ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Нагорна Тамара Віталіївна

УДК 279.12:2 – 854(477) “17/18”

ДУХОВНІ ХРИСТИЯНИ В УКРАЇНІ

наприкінці ХVІІІ – у першій половині

ХІХ століть

Спеціальність 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя – 2007

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі історії України Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник доктор історичних наук, професор,

академік АПН України

Пащенко Володимир Олександрович,

ректор Полтавського державного педагогічного університету, завідувач кафедри історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

Надтока Геннадій Михайлович,

завідувач сектора стратегічного партнерства

Інституту стратегічних досліджень

при Президентові України

кандидат історичних наук, доцент

Ігнатуша Олександр Миколайович,

доцент кафедри історії України

Запорізького національного університету

Провідна установа: Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна (кафедра історії України)

Захист відбудеться 2 березня 2007 року о 13.00. годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 у Запорізькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 5, ауд. 326.

Із дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2.

Автореферат розіслано 29 січня 2007 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Г.Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасному світі знецінення загальнолюдських ідеалів, занепаду культури, кризи моральних норм велику увагу слід звернути на вивчення надбань людства в духовній сфері. Тим більше, що багате духовне життя дозволяє розкрити деякі забуті сьогодні його сторінки. До них належить таке явище релігійного життя як духовне християнство. Виникнувши в середовищі Російської православної церкви (далі – РПЦ), запозичивши деякі риси західних релігійних течій, общини духовних християн були поширеними на теренах сучасної України.

До загального релігійного напрямку духовних християн відносимо течії духоборів, молокан, христовірів і скопців, що виникали та розвивалися в Україні, починаючи з другої половини ХVІІІ століття. Актуальність теми зумовлена, по-перше, необхідністю вивчення поставленої проблеми в науково-теоретичному плані. Стан її розробки характеризується відсутністю комплексного висвітлення історії духовних християн у джерелах та літературі ХІХ – ХХ століть, ґрунтовних дослідженнях науковців сучасного періоду. Тенденційність робіт ХІХ – ХХ століть виявляється в оцінці діяльності віруючих, замовчуванні статистичних даних про їхню кількість, роль у суспільному житті країни.

По-друге, аргументація важливості теми розкривається потребою висвітлення несправедливо забутих сторінок вітчизняної історії, до яких відносимо і духовних християн. Із цим аспектом пов’язаний пріоритет наукових розробок у дослідженні, перш за все, духовної історії людства порівняно з політичною та економічною.

По-третє, не до кінця вивченим залишається розмаїття релігійного життя України в ретроспективі становлення та особливостей релігійних течій на території країни. Адже вона була епіцентром виникнення й поширення яскравих релігійних рухів, які мали специфічні риси віровчення, світоглядних переконань, державного та суспільного ідеалу тощо.

По-четверте, не викликає заперечень, що релігійний чинник виконує важливу аксіологічну функцію виховання підростаючого покоління в дусі пріоритету загальнолюдських цінностей, існуючих у суспільстві моральних норм. Носії духоборського і молоканського віровчення зберегли специфічні уявлення про місце людини в світі, своєрідну модель суспільних відносин, виховний ідеал молоді, що підтверджує соціальна практика їхнього общинного життя. До того ж нащадки переселенців з України і сьогодні проживають, переважно в Канаді та Російській Федерації, продовжуючи сповідувати своє віровчення, хоча вони й піддалися нововведенням під впливом православного населення, представників протестантських общин.

По-п’яте, досвід взаємин держави й духовних християн в імперський період української історії є цінним для сучасного законодавства, адже політика в релігійній сфері сучасної поліконфесійної України потребує вдосконалення. Недостатню досі увагу звернено й на координацію діяльності осередків окремих релігійних напрямків на регіональному та державному рівнях, чому зовсім не сприяла ліквідація Держкомрелігій Кабінету Міністрів України. Для вирішення цих питань необхідно використовувати накопичений історичний досвід, брати з нього все конструктивне і найцінніше, не припускаючись попередніх помилок.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в рамках наукової теми “Християнські конфесії в культурно – історичному просторі України”, державний реєстраційний №0103U001240 (наказ МОН від 5.11.2002 р. №633), розробка якої здійснювалася впродовж 2003 – 2005 років. Тема дисертації є складовою комплексної наукової теми 0605 “Становлення принципу свободи совісті і християнські конфесії в Україні ХVІІІ – ХХ століть”, державний реєстраційний № 0106U000668 (наказ МОН від 16.11.2005 р. №654; науковий керівник: доктор історичних наук, професор, академік АПН України Пащенко В.О.), розрахованої на 2006 – 2008 роки, якою займається кафедра історії України Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. Особистий внесок дисертантки у розробку проблеми полягає у дослідженні еволюції духовного християнства в Україні, вивченні зовнішніх і внутрішніх чинників, що впливали на розвиток релігійних течій наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століть.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз основних етапів розвитку релігійних течій, чинників, що впливали на виникнення, появу, поширення, динаміку чисельності та соціальний склад духовних християн у межах України наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століть. Досягнення поставленої мети потребує розв’язання низки конкретних завдань:

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

Об’єктом наукових пошуків є сектантство на українських землях у складі Російської імперії наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століть.

Предмет даного дослідження – розвиток духовних християн (духоборів, молокан, христовірів, скопців) на території сучасної України впродовж зазначеного хронологічного періоду.

Хронологічні рамки наукової роботи охоплюють кінець ХVІІІ – першу половину ХІХ століть. Початок обраного періоду аргументується такими положеннями. По-перше, даний проміжок часу характеризується розширенням ареалу проживання зазначених релігійних общин в Україні, урізноманітненням їх напрямків, появою нових толків і згод, зміною лідерів общин. По-друге, з кінця ХVІІІ століття віруючі привертають до себе увагу імперських чиновників, що знаходить відображення в основних джерелах із проблеми. По-третє, даний період пов’язаний із правлінням Павла І, Олександра І, Миколи І. Оскільки на початку даного періоду до влади приходить черговий представник династії Романових, то логічним є з’ясування зазначеного аспекту з часу діяльності нового імператора.

Крайня хронологічна межа пов’язана із закінченням правління російського імператора Миколи І у 1855 році. До того ж кінець правління зазначених монархів збігався в часі із черговими етапами розвитку релігійних течій. По-четверте, впродовж зазначеного періоду відбувався процес еволюції духовного християнства в Україні, що проходив принаймні у трьох напрямках: розширенні соціальної бази релігійних общин, змін у віровченні, специфічних поглядах у ставленні до державної влади: монарха, представників місцевого бюрократичного апарату. Зважаючи на вищевикладені аргументи, початкову хронологічну межу визначаємо як останнє десятиліття ХVІІІ століття, а верхню обмежуємо 1855 роком.

Територіальні межі дослідження охоплюють українські землі в складі Російської імперії наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століть. Специфіка релігійного життя в період нової історії зумовила виникнення та поширення духовного християнства на території Наддніпрянської України та сучасної АРК. Тому в роботі використовуються офіційні назви відповідних територіальних одиниць, що виникали у зв’язку з проведеним адміністративно-територіальним реформуванням в Російській імперії й знаходяться в географічних межах сучасної України.

Методологічна основа дослідження – універсальні наукові принципи історизму, об’єктивності, системності, позаконфесійності, багатофакторності та всебічності. Під час наукових досліджень застосовувалися загальнонаукові методи аналізу, синтезу, узагальнення, порівняння, логічний та спеціально-історичні: історико-порівняльний (порівняння законодавства Павла І, Олександра І, Миколи І), історико-генетичний (з’ясування проблеми походження духовних християн), історико-типологічний (класифікація, типологізація релігійних общин), ретроспективний (вивчення історичних умов розвитку духовних християн в України з початку ХVІІІ століття); критичного аналізу джерел (у першу чергу матеріалів імперських чиновників різних рівнів, інформації духовних консисторій, церковно-місіонерських видань тощо).

Наукова новизна отриманих результатів проведеного дослідження полягає в тому, що предметом наукових досліджень стала еволюція духовного християнства в Україні.

Нами обґрунтовано ряд важливих положень:

-

-

-

-

-

-

-

-

Практичне застосування висновків дослідження передбачає їх використання у ході вивчення духовної історії населення України в рамках нормативного курсу вітчизняної історії, викладанні спецкурсів та підготовці спецсемінарів історико-релігієзнавчого спрямування, зокрема “Історія релігій в Україні”, “Течії православного походження в Україні”, “Духовне християнство в Україні та за кордоном” тощо, висвітлення розвитку окремих релігійних течій, їх територіальної специфіки в Україні, історії релігійної діаспори та інших проблем.

Основні положення дисертації можуть бути використані іншими дослідниками для вибору власних перспективних напрямків наукових пошуків, оскільки акцентують увагу на малодосліджених аспектах проблеми.

Апробація результатів роботи. Положення дисертаційного дослідження знайшли відображення в публікаціях та повідомленнях на міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях: краєзнавчій науковій конференції “Архіви і документальна спадщина Полтавщини: минуле, сучасне, перспективи” (Полтава, 2003)** Перелік наукових конференцій, де відбулася апробація результатів дослідження, подано за хронологічним принципом.

; Міжнародній науково-практичній конференції “Соціальні та духовно-культурні виміри релігійних процесів в Україні” (Чернівці, 2003); Міжнародних науково – теоретичних конференціях “Знаки питання в історії України” (Ніжин, 2003, 2004); ХІІІ, ХІV, ХV, ХVІ Міжнародних наукових конференціях “Історія релігій в Україні” (Львів, 2003 – 2006); Всеукраїнських науково-практичних конференціях “Православ’я – наука – суспільство: проблеми взаємодії” (Черкаси, 2003, 2004; Київ, 2006); Міжнародній науковій конференції “Релігія і церква в історії України” (Полтава, 2005); Міжнародній науковій конференції “Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві” (Чернівці, 2005); V Міжнародному семінарі “Вклад украинцев в российскую культуру” (Санкт – