ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Львівський національний університет
імені Івана Франка
Краєвська Оксана Анатоліївна
УДК 327:061.1ЄС:338.48
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ТА ІНСТИТУЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ
ПОЛІТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У СФЕРІ ТУРИЗМУ
23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем
та глобального розвитку
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук
Львів – 2007
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі країнознавства і міжнародного туризму факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України
Науковий керівник: | доктор історичних наук, професор
Антонюк Наталія Володимирівна,
Львівський національний університет імені Івана Франка,
факультет міжнародних відносин,
завідувач кафедри країнознавства і міжнародного туризму
Офіційні опоненти: | доктор політичних наук, професор
Копійка Валерій Володимирович,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
Інститут міжнародних відносин, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики
кандидат політичних наук, Полтораков Олексій Юрійович,
Національний інститут проблем міжнародної безпеки
при Раді національної безпеки і оборони України,
головний консультант відділу регіональної безпеки
Провідна установа: | Інститут світової економіки і міжнародних відносин
НАН України, м. Київ
Захист відбудеться “24” травня 2007 р. о 15 год. 30 хв. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.11 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Універ-ситетська, 1, ауд. 301.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів,
вул. Драгоманова, 5.
Автореферат розіслано “ 19 ” квітня 2007 р.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
кандидат географічних наук, доцент Ю.І. Присяжнюк
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Європейський Союз є складним і унікальним явищем сучасної системи міжнародних відносин. В історичній та політико-інституційній площинах європейська інтеграція постає як процес поступового делегування національних повноважень на загальноєвропейський рівень, що зумовило становлення його самобутньої політичної системи. Для цієї моделі характерна усталена культура діалогу і компромісу, поєднання елементів наддержавної інтеграції та міжнародної співпраці, формування горизонтальних транснаціональних мереж взаємодії й ухвалення рішень. ЄС, таким чином, є найважливішим актором сучасних процесів державного управління та творення політики на європейському континенті.
У дослідженні процесів європейської інтеграції важливого значення набувають питання формування та реалізації спільних політик ЄС та напрямів його діяльності. Дедалі більша увага звертається на можливості проведення спільних заходів у різних сферах і вдосконалення інституційних механізмів функціонування розширеного ЄС. На сучасному етапі однією з таких сфер є туризм, оскільки інтерес світової спільноти до ЄС як до туристичного регіону з кожним роком зростає. Отже, проведення спільних заходів у цій сфері, а відтак, формування спільної політики, спричинять зміцнення його позицій у світовому масштабі та допоможуть налагодити співпрацю між державами – членами ЄС.
Для України важливість дослідження спільних політик загалом і туристичної політики зокрема зумовлюється територіальною близькістю до ЄС – західний кордон України став кордоном між Україною та ЄС – та втіленням курсу на європейську інтеграцію в межах реалізації спільних угод і проектів. Актуальними є питання реалізації туристичної політики України, оскільки туризм визнано пріоритетною сферою в нашій країні і його розвиток визначатиме її спеціалізацію у майбутньому. А співпраця з високорозвиненими державами та використання їхнього досвіду слугуватиме гарантом успіху та допоможе розвинути свою стратегію формування політики у сфері туризму та інституційного забезпечення відповідно до норм ЄС, що сприятиме налагодженню контактів та інтеграції України і ЄС. Тому комплексне дослідження концептуальних засад та інституційних механізмів політики ЄС у сфері туризму має не лише теоретичне, а й, передусім, практичне значення.
Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане з науковою темою кафедри країнознавства та міжнародного туризму факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка “Сучасні інтеграційні процеси в Європі: закономірності та тенденції розвитку”. Наукові результати дослідження використовуються у процесі викладання нормативних курсів і спецкурсів, що дає змогу підвищити рівень науково-методичного забезпечення навчального процесу.
Метою даної роботи є комплексне дослідження концептуальних засад та інституційних механізмів політики ЄС у сфері туризму, її витоків, особли-востей формування та реалізації. Для досягнення цієї мети визначено такі завдання:
– проаналізувати моделі та визначити особливості формування спільних політик ЄС у контексті теорій європейської інтеграції, сформувати понятійно-категоріальний апарат дослідження;
– окреслити концептуальні засади формування туристичної політики ЄС;
– дослідити становлення і розвиток політики ЄС у сфері туризму, виявити особливості нормативно-правового регулювання, здійснити її періодизацію;
– охарактеризувати інституційну структуру політики ЄС у сфері туризму, зокрема основні суб’єкти, їх повноваження та процес прийняття рішень;
– виявити зв’язок політики ЄС у сфері туризму з іншими політиками ЄС та з’ясувати характер їх взаємодії;
– дослідити вплив процесу розширення ЄС на політику у сфері туризму та окреслити перспективи її розвитку в контексті сучасних європейських інтеграційних процесів;
– визначити сучасний стан і перспективи співпраці ЄС та України у сфері туризму.
Об’єктом дослідження є політика ЄС у сфері туризму в контексті сучасних європейських і міжнародних інтеграційних процесів.
Предметом дослідження є теоретико-концептуальні засади, інституційні та міжнародно-правові механізми формування і реалізації політики ЄС у сфері туризму.
