ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МОКІЄНКО Михайло Михайлович

УДК: 94 : 284. 1/2(477) “1991/2004”

ПІЗНІЙ ПРОТЕСТАНТИЗМ В УКРАЇНІ: ІНСТИТУЦІЙНИЙ ТА

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТИ (1991–2004 рр.)

07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Грушева Тетяна Вікторівна

Запорізький національний університет,

доцент кафедри новітньої історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

академік АПН України

Пащенко Володимир Олександрович

Полтавський державний педагогічний університет ім. В.Г. Короленка, ректор

кандидат історичних наук, доцент

Ігнатуша Олександр Миколайович

Запорізький національний університет,

доцент кафедри історії України

Провідна установа: Харьківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, кафедра історії України

Захист відбудеться “ 13 ” квітня 2007 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.01 у Запорізькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, , корп. , ауд. .

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, , корп. .

Автореферат розісланий “ 12 березня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Г. Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. українська релігійна палітра зазнала значних трансформацій. Її межі та строкатість, обумовлені в основному дробленням православ’я і поступовим зміцненням католицького ареалу, на сучасному етапі корегуються через утвердження та подальше урізноманітнення протестантизму. Особливо це стосується його пізніх відгалужень, що на вітчизняних теренах, як і в цілому на світовій арені, стають дедалі чисельнішими та впливовішими.

З падінням тоталітарного режиму та здобуттям Україною державної незалежності, пізньопротестантські течії разом з іншими релігійними осередками опинилися в нових для себе соціокультурних і суспільно-політичних умовах. Реакція на них з боку духовних центрів пізнього протестантизму, становить наукову проблему, пов’язану, зокрема, із динамічним зростанням ролі релігійних інституцій у розвитку громадянського суспільства. У надрах існуючих протестантських спільнот розпочалася внутрішня перебудова, покликана, з одного боку, адекватно відповісти на нові реалії, з другого – підкреслити специфіку кожної з течій, значно знівельовану в радянську добу. В протестантському середовищі почали активно витворюватися нові церкви й об’єднання, демонструючи його внутрішню роздрібненість і конфесійне розмаїття. Соціально значущою є суспільно-політична активність пізніх протестантів, що посилює необхідність дослідження.

Об’єктивне вивчення проблеми дає змогу подолати рудименти минулого, які збереглися серед значної частини суспільства у вигляді стійких упереджень і негативних стереотипів щодо пізніх протестантів. Оцінка сучасного етапу розвитку пізньопротестантських спільнот відкриває шляхи до виявлення можливих моделей майбутньої поведінки репрезентів цього руху.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до планів держбюджетної теми історичного факультету Запорізького національного університету в рамках теми “Суспільно-політичні трансформації в Україні наприкінці ХХ ст. в світлі історичної компаративістики” (номер держреєстрації – 0106У000587).

Об’єктом дослідження виступають пізньопротестантські спільноти баптистського, п’ятидесятницького та адвентистського віровчення.

Предметом дослідження є інституційно-функціональний розвиток і суспільно-політична діяльність пізніх протестантів.

Мета дисертаційної роботи – визначення інституційного становища пізньопротестантських течій і ступеня їх участі в суспільно-політичному процесі протягом 1991–2004 рр.

Меті роботи підпорядковані наступні дослідницькі завдання:–

зясувати характер, тенденції і конкретні вияви інституційного становлення течій пізнього протестантизму в 1991-2004 рр.;

–  простежити трансформацію пізньопротестантських релігійних центрів та особливості їх управління;

–  виявити специфіку устрою баптистських, пятидесятницьких та адвентистських релігійних інститутів;–  

розглянути становлення та розвиток пізньопротестантських освітніх закладів; –  

визначити етапи й охарактеризувати умови здійснення євангелізаційно-місіонерської діяльності;–  

показати процес еволюції поглядів пізніх протестантів на суспільство та державу;–  

визначити ступінь включення пізніх протестантів до політичного життя держави;

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період з 1991 р. до кінця 2004 р. Нижня межа обумовлена зміною державного статусу України, а також законодавства, зокрема прийняття Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, що започаткував якісно новий етап розвитку релігійних інституцій. Верхня межа пов’язується з досягненням пізньопротестантськими спільнотами високого рівня інституалізації, стабілізацією їх мережі та безпрецедентною активністю у виборчій кампанії 2004 р. З метою більш глибокого вивчення проблеми, дисертант звертається до тих процесів, що відбувалися у пізньопротестантському середовищі у 80-х рр. ХХ ст.

Територіальні рамки визначаються територією України в її сучасних кордонах.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у комплексному дослідженні інституційного та суспільно-політичного становища течій пізнього протестантизму в Україні 1991–2004 рр. У науковий обіг введено значну кількість нових джерел, здебільшого релігійного походження.

Встановлено, що поступ пізньопротестантських спільнот розпочався з еволюції релігійних центрів, розвиток яких увібрав розуміння ними суспільно-політичних та релігійних змін у державі, а також конфесійно забарвлені богословські розробки й окремі рудименти з минулого. Порівняння трансформаційних тенденцій у межах релігійних центрів найбільших об’єднань виявило специфіку управління кожного з них і продемонструвало власну логіку еволюції, яка в цілому відображає рух релігійної спільноти до оформлення, набуття церковних обрисів.

