НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

КРЮКОВ Олексій Ігорович

УДК 321:323.3

ПОЛІТИКО-УПРАВЛІНСЬКА ЕЛІТА УКРАЇНИ: ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ В УМОВАХ СУСПІЛЬНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

25.00.01 – теорія та історія державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

КИЇВ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант – | доктор соціологічних наук, професор

АФОНІН Едуард Андрійович,

Національна академія державного управління при Президентові України, професор кафедри державної політики та управління політичними процесами.

Офіційні опоненти: | доктор наук з державного управління, професор СЕРЬОГІН Сергій Михайлович, Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України , директор;

доктор філософських наук, професор член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України; МИХАЛЬЧЕНКО Микола Іванович, Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, головний науковий співробітник;

доктор соціологічних наук, професор КУЦЕНКО Ольга Дмитрівна,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна., завідувач кафедри політичної соціології.

Провідна установа – | Національний інститут стратегічних досліджень, відділ стратегій

розвитку політичної системи та громадянського суспільства, м. Київ.

Захист відбудеться " 18 " травня 2007 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 у Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20, к. 212.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20). .

Автореферат розісланий " 17 " квітня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради В.О.Чмига

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасне суспільство – складна, організована, динамічна соціальна система, компетентне управління якою є необхідною умовою її ефективного функціонування та розвитку. Одним із основних суб’єктів управління суспільством виступає політико-управлінська еліта.

Для України, яка сьогодні активно розбудовує свою державність, нагальною практичною проблемою є формування професійної, ефективно діючої, якісної еліти. Її розв’язання досягається насамперед запровадженням таких демократичних процедур та інститутів, що забезпечують широке соціальне представництво в управлінській еліті, її своєчасне оновлення, запобігання олігархізації та відчуженню від мас.

З огляду на це виникає потреба глибокого й всебічного вивчення світових і вітчизняних теоретичних напрацювань з питань формування та функціонування політико-управлінських еліт, визначення їх місця та ролі в системі управління сучасним суспільством. Актуальність теми обумовлюється також її недостатнім теоретичним обґрунтуванням. Існують різні тлумачення й точки зору щодо сутності еліти, її місця та ролі в політичній системі сучасного суспільства, репродукції та рекрутування.

Сучасні суспільно-політичні процеси, що відбуваються в країні, характер нових викликів і загроз безпеці її внутрішньої та зовнішньої політики дають підстави стверджувати про завершення початкового етапу становлення України як незалежної держави й необхідність вибору і визначення стратегії та тактики її подальшого розвитку. Президентські перегони 2004 р., запекла політична боротьба на виборах до парламенту 2006 р. та складний, суперечливий процес формування та забезпечення дієздатності парламентської коаліції засвідчують необхідність такого вибору.

У зв’язку з цим цілком природним уявляється інтерес суспільства до проблеми лідерства, особи керівника-управлінця, його ролі в соціальному процесі, до закономірностей і особливостей становлення та розвитку тих соціальних прошарків, які беруть участь у підготовці й ухваленні найважливіших владно-управлінських рішень і своїми діями реально впливають на долі людей і країни в цілому.

В усіх державах, в тому числі й в Україні, визначальну роль у цих процесах відіграє саме еліта, її провідна складова – політико-управлінська еліта. Сучасна українська еліта є досить суперечливим суспільним феноменом. Не можна заперечувати ту значну й активну роль, яку відіграли елітні прошарки суспільства на початку становлення України як незалежної держави та формування її базових інституцій. У той же час не можна знімати з еліти відповідальність за прорахунки на цьому шляху: укорінення в Україні соціальної поляризації, корумпованості, відчуженості влади від суспільства. Мотиви особистого збагачення, політичного марнославства, домінування психології тимчасовості стали, на жаль, характерними для поведінки значної частини представників вітчизняної еліти.

Однією з ключових проблем сучасного етапу трансформаційних процесів в українському суспільстві є забезпечення якісних перетворень в елітних групах. Йдеться як про зміну загальних умов функціонування, так і про впровадження моделі та механізмів, які б сприяли прискоренню оновлення політико-управлінської еліти України. Вирішення зазначених питань залежатиме від відповідних політичних перетворень, тому перехід до парламентсько-президентської моделі має стимулювати створення нового інституційного нормативно-правового середовища для відтворення ефективної суспільно-політичної моделі функціонування політико-управлінських еліт України.

У ході дисертаційного дослідження використовувались фундаментальні праці, в яких аналізується сфера елітних відносин і які стали теоретичним надбанням світової політичної думки (Г. Моска, В. Парето, Н. Макіавеллі, Р. Міллс, М. Бердяєв, П. Сорокін, М. Вебер, Ф. Ніцше, М. Бакунін, Г. Лебон, З. Фрейд, Е. Фромм та ін.). Особливу цінність являють теоретичні та практичні розробки сучасних зарубіжних авторів (П. Бурдьє, Д. Белл, З. Бжезинський, Дж. Гелбрейт, Ж. Зіллер, М. Доган, Дж. Хіглі, С. Московічі, М. Нарта, Дж. Сарторі, К. Стонер-Уайс, Т.Стюарт, У. Хоффман-Ланге, Т. Дай, Г. Елдрувайт, Л. Лассуел, Л. Едвінсон, М. Мелоун та ін.). На визначення теоретико-методологічних засад дисертаційного дослідження суттєво вплинули праці українських учених і мислителів Ю. Крижанича, О. Субтельного, Д. Донцова, В. Липинського та ін. Необхідність осмислення сучасного стану елітології в українському суспільстві спонукає все більше вітчизняних і зарубіжних дослідників до поглибленого вивчення окремих аспектів даної проблеми.

