МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ЛАЗАРОВИЧ НАДІЯ ВАСИЛІВНА

УДК 1:572+130.2:141.7

СОЦІАЛЬНО-СУБСТАНЦІЙНА ПРИРОДА ЛЮДИНИ

В УМОВАХ ТЕХНОГЕННОГО СУСПІЛЬСТВА:

ФІЛОСОФСЬКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

Спеціальність 09.00.03. – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ЛЬВІВ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: Мельник Володимир Петрович,

доктор філософських наук, професор,

декан філософського факультету,

завідувач кафедри теорії та історії культури

Львівського національного університету

імені Івана Франка

Офіційні опоненти: Крисаченко Валентин Семенович,

доктор філософських наук, професор,

завідувач відділу етнополітики Національного

інституту стратегічних досліджень (м.Київ)

Костенко Віктор Гаврилович,

кандидат філософських наук, доцент,

завідувач кафедри філософії і політології

Львівської національної академії ветеринарної

медицини імені С.З.Гжицького.

Провідна установа: Національний технічний університет України

“Київський політехнічний інститут” (м. Київ)

Захист відбудеться 17 квітня 2007 року о 12 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано 16 березня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02

кандидат філософських наук, доцент Сінькевич О.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Глобальні цивілізаційні процеси, стрімкі інноваційні зрушення, вражаючий інформаційно-технологічний прогрес, виняткова цінність наукової раціональності, а також бурхливий розвиток техніки і технології у зв’язку зі систематичним впровадженням наукових знань у виробництво приводить до глибинних процесів зміни соціального життя, динаміки соціальних зв’язків, швидкої трансформації стилів життя та мислення, формування нових світоглядно-ціннісних орієнтирів, постійної генерації нових взірців, ідей і концепцій. Саме в умовах техногенного суспільства особливої актуальності та смислового наповнення набуває проблема природи людини, проблема людської сутності. Зазначимо, що у культурі техногенної цивілізації з її високим рівнем соціальної динаміки і темпами прогресу, стрімкими соціальними змінами, внаслідок яких людина втрачає можливості адаптації, соціально-технологічні чинники та фактори впливу на людську особу є визначальними.

Система цінностей, котра донедавна ще була інтегративно-організуючим началом життя людини, надавала їй гуманістичну цінність і осмисленість, раптово почала втрачати свою виваженість і переконливість. Розвиток сучасної техногенної цивілізації відкриває величезні можливості, проте людина не здатна їх реалізовувати. Багато дослідників аналізують симптоматичну тенденцію європейської культури – фазу деградації, занепаду, оскільки на сучасному етапі сама людина не витримує інтенсивності змін: вона не в змозі жити в координатах динамічної цивілізації, коли в суспільстві панують настрої “життєвої дезорієнтації” (Х.Ортега-і-Гасет, О.Шпенглер). Власне людська сутність нерідко не резонується, а дисгармонізується з соціальною динамікою сучасного техногенного суспільства. Все це призводить до розмивання традиційних цінностей, соціальних і релігійних норм, перетворюючи людину на “засіб”, “функцію”, носія соціальних ролей. Виникають явища деконструктивного характеру, які породжують процеси втрати персоніфікації, кризи ідентичності, збереження цілісного “Я” в мінливому, мозаїчному світі. Технократичний спосіб діяльності та панування раціональності як способу мислення задають новий вектор організації життєдіяльності людини і формування ціннісних орієнтацій, основу котрих становлять цілераціональне перетворення та привласнення. Це в свою чергу зумовлює численні проблеми відчуження, екологічні катастрофи, духовну кризу сьогодення.

Отже, в ситуації “кризи розуму” надзвичайно гостро постає проблема пошуків стійкого опертя в умовах техногенного суспільства, адже людина потребує внутрішнього ядра, яким можуть стати духовні чинники, внутрішньо-іманентні характеристики, що є єдиним шляхом виходу із антропологічної кризи. “Фаустівський тип” людини, лінійний підхід до її розуміння вже вичерпав себе, – ми прагнемо побудувати інший вимір особи, який ґрунтується на невичерпних внутрішніх ресурсах – духовних вимірах. Особливої актуальності та гостроти набуває проблема “духовно-морального оновлення”, пошуку нових ціннісних орієнтацій, тому на особливу увагу заслуговує звернення до людської субстанційності, буттєвої укоріненості особи, адже людина в координатах техногенного суспільства, втрачаючи зовнішнє опертя, шукає надійну “підоснову” якраз у глибинах власного духовного існування .

Наголосимо, що ця проблематика набуває особливої актуальності в сучасних умовах розвитку українського суспільства. На тлі всезагальних процесів глобалізації й універсалізації, широкомасштабних суспільних пере-творень для української людини по-новому звучать питання ствердження національної самоідентичності, формування ціннісних орієнтирів. Тому так важливо не втратити ті глибинні субстанційно-духовні надбання й етнонаціональні традиційні виміри, які становлять основу національного відродження України та самобутнього життєбачення українського народу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційна робота є складовою частиною наукових досліджень кафедри філософії Львівського національного університету імені І.Франка та пов’язана з темою “Громадянське суспільство як здійснення свободи: соціальний, релігійний та економічний виміри” (державний реєстраційний номер 0103U006795).

Мета дисертаційного дослідження полягає у здійсненні філософсько-культурологічного аналізу соціально-субстанційної природи людини, враховуючи особливості розвитку західноєвропейської техногенної цивілізації.