Показано інституційне становлення освітньої та євангелізаційно-місіонерської діяльності пізніх протестантів, що сприяло збагаченню релігійного світогляду віруючих та їхньому утвердженню на конфесійно визначених позиціях, забезпеченню громад необхідними працівниками і залученням неофітів до власного релігійного вчення. При цьому за допомогою виділених етапів продемонстровано гнучкість протестантської євангелізаційно-місіонерської стратегії, її чутливість до суспільних змін.

Доведено, що в пізньопротестантському середовищі, особливо євангельському його анклаві (баптизмі та п’ятидесятництві), еволюціонували погляди на суспільство і державу. Інтенсивність перебігу цього процесу залежала від богословської позиції тієї чи іншої течії, характеру їхніх взаємовідносин з радянською владою та реакцією на соціально-політичні зміни в умовах державної незалежності. Виявлено чинники швидкої адаптації до сучасних умов нових протестантських об’єднань, а також зміни в лавах донедавна незареєстрованих громад.

Показано механізм екстраполяції трансформованих поглядів у практичну суспільно-політичну площину. Апогеєм включеності пізніх протестантів до суспільно-політичної сфери в досліджуваний період визнано участь у перипетіях виборчої кампанії 2004 р. Проаналізовано особливості поведінки релігійних інститутів під час подій Помаранчевої революції, що в цілому підкреслила роль євангельських церков у вітчизняній релігійній палітрі.

Практичне значення здобутих результатів полягає в можливості використання матеріалів дисертації при написанні узагальнюючих праць і читанні курсів з історії України, історії релігій та церкви, релігієзнавства. Висновки, сформульовані в дисертації та публікаціях автора, дозволяють спрогнозувати перспективи розвитку найбільших протестантських церков і можуть бути враховані при реалізації державної церковно-релігійної політики.

Апробація результатів дослідження здійснена під час їхнього обговорення на засіданнях кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету. Основні положення дисертації знайшли відображення у доповідях та повідомленнях на ХІV, ХV та ХVІ Міжнародних наукових конференціях “Історія релігій в Україні” (Львів, 2004–2006 рр.), Всеукраїнських релігієзнавчих читаннях “Релігія в житті особи і суспільства: історія і сучасність” (Херсон, червень 2005 р.), щорічних конференціях молодих учених Запорізького національного університету.

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 9 наукових робіт, із них – 6 у фахових виданнях.

Структура дисертаційного дослідження обумовлена поставленими метою і завданнями. Відповідно до цього робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (342 позиції), додатків (8 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 183 сторінки машинописного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність проблеми, визначаються мета і завдання, об’єкт, предмет, територіальні та хронологічні рамки, наукова новизна дослідження, теоретичне і практичне значення дисертації.

У першому параграфі розділу “Історіографія, джерела та методологія дослідження”, який має назву “Стан наукової розробки теми”, проаналізовано історіографічний доробок присвячений проблематиці пізнього протестантизму в 1991–2004 рр.

Роботи, що стосуються пізнього протестантизму в Україні у досліджуваний період розподілено на чотири групи. Першу представляють загальні праці з історії релігійних конфесій в Україні. Задля ретроспективного аналізу у дослідженні використані окремі роботи радянського періоду, що ознаменували визрівання ліберального підходу в рамках марксистсько-ленінського погляду на релігію. В дослідженнях А. Москаленка, Є. Дулумана, О. Клібанова, А. Колодного Москаленко А.Т. Религия и церковь в советском обществе. – М., 1984; Дулуман Є.К., Колодний А.М. Індивідуальна робота з віруючими. – К., 1981; Клибанов А.И. Религиозное сектантство в прошлом и настоящем. – М., 1973; відзначаємо системність, поглиблений аналіз, об’єктивність при розгляді релігійних явищ, що було скоріше виключенням у тих умовах.

На початку 90-х рр. у вітчизняній історіографії чітко означилося панування ліберальної школи, в межах якої дослідники демонструють прагнення до поміркованості, різнобіжності в аналізі релігійних процесів та явищ. Звертають на себе увагу колективні монографій видані Відділенням релігієзнавства Інституту філософії НАН України, які характеризують загальноконфесійну ситуацію в країні Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, прогнози / За ред. А. Колодного та ін. / Ч.2. – К., 1994; Бондаренко В.Д., Єленський В.Є., Журавський В.С. Релігійне життя в Україні: стан, проблеми, шляхи оптимізації. – К., 1996; Українська церква між Сходом і Заходом. / А. Колодний, А. Глущак, В. Климов, П. Яроцький / За ред. А. Колодного. – К., 1996. . З середини 90-х рр. розгорнулося видавництво підручників з релігієзнавства, в яких систематизовані дані про історію, характер і становище в Україні різноманітних християнських конфесій

