КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КРАВЧУК ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 94 (437) „1918/1929”

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА

ЧЕХОСЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ.

1918-1929 РР.

Спеціальність 07.00.02 – всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Вінницького державного педагогічного університету імені М.Коцюбинського

Науковий керівник доктор історичних наук, професор Поп Юрій Іванович, завідуючий кафедрою всесвітньої історії Вінницького державного педагогічного університету імені М.Коцюбинського

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Вовканич Іван Іванович, декан факультету міжнародних відносин, завідувач кафедри країнознавства та міжнародного туризму Закарпатського державного університету

кандидат історичних наук, доцент Мотрук Світлана Миколаївна, доцент кафедри історії слов’ян Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться 8 жовтня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.01 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 4 вересня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук Казакевич Г.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, списку використаних джерел і літератури (697 позицій) і 11 додатків. Загальний обсяг дисертації становить 281 сторінку, обсяг основного змісту роботи – 193 сторінки.

Актуальність теми. Історичний досвід неодноразово доводив важливість національного чинника в розвитку суспільства. Це стосується й України, де живуть представники понад 130 національностей. Громадяни, які не належать до етнічної української нації, становлять 22, 2 % (більше 10, 5 млн. осіб) населення. З метою проведення ефективної національної політики в сучасній Україні необхідно враховувати історичний досвід різних держав. У цьому контексті інтерес викликають країни Центрально-Східної Європи міжвоєнного періоду, де етнічні напруження становили найвиразнішу внутрішню проблему й, зокрема, Чехословацька республіка. Це, з одного боку, була найбільш демократична держава регіону, а з іншого – найбільш національно неоднорідна, де мешкали дві нації – чехи і словаки – й національні меншини. Державотворчою основою ЧСР офіційно вважалася „чехословацька нація”. Вона об’єднувала чехів і словаків, налічувала 65, 50 % населення країни. Політичний зміст концепції „чехословацької нації” було сформульовано Т. Г. Масариком і Е. Бенешом, які прагнули за її допомогою створити міцну єдину державу чехів і словаків. Завдяки політичному досвіду, суттєвим економічним позиціям, кількісному складу та іншим чинникам, представники чеської нації зайняли провідні позиції в державі. Словаки офіційно вважалися частиною державотворчої „чехословацької нації”, але опинилися в ролі „молодшого” брата. Це, а також неточне формулювання концепції „чехословацької нації”, що уможливлювало її етнічне розуміння, викликало незадоволення словацьких політиків. Вони поділилися на прихильників концепції „чехословацької нації” зі збереженням унітарного державного устрою при певній децентралізації управління та прибічників самобутності словацької нації, що в державно-правовій сфері мало бути закріплено наданням політичної автономії Словаччині. Питання Словаччини з адміністративного, економічного і культурного напрямків діяльності уряду ЧСР перетворилося на політичну проблему.

Громадяни ЧСР, які не належали до чеської або словацької нації, офіційно розглядались як національні меншини (34, 50 % населення). Політичні діячі найбільших національних меншин (німецької, угорської, польської) не погоджувалися з їх включенням до складу ЧСР, були незадоволені обмеженням своїх позицій в сфері економіки. Лише одна меншина – русини Закарпаття – виявили бажання перебувати в складі ЧСР, стали її державотворчим елементом. Однак, навіть у їх випадку, відкладення урядом ЧСР терміну запровадження автономії краю, призвело до напруженості відносин лідерів русинів з чеською елітою. У комплексі все вищезазначене призвело до виникнення питання національних меншин в ЧСР.

Отже, виникнення ЧСР повністю задовольнило представників однієї нації – чеської, що й домінувала в державі, її розвиток забезпечували всі напрямки внутрішньої політики держави. Виникнення національного питання, що було пов’язано із силовим включенням територій національних меншин до складу ЧСР, переходом Словацької народної партії на автономістські позиції (1919 – 1921 р.) вимагало від державних структур ЧСР особливої уваги до зазначених проблем у комплексі з регулюванням питань економічного й культурного становища словаків і національних меншин. Таким чином, національна політика першої республіки полягала у ставленні її владних структур до словаків та представників національних меншин.

Наукова значимість дослідження також полягає в тому, що в міжвоєнний період у складі ЧСР перебував сучасний український регіон – Закарпаття. А відтак, вивчення національної політики Чехословаччини допоможе повніше дослідити її вплив на розвиток названого краю.

Об’єктом дослідження є національна політика органів влади Чехословаччини у 1918 – 1929 рр.

Предметом дослідження є головні напрямки політики владних структур ЧСР щодо словаків і національних меншин в державно-правовій, економічній та освітній сферах у 1918 – 1929 рр.

Зв’язок роботи з науковими темами, програмами, планами. Дисертаційне дослідження узгоджене з плановою темою кафедри всесвітньої історії Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського – „Актуальні проблеми всесвітньої історії”. Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського 26 грудня 2002 р., протокол № 5.

Мета дисертаційного дослідження – комплексно, на основі узагальнення і критичного осмислення доступних джерел і матеріалів розкрити процес реалізації головних напрямків національної політики ЧСР в 1918 – 1929 рр.