Реалізація мети передбачає розв'язання таких завдань:

· з’ясувати, як співвідносяться категорії “субстанційності” та “соціальності” при підході до визначення природи людини, її сутності;

· розкрити особливості соціально-атрибутивних рис людини в умовах техногенного суспільства;

· охарактеризувати основні структурні елементи, ціннісні орієнтири та детермінанти розвитку техногенної цивілізації;

· виокремити соціальні чинники, які зумовлюють трансформацію духовної сутності людини; простежити зміну антропологеми із переходом індустріальної стадії на постіндустріальну, інформаційну (від “Мегамашини” до “Комп’ютопії”);

· проаналізувати феномен доцільної, предметно-перетворювальної діяльності як важливого модусу людського буття у культурі техногенного світу;

· обґрунтувати основні положення “етики відповідальності” на противагу домінуючій світоглядній “парадигмі людської винятковості”;

· простежити, як змістове наповнення “суб’єкт – об’єктних” відносин, притаманних людині у культурі техногенного світу, потребує сутнісного наповнення “суб’єкт – суб’єктним” виміром людського стосунку до природи, іншої людини;

· виокремити субстанційні чинники людської духовності, які повинні подолати антропологічну кризу.

Об’єктом дисертаційного дослідження є становище людини у координатах техногенної цивілізації.

Предмет наукової розвідки – соціально-субстанційні виміри, діяльні аспекти, ціннісні орієнтири та духовні засади особи в контексті культури техногенного світу, що ґрунтуються на синтезі соціальних і духовних модусів людського буття.

Методи дослідження. Особлива увага у дисертаційній роботі звернена на міждисциплінарний підхід, за допомогою якого стало можливим здійснення філософського аналізу соціально-субстанційної природи людини у вимірах техногенної цивілізації з широким залученням теоретико-методологічної основи із соціальної філософії, історії філософії, філософської антропології, філософії культури, практичної філософії, етики та філософії науки. Реалізація сформульованої мети і розв’язання дослідницьких завдань здійснюється також через використання системного підходу, який дає змогу визначити сутність, аспекти й атрибути техногенного суспільства як складної соціокультурної системи та місця людини у її координатах, а також комплексно розглянути природу людини, в тому числі співвіднесення модусів її соціальності (діяльний принцип) і субстанційності (внутрішньо-духовні виміри) людського буття. Цілісне розуміння соціально-субстанційної природи людини було б неможливим без використання діалектичного методу, внаслідок чого встановлено понятійні конфігурації, що дають змогу осмислити дуальні співвідношення: “людина – суспільство”, “Я – Ти”, “свобода – відповідальність”.

Значна роль у дисертаційній роботі відводиться компаративному аналізові, який використовується при висвітленні стадіальної концепції розвитку техногенної цивілізації, виокремленні у її контексті аспектів зміни антропологеми, а також при порівнянні світоглядно-теоретичних положень теоретиків техногенного суспільства.

У дисертаційному дослідженні застосовуються також загальнонаукові методи абстрагування, аналізу та синтезу, узагальнення і систематизації, індукції та дедукції як необхідні інструменти розкриття цієї теоретичної проблеми.

Наукова новизна дисертаційної роботи зумовлена метою і дослідницькими завданнями. До положень, які містять елементи наукової новизни та виносяться на захист, належать такі:

· обґрунтовано, що саме філософсько-культурологічний аналіз соціально-субстанційної природи людини в умовах техногенного суспільства становить засадничу умову, яка дає змогу осмислити становище людини та її ціннісні орієнтири, що трансформуються під тиском тотально-глобальних і технологічних зрушень, поширення стандартів масової культури, засилля інструментальної раціональності, універсалізації стилів мислення та соціальних ролей, стану всезагального відчуження і глобальних, зокрема екологічних проблем сучасності;

· встановлено, що соціально-субстанційна сутність людини виявляється передусім у атрибутивній здатності до доцільної, соціально зумовленої, предметно-перетворювальної діяльності, у відтворенні глибинно-духовних, внутрішньо-іманентних характеристик людини, де екзистенція особи є онтологічною вихідною основою її соціальної сутності, а екзистенціали духовного світу людини виступають загальнокультурними умовами персонального буття;

· визначено зміст і діалектику соціальної субстанційності, яка виявляється у взаємодії традиційних етнонаціональних цінностей як її джерела і змістовного наповнення та новацій як умови соціального відтворення і розвитку людини;

· виділено та проаналізовано визначальні аспекти доцільної, предметно-перетворювальної діяльності людини як соціального модусу буття та визначальної характеристики її соціальності в умовах техногенного суспільства; обґрунтовано, що соціальна субстанційність людини визначає імперативи доцільної предметно-перетворювальної діяльності, які повинні бути доповненими глибинним “буттєво-онтологічним підходом”, що передбачає орієнтацію не на результат (“інструментальна раціональність”), а на порозуміння, ствердження самоцінності соціального суб’єкта;

· запропоновано необхідність втілення засадничих принципів “етики відповідальності” для подолання кризи системи “людина – природа” і низки глобальних проблем у контексті “технодрами цивілізації”: нівелювання споживацького ставлення до природи, ствердження відповідальності як морально-етичного принципу самозбереження й утвердження гуманістичних цінностей;

· розкрито субстанційний вимір категорій інтерсуб’єктивності (“суб’єкт–суб’єктні відносини”, “Я” – “Ти”, “Я” – “Інший”) як принципу взаємності на відміну від “суб'єкт–об'єктних” характеристик раціоналізованої культури техногенного світу, що передбачає втілення принципів “мета–засіб”, цінностей перетворення і привласнення;

· визначено тенденції, окреслено спроби подолання антропологічної кризи сьогодення через звернення до глибинно-духовних основ людського буття; наголошено, що саме вони становлять визначальну умову людської соціальності. Окреслюються шляхи переходу від тотального домінування в європейській цивілізації універсально-всезагальних цінностей та інтегративно-об’єднувальних тенденцій до визнання плюралізму цінностей людей і етносів, які можуть стати індивідуально-персоналістичним виразом сутності універсально-загального.