3 Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / А.М. Колодний, П.Л. Яроцький, Б.О. Лобовик та ін./ За ред. А.М. Колодного, П.Л. Яроцького. – К., 1999; Академічне релігієзнавство / За ред. А. Колодного. – К., 2000; Лубський В. Релігієзнавство. – К., 1997. . Праці В. Пащенка, Н. Бєлікової та О. Ігнатуші Пащенко В. Православ’я в новітній історії України. – Полтава, 2001; Бєлікова Н.Ю. Релігійні конфесії України наприкінці 80 – у 90-ті ХХ ст. Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01. / Донецьк, 2001; Ігнатуша О. Інституційний розкол православної церкви в Україні: генеза і характер (ХІХ ст. – 30-ті рр. ХХ ст.). – Запоріжжя, 2004. цінні своїми методологічними підходами, зазначили важливу роль церкви в житті українського народу. Серед робіт, що охоплюють широку палітру вітчизняних конфесій відзначаємо дослідження присвячені вивченню ролі церкви у національному відродженні, соціально-політичному розвитку, виникненню та розвитку нових релігійних течій Шуба О. Етноконфесійні аспекти сучасного релігійного руху в Україні // Новітні релігії в сучасній Україні. – К., 2000. – С.62–70.; Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). – К., 1999; Надтока Г. Активізація діяльності релігійних організацій в контексті побудови громадянського суспільства в Україні // Релігійна свобода: природа, правові і державні гарантії. – К., 1999. – С.99–105.; Сьомін С. Християнський вектор зовнішньополітичної стратегії України // Нова політика. – 2000. – №1(27). – С.41–44.; Свистунов С. Фактори неохристиянського буму в Україні. // Новітні релігії в сучасній Україні. – К., 2000. – С.98–111. Филипович Л. Поширення нових релігій в Україні: примха часу чи закономірність? // Вісник Національної академії наук України. – 1998.– №5-6. – С.84–95.. При цьому наявні неоднозначні оцінки пізньопротестантських конфесій в цих процесах, діапазон яких коливається від загалом позитивного внеску у формування громадянського суспільства до негативного – у відродженні національних традицій. Загалом, ці дослідження дали можливість зрозуміти особливості вітчизняної релігійної палітри, історичний та суспільно-політичний контекст розвитку протестантських конфесій, хоча більшість таких праць тяжіє до узагальнень.

До другої групи історіографічних надбань належать дослідження протестантизму та його окремих конфесій. Концептуальні зміни в оцінках протестантизму як окремого соціально-релігійного феномену продемонстровано у працях В. Мельник та В. Єленського Мельник В.І. П’ятидесятництво: нові тенденції. – К., 1988; Єленський В.Є. Сучасний протестантизм в Україні: динаміка, процеси, тенденції. – К., 1989.. Автори указують на взаємозалежність змін у соціумі й протестантському середовищі, акцентуючи увагу на формуванні нової ідейної основи взаємин віруючих і суспільства. На особливу увагу заслуговують синтетичні праці В. Любащенко (Мельник), в тому числі дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук Любащенко В.І. Протестантизм в Україні: ґенеза, структура, місце в соціокультурних процесах: Дис. … д-ра. філос. наук: 09.00.11. – К., 1998; Любащенко В. Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій. – Львів, 1995;. Цінним доробком в контексті філософського та релігієзнавчого аналізу протестантизму є п’ятий том десятитомної “Історії релігій в Україні” Історія релігії в Україні. У 10–ти т. / Ред. кол.: А. Колодний та ін. – Т.5.: Протестантизм в Україні / За ред. П. Яроцького. – К., 2002. . Окремі аспекти інституційного становлення й модернізації культової практики та позакультової діяльності у баптистському та п’ятидесятницькому середовищі у 90-ті рр. представлені у дослідженнях О. Назаркіної Назаркіна О. Протестантські конфесії України в 90-ті рр. ХХ ст.: баптистські та п’ятидесятницькі течії: Дис. …канд. іст. наук: 07.00.01. – Донецьк, 2003; Назаркіна О.І. Теоретико–методологічні основи дослідження сучасних протестантських церков в Україні // Історичні та політологічні дослідження. – 2001. – №4(8). – С.171–178.. Знайшли своє відображення в історіографії проблеми міжцерковних взаємин в протестантизмі та окремі аспекти розвитку богословської освіти Решетніков Ю. Проблеми міжденомінаціоних відносин в євангельському та неохристиянському середовищі // Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні. – К., 2001. – С.221–229.; Любащенко В. Протестантизм в Україні: пошуки нових пріоритетів // Людина і світ. – 2001. – №4. – С.37–41. . Водночас інституційний та суспільно-політичний аспекти пізнього протестантизму в зазначений період розглянуті побіжно.

Третю групу складають дослідження закордонних авторів, які дозволяють відстежити особливості вітчизняних течій пізнього протестантизму в світовому контексті їх розвитку. Для робіт Г. Домашовця, В. Заватскі Домашовець Г. На порозі третього тисячоріччя. – Моріс–Пелейне, 1988; Заватски В. Евангелическое движение в СССР после второй мировой войны. – М., 1995. характерне осмислення сутності державно-церковних відносин поза жорсткими рамками компартійної ідеології. Труднощі у сприйнятті суспільно-політичних реалій з боку пізніх протестантів розглянуті в дослідженні Л. Андроновьєне та П. Парушева Андроновьене Л., Парушев П. Церковь, государство и общество: о сложности участия постсоветских евангельских христиан в жизни общества // Богословские размышления. – 2004. – №6. – С.174–191.. Процеси глобалізації пізнього протестантизму наприкінці ХХ ст. й реакція на них національних рухів знайшли свій вияв у роботах Г. Макгі, А. Андерсона Mc Gee Gary “This Gospel… Shall Be Preached”. A History and Theology of Assemblies of God. Foreign Missions to 1959. – Springfield, Missouri, 1986; Аnderson Allan Тhe Globalization of Pentacostalism // www. ag.org/top/Beliefs/Anderson/ben/html. .

Четверта група публікацій представлена творами з релігійного середовища. Роботи православних авторів І. Єфимова та А. Кураєва Ефимов И. Современное харизматическое движение сектантства (исторический очерк, критический разбор вероучения, положение в настоящее время). – М., 1995; Кураев А. Трудное восхождение // Новый мир. – 1993. – №6. – С.162–182. детерміновані переважно конфесійним ухилом, містять критичний аналіз віровчення й розглядають протестантів як єретиків. Протестантські автори О. Парасей, М. Жукалюк, П. Мельничук Парасей О., Жукалюк Н. Бедная, бросаемая бурею. К 110-летнему юбилею Церкви АСД в Украине. – К., 1997; Мельничук П. За что страдали наши братья и сестры? Воспоминания о прошлом и размышления о настоящем и будущем на рубеже столетий. – Кременец, 2005; прагнуть довести істинність власного віровчення. Цінним здобутком вивчення історії п’ятидесятництва є трьохтомна праця В. Франчука “Просила Россия дождя у Господа” Франчук В. Просила Россия дождя у Господа: В 3-х т. – К., 2002. – Т.ІІ., Т.ІІІ.;. Демократизація суспільно-релігійної сфери спричинила появу публікацій протестантів-науковців І. Підберезького, Ю. Решетнікова, С. Саннікова, Р. Соловія Подберезский И.В. Протестанты и другие: Религиозная публицистика: Сборник статтей. – Спб, 2000; Решетников Ю., Санников С. Обзор истории евангельско-баптистского братства в Украине. – Одесса, 2000; Соловій Р. Контекст виникнення п’ятидесятництва // Богословские размышления. – 2003. – №2. – С.147–164. для яких характерний об’єктивний підхід при розгляді проблем пізнього протестантизму. Критичні зауваження притаманні тим протестантським авторам, роботи яких присвячені спорідненим течіям Слободяник В. Очерки по истории пятидесятничества. – К., 2000; Боєчко В. Правда про харизму. – Ужгород, 2002. .

Підсумовуючи історіографічний доробок, можемо констатувати спрямованість досліджень на розгляд переважно суспільно-резонансних проблем розвитку пізньопротестантських течій на сучасному етапі, тяжіння до узагальнень й розкриття релігієзнавчих проблем, що залишило поза увагою конкретно-історичне тло еволюції інституційного та суспільно-політичного аспектів пізнього протестантизму.

Джерельну базу дослідження пізнього протестантизму в Україні в 1991-2004 рр. складає комплекс документів та матеріалів, які в залежності від їх походження розподіляються на продуковані в межах державних установ та джерела релігійного походження.

До першого масиву належать законодавчі акти України та окремі міжнародні правові документи, що регулюють усі правовідносини пов’язані зі свободою совісті та діяльністю релігійних організацій Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997; Закон Української РСР “Про свободу совісті та релігійні організації” // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991. – №25. – ст.283; Закон України “Про внесення доповнень і змін до Закону Української РСР “Про свободу совісті та релігійні організації” // Голос України. – Газета Верховної Ради України. – 1994 р. – 12 січня. – №5(755); Свобода совісті та віросповідань у контексті міжнародних й українських правових актів та релігійних документів (витяги). / Упорядник М.Ю. Бабій. – К., 2006. .

Даний корпус джерел включає документи та матеріали державних органів влади функції яких полягають у втіленні головних засад релігійної політики в досліджуваний період. З метою ретроспективного аналізу використані окремі документи державних архівів 1970-80-х рр., що продукувалися Радою у справах релігій й Уповноваженими Ради в областях. Зокрема, в роботі використано матеріали наступних архівних фондів: Уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР в УРСР (ЦДАВО. України – Ф.Р-1, Ф.Р-2, Ф.Р-4648), Уповноважений Ради у справах релігій. РМ СРСР по Волинській області (ДАВО. – Р.-393). Уповноважений Ради у справах релігій. РМ СРСР по Запорізькій області (ДАЗО. – Ф.Р.-4548). Зі здобуттям незалежності України документи стосовно релігійної політики продукувалися в наступних державних органах – Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, Міністерства у справах національностей, міграції й культів, Державного Комітету України у справах релігій і Державного Департаменту в справах релігій, а також у місцевих органах влади. Документальний комплекс цих органів представлений постановами, інформаційними звітами та статистичними матеріалами про кількість релігійних організацій, наявності в них культових приміщень на території України і окремих областей.

До комплексу джерел нерелігійного походження відносяться матеріали періодичної преси. Необхідність їх залучення зумовлюється наявністю в них цінних відомостей про конкретні події церковного життя, хоча оцінки та коментарі, що висловлюються з цих подій, залежать, головним чином, від характеру видання та позиції авторів публікацій.

Джерела з релігійного середовища, у зв’язку з їх різнорідністю, слід розділити на ряд підгруп, а саме: 1) статути громад, об’єднань, місій, релігійних закладів освіти; 2) протоколи установчих зборів громад, конференцій та з’їздів союзів; 3) основи віровчення; 4) основи соціального вчення; 5) заяви релігійних діячів; 6) матеріали міжцерковних та міжконфесійних зустрічей, конференцій; 7) статистичні матеріали з релігійного середовища; 8) документація релігійних закладів освіти; 9) історичні нариси та матеріали окремих релігійних громад. Перелічені документи відзначаються значними інформаційними можливостями, так як містять відомості про заснування, устрій та діяльність різних релігійних організацій, відображають позицію церков та їх керівників стосовно вагомих соціальних та політичних проблем, окреслюють проблеми розвитку протестантських конфесій тощо.

До масиву документів з релігійного середовища відносяться агіографічні джерела: біблійні тексти, проповіді, вчення, богословські праці українських та іноземних проповідників, які застосовані з метою ілюстрацій та з’ясування богословських підвалин різних протестантських конфесій та напрямків.

Важливе значення для осмислення пізньопротестантських релігійних течій в 1991-2004 рр. має релігійна періодика. Тут відображене різноманіття поточного церковного життя, проблеми, які стосуються віруючих у повсякденних справах, публікуються офіційні заяви тощо. Загалом у роботі використано більше тридцяти конфесійних періодичних видань.

Цінним здобутком джерел з релігійного середовища є “усна історія”. Для перевірки окремих фактів та обєктивності висновків автором було проведено соціологічне опитування “Християнин та державно-церковні взаємини”. Воно здійснювалося в межах сучасних пізньопротестантських громад Дніпропетровської та Запорізької областей і засвідчило наявність трансформацій у ставленні віруючих до суспільно-політичної сфери, а також вирізнило конфесійні особливості у підходах стосовно цієї проблеми. Крім цього, автором проведено пять тематичних інтервю з очільниками пізньопротестантських організацій в ході яких були виявлені важливі подробиці сучасного розвитку протестантизму в Україні. Матеріали інтерв’ю перебувають в особистому архіві автора.

Таким чином, усебічний аналіз інформативно насичених, взаємодоповнюючих документів та матеріалів дозволяє з достатньою мірою достовірності дослідити інституційний та суспільно-політичний аспекти пізнього протестантизму в Україні у даний історичний період.

У третьому параграфі “Методологічні засади вивчення проблеми” охарактеризовано теоретико-методологічну базу дисертаційного дослідження, яка заснована на принципах об’єктивності та історизму. Принцип об’єктивності орієнтував автора до соціально-політичної нейтральності, а також проявився у прагненні адекватного зображення на базі різновидових джерел і критики інституційної та суспільної діяльності пізніх протестантів в Україні. Завдяки принципу історизму пізньопротестантські течії розглядаються в динаміці з урахуванням впливу загальної суспільно-політичної ситуації в країні. Зазначені принципи було реалізовано за допомогою застосування комплексу загальнонаукових, спеціально-історичних та міждисциплінарних методів. Зокрема, порівняльно-історичний метод застосований для виділення особливостей процесу інституалізації пізньопротестантських рухів, для з’ясування відмінностей у ставленні віруючих до політичних умов, суспільної діяльності.

Ретроспективний розгляд течій пізнього протестантизму в 1970–80-х рр. допоміг виявити трансформаційні тенденції у їхньому середовищі наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Синхроністичний метод особливо став у нагоді при визначенні рівня національної самосвідомості віруючих у різних регіонах України.

Дана наукова проблема перебуває на стику різних суспільних наук – історії, релігієзнавства, культурології, соціології, що визначило використання міждисциплінарних методів пізнання. Спостереження дозволили виявити особливості не лише функціонуючого колективу (загальне вчення й реакція на нього, форма богослужіння), але й індивідуального життя віруючого та практичної реалізації ним духовних, етичних норм, засвоєних в релігійному середовищі. Результати анкетування застосовувалися при перевірці наявних фактів про вірогідність, порівняння їх з іншими матеріалами.

Перший параграф другого розділу “Інституційне становлення течій пізнього протестантизму в Україні”, який має назву “Особливості трансформації пізньопротестантських релігійних центрів”, присвячений розвитку релігійних центрів пізніх протестантів в умовах релігійної лібералізації, а також з’ясуванню специфіки устрою баптистських, п’ятидесятницьких та адвентистських інститутів та їх управління.

Встановлено, що наприкінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. в межах більшості досліджуваних течій розпочався етап трансформації релігійних центрів та утворення нових виконавчо-розпорядчих церковних органів. Задля об’єктивного висвітлення питання актуалізовано висхідні принципи пізньопротестантської еклізіології. При вивчені тенденцій, які відбувалися в межах Всеукраїнського союзу об’єднань євангельських християн-баптистів (спадкоємця Всесоюзної Ради ЄХБ) окреслено прагнення відновити принцип незалежності окремої помісної громади, втрачений в радянську епоху. Децентралізація управлінської системи поглиблювалася завдяки демократичним перетворенням в суспільстві. Прийняття нового статуту та рішення з’їздів посилили позиції окремих помісних громад, загостривши при цьому питання цілісності об’єднання. Звідси, не втратили актуальності гасла єдності Союзу.

Зміна релігійного клімату в державі значно менше відбилася на інших баптистських об’єднаннях – Братстві незалежних церков та місій ЄХБ й особливо громад Ради Церков ЄХБ, підкресливши слабку еволюцію цих релігійних центрів.