Для вирішення цієї мети дисертант сформулював наступні завдання:–

проаналізувати стан наукового дослідження і джерельну базу проблеми;–

виявити основні складові процесу створення національної держави чехів і словаків;–

дослідити політику ЧСР щодо національних меншин у 1918 – 1919 рр.;–

висвітлити конституційні основи національної політики;–

розкрити особливості політики ЧСР щодо словаків і національних меншин в 1920 – 1925 рр.;–

розглянути національний вимір політичної кризи 1925 – 1926 рр., процес утворення уряду міжнаціональної коаліції;–

з’ясувати вплив внутрішніх реформ ЧСР 1927 – 1929 рр. на становище її національних спільнот і виявити головні причини розпаду уряду міжнаціональної коаліції.

Хронологічні рамки дисертаційної роботи охоплюють 1918–1929 рр. Нижньою межею дослідження є жовтень 1918 р., коли розпочався процес становлення багатонаціональної чехословацької держави. Верхньою межею дослідження є 1929 р. Це пов’язано з розпадом уряду міжнаціональної коаліції, що засвідчило недостатню міцність економічної основи національного примирення правих партій, погіршило відносини чехословацьких проурядових партій з Глінковою словацькою народною партією. З її виходом зі складу коаліції уряди ЧСР вже не мали підтримки більшості виборців Словаччини. 1929 р. також став початком „Великої депресії”. Вона докорінно змінила не тільки економічну, але й національно-політичну ситуацію в ЧСР. Криза негативно вплинула на розвиток Словаччини та Закарпаття, погіршила економічний стан меншин, що сприяло зростанню націоналістичних настроїв і, в підсумку, загальмувало процес врегулювання національних суперечностей.

Територіальні межі дослідження охоплюють терени сучасної Чеської Республіки, Словацької Республіки, Закарпатської області України. Чехія, Словаччина, а також Закарпаття (під назвою Підкарпатська Русь) входили до складу міжвоєнної ЧСР. Для позначення корінного східнослов’янського населення Закарпаття автор використовує їх офіційну в ЧСР назву – русини, під якою законодавці названої держави розуміли частину українського народу.

Методологічною основою роботи є загальні науково-дослідницькі принципи історизму, науковості (системності) і об’єктивності. Багатоплановість теми дослідження обумовила використання, переважно, проблемно-хронологічного підходу, за яким основна увагу приділялась послідовному висвітленню провідних тенденцій національної політики ЧСР в періоди діяльності урядових коаліцій. Аналіз джерел, подій і явищ здійснювався на основі історико-статистичного, економічного, порівняльно-історичного методів дослідження. Під час їх використання застосовувались такі логічні прийоми як аналіз, синтез та порівняння.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що вона є першою спробою в сучасній історіографії постановки та розробки актуальної проблеми національної політики Чехословацької республіки в 1918 – 1929 рр., яка не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення. В дисертації проаналізовано історіографію національної політики Чехословаччини, частину джерел з архівів Чеської Республіки та України вперше введено до наукового обігу. Комплексно висвітлено головні напрямки політики ЧСР щодо словаків і національних меншин, її еволюцію в 1918 – 1929 рр. Уточнено особливості політики ЧСР щодо її окремих національних спільнот у державно-правовій, економічній і культурній сферах. Наведено узагальнені дані державних видатків у Словаччині та Закарпатті, які були вищими, ніж податкові надходження з цих регіонів. Поглиблено знання про вплив діяльності міжнаціональної коаліції на розвиток національних спільнот ЧСР в 1926 – 1929 рр. Виявлено причини нестабільності національного примирення в другій половині 1920-х рр.

Практичне значення результатів дослідження полягає в можливості їх використання для подальшої розробки історії першої ЧСР, при викладанні відповідних тем з історії слов’янських народів, історії Закарпаття, підготовці окремих розділів підручників та навчально-методичних матеріалів, відповідного спецкурсу. Емпіричний матеріал дисертаційної роботи, що показує досвід державного регулювання національних відносин у ЧСР, може бути враховано в процесі розробки теоретичної концепції і практичної реалізації національної політики в сучасній Україні.

Апробація результатів дослідження здійснена на міжнародних наукових конференціях „Історична наука: проблеми розвитку” (Луганськ, 2002 р.), „Національно-державне відродження слов’янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя” (Тернопіль, 2003 р.), у матеріалах всеукраїнських наукових конференцій „Національна інтелігенція в історії та культурі України в ХХ – ХХІ ст.” (Вінниця, 2004 р.), „Регіональна історія та культура в українському та східноєвропейському контексті” (Ніжин, 2004 р.), звітних наукових конференціях викладачів та аспірантів Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського (Вінниця, 2003, 2004, 2005).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі дисертації „Національна політика Чехословаччини 1918–1929 рр. в наукових дослідженнях і джерелах” висвітлено історіографію проблеми та документальну базу роботи.

У підрозділі 1.1 „Аналіз наукових досліджень національної політики Чехословаччини” внесок дослідників у вивчення проблеми поділено на дві групи. Перша з них об’єднує праці про ставлення державних структур ЧСР до словаків. Відзначено, що дослідження зазначеної теми в міжвоєнній Чехословаччині характеризується накопиченням матеріалу і, загалом, ідеалізацією політики ЧСР щодо словаків (М. Годжа, І. Дерер, К. Калал, І. Карваш, А. Колісек, Ф. Пероутка, Й. Плугарж, Е. Собота Hodћa M. Federacia v Strednej Europe a inй љъdie. – Bratislava, 1997; Dйrer I. Slovensko va po тom. – Bratislava, 1924; Kбlal K. Slovensko, zeme budoucnosti. – Praha, 1919; Karvaљ I. Sjednocenн vэrobnнch podmнnek vнch иeskэch a na Slovensku. – Praha, 1933; Peroutka F. Budovбnн stбtu. I – II (1918 – 1919).– Praha, 2003; Pluhaш J. Souиasnй politickй pomмry na Slovensku. – Praha, 1922; Sobota E. Republika nбrodnн ин nбrodnostni? – Praha, 1929., A. Штефанек та ін.). Історики соціалістичної Чехословаччини наголошували на дискримінації словаків у першій республіці на основі „буржуазної ідеології” „чехословакізму” (чеські науковці Я. Галандауер, А. Гаянова, С. Матоушек, словацькі – М. Гронський, Й. Дюріш, Ю. Крамер, В. Кулішек, Л. Ліптак, Л. Ліпшер, C. Фалтян Galandauer J. Vznik Иeskoslovenske republiky 1918. Programэ, proektэ, perspektivэ. – Praha, 1988; Kramer J. Slovenskй autonomistickй hnutie v1918. – 1929. – Bratislava, 1962; Liptбk L. Slovensko v 20. storoин. – Bratislava, 1968; Lipscher L. Kэvinu politickej sprбvy na Slovensku v1918 – 1938. – Bratislava, 1966; Falt’an S. Slovenska otaska v Иeskoslovensku. – Bratislava, 1968. та ін.). Сучасні дослідники прагнуть до об’єктивної оцінки політики ЧСР щодо словаків. На її позитивних (завершення процесу формування словацької нації, модернізація Словаччини) і негативних (економічні негаразди, кадрова проблема та ін.) наслідках наголошують чеські вчені М. Йогн, Я. Ріхлік, словацькі – Л. Галлон, М. С. Дюріца, Д. Ковач, А. Спіес та ін. John M. Иechoslovakismus a ИSR. 1914 – 1938. – Praha, 1994; Rychlнk J. Иeљi a Slovбci ve 20 stoletн. Иesko – slovenskй vztahy 1914 – 1945. – Bratislava, 1997; Hallon L. Industrializбcia Slovenska 1918 – 1938 (Rozvoj alebo ъpadok?). – Bratislava, 1995; Durica M. S. Dejiny Slovenska б Slovбkov. – Bratislava, 1996; Kovби D. Dejiny Slovenska. – Praha, 1998..

Історики країн Заходу неоднозначно висвітлювали політику ЧСР щодо словаків. Так, Р. В. Сетон-Ватсон і В. Веллек, позитивно оцінювали процеси модернізації словацького суспільства у 1918 – 1939 рр. Централізм уряду ЧСР критикували П. Буріан, К. Ньюмен, А. Дж. Тейлор, та ін. Водночас, Ф. Сейбт слушно визначив становище Словаччини в складі ЧСР як регіону розвитку Seton-Watson R.W. A History of the Czechs and Slovaks. – London: New – York: Melbourn, 1943; Wallace W. V. Czechoslovakia. – London – Tonbridge, 1976; Seibt F. Nмmecko a Иeљi. Dмjiny jednoho sousedstvн uprostшed Europy. – Praha, 1996..

Заідеологізованість в оцінці політики ЧСР щодо словаків притаманна радянській історіографії міжвоєнного періоду (Д. Мануїльський, П. Райман, І. Лєвін, І. Трайнін, Г. Піддубний) та повоєнних часів (російські історики – О. Клеванський, М. Кузьмін, Я. Шмераль, Є. Фірсов, українські дослідники – І. Дзюбко, В. Куплевахський, І. Мельникова, В. Місюра, М. Небесник та ін.). Вони критикували ідеологію „чехословацької нації”, стверджували, що вона слугувала засобом пригнічення словаків чеською буржуазією.

У сучасній українській історіографії політика щодо словаків проаналізована в контексті досліджень про утворення ЧСР (І. Гранчак, Ю. Поп), чесько-словацькі відносини (М. Кріль), словацький автономістський рух (І.Шніцер), узагальнюючих праць з історії слов’ян (С.Віднянський, В. Половець, Є. Пугач, П. Федорчак, В. Яровий). Історики відзначили позитивні наслідки створення держави чехів і словаків (звільнення від національного гноблення, початок формування демократичної політичної культури, розвиток освіти) і негативні (централізм ЧСР, економічні прорахунки).

Аналогічна концепція історії словаків у складі ЧСР відображена в працях сучасних російських вчених про долю центральноєвропейських народів у міжвоєнний період (В. Виноградов, Я. Шимов), в узагальнюючих працях з історії чехів і словаків у 1918 – 1939 рр. (О. Серапіонова Чехия и Словакия в ХХ в.: Очерки истории: В 2 кн. – М., 2005. – Кн. 1., Є. Фірсов История южных и западных славян: В 2 – х т. – М.,1998. – Т. 2.).

Другу групу праць із теми дисертації становлять дослідження про політику ЧСР щодо національних меншин у 1918–1929 рр.

