ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Прикарпатський національний університет
імені Василя Стефаника
Коржак Зоряна Зіновіївна
УДК 811.161.2:367.332.2
ВИРАЖЕННЯ ЕКСПРЕСИВНОСТІ НОМІНАТИВНИХ
РЕЧЕНЬ (НА МАТЕРІАЛІ СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ
ХУДОЖНІХ ТЕКСТІВ)
10.02.01 – українська мова
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Івано-Франківськ – 2007
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі загального і порівняльного мовознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник – академік АПН України,
доктор філологічних наук, професор
Кононенко Віталій Іванович,
Прикарпатський національний
університет імені Василя Стефаника,
порівняльного мовознавства
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор
Мірченко Микола Васильович,
Волинський державний університет
імені Лесі Українки,
завідувач кафедри української мови,
видавничої справи та редагування
кандидат філологічних наук
Леута Олександр Іванович,
Національний педагогічний університет
імені М.П. Драгоманова,
доцент кафедри української мови
Провідна установа –Вінницький державний педагогічний
університет імені М.М. Коцюбинського,
кафедра методики філологічних
дисциплін, Міністерство освіти і науки
України, м. Вінниця.
Захист відбудеться 27 червня 2007 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79).
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.
Автореферат розіслано 25 травня 2007 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Н.Я. Тишківська
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
У сучасному мовознавстві спосте-рігається зміна парадигми наукових пошуків, що знаменує відхід від формально-граматичного вивчення мовних явищ і звернення до функціонально-комунікативного аспекту. Ця зміна пов’язана зі зростанням уваги до досліджень мовленнєвого акту як сфери здійснення комунікативної взаємодії та необхідністю детального вивчення специфіки мовних засобів вираження денотативних і конотативних чинників у процесі спілкування. Зосередження зусиль лінгвістів на дослідженні реального комунікативного аспекту стало основною причиною формування таких нових напрямків мовознавства, як функціональна лінгвістика, когнітологія, прагмалінгвістика, характерною ознакою яких є антропоцентризм – перенесення людини в центр вивчення мовленнєвої діяльності. Представники цих напрямів, розглядаючи висловлювання як спосіб досягнення суб’єктом мовлення певної мети, вербального керування людською поведінкою, вважають, що в таких дослідженнях на першому плані мають перебувати не тільки будова мовної одиниці та її значення, а й умови її вживання мовцем, інтралінгвістичний та екстралінгвістичний контексти, що визначають функціонування висловлювання у комунікативному акті як засобу мовленнєвої дії і впливу.
Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена підвищеною увагою сучасної лінгвістики до вивчення системно-функціональної природи мовлення та прагмалінгвістичного аспекту речення, зокрема потребою детального висвітлення сутності експресивності, її різновидів, засобів вираження, структурних, семантичних і прагматичних характеристик. Одним із найменш досліджених в українському мовознавстві у цьому колі проблем є питання вираження експресивності засобами номінативних речень. Комплексне дослідження цього питання дає змогу вирішити широке коло сучасних мовознавчих проблем: встановлення місця і ролі експресивності у зовнішньосинтаксичній структурі речення; виявлення засобів модифікації експресивності, її взаємодії з інтралінгвістичними та екстралінгвістичними чинниками організації комунікативного акту; типології комунікативних ситуацій, в яких реалізуються експресивні засоби, культурологічних та соціальних чинників впливу на відбір мовцем конкретного мовного матеріалу, типових лексичних одиниць та синтаксичних моделей реалізації експресивної семантики тощо.
З огляду на значну роль експресивності у людському спілкуванні ця категорія останнім часом перебуває у центрі уваги дослідників. Експресивна модальність як категоріальна ознака аналізується у багатьох дослідженнях, проведених на матеріалі різних мов. Зокрема, у східнослов’янській лінгвістиці відомими є праці Г. Акімової, О. Александрова, В. Болотова, К. Городенської, Н. Гуйванюк, С. Єрмоленко, А. Коваль, М. Кожиної, В. Кононенка, З. Коцюби, Ю. Левітова, Н. Лук’янової, Л. Майорової, В. Маслової, Л. Мацько, О. Пономаріва, Н. Сологуб, Т. Хазагерова, В. Чабаненка, В. Шаховського та ін., у яких досліджуються лексичні та граматичні засоби, які реалізують зображально-виражальну функцію мови, що дає змогу сформувати чітке уявлення про мовні особливості оформлення експресивності.
Структурно-семантичні і комунікативно-функціональні характеристики експресивності в синтаксисі перебували в центрі уваги А. Бєльського, І. Вихованця, А. Дорошенко, А. Загнітка, В. Шинкарука, І. Сушинської, у працях яких виявлено різні семантичні типи експресивних висловлювань, описано функціонально-семантичне поле експресивності як реалізацію модальності волевиявлення.