Догматично-культові особливості пятидесятництва орієнтують до негативного ставлення відносно організаційного оформлення. Втім процес консолідації вітчизняних п’ятидесятників, який розпочався в другій половині 80-х рр., призвів до їх виходу зі складу ВРЄХБ й сприяв утворенню власних союзів. Аналіз трансформації найбільшого з них – Всеукраїнського союзу церков християн віри євангельської (ВСЦХВЄ), продемонстрував скерованість на централізацію, яка була викликана високим рівнем розвою процесу інституалізації, а згодом прагненням зберегти єдність об’єднання. Цьому сприяло заперечення автономності окремої громади й наявність духовного сану єпископів. Логічним підсумком трансформації п’ятидесятницьких об’єднань стало перейменування ВСЦХВЄ у Церкву християн віри євангельської, а також легалізація діяльності донедавна незареєстрованої Об’єднаної Церкви християн віри євангельської. Решта п’ятидесятницьких утворень прагнула сформувати за допомогою релігійного центру гнучку структуру з поєднанням різних моделей управління.

Прослідковано трансформацію окремих новоутворених євангельських об’єднань (Собор незалежних євангельських церков України, Асоціація місіонерських церков ЄХБ), що виникли й діють на засадах асоціацій як реакція на формалізацію в лавах традиційних напрямків пізнього протестантизму.

Підкреслюється специфічність устрою Церкви адвентистів сьомого дня (ЦАСД). Орієнтованість на централізацію в межах цієї течії зумовлена відновленням членства у лавах Всесвітньої церкви АСД. Водночас вітчизняні адвентисти прагнуть до врахування сучасних викликів шляхом надання гнучкості відгалуженням центру.

У другому параграфі “Формування системи релігійної освіти” відображено інституційну розбудову релігійних навчальних закладів, що стала можливою через активну духовно-пізнавальну діяльність протестантів вкупі зі зміною суспільно-політичних реалій. Нові умови засвідчили структурні недоліки в богословсько-освітній царині протестантів: відсутність теологічних розробок, недостачу пресвітерсько-викладацьких кадрів.

На початку 90-х рр. пізні протестанти приділили особливу увагу релігійному навчанню дітей та молоді. Для цього була створена мережа недільних (суботніх) шкіл в межах якої за допомогою сучасних педагогічних підходів й запозичених зарубіжних навчальних методик учні отримують духовне виховання й конфесійно забарвлені знання. Знайшли свій вияв притаманні для протестантизму різноманітні форми загально церковної освіти, яка ставить за мету підвищити духовний рівень переважної більшості членів церкви й підготувати абітурієнтів для середніх та вищих навчальних закладів. Їхня поява, спричинена нестачею служительських кадрів, на початковому етапі відбувалася переважно з ініціативи окремих груп віруючих, а не за санкцією релігійних центрів, що надалі позначилося на взаєминах цих інститутів.

Попри відсутність вітчизняних традицій у царині біблійної освіти, пізньопротестантські навчальні заклади у досліджуваний період продемонстрували стійку тенденцію до адаптації в умовах нових суспільно-духовних викликів, поступово розвиваючись в окремий соціальний інститут. Цьому сприяло утворення Євро-Азійсьської акредитаційної асоціації, яка для євангельських духовно освітніх закладів стала потужним засобом підвищення академічного рівня, формування національних богословських програм, можливості отримати в майбутньому державне визнання. Створена система духовної освіти сприяє поглибленню світогляду віруючих, забезпеченню громад необхідними працівниками та поступовому формуванню вітчизняного богословя.

У третьому параграфі “Євангелізаційно-місіонерська діяльність пізніх протестантів” розкрито розвиток пропагандистських засобів та їх еволюцію в межах досліджуваних течій. Особливості догматики та соціально-етичного вчення орієнтують вірних на активну євангелізацію та місію. Вивільнення подібних прагнень, які до певної міри знайшли специфічний прояв у радянську епоху, стало реальним із суспільною лібералізацією в державі.

Виокремлено три етапи у проведені пізніми протестантами євангелізації в залежності від суспільно-духовного клімату. Перший, що охоплює кінець 80-х – початок 90-х рр., спричинений духовним вакуумом в суспільстві й характеризувався проведенням масових євангелізацій, виникненням вітчизняних місій та масовим напливом іноземних протестантських організацій. Поступове заповнення порожніх комірок релігійного життя спричинило зміну євангельсько-місіонерської стратегії в бік адаптації та розробки індивідуальних методів благовістя з врахуванням вікових особливостей населення. На цьому етапі використовуються різноманітні філантропічні проекти, засоби масової інформації та новітні інформаційні технології. З дальшою ерозією традиційної релігійності й кількісним спадом приросту громад на межі століть, вітчизняні протестанти переходять до масштабних світоглядних проектів “наукового євангелізму”, покликаних розумово довести правдивість їхнього віровчення.

Активна місіонерська діяльність знайшла своїх симпатиків в окремих соціальних прошарках. Проаналізовано основні сфери найбільшого впливу іноземних місій. Водночас простежено причини звуження їх активної діяльності у вітчизняному релігійному середовищі. Між тим, відображено місіонерську активність українських протестантів, насамперед на пострадянському просторі.

У першому параграфі третього розділу “Суспільно-політична активність пізніх протестантів”, який має назву “Еволюція пізньопротестантських поглядів на суспільство та державу” показано процес формування в середовищі віруючих підходів стосовно суспільства та держави. Розглянуто вихідні соціально-політичні принципи репрезентів пізнього протестантизму, їх реалізацію в період державно-правових утисків радянської доби. Підкреслено, що в межах нелегальних рухів (Рада Церков ЄХБ, незареєстровані п’ятидесятники) сформувалося негативне ставлення до суспільних інститутів, яке поступово викристалізувалося в богословсько вибудувану концепцію соціального негативізму та сектантської замкнутості.

Еволюція пізньопротестантських поглядів була обумовлена загальносуспільним світоглядним переворотом, який посилювався секуляризаційними процесами. Виявлено, що інтенсивність трансформаційних процесів залежала від практичної реалізації державними органами релігійного законодавства, послідовності соціально-політичних перетворень, визнання релігійного атласу багатоконфесійним. У цьому контексті, слід зважати також на догматичні особливості течій й специфіку протікання процесу інституалізації.

Визначено, що перший період нових ідеологічних координат припадає на кінець 80-х – першу половину 90-х рр. Для нього характерне утвердження думки про боговстановленість влади, помякшення космополітичних акцентів й піднесення політичної свідомості вірних. Інтенсифікація процесу трансформації поглядів пізніх протестантів відбувається в другій половині 90-х рр., коли вони усвідомлюють себе як об’єкт суспільно-політичного життя. Умотивованість соціальної активності виходить з переконання необхідної присутності християн у мирському середовищі задля його зміни. Втім у свідомості адвентистів політика відділена від соціальної сфери та є площиною де присутність або вплив церкви зашкоджує їй самій. Більш радикальні позиції демонструють п’ятидесятники, що підтверджує авторське опитування серед вірних цієї течії. Баптистська позиція представлена двояко й поступово тяжіє від так званого “поміркованого фундаменталізму” до більшого занурення в суспільно-політичну царину. Неоднорідність підходів демонструють представники традиційних і новоутворених релігійних об’єднань.

У другому параграфі “Входження пізніх протестантів до політичного життя держави” розкрито як трансформація суспільно-політичних орієнтирів віруючих та релігійних організацій визначила конкретну модель їхньої поведінки на різних етапах політичного життя. Розпочавши з громадських та соціальних ініціатив окремих вірних наприкінці 80-х – початку 90-х рр., частина течій, в основному євангельського анклаву, поступово включилася до політичної сфери як окремі суспільні інститути.

Встановлено, що під час виборчого процесу 1994 р. політичні блоки й окремі кандидати апелювали переважно до ієрархій ортодоксальних церков, а участь пізніх протестантів в основному обмежилася активністю в голосуванні. Утім на парламентських виборах 1998 р. пізньопротестантські конфесії виступають як відносно самостійний інституціональний чинник. Саме тоді рівень трансформації суспільно-політичних поглядів найбільших євангельських течій співпав із зацікавленістю в них окремих політичних сил. При цьому, вітчизняні адвентисти, на відмінну від інших репрезентів пізнього протестантизму, залишилися вірними власним аполітичним поглядам.

Зясовано, що виборча кампанія 2002 р. посилила тенденції у напрямку зростання пізньопротестантського чинника у політичному житті держави. Віднині віруючі не лише виборці, а й кандидати на обрання до представницьких органів влади.

У третьому параграфі “Пізньопротестантські конфесії у виборчій кампанії 2004 р.” визначено причетність досліджуваних течій до подій Помаранчевої революції. Показано, що така участь стала можливою з одного боку завдяки правовій невизначеності меж активності церковних інститутів в суспільно-політичній сфері й наявності патронату органів влади над окремими конфесіями, з іншого – через еволюцію поглядів на суспільство та державу, а також інституційне оформлення вітчизняних течій пізнього протестантизму.

Простежено поведінку релігійних центрів під час виборчої кампанії, які в рамках наявних міжцерковних об’єднань виявили конкретні політичні орієнтації, а віруючі взяли участь в подіях на Майдані.

Підкреслено високий рівень політичної свідомості, яку продемонструвала Церква християн віри євангельської. Водночас позиція євангельських християн-баптистів може бути визначена як ситуативна. На прикладі Української місіонерської церкви ХВЄ відтворено логіку суспільно-політичної активності нечисельного релігійного центру пізніх протестантів. Вони відзначилися мобільністю, надзвичайною активністю, стверджуючи при цьому легальність та соціальну значущість власних об’єднань. Практична відстороненість від політики у подіях 2004 р. характерна для адвентистів сьомого дня.

Помаранчева революція показала спільність позицій суспільства і протестантських течій, особливо євангельських, засвідчивши значну міру включеності християн до соціуму.

Визначено спектр впливу наслідків виборної кампанії 2004 р. для вітчизняного руху пізнього протестантизму, що проявився у дальшому відході від космополітизму й актуалізації патріотизму як громадської позиції, налагодженні міжконфесійного діалогу, усвідомленню віруючими власного політичного статусу та його дієвості. Окрім цього зазначені події вплинули на окремі аспекти теологічних розробок й духовно-практичної діяльності протестантів.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Суспільні трансформації на вітчизняних теренах в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. ознаменували нове сприйняття релігійної палітри, поступову зміну статусу її складових. Чутливим сегментом щодо суспільних змін на тлі вітчизняного релігійного атласу виявився протестантизм, зокрема пізні його відгалуження – баптизм, адвентизм та п’ятидесятництво.