Науково-теоретичне і практичне значення отриманих результатів.

Методологічні підходи, використані в роботі, й отримані за їх допомогою теоретичні положення і висновки можуть стати основою для подальшого дослідження проблематики аналізу людської субстанційності, соціальних модусів її буття в умовах техногенного суспільства. Запропоновані наукові рекомендації можуть застосовуватись при розробленні освітньо-виховних і соціально-гуманітарних проектів, програм. Результати дослідження також можуть бути використані при підготовці лекційних курсів і спецкурсів із соціальної філософії, історії філософії, філософської антропології, філософії культури, етики та практичної філософії.

Апробація результатів дисертаційної роботи.

Основні положення і висновки дисертаційного дослідження у вигляді авторських виступів були викладені на одинадцяти міжнародних, всеукраїнських і регіональних конференціях: Міжнародна наукова конференція “Гуманізм. Людина. Цінності” (Дрогобич, 2004 р.); Третя Міжнародна науково-практична конференція студентів, аспірантів та молодих учених “Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (Київ, 2005 р.); Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету” (Київ, 2005 р., 2006 р.); Міжнародна наукова конференція “Гуманізм. Людина. Мова” (Дрогобич, 2005 р.); Міжнародний науковий конгрес “Іван Франко: дух, наука, думка, воля (до 150-річчя від дня народження)” (Львів, 2006 р.); Всеукраїнська наукова конференція “Діалектика духовних процесів – 3” (Дрогобич, 2004 р.); Всеукраїнська наукова конференція “Символ дерева у світовій культурі та художній творчості” (Львів, 2004 р.); Всеукраїнська наукова конференція “Духовні виміри європейської цивілізації: виклики ХХІ ст.” (Львів, 2005 р.); у тому числі XVII читання пам’яті засновника Львівсько-Варшавської філософської школи К.Твардовського: “Пізнання: епістемологічний, онтологічний та екзистенційний виміри” (Львів, 2005 р.); XVI сесія Наукового товариства ім. Шевченка. Філософська комісія (Львів, 2005 р.). Апробація результатів дослідження відбувалась на щорічних науково-звітних конференціях за 2004, 2005 та 2006 рр. і на науково-теоретичних семінарах кафедри теорії та історії культури філософського факультету Львівського національного університету імені І.Франка.

Основні результати дисертаційного дослідження викладено у одинадцяти наукових публікаціях, серед яких чотири – у фахових ви-даннях, затверджених ВАК України.

Структура дисертаційного дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел (295 найменувань на 24 сторінках). Загальний обсяг основного тексту дисертації – 188 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі до дисертації окреслюється предметне поле проблематики філософського аналізу соціально-субстанційної природи людини в умовах техногенного суспільства, обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються мета і дослідницькі завдання, об’єкт, предмет і методи дисертаційного дослідження, формулюється його наукова новизна й основні положення, що виносяться на захист, окреслюється теоретична та практична значущість дисертаційної роботи, наводиться перелік апробацій результатів дослідження, подана структура роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічна основа дослідження соціально-субстанційної природи людини” окреслюється й аналізується теоретико-методологічне та ідейне підґрунтя сучасного розуміння соціальної субстанційності людини у контексті західноєвропейської техногенної цивілізації, здійснюється джерелознавчий аналіз роботи.

У підрозділі 1.1. “Джерельна база та методологічні особливості дослідження проблеми” наголошується, що філософсько-культурологічний аналіз соціально-субстанційної природи людини вимагає звернення як до першоджерел, так і до доробку дослідників, праці яких дають змогу критично підійти до висвітлення проблематики дисертаційної роботи. Дослідженню проблеми сутності, природи людини присвячено чимало праць, з-поміж яких велике значення мають філософсько-антропологічні рефлексії Е.Агацці, І.Антоновича, В.Біблера, К.Вальверде, Б.Головка, Б.Григор’яна, В.Губіна, П.Гуревича, Н.Злобіна, В.Келле, А.Корженівського, Є.Некрасової, М.Мамардашвілі, Б.Маркова, Л.Моториної, Т.Метельової, П.Рачкова, П.Рікера, І.Фролова, В.Шинкарука. На особливу увагу заслуговують світоглядні позиції Г.Арендт, М.Бубера, Н.Бердяєва, Р.Гвардіні та Е.Фромма.

Безпосередній аналіз сутності техногенної цивілізації, її засадничих принципів, особливостей розвитку та ціннісних орієнтирів зробили дослідники: А.Бузгалін, А.Воронін, Ю.Волков, А.Глінчикова, В.Горохов, Б.Губман, В.Іноземцев, Д.Єфременко, С.Кара-Мурза, В.Князєв, І.Кравченко, Л.Кузнєцова, Л.Новікова, В.Полікарпов, Н.Попкова, В.Розін, М.Розов, Л.Рейман, В.Стьопін, Г.Тавризян.

Дослідження природи людини у координатах техногенної цивілізації вимагає звернення до праць теоретиків індустріального та постіндустріального (інформаційного) суспільства. Виняткову цінність для дисертаційного дослідження становлять праці Т.Адорно, Р.Айріса, Р.Арона, Д. Белла, З. Бжезинського, М. Гайдеггера, М.Горкгаймера, Дж.П. Гранта, В.Гьосле, У. Дайзарда, А.Дімера, Ж.Еллюля, А.Етціоні, Г. Кана, М.Кастельса, Д.Лайона, Х.Ленка, Г.Маркузе, Й.Масуда, Л.Мемфорда, К.Мітчема, Х.Ортеги-і-Гасета, Ф.Раппа, Г.Рополя, Х.Сколімовськи, Т.Стоуньєра, Е. Тоффлера, А.Турена, Ж.-М. Феррі, Ф.Юнгера, К.Ясперса.