Методологічна основа дослідження зумовлена метою та завданнями дисертаційної роботи та відповідає цілісному підходові до вирішення сформульованої проблеми. Робота базується на поєднанні різних наукових методів і підходів.
Вироблення єдиної системи методів побудоване на використанні таких теоретико-методологічних підходів, як системний, діалектичний, дедуктивний, індуктивний та міждисциплінарний. Сутність першого полягає у дослідженні політики ЄС у сфері туризму як цілісної системи, між складовими елементами якої розвинулися зв’язки взаємозалежності та взаємодії. Діалектичний підхід застосовано в контексті трактування туристичної політики як динамічної системи принципів і правил взаємовідносин між самими учасниками цієї співпраці. Ця система перебуває в перманентному стані формування і трансформації.
Застосування дедуктивного підходу дає змогу охарактеризувати політику ЄС у сфері туризму на основі знань про закономірності формування спільних політик ЄС, визначити її місце та значення в структурі цих політик. Індуктивний підхід допомагає здійснити перехід від політики ЄС у сфері туризму до загальних тенденцій формування спільних політик ЄС, окреслити внесок політики у сфері туризму у процеси європейської інтеграції та для реалізації основних цілей ЄС.
Міждисциплінарний підхід допомагає використати знання різних галузей науки, таких як політологія, міжнародні відносини, економіка, соціально-економічна географія, задля комплексного аналізу політики та вирішення основних завдань дисертаційного дослідження, що й визначило подальшу логіку застосування конкретних методів дослідження.
Дослідження концептуальних засад політики ЄС у сфері туризму здійснено шляхом використання методів логічного аналізу, синтезу і узагальнення. Становлення та нормативно-правове регулювання політики ЄС у сфері туризму, формування та діяльність інституцій, відповідальних за сферу туризму у ЄС, досліджено з використанням методів контент-аналізу документів, хронологічного, проблемно-історичного, інституційно-порівняльного. Всі ці методи також дали змогу проаналізувати адаптацію національних законодавств у сфері туризму в процесі розширення ЄС та його вплив на політику у сфері туризму.
На основі порівняльного методу та методу моделювання було визначено модель формування політики ЄС у сфері туризму відповідно до моделей формування спільних політик ЄС. Співпраця України та ЄС у сфері туризму розкрита за допомогою описового і порівняльного методів, дослідження документів здійснювалось за допомогою методу контент- аналізу.
Для висвітлення перспектив розвитку політики ЄС у сфері туризму використано метод прогнозування, який, спираючись на сучасний стан розвитку туристичної політики ЄС, дає можливість зробити певні припущення щодо форми та напрямів еволюції цієї політики у майбутньому.
Джерельну базу дослідження становлять матеріали, які умовно можна об’єднати в декілька груп:
– нормативно-правові документи ЄС, його країн-членів, України та міжнародних організацій: установчі договори ЄС, Проект Конституції для Європи, доповіді комісара ЄК, відповідального за сферу туризму та учасників міжнародних конференцій, що стосуються проблем європейської інтеграції та політики у сфері туризму,
– базові дослідження європейської історії та інтеграції: А.Моравчик, Б.Роземонд, В.Матлі, Д.Мітрані, Е.Хаас, Ж.Моне, З.Пєтрась, Л.Ліндберг, С.Гікс, С.Гофман, Т.Лові, Ф.Тоді та інші;
– праці вітчизняних і зарубіжних науковців, політиків, політологів та правників з питань європейської інтеграції та спільних політик ЄС: Н.В.Антонюк, В.Волес, К.Гельнарська, С.Гоці, І.А.Грицяк, Д.Дайнен, Л.М.Ен-тін, Г.Завістовська, А.Камінський, В.В.Копійка, Л.А.Луць, М.МакДональд, Я.Й.Малик, М.З.Мальський, М.М.Мацях, М.М.Микієвич, Н.Мусис, В.П’ят-ницький, С.Паппас, С.М.Писаренко, О.Ю.Полтораков, В.Посельський, П.Сво-бода, А.Татам, Ф.Тоді, С.В.Трохимчук, У.Браун-Мосер, Т.І.Шинкаренко та інші;
– науковий доробок вітчизняних і зарубіжних учених у сфері державного регулювання туристичної діяльності та формування туристичної політики серед яких: М.Августин, А.І.Балабанов, І.Т.Балабанов, С.Водейко, В.В.Гаворецкі, К.Гельнарська, В.Г.Герасименко, А.П.Дурович, Ю.В.Забаєв, Р.Лазарек, М.П.Мальська, Д.Г.Решетняков, І.А.Рябова, В.В.Худо та інші;
– тематичні публікації вітчизняних і зарубіжних дослідників у таких періодичних виданнях, як “Бюлетень ЄК”, “Людина і політика”, “Мировая экономика и международные отношения”, “Політика і час”, “Аналітичний щоквартальник Предствництва Європейської Комісії в Україні”, “Державне управління: теорія і практика”, Офіційний вісник України, “Бизнес и политика”, “Политические исследования”, “WTO news”, “Rynek Turystyczny”, “Travel and Tourism Analyst”, Journal of European Integration.
Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у такому:
– вперше у вітчизняній політичній науці здійснено комплексне дослі-дження особливостей становлення та розвитку політики у сфері туризму як самостійної функціональної політики ЄС, конкретизовано місце і значення політики ЄС у сфері туризму в структурі спільних політик ЄС та їх взаємозв’язок;
– визначено модель формування політики ЄС у сфері туризму на основі існуючих моделей формування спільних політик ЄС з урахуванням її специфіки та участі різних інституцій у процесі формування та реалізації туристичної політики;
– окреслено засади формування та особливості нормативно-правового регулювання політики ЄС у сфері туризму, здійснено її періодизацію:
1984-1996 рр. – активний розвиток ідеї формування спільної політики ЄС у сфері туризму поряд зі становленням її нормативно-правової бази та інституцій;
1997–2000 рр. – розвиток теоретичних підходів до проблеми спільної політики ЄС у сфері туризму в умовах сповільнення інтенсивності її формування на практиці;
2001-2003 рр. – визначення пріоритетів розвитку і моделей формування туристичної політики ЄС та проведення спільних дій у цій сфері;
2004 р. – дотепер – трансформація інституційної структури туристичної політики ЄС в умовах його розширення та прийняття Проекту Конституції для Європи;
– обґрунтовано потребу співпраці України та ЄС у сфері туризму як важливого чинника європейського напряму зовнішньої політики України та залучення її до спільного туристичного простору;
– окреслено перспективи розвитку політики ЄС у сфері туризму, яка є важливим інструментом досягнення основних цілей Європейського Союзу та реалізації положень Стратегії сталого розвитку.
Теоретичне та практичне значення. Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона є самостійним внеском у вітчизняну політичну науку, зокрема в політологію міжнародних відносин, завдяки розширенню поля вивчення європейських інтеграційних процесів, напрацювання політичних стратегій і моделей спільних політик ЄС, що сприятиме поглибленню досліджень цієї проблематики. Окрім цього, комплексне дослідження зазначеної проблеми допоможе широкому загалові глибше усвідомити ідеї європейської інтеграції, утвердити євроінтеграційний курс зовнішньої політики України та сприяти розбудові громадянського суспільства.
Результати дослідження допоможуть при розробці спецкурсів для студентів спеціальностей політології, міжнародних відносин, країнознавства, державного управління. Основні висновки дослідження можуть стати корисним матеріалом для вивчення основ євроінтеграційних процесів і спільних політик у межах шкільних програм для учнів старших класів.
Дослідження може також використовуватися зовнішньополітичними та економічними відомствами України, науково-дослідними центрами при аналізі та розробці національної політики у сфері туризму в контексті європейської інтеграції та в процесі сприяння адаптації української нормативно-правової бази до стандартів ЄС, а також в практичній діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування.
Апробацію результатів дисертаційного дослідження здійснено під час обговорення на спільному засіданні кафедри країнознавства та міжнародного туризму і кафедри міжнародних відносин та дипломатичної служби. А також на: конференції “Педагогіка і туризм: проблема підготовки кадрів” (24-25.02.2003 р., м. Київ), конференції “Україна та ЄС: до нового виміру відносин” (11.03.2005 р., м. Львів), 3-й міжнародній науковій конференції “Політика ЄС щодо України: партнерство чи членство” (16-17.11.2006 р., м. Люблін), загальноуніверситетських звітних наукових конференціях (11.02.2004 р., 8.02.2006 р., 09.02.2007 р., м. Львів).
Публікації: результати дисертації висвітлено у восьми статтях, чотири з яких опубліковано у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура дисертаційного дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, дев’яти підрозділів, висновків до розділів, висновків
(182 сторінки) та списку використаних джерел (302 позиції на 28 сторінках).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, його мету та завдання, зроблено огляд методологічної основи та джерельної бази дисертації, сформульовано наукову новизну, висвітлено теоретичне і практичне значення отриманих результатів, розкрито зв’язок дисертації з науковими програмами і темами, подано апробацію дослідження та структуру роботи.
У першому розділі “Теоретико-методологічні основи дослідження спільних політик ЄС” проаналізовано стан наукової розробки, джерельну базу та методологію дослідження; досліджено спільні політики у контексті теорій європейської інтеграції; з'ясовано концептуальні засади формування туристичної політики ЄС.
У першому підрозділі “Спільні політики ЄС як об’єкт політологічних досліджень” з’ясовано, що політологічні дослідження, висвітлюючи різні аспекти євроінтеграційного процесу, залишають поза увагою особливості формування спільних політик та управління ними. Це повною мірою стосується політики ЄС у сфері туризму, недостатньо дослідженої як міжнародними, так і українськими науковцями.
