + форма знахідного відмінка іменника”, напр.: отъидеть в(ъ)низъ (1076 Ізб., с.  зв.), “прийменник изъ + форма родового відмінка іменника”, напр.: ?дежа ?го б? свита влас?на остра на т?л? извьн? же на неи и ина свита (Усп.зб. ХІІ-ХІІІ, с. ). Моделі “прийменник въ + форма місцевого відмінка іменника”, напр.: въ гл?бин? с?щии (ХІ ГАс.  б); “прийменник до + форма родового відмінка іменника”, напр.: до верха и вожгоша (ХІ ИФс.  зв.); “прийменник на + форма знахідного відмінка іменника”, напр.: и пото(м) ступи на верхъ (ЛЛ, с. ); “прийменник на + форма місцевого відмінка іменника”, напр.: на верху же всажены быша златы гвозды (ХІ ИФ, с.  зв.) та інші були менш продуктивними. Прийменники вън?, вънутрь могли сполучатися із суфіксом -уду, що використовувався для творення відзайменникових прислівників, напр.: вн?трь?д? и вн??д? смолою (ХІ ГАс.  в).

Лексеми з основою на -ь походили від іменників з основами на -i та -jo, а також були паралельними утвореннями до прислівників на -ъ. Серед дериватів цього типу відзначені такі, що походять від відмінкової форми, напр.: не в?дыи ?ко близь погибель (ЛЛ, с.  зв.); в закон? пр?ди идеши (1076 Ізб., с.  зв.); і такі, що ґенетично пов’язані з прийменниково-відмінковими сполуками, напр.: и нал?зоша исподи ?лга подъ трупъемъ (ЛІ, с.  зв).

Виокремлюємо прислівник въ сво? си ‘додому’, який постав унаслідок лексикалізації звороту въ своя си <м?ста>, пор.: възвратися въ свояси и приде къ блаженному Антонію (КПП, с. ).

У підрозділі 2.2.4. “Прислівники місця числівникового походження” проаналізовано вживання пронумеральних прислівників у давньоукраїнській мові. Зафіксовані в пам’ятках адвербіативи, котрі творилися від основ числівників два, обо?, единъ, другъ за допомогою суфіксів -амо, -уду, а також суфіксоїда -полъ, напр.: и не тe единде, нъ и по вьс­мъ з­млzмъ преходzща. бол­зни вьсz и нед?гы отъгонита (Усп.зб. ХІІ-ХІІІ, с.  г); а вн? круга ?баполы два сл?нца (ЛІ, с.  зв.).

Вживання віддієслівного прислівника мимо в пам’ятках давньоукраїнської мови схарактеризовано в підрозділі 2.2.5. “Інші прислівники”.

Аналізові розвитку локативних адвербіативів у пам’ятках староукраїнського періоду присвячений третій розділ дисертації “Прислівники місця староукраїнської мови XIV – XVIII ст.”.

У підрозділі 3.1. “Відзайменникові прислівники місця” з’ясовано місце локативних прономінальних прислівників серед інших прислівників у пам’ятках XIV – XVІІI ст. Вони здебільшого збереглися від давньоукраїнського періоду, зазнавши певних фонетичних змін, властивих староукраїнській мові. Ці прислівники й далі виступали із суфіксами -де, -амо, -уду, -л.

Аналіз фонетичних, морфологічних та синтаксичних властивостей прислівників із компонентонтом -де подано в підрозділі 3.1.1. “Прислівники з формантом -де”. У цей період уже сформувався прислівник де. Однак пам’ятки фіксують його вживання у формах кде, где та уникають форми къде, широко вживаної в пам’ятках давньоукраїнської мови. Пам’ятки засвідчують розвиток синтаксичних та семантичних функцій цього прислівника, а також його сполучуваність з іншими лексемами – зазвичай службовими частинами мови. Для народнорозмовної мови характерне вживання прислівників инде, онде, напр.: інд­ жъ сu зовTтъ зTgа(р) годи(н)никъ (КЗ, с. ); рTкe(т). сT здT альбо jньдT (ПЄ, с. ). Лексема везде, що походила від давньоукраїнського вьсьде та активно зафіксована в пам’ятках староукраїнської мови, також зазнала певних фонетичних змін, але в сучасній літературній мові не використовується.

У розділі 3.1.2. “Прислівники із суфіксом -мо” розглянуто адвербіативи з формантом -мо, що в розмовній мові староукраїнської доби занепали за винятком лексеми там(о), яка вживалася в обох формах – там і тамо, напр.: тилко та(м) и заночова(т) (1733, ДНРМ, с. ); а прожи(в)ши тамо зъ братомъ свои(м) (1728, с. ); нT в­дала гд­ пошолъ и кам ся д­лъ (1489, Четья, с.  зв.). Деякі з цих прислівників нині вживаються в говірках, однак із підсилювальною метою, наприклад В. Німчук подає такі приклади: кам май діўка, там май на н’у урыват; кам май скоро прийдете, там май ун’р’уйете Німчук В. В. Словотвір сполучників у верхньонадборжавських говорах // Діалектологічний бюлетень. – Вип. . – К., 1962. – С. .

Найактивніше вживано прислівники із формантом -уд-. Аналізові їхніх фонетичних, семантичних та граматичних характеристик присвячений наступний підрозділ 3.1.3. “Прислівники зі структурним компонентом -уди (-уду, -уда, -удъ)”. Вони виступали тоді, як і тепер, у двох паралельних формах – куди // куда, сюди // сюда, туди // туда, всюди // всюда, напр.: всюды по дорога(х) (1590, АЖГУ, с. ); усюда тое вытрачено (XVII, ЛСам., с. ). Проте не можемо не відзначити занепад форм із суфіксом -уду, властивих давньоукраїнському періоду розвитку мови. Прислівник куди, як і лексема де, розвинув синтаксичні та семантичні функції і сполучався зі службовими частинами мови. Зафіксовано також прислівник инуды, що вживають і сьогодні в закарпатських говорах.

У підрозділі 3.1.4. “Прислівники з елементом -л-” з’ясовано етимологію та досліджено історію розвитку адвербіативів із сегментом -л-, які спочатку вживалися у темпоральному значенні, поступово набуваючи просторової семантики, напр.: о(т)сTля чрT(з) почту тотъ ука(з) к нTй посла(т) (1730, П.л., с. ). Вони також зазнали певних фонетичних змін. Найчастіше їх уживали в пам’ятках північного наріччя української мови. Очевидно, саме від лексем з елементом -л- походять сучасні прислівники звідки, звідти, звідси. Автори “Етимологічного словника української мови” вважали, що поява форми на -и зумовлена впливом прислівників доки, доти, а ті постали зі словосполучення до кы(­) поры (добы), по кая м­ста. Компонент -ти у прислівнику звідти з’явився під впливом форми родового відмінка однини жіночого роду або ж за аналогією до поти, де -ти – залишок форми знахідного відмінка множини. Такого ж погляду дотримувалися О. Брюкнер, Л. Булаховський. На думку В. Німчука, унаслідок спрощення сполук із компонентом м­ст виникли форми відки, відти, відси. Автори підручників для вишів вважали їх спрощеннями прислівників отътол­, отъкол­, отъс­л­.

Знову ж осібно стоїть прислівник тут, аналіз уживання якого в пам’ятках подано в підрозділі 3.1.5. “Прислівник тут”. У цей період він виступає не лише у формі тутъ (напр.: тутъ Зар­цкіе не живали – 1701, ДНРМ, с. ), а й у варіантних туто, тута, туте, тут.

Активно вживалися також прислівники відприкметникового походження, які проаналізовано в підрозділі 3.2. “Відприкметникові прислівники місця”. Продуктивним типом були прислівники місця на -о, за походженням форми називного-знахідного відмінка прикметників середнього роду твердої групи. Такі утворення широко вживані в усіх стилях староукраїнської мови, напр.: бли(с)ко прышломъ (1638, ККПС, с. ); стр­ла убо воздух прер­зує высоко (УП XVI-XVII, с. ); далTко j(т) ПTрTя(с)лав(въ)ля (1655, ЛРК, с. ); j(т) … колочина прuмо (1433, Розов, с. ). Вони часто виступають у компаративних формах, напр.: в више показа(н)номъ м(с)ц­ и году (1745, П.л., с. ); я, ниже именемъ написанный (1724, ДНРМ, с. ). Прислівники відприкметникового походження поряд із локативною, позначали й темпоральну та якісну семантику, пор.: пе(р)ве(й) былъ до Веприка поеха(л), а дал­й до Прилуки (ЛРК, с. ); далеко барз­й теперъ мешкаючимъ в(ъ) нб~­ (КР, с. ). Відзначимо, що у формуванні відприкметникових прислівників брали участь родовий, знахідний та давальний відмінки. При чому в складі прислівників виділяємо й прийменники-префікси з, в (у), за, на, о, от, по, які й керували відповідним відмінком, напр.: здалTка коло мTста (1590, АЖГУ, с. ); пове(р)нувши на тую жъ сторону, ул­во (1715, ДНРМ, с. ); призвав з житом здалече (УП, с. ); jсудисu пT(р)шъ в дому да направо иди (КЗ, с.  зв.); и достоин будеш одесную стати (УП XVI-XVII, с. ); увид­ла j(т)далеки (1733, ДНРМ, с. ); зъ ихъ поблизу бывшими хоронгвами (1720, Величко, І, с. ). Як залишок давньоукраїнської доби і стилістичний засіб уживані були описові прислівники місця, до складу яких уходив компонент рука або сторона, напр.: стоя з воискомъ на л­вои стран­ (Граб., с. ); с тамътоT(и) стороны по право(и) руцT (1600, ККПС, с. ). Очевидно, за допомогою лексикалізації сполук із компонентом рука утворено сучасні лексеми праворуч, ліворуч.

У підрозділі 3.3. “Відіменникові прислівники місця” проаналізовано шляхи поповнення відіменникових прислівників. З’ясовано, що лексеми просторової семантики адвербіалізовувалися внаслідок транспозиції відмінкових та прийменниково-відмінкових форм. Зафіксовано прислівники, що походять від давального, знахідного, орудного та місцевого відмінків іменників, напр.: дол­ лежачие (1723, ДНРМ, с. ); во(н) ви­хали (1655, ЛРК, с. ); а j(н) покоини(и) Ма(т)в­й, поше(д)ши передо(мъ) (1733, ДНРМ, с. ); даємъ верху менована м­ста (1433, Розов, с. ). Моделі творення та й самі прислівники були успадковані від попередніх етапів розвитку мови. Більшість цих лексем увійшли до лексичного складу сучасної української мови.

Активною була й адвербіальна транспозиція прийменниково-відмінкових (іменникових) форм, у якій брали участь прийменники-префікси въ (у), до, з (с), отъ, на, о, по, що керували родовим, давальним, знахідним та місцевим відмінками іменників, пор.: кгди я зна(д)во(р)u в хату йшла (1655, ЛРК, с. ); eстeпeючи к(ь) гор­ h ростeчи (1556-1561, ПЄ, с.  зв.); убокъ звT(р)нулъ (1670, ЛРК, с. ); чтT(т)сu в сTредин­ (1556-1561, ПЄ, с. ). У цей період постають нові моделі творення прислівників. З’являються, зокрема, такі: “прийменник зъ + форма давального відмінка іменника”, напр.: в^сT ш^то входить з^вн­ вь чл~ка нT можT(т) єго пос^кврънити (1556-1561, ПЄ, с.  зв.); згор­ назираше (УП XVII, с. ); “прийменник по + форма знахідного відмінка іменника”, напр.: поперекъ на eстье (Розов, с. ); “прийменник съ + форма знахідного відмінка іменника”, напр.: скро(з) а(ж) на други(и) бокъ за(и)муючи уве(с) кгрун(т) (ККПС, с. ); видно напиток скрозь (КЗ, с. ); “прийменник на + форма місцевого відмінка іменника”, напр.: а я тогда тютюну надвор­ стер­гъ (1714, ДНРМ, с. ); назад­ положилT(м) (КЗ, с. ); “прийменник о + форма місцевого відмінка іменника”, напр.: то опред­, то озад­ крокув помыкают (УП XVII, с. ); “прийменник по + форма місцевого відмінка іменника”, напр.: жолоб­ с­ном поверху прикритоє (УП XVI-XVII, с. ); ехал одинъ конм­ попереду, а три челядники волами (1723, ДНРМ, с. ). Не всі прислівники цього зразка творення збереглися й у сучасній мові. Однак за такими моделями і досі утворюються нові прислівники. З’являються й інші моделі творення. Та це вже мета іншого дослідження. Зазначимо ще, що моделі “прийменник къ + форма родового відмінка іменника”, “прийменник от(ъ) + форма родового відмінка іменника”, “прийменник къ + форма давального відмінка іменника”, “прийменник от(ъ) + форма давального відмінка іменника” у сучасній українській мові непродуктивні, напр.: ку долу, от долу, от споду, ку верху, ку домови, от гор­, от вн­.

У підрозділі 3.4. “Інші прислівники” проаналізовано уживання прислівників віддієслівного походження, зокрема прислівника мимо, напр.: все яко вода мимо пойде(т) (1489, Четья, с. ), та книжних, які використовувалися в текстах для досягнення стилістичного ефекту як старослов’янізми. Ідеться про прислівники иде, зде, камо, с­мо, овамо, онамо, восвояси, внeтрьeдe, вн­eдe, отъвн­eдe, обаполъ, обоzмо тощо, напр.: вън­юду красоту нам являет (УПXVII, с. ); ми же зде о томъ тутъ змолчавши (1720, Величко, І, с. ); з обема береги jбаполъ (1376, Гр.с. 54); меч бо обнажен в десницы им­а острый обоюду (УПXVII, с. ).

На підставі проведеного дослідження зроблено такі висновки.

У дисертації теоретично узагальнено адвербіалізаційні процеси, які спричинили формування прислівникової системи української мови, зокрема локативної семантики. На основі пам’яток української мови з’ясовано етапи та динаміку розвитку фонетичних, словотвірних, семантичних та граматичних характеристик прислівників місця в українській мові ХІ – ХVIII ст.

Прислівники локативної семантики (поруч із прислівниками часу та способу дії) відіграли важливу роль у становленні адвербіальної системи української мови. На XVII ст. постала система прислівників місця, що певною мірою подібна до сучасної.

Основною причиною виникнення прислівників місця та всієї адвербіальної системи була синтаксична незалежність лексем у реченні індоєвропейського періоду.

Чітко виокремлюються підкласи цієї лексико-семантичної групи слів залежно від походження, зокрема прислівники займенникового, іменникового, відприкметникового, відчислівникового та віддієслівного утворення.

Надзвичайно складним завданням для історичної граматики української мови залишається проблема розмежування прийменниково-відмінкових форм від уже сформованого морфологічного прислівника. Ускладнює завдання те, що адвербіалізація прийменниково-відмінкових та відмінкових форм імен, яка стала основним джерелом поповнення прислівникової системи, розпочалася у праслов’янський період. Якщо прислівники відзайменникового походження виступали цілком самостійними лексемами, то виокремити відіменникові адвербіативи досить складно. До уваги потрібно брати контекст та граматичні характеристики певної лексеми. Адвербіалізації підлягали форми непрямих відмінків імен, зокрема прикметників, іменників та числівників. У давньоукраїнській мові активною була адвербіалізація відмінкових форм. У період XIV – XVIII ст. посилюється значення адвербіалізації прийменниково-відмінкових форм іменних частин мови, постають нові моделі. Адвербіалізація стає найпродуктивнішим способом творення в староукраїнській мові.

Прислівники місця відзайменникового походження як найдавніші сформувалися ще в праслов’янській мові та зазнали якісних змін на фонетичному рівні. У цій системі виділялися такі групи прислівників: з формантами -де, -уда //- уди // -уд­, -амо, -л, а також прислівник ту, який займав серед них осібне місце. Очевидно, ці сегменти колись були самостійними словами із власною формою, але пізніше, у процесі розвитку мови, міцно поєдналися зі своїм попереднім компонентом і в свідомості сучасного мовця не сприймаються як окремі елементи. Особливістю цієї групи прислівників місця є те, що поряд із головним суфіксальним формантом уживалися також префікси, які вносили додаткові відтінки в значення лексем.

Іншим способом словотворення прислівників місця була лексикалізація. За її допомогою утворилися прислівники праворуч, ліворуч, а також прислівник во своя си, який у сучасній українській мові не вживається.

На окрему увагу заслуговує віддієслівний прислівник мимо, зафіксований у найдавніших пам’ятках української мови. У сучасній українській мові вживається фонетично закономірна його форма фактично без структурних та семантичних змін.

Серед семантичних особливостей у розвитку прислівників місця відзначимо нерозрізнення окремими лексемами значення місця і напряму руху (напр., прислівники з формантом -де), розмитість меж між прислівниками місця і способу дії, місця і часу. Варто зазначити, що семантика прислівників завжди була пов’язана із мотивувальними основами. У староукраїнських текстах широко фіксується використання старослов’янських прислівників. Вони вживалися для досягнення стилістичного ефекту урочистості, книжності або ж для підкреслення автором своєї грамотності. Найчастіше це були прислівники відзайменникового та відчислівникового походження. Проте в давньоукраїнській мові ці адвербіативи були стилістично немарковані. Зафіксовано також і вживання прислівників місця у складі фразеологічних та метафоричних зворотів.

Протягом усього періоду розвитку прислівників місця основною їхньою синтаксичною функцією була роль обставини місця. Відзайменникові прислівники часто виступали як сполучник, що приєднує до головного речення підрядне з’ясувальне, як сполучне слово, що приєднує означальне та обставинне речення, а також як питальне слово.

Сучасна українська мова на всій території поширення зберігає чималу кількість стародавніх локативних адвербіативів, але водночас відбуваються нові процеси та простежуються нові моделі творення цієї лексико-граматичної групи слів.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях автора:

1. Даценко І. Б. Студії щодо прислівника де // Філологічні науки: Зб. наук. пр. – Суми: СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2005. – С. .

2. Даценко І. Б. Адвербіальна транспозиція прийменниково-відмінкових форм у староукраїнських текстах XVI – XVIII ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – Вип. 15. – К.: ХІК, Часи козацькі, 2006. – С. .

3. Даценко І. Б. Взаємодія прислівникової локативної та якісної семантики в історії української мови // Лексикографічний бюлетень: Зб. наук. пр. – Вип. 14. – К., 2006. – С. .

4. Даценко І. Б. Взаємозв’язок прислівникової темпоральної та локативної семантики в історії української мови // Надзённыя праблемы лексікалогіі і анамастыкі славянскіх моў. Зборнік навуковых артыкулаў. – Мазыр: УА МДПУ, 2006. – С. .

5. Даценко І. Б. Деякі західноукраїнські граматики про прислівник // Наукові записки. Філологічні науки. – Т. . – К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. – С. .

6. Даценко І. Б. Особливості вживання відзайменникових прислівників місця в пам’ятках давньоукраїнської мови // Ucrainica II. Souиasnб ukrajinistika. Problйmy jazyka, literatury a kultury. 1. иast. Sbornнk иlбnkщ. – Olomouc: Univerzita Palackйho v Olomouci, 2006. – С. .

АНОТАЦІЯ

Даценко І. Б. Історія формування прислівників місця української мови. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 – українська мова. – Інститут української мови НАН України, Київ, 2007.

Дисертація присвячена вивченню історії та динаміки розвитку фонетичних, словотвірних, семантичних та граматичних характеристик прислівників місця в українській мові ХІ – ХVIII ст.

Схарактеризовано процес адвербіалізації, що відбувався упродовж зазначеного періоду, як основне джерело поповнення прислівникової системи та визначено моделі їхнього творення у різні періоди розвитку мови; погрупувано залежно від словотвірних, морфологічних та семантичних характеристик прислівники місця протягом усього періоду їхнього розвитку. Висвітлено особливості формування і функціонування прислівників місця різних зразків творення (відзайменникового, відприкметникового, відіменникового, відчислівникового та віддієслівного походження) у формально-граматичному аспекті від індоєвропейського періоду до сучасного стану мови.

Проаналізовано семантичну динаміку локативів протягом їхнього часу формування; описано граматичні властивості досліджуваної групи слів; виконано порівняльно-зіставний аналіз різночасових станів лексико-граматичного класу локативів адвербіальної системи української мови.

Дисертацію виконано на основі рукописних пам’яток і стародруків, а також опублікованих текстів XI – XVIII ст. історіографічного, художнього, ділового та частково конфесійного стилів. Долучено також матеріали різного типу лексикографічних праць (нормативних, діалектних, історичних, етимологічних як української, так і інших слов’янських мов), наукових статей; проаналізовано 8000 слововживань, відібраних із близько 90 джерел.

Ключові слова: українська мова XI – XVIII ст., адвербіалізація, прислівники місця, модель творення, аналіз різночасових станів, семантична динаміка, граматичні властивості.

АННОТАЦИЯ

Даценко И. Б. История формирования наречий места украинского языка. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 – украинский язык. – Институт украинского языка НАН Украины, Киев, 2007.

Диссертация посвящена изучению истории и динамики развития фонетических, словообразовательных, семантических и грамматических характеристик наречий места в украинском языке XI – XVIII вв.

Дана характеристика процессу адвербиализации, которая происходила