Проблема становища людини у техногенному суспільстві, трансформація духовної сутності особи під впливом соціальних чинників висвітлюється у науково-теоретичних розвідках Є.Андроса, В.Ляха, Д.Кірюхіна, С.Кримського, В.Мельника, Н.Скотної.

Питання соціальної сутності людини, чинники, які зумовлюють соціальні виміри людини, аналізують вчені: В.Андрущенко, Є.Бистрицький, М.Булатов, Л.Губерський, М.Доманська, В.Загороднюк, Р.Зимовець, А.Карась, Р.Кобець, В.Козловський, В.Костенко, В.Ларцев, В.Малахов, К.Малєєв, М.Михальченко, А.Могильний, В.Нестеренко, Б.Новіков, В.Петрушенко, М.Попович, С.Пролєєв, О.Сичивиця, О.Ситник, М.Скринник, Л.Соловей, Л.Солонько, Н.Черниш, С.Щербак.

Дослідження природи людини у контексті екологічних вимірів концептуалізується в світоглядно-теоретичних положеннях Т.Гардащука, К.Зарубицького, А.Єрмоленка, М.Кисельова, В.Крисаченка, О.Мостяєва, О.Перової, О.Рубанця, Л.Ситниченко, М.Тарасенка, А.Толстоухова, М.Хилька, С.Ягодзінського. У контексті цієї проблематики варто також виокремити дослідження К.-О. Апеля, Г.Йонаса, А.Печчеї, М.Ріделя.

Проблема духовної сутності людини відображена у дослідженнях М. Бахтіна, О. Больнова, М. Бубера, К. Войтили, Д.фон Гільдебранда, Й. Зайферта, Н. Кларка, Дж. Кросбі, Д. Федорики, Р. Шпемана. Звернення до глибинних основ людської духовності, до морально-етичних вимірів особи простежується у світоглядних положеннях українських вчених: Г. Горак, А. Дондюка, Г. Ковадла, В. Мовчан, М.Рогожи, В.Табачковського, Н.Хамітова, Г.Шалашенка, Т.Ярошенко.

У підрозділі 1.2. “Передумови формування соціальної субстанційності людини: Античність – Середньовіччя – Відродження” розглядаються ідейні витоки розуміння соціально-субстанційної природи людини, до яких відносимо передусім принцип космоцентризму як основний модус життєбачення Античності. Абсолютизація значення космосу та природи у світовідчутті античної доби слугує основою розуміння людини як частинки Всесвіту, котрій належить певне місце у світобудові. Макрокосмос слугує основою об’єднання людей, що мисляться як мікрокосмоси, частини цілісного світового ладу. Принципи космізму екстраполюються на соціальне середовище, у котрому велика роль належить полісу як культурному феномену, що виступає формою суспільного об'єднання особи зі співгромадянами. Соціальна практика античного полісу класичного періоду та досвід морально-етичного регулювання відносин стають основними передумовами розуміння соціальної субстанційності людини. Обґрунтування твердження про соціальну сутність людини подано у вченні Платона про суспільство та державу і світоглядній концепції Арістотеля про людину як полісну істоту (“zoon politicon”). Крізь призму цих характеристик соціальна субстанційність людини співвідноситься із цінністю самопізнання внутрішнього “Я” (Сократ), розглядом душі як глибинної сутності людини (“розумна душа” у Платона, “ентелехія” Арістотеля).

Середньовічна християнська традиція з її магістральною тенденцією теоцентризму доповнює уявлення про людину як духовну істоту, створену за образом та подобою Божою, співвіднесену із Божественною природою Творця (Августин Аврелій), трактуванням людського розуму як спорідненого з Божественною мудрістю (Тома Аквінський). Ці грані розуміння людської сутності екстраполюються на соціальні виміри особи, що виявляються насамперед в об’єднанні людей у своєрідну духовну спільноту, визначальну роль у чому відіграла церква як соціальний інститут.

Синтез цих ідей на ґрунті світоглядного принципу антропоцентризму епохи Відродження, що стверджував розуміння людини як центру та вищої цілі світобудови, розширив розуміння соціально-субстанційної природи людини. У цей час отримали змістове наповнення світоглядні положення, які передбачають розуміння людини не лише як творіння Божого – людина сама може не тільки наслідувати, а й творити. Саме в епоху Відродження відбувалося піднесення цінності людської творчості, котрій apriori притаманне Божественне походження, а соціальна субстанційність людини виявляється передусім у возвеличуванні її творчої діяльності та ствердженні необмежених перетворювальних можливостей (Л. Альберті, Д. Алігієрі, Л. Валла, М. Кузанський, Н. Макіавеллі, Дж. Манетті, Дж. Піко делла Мірандола, М. Фічіно).

У підрозділі 1.2. “Раціоналістична парадигма Нового часу як основа соціально-субстанційної природи людини техногенного світу” обґрунтовано, що саме в Новий час отримує потужний імпульс і розпочинає власний розвиток “культурна матиця” техногенної цивілізації – система цінностей і світоглядних орієнтирів, яка забезпечує відтворення та розвиток соціального життя, стверджуючи соціальний полюс людської активності. Соціокультурна сфера техногенної цивілізації, і водночас розуміння соціально-субстанційної природи людини доповнюється такими смисловими втіленнями та світоглядними орієнтирами, як віра у всемогутність людського розуму, утвердження визначальної цінності науки як специфічного способу освоєння світу. Людині Нового часу притаманне творення нового штучного світу, технічного середовища – так виникають цінності перетворення і привласнення, характерні для культури техногенного світу. Соціальна субстанційність розглядається у контексті імперативів доцільної, предметно-перетворювальної діяльності, адже людина, перетворюючи природне та соціальне середовище, набуває статусу “вінця творіння” і “царя природи”.

Соціальна субстанційність людини Нового часу розглядається крізь призму раціоналістичничної традиції (Ф. Бекон, Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Ляйбніц), а також конкретизується у концепціях “суспільного договору” та вченнях про державу як суспільне об’єднання (Т. Гоббс, Дж. Локк, П. Гольбах). Розуміння феномену творчої діяльності людини доповнюється такими сутнісними рисами як предметність, доцільність, перетворення природного і соціального середовища на основі досягнень науки (Д. Дідро, Вольтер, Ж.-Ж.. Руссо, Ж. Ламетрі, К. Гельвецій). Розвивається теза про розуміння пізнання як істинного атрибуту людської природи (Б. Паскаль); варто відзначити дослідження співвіднесення людської субстанційності з вимірами свободи, яка простежується у філософській традиції Нового часу (Т. Гоббс, Дж. Локк).

У другому розділі: “Становище людини у координатах європейської техногенної цивілізації” аналізується сутність та основні характеристики техногенного суспільства, визначається його вплив на природу людини.

У підрозділі 2.1. “Сутність техногенного суспільства: структурні елементи, ціннісні орієнтири та детермінанти розвитку” розглянуто особливості й найважливіші засади розвитку техногенної цивілізації, якими стають насамперед розвиток техніки і технології у зв’язку з генерацією нових наукових знань, їх системного запровадження у виробництві та соціальній практиці загалом. Проникаючи практично в усі сфери людської життєдіяльності, нові технології та сучасні технологічні засоби відкривають величезні можливості соціального поступу, змінюючи життєвий світ особи і трансформуючи її смисложитєєві цілі.

Відповідно техногенна цивілізація визначена як суспільство, що постійно змінює свої основи, саме тому в її культурі активно підтримується і цінується постійна генерація нових взірців, ідей та концепцій. Внаслідок техніко-технологічного розвитку відбуваються активні трансформації соціальних зв'язків між людьми, постійно змінюються типи спілкування, форми комунікацій, а також спосіб життя індивідів. У культурі техногенної цивілізації виникає особливий тип автономної особистості: людина може міняти корпоративні зв’язки, не будучи до них прив’язаною; вона здатна дуже гнучко будувати відносини з людьми, включатися у різні соціальні спільноти та культурної традиції. Темпи, характер, динаміка індивідуально-людської сутності часто не резонується, а дисгармонізується з соціальною динамікою сучасного техногенного суспільства, його сенсотворчими цінностями.

Визначальними цінностями культури техногенної цивілізації, які становлять основу філософсько-культурологічного аналізу соціально-субстанційної природи людини, вважаються розуміння людини як діяльної істоти, а також трактування самої доцільної діяльності як креативного, інноваційного процесу, спрямованого на перетворення об'єктів зовнішнього світу, що забезпечує владу людини над цими об'єктами (природна та соціальна сфери). Постулюється також цінність інновацій, прогресу та наукової раціональності, які створюють впевненість у тому, що людина здатна, розкривши закони природи і соціального життя, регулювати природні та соціальні процеси відповідно до своїх потреб.

Глобально-універсальні виміри техногенної цивілізації призводять до своєрідного “зіткнення” в одній площині етнонаціональної та техногенної культур сучасності, в іншій – культур різних спільнот. Відбувається розгортання “технодрами цивілізації”, яка призводить до нівеляції особливостей внутрішнього світу людини та культур етносів, адже у зв’язку з інтенсивним розвитком техногенної цивілізації розривається наступність і взаємозв’язок поколінь, втрачаються традиційні цінності.

Соціальність як внутрішньо-атрибутивний вимір людської сутності стає місцем суперечливого, нерідко антагоністичного діалогу загально-технологічного та персоналістичного вимірів історико-культурницького процесу. Інтенсифікація соціальної динаміки у зв’язку з прискореним технологічним розвитком призводить до порушення самовідновлювальних архетипів етнонаціональних традиційних механізмів, що у свою чергу стало причиною втрати імперативів життєдіяльності суспільства, нігіляції моральних смисложиттєвих цінностей.

Аналізуючи стадіальну концепцію розвитку західноєвропейської техногенної цивілізації, яка відображена у світоглядних позиціях теоретиків-технократів, наголошено на зміні акцентуацій суспільного розвитку індустріальної стадії техногенної цивілізації з її орієнтацією на системне виробництво, інструментальну раціональність, централізацію, стандартизацію і тотальний технологічний детермінізм. У свою чергу в інформаційному суспільстві знань і комунікацій ці соціальні фактори отримують нове змістове наповнення, що виявляється у трактуванні інформаційної техніки нового покоління як такої, котра сприяє появі конструктивно орієнтованої соціальної організації і створює відповідні умови духовного та морально-етичного вдосконалення людини – у контексті таких соціальних змін відбуваються трансформації соціальних характеристик і соціально-субстанційної природи людини.

У підрозділі 2.2. “Від індустріалізму до інформаційного суспільства: зміна антропологеми” наголошується, що при переході індустріальної стадії до інформаційної зі зміною соціально-культурних пріоритетів змінюється також провідна антропологема розуміння людської природи. Змістове наповнення феномену соціально-субстанційної природи людини, висвітлене теоретиками техногенного суспільства, є стрижнем розуміння становища сучасної людини у культурі техногенної цивілізації..

Наприклад, технізація і раціоналізація людського буття трансформує сутнісні виміри людської природи, що веде до втрати людиною загальногуманістичних морально-етичних принципів, духовних вимірів, нівелювання власної субстанційної сутності під впливом процесів глобалізації, поширення стандартів масової культури і цінностей споживання, універсалізації, стандартизації стилів мислення, моделей діяльності та соціальних ролей. На індустріальній стадії стверджуються настрої технологічного детермінізму, техніка стає тим потужним соціальним фактором, який має невідворотний загрозливий вплив на природу людини (Р.Арон, М. Гайдеггер, Ж.Еллюль, Г.Маркузе, Л.Мемфорд, К.Ясперс). У цьому контексті посилюються невідворотні процеси відчуження, спостерігається звернення до дефініцій “одномірності” людини, до трактування особистості лише як “засобу” чи “функції”, придатка до машини; перше місце посідають такі визначення особи, як “людина без властивостей”, “homo technicus (“людина технічна”), homo consumens” (“людина споживаюча”), уречевлена людина (“reified man). Названі теоретичні положення є своєрідним виявом занепокоєності західної цивілізації, наступом технократизму та дегуманізуючим впливом процесів технізації, які охопили всі сфери життєдіяльності суспільства і людини.

Водночас у концепціях “інформаційного суспільства” висувається питання про нові моделі розвитку як суспільства загалом, так і людини зокрема. На противагу технологічному детермінізмові індустріальної стадії аналізується спроба гармонійного поєднання особи і технічного середовища – “філософія техніки як філософія людини” (Х.Сколімовськи), стверджуються діяльність взаємодопомоги, підтримки, виховання (Ж.-М. Феррі), а також цінність міжособистісного спілкування та споглядання (А.Етціоні). Акцентується на новому соціальному характерові людини – “конфігуративному” чи “модулятивному Я” (Е.Тоффлер). Провідного значення набуває симбіоз людини та природи на основі принципу синергізму (Й.Масуда). Виокремлено нові грані людської природи – “Homo intelligens”, котра володіє високим рівнем інтелектуальної інформації та знань, а також завдяки новим засобам комунікації формує вільні громадські інформаційні мережі, в яких кожна особа здатна самовиразитись, самоутвердитись, усвідомлюючи спільність людської долі. Так, в умовах інформаційного суспільства розуміння людської природи аналізується крізь призму комунікації та знання, виявляючись у зверненні до самореалізаційних форм людського спілкування, з прагненням до відновлення гуманістичних цінностей, утвердження пріоритету духовних і морально-етичних вимірів.

Третій розділ дисертаційної роботи “Атрибутивні характеристики соціальної субстанційності людини в контексті культури техногенної цивілізації” присвячений філософсько-культурологічному аналізові трансформації духовної сутності особи у техногенному суспільстві під впливом соціальних чинників.

У підрозділі 3.1. “Феномен предметно-перетворювальної діяльності в культурі техногенного світу: зміна акцентуацій” розкрито аспекти феномену доцільної, предметно-перетворювальної діяльності людини як модусу буття та визначальної характеристики її соціальності в техногенному суспільстві. Людина як суспільна істота здійснює цілепокладання як реалізацію своєї сутності: вона переконана в тому, що, пізнавши закони природи і соціального життя, може регулювати природні й соціальні процеси відповідно до своїх цілей. Активно змінюючи природне та соціальне середовище, людина реалізує своє призначення творця, креативної соціальної одиниці – так вона набуває здатність виходити за свої межі, будувати нову реальність, прориваючи горизонти наявно даного буття, творити світ культури. Діяльність сучасної людини (“Нomo faber”) характеризують “продуктивність і творчість” (Г.Арендт): інструменталізація світу, віра в знаряддя та продуктивність виробника штучних предметів, а також віра у всеосяжність категорії “засіб – мета” породжують “суспільство споживачів”.

Виокремлюються атрибути цілераціональної дії, спрямованої лише на результат, а інструмен-тальність як характеристика людської діяльності утверджується як відношення “суб'єкт – об'єкт” (Т. Адорно, М. Горкхаймер). Отже, можна констатувати, що природа людини в умовах техногенного суспільства розглядається насамперед крізь призму феномену доцільної, предметно-перетворювальної діяльності, розумінням людини як творця, перетворювача природного та соціального середовища, світу культури. Ідеал діяльної особи у культурі техногенного світу приводить до утвердження характеристик інструменталізації та функціональної раціональності, розуміння діяльності людини, яка орієнтована на “мету – засіб – результат”.

Подоланням раціональної “суб’єкт–об’єктної” дихотомії є “теорія комунікативної дії” Ю.Габермаса, в якій діяльність розглядається крізь призму ствердження самоцінності соціального суб’єкта. Такий характер людської діяльності орієнтується передусім не на схему “мета – засіб”, зумовлену відношенням “суб’єкт –об’єкт”, а на принцип взаємності, порозуміння, що передбачають “суб’єкт–суб’єктне” відношення. Отже, у культурі техногенного світу виникає необхідність зміни акцентуацій характеру людської діяльності, зміст якої тяжіє до інтерсуб’єктивного виміру людського буття.

Підрозділ 3.2. “Від “парадигми людської винятковості” до обґрунтування етики відповідальності” репрезентує основні принципи “парадигми людської винятковості”, що утверджує насамперед панівне становище людини над природою внаслідок розвитку техніко-технологічних процесів. Ми можемо розглядати питання про загрозливі масштаби людської експансії, що, у свою чергу, призводить до глобальних екологічних криз і соціальних конфліктів, з якими зіткнулося людство. Віра в інструментальний людський розум, технічну раціоналізацію, у людину як “вінця природи” похитнулася. Домінування “парадигми людської винятковості”, яка полягає в тому, що соціокультурні чинники є головними засадами людської діяльності, а всі проблеми можна розв’язувати за допомогою науки, техніки і нових технологій, породжує низку глобальних проблем сучасності, коли існування людини як частини природи і як діяльної істоти, яка перетворює природу, перейшли у конфронтацію.