Теоретико-лінгвістичним підґрунтям дисертаційної роботи стали праці В. Богданова, А. Вежбицької, І. Вихованця, В. Гака, К. Городенської, А. Загнітка, Н. Лук’янової, Л. Медведєвої, Дж. Остіна, Г. Почепцова, Дж. Серля та ін., у яких досліджуються різні типи висловлювань у прагмалінгвістичному аспекті, де експресивність розглядається як окремий складник мовленнєвого акту. Детальний аналіз прагматичних характеристик експресивного чинника мовленнєвого акту в сучасній лінгвістиці здійснили Н. Гладуш, В. Карабан, З. Коцюба, В. Чабаненко та ін., що дозволило визначити експресивність як складову мовленнєвого акту, яка надає мовленню виразності за рахунок взаємодії у змістовій стороні мовної одиниці оцінного і емоційного відношення суб’єкта мовлення до того, що відбувається у зовнішньому чи внутрішньому для нього світі.
Як показує опрацьована лінгвістична література, на матеріалі української мови висловлювання з експресивним чинником (способи вираження, ситуація виголошення та категорія оцінки) аналізувалися тільки частково у працях окремих дослідників. В українському мовознавстві експресивні висловлювання досі ще не були об’єктом спеціального аналізу, що зумовлює актуальність дисертаційного дослідження і дає можливість комплексно представити структурні та семантичні особливості цих конструкцій в українській мові, а також прагматичну значущість таких висловлювань у процесі спілкування.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана у рамках реалізації державної наукової програми “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” і відповідає профілеві наукових планів кафедри української мови та кафедри загального і порівняльного мовознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
Метою роботи є комплексний аналіз структурних, семантичних, прагматичних та комунікативних особливостей номінативних речень, що мають загальну семантику експресивності.
Досягнення поставленої мети зумовлює необхідність вирішення таких конкретних завдань:
— уточнити семантико-прагматичний статус категорії експресивності та здійснити її внутрішню диференціацію, зокрема, як раціональну і експресивну;
— описати структуру експресивного мовленнєвого акту та інвентар мовних засобів, що вживаються комунікантами для його реалізації;
— встановити чинники, які впливають на вибір певної семантико-синтаксичної структури з екпресивним значенням у процесі комунікації;
— визначити комунікативну природу експресивного мовленнєвого акту, встановивши іллокутивні характеристики і функції кожної з його частин;
— виявити специфіку номінативних речень як особливих синтаксичних одиниць в ономасіологічному та семасіологічному планах;
— проаналізувати граматичні ознаки номінативних речень (буттєва семантика, часове значення, поширена та непоширена структура);
— дослідити експресивні можливості різних типів номінативних речень, виявити їх типові експресивні структурні схеми;
— проаналізувати засоби поширення номінативних речень, встановити їх роль у підсиленні експліцитної чи імпліцитної якісної ознаки тексту;
— виявити функціонально-стильове навантаження номінативних речень у художніх текстах сучасної української літературної мови.
Об’єктом дослідження обрано номінативні речення сучасної української літературної мови, які розглядаються як односкладні одиниці, що стверджують буття предмета, явища, особи (нерідко з супровідним значенням вказівності, емоційної оцінки тощо), з головним членом, репрезентованим іменником (або субстантивованою частиною мови) у називному відмінку.
Предмет дослідження становлять комунікативна природа, засоби та структура вираження експресивності у номінативних реченнях.
Матеріалом дослідження стали номінативні речення, дібрані шляхом суцільного виписування з творів української художньої літератури (приблизно 10000 фіксацій).
Мета й завдання роботи зумовили використання відповідних методів дослідження: описового, функціонального, дистрибутивного, трансформа-ційного; компонентного аналізу, прийомів моделювання.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві проведено комплексне дослідження особливостей структури, семантики та прагматики номінативних висловлювань з експресивною силою. Вперше здійснено спробу встановлення умов формування та способів вираження експресивного волевиявлення номінативними реченнями, проаналізовано засоби інтенсифікації експресивності та причини їх застосування і створено типологію схем експресивних номінативних речень.
Однією з перших у вітчизняній синтаксичній науці є спроба визначення причин, що сприяють виникненню та функціонуванню експресивних номінативних речень у мовленні, аналізується їх ситуативний характер; визначається своєрідність вживання номінативних утворень у структурі засобів експресивного синтаксису (непоширені і поширені конструкції, ланцюжки номінативних речень).
Теоретичне значення роботи полягає у подальшій розробці проблем семантичного синтаксису та прагмалінгвістики з погляду моделювання мовленнєвого акту та його окремих аспектів, у системному тлумаченні та комплексному описі експресивного мовленнєвого акту в українській мові. Результати проведеного дослідження допомагають виявити специфіку комунікативно-прагматичного змісту експресивних висловлювань, мовленнєвої поведінки у конкретних комунікативних ситуаціях, поглиблюють знання про природу та механізм вербальної експресивності. Одержані результати можуть також стати теоретичною базою для опрацювання багатьох аспектів лінгводидактики.
Практичне значення дисертаційного дослідження полягає у тому, що його положення та висновки, а також фактичний матеріал можуть бути використані при вивченні синтаксису сучасної української літературної мови, у процесі викладання курсів теоретичної та практичної граматики української мови, у спецкурсах із комунікативної лінгвістики, прагмалінгвістики, риторики мовлення на філологічних факультетах вищих навчальних закладів України, у науково-дослідницькій та навчальній роботі.
Апробація результатів роботи. Основні результати та положення дисертаційного дослідження обговорено на VIII Міжнародній науковій конференції: “Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2003), на ІХ Міжнародній науковій конференції: “Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2006), на звітно-наукових конференціях професорсько-викладацького складу Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника (2005, 2006 рр.), на Міжнародній науковій конференції: “Актуальні проблеми граматики і лексикології” (Вінниця, 2006), на методичних семінарах кафедри загального і порівняльного мовознавства (2005, 2006 рр.).
Публікації. З теми дисертації опубліковано 4 статті у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури (280 найменувань), переліку використаних джерел та додатків. Повний обсяг дисертації становить 211 сторінок, з яких основний текст – 184 сторінки.
Основний зміст дисертації
У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, визначено мету і конкретні завдання роботи, визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, вказано на наукову новизну, теоретичне і практичне значення, наведено відомості про апробацію результатів дисертаційного дослідження.
У першому розділі “Проблема експресивності в семантико-синтаксичній структурі речення” проаналізовано стан вивчення наукової проблеми номінативних речень у сучасному мовознавстві, висвітлено різні класифікації номінативних мовленнєвих актів, визначено їх місце у системі інших мовленнєвих актів, уточнено поняття і терміни, необхідні для вирішення поставлених завдань.
Уперше термін “номінативне речення” ввів у науковий лінгвістичний обіг О. Пєшковський, а погляди О. Востокова, О. Потебні, П. Фортунатова, О. Шахматова на це явище знаменували собою основні віхи становлення синтаксичної теорії. Основну увагу лінгвісти зосередили на особливостях вираження предикативності номінативними конструкціями. У роботі обґрунтовується можливість вираження модальності і часу як конституентів предикативності не лише через морфологію дієслова, а й конструктивно-синтаксичним способом. Значення предикативності, виступаючи найважливішою реченнєвою категорією, що реалізується усім складом речення, може перерозподілятися між його компонентами, концентруватися, локалізуватися, фокусуватися в одному з них.
Досить суперечливим у колі проблем номінативного речення є питання синтаксичного часу. Коли називний відмінок іменника формує основу односкладного речення, він не лише постає знаком предмета, але й комплексно позначає нерозчленовану мовленнєву ситуацію. До семантичної схеми цієї ситуації, окрім об’єктивної інформації про певний фрагмент дійсності, входить і суб’єктивна інформація, яка супроводжує сам процес відображення, умовно названий логічною модальністю, часову віднесеність змісту повідомлення та особисту оцінку мовцем фрагмента, що позначається. Більшість мовознавців дотримується думки, що номінативні синтаксичні конструкції здатні виражати лише теперішній час. На значення часу, на думку П. Дудика, вказує сама відсутність дієслова, що вже є показником теперішнього часу. Визначальною ознакою темпоральної характеризації номінативних одиниць є функціонування у них особливої часової форми – антропоцентричного теперішнього. Цей час завжди збігається з моментом спілкування, є константним значенням, не має парадигматичних протиставлень з іншими часовими планами і не потребує формальних показників. Від теперішнього присудкового теперішній антропоцентричний відрізняється тим, що до позначення вияву ознаки у часі він не має безпосереднього відношення, а локалізує у часі нерозчленовану предметну ситуацію, вказує, що ця предметна ситуація відображається у свідомості мовця.
Змістова структура номінативних речень не ідентична змістовій структурі співвідносних за референтом двоскладних речень: однаковий фрагмент дійсності по-різному означений у різних за семантичною схемою комунікативних ситуаціях. Вибір мовцем схеми відбувається з урахуванням комунікативного та стильового призначення: нерозчленована констатувальна предметно-ситуативна номінація є експресивно наповненою, образною. В окремих контекстах навіть у власне інформативному плані (без урахування стилістичного об’єднання тексту) важко дібрати розчленовану паралель констатувальної предметно-ситуативної номінації: Весна. І сонце. І село. Стоять сади, немов кульбаби (В. Стус); Пустеля. Спогади. І дух морських лагун і риболовлі (В. Стус).
Констатувальна предметно-ситуативна номінація використовується в українській мові також для передачі ідентифікаційних значень. При цьому на перший план виступає семантика ототожнення, ідентифікації та кваліфікації предмета за виявленими ознаками, а не факт його наявності, тобто не факт буття: Той сад, і ніч, і зорі – де вони зараз? (П. Тичина). Такі фрагменти дійсності можна розчленовано представити у вигляді формули типу: “Це X”: Це ніч. Це зорі. Називаючи однаковий фрагмент дійсності, висловлення “Ніч” і “Це ніч” виявляються співвідносними за референтом, але не зводяться до однієї семантичної та синтаксичної схеми. В обох випадках маємо справу із самостійними типами речень, у яких словоформа називного відмінка виконує різні семантичні та синтаксичні функції, бо у них реалізуються різні типи номінацій: ідентифікувальна предметно-ситуативна (Ніч) та предикативно-кваліфікувальна (Це ніч).
Актуальним є питання парадигматики номінативних речень. Тривалий час різні типи речень розглядалися лише за їх вихідними формами, проте такий підхід обмежував можливості виявлення дійсної природи синтаксичних одиниць та їх комунікативного варіювання. Системний підхід у процесі аналізу номінативних речень передбачає не тільки їх детальний внутрішній опис, але й вияв місця, яке вони займають у синтаксичній системі, їх релевантності, встановлення співвідношення з іншими одиницями цього та інших рівнів. Такий підхід сформував методику дослідження парадигми номінативного речення як ієрархічно організованої системи, що включає ядерне речення як вихідну форму парадигми та його перетворення. У встановленні цих відношень враховувалися видозміни речень згідно з теорією трансформаційного методу, які дали поштовх для розвитку вчення про парадигматику речень. Парадигмою номінативних речень у дисертації визначено таку модифікацію часових форм, яка не виходить за межі одного типу речення.
До номінативних віднесено такі односкладні речення, які стверджують буття предмета або явища і мають головний член, виражений іменником чи іншим субстантивованим словом у називному відмінку або сполученням слів із прямим відмінком у центрі структури. Наприклад: Зима. Холоднеча. Засніжений ліс (М. Стельмах). Такі речення є граматичним типом абстрактного відчуження предиката, який має значення екзистенційності, буття, ствердження існування факту. Називний відмінок співвідносний не із звичайною назвою предмета чи поняття, а із судженням. Це зумовлюється тим, що такі номінативи відображають якийсь елемент навколишньої дійсності, отже, виступають не як підпорядковані слова, а як основа синтаксичної будови односкладних речень цього типу. Значення буття є домінуючим, воно виникає в результаті вживання вказівних форм іменників у незалежній позиції.
Номінативні речення – це бездієслівні речення, вони не лише не містять “фізичних дієслівних форм, але і не передбачають пропуску дієслова. У їхній семантиці немає безпосередньо названого значення дії, процесу, ознаки. Вони мають буттєве значення, яке виражається передусім не лексичними засобами, а синтаксично. Своїм значенням буттєвості як предикативності, що передається предикативним інтонуванням головного члена, номінативні речення протиставляються двоскладним, у яких дієсловом виражається певна дія чи стан, пор.: Весна! – Весна на скрипці грає (В. Каранський).
Поняття експресії, експресивності зазвичай пов’язується з посиленням виразності, збільшенням впливової сили мовного знака, була б то морфема, лексема чи синтаксична структура. Експресія, як правило, базується на ефекті виділеності мовної чи мовленнєвої одиниці на тлі інших – нормативних, нейтральних, “звичайних”. Це своєрідна властивість мовної одиниці підсилювати зміст висловленого, виступати засобом увиразнення мовлення. У роботі експресивність відмежовується від емоційності, оскільки як інтегральна мовна категорія включає в себе різні прийоми збільшення прагматичного ефекту, не обов’язково пов’язані з вираженням і відображенням емоцій. У цьому аспекті особливого значення набуває передбаченість, заданість експресивного ефекту, який веде до емоційного і логічного впливу на того, хто сприймає повідомлення. Таке розмежування виправдане сучасним “прагматичним” підходом до вивчення мовних явищ: якщо основною функцією емоційності є чуттєва оцінка об’єктів позамовної дійсності, то експресивність – це цілеспрямований вплив на слухача з погляду виражальної сили висловлювання, виразності, його естетичної характеризації. Більшість дослідників вживає термін-поняття “екпресивність” стосовно зображальних засобів мовлення. Справді, позаконтекстуально взяті мовні засоби можуть лише представляти мовцю можливості для створення експресивності (виразності) мовлення, тобто це потенційно експресивні засоби. Вони стають реально, дійсно експресивними в контексті спілкування, лише в мовленні, де мовна потенція експресивності може і нейтралізуватися, лишатися невираженою або викривленою. Але найголовніше те, що експресія призначена для адресата, вона за природою своєю комунікативна, а значить, прагматична. Багато дослідників у визначення експресивності включають поняття впливу, чим передбачається не стільки внутрішньомовний, контекстуальний, скільки комунікативний, тобто мовленнєвий підхід.
На синтаксичному рівні експресивність є функціональною властивістю синтаксичних конструкцій посилювати прагматичну і власне граматичну інформацію, що міститься у висловленні або в його компоненті. Дослідники визначають різні типи і види синтаксичних конструкцій, які служать або здатні служити для вираження експресивності (нерідко їх ототожнюють зі стилістичними фігурами), при цьому у системі експресивного синтаксису номінативні речення займають особливе місце, бо ці структури властиві насамперед художньому мовленню і мають значний експресивний потенціал.
Другий розділ “Типологія засобів експресивності у системі номінативних речень” присвячено розгляду речень, які функціонують у контексті експресивного мовленнєвого акту, що здійснюється мовцем. На основі аналізу мовного матеріалу, результатів дослідження синтаксичних конструкцій та лексико-граматичних реалізацій обґрунтовано семантико-граматичні особливості експресивних висловлювань.
Експресивність – категорія інтегральна, яка включає (або може включати) у себе комплекс таких понять, як емоційність, оцінність, виразність, інтенсивність, образність та стилістична маркованість (конотація), що одночасно є її складовими елементами та слугують для увиразнення висловлювання з метою його максимального впливу на реципієнта. Виходячи з цього, можна здійснювати виділення її типів на основі наявності відсутності у її складі цих складових елементів.
Раціональна експресивність як властивість мовної одиниці, що позбавлена будь-яких емоційно-оцінних елементів, проте не втрачає своєї виражальної (інтенсифікованої, образної, зображальної) здатності, реалізується в українській мові у таких основних схемах:
І. Непоширені номінативні речення.