Зокрема, питання державотворення (як головної умови процесу становлення та розвитку політико-управлінської еліти) в системі наук з державного управління розглядали В. Бакуменко, В. Князев, Ю. Куц, В. Луговий, Н. Нижник, О. Оболенський, І. Розпутенко та багато ін. Безпосередньо проблеми становлення та розвитку політико-управлінсьокої еліти тією чи іншою мірою висвітлювалася в дослідженнях М. Афанасьєва, Е. Афоніна, Г. Ашина, С. Наумкіної, І. Куколєва, О. Куценко, О. Лазоренка, Л. Мандзій, О. Оболонського, М. Михальченка, А. Крестевої, О. Криштанівської та ін. Проте безпосередньо управлінським аспектам елітних відносин присвячено ще небагато праць. Серед них варто відзначити роботи М. Пірен, В. Токовенко, С. Серьогіна, та ін.

Незважаючи на активізацію дослідницьких зусиль у даному напрямку, проблема становлення і розвитку політико-управлінської еліти, а також її впливу на формування Української держави все ще не стала предметом комплексного наукового дослідження. Надзвичайно актуальним для суспільства залишається також питання якісних змін, що їх набуває політико-управлінська еліта під час суспільної трансформації. Ці питання, на жаль, не отримують адекватної уваги з боку держави, науково-експертних і дослідницьких кіл. Сьогодні фактично відсутні ґрунтовні теоретичні й прикладні розробки щодо шляхів переходу від нинішньої кастової, зосередженої майже виключно на власних інтересах еліти, до еліти як сукупності соціальних прошарків, всебічно інтегрованих у суспільство і зорієнтованих на виконання в ньому надзвичайно важливої суспільно-продукуючої функції. Навряд чи можна сподіватися, що суспільна трансформація сама собою приведе до такого їх якісного перетворення.

Тому зосередження суспільної уваги та концентрація відповідних зусиль на вирішенні даної проблеми набуває невідкладного характеру і стратегічного значення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося згідно з комплексними науковими проектами в межах науково-дослідних робіт, що проводились кафедрою політології та філософії Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України за темами "Аналіз політики регіональних владних структур" (державний реєстраційний номер 0102U001592) й "Оцінювання та аналіз політики регіональних органів влади" (державний реєстраційний номер 0104U000090), та кафедрою державної політики та управління політичними процесами Національної академії державного управління при Президентові України "Політико-управлінська культура державних службовців: стан і суперечності розвитку та шляхи адаптації до стандартів ЄС" (державний реєстраційний номер 0105 і 000839), виконаних у 2003-2006 рр., які входять до комплексного наукового проекту НАДУ "Державне управління та місцеве самоврядування".

Вибраний напрям дослідження узгоджується з науковими програмами та темами, що виконувались у Національній академії державного управління при Президентові України. Зокрема, тема дисертації пов’язана з науковим дослідженням "Соціальний розвиток і соціальна політика: основні проблеми і тенденції розвитку", а також з програмою "Україна – 2010" (в частині, що стосується функціонування політичної культури державних службовців у сучасних процесах державотворення в Україні).

Об’єкт дослідження – політико-управлінська еліта України.

Предмет дослідження – особливості становлення й розвитку політико-управлінської еліти України в умовах суспільної трансформації.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що необхідність урахування елітоутворюючих факторів у державотворчих процесах в Україні є об’єктивно вмотивованою. Зокрема, успішність розбудови ефективної державності в Україні багато в чому залежить від діяльності якісної, ефективно діючої політико-управлінської еліти, її своєчасного оновлення, формування механізмів її демократичного рекрутування, удосконалення політико-адміністративної взаємодії між центральною та регіональними елітами.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у визначенні особливостей становлення й розвитку політико-управлінської еліти України в умовах суспільної трансформації.

Для досягнення поставленої мети дисертантом вирішувалися наступні завдання дослідження:– 

проаналізувати сутність, соціально-історичний генезис, етапи і моделі елітоутворення;– 

виявити із застосуванням вітчизняної теорії “Універсального епохального циклу” фактори виникнення та становлення політико-управлінської еліти в сучасній Україні, а також дослідити їх вплив на розбудову політичної системи сучасної України; – 

систематизувати теоретико-методологічні основи формування кадрового потенціалу політико-управлінських елітних утворень, виробивши шляхи й критерії підвищення якості політико-управлінської еліти в умовах трансформації українського суспільства;– 

визначити чинники ефективної взаємодії політико-управлінської еліти і державного управління в українському суспільстві та окреслити теоретичні основи й практичні напрями оптимізації цієї взаємодії;– 

проаналізувати вплив регіоналізації на державотворчі процеси та формування сучасних регіональних політико-управлінських еліт України;– 