Виникає необхідність звернення до засадничих принципів “етики відповідальності” (“екологічна етика”, “біоетика”, “біосферна етика”, “етика живого”), обґрунтування засад якої полягає у твердженні, що природа має слугувати не лише засобом, а й метою: довкілля і сама людина зможуть лише тоді вижити, коли буде покладено край споживацькому підкоренню природи. Обґрунтовуються морально-етичні засади втілення принципу відповідальності людини за свої дії та вчинки (Г.Йонас), відповідальності як найвищого обов’язку, основу якого становлять принцип справедливості, толерантності та взаємоповаги між людьми (М.Рідель). Відбувається ствердження відповідальності як принципу самозбереження та здійснення гуманності (К. Апель). “Нова екологічна парадигма” наголошує на тому, що людина – це лише частинка живого, один із членів природного співтовариства, а її “сапієнтність” покладає на людину відповідальність за стан природного довкілля. Це і є “зовнішні межі”, які орієнтують людину на таку парадигму взаємодії з природою, що передбачатиме всезначущість процесів самовідновлення та саморегуляції природних екосистем. Отже, “соціальність” і “природність” перестають бути взаємовиключаючими феноменами, а радше взаємозумовлюючими. Нове світоглядне розуміння цивілізаційного процесу, джерелом розвитку якого є не тільки раціональні, а й духовні чинники, відкриває нові перспективи побудови моделей соціального поступу, що забезпечують поворот від технократизму як способу організації взаємодії людини і природи до нової екогуманістичної політики. Йдеться насамперед про те, що людина, її соціальні та внутрішньо-іманентні характеристики охоплюють екологічний вимір, який повинен закладати імперативи обмеження стосовно масштабів і меж перетворення природи, виходячи із морально-етичних принципів відповідальності, справедливості, толерантності та взаємоповаги.

У підрозділі 3.3. “Духовні виміри особи: на шляху до антропогенної цивілізації” визначається, що лінійне, одновимірне, технократичне трактування людини, її сутності у культурі техногенного світу є недостатньо повним. Існує необхідність розширити це положення, доповнивши розуміння людської природи в умовах техногенного суспільства глибинним соціально-субстанційним підходом. Людина техногенної цивілізації потребує внутрішнього ядра, вона відчуває потребу стійкого опертя, яким можуть стати духовні чинники. Відбувається звернення до категорії “суб’єктності” – “те, що не піддається редукції в людині”, що виявляється у переживанні (К.Войтила), “суб’єктності”, яка передбачає наявність зв'язку з самим собою як з суб’єктом, зв'язку, що творить іманентність дій та існування людини (Дж.Кросбі). Це зумовлює розглянути модуси співчуття та співпереживання, співвіднесення свого “Я” зі світом та іншими людьми через процес участі, який передбачає “суб’єкт – суб’єктне відношення” (Е.Фромм). Розкрито колосальне значення “Я – Ти відношень”, що передбачають процес сприйняття “Іншого” як такого, котрим є “Я” сам, “виходом” у міжособовий простір та наближенням упритул до іншої особи (Д. фон Гільдебранд). Кароль Войтила описує ситуацію “Я” – “інший” (“soi” – “autrui”), коли поняття “Інший” передбачає усвідомлення людиною, що інша людина є “іншим Я”. Цей процес можливий за допомогою переживання участі – глибинної властивості особи, котра діє й існує спільно з іншими. Звертаючись до діалогічної антропології М.Бахтіна та М. Бубера, ми розглянули відношення “Я – Ти” (сфера інтерсуб'єктивного), які виявляються виключно у спілкуванні та передбачають глибинне розуміння діалогічної природи людського буття, здатність людини до буття-з-Іншими – лише тоді особі відкривається таємниця зустрічі, завдяки якій вона здатна подолати ізольованість від інших людей, а також пізнати саму себе в інших людях. Тому справжня зустріч передбачає наявність таких характерних рис, як інтерсуб'єктивність, безпосередність і духовність. Подібні мотиви використовує К.Ясперс, для котрого справжня комунікація можлива лише між двома “самостями” – індивіди зустрічаються тут як особи у взаєм-ній творчості. Виокремлено модуси “взаємності”, “відкритості”, “люблячої боротьби” – глибинних особистих стосунків. У спілкуванні, в царині інтерсуб’єктивності людина здатна пізнати сутність не лише зовнішнього, а насамперед свого внутрішнього світу (О.Больнов). Тільки в зустрічі з іншою людиною, з “Ти”, особа приходить до самої себе – “субстанційний первень самобуття в комунікації” (К.Ясперс).

Акцентовано на невід’ємній рисі людської субстанційності – перебувати у відношенні якнайширшої мережі взаємозв'язків з іншими; осереддям такого єднання є любов – почуття, за-сноване на вірі в аналогічне ставлення до тебе того, кого ти любиш (Н. Кларк), адже любов творить глибинну суть життя людини (Ж. Марітен). Євангельську заповідь любові Кароль Войтила визначає ключем до подолання відчуження і до розбудови сфер людського життя у вимірах участі. Внутрішнє ядро людини складає низка “якісних цінностей”: мудрість та інтелектуальна глибина, щедрість, чистота, милосердя, які “становлять подобу Божу в людині” (Д.фон Гільдебранд). Саме внутрішньо-духовні виміри особи прокладають шлях до антропогенної цивілізації.

Особливе місце у питанні соціально-субстанційної природи людини належить так званим первинним колективам: сім’ї, общині, конфесійним об’єднанням, етносу тощо, які є наскрізними в історичному процесі й такі, що предметно виражають буття традиційно-консервативних, самовідтворюючих і самозберігаючих цінностей. Останні визначально важливі в процесах націотворення та ідентифікації, на що особливу увагу звертає С. Кримський. Природа людської соціальної субстанційності має задавати у ХХІ столітті такі зразки, архетипи людської поведінки, які за характером повинні бути конструктивно-оптимістичними, слугувати основою подолання антропологічної кризи, враховуючи імперативи предметно-перетворювальної діяльності людини.