У непоширених номінативних реченнях раціональна експресивність реалізується у трьох основних схемах: Erac (N1); Erac (part N1); Erac (part - part N1), – які можуть бути представлені різними варіативними формами.
Найпродуктивніша схема, в якій реалізується раціональна експресивність, репрезентується іменником (або його еквівалентом) у називному відмінку (Erac (N1)): Заносить снігом Росію на півроку. Сумно. Туман. Їдемо в туманній сніжній пустелі (О. Довженко). Ці конструкції передають такий об’єктивний матеріал думки, в якому міститься лише одне уявлення. Проте основна функція таких речень – не лише подати уявлення про предмет, явище, особу, а передусім забезпечити основний прагматичний ефект – створення у сприйманні мовців узагальненого образу актуалізованого в мовленнєвому процесі об’єкта, у чому й реалізується раціональна експресивність, закладена в конструкціях.
Семантично така модель представлена буттєвими непоширеними номінативними реченнями, які повідомляють про: 1) буттєвий стан природи, який не пов’язаний із поняттям про особу: Полудне. Весняне сонце продирається крізь хмари й огріває табір (Б. Лепкий); 2) буття предметів чи осіб: Хати, клуні, хліви. Тихо. Вигін. Волость стоїть (А. Тесленко).
Вищий ступінь інтенсивності у вираженні експресивності досягається за допомогою введення до структури номінативного речення вказівних часток, які безпосередньо виконують роль інтенсифікаторів (Erac (part N1)): Ось місяць, зорі, солов’ї... “Я твій”, – десь чують дідугани. А солов’ї!... (П. Тичина). Поєднання головного члена номінативного речення із препозитивною вказівною часткою підсилює вагу існування реалії, робить його актуальним і вказує на те, що це існування (або поява) безпосередньо цікавить мовця або адресата, чим і забезпечується основний прагматичний ефект конструкцій.
Переважна більшість таких речень має конкретне значення, це своєрідне відображення явища дійсності наочно-чуттєвими образами, тому вказівні номінативні речення можна поділити на дві групи: 1) речення, що вказують на предмет чи явище при його наявності: Ось майданчик. Ослінчики в йому (А. Тесленко); 2) речення, що вказують на очікуваний предмет, особу або явище (відомі чи невідомі раніше) при їхній появі з метою виділення з-поміж інших предметів чи явищ. Такі речення реалізують свій потенціал у поєднанні вказівної частки зі сполучником і (який виконує підсилювально-приєднувальну функцію частки) та характеризуються ще більшим ступенем експресивності, наприклад: А ось і бригадир. Що нового в світі білому? (І. Микитенко).
Номінативні речення моделі Erac (part - part N1), що характеризуються використанням поряд з іменником (або його еквівалентом) та вказівною часткою ще частки підсилювальної, виражають найвищий ступінь раціональної експресивності. Загальне значення речення (окрім виділення очікуваного предмета чи явища) набуває конотації певної несподіваності, новизни: Я йду вже другий день. По дорозі, думаю, зайду попрощатися з рідним хатищем. Аж ось ти. Розкажи мені про себе (О. Довженко).
Раціональна експресивність номінативних речень в українській мові може виражатися за допомогою вставних компонентів та вигуків, якими ускладнюється семантична структура. Вони не є членами речення, хоч і перебувають у смисловому та інтонаційному зв’язку з основним його складом, а також не мають закріпленої позиції в реченні. Вставні елементи (найчастіше зі значенням достовірності повідомлення, упевненості) займають різну позицію щодо інших компонентів речення, проте переважно виступають у препозиції до основного компонента реченнєвої структури, що зумовлено семантичною спеціалізацією вставних конструкцій. Основні експресивотворчі характеристики – виразність, смислова та інтонаційна виділеність номінативного речення, прагматична спрямованість – доповнюються уточнювальними (щодо висловленої думки) або суб’єктивними (у вираженні ставлення до змісту речення) конотаціями: Все в парі та й у парі... Сказано, молодощі (М. Коцюбинський).
ІІ. Поширені номінативні речення.
Якщо непоширене номінативне речення репрезентує ситуацію узагальненого існування (або уявлення про існування) певної реалії або ознаки цієї реалії за певних контекстуально заданих умов, які стають відомими реципієнту повідомлення до чи після власне констатації, то у поширеному номінативному реченні зміст означеного, навпаки, зводиться до конкретизації уявлення виділеної ознаки, обмеженої актуальними для комунікативного призначення якостями.
Поширені номінативні речення характеризуються високим потенціалом у вираженні як раціональної, так і емоційної експресивності. Це зумовлено, відповідно, експресивними можливостями компонентів, які поширюють головний член.
Головний член номінативних речень може поширюватися означенням (узгодженим, неузгодженим) та додатком. Питання про обставинні поширювачі у структурі номінативних конструкцій у дослідженні вирішене з позиції трактування таких конструкцій як двоскладних.
Найуживанішими в українській мові є конструкції, головний член яких поширюється препозитивним означенням на основі субординативного безприйменникового зв’язку (Erac (Аdj N1)): Вона оглянулась. Нікого. Тихо. Ясна ніч. Навколо бур’яни і печища убогі (О. Довженко). Такі схеми здебільшого репрезентують буттєві речення, які актуалізують сприйняті мовцем безпосередньо або уявні реалії дійсності. Залежно від характеру цього сприйняття можна виділити такі типи поширених номінативних конструкцій: 1) номінативні речення, які актуалізують враження мовця про статичну дійсність: Гарячий день. Гудуть джмелі і бджоли на золотій акації густій (М. Рильський); 2) номінативні речення, які зображують дійсність у динаміці: Він ніби просить не підкачати. Побачу чи не побачу батьків. Обстріл. Короткий бій (О. Довженко).
Речення вказаної структурної схеми можуть поширюватися у результаті збільшення кількості препозитивних означень, семантика яких позбавлена емоційно-оцінних компонентів (Erac (Аdj--n N1)): Широка, могутня, поліфонічна пісня. І чарівні солісти (Остап Вишня). Основна функція речень аналізованої структури – уведення до висловлювання характеристики: 1) мікро- або макропростору, в якому перебуває (реально чи уявно) суб’єкт: Сухотний кашель надриває груди. Стоїть зима. Короткі сірі дні. Вночі горять сторожові вогні (Л. Костенко); 2) самого суб’єкта: Бесіда була довга і надзвичайно приємна. Гарна і розумна людина (О. Довженко).
Можливості номінативних речень у вираженні раціональної експресивності значно розширюються при поєднанні препозитивного займенника із вказівною часткою (Erac (part I N1)). За такого поєднання актуалізується безпосередня вказівка мовця на реалію дійсності, яка, поза тим, комусь належить: – Ось наша хата, – сказала Леа, і вони увійшли у двір за плетеним тином, у якому ліворуч стояла криниця (Ю. Покальчук).
Найвищим ступенем експресивності характеризуються номінативні речення схеми Erac (part Аdjn N1), при цьому важливу роль у інтенсифікації вираження експресії виконують займенникові компоненти, що втрачають свої лексико-граматичні ознаки і виступають у аналізованих висловлюваннях у ролі підсилювальних часток: От такий чоловік. Сказав – значить, мусить зробити (М. Стельмах). Особливість цих речень полягає у тому, що функціонально вони призначені для підсумовування висловленого. Як правило, ці конструкції актуалізують констатацію мовцем певних реалій дійсності, існування яких не залежить від суб’єктів мовленнєвого процесу: Він же не сталь. Такий важкий вік. Скільки праці за ним. Спокою, хоч хвилину спокою! Нехай валиться світ! (Б. Лепкий).
У номінативних реченнях з поширювачами – неузгодженими означеннями спостерігаються означувальні, означувально-суб’єктні, об’єктні та різноманітні обставинно-означувальні відношення. Таке поширення не призводить до утворення нового структурного типу речення або до зміни його семантики. Воно належить до засобів наповнення цього основного категорійного значення речення різноманітним конкретизованим змістом: Домівка батька. Рідна хата, садок величенький, квіти...Н. Хоменко). Такі номінативні речення констатують буття реалій дійсності безвідносно до їх емоційної оцінки і репрезентують 1) приналежність реалії дійсності певній особі, яку мовець констатує безпосередньо: Вони духовно стали оскудівати. І тоді вони зрозуміли, що втратили. Бунт молоді (О. Довженко); 2) відношення між реаліями, які усвідомлює (уявляє) і констатує мовець: Мелодія степу, симфонія лісу… Я довго в мовчанні урочім стою (В. Крищенко).
Структурно подібними до конструкцій з неузгодженими означеннями є номінативні речення з додатком при головному члені. Відмінність полягає у тому, що додаток (на противагу означенню) може виражатися іменником у формі будь-якого непрямого відмінка без прийменника (крім знахідного). Специфіка таких конструкцій полягає в тому, що головний член актуалізує не загальну референцію, а її уточнення й корекцію: Шум акацій... Посьолок і гони... Ми на гору йдемо через гать... А внизу пролітають вагони і колеса у тьмі цокотять... (В. Сосюра).
На відміну від експресивності раціональної, у вираженні емоційної експресивності принципово важливе місце посідає такий елемент, як інтенсивність, що вказує на ступінь якості і міру кількості, – семантично градуйована ознака, яка виражається у мові за допомогою лексичних і граматичних засобів. Ступінь інтенсивності емоційної оцінки визначається за семантикою іменника, який є основним структурно-семантичним центром усього речення, та залежних від нього членів. У випадках, коли їх семантика не містить достатньої емоційно-оцінної інформації, цю функцію беруть на себе різноманітні емоційно-експресивні інтенсифікатори, в результаті чого відбувається ускладнення всієї структури речення. Усі інтенсифікатори сприяють комунікативній завершеності номінативних синтаксичних структур та вказують на характер інтенсивності емоційної експресивності і тому зараховуються до класу недискретних засобів вираження ступеня якості.
Номінативні конструкції – виразники емоційно-оцінної експресивності характеризуються складним модальним значенням, адже на основне, об’єктивно-модальне значення повідомлення тут нашаровується значення суб’єктивної оцінки (позитивне або негативне ставлення мовця до повідомлюваного). Ці тісно переплетені модальні значення у свою чергу можуть ускладнюватися різноманітним експресивним забарвленням.
Емоційна (емоційно-оцінна) експресивність у непоширених номінативних реченнях реалізується в чотирьох основних схемах: Eemot (N1!); Eemot (part N1!); Eemot (N1 part!); Eemot (part /part/ N1!), які можуть бути представлені різними варіативними формами.
Характерною ознакою речень, репрезентованих схемою Eemot (N1!), є те, що емоційно-оцінна експресивність може 1) вміщуватися в самому лексичному значенні іменника, який має “предикативно-характеризувальне” (В. Виноградов) значення: Красуня! Справжня красуня! Там одні очі чого варті: як зорі! (С. Васильченко); 2) максимально залежати від інтонації та контексту: Сонце! Сонце! Його перші промені вдарили по очерету, по лузі, по плесі…(Остап Вишня).
Високим ступенем експресивності характеризуються речення, представлені схемою Eemot (part N1!). Частка у такому вживанні втрачає свої основні “вказівні” функції, виконуючи роль підсилювального елемента у загальній констатації захоплення, враження від чогось: Ліс, сонце, жарти, забави... От життя! (О. Гончар). При цьому модель, реалізована у поєднанні препозитивної оклично-підсилювальної частки займенникового походження який з іменником у називному відмінку, реалізує максимальний вияв оцінки, адже зміна функціональних позицій слова який не позбавляє його семи якості, яка зберігається: Важкі переживає часи. Яка відповідальність! Подумайте! Кожний з нас відповідає за себе, а він за всіх (Б. Лепкий).
Схема Eemot (N1 part!) реалізує експресивність іншого характеру. Функціонування підсилювальної частки у постпозиції до головного члена зумовлює акцентування уваги реципієнта не на ступені вираження оцінки, а на характеристиці самої реалії, яка оцінюється. На перший план у таких висловлюваннях виходить не захоплення (або інша емоція), а констатація мовцем тієї чи іншої особливості реалії: – Краса яка! – прошепотів за її спиною Анатоль. – Тим мене й вабить цей куток – дивна й незбагненна краса! (В. Шевчук).
Найвищий ступінь вияву якісної оцінки репрезентує схема Eemot (part /part/ N1!), яка характеризується поєднанням двох підсилювальних часток при головному члені номінативного речення: Невже оце нам цілий день доведеться бути не ївши? Вже, мабуть, і обідати час. От так оказія! (С. Васильченко).
Поширені номінативні речення, в яких виражається емоційна (емоційно-оцінна) експресивність (або такі, у яких ствердження наявності предмета чи явища супроводиться його підкресленою емоційною оцінкою), формують найскладнішу за семантико-синтаксичними параметрами групу. Такі конструкції характеризуються: а) достатньо окресленою семантико-функціональною спрямованістю: вони диференціюються за вираженням позитивної чи негативної оцінки; б) у вираженні експресивності провідним є вже не головний член номінативного речення, а його поширювачі, які безпосередньо виконують функцію інтенсифікаторів; в) на відміну від непоширених, у поширених номінативних емоційно-оцінних реченнях такі суперсегментні засоби вираження експресивності, як інтонація і логічний наголос, не відіграють визначальної ролі, тому поширені речення здатні реалізувати емоційно-оцінну експресивність щонайменше у двох паралельних схемах (наприклад, Eemot (Adj N1) – Eemot (Аdj N1!)).
Емоційна експресивність у поширених номінативних реченнях реалізується у десяти основних схемах:
1) Eemot (Adj N1): Кивалися віти дерев. Часом упала спіла грушка в саду. Як становилося тихо, чути було притаєні смішки... Любі розмови (Б. Лепкий);
2) Eemot (Аdj N1!): ). Шалені очі! Дивні діаспори – Бунтарські очі в одблисках легенд. Чи це художник фарб не переспорив? Чи, може, час працює, як рентген? (Л. Костенко);
3) Eemot (рart Аdjn N1): Ах, ти тільки подивися, який він розумний. Всього тільки два місяці, я чого він тільки не знає… Які розумненькі оченята (У. Самчук);
4) Eemot (рart Аdjn N1!): Які зачовгані антракти! Панки долонь тут не шкодують. Вони підписують контракти, а потім шумно аплодують (Л. Костенко);
5) Eemot (part part Adj N1!): Ну й інквізиторський крутіж! В ривкому снінні сто циганок спроваджують до роздоріж (В. Стус);
6) Eemot (part part N1 Adjn!): Який той господар гречний! Рідко тепер таких побачиш (М. Коцюбинський);
7) Eemot (part N1 Adj!): Який парик продумано-витворний! Яке чоло! Хай дивиться Вольтер (Л. Костенко);
8) Eemot (Adj N1 part!): Смішний ти який! Хіба можна так жити? – вона весело сміялася (В. Підмогильний);
9) Eemot (I N1!):.Такий гріх! Такий гріх! Заснути, чуєте, у таку велику ніч, і то старій людині; тоді, коли у церкві паску святять (У. Самчук);
10) Eemot (part I N1!): А в селі знають усе про кожного. Куди коли хто пішов і до кого – усе відомо! Врешті, такі наші звичаї! (Ю. Покальчук).
Усі ці схеми можуть бути представлені різними варіативними формами.