У контексті комплексного дослідження становлення та розвитку політики ЄС у сфері туризму слід відзначити два тематичні напрями. Перший аспект охоплює дослідження спільних політик загалом та їх інституційного забезпечення в процесі європейської інтеграції. Характерно, що існує велика кількість тематичних досліджень емпіричного характеру і незначна – теоретичного змісту. Дещо краще питання спільних політик висвітлені у працях дослідників з нових країн – членів ЄС, оскільки в процесі достосування до норм ЄС вони були змушені вивчити досвід формування і реалізації політик в Європі-15, щоб адекватно адаптувати свої національні політики і стратегії до загальноєвропейської. У цих країнах ухвалено відповідні нормативно-правові акти і досліджено процес адаптації законодавства у сфері туризму до стандартів ЄС та засади формування політики ЄС у сфері туризму згідно з принципом координування та узгодження показників.
Другим тематичним напрямом є дослідження державного регулювання у сфері туризму та формування туристичної політики. Дослідженість цього аспекту є досить високою, існує велика кількість публікацій і підручників з цієї проблематики. Проте в таких дослідженнях мало уваги приділяється власне ЄС, а основну увагу зосереджено на питаннях національних політик і на діяльності міжнародних організацій у сфері туризму. ЄС до жодної з цих категорій не належить. Ці дослідження провадяться в межах вивчення менеджменту туризму та організації туристичної діяльності.
Теоретичним підґрунтям дослідження спільних політик ЄС у дисертації стали теорії європейської інтеграції. Відтак визначальним для формування спільних політик ЄС та постійного збільшення їхньої кількості є “інтеграційний метод” Ж.Моне, який передбачив глибинність і тривалість процесу європейської інтеграції. Найближчою до цього методу є неофункціоналістська теорія Е.Хааса, яка перенесла функціоналізм Д.Мітрані за межі теоретичних досліджень на практичний рівень формування ЄС, і визначила ролі політичної еліти та економічних груп інтересу на основі ефекту переливу (spillover effect). Принципово важливим є твердження, що економічна інтеграція поступово приведе до налагодження міцних взаємозв’язків між державами-учасницями, що, своєю чергою, сприятимуть переходу до наддержавного інституційного виміру та інтеграції політичної. У цьому контексті набуває актуальності проблема важливості інституцій у формуванні та реалізації спільних політик ЄС, представлена неоінституціоналістами (Дж.Марч та Й.Ольсен). Отже, європейська інтеграція є процесом, який безперервно еволюціонує, охоплюючи все більше сфер діяльності ЄС та удосконалюючи його інституційну структуру і механізми прийняття рішень.
У другому підрозділі досліджено “Понятійно-категоріальний апарат та особливості формування спільних політик ЄС”. Оскільки європейська інтегра-ція базується на спільних політиках, які розвиваються та примножуються завдяки особливій процедурі ухвалення рішень ЄС, то ухвалюючи спільні політики, учасники погоджуються делегувати частину своїх суверенних національних повноважень наднаціональним інституціям. Таке делегування суверенних прав у межах спільних політик є головною проблемою, але водночас – фундаментальною характеристикою європейської інтеграції. Дослідники виділяють чотири головних типи спільних політик: базові, вторинні, горизонтальні та секторальні.
З розвитком ЄС спільна політика охоплювала сфери, які вважалися необхідними для належного функціонування внутрішнього ринку, але мали ширший суспільний вимір (регіональна і структурна політики, валютна політика, політика у сфері охорони навколишнього середовища, політика у сфері наукових досліджень і розвитку, політика у сфері туризму, промислова політика та ін.). Спільні дії проводилися також у межах освітньої і культурної політики, у сфері охорони здоров’я та політики у сфері захисту прав споживачів. Результатом поступових спроб поглиблення співпраці в політичній сфері стали положення Договору про ЄС, підписаного в Маастрихті 1992 р. Договір передбачав створення другої опори ЄС, до якої ввійшла спільна зовнішня політика та політика безпеки, положення про громадянство ЄС (як додаток до національного). Було також створено третю опору ЄС, яка охоплює співпрацю у сфері юстиції та внутрішніх справ. Натомість, в Амстердамському договорі 1997 р. наголошувалося на зміцненні спільної соціальної політики, особливо на пожвавленні роботи, спрямованої на зростання зайнятості і боротьбу з безробіттям.
Для політологічного аналізу спільних політик ЄС важливим є визначення моделей їх формування. В роботі проаналізовано п’ять моделей формування політики ЄС: Спеціальний метод Співтовариства, регулятивна модель ЄС, багаторівнева система державного управління, інтенсивне трансурядове співробітництво, координація політики та визначення контрольних показників, які сприяють кращому розумінню політикотворчих процесів у ЄС.
Третій підрозділ присвячений аналізу “Концептуальних засад туристичної політики ЄС”. У ньому виділено низку проблем, пов’язаних із визначенням місця політики ЄС у сфері туризму в системі спільних політик ЄС, з’ясуванням її сутності та особливостей формування.
Метою політики ЄС у сфері туризму є зближення законів, підзаконних актів та адміністративних розпоряджень країн-членів, що стосуються туризму та пов’язаних з ним сфер діяльності ЄС. На підставі аналізу існуючих моделей формування політик ЄС визначено, що політика у сфері туризму формується за допомогою моделі “координації політики та узгодження контрольних показників”, яка в оновленому ЄС вважається найперспективнішою. Оскільки її метою є не ліквідація і повна заміна національних політичних систем, а обмін досвідом і сприяння поширенню прикладів найкращої практики серед держав-членів, збереження культурної та історичної спадщини, є певні підстави сподіватися, що в майбутньому саме цей метод формування політики стане типовим для ЄС як альтернатива формальному перенесенню повноважень з національного рівня на рівень ЄС.
Ці положення визначають політику ЄС у сфері туризму як наднаціональний інструмент для реалізації державних політик у сфері туризму країн – членів ЄС. Стає очевидним, що без знання суті державних політик втрачається комплексне сприйняття політики ЄС у сфері туризму. В роботі коротко проаналізовано національні туристичні політики держав – членів ЄС, їх види, завдання та функції, а також інституційні механізми формування та реалізації. Держави – члени ЄС здійснюють свої політики, які формують спільну політику. Кожна держава формує свою управлінську вертикаль для сфери туризму та визначає напрями її діяльності в межах загальноєвропейської стратегії сталого розвитку та для досягнення основних цілей ЄС.
Туристична політика ЄС спрямована на координацію розвитку туристичних політик держав – членів ЄС, в тому числі на захист туристів та їх вільного переміщення (спрощення поліцейського та митного контролю на кордонах; підвищення безпеки туристів і захист від недоброякісної реклами; гармонізація страхування туристів та їх автотранспорту; інформування туристів про їхні соціальні права); гармонізацію правил діяльності у сфері туризму (гармонізація податкової політики; взаємне визнання рівня кваліфікації і дипломів професійної підготовки; розмежування в часі відпусток для зняття навантаження на туристичну індустрію в сезони “пік”); регіональний розвиток туризму (поширення туризму в регіони, які мають туристичний потенціал, але в яких через певні причини туризм перебуває на низькому рівні розвитку).
У другому розділі “Інституційно-правові механізми формування та реалізації політики ЄС у сфері туризму” основну увагу зосереджено на становленні, нормативно-правовому регулюванні та інституційній структурі туристичної політики ЄС. У першому підрозділі розглядається “Становлення та нормативно-правове регулювання туристичної політики ЄС” в історичній перспективі, яке слугувало базою для розробки власної періодизації етапів формування пропонованої політики та визначення характерних ознак того чи іншого періоду. Досліджено витоки туристичної політики, обґрунтовано необхідність і можливість здійснення спільних заходів у сфері туризму задля реалізації основних цілей ЄC, викладених в установчих договорах ЄС, що склали основу нормативно-правової бази туристичної політики ЄС.
Протягом 1984-1996 рр. спостерігаємо зацікавлення політикою у сфері туризму на рівні ЄС, відбувається становлення нормативно-правової бази. Аналіз виданих Співтовариством документів, які стосуються туризму, свідчить про активний розвиток ідеї формування самостійної політики, намагання виокремити проблематику туризму з існуючих спільних політик ЄС. Проте ЄС у той час переживав чимало подій, які стосувалися його життєдіяльності, – розширення 90-х років, становлення політичної співпраці, ухвалення Маастрихтського договору та утворення ЄС. Саме тому туристична політика ЄС не мала пріоритетності. Однак подальшого вдосконалення нормативно-правове регулювання політики ЄС у сфері туризму на цьому етапі набуло у “Зеленій книзі про роль ЄС у сфері туризму” 1995 р.
Протягом 1997-2000 рр. спостерігалося певне сповільнення темпів формування туристичної політики ЄС на рівні інституцій. Однак, незважаючи на це, відбулася низка різноманітних конференцій та заходів, на яких порушувалися питання туристичної політики та діяльності загалом і пропонувалися шляхи вирішення важливих для туризму проблем.
Наслідком такої діяльності стало прийняття у 2001 р. Комюніке Європейської Комісії “Працюємо разом заради майбутнього європейського туризму”, яке знаменувало початок нового періоду у формуванні політики ЄС у сфері туризму. Першим пунктом Комюніке, яке закликало до пожвавлення співпраці між державами-членами і Європейською Комісією у сфері туризму, стала пропозиція приєднання цієї політики до переліку спільних політик ЄС.
Прийняття у 2002 р. Рішення Ради ЄС “Майбутнє європейського туризму”, на нашу думку, підштовхнуло до відновлення процесу формування політики у сфері туризму, визначення моделі формування та пріоритетів розвитку, започаткування щорічних європейських туристичних форумів.
2004 р. став переломним як для ЄС та його інституцій, так і для політики ЄС у сфері туризму – відбулося масштабне розширення, було прийнято Проект Конституції для Європи, до якого увійшли положення про сферу туризму. Зазначимо, що сфера туризму віднесена до сфери підтримувальних, коорди-нувальних, чи доповнювальних заходів, поряд з охороною та зміцненням здоров’я людини; промисловістю; культурою; освітою, молоддю, спортом і професійним навчанням; цивільним захистом та управлінською співпрацею.
“Інституційна структура політики ЄС у сфері туризму”, яка досліджується у другому підрозділі другого розділу дисертації, повністю відтворює загальну схему ЄС. Спостерігається поділ на основні інституції та допоміжні. Основними інституціями є Відділ туризму Генерального управління з питань підприємництва Європейської Комісії, Комітет транспорту і туризму Європейського Парламенту та Рада ЄС у форматі засідань з питань конкуренції (внутрішній ринок, виробництво, дослідження та туризм). Важливе значення для розвитку політики у сфері туризму, як і усіх політик першої опори, має Європейська Комісія. В її структурі функціонує Відділ туризму при Генеральному управлінні з питань підприємництва та працює Комісар з питань промисловості та підприємництва, який відповідає за сферу туризму (з 2004 р. таким є віце-президент Європейської Комісії Гунтер Ферхойген).
Однією з основних функцій Відділу туризму є координація діяльності в межах повноважень Європейської Комісії з метою цілковитого забезпечення інтересів туризму при підготовці законодавства, а також здійсненні програм і політик, що безпосередньо не пов’язані з завданнями туризму, але або включають аспект туризму, або суттєво впливають на пов'язану з ним діяльність.
Європейський Парламент у межах своїх повноважень значно менше залучений до формування політики ЄС у сфері туризму, але активно підтримує усі ініціативи Європейської Комісії щодо її формування та розвитку. Про важливість політики у сфері туризму для ЄС свідчить наявність в Парламенті Комітету з питань транспорту та туризму.
Рішення Ради ЄС, які приймаються на її засіданнях, прямо чи опосередковано впливають на політику у сфері туризму, а тому належать до нормативно-правової бази цієї політики. Проблеми туристичної політики розглядаються на засіданнях Ради з питань конкуренції (внутрішній ринок, виробництво, дослідження та туризм). Протягом 2000-2006 рр. у такому форматі Рада збиралася дев’ять разів, з них чотири рази безпосередньо обговорювалися питання туристичної сфери.
Слід відзначити ідею Ради ЄС щодо проведення щорічних Європейських туристичних форумів на найвищому рівні для пожвавлення співпраці і координації діяльності у сфері туризму (21 травня 2002 р.). Європейський туристичний форум, який, на нашу думку, є допоміжною інституцією ЄС у сфері туризму, став прототипом зустрічей Ради для вирішення питань політики у сфері туризму і “найвищою інстанцією” з питань розвитку туризму в ЄС. Протягом 2002-2006 рр. відбулося п’ять європейських туристичних форумів, які розглянули важливі питання європейської туристичної політики.
Допоміжними інституціями є також Консультативний комітет з туризму, Економічний і соціальний комітет і Комітет регіонів. Основними функціями Консультативного Комітету з туризму, заснованого 1986 р., є сприяння обміну інформацією, консультації та співробітництво у сфері туризму. До його складу входять представники 30 країн Європейської економічної зони (27 країн – членів ЄС, а також Норвегія, Ісландія і Ліхтенштейн). З 2002 р. повноваження Консультативного комітету з туризму розширено задля налагодження співпраці на усіх етапах реалізації політики ЄС у сфері туризму.
У процесі прийняття рішень теж простежується загальна для ЄС схема. Право законодавчої ініціативи у сфері туризму належить Європейській Комісії. Крім того, хоч Рада і є головним органом щодо прийняття рішень і видання правових актів, Комісія в процесі своєї роботи також може видавати розпорядження, директиви, рішення та інші правові акти. Це можуть бути як виконавчі приписи до розпоряджень Ради, так і документи, видані в межах власних повноважень. Найчастіше Комісія приймає рішення ненормативного характеру, спрямовані до конкретного адресата. Треба підкреслити, що, як і в діяльності Ради, в правотворчій діяльності Комісії діє принцип обмеженої компетенції. Для видання кожного правового акту необхідна відповідна правова основа, яка окреслена у статтях установчих договорів. Дуже часто в них конкретно визначений вид документа, який має видаватися в тій чи іншій сфері або в тому чи іншому випадку.
Згідно з Договором про ЄС, при прийнятті рішення у сфері туризму необхідно дотримуватися такої процедури: Європейська Комісія подає проект пропозицій на розгляд Європейському Парламенту, який або схвалює його, або повертає з зауваженнями на доопрацювання. Якщо ЄК та ЄП узгодили між собою текст, проект пропозицій подається на затвердження у Раду ЄС. Процедура прийняття рішень для туризму вимагає одностайної згоди Ради ЄС. Саме принцип одностайності часто перешкоджає вирішенню важливих питань.
У третьому підрозділі розглядаються “Механізми взаємодії політики у сфері туризму з іншими політиками ЄС”, що дало змогу відстежити тісні взаємозв’язки туризму з політикою у сфері захисту прав споживачів (туристів), політикою щодо малих і середніх підприємств, свободою економічної діяльності та надання послуг, транспортною політикою, політикою у сфері охорони навколишнього середовища та регіональною політикою, які, на нашу думку, найбільше впливають або зазнають впливу сфери туризму у ЄС та визначають закономірності формування туристичної політики ЄС. У цьому контексті важливим є питання залучення структурних фондів і програм ЄС для досягнення основних цілей політики у сфері туризму та реалізації стратегії сталого розвитку.
“Тенденції розвитку туристичної політики ЄС у контексті сучасних євроінтеграційних процесів” розглядаються у третьому розділі. Так, у першому підрозділі простежується “Вплив розширення ЄС 2004 р. на розвиток політики у сфері туризму”. З’ясовано, що туризм був одним із пунктів Національних програм приготування до членства в ЄС в процесі достосування до норм Європейського Союзу.
У процесі адаптації національних правових систем до норм ЄС усі країни-кандидати від 2000 р. спрямовували національні політики у сфері туризму на вирішення трьох проблем: гармонізація національного права з правом ЄС; розвиток і налагодження конкурентоспроможності туризму; зміна органі-заційних структур туризму. Після приєднання до ЄС країни-члени долучилися до реалізації політики ЄС у сфері туризму, яка передбачає створення умов для розвитку туризму з урахуванням проблем охорони навколишнього середовища, діяльності малих і середніх підприємств, створення можливості збільшення працевлаштування в туристичних регіонах, підтримки локальної ініціативи у сфері туризму, активізації туристичних регіонів.
Безпрецедентне розширення ЄС 2004 р. природно спричинилося як до позитивних, так і до негативних тенденцій у цій сфері функціонування Спів-товариства. З одного боку, процес розширення зумовив появу нових викликів і загроз: зростання конкуренції та цін, наплив фахівців із центрально-європейських країн до “старої” Європи, насамперед висококваліфікованих. З іншого боку, нові країни-члени отримали доступ до туристичних ринків ЄС та загальноєвропейської системи захисту споживачів, можливість удосконалення транспортних та інформаційних мереж, зростання руху туристичних потоків до цих країн.
Результатом довготривалого впливу розширення ЄС на розвиток туризму буде подальше посилення внутрішньорегіонального туризму. Нові країни-члени матимуть користь з транспортної політики ЄС та розвитку транс’європейських мереж, так само як і зі спільних правил конкуренції у сферах податків, стандартів якості та захисту прав споживачів. Передбачається зростання купівельної спроможності громадян нових країнах-членів, яке збільшить кількість туристів з цих країн у інші європейські країни.
Завдання другого підрозділу третього розділу визначило потребу з’ясування “Перспективних напрямів розвитку туристичної політики ЄС”, спрямованих на виконання основних цілей Європейського Союзу і Лісабонської стратегії – створення нових робочих місць та забезпечення добробуту громадян ЄС, серед яких: краще регулювання, яке передбачає розробку загальної стратегії для вдосконалення європейського законодавства у сфері туризму та поглиблення співпраці між загальноєвропейським і національними рівнями туристичної політики; включення питань сфери туризму в усі дотичні політики ЄС та перевірка узгодженості цих заходів щодо впливу на сферу туризму (відповідно до цього щороку при розробці Робочої Програми Європейської Комісії, визначатимуться заходи, які впливають на туризм, та оцінюватиметься їх врахування при розробці нормативно-правових актів); включення сфери туризму до сфери підтримки Європейських фінансових інструментів (на сучасному етапі триває узгодження видатків з цих фондів на 2007-2013 рр. і туризм значиться в багатьох програмах ЄС); сталий розвиток європейського туризму націлений на підтримку пріоритетних сфер еконо-мічних, соціальних перетворень та питань охорони навколишнього середовища; сприяння прозорості європейського туризму, яке досягається шляхом координації та узгодженості дій як приватного, так і державного секторів.
На підставі аналізу туристичної сфери ЄС визначено фактори, що впливають на формування та визначатимуть майбутній розвиток політики у сфері туризму, а саме: демографічні зміни, які сприятимуть формуванню нових туристичних продуктів, розширення ЄС та розвиток новітніх технологій.
У третьому підрозділі третього розділу досліджено “Співпрацю України та Європейського Союзу у сфері туризму”. Україна приділяє велику увагу розвитку співпраці з ЄС з огляду на можливості просування національного туристичного продукту на європейському ринку, залучення до інформаційного простору, передового досвіду організації туристичної діяльності, пожвавлення євроінтеграційних процесів у нашій державі. Адже за своїм туристично-рекреаційним потенціалом Україна має всі можливості стати однією з провідних європейських туристичних держав.
Наша країна зацікавлена у продовженні та поглибленні євроінтеграційного напряму, насамперед, з урахуванням завдань адаптації туристичного законодавства України до відповідних директив і стандартів ЄС; лібералізації прикордонних і митних формальностей для туристів, які здійснюють подорожі до держав – членів ЄС; узгодження якості туристичних послуг з міжнародними стандартами, гармонізації системи стандартизації та сертифікації підприємств туристичної та курортної сфери, що надають послуги розміщення та харчування в Україні, з нормами ЄС; залучення фінансової та технічної допомоги з боку ЄС у туристичну та курортну галузь України щодо реалізації пріоритетних проектів розвитку туризму, в тому числі на регіональному рівні, у галузі сільського зеленого туризму, малого та середнього туристичного бізнесу, транскордонного співробітництва, розбудови інфраструктури туризму впро-довж транспортних коридорів, а також популяризації позитивного ту-ристичного іміджу України на європейському ринку.
ВИСНОВКИ
У дисертаційній роботі здійснено комплексне дослідження концептуальних засад та інституційних механізмів політики ЄС у сфері туризму, особливостей її формування та реалізації у контексті унікального процесу прийняття рішень і розвитку спільних політик ЄС. Застосування міждисциплінарного підходу у дослідженні сприяло комплексному сприйняттю політики ЄС у сфері туризму як самостійної ефективної політики та дає змогу зробити такі висновки:
1. Політологічні дослідження, вивчаючи різні аспекти євроінтеграційного процесу, залишають поза увагою особливості формування спільних політик та управління ними – варто відзначити велику кількість тематичних досліджень емпіричного характеру і малу – теоретичного змісту. Вивчення проблем, пов’язаних з функціонуванням ЄС, дотепер вважалося пріоритетом його посадовців і правників. Важливим досягненням останніх років стало розширення спектра досліджень європейської інтеграції в межах науки міжнародних відносин і порівняльної політології. Необхідність розвитку спільних політик науково обґрунтували дослідники процесів європейської інтеграції – Ж.Моне (“інтеграційний метод”), Е.Хаас, Л.Ліндберг (“ефект переливу” неофункціоналізму), Дж.Марч, Й.Ольсен (теорія неоінституціо-налізму).
Засади формування спільних політик ЄС закладені в установчих договорах ЄС. Зокрема, ст. 3 і 4 Договору про ЄС визначають перелік видів діяльності, а відповідно, й політик ЄС. Багаторівневість, ефект наслідування та принцип субординації допомогли розкрити глибинний процес творення політики ЄC. Формування спільних політик триває з урахуванням нових викликів і пріоритетів життєдіяльності ЄС. На підставі аналізу якісних характеристик спільних політик здійснюється їх класифікація на базові, вторинні, горизонтальні і секторальні, що й визначає їх відмінності та взаємозв’язки.
Для вивчення проблем спільних політик ЄС важливими є моделі їх формування: спеціальний метод Співтовариства, регулятивна модель ЄС, багаторівнева система державного управління, інтенсивне трансурядове співробітництво, координація політики та визначення контрольних показників, які відрізняються не лише принципами формування, а й рівнем залучення інституцій до процесу творення кожної політики у ЄС.
2. Згідно з визначенням поняття спільної політики, за яким це сукупність рішень, правил, заходів і кодексів поведінки, ухвалених спільними інсти-туціями, що були засновані групою держав, і впроваджуються спільними інституціями і державами-членами, політику ЄС у сфері туризму слід вважати однією зі спільних політик ЄС.
У ЄС “спільні політики” – це політики, які заміщують головні елементи національних політик. Політика, яка підтримує та доповнює національні, називається “політикою ЄС”, але чіткої межі між цими двома категоріями немає. Всі спільні політики, запроваджені безпосередньо договорами або ж практикою ЄС, перебувають у стадії розвитку. Вони виникають як цілі, що конкретно або узагальнено визначені договорами чи інституціями, і поступово розбудовуються спільними правовими актами або правовими актами ЄС. Отже, терміни “спільна політика” та “політика ЄС” є тотожними, оскільки останній означає “спільна політика ЄС” у певній сфері. У цьому контексті вважаємо припустимим вживання терміна “політика ЄС у сфері туризму” у значенні “спільна політика ЄС у сфері туризму”. Політика ЄС у сфері туризму спрямована на виконання основних завдань ЄС, а саме сприяння миру та безпеки на континенті, створення нових робочих місць і зростання конкурентоспроможності європейського туристичного ринку.
3. Політика ЄС у сфері туризму належить до горизонтальних політик, що знаходиться у процесі трансформації та лежить у площині підприємництва. Ця політика формується на тих самих засадах, що й інші спільні політики ЄС з урахуванням принципів координації, субсидіарності, багаторівневості та міждисциплінарності. Ці принципи є типовими для ЄС і визначають модель формування туристичної політики ЄС – координації політики і визначення контрольних показників. Координація політики слугує механізмом переходу від національно орієнтованого вироблення політики до колективної системи її формування. Туристична політика ЄС підтверджує тезу “єдність у розмаїтті” та надає важливого значення національним туристичним політикам, не підмінюючи їх, а сприяючи їх ефективнішій реалізації в руслі найкращих традицій ЄС.
4. Розширення міжнародного туристичного обміну зумовило потребу узгодження та координації законодавств країн – членів ЄС та здійснення спільних заходів із забезпечення ефективного функціонування сфери туризму. Дослідження нормативно-правового регулювання туристичної політики ЄС дало змогу простежити динаміку процесу формування політики та розробити власну періодизацію.
Аналіз діяльності основних суб’єктів політики ЄС у сфері туризму та її інституційних механізмів допоміг визначити ступінь залучення керівних органів ЄС до формування туристичної політики. Спостерігається класичний поділ на основні і допоміжні інституції: Відділ туризму Генерального управління з питань підприємництва Європейської Комісії, Рада ЄС, Комітет транспорту і туризму Європейського Парламенту, Консультативний Комітет з туризму, Європейські туристичні форуми, Економічний і соціальний комітет та Комітет регіонів.
5. Для успішного функціонування туристичної політики ЄС необхідне залучення механізмів і координації дій багатьох політик і сфер діяльності ЄС. Відділ туризму