Чеські історики міжвоєнного періоду здійснили загальну характеристику політики ЧСР щодо меншин і розкрили її окремі складові. Зокрема, прагнення керівництва Чехословаччини налагодити співпрацю із судетськими німцями показали Я. Опоченський, Ф. Пероутка, виваженість і об’єктивність Т. Г. Масарика у ставленні до українського питання – О. І. Бочковський, міжнародні гарантії захисту прав меншин ЧСР – В. Перек, Й. Хмеларж Бочковський О. І. Т. Г. Масарик: Національна проблема та українське питання (Спроба характеристики та інтерпретація). – Подєбради, 1930; Perek V. Ochrana menљin nбrodnostnнch dle mнrovэch smluv a skuteиnй pomмry vљн republice. – Praha, 1922; Chmelaш J. Evropskй menљiny ve svэch organisacнch. – Praha, 1933., мовне законодавство – К. Лаштовка, З. Пєшка та ін. На здобутках уряду ЧСР у Закарпатті акцентували увагу К. Кадлец, Я. Нечас, Л. Махачек, Й. Пешина та ін. Певна частина дослідників критикувала національну політику ЧСР, зокрема, Е. Радл у монографії „Війна чехів і німців” (1928 р.). Історики соціалістичної Чехословаччини розглядали національну політику першої республіки як боротьбу чеської буржуазії з буржуазією національних меншин. У цьому контексті ґрунтовно досліджено судетсько-німецьке (Й. Гаєк, К. Гаян, О. Кана, Й. Цесар, Б. Черни Cйsar J., Иernэ B. Politika nмmeckэch burћoaznнch stran v Иeskoslovensku v1918 – 1938. Dнl I (1918 – 1929). – Praha, 1962. та ін.), польське (Р. Павєлка, О. Кана, Я. Валента), українське питання (І. Байцура, І. Ванат, І. Кремпа, М. Мушинка та ін.). Сучасні науковці наголошують на демократичних основах політики щодо національних меншин, які розробив президент ЧСР Т. Г. Масарик (чеські історики З. Карнік, Я. Кучера, Я. Опат Opat J. Prщvodce ћivotem a dнlem T.G.Masaryka. – Praha, 2003., В. Олівова, М. Матула, словацькі – М. Земко, П. Мосні). Докладно висвітлили політику ЧСР щодо судетських німців такі чеські дослідники, як Є. Броклова, Я. Валента, Й. Гарни, К. Гаян, В. Курал, М. Сладек Broklovб E. Politickб kultura nмmeckэch aktivistickэch stran v Иeskoslovensku. 1918–1938.–Praha, 1999; Kural V. Konflikt mнsto spoleиenstvн? Иeљi a Nмmci v иeskoslovenskйm stбte (1918 – 1938). – Praha, 1993; Slбdek M. Nмmci v Иehбch. Nмmeckб menљina v иeskэch zemнch a Иeskoslovensku: 1848–1946. – Praha, 2002., словацькі науковці Д. Ковач, Б. Ференчухова та ін.). Різні аспекти політики ЧСР щодо русинів розкрили чеські історики В. Гонец, Ф. Коларж, І. Поп, П. Скала, Л. Фасора, словацькі – Б. Анталова, Ю. Жаданський, П. Мосні, Е. Штенпіен та ін. Сприятливість політики ЧСР для розвитку єврейської меншини показали чеські історики Д. Борек, Х. Крейчова, Я. Кружікова, П. Салнер, Ф. Соукупова, Р. Чермакова та ін.

Значну увагу висвітленню політики ЧСР щодо меншин приділили дослідники з країн Заходу. Зокрема, британець Р. В. Сетон-Ватсон, відзначав, що ЧСР була єдиною з новоутворених країн Центральної Європи, яка виконувала свої міжнародні зобов’язання щодо захисту прав меншин. Д. Ллойд-Джордж і Г. Нікольсон вважали помилкою політики Праги відмову від створення в державі національно-федеративного устрою. Західні історики стримано оцінили політику ЧСР щодо судетських німців (Р. Гайн, П. Буріан, Є. Гахнова, П. Коста, К. Ньюмен, Ф. Прінц, Ф. Сейбт Р. Хілф Hilf R. Nмmci a Иeљi. Sousedstvн ve stшednн Evropм, jeho vэznam a promмny. Symbioza – katastrofa – nоvй cesty. – Praha, 1996; Hahnovб E. Sudetonмmeckэ problйm: obtнћnй louиenн sн. – Praha, 1996.), угорської меншини (Л. Сарка, Л. Гиургийк та ін.), русинів (А. Ш. Бенедек, П. Р. Магочій, В. Шандор та ін.). Натомість, на думку, Й. Зачека, Г. Голборна, А. Міллера, Й. Роучека, А. Субігу Чехословаччина успішно розвивалась у багатонаціональну демократію шляхом, який накреслив Т. Г. Масарик.

Радянські дослідники у 1920 – 1930-х рр. політику Чехословаччини щодо її національних меншин розглядали як знаряддя їх економічного та культурного гноблення чеською буржуазією. Про це йдеться в працях Б. Александрова, А. Готалова-Готліба, І. Лєвіна, Д. Мануїльського, П. Раймана, І. Трайніна, українських авторів І. Лакизи та Г. Піддубного. Подібних поглядів дотримувалися радянські історики після Другої світової війни (Г. Божук, В. Ганчин, І. Гранчак, І. Мельникова, В. Пальок, С. Пруниця, О. Хланта та ін.).

Суттєвий внесок у вивчення національної політики ЧСР зроблено вченими незалежної України. На думку І. Гранчака, Чехословаччина створила сприятливі умови для розвитку меншин. Процес встановлення західних кордонів чеських земель, коли празькі політики знехтували етнічним самовизначенням судетських німців, розкрили М. Кірсенко і В. Фісанов. Ю. Бисага висвітлив юридичний аспект процесу утворення ЧСР, права її національних меншин. К. Іващенко, Н. Кушнір проаналізували законодавчу забезпеченість розвитку меншин, яким, на їх думку, фактично була надана національно-культурна автономія. Демократизм політичної концепції Т. Г. Масарика і, зокрема, у ставленні до національних меншин відзначили С. Віднянський, І. Вовканич і І. Сюсько, К. Стадник.

Найбільш докладно сучасними істориками досліджена політика ЧСР щодо Закарпаття. Насамперед варто відзначити колективне дослідження „Нариси з історії Закарпаття. Т. ІІ. (1918 – 1945)” (Ужгород, 1995). Політичні процеси в регіоні, за винятком відкладення терміну надання автономії, оцінено позитивно. Економічну політику ЧСР науковці показали як таку, що містила елементи колоніалізму. У праці показано розвиток інфраструктури краю, відзначено, що найбільші зміни відбулися в галузі культури русинів і національних меншин регіону. З подібних позицій історію міжвоєнного Закарпаття висвітлено в працях М. Болдижара, С. Віднянського, М. Вегеша, В. Гомонная, М. Делегана, М. Зимомрі, М. Кляп, Ф. Кулі, М. Кухти, І. Ліхтея, В. Лемака, М. Макари, В. Марини, Р. Марценюк, С. Мотрук, Г. Павленка, М. Палінчака, Б. Ринажевського, В. Росула, М. Талапканича, М. Токара, П. Ходанича та ін.

Деякі питання політики ЧСР щодо меншин висвітлено в узагальнюючих працях російських істориків Г. Матвєєва, О. Серапіонової, Є. Фірсова, в статтях про Т. Г. Масарика М. Абрамова, Е. Задорожнюк, Е. Лаврік, О. Малєвіча. Вони відзначили прагнення ЧСР забезпечити мирне співжиття національних спільнот, однак, згадали і дискримінацію меншин в аграрній політиці, шкільництві. Подібна концепція деталізована на прикладі досліджень про окремі меншини – судетських німців (С. Крєтінін Кретинин С.В. Судетские немцы: Народ без родины. 1918 – 1945 гг. – Воронеж, 2000., О. Серапіонова, Є. Фірсов) і русинів (К. Шевченко).

Зазначений огляд історіографії показує високий ступінь дослідженості окремих напрямків національної політики ЧСР, насамперед щодо словаків, судетських німців, русинів Закарпаття, неоднозначні, а часто й суперечливі оцінки науковців, відсутність окремого конкретно-історичного дослідження, присвяченого національній політиці ЧСР 1918–1929 рр.

Підрозділ 1.2 „Джерела з вивчення етнополітики першої ЧСР” висвітлює архівні та опубліковані документи та матеріали, на основі яких підготовлена дисертаційна робота.

Основна джерельна база з досліджуваної проблеми знаходиться в Національному архіві (м. Прага). Дисертантом використано такі фонди, як „Національний комітет”, „Президія міністерської ради”, „Міністерство внутрішніх справ”, „Міністерство шкільництва і освіти”, „Міністерство зовнішніх справ”, „Міністерство фінансів”, „Державне земельне управління”, „Верховне рахункове контрольне управління ЧСР”, „Верховний адміністративний суд”.

З Архіву Інституту Т. Г. Масарика Академії наук Чеської Республіки (м. Прага) використано фонди „Т. Г. Масарик” і „Едвард Бенеш”.

З Державного архіву Закарпатської області в м. Берегово використано такі фонди: „Цивільне управління Підкарпатської Русі” (Ф. 63), „Ужгородське жупанське управління” (Ф. 12), „Мукачівське жупанське управління.” (Ф. 16), „Земський уряд Підкарпатської Русі” (Ф. 21), „Президія Цивільного управління Підкарпатської Русі” (Ф. 29), „Президія крайового управління Підкарпатської Русі” (Ф. 2), „Реферат промисловості Підкарпатської Русі” (Ф. 24), „Реферат громадських робіт” (Ф. 25), „Канцелярія губернатора Підкарпатської Русі” (Ф. ), „Директоріум Підкарпатської Русі” (Ф. 670).

Зазначені архіви містять інформацію про політичну ситуацію в країні, статистичні дані про видатки ЧСР в її регіонах, про національну структуру навчальних закладів, землеволодіння національних спільнот, національність державних службовців в Чехословаччині, проекти конституції Закарпаття тощо.

Нормативні акти, опубліковані в „Збірнику законів та розпоряджень Чехословацької республіки”, дозволяють проаналізувати юридичну основу національної політики ЧСР.

Значну цінність у вивченні національної політики Праги мають документальні видання, підготовлені чеськими та словацькими істориками (Я. Горжец, К. Гаян, Р. Квачек, З. Шолле та ін.) Gajan K., Kvaиek R. Deutschland und die Tschechoslowakei 1918 – 1945. Dokumente ьber die deutsche Politik. – Prag, 1965; Dokumenty o Podkarpatskй Rusi. Uspoшбdal redaktor publikace J.Hoшec. – Praha, 1997; Vzбjemnб neoficiбlnн korespondence T.G.Masaryka s Eduardem Beneљem zpaшнћskэch mнrovэch jednбnн (шнjen 1918–prosinec 1919). K vydбnн pшнpravil Z. Љolle. – Praha, 1994..