Актуальним у вираженні експресивності висловлювання є вживання ланцюжків номінативних речень – ряду конструкцій, поєднаних за принципом перерахування (нанизування). Як правило, ланцюжки номінативних речень використовуються з метою стислої та водночас ємної передачі змісту. За їх застосування відбувається не спрощення сприйняття, а передусім актуалізація уваги реципієнта, виділення висловлення. Експресивне навантаження ланцюжків номінативних речень залежить від: а) кількості номінативних речень, об’єднаних у ланцюжок; б) форми репрезентації головного члена номінативного речення (непоширені, поширені); в) лексичного значення головного члена та його поширювачів; г) способу поєднання номінативного речення в ланцюжку; ґ) місця ланцюжків у структурі тексту (загального висловлювання) і реалізується у структурних схемах: N1 - N1 - N1 - … (!); conj N1 – conj N1 – conj N1 - … (!); N1 conj N1 - N1 conj N1 - ... (!); part N1 – part N1 – part N1 - … (!); conj Adj N1 – conj Adj N1 – conj Adj N1 - … (!); N1Adj - N1Adj - N1Adj - … (!); N1Adj [N2] - N1Adj [N2] - N1Adj [N2] - … (!); І N1 - І N1 - І N1 – .... (!).
Поширеними і такими, в яких повно виражаються усі можливі експресивності, є ланцюжки, які утворюються поєднанням різних типів структур: І стьожка стежини, і річка й місток, зелена долина і вистрибом крок. І неба огроми, фантазії хмар, небесні хороми і понічний чар. І в серця на споді, в осерді душі ішли нашорошені сон-комиші (В. Стус).
Окрім того, номінативні речення часто поєднуються в одному ланцюжку з парцельованими конструкціями: Я мрійник. Я реконструюю місто перший. Я провідник (2 травня). Обком – Інтурист. Розмови. Мости. Озеро. Сади. Місто. Майдани. Принципи забудови. Закони для села. Для школи. Для батьків (О. Довженко).
У третьому розділі “Номінативні експресивні речення в структурі тексту” розглянуто особливості прагматичного значення експресивного мовленнєвого акту (зокрема модифікації сили експресивності) відповідно до мовленнєвої стратегії мовця, де визначальними є такі принципи: а) репрезентація експресивного компонента; б) експресивний синкретизм; в) роль лексичних одиниць та синтаксичних засобів і їх вплив на прагматичне значення висловлювань. Досліджено комунікативну структуру експресивних висловлювань з точки зору домінуючого і допоміжного мовленнєвих актів, визначено їх функції у процесі мовлення.
Номінативні утворення як спосіб лаконічного відтворення думки стають облігаторним компонентом багатьох прозових і поетичних художніх текстів. Номінативні речення виявляють можливості передавати окремі розрізнені спостереження, миттєві враження; номінувати поняття, предмети, явища, їм властива вербалізована образність – категоріальна ознака, яка виділяє їх серед інших мовних одиниць, що формують образне світобачення синтаксичними засобами мови. Пресупозиція семантичної структури ініціальних номінативних речень відповідає презумптивній обізнаності мовця про набір властивостей, які притаманні об’єкту мовлення. Провідним комунікативним призначенням таких утворень стає формування специфічного номінативного зачину – тла, на якому розгортається оповідь: Темінь. Вишні під місяцем Дрібно тремтять. Свічка розкошлана, а троянди пуклі серця б’ють на сполох (В. Стус).
Серединне положення номінативних речень у тексті робить їх уживання одночасно автосемантичним та інтегровуваним. Синтезуючи та формуючи конситуації різного семантичного змісту, такі речення мають властивості, що наближають їх до сентенції: Є, треба думати, щось глибоко національне в сьому мистецькому мотиві. Щось обумовлене історичною долею народу. Прощальні пісні… Розлука – се наша мачуха. Оселилась вона давно-давно в нашій хаті, і нікому й ніколи, видно, не вигнати її, не приспати, не впросити (О. Довженко).
Сильною позицією номінативного речення у загальній семантико-синтаксичній організації тексту є інтонаційно виділювана постпозиція. За комунікативним результатом постпозитивні висловлювання становлять перманентне утворення контекстного значення і вводяться в текст як висновок, результативне узагальнення того, що вже сказано. У постпозитивних номінативних реченнях не лише називається, а й предикується раніше висловлене, тому ці конструкції наближаються до речень присудкового типу: Як сумно доньці чути таке про батька. І він, значиться, також належав до тих, що чинили заколот на Украйні, щоби з того заколоту винести для себе булаву. Старі гріхи! (Б. Лепкий).
Тексти, яким властиве широке використання номінативних речень, віднесені до специфічно побудованих, часом імітованих, часом спонтанних, але, як правило, експресивно насичених, художньо виправданих.
У висновках узагальнено основні спостереження, зроблені у процесі аналізу експресивного мовленнєвого акту.
Категорія експресивності належить до суперечливих, дискусійних з погляду її лінгвістичної інтерпретації і являє собою триєдність форми, її стилістичних конотацій та прагматичної функції. Експресивність – це складна інтегральна мовна категорія, що охоплює усі виражальні якості мови, що представляються її лексичними, словотворчими і граматичними засобами (експресивною лексикою, особливими афіксами, тропами, фігурами тощо), включає до себе комплекс таких понять, як емоційність,
