ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Гаврилов Микола Іванович

УДК 101:342.5:005

ФІЛОСОФІЯ ДЕМОКРАТИЧНОЇ

ДЕРЖАВНОСТІ

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія

і філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Дніпропетровськ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Донецькому державному університеті управління Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант – доктор філософських наук, професор

БИЧКО Ігор Валентинович,

Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка,

професор кафедри історії філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

ВОЛОВИК Віталій Іванович,

Запорізький обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти,

проректор, завідувач кафедри філософії і суспільно-гуманітарних дисциплін

доктор філософських наук, професор

КАВАЛЕРОВ Анатолій Іванович,

Південноукраїнський державний

педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського,

завідувач кафедри філософії і соціології

доктор філософських наук, професор

ДОДОНОВ Роман Олександрович,

Донецький національний технічний університет,

завідувач кафедри філософії

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України

Захист відбудеться “29” березня 2007 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук у Дніпропетровському національному університеті МОН України за адресою: 49005, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка, 1, Палац студентів ДНУ, к. 30.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий “27” лютого 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Б. Окороков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Коли у результаті розпаду державної тоталітарної системи виникли нові держави, що стали на демократичний шлях розвитку, то виявилося, що існуючі наукові знання про державу не можна використовувати для розв’язання практичних завдань. У свою чергу, прагматичні орієнтири, що були визначені в процесі створення нових держав, зовсім відсунули на другий план його теоретичне забезпечення, хоча і викликали у науковому співтоваристві підвищений інтерес до цієї проблематики. Теоретичні дослідження різних аспектів державного будівництва, що виникли останнім часом, багато в чому тяжіють до розв’язання проблем за допомогою використання сталої методології держави. Проблеми організації державної влади народу практично не обговорюються на методологічному рівні. Численні публікації, у яких розглядаються різні аспекти цієї проблеми, мають переважно описовий характер. Контекст таких досліджень припускає, що вихідні передумови відомі та зрозумілі. Такий стан не тільки звужує проблематику наукового пошуку, але і націлює його переважно на розв’язання поточних проблем державного перетворення. Цим пояснюється той факт, що знаходження демократичної державності відбувається не тільки спонтанно, по-революційному експресивно, але і багато в чому наповнене свавіллям і суб’єктивізмом. Бажання створити державу, яка мала б демократичну структуру, найчастіше зводиться до побудови довільної конструкції, позбавленої розумної ідеї. Підсумком такого конструювання, як правило, є вигадана держава, що нездатна бути засобом для досягнення свободи для людини. Не вирішує цю проблему і просте запозичення історично сформованих моделей демократій.

Водночас не можна не помітити, що наукове знання про державу збагатилося постановкою і пошуком розв’язання нових проблем, до яких варто віднести розуміння ідеї держави як такої, визначення міри демократії, конкретизацію правових засад демократичної держави. Загальним недоліком для всіх цих досліджень залишається відхід від розгляду сутності демократичної держави у площину аналізу її феноменології, що виявляється в різних параметрах демократії. Автори не беруть до уваги, що демократична держава – це лише різновид держави як такої, що не можна зрозуміти особливі форми прояву держави, не зрозумівши природу держави взагалі. Тому розв’язання проблеми організації державної влади народу потребує насамперед розумного осягнення ідеї, що міститься в ній, чому і присвячене дане дисертаційне дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження розроблене в рамках наукової теми “Соціально-адекватний менеджмент як умова оптимізації суспільної трансформації” (номер державної реєстрації 0100V002767), що виконувалася у Донецькому державному університеті управління, та в рамках наукової теми “Філософські проблеми державного управління” (номер державної реєстрації 0104U003082), керівником якої є Гаврилов М.І.

Об’єктом дослідження є держава як така, а також різноманітні форми прояву її змісту в соціальній реальності.

Предметом дослідження є ідея демократичної форми державного устрою, яка визначає у ідеальній реальності демократичну державність держави.

Метою дисертаційного дослідження є розкриття за допомогою розумного рівня розуміння ідеї демократичної державності та її атрибутивних моментів як єдності частин у рамках цілого.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

- здійснити аналіз стану даної проблеми в науковій літературі, показати накопичений потенціал її вирішення і визначити напрямок подальшого наукового пошуку, що дозволить наблизитися в її розумінні до сутності більш високого порядку, ніж ми маємо сьогодні;

- розглянути межі внутрішньої визначеності демократичної держави, одиниці виміру її державності та міру компетентності даного визначення;

- показати парадокси, які необхідно осмислити і подолати в процесі демократичного упорядкування держави;

- розкрити сутність влади через її вольове начало, форми прояву і засоби її реалізації;

- знайти в праві міру реалізації свободи, визначити конституційні параметри демократії і грані законодавчої творчості;

- виявити джерела життєздатності влади народу.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети і вирішення задач дослідження в контексті філософії історії в дисертації використовується діалектичний взаємозв’язок історичного і логічного методів пізнання. За допомогою історичного методу осмислюється накопичений потенціал філософських ідей, здатних розширити рамки вирішення проблем формування демократичної державності в сучасних умовах. Логічний метод дозволяє теоретично відтворити ідею державності демократичної держави в усіх її істотних, закономірних зв’язках і відносинах. Взаємозв’язок історичного методу і логічного методу не зводиться в дисертації до простого відтворення тимчасової послідовності історичного розвитку демократичної форми держави. Історичний метод дає можливість зафіксувати процес становлення ідеї демократичної державності та результат її розвитку як філософську спадщину. У свою чергу, логічний метод дозволяє розкрити ідею державності демократичної держави як результат певного процесу, в ході якого сформувалися необхідні умови його подальшого існування і розвитку.

Наукова новизна отриманих результатів. Дисертаційна робота є результатом самостійного дослідження, у ході якого були отримані наступні нові наукові положення.

1. У визначеннях держави була виявлена співвіднесеність її з ідеальною реальністю, яка виявляється в ідеї державності. Поняттям “державність” позначається ідеальна основа держави, що виражає її змістовну цілісність, яка є засобом для досягнення поставленої мети. Тільки включена в систему координат життєдіяльності людини ідея демократичної держави “оживає”, стає “видимою” і доступною для використання. У разі, коли розгляд ідеї державності випадає з цієї системи координат, відразу ж зникає сутнісна основа демократичної держави.

2. Розуміючи державу як “організований у себе народ”, була знайдена розмаїтість проявів форм державного через визначення того, що саме являє собою народ як такий і яким чином він організується в себе самого.

3. Визначено, що демократична державність як ідеальна реальність, на відміну від матеріальних форм її організації, не вбирає в себе частини, з яких вона утворена. Живучи в частині, державність живе своїм життям, а кожна частина – своїм. Різноманіття форм проявів частин демократичної держави як цілісного утворення вносить в ідею держави необхідну життєздатність і не розпиляє її єдності.

4. Обґрунтовано, що міра якісної визначеності держави вказує на те, що при переході з одного її стану в інший відбувається динамічне збереження проміжного стану у формі чогось невизначеного – своєрідного “соціального мутанта”, прояв якого затягується на тривалі періоди часу: роки, десятиліття, сторіччя. Дійсне перетворення держави можливе тільки на основі осмислення ідеї демократичної державності, що вказує на її призначення і ступінь корисності для людини, що може освоїти тільки розум. За одиницю виміру державності демократичної держави варто прийняти процес реалізації сутнісних сил людини, який щоразу виражає визначений ступінь свободи у часі.

5. З’ясовано, що держава не може мати форму, яка не буде відповідати її змісту, навіть якщо вона прийнята вольовим рішенням. Демократична держава не будується з деталей. Вона ідеальна по своїй суті й живе у формах проявів духу народу, у створюваних нею організаційних структурах, і форма її відповідає духу народу. Форма держави не може бути самоціллю. Демократичним за духом буде такий державний устрій, ідеальна реальність якого уможливлює реалізацію необхідної свободи поза залежністю від оформлення своєї структури. Будь-яка ідея, узята сама по собі, не тільки не може розкрити свої атрибутивні властивості, але і навіть виявити своєї присутності. Якщо розглядати ідею через можливі форми її проявів, то вони не тільки подадуть факт її буття, але і розкриють причини її деформації, які необхідно знати перш ніж розпочинати демократичні перетворення у державі.

6. Обґрунтовано, що сутність влади в методологічному плані як ідея має бути єдиною для всіх, хто займається проблемою влади. В атрибутах ідеї влади міститься ключ до розуміння форм, у яких вона може виявлятися. Контроль, організація, керівництво, управління як форми проявів демократичної влади утворюють собою частини єдиного цілого – влади як такої. Вони являють собою суть розходження усередині її єдності, і кожна частина випливає із сутності цілого. Кожна форма влади повинна використовувати тільки ті засоби, що співвідносяться з її сутністю, і відповідати визначеній системі координат життєдіяльності людини.

7. Аргументовано, що реалізація сутнісних сил людини не може бути вирішена без взаємозв’язку з поняттям свободи. Свобода – це стан, який у демократичній державі досягається не стільки як результат, скільки як процес його здійснення за допомогою єдності прав і обов’язків. Знаходячи в праві міру реалізації свободи, людина в державі отримує владу над майбутнім.

8. Встановлено, що конституційні принципи мають забезпечувати повноту реалізації свободи для громадян держави за допомогою руху від менш повного ступеня свободи до іншого, більш повного. Вони мають обумовлювати можливість людини жити в злагоді із собою, з “волею неба” і зі своїм соціальним оточенням. Основу цих принципів повинен утворювати принцип розгортання закладеної ідеї в найбільш досконалих формах її існування.

9. Визначено, що знання особливостей прояву закону в ідеальній реальності зобов’язує не дійсність підводити під ідею, а виходити з того, що ідея має виражати тенденції розвитку дійсності як можливості в даних умовах. Цим пояснюється необхідність співвіднесення з наявною даністю критеріїв законодавчої творчості для демократичної держави.

10. Концептуально доведено, що державна влада як ідеальна реальність, виявляючись у тих або інших формах, дає можливість пізнати себе у своїй зовнішній і внутрішній визначеності. Методологію організації державної влади народу визначають: принцип делегування владних повноважень від влади у формі контролю, що здійснює народ, до влади у формах організації, керівництва і управління; принцип структурування цілого на частини; принципи єдності стійкості й мінливості, активного і пасивного, симетрії й асиметрії.

11. Структурна єдність влади народу визначається як цілісність, що поділяється на владу у формах контролю й організації, тому що в цих формах, з одного боку, знаходить своє втілення принцип стійкості, і на владу у формі керівництва і управління, з іншого – принцип мінливості. Суд у демократичній державі не є формою державної влади, тому що він не містить атрибутів влади.

12. Аргументовано, що про реалізацію ідеї демократичної державності можна говорити тільки тоді, коли народ дійсно буде джерелом державної влади. Народ як цілісний організм поєднує в собі лише ті індивідуальності, що мають відповідну єдність, засновану на тих самих цінностях, або прагнуть до цього. Тільки та частина населення, що сформує в собі моральні основи людини, розів’є розум, навчиться управляти волею і виявить необхідні уміння для організації себе в державу, може вважатися народом. Поняттям “народ” слід позначити тільки особливу частину населення, що являє собою кожного індивіда, котрий досяг достатнього рівня розвитку сутнісних сил людини й утворює за допомогою подібних йому індивідів органічну цілісність. За допомогою професійного підходу до організації себе в народ ідея демократичної державності зможе знайти більш ефективні шляхи втілення в реальність.

Практичне значення отриманих результатів. Результати і висновки дослідження можуть бути використані як критерії перевірки істинності демократичних перетворень, що відбуваються у державах з посттоталітарним минулим. Ілюстрацією дефіциту теоретичних розробок з проблем демократичної державності може бути ситуація з організацією державної влади в Україні, що не вирішена і донині. Дана робота зможе істотно заповнити цю прогалину і буде на науковому рівні максимально повно, обґрунтовано й осмислено сприяти розв’язанню цієї проблеми.

Матеріали дисертації повною мірою будуть значущими для розвитку науки про демократичну державу в рамках соціальної філософії, без якої прикладні галузі наукового знання (політологія, соціологія, держава і право, державне управління, кратологія та ін.) залишаться в полоні опису і пояснення феноменологій прояву різних форм ідеї держави, що склалися в соціальній реальності.

Дисертація містить у собі евристичний потенціал запропонованих для розв’язання поставленої проблеми ідей, що можуть бути використані як теоретична основа для нових наукових досліджень.

Методологічне значення теоретичних положень дисертації визначається тим, що багато які результати дослідження були використані в навчальному процесі в Донецького державного університету управління при викладанні в курсі “Філософія”, а також при викладанні спецкурсу “Філософія управління”. Більшість положень дисертаційного дослідження викладені у наступних навчальних посібниках: Основы философии / Под общ. ред. Н.И. Гаврилова. – К.: Манускрипт, 1997. – 200 с.; Гаврилов Н.И. Философия: Учеб. пособие для вузов. – Донецк: ДонГАУ, 2003. – 246 с.; Гаврилов Н.И. Философия как разумный способ освоения мира: Пособие для аспирантов. – Донецк: ДонГУУ, 2006. – 419 с.; Гаврилов М.І. Основи філософії: Навч. посібник для соціологів. – Донецьк: ДонДУУ, 2006. – 163 с.

Апробація дисертації. Основні положення дисертації пройшли апробацію на таких наукових конференціях: Міжнародній конференції “Творчість як предмет філософського дослідження” (Київ, 1989 р.), республіканській конференції “Україна: становлення незалежності. Зміст і методика висвітлення в курсах соціальних та гуманітарних наук” (Одеса, 1993 р.), Міжнародній конференції “Творчість. Культура. Гуманізм” (Київ, 1993 р.), Першому Всеукраїнському філософському конгресі (Київ, 1994 р.), регіональній конференції “Проблема і перспективи формування цивілізованого суспільства в Україні” (Донецьк, 1995 р.), Міжнародній конференції “Східна Європа і світове співтовариство: історія і сучасність” (Донецьк, 1996 р.), Міжнародному симпозіумі з проблем гуманізації і гуманітаризації науки (Донецьк, 2001 р.), Міжнародній науковій конференції “Соціально-гуманітарні проблеми менеджменту” (Донецьк, 2002 р.), Міжнародній науковій конференції “Інтелект. Особистість. Цивілізація” (Донецьк, 2003 р.), “Проблема свободи в теоретичній та практичній філософії” (Харків, 2003 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Соціал-демократія й соціальна політика: європейський досвід і українські перспективи” (Київ, 2003 р.), “Формування національних і загальнолюдських цінностей на заняттях історії та суспільних дисциплін” (Ніжин, 2005 р.), “Основи демократії” (Київ, 2004 р.), “Американська філософія освіти очима українських дослідників” (Полтава, 2005 р.), “Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління” (Донецьк, 2006 р.).

Особистий внесок дисертанта. Дисертація носить самостійний характер, положення і висновки якої належать автору дослідження. Роботи, опубліковані за темою дослідження, виконані самостійно, крім № 17 (дисертантом особисто написані філософський зміст законів у демократичної держави – 0,4 друк. арк., співавтору належать положення ідей, пов’язаних з лібералізмом, які у дисертації відсутні – 0,1 друк. арк.), № 18 (здобувачеві особисто належать положення про концептуальні засади конституції – 0,4 друк. арк., співавтору – ідея забезпечення конституції духом, лібералізму, яка у дисертації відсутня – 0,1 друк. арк.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення в авторських монографіях “Феномен государственной власти народа” (17,3 друк. арк., 2003 р.) та “Мера государственности демократического государства” (6,9 друк. арк., 1997 р.); публікаціях (з них – 24 у фахових виданнях), наукових часописах, матеріалах конференцій; навчальних посібниках.

Структура дисертації. Складність проблем, що підлягають дослідженню, їх різноплановість зумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, загальних висновків (376 с.), списку використаної літератури (511 найменувань, 38 с.), загальний обсяг – 417 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються об’єкт і предмет, мета і завдання дослідження, показується наукова новизна, теоретична і практична значущість отриманих результатів, дається характеристика апробації роботи.

У першому розділі досліджуються “Теоретичні підстави ідеї демократичної державності”. Аналіз такого напрямку спеціального знання про державу, як історія держави і права, науковий інтерес якого безпосередньо пов’язаний з поняттям держави, свідчить насамперед про те, що тут тільки характеризують риси і функції держави, адже у тому випадку, якщо мова йде про розуміння її сутності (див. роботи: Я.М. Нельсона і К.Є. Левінцева, П.М. Галанзи, Б.С. Громакова, Д.В. Доджєва, К.К. Жоля, О.І. Казаріна, В.С. Нерсесянца, І.Б. Новицького, Л.І. Петрашицького, О.О. Піонтковського, О.І. Рогожіна і М.М. Страхова, О.Ф. Скакун, М.О. Селезнева, В.М. Тихонова, З.М. Черніловського, В.Є. Чиркина та ін.). Сучасне наукове знання про державу збагатилося постановкою і вирішенням нових проблем, до яких варто віднести розуміння ідеї держави як такої (Г.Б. Агабеков, Г.В. Атаманчук, В.Г. Каленський, А.Мюллер, В.С. Петров, В.С. Полосин, В.Є. Чиркин, А.Г. Хабибулін і Р.А. Рахимов), визначення міри державності (Г.В. Атаманчук, С.М. Бабурин, Н. Луман, Є. Розин, А.М. Соколов, А.Д. Урсул, В.Є. Чиркин,), осмислення правового підґрунтя держави і її устрою (М.І. Байтин, І.А. Ісмаілов, А.В. Корнев, Л.С. Мамут, Б.С. Маньковський, А.К. Черненко, В.Є. Чиркин, В.М. Шаповал, Рональд Л.Уотс). У той же час загальним недоліком згадуваних та інших досліджень залишається відхід від розгляду сутності держави в площину аналізу її феноменології, що виявляється в різних параметрах демократії. Автори не беруть до уваги той факт, що демократична держава – це лише різновид держави як такої. Не можна зрозуміти особливі форми прояву держави, якщо не зрозуміти, що собою являє держава взагалі.

Розглядаючи демократію як форму державного устрою, усі дослідники виходять на проблему влади. Якщо проаналізувати весь масив існуючих визначень влади Т.О. Алексєєвої, Р.П. Алексюка, В.Н. Амеліна, А.Г. Анікевича, М.І. Байтіна, Ю.М. Батуріна, Б.М. Бессонова, І.Л. Болясного, А.О. Дегтярьова, А.І. Демидова, С.І. Дудника, Н.М. Кейзерова, А.І. Кіма, Н.А. Окоренкової, І.І. Кравченко, В.Г. Ледяєва, А.А. Лузана, Б.М. Макарова, А.Ю. Мельвиля, В.В. Меньшикова, М.І. Осадчого, Е.В. Осипової, О.Л. Плотникової, В.А. Подороги, А.І. Соловйова, Н.М. Степанова, В.Л. Усачова, Е.І.Фарбера, Г.Г. Філіппова, О.Б. Шестопал та ін.), то складається враження, що усі вони утворені методом опису реалій наявного буття. У них немає головного – осмислення ідеї влади як такої та її конкретизації в рамках окремої науки. Крім того, формою влади називають усе, що утворюється в результаті проявів влади як такої. У такому разі виникає змістовна плутанина, що зводиться до ототожнення однієї форми влади з іншою. У цих роботах найчастіше згадується, що засобами влади є насильство, авторитет, право, але механізм використання цих засобів у демократичній державі не розкривається.

Ідея права, ставши науковою проблемою, цілком і повністю була асимільована розсудком. Про це свідчать дослідження С.С. Олексіїва, М. Бартошок, П.Г. Давидова, П.Г. Зикова, Д.А. Кєримова, Б.О. Кистяківського, В.М. Кудрявцева і В.П. Казимірчука, О.Є. Лєйста, Д. Лойда, С.М. Медведєва, В.С. Нерсесянца, Ж. Ніва і А. Федіна, П.І. Новогородцєва, В.А. Четвертина та ін. Панування формально логічних канонів визначило структуру розгляду права як деякої самостійної єдності. Можна напевне констатувати, що філософія в цьому питанні цілком втратила своє сутнісне підґрунтя і перетворилася на одну з галузей наукового знання з численними відгалуженнями і напрямками. Це лише набагато разів збільшило кількість підходів, які за своєю суттю не мають нічого спільного з філософією як розумним способом освоєння світу. Замість того, щоб “зрити у корінь”, стали досліджувати і “галузі”, і “гілочки”, і навіть окремі “листочки”. Зрештою сутнісне замінили на феноменологічне, тобто на опис тих численних явищ, що давно втратили зв’язок зі своїм сутнісним началом. У свою чергу, різноманіття тлумачень прав і свобод людини обумовлюється тим, що вони розглядаються крізь призму соціальних структур тієї або іншої держави, у межах і стосовно якої права людини можуть бути здійснені (див.: дослідження Н. Аббаньяно, М.А. Абрамова, Д. Актона, Р. Арона, В.Ф. Асмуса, К. Бенжамена, І. Берліна, Б.Є. Бродського, І.В. Бичко, Л. Валла, А. Веллмера, П.П. Гайденко, Р. Гєя, Р. Дворкіна, Д. Дьюі, А. Зотова, Б.Г. Капустіна, Л.А. Когана, А. Коллинза, Б. Констана, Г. Лейбніца, Я. Нарвєсона, В.В. Нерсесянца, А.С. Нілла, О.М. Ноговіцина, Ф.В.Й. Шеллінга та ін.).

Усе різноманіття законодавчої творчості реальності, які пропоновані у дослідженнях І. Бентама, Ф. Бекона, Л.С. Васільева, К.Г. Гемпеля, Р. Гріна, О.І. Демидова, І.О. Ісаєва, І.А. Ісмаілова, Д.А. Керімова, Т.Г. Нагеля, Р. Нозіка, Є.Ю. Соловйова, І.О. Шишова та ін., можна звести до трьох підходів у розумінні суті закону. Перший підхід ґрунтується на принципі подоби. Як загальний визначається істинний закон (якась подоба абсолютної істини), що через свої похідні дозволяє знайти окремі закони як відносні істини (Геракліт, Сократ, Фома Аквінський, Кант, Гегель). Другий підхід виявляє себе в прагненні пов’язати законодавчу діяльність з реальними обставинами життєдіяльності людини. Початок такому підходові поклав Аристотель, потім Монтеск’є, Гельвецій, Маркс і Енгельс. Третій підхід зводиться до так званої абстрактної творчості за допомогою визначення бажаних “правил гри”, що повинні виражати волю народу, яка фіксується у формі закону (Платон, Руссо). На превеликий жаль, сучасне законодавство не може синтезувати ці підходи в одне ціле, щоб видавати життєздатні закони.

У дослідженнях А.М. Барнашова, І.М. Гомерова, Ю. Качанова, М.І. Колеснікова і В.Ф. Борзукова, О.О. Максімова, Д. Прістлі, В.А. Савельвева, Г.М. Чеботарева, Ф. Шамхалова, В.М. Шаповала, Л.М. Етіна та ін. відзначається, що процес поділу влади повинен відбуватися таким чином, щоб у державі функціонували як самостійні законодавча, виконавча і судова влада. А замість пояснення причин такого поділу і пошуку підґрунтя, що обумовлює демократичну організацію державної влади, робиться посилання на Д. Локка і Ш. Монтеск’є, котрі свого часу уже вирішили цю проблему. Але не можна вважати, що Локк і Монтеск’є створили теорію, що вирішує проблеми організації державної влади за допомогою її поділу. Локка не цікавило поняття влади як такої. Його теоретичні пошуки багато в чому звелися до опису реальних політичних умов, що склалися на той час в Англії. Причину поділу влади він бачив у пошуках способів обмеження беззаконня і запобігання зловживанням владою. У нього ми бачимо тільки опис підпорядкування законодавчої, виконавчої і федеративної влади в державі. Якщо проаналізувати внесок Монтеск’є в розробку питання про поділ влади в державі, то можна зрозуміти, що і його не стільки цікавила ідея розмежування владних повноважень у державі, скільки він намагався скоригувати той державний устрій, що склався на той час. Гегель був першим і практично залишився єдиним, хто спробував розібратися у внутрішніх причинах диференціації влади в державі. Потенціал ідей Гегеля в дослідженні проблеми організації державної влади міститься і в самому методологічному підході до розв’язання даної проблеми. Якщо зіставити гегелівський підхід із сучасними варіантами розв’язання проблеми розподілу державної влади, то з’ясуємо, що останні не базуються на першоосновах, котрі відповідають природі принципу як такого, не кажучи вже про методологію.

У дослідженнях проблеми повноважень суду в державі панує теорія про суд як третю владу. Прихильники такої теорії не беруть до уваги, що в такому вигляді суд як форма влади міг бути тільки складовою частиною недиференційованого цілого, якою є тоталітарна держава. Відокремлення суду від цілісної структури влади, що не знаходила в собі самої підстав для розрізнення, могло відбуватися тільки шляхом “відгалуження”. У результаті такого розподілу виникало щось подібне до свого прабатька.

У численній літературі, присвяченій проблемам демократичного устрою держави, на перший погляд, досить повно представлені всі аспекти того, що собою являє і як може здійснюватися державна влада народу (див. дослідження: Т.О. Олексєєвої, С.Л. Афанасьєва, В.І. Бечінина, А. Бланкенгаля, І.А. Василенко, К.С. Гаджиєва, Р. Даля, С.Ю. Данилова, П. Джонсона, Ю.А. Дмитрієва, Д. Дьюі, Б. Єрасова, В.П. Заблоцького, Ю.О. Замошкіна, Х.Й. Зандкюгера, О.О. Зіновієва, М.В. Ільїна і Б.І. Коваля, В.К. Кантора, Б.Г. Капустіна, В.Е. Кємерова, Д. Кіна, І.Ю. Козліхіна, П. Козловські, А.Ф. Колодій, М.О. Краснова, О.Р. Лаціса, Л. ЛеДюка, Ю А. Лейпхарта, Т. Лоуі, М. Новака, В. Новіка, Д. Ролза, Д. Сарторі, М.Т. Степанянц, А. Токвіля, А. Турена, Ю. Хабермаса, Й.А. Шумпетера та ін.). Але вся розмаїтість підходів до осмислення проблеми демократії найчастіше зводиться до наступних її характеристик: суверенітету влади народу; періодичної виборності державних органів влади шляхом усенародного голосування; рівності прав громадян на участь в управління державою; прийнятті рішень за більшістю голосів, якій зобов’язана підкоритися меншість. Загальним недоліком цих досліджень є те, що всі ці ознаки демократії більшою мірою постулюються, ніж обґрунтовуються. Численні визначення поняття “народ” не виявляють його сутність як таку, а лише вибудовують її проекцію на деяку умовну площину. Здебільшого дослідники збирають подробиці, підсумовують їх або в кращому разі класифікують їх за методом сходження від часткового до загального, щоб у підсумку одержати шукане значення (А.Ю. Агафонов, Т.В. Блаватська, Л. Дюмон, С.Б. Кримський, М.І. Кузьмин, Г. Лєбон, Л.С. Мамут, М.О. Миронов, В. Франкл та ін.).

Сучасне суспільство залишається байдужним до того, який рівень компетентності мають люди, які опікуються функціонуванням державного устрою. Схожу думку можна знайти у дослідженнях В.В. Буреги, М. Вебера, Н. Лумана, Дж. Равена, П. Сорокіна, І.О. Ялі та ін. Про ділові та моральні якості претендентів на державну владу чомусь не прийнято говорити, хоча кваліфікаційний рівень і певна освіченість є неодмінною умовою для будь-якої діяльності.

Тенденція до раціональності філософії, що поглинула її після Гегеля, переважно зупинилася тільки на одній її стороні – розсудковій. Але філософія, виявляючись як наука (основу якої складає розсудковий спосіб освоєння світу), не втрачає при цьому своєї специфіки – бути більше, ніж наукою, а саме розумним способом освоєння світу. Зведення суті філософії тільки до науки не дозволяє сприймати багато ідей через віддаленість або інший спосіб їх побудови. Схожу думку висловлювали Я.У. Астафьев, А.С. Ахієзар, Р. Гєй, Б.Г. Капустін, Л.А. Коган, В. Коротких, Г.К. Майнбергер, М. Мамардашвілі, Е.Я. Недзвецька, Б. Рассел, О.В. Тягло і Т.С. Воропай, Н.С. Юліна, Ю. Хабермас та ін. Спираючись на розсудок, розум виступає як творча пізнавальна діяльність, що розкриває сутність дійсності. За допомогою розуму мислення синтезує результати пізнання, створює нові ідеї, які виходять за межі системи знання, що склалися. Тому як метод дослідження у дисертації пропонується розумній рівень розуміння, який є базовим елементом філософської методології дослідження ідеї демократичної державності.

Нерозуміння специфіки філософського знання як розумного рівня розуміння пов’язане із баченням його змісту через призму “науковості – ненауковості”. Міра раціональності, що розуміється як розсудковий спосіб осягати знання, у вимірі філософії – це тільки один з можливих варіантів. Але більш продуктивнішим слід визнати вимір істинності філософії за допомогою ідей. Сутність поняття ідеї характеризує глибоку думку, задум, що визначає зміст будь-чого. Філософська ідея виражає суть цілісності. Осягаючи філософські ідеї, які виробили попередні покоління, ми зможемо відкрити витоки нашого світогляду і використовувати їх як внесок на шляху до подальшого вдосконалення людства. Кожна ідея може позначати для нас точку нашого вступу на довгий шлях розвитку і вдосконалення сутнісних сил людини, допомагаючи тим самим усвідомити, куди ми рухаємося. Філософські ідеї минулого здатні допомогти і в пошуку відповідей на питання, у чому полягає ідея демократичної державності.

Дослідження демократичної державності у контексті філософія історії, дозволяє осмислити накопичений потенціал філософських ідей, здатних розширити рамки поняття “сьогодні” і навчити, що ніякі ідеї не повинні бути знехтувані унаслідок їх оформлення не за законом науки. Філософія як розумний спосіб освоєння світу базується на тому, що якщо колись ідея стала корисною для розвитку сутнісних сил людини, то вона повинна існувати постійно. Тому філософські ідеї, накопичені людством, утворюють не тільки предмет навчальної дисципліни, вивчення якої має привести до розширення світогляду, але і є насамперед дуже важливим практичним керівництвом для розуміння сьогодення і побудови майбутнього.

Дійсність розумного бачення світу полягає в тому, що ті, хто йде цим шляхом, приходять до єдиного знання. Не має сенсу критикувати вибір шляху, що веде до істини за допомогою розуму, як щось неприйнятне. Адже відомо, що істина одна, а шляхів, що ведуть до неї, існує безліч. Правомірність їх використання в ситуації вибору варіантів переваги осмислюється мірою продуктивності їх проходження. Вибір свого шляху багато в чому залежить від індивідуальних нагромаджень того, хто йде. Якщо вибору немає, то один шлях не кращий за інший – вони тотожні, тому що ведуть до однієї й тієї самої істини. Продуктивність розумного способу бачення проблеми полягає не у своєрідності, а в глибині розуміння. Один розумний підхід відрізняється від іншого тільки ступенем проникнення в сутність. І якщо для розумового вирішення проблеми розрізняються шляхи, що ведуть до істини, то для розуму цей шлях, що починається “тут і зараз”, існує тільки один – занурення в істину.

У другому розділі розкривається “Міра державності демократичної держави”. Основний зміст розділу пов’язаний з ідеальною основою держави, що припускає використання нових параметрів виміру її якісної визначеності. Мовою філософії “ідеальність” характеризує зафіксовані образи культурно-історичного досвіду людства, що протистоять людині з її свідомістю і волею як щось, що не належить предметній реальності. Створене як ідеальна реальність являє собою форми, що містять потенційну енергію, які матеріально не відчуваються, тобто ні просторово, ні в часі їх контури не визначені. Ідеальна основа держави являє собою визначеність, за допомогою якої державність держави існує як ідея. Державна влада народу – це світ ідеальної реальності, у якому вона виникає як живий організм з іманентною йому структурою, що є одночасно і програмою його розвитку. Програма сама себе здійснює, а мета і сенс знаходяться в розвитку сутнісних сил людини й означають уміння жити за своєю природою, визначальною основою якої є розумність.

Істотною характеристикою ідеальної основи держави є диференціація її цілісності. Дійсна держава є цілісним організмом, що поєднує всі елементи системи у відповідну єдність або прагне до цього. Уявна держава являє собою штучне об’єднання елементів різноманітних систем в єдине ціле. Така держава поділяється на області, краї, республіки лише формально. Ціле утворюється як арифметична сума складових частин, що складаються. Життя такого суспільного утворення не забезпечує органічну інтеграцію частин у ціле. Як в організмі людини, так і в організації держави розмаїтість, самобутність і специфічність соціальних утворень, що можуть у своїй цілісності виступати частинами державної структури, природні.

Функціонування держави можна розглядати як постійну реалізацію єдності в множинності та гармонізацію множинності в єдності. Індивід живе своїм життям і вирішує свої проблеми, які найчастіше не пов’язані з ідеальним началом держави. Кожна сім’я як моральне ціле реалізує свої специфічні завдання. Соціальні спільноти громадянського суспільства прагнуть до своїх корпоративних цілей та ін. Усі ці частини як складові цілого входять до нього, але не розчиняються в ньому. Демократична державність держави як цілісність не утворює ієрархії зі своїх частин. Державність як ціле охоплює частини, але не зв’язується ними. Живучи своїм життям у цілому, демократична державність як ідеальна реальність може включати у свій зміст ідеальні основи спадної ієрархії і вже не ігнорує їх відповідно до свого бажання, як це можливо при інших формах державного устрою. У такому разі завдання демократичної держави як вищого синтетичного центру полягає в полегшенні життя її громадян, що досягається розвитком більших ступенів свободи для перетворення індивіда на людину.

Ідеальне начало демократичної держави обумовлює постановку проблеми про ступінь компетентності у визначенні державності. У суспільній свідомості панує уявлення, що сам народ найкраще розуміє, що йому на користь, що варто робити для того, щоб йому жилося краще. Але народ не може знати, у чому полягає його благо для даного періоду часу, яким має бути державний устрій, який потрібен механізм його формування і т. ін. Щоб відповісти на ці питання, треба оволодіти вмінням цілісного бачення світу, знати способи функціонування цілого через взаємозв’язок його частин, що підвладно тільки розуму. Лише розум здатний усвідомлювати, чим варто пожертвувати заради досягнення поставлених цілей і як усвідомлено буде прийнятий ступінь цієї жертовності. Для цього потрібне сутнісне розуміння суспільних процесів, закономірностей їхнього розвитку і перетворення. Жодна суспільна думка не може виразити всю глибину цих процесів. Вона володіє лише почуттям, що знаходить своє закономірне оформлення в образному баченні світу. Ось чому міра демократичної державності держави має бути розглянута з боку необхідності, усвідомити яку можна через розумний спосіб освоєння світу.

Ідеальна природа держави зобов’язує по-новому аналізувати межі внутрішньої визначеності держави. Якісна зміна держави передбачає перебудову старої системи державного устрою і перетворення її в дещо інше, котре буде характеризуватися новою якістю. Тут одночасно мають відбуватися два взаємообумовлених процеси: руйнування старої системи і виникнення нової. Дана діалектика кількісних і якісних змін дозволяє зафіксувати не дві якісні визначеності, а три: 1) вихідну форму держави; 2) щось якісно невизначене як вихідне, але і не нове; 3) нову форму держави. Щось третє, що в процесі переходу від однієї якісної визначеності до іншої набуває своєї специфічної визначеності як форма наявного буття, не зводиться ні до нового, ні до старого. Цей перехідний тип держави є формою ідеальної реальності, що не просто випускається з виду, але і є каменем спотикання для тих, хто визначає вихідне “дано” для подальших перетворень. Очевидними є тільки два полюси: вихідне і щось інше щодо нього, а процес переходу в це інше не сприймається як щось самостійне, що має якісну визначеність. Це щось невизначене є “соціальним мутантом”, що має характеристики минулого і майбутнього станів, але у своїй визначеності ними не є. У такій якісній визначеності він не сприймається, але “синдром невизначеності” постійно дає про себе знати, роблячи процес формування демократичної держави некерованим.

Становлення демократичної державності припускає пошук специфічної одиниці виміру цього процесу зміни його якісної визначеності. Ця одиниця виміру державності демократичної держави одночасно має відповідати і характеристикам тривалості, тобто процесу становлення демократичної державності, і бути водночас визначеним результатом. Взаємозв’язок минулого, теперішнього і майбутнього володіє такими характеристиками. Виходячи з того, що держава є засобом, за допомогою якого людина набуває влади над майбутнім, то цією одиницею виміру повною мірою здатний бути процес реалізації сутнісних сил людини. У такій мірі демократичної державності найбільшою мірою реалізується ідея держави як морального цілого, що дає реалізацію свободи людині. У цій мірі досить точно і повно відбиваються одночасно і процес, і результат. Процес виражає спрямованість індивіда на реалізацію свого людського начала за допомогою формування ідеальної реальності демократичної держави, а результат показує, наскільки індивід, реалізуючи свої сутнісні сили, у процесі становлення демократичної державності знайшов дійсну свободу став людиною.

Коли проблема мірі ігнорується, виникають парадокси демократичного устрою держави. Перший парадокс пов’язаний з тим, що необхідність у перетвореннях державного устрою, яка назріла, не можна реалізувати задовільно. Змінити державний лад – завдання не менш складне, ніж із самого початку сформувати його за зразком і подобою задуманої ідеї. Якщо ставиться питання про те, що треба установити новий державний лад, то тим самим передбачається, що є хтось, хто його може побудувати за бажаним планом. Це твердження свідчить і про те, що є відповідна форма, що може бути використана для зміни вихідної форми. Але при всіх штучних переворотах може бути змінена тільки назва державної структури, а зміст вияву ідеальної реальності цієї держави залишається завжди незмінним. Не створюється державний лад за бажанням окремих людей таким, яким вони його в ідеалі уявляють. Спроба створити державний лад на основі абстрактної ідеї, тобто підігнати реальну дійсність під яку-небудь теоретичну конструкцію, може закінчитися тільки банкрутством.

Другий парадокс виявляється в тім, що демократичні перетворення в державах з тоталітарним минулим відбуваються на деспотичних основах. Основу силової організації народу можуть складати різноманітні чинники. Це може бути як сила дій, так і сила авторитету, як сила мудрості, так і сила грошей. У свою чергу, виражати цю силу може