З такої групи джерел, як мемуарна література, варто відзначити спогади Т. Г. Масарика „Світова революція за війни й у війні 1914–1918. (Львів, 1930), в яких висвітлено програму президента ЧСР у національній політиці. В мемуарах Е.Бенеша розглянуто процес утворення держави чехів і словаків. У спогадах І. Дерера, В. Шробара висвітлено інтеграцію Словаччини, а в спогадах Г. Жатковича, А. Волошина – Закарпаття до складу ЧСР Beneљ E. Nмmecko a Иeskosovensko. – Praha, 2005; Dйrer I. Slovenskэ vэvoj a lud’бckб zrada. Fakta, vzpomнnky a ъvahy. – Praha, 1946; Љrobar V. Osvobodenй Slovensko. Pamдti z1918 – 1920. – Praha, 1928; Ћatkoviи G.I. Otkrytie – expozй. – Homestead, 1921..

У статистичних збірниках міститься інформація про адміністративний поділ ЧСР, її етнічну структуру, чисельність національних шкіл тощо Statistickб pшнruиka republiky иeskoslovenskй. І, ІI. – ha, 1920, 1925..

Використана джерельна база є різноманітною і висвітлює окремі фрагменти національної політики ЧСР. Зіставлення джерел із фактажем, наведеним у історіографії, дозволяє реалізувати поставлені наукові завдання й об’єктивно розкрити здійснення національної політики ЧСР у 1918–1929 рр.

У другому розділі „Національна політика Чехословаччини в період становлення республіки (1918–1920 рр.)” висвітлено процес створення ЧСР та її ставлення до національних меншин.

У підрозділі 2.1 „Створення національної держави чехів і словаків” головну увагу приділено інтеграції Словаччини до складу ЧСР. Вона здійснювалася шляхом залучення словацьких політиків до співпраці у вищих органах влади ЧСР і утвердження її адміністрації в регіоні. У новій державі закріплювалися провідні позицій чехів і словаків, здійснювалася економічна інтеграція, адміністративна уніфікація, формувалася мережа словацьких шкіл. Однак, курс ЧСР на створення світської держави, юридична невизначеність концепції „чехословацької нації”, що уможливлювала її етнічне розуміння, викликали незадоволення словацьких політиків. Вони поділилися на прихильників політичної „чехословацької нації” та прибічників самобутності словацької нації. У вересні 1919 р. лідер Словацької народної партії А. Глінка подав меморандум до секретаріату Паризької мирної конференції з вимогою надання автономії Словаччині. Словацьке питання з адміністративного, економічного і культурного напрямків діяльності влади ЧСР у Словаччині перетворилося на політичну проблему.

Підрозділ 2.2 „Національні меншини в політиці держави чехів і словаків” висвітлює ставлення ЧСР до німецького, угорського, польського населення, процес приєднання Закарпаття. Відзначено небажання більшості національних меншин перебувати у складі ЧСР. На німецьких землях чеського прикордоння були проголошені провінції Дейчбемен, Судетенланд, Дейчзюдмерен, Бемервальдгау як складові частини Німецької Австрії. Польські війська зайняли Тешинський край. Ці території були включені до складу ЧСР силовими методами в листопаді 1918 – січні 1919 рр. Єдиною національною меншиною ЧСР, яка лояльно ставилася до новоутвореної держави, були русини – українське населення Закарпаття. Приєднавши території з національними меншинами, ЧСР взяла на себе міжнародні зобов’язання щодо захисту їх прав. У договорі з переможцями Першої світової війні (10 вересня 1919 р.) ЧСР зобов’язувалася забезпечити своїм громадянам всіх національностей рівноправність, зокрема, мовні та освітні права, надати автономію Закарпаттю.

У підрозділі 2.3. „Конституційні основи національної політики. Завершення національно-регіональної інтеграції ЧСР (1920 р.)” охарактеризовано конституційні засади політики щодо словаків і меншин, показано закінчення процесу формування кордонів Чехословаччини.

В умовах виникнення національних суперечностей, конституційні основи національної політики стали важливою частиною розбудови демократичної держави. В національній політиці конституція 1920 р. закріплювала диференційований підхід. Конституція надавала представникам усіх націй країни рівні громадянські права. Але, ЧСР проголошувалася унітарною державою, лише русинам Закарпаття конституція гарантувала територіальну автономію, а іншим меншинам і словакам – елементи національно-культурної автономії. Це забезпечувало словакам і представникам меншин можливості всебічного розвитку. Зокрема, під терміном „чехословацька мова” законодавці розуміли використання чеської мови в Чехії, словацької – в Словаччині. Проте, застосування такої комбінації було проявом певного дисбалансу законодавчих основ національної політики, адже чисельні національні спільноти – словаки, німці та угорці – залишилися без територіальної автономії, а порівняно менша – русини – отримала право територіальної автономії. Такий законодавчий диспаритет прав спільнот став причиною подальших конфліктів між владою ЧСР і політиками словаків та національних меншин.

Завершення територіальної інтеграції ЧСР пов’язано з укладенням Тріанонського договору з Угорщиною (4 червня 1920 р.) і рішенням Ради послів Антанти щодо поділу Тешинської Сілезії (28 липня 1920 р.) між Чехословаччиною і Польщею.

Перепис 1921 р. підтвердив багатонаціональний характер ЧСР. З 13  громадян держави офіційні „чехословаки” становили 65,50 % (50, – чехи, а 14, 73 % – словаки), українці – 3,45 %, поляки – 0,56 %, німці – 23, 35 %, угорці – 5, 57 %, євреї – 1, 35 %, румуни – 0,10 %.

Третій розділ дисертації „Словаки і національні меншини в політиці ЧСР першої половини 1920-х рр.” висвітлює головні напрямки політики владних структур Чехословаччини щодо її національних спільнот.