дослідити характер взаємодії центральної та регіональних політико-управлінських еліт України в умовах трансформаційних процесів на різних рівнях державного управління: макросоціальної взаємодії (політична еліта – бюрократія), мікросоціальному (політико-адміністративні команди) та міжособистісному (політичний діяч – державний службовець);– 

удосконалити концептуальні визначення понять "політична еліта" та "державне управління"; –

обґрунтувати критерії виокремлення понять "вищі керівні кадри" і "державне управління" та запропонувати змістовне їх наповнення для центральних і регіональних органів державної влади;– 

розробити практичні рекомендації щодо оптимізації діяльності політико-управлінської еліти України в контексті інституціональних змін політичної системи України та формування нової системи взаємовідносин інститутів держави і громадянського суспільства;– 

здійснити апробацію розроблених підходів в органах державної влади та місцевого самоврядування України.

Методи дослідження. У процесі дисертаційного дослідження використано цілісний комплекс взаємопов’язаних наукових методів, а саме: – 

загальнонаукові методи діалектики, що дозволили розкрити динаміку процесів, яка підлягають державному управлінню, забезпечили зв’язок науки з практикою, визначили місце та роль політико-управлінської еліти у становленні й розвитку Української держави;– 

логіко-історичний метод, який склав підґрунтя для дослідження ґенези політико-управлінської еліти як головного суб’єкта управлінських рішень і важливого чинника державотворення;– 

системно-аналітичний метод, що надав можливість застосування сучасних досягнень системології й новітніх концепцій нелінійності для дослідження політичних й управлінських явищ в сукупності їх соціальних зв’язків, загального й особливого в цілісній системі державного управління;– 

структурно-функціональний метод, за допомогою якого було досліджено причинно-наслідкові зв’язки соціально-історичного процесу виникнення, становлення та розвитку політико-управлінської еліти, її зв’язку з державним управлінням, з’ясувано організаційно-правову природу управлінських процесів, розкрито їх зміст та характер;– 

метод структурно-логічного моделювання, що дозволив спрогнозувати на основі системи чинників ефективність реалізації прийнятих політико-управлінською елітою державно-управлінських рішень;– 

метод контент-аналізу, застосований для вивчення нормативно-правової бази, який регулює діяльність політико-управлінської еліти, та документальної інформації, що циркулює в органах державного управління.

Дослідження передбачає прогностичність, імовірнісну передбачуваність наслідків упровадження в життя наукових підходів до діяльності політико-управлінської еліти України. Вибрана методологія дала змогу здійснити комплексний аналіз поставлених завдань, у результаті якого вперше отримані теоретичні та практичні висновки і рекомендації автора.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в комплексному науковому дослідженні феномену становлення й розвитку політико-управлінської еліти України в умовах суспільно-трансформаційної кризи, що дозволило запропонувати шляхи підвищення ефективності процесу прийняття управлінських рішень у період переходу від тоталітаризму до демократії.

У межах проведеного наукового дослідження в дисертації вперше у вітчизняній науці державного управління:– 

розроблено, обґрунтовано й апробовано серед управлінців-практиків концепцію державного управління з точки зору теорії політичного елітарізму; її застосування дозволить суттєво підвищити ефективність вироблення політико-управлінською елітою державно-політичних рішень в умовах переходу країни від тоталітаризму до демократії;– 

встановлено, що існуючі наукові тлумачення понять "політична еліта" та "вищі керівні кадри" є неоднозначними й такими, що змістовно перетинаються, а в деяких випадках поняття "політична еліта" повністю поглинає поняття "вищі керівні кадри", що унеможливлює їх природно-функціональне відокремлення;– 

використано, при аналізі становлення та розвитку політико-управлінської еліти в історії людської цивілізації вітчизняну концепцю "універсального епохального циклу";– 

з’ясовано, що політико-управлінські відносини мають багаторівневий характер і їх доцільно розглядати на макрогруповому рівні як відносини між політичною елітою та бюрократією, на мікрогруповому рівні – як відносини в політико-управлінських командах, на міжособистісному рівні – як стосунки між політичним діячем та державним службовцем. При цьому ключовим чинником є особистісний та професійний потенціал політичного діяча, особливо його управлінська компетентність.

Удосконалено:– 

висновок про зв’язок процесів державотворення з елітоутворенням, зокрема доведено, що в умовах суспільних трансформацій недооцінка заходів державного впливу на якість політико-управлінської еліти призводить до дисфункцій в суспільстві та негативних соціальних наслідків. Більше того, цей фактор суспільних реформ є однією з ключових умов державотворення; – 

модель взаємодії центральної та регіональної еліт та застосовано її для проектування структурно-функціональної організації органів державної влади, нормативно-правової регламентації та організаційно-методичного забезпечення професійної діяльності політичних діячів і державних службовців;– 

висновок щодо ключової ролі політико-управлінської еліти в державному управлінні та побудові демократичної держави. Зокрема, звернуто увагу на людському вимірі елітоутворюючих процесів, у центрі яких – імплементація ідей природних прав людини і суспільного договору в національному законодавстві, гармонізація прав людини-громадянина і колективних прав народу, політико-правове визначення еліти в контексті більш загального питання про співвідношення індивідуальних та колективних прав.