ВИСНОВКИ

У висновках сформульовано основні результати дисертаційного дослідження, які можна звести до таких позицій:

· Глибинні цивілізаційні зрушення, розвиток техніки та технології, засилля інструментальної раціональності, поширення стандартів масової культури, універсалізація стилів мислення і соціальних ролей, проблеми тотального відчуження, “кризи ідентичності”, численні екологічні кризи сучасності продукують звернення до соціально-субстанційної природи людини і тим самим актуалізують дослідження цього феномену в контексті культури техногенної цивілізації.

· Основою соціально-субстанційної природи людини у культурі техногенного суспільства вважається розуміння людини як діяльної істоти. Стверджується цінність доцільної, предметно-перетворювальної діяльності людини, розуміння самої діяльності як креативного, творчого процесу, внаслідок чого людина перетворює об’єкти природного та соціального середовища (пафос підкорення природи та перетворення світу). Людина як суспільна істота здійснює цілепокладання як реалізацію своєї сутності, спрямовуючи на зовнішні предмети природного і соціального середовища – так вона здійснює своє призначення творця, набуває здатності виходити за свої межі, будувати нову реальність, прориваючи горизонти наявно даного буття – світ культури.

· На сучасному етапі особливої ваги набуває актуалізація минулого як осучаснення цінностей та досвіду минулих поколінь, інваріантних структур організації життєвого світу людини у побудові майбутнього. Основою соціальної субстанційності людини в культурі техногенного світу є діяльна (фаустівська) природа людини як доцільно-предметна визначально, що отримує своє предметно-онтологічне вираження в праці, в якій синтезовано закономірності природи та соціальна доцільність. Вищу форму такого синтезу становить творчість. Вона визначає форми і сутність соціального буття людини та суспільства, є системотворчим, сенсоутворюючим і векторно-визначальним началом суспільного розвитку.

· Соціальна субстанційність людини як атрибутивна здатність до відтворення самої себе в історичному процесі не зводиться до людських якостей, що змінюються в царині соціально-економічного прогресу, а в інваріантах соціально-історичної діяльності, які зберігаються та збагачуються у цьому процесі. Соціальність не тотожна універсальній всезагальності, не суперечить індивідуально-одиничному через вираження загального.

· В умовах експансії техногенної цивілізації з її прагненням до інновацій та абсолютизації перетворювальної сутності людини відбувається розмивання смисложиттєвих цінностей традиційних етнонаціональних культур як основи соціального буття та соціальної ідентифікації особи; людська особистість деперсоналізується, перетворюючись в інформаційно-функціональний чинник суспільного виробництва.

· Для подолання кризового стану, в якому опинилася людина, необхідно звернутися до фундаментальних принципів “етики відповідальності” (“екологічна етика”, “біоетика”, “біосферна етика”, “етика живого”). Вона вбачає збереження соціального та внутрішнього вимірів людини у колективній відповідальності людей за свої дії. Поняття відповідальності стає провідним морально-етичним орієнтиром людини, основу якого становить принцип справедливості, толерантності та взаємоповаги. Так формується світоглядна орієнтація на “нову екологічну парадигму”. Згідно з нею, людина – це лише невелика часточка природного організму, вона – тільки один із репрезентантів живого, великої екосистеми, тому постійно повинна пам’ятати про власну природну сутність, власні “людські якості”. Подолання монологічного принципу панування над природою та людьми можливе шляхом звернення до діалогічної світоглядної концепції.

· Лінія напруги у світовідчутті сучасної людини виявляється в площині процесів самоідентифікації, сфері зустрічі та взаємодії системоутворювальної, традиційно-етнонаціональної та позитивно-самозберігаючої складової буття людини і суспільства й інноваційно-змінюючої, техногенної ознаки культури.

· Ситуація духовної кризи сьогодення вимагає звернення до внутрішніх вимірів людини, її духовного потенціалу, до загальногуманістичних християнських цінностей. Такі модуси інтерсуб’єктивного виміру людського буття як співчуття, співпереживання, взаємність, відкритість, зіставлення власного “Я” з “Іншим”, яке можна здійснити через вчинок своєю участю, а також глибинним ствердженням “Я-Ти-відносин” через ситуацію зустрічі та взаємне “визнання” учасників комунікації як вільних, рівноправних суб'єктів, здатних подолати проблему відчуження, лінійність та одновимірність техногенної цивілізації, увінчавши шлях до антропогенної стадії.

Основні положення дисертації викладені автором у наступних публікаціях:

Статті у наукових фахових виданнях:

1.Лазарович Надія. Становище людини в координатах техногенного суспільства (індустріальна та постіндустріальна стадії) // Збірник наукових праць ДДПУ “Людинознавчі студії”. – Вип.10. – 2004. – С.81-91.

2.Лазарович Надія. Соціалізація особистості в культурі техногенного світу // Вісник Львівського університету. Серія: Філософські науки. – Вип.8. – 2005. – С.117-123.

3.Лазарович Надія. Раціоналістична парадигма Нового часу як основа соціально-субстанційної природи людини в умовах техногенного суспільства // Філософські пошуки. Пізнання: епістемологічний, онтологічний та соціальний виміри. – Вип. ХІХ. – Львів-Одеса, 2005. – С.227-235.

4.Лазарович Надія. Особливості формування соціальної субстанційності людини техногенної цивілізації: Античність – Середньовіччя – Відродження // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. – Вип. 17. – Київ, 2006. – С. 63-70.

Статті у наукових збірниках, матеріали конференцій, тези:

1.Лазарович Надія. Феномен діяльної особистості в умовах техногенного суспільства // Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету – 2005”: Матеріали доповідей та виступів. –Ч.ІІІ. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2005. – С.50-51.

2.Лазарович Надія. Наука у контексті культури техногенного суспільства