У підрозділі 3.1 „Особливості політики ЧСР щодо словаків у 1920 – 1925 рр.” показано, що її суть полягала в поширенні демократичної політичної системи в Словаччині, модернізації її економіки і, зокрема, інфраструктури, аграрної сфери, закладів охорони здоров’я, розвитку системи освіти тощо. Підтримка освіти рідною мовою сприяла національному розвитку словаків. Недоліком політики ЧСР у регіоні було недостатнє державне регулювання розвитку промисловості, що призвело до скорочення промисловості, погіршення матеріального стану словаків. Все це, в поєднані з централізмом уряду ЧСР, викликало подальшу радикалізацію вимог СНП, яка 25 січня 1921 р. подала в Палату депутатів проект закону про політичну автономію Словаччини і Закарпаття. З огляду на прецедент іредентизму меншин у період становлення республіки, уряд ЧСР не вважав можливим надати політичну автономію Словаччині, а прагнув реалізувати концепцію адміністративної автономії краю в межах жупного (обласного) устрою, який було введено у січні 1923 р. Але він був реалізований частково: не було створено єдиної словацької адміністративної одиниці. Це зумовило внутрішньополітичну нестабільність у Словаччині, однією з проявів якої було подальше загострення суперечностей у відносинах СНП з проурядовими чехословацькими партіями.

У підрозділі 3.2 „Політика уряду Чехословаччини щодо національних меншин” показано ставлення влади ЧСР до громадян німецької, угорської, польської, української, єврейської, румунської національності.

До найважливіших національних проблем, на думку керівництва ЧСР, належало судетсько-німецьке питання. Лідери держави прагнули залучити представників судетських німців до складу уряду. Але чисельні пропозиції з цього приводу Т. Г. Масарика, прем’єр-міністрів держави в першій половині 1920-х рр. німецькі партії відхилили. Вони обрали тактику негативізму – відмови від співробітництва з владою ЧСР. Німецька меншина була незадоволена обмеженням її позицій у економіці, скороченням німецьких шкіл у контексті політики виправлення дисбалансу національної структури навчальних закладів.

У Закарпатті, з огляду на політичну й економічну нестабільність, уряд ЧСР відклав термін реалізації конституційних положень про автономію регіону. Водночас, уряд ЧСР поступово поширював демократичну політичну систему в краї, в економіці здійснювалася електрифікація, розвиток інфраструктури, технічне вдосконалення існуючих підприємств та ін. Влада ЧСР створила в краї мережу українських шкіл. Однак, невизначеність адміністрації ЧСР в питанні національної належності русинів спричинилася до виникнення „мовного питання” із змаганнями між русофілами, українофілами та русинофілами.

У політиці ЧСР щодо угорської, польської, єврейської та румунської меншин домінували загальнодемократичні принципи. Їх представники отримали можливість працювати в державних установах і органах місцевого самоврядування, був забезпеченим освітньо-культурний розвиток цих меншин.

Четвертий розділ „Спроба врегулювання національного питання в ЧСР у 1926 – 1929 рр.” присвячений висвітленню еволюції політики Чехословаччини щодо словаків і меншин у другій половині 1920-х рр.

У підрозділі 4.1 „Національний вимір політичної кризи 1925 – 1926 рр. Утворення уряду міжнаціональної коаліції” проаналізовано позиції партійних лідерів ЧСР у питанні регулювання національних відносин, процес створення коаліційної більшості за участі судетсько-німецьких партій і ГСНП.

Відзначено, що політична криза ускладнила функціонування парламентаризму в Чехословаччині, поляризувала погляди її лідерів щодо національної політики. Праворадикальні частини аграріїв, націонал-демократів, національних соціалістів, чеська Національна фашистська громада вимагали обмеження демократії, прав меншин. Радикальне крило ГСНП домагалося перетворення ЧСР у федеративну державу чехів і словаків. Натомість, група „Граду” (прибічники демократичних ідей президента Т. Г. Масарика), яку підтримували центристи чехословацьких партій правого спрямування й активістські партії меншин, вважали необхідним зміцнити внутрішню стабільність демократії співпрацею в органах влади представників найбільших спільнот ЧСР. Вище керівництво ЧСР було прихильником демократичної концепції національної політики, підтримувало ідею подолання кризи шляхом залучення німецьких активістських партій і ГСНП до коаліції з чехословацькими правими партіями. Згадані партії підтримали демократичний шлях розвитку країни з огляду на свої політичні, економічні і станові інтереси. До складу уряду ЧСР німецькі партії (християнсько-соціальна і аграрна) увійшли 12 жовтня 1926 р. Їх залучення до урядової співпраці з чехословацькими партіями керівництво ЧСР вважало вдалим початком вирішення судетсько-німецького питання. Створення уряду міжнаціональної коаліції завершилося 15 січня 1927 р. входженням до його складу представників ГСНП. У такому форматі коаліція включала найбільше партій національних спільнот за всю історію першої ЧСР.

Підрозділ 4.2 „Національні спільноти у внутрішніх реформах уряду ЧСР в 1927 – 1929 рр.” розкриває неоднозначні наслідки урядування міжнаціональної коаліції для словаків і меншин.

Адміністративна реформа 1927 р. зберігала унітарний устрій ЧСР, але, запроваджувала єдину словацьку територіальну одиницю з правом самоврядування. Це було чеською концепцією вирішення словацького питання. Уряд ЧСР продовжив інтеграцію західних і східних регіонів, модернізацію економіки Словаччини. Підвищення рівня життя сприяло покращенню демографічних показників: кількість словаків зросла з 1, 970 млн. до 2,  млн. осіб. Велику роль у розвитку Словаччини відіграли фінансові вклади ЧСР. У 1919 – 1932 рр. уряд ЧСР витратив у краї 18, 33 млрд. крон, а зібрав податків на суму 15, 41 млрд. крон. Освітня реформа 1927 р. вперше в історії Словаччини запровадила обов’язкове восьмирічне навчання. Освіта відіграла важливу роль у завершенні процесу становлення словацької нації в міжвоєнний період.

Реформа управління 1927 р. надала Закарпаттю самоврядування, але фактично став невизначеним термін запровадження автономії. Причина відкладення терміну реалізації автономії полягала в низькому рівні політичної культури, освітнього рівня населення, кадровій проблемі, економічних складнощах у краї. Водночас, у 1920–ті рр. продовжувалася модернізація регіону. Відносна економічна стабільність сприяла зростанню кількості русинів у 1920-х рр.: з 461 до 549 осіб. Успішною була освітня політика ЧСР щодо Закарпаття, де 1929 р. було розпочато шкільну реформу.

Адміністративна реформа 1927 р. забезпечила самоврядування районам з компактним проживанням німецької, угорської та інших меншин. Представникам меншин була вигідна економічна політика ЧСР другої половини 1920-х рр. Підприємці всіх національних меншин використали тогочасну економічну кон’юнктуру. Переважно німецьким вкладникам було відшкодовано біля 6 млрд. крон військової позики колишньої Австро-Угорщини. В ході аграрної реформи 45 808 судетських німців придбали 52 га (7, 15 % розділеної землі Чехії), а 34 угорців – 22 га (10, 15 % розділеної землі східних країв ЧСР). Загалом, економічна політика покращила матеріальний стан меншин, змінювала їх соціальну структуру. В 1920-х рр. стосовно кількості чехів і словаків частка меншин у відсотках зменшилась, але їх чисельність, за винятком угорців і румун, зросла. Сприятливою для розвитку національних меншин була культурна політика ЧСР.

Однак, діяльність міжнаціональної коаліції не призвела до розв’язання національних суперечностей. Незадоволення німецької меншини викликало те, що в ЧСР не був реалізований принцип шкільної автономії, обіцяний німецьким політикам при їх входженні до урядової коаліції. ГСНП була незадоволена збереженням централізму. В партії виникло радикальне крило, що очолював В. Тука, який здійснював антидержавну діяльність. Відсутність закріплення національного примирення в державно-правовій сфері, у зв’язку з небажанням чеських політиків надати автономію Словаччині, національним меншинам, спричинила залежність стабільності національних відносин від економічної кон’юнктури, відносин між партіями коаліції. В підсумку, політичні суперечності між аграрною і народною партіями, вихід зі складу уряду ГСНП у 1929 р. на знак протесту щодо судового вироку В. Туці, призвели до розпаду міжнаціональної коаліції.

У висновках підсумовуються найважливіші результати дослідження, що виносяться на захист.–

Проаналізовано стан наукового дослідження і джерельну базу проблеми. Огляд історіографії показав високий ступінь дослідженості окремих напрямків національної політики ЧСР, зокрема, щодо словаків, судетських німців, русинів Закарпаття, відсутність її однозначних оцінок. Загалом, національній політиці ЧСР в 1918 – 1929 рр. не було присвячено окремого конкретно-історичного дослідження. Використана джерельна база є різноманітною, дозволяє реалізувати поставлені наукові завдання та об’єктивно розкрити національну політику ЧСР у 1918 – 1929 рр.–

Виявлено основні складові процесу створення національної держави чехів і словаків в 1918 – 1919 рр. Вони полягали в закріпленні провідних позицій цих народів у політичній і економічній сферах держави, у використанні силових методів для територіальної консолідації ЧСР. Завдяки політичному досвіду, суттєвим економічним позиціям, кількісному складу та іншим чинникам представники чеської нації зайняли провідні позиції в державі. Словаки офіційно вважалися частиною державотворчої „чехословацької нації”. Юридична невизначеність цієї концепції уможливлювала її етнічне розуміння. Все це викликало незадоволення словацьких політиків. Головним представником словацької опозиції стала Словацька народна партія А. Глінки, що в 1919 р. розпочала перехід на автономістські позиції. Словацьке питання з адміністративного, економічного й культурно–освітнього напрямків діяльності влади ЧСР у Словаччині перетворилося на політичну проблему.–

Досліджено політику ЧСР щодо національних меншин у 1918 – 1919 рр. Вона полягала в тому, що території з їх компактним проживанням були інкорпоровані до складу ЧСР силовими методами. Це призвело до виникнення в Чехословаччині питання національних меншин. Серед них, лояльно ставилися до новоутвореної держави лише русини – українське населення Закарпаття. Головне завдання політики ЧСР щодо меншин полягало у забезпеченні їх громадянської рівноправності з чехами і словаками, налагодженні співпраці всіх національностей у розбудові демократичної держави.–

Висвітлено конституційні основи національної політики (1920 р.), які в умовах виникнення національних суперечностей, стали важливою частиною розбудови демократичної держави. В національній політиці конституція закріплювала диференційований підхід. Конституція надавала представникам усіх націй країни рівні громадянські права. Але, ЧСР