Дістали подальшого розвитку: – 

дослідження моделей функціонування політико-управлінської еліти сучасної України. Запропоновано, по-перше, вдосконалення нормативно-правової бази для регулювання політико-управлінських відносин; по-друге, корегування організаційних структур та посадових інструкцій у наявній політико-управлінської системі України; по-третє, поліпшення системи добору персоналу на політичні та управлінські посади в державі; по-четверте, шляхи розвитку професійної політико-управлінської культури політичних діячів і державних службовців; по-п’яте, делегування частини політичних та управлінських функцій партіям, громадським організація, органам місцевого самоврядування та іншим підструктурам громадянського суспільства; – 

концепція щодо залежності взаємовідносин між державою й елітою та відповідним політичним режимом, розкрито роль управлінських структур у цих процесах, необхідності переходу в українському державотворенні від тоталітарної моделі жорсткого, монолітного зв’язку між політичною та адміністративною підсистемами держави, за якого обидва рівні формуються шляхом бюрократичного просування, до гнучкого, динамічного зв’язку між політико-управлінською елітою та бюрократією, за якого політична еліта рекрутується не через адміністративні, а через виборчі механізми. Відповідно і професійне становлення політичних діячів відбувається насамперед не в лоні управлінської системи, а в умовах багатопартійної системи держави та громадянського суспільства. Якісна диференціація методів відбору кадрів на політичні та управлінські посади має сприяти покращанню якості політико-управлінської еліти;– 

аналіз історичного розвитку політико-управлінської еліти та державного управління в процесі розвитку державності, визначено етапи розвитку цього процесу на теренах України. Однак і сьогодні неврегульованими залишаються парламентсько-президентські відносини, не призупинено гіпертрофоване розростання управлінської системи, не досягнуто достатнього рівня відокремлення бізнесової сфери від політичної та управлінської; – 

система стимулювання саморозвитку політико-управлінських еліт, визначення заборон на певні стратегії взаємодії, що можуть спричинити загострення конфліктів, та їх суворе дотримання;– 

схеми організаційної структури політико-управлінської еліти, нормативно-правове регулювання взаємодії центральної та регіональної влади, що відтворюють взаємозв’язки різних ланок цілісної управлінської системи та передбачають створення стабільного і впливового центрального органу виконавчої влади;– 

використання поняття "ефективність" як основи характеристики оптимальної дії політико-управлінської еліти в Україні, аргументація того, що ефективність системи державного управління може бути досягнута лише шляхом узгодженого і пропорційного розвитку функціональної, адміністративно-організаційної, фінансово-економічної та регіональної структур політико-управлінської еліти;– 

визначення, що соціальною суттю механізму функціонування політико-управлінської еліти в умовах перехідного українського суспільства є вдосконалення процесів формування та регулювання діяльності інститутів взаємозв’язку громадянського суспільства й держави як основних каналів впливу громадян на органи державного управління, а також на часткову переорієнтацію останніх на реалізацію потреб розвитку громадянського суспільства. удосконалено модель політико-управлінської взаємодії між центральною та регіональними елітами та застосовано її для проектування структурно-функціональної організації органів державної влади, нормативно-правової регламентації та організаційно-методичного забезпечення професійної діяльності політичних діячів і державних службовців;

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що наукові узагальнення доведені до рівня конкретних пропозицій, що робить їх придатними для застосування у практиці державного будівництва сучасної України з метою прискорення процесів політичного реформування, активізації трансформації посттоталітарного українського суспільства в розвинуту демократичну державу. Основні наукові розробки можуть бути використані:– 

у діяльності суб’єктів законодавчої ініціативи, зокрема Президента України, народних депутатів України та Кабінету Міністрів України, при вдосконаленні законодавчої бази для регулювання відносин політико-управлінської еліти й суспільства, політичного керівництва та державного управління;– 

органами державної виконавчої влади для розробки нормативних актів та інструктивно-методичних матеріалів, спрямованих на вдосконалення взаємодії політичних й адміністративних підструктур; – 

управліннями внутрішньої політики обласних та районних державних адміністрацій, а також виконавчих комітетів міських рад при ухваленні рішень щодо вибору напрямів впливу на політичні процеси в суспільстві;– 

у навчальному процесі в системах підготовки професійних політологів, магістрів державного управління та в центрах підвищення кваліфікації державних службовців.