Поступ на шляху еволюції вітчизняних релігійних центрів пізнього протестантизму увібрав розуміння ними змін суспільно-політичного і релігійного клімату в державі, а також конфесійно забарвлені богословські побудови й продемонстрував прагнення до стійкості, стабільності, яке виразилося у створенні формалізованих структур, розгалужених організацій. Частина досліджуваних релігійних спільнот, які в радянську епоху існували нелегально, розпочали процес трансформації із запізненням або взагалі відмовилася від нього, що не дозволило їм зайняти власну нішу у вітчизняній конфесійній мережі.

Порівняння еволюційних процесів в межах релігійних центрів найбільших обєднань виявило засади й специфіку управління кожного з них. Для сучасного духовного центру пізніх протестантів характерна відкритість до суспільства, прагнення врахувати його тенденції й виклики. Втім визначальною стала власна логіка трансформації релігійних центрів пізніх протестантів, що в цілому відобразила рух релігійної спільноти до оформлення, набуття церковних обрисів.

Лібералізація релігійного законодавства, а також орієнтація пізніх протестантів на активну духовно-пізнавальну діяльність сприяла інституційному становленню релігійної освіти. Її розвиток, починаючи від недільних шкіл для дітей і закінчуючи вищими духовними навчальними закладами, відобразив особливості організаційного оформлення релігійних течій, прагнення відповісти на суспільні виклики і врахувати основні тенденції поступу світської освіти. Формування системи релігійної освіти поглибило духовний світогляд вірян, забезпечило громади служительськими кадрами, сприяло поступовому становленню вітчизняного богослов’я, стверджуючи при цьому позиції об’єднань пізніх протестантів.

Розвиток євангелізаційно-місіонерської діяльності репрезентів пізнього протестантизму, через нові дозволені державними органами форми, вплинув на темпи їхньої розгерметизації, становище в суспільстві, кількісне наповнення громад, продемонструвавши гнучкість та чутливість у сприйнятті соціальних змін й суспільних уподобань. З іншого боку, місіонерська діяльність іноземців, з використанням нових для вітчизняного простору форм богослужіння та євангелізації здебільшого спричинила формування соціального негативізму стосовно їх діяльності.

Суспільна відкритість пізнього протестантизму стала наслідком процесу еволюції їхніх поглядів на суспільство та державу. Її хід визначався догматично-культовими особливостями протестантських напрямків, реакцією релігійного центру на державну політику.

В 90-ті рр. пізньопротестантські течії помітно еволюціонували від “переслідуваної церкви” до нового статусу учасника вітчизняних суспільно-політичних реалій. Віруючі скеровували свій духовний потенціал не лише у внутрішню, суто сакральну площину, а й в зовнішній, мирський світ. На цьому тлі, швидку адаптацію до наявних реалій виявили нові протестантські об’єднання. Водночас, для деяких течій характерні відмежування від політичної царини, що проявилися у “громадському нейтралізмі” адвентистів й запізнілою трансформацією позицій у лавах донедавна незареєстрованих громад.

Входження пізніх протестантів до політичного життя держави відповідало логіці змін їхніх світоглядно-ціннісних орієнтацій. Розпочавши з громадських та соціальних ініціатив більшість центрів, визнала можливою участь в політичному житті. При цьому, керманичі пізньопротестантських об’єднань продовжують відстоювати необхідність відмежування церкви від політичної сфери, розглядаючи прийнятною, а в окремих випадках, бажаною, особисту участь віруючих у політичному процесі.

Політизація пізньопротестантських об’єднань досягла найвищого ступеню напередодні та під час президентських виборів 2004 р. Події Помаранчевої революції виявили високий рівень політичної свідомості та відповідальності течій пізнього протестантизму. Задля зміни реалій сьогодення віруючий готові надати необхідну допомогу державі або окремим політичним силам.

Найактивнішу участь у перипетіях виборчої кампанії виявили вітчизняні п’ятидесятники, в той час як позиція баптистів увібрала в себе протиріччя етапу трансформації поглядів на політичну діяльність. Дієвим фактором стала політична активність нових протестантських об’єднань, в той час як Церква АСД залишилася відстороненою від суспільних баталій 2004 р. Загалом, політична активність як релігійних центрів, так і окремих віруючих, сприяла утвердженню пізнього протестантизму, розширенню його соціального впливу та підкреслила роль пізньопротестантських церков як окремих інституцій в сучасному українському суспільстві.

Загалом інституційне становлення пізньопротестантських спільнот, набуття ними церковного статусу й активізація суспільно-політичних прагнень наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. підкреслили їхню роль у вітчизняній релігійній палітрі, спричиняючи поглиблення поліконфесійності та урізноманітнення релігійних процесів, а також засвідчили помітну включеність до широкого спектру сфер суспільного життя, розширюючи межі присутності та впливу в сучасних українських реаліях.

Ряд важливих аспектів роботи заслуговують на перспективне спеціальне дослідження, зокрема ступінь впливу протестантів на суспільні прошарки та вітчизняний політикум, регіональні особливості інституційного становлення й суспільно-політичних форм діяльності, дослідження соціальної доктрини пізнього протестантизму на межі століть.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у фахових наукових виданнях:

1. Мокієнко М.М. Політична активність п’ятидесятників у роки