Наукові результати, отримані в ході дисертаційного дослідження, використані в роботі: Комітету з питань регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України – при розгляді питань, що стосуються дотримання народними депутатами України положень частини третьої статті першої Закону України "Про статус народного депутата України", основні принципи дисертаційного дослідження закладено також до нової редакції Закону України "Про статус народного депутата України", над якою працює Комітет (довідка про впровадження від 20.01.2007 р. № /7-20); Сумської обласної державної адміністрації – при розробці нової концепції державного управління розвитком політико-управлінської еліти, виробленні та реалізації регіональної політики у взаємовідносинах влади й громадськості (довідка про впровадження від 27.10.2006 р. № 01-15/2566); Луганської обласної ради – при підготовці положень "Про упорядкування структури обласної ради" і "Про підготовку пропозицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів державної влади" (довідка про впровадження від 23.10.2006 р. № 1/13-1558); Московської районної ради м. Харкова – в роботі з депутатським корпусом району (довідка про впровадження від 28.08.2006 р. № 2167); Полтавської обласної ради – в розробці заходів щодо підвищення кваліфікації депутатів різного рівня (довідка про впровадження від 30.01.2007 р. № 01-34/76); Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України – при підготовці й викладанні курсу "Державна політика: механізми та аналіз впровадження" (акт про впровадження від 28.08.2006 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею. Висновки та результати, в тому числі й ті, що характеризують наукову новизну, сформульовані й отримані автором особисто. У дисертації не використовувалися ідеї та розробки, які належать співавторам.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення й практичні результати дисертаційного дослідження доповідалися й обговорювалися на наукових конгресах, конференціях, симпозіумах, читаннях, семінарах. Це, зокрема: міжнародні науково-практичні конференції "Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління" (м. Київ, травень 2004 р.), "Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державотворення" (м. Київ, травень 2005 р.), "Проблеми трансформації системи державного управління в умовах політичної реформи в Україні" (м. Київ, травень 2006 р.); ІІІ – VІ міжнародні наукові конгреси "Державне управління та місцеве самоврядування" (м. Харків, 2003-2006 рр.); науково-практичні конференції "Політична реформа як засіб демократизації українського суспільства" (м. Харків, 2003 р.) та "Актуальні проблеми державного управління та місцевого самоврядування: сучасний стан та перспективи розвитку" (м. Одеса, жовтень 2005 р.) та ін.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено в одній індивідуальній (загальним обсягом 14,64 обл.-вид. арк.) Крім того, основні ідеї та результати дослідження викладено в 29 публікаціях у наукових спеціалізованих виданнях і тезах виступів на наукових конференціях, з яких 22 статті опубліковано в наукових фахових виданнях (загальним обсягом 9,1 обл.-вид. арк.). Протягом 2003-2006 рр. вийшли друком матеріали і тези конференцій (12 публікацій) за темою дисертації загальним обсягом 5,6 обл.-вид. арк.

Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг роботи – 427 сторінок, з яких 385 сторінок основного тексту. Список використаних джерел містить 383 найменування, з них іноземною мовою – 24.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкриваються наукова новизна, практичне значення отриманих результатів, наведено дані щодо їх упровадження і апробацію.

У першому розділі – "Становлення та розвиток політико-управлінської еліти в історії політичної думки" – розкривається сутність проблем становлення та розвитку політико-управлінської еліти в історичному процесі.

Здійснено аналіз основних понять дослідження. Так, теорії еліт пройшли тривалий шлях розвитку. Слово "еліта" походить від латинського eligere і французького йlite – кращий, добірний, обраний. Цей термін використовували в генетиці та насінництві для позначення кращих сортів рослинництва. Починаючи з ХVІІ ст. слово "еліта" застосовували для позначення товарів найвищої якості, а потім – і відносно "обраних людей", насамперед вищої знаті. Проте до ХІХ ст. поняття "еліта" не мало широкого застосування в суспільних науках. Наукова концепція теорії еліти сформувалась у в другій половині ХІХ ст., коли у зв’язку з особливостями розвитку політичного життя настав період критичної переоцінки форм правління. Концепції еліт та погляди, які стосуються поняття "еліта", сягають витоків суспільно-політичного мислення.

На всіх історичних етапах розвитку людства виділялися привілейовані меншості, соціальні спільності, які були панівними в суспільстві. Характерна ознака такої соціальної спільності – безпосередня участь у прийнятті й реалізації важливих рішень. З точки зору російської дослідниці О. Гаман-Голутвіної, в сучасній науковій літературі склалися три головних підходи щодо трактування поняття "політична еліта", а саме: – 

позиційний, який встановлює ступінь політичного впливу тієї чи іншої особи, виходячи з позиції в системі влади (до еліти, відповідно до такого підходу, належать, передусім, члени уряду, парламенту та ін.); – 

репутаційний, заснований на виявленні рейтингу політика завдяки експертним оцінкам; – 

природжений або такий, що базується на уроджених здібностях політика до прийняття стратегічних (політичних) рішень.

Найбільше поширення в науковій літературі отримав третій підхід, згідно з яким до політичної еліти належать особи, які приймають стратегічно важливі рішення в управлінні суспільством. Таким чином, політична еліта здійснює, насамперед, політичне управління суспільством. Тому політичне управління є найбільш суттєвою функцією політичної еліти. У своїй сукупності політична еліта забезпечує цілісність влади в суспільстві. Саме ця особливість робить необхідним виділення політико-управлінської діяльності як самостійної функції політичної еліти.

У контексті наведеної проблематики нас цікавитиме визначення поняття "політико-управлінська еліта", її особливі якості та ступінь сформованості. Для посттоталітарних суспільств дослідження явищ політико-управлінської еліти є вкрай важливими. В умовах державного соціалізму партійна та державна бюрократії монополізували доступ до ресурсів влади і розподілу власності, права на прийняття стратегічних рішень, участі у прийнятті й виконанні рішень, пов’язаних з використанням державної влади чи впливом на неї.

На наш погляд, найбільш змістовною дефініцією терміна "політико-управлінська еліта" є така: це чиновники вищої ланки, які володіють формальною владою в організаціях та інститутах, займаються політичним управлінням і встановлюють правила організації життя в суспільстві.

Отже, сучасна політична наука висунула багато різних, часто протилежних за теоретичним підґрунтям інтерпретацій поняття політичної еліти. Визначено основні напрями обґрунтування феномену еліти: ірраціональний (підхід, що застосовується у філософських науках), харизматичний, біологічний, психологічний, технократичний та історичний. Однак практично всі дослідники під елітою розуміють порівняно невеликі групи вибраних осіб, яким або притаманні сильна воля та просторі знання, або вони обіймають керівне становище в політичній, економічній, військовій чи духовній сферах, чи поєднують обидві риси. Це групи, що, як правило, мають вищий соціальний статус, певну єдність інтересів і цілей, а також чималі офіційні повноваження, можуть контролювати діяльність ключових інститутів суспільства.

Аналіз генезису, етапів і моделей елітоутворення нами здійснено в рамках соціально-циклічної парадигми суспільно-історичного розвитку. Зокрема, суспільні зміни розглянуто в контексті соцієтальних (загальносистемних) процесів, станів і властивостей. Останні реалізуються в рамках єдиного соціально-історичного циклу. Інтегруючий же результат цих змін віддзеркалює соцієтальна психіка. Під соцієтальною психікою, на думку Е. Афоніна і О.Донченко, слід розуміти найбільш інтегральні, узагальнюючі характеристики суспільних процесів, станів, властивостей – свого роду колективний словник історико-культурної спадщини суспільства.

Суспільство як суб’єкт історії цивілізації проходить у своєму розвитку кілька епохальних циклів, кожний з яких складається з 2-х нормативних історичних періодів і 2-х перехідних (транзитивних) станів.

Перший нормативний період – "інволюція". Історичну специфіку цього періоду складає формування смислу подальшого суспільного розвитку, яке ґрунтується на засвоєнні якостей, набутих суспільством під час революції. Для інволюційного стану характерне згортання соціальних процесів у просторі, спрощення соціальної структури і традиціоналізм. Таке суспільство має "закритий" характер. Механізмом, що забезпечує стабільність його розвитку, є солідарність як чуттєвий прояв єднання людей.

Другий нормативний період – "еволюція" – є своєрідною контраверсією до інволюції. Історичною специфікою еволюції є так би мовити модернізація традиційного суспільства. Вона супроводжується розгортанням соціальних процесів у просторі, ускладненням соціальної структури тощо. При цьому суспільна рівновага підтримується інноваційною та комунікативною активністю. Джерелом інноваційної активності стає момент розкріпачення індивіда і посилення його предметно-когнітивного компонента в психологічній структурі особистості.

Нормативні періоди в історії суспільства чергуються його перехідними станами, коли трансформуються структура соціуму та основні соціально-політичні інститути суспільства, в тому числі такий важливий чинник державотворення, як політико-управлінська еліта.

Перехідні (транзитивні) стани суспільного розвитку – "революція" та "коеволюція" – характеризуються певною руйнацією суспільних інститутів і протилежними, за направленістю, векторами суспільних змін. Наприклад, "революція" закономірно веде до "інволюції" і, відповідно, до відтворення традиційного характеру суспільних інститутів. "Коеволюція", будучи фазовим переходом від "інволюції" до "еволюції", навпаки, руйнує традиційний характер суспільних інститутів, надаючи їм рис інноваційності. До того ж, цей перехід реалізується виключно в рамках одного епохального циклу і тому він змінює тільки полярність соцієтальних ознак якостей. "Революція" – це перехід, що поєднує в собі зміну напряму суспільного розвитку із зміною якісних характеристик суспільства. Цей процес водночас пов’язаний із радикальною зміною соцієтальних характеристик. "Революція" немовби "узагальнює" результати розвитку суспільства протягом усього епохального циклу і відкриває новий (таблиця).

Таблиця

Особливості розвитку політичних інституцій та політико-управлінських еліт у різних циклах суспільного розвитку

Фази циклу

суспільного розвитку | Політичні інститути | Політико-управлінська еліта

Революція–перехідний, кризовий, анормний (флуктуаційний) стан набуття суспільством нових якісних ознак. | "Війна всіх проти всіх". Становлення нових політичних інститутів за рахунок інших (приклад – секуляри-зація). | Виникнення/оновлен-ня політико-управлінської еліти.

Інволюція –стабільний розвиток, забезпечений механізмом солідарності та статичною соціальною нормою. | Для політичної системи характерна впорядкованість на основі принципу монізму.

Політична система набуває закритого характеру. | Період соціалізації поколінь.

Ієрархія бюрократії. Підпорядкованість центру, тощо.

Коеволюція– перехідний кризовий, анормний період (флуктуаційний) стан зміни вектору суспільного розвитку. | Реформування політичних інститутів. Зростання основ громадянськості. Утвердження плюралістичної моделі управління. | Посилення інноваційності політичного процесу. Персоніфікація еліти.

Посилення ролі лідерів у політичному житті.

Еволюція–сталий розвиток забеспечений механімом консенсуса та динамічною соціальною нормою. | Свобода вибору. Консенсусна модель у прийнятті управлінських рішень. | Стабільність політико-управлінської еліти, її демократична рекрутизація.

Політичний плюралізм

Однак уже і в такому вигляді вона, на наш погляд, у цілому підтверджує правильність запропонованої концепції історичного розвитку, що може стати теоретичною підставою для розробки нових методологічних підходів у системі наук про суспільство.

У другому розділі – "Теоретико-методологічні підходи до вивчення політико-управлінської еліти" – визначаються основні категорії елітологіїї. Термін "еліта" був використаний для позначення вищих соціальних груп у системі соціальної ієрархії укладачами Оксфордського словника в 1823 р. Проте це поняття тоді не знайшло великого поширення в суспільних науках. Тільки на зламі XIX-XX ст. В. Парето, Г. Моска та Р. Міхельсу вдалося більш предметно і конкретно сформулювати науково-філософську концепцію еліти.

Що ж таке еліта? Як уже відзначалося, в теоріях учених-елітологів відсутня одностайна думка щодо трактування цього терміна, навпаки, в них можна знайти цілу низку суджень, які часом спростовують одне одного. Схоже, що елітологи сходяться лише в одному – в постулюванні об’єктивної реальності елітних верств і їхньої життєвої необхідності для суспільства. В усіх інших аспектах між ними більше розбіжностей, ніж згоди. Якщо підсумовувати основні значення, в яких цей термін вживається філософами, соціологами і політологами, то вийде досить різноманітна картина.

Елітні верстви й відповідні владно-управлінські структури існують, як відзначалося вище, об’єктивно і є результатом природно-історичного розвитку економічних і соціально-політичних відносин. Еліта – об’єктивно існуючий і необхідний елемент суспільного буття, хоча вона може і не являти собою якогось організованого моноліту. Це неофіційно сформована спільність, не "клуб з постійним членством і фіксованим складом", а певна, визнана соціальна верства, що заохочується суспільством, підготовлених, добре обізнаних і розуміючих один одного людей, які мають високий соціальний статус і відповідні повноваження, а значить, і реальну можливість вирішального впливу на більшість владних інститутів, соціально-політичних і економічних формувань. Відрізняючись духовною спільністю, ці люди постійно спілкуються між собою, погоджують свої дії, працюють у багатьох офіційних і неофіційних владно-управлінських, комерційно-банківських і виробничих структурах.

Еліта характеризується інституціоналізованістю в тому, що її соціальна значимість, функції, авторитет формуються не одноразово, а передаються з покоління в покоління; вищим соціальним станом її членів; максимально можливими владними повноваженнями і збігом докорінних цілей, інтересів та орієнтації; груповим мисленням, спільністю волі й духовно-моральних якостей; односпрямованістю вектора кар’єрних устремлінь; часто подібністю віросповідання. Взаєморозуміння й атмосфера довірливості підкріплюються членством у закритих клубах і різних асоціаціях, вихованням у престижних коледжах та університетах, спільним відпочинком. Спілкування в неформальних умовах зміцнює внутрішньоелітні відносини, формує в елітних верствах атмосферу своєрідної спаяності, почуття належності до касти обраних, виховує групову свідомість. Нарешті еліту можна розглядати як носія органічної сукупності певних політичних, економічних, етичних, психологічних, моральних зв’язків і відносин, причому як горизонтальної та вертикальної, так і тимчасової спрямованості.

Еліта, таким чином, уявляється не як плоске, двомірне, а як складне багатомірне соціальне формування. Горизонтальна інтеграція забезпечує єдність дій та об’єднання політиків і керівників одного рівня, вертикальна – зв’язок нижчих базисних груп з вищими елітними групами і навпаки, час додає вищим верствам стабільності і справжньої елітності. "Короткострокові групи", навіть якщо вони працюють у межах кількох років чи одного покоління, не можуть досягти у своєму розвитку рівня еліти в її повному розумінні. З огляду на це, не всяка правляча "верхівка", особливо в періоди швидких змін і трансформацій, може називатися елітою. Саме в даному контексті можна говорити про те, що в сучасній Україні еліта в повному значенні цього слова ще не сформувалася (хоча певна верства і виконує функції еліти), для цього необхідний певний час і величезні зусилля.

Проблема співвідношення понять "еліта" і "клас" перебуває в центрі полеміки вчених, що визнає більшість сучасних елітологів. Більше того, багато з них вважають, що "історично теорії еліти розвивалися як реакція на марксистську теорію класів", хоча при цьому обмовляється, що з часом деякі елітаристи стали "ставитися до поняття класу з більшою терпимістю" (Р. Мартін).

Ще більш відверто висловлюються американські соціологи К. Прюіт і А. Стоун. "Елітарні теорії перебувають у конфлікті з марксистською ідеєю класової боротьби, – заявляють вони. – Якщо "Маніфест Комуністичної партії" проголошує, що історія суспільств, які існували дотепер, була історією боротьби класів, то кредо елітаристів полягає в тому, що історія даних суспільств була історією боротьби еліт. Нееліти є пасивними спостерігачами в цій боротьбі". Елітаристи, відзначають американські соціологи Дж. Корветарис і Б. Добратц, "усіма силами прагнуть спростувати марксистську тезу про те, що правлячий клас – це власники засобів виробництва, стверджуючи, що еліта – це продукт суто політичних відносин".

Як відзначає російський дослідник Г. Ашин, поняття "еліта", на думку багатьох елітаристів, малооб’єктивне, невиразне, цей термін обтяжений своєю етимологією, що змушує імпліцитно припускати наявність "кращих", "обраних" людей, якими звичайно і проголошуються можновладці, то чи не краще взагалі відмовитися від цього терміна. Тим більше, що його часто трактують як безкласове поняття, альтернативу класовій диференціації. Останній підхід явно спрямований на підміну розподілу суспільства на великі групи людей залежно від їхнього ставлення до засобів виробництва дихотомією "еліта – маса", що базується на різному доступі людей до влади – ознаці похідній, яка випливає із соціально-класової диференціації, і аж ніяк не породжує її.

На нашу думку, набагато логічніше було б використовувати поняття еліти не як альтернативу класової диференціації, а навпаки, для позначення її сторони і моменту.

Тим більше, що багато хто з елітологів виступають проти ототожнення її з правлячим класом. Хоча теорії В. Парето та Г. Моски і були явно спрямовані проти марксизму, функціоналісти часто пишуть про "сліди марксистського впливу" у працях класиків елітаризму і закликають "до кінця" звільнитися від цього вантажу. Вони не забувають, що Г. Моска, маючи на увазі еліту, вживав термін "правлячий клас", а В. Парето схвально відзивався про теорію класів і класової боротьби. Як уже відзначалося вище, на політичному просторі діють гравці, які володіють політичним капіталом і перебувають усередині державної корпорації, будучи її інсайдерами. Ці гравці і складають політичний клас. До нього входять люди, які професійно займаються політикою. Політичний клас є правлячим, оскільки він займається управлінням і розпоряджається ресурсами влади. В українській мові терміни "правлячий" і "управляючий" не тотожні один одному і мають різне значеннєве навантаження. Коли говорять про правлячий клас, мається на увазі, що членам цього класу належить влада.

Називаючи цей клас управляючим, підкреслимо, що люди, які займаються управлінням, не обов’язково мають владу, що може належати і комусь іншому. Співвідношення між поняттями "правлячий" та "управляючий" клас подібно співвідношенню термінів "власник" і "менеджер", перші є реальними володарями, що можуть, однак, залишатися і поза процесу. Управляючі не є власниками і, виконуючи функції управління та контролю, діють за дорученням власників.

У третьому розділі – "Роль політико-управлінської еліти в державотворчих процесах" – системно аналізується зміст управлінської сутності політико-управлінської еліти. Ліквідація рудиментів радянської політичної системи й планової економіки призвела до значного розширення анархічних і корумпованих проявів у житті суспільства. Тотальна тінізація економіки, розвал національного виробництва, заміщення вітчизняних товарів імпортними, міжнародна фінансова залежність посилювали кризову ситуацію не лише в економіці, але й у сфері державного управління, всі складові механізму якої були суттєво ослаблені.

Останнє пов’язувалося з прагненням зруйнувати тоталітарну систему. Було віддано забуттю просту істина, що без сильної державної влади неможливо забезпечити стабільності суспільства й демократичного вектора його розвитку. За даних умов став зводитися до мінімуму позитивний вплив держави на соціальні процеси. У політико-управлінській еліті запанувало ліберальне уявлення про державу як нічного сторожа, який найменшою мірою має впливати на соціальні та економічні процеси. Ця позиція значно ускладнила становлення нових демократичних інститутів у сфері управління, оскільки передбачалось, що демократія не вимагає розгалуженого і могутнього апарату управління. Проте саме з сильною державою з розвиненою управлінською структурою, спрямованою на комплексну реалізацію потреб більшості громадян у суспільстві, пов’язано формування і зміцнення демократичних інститутів.

У становленні нових управлінських структур ситуація ускладнювалася також тим, що Україна, як і більшість країн колишнього СРСР, не мала тривалого досвіду самостійного розвитку в рамках національно-територіальних утворень. Нерозвиненість політичних систем, інститутів влади, політичних партій, відсутність деяких інших атрибутів влади призводили до великих складнощів на початковому етапі становлення державності й структур управління. Не можна забувати про те, що в незалежних новоутворених державах склався і функціонував фактично той же державний устрій, існували кордони, внутрішній територіальний поділ, що був успадкований від СРСР. Тому аж до 1996 р. найгостріше стояло питання про форму правління, систему, структуру, порядок формування, функції та повноваження гілок влади. Йшов пошук переходу від закритих до демократичних механізмів управління. Відкритість в управлінні передбачала, передусім, велику прозорість в ухваленні політичних рішень, активізацію механізму зворотного зв’язку, підконтрольність інститутам громадянського суспільства.

Питання про необхідність та значущість політико-управлінської еліти в політичному житті суспільства є найбільш актуальним для вітчизняної політологічної думки та практики. В тоталітарній свідомості міцно закріпилася думка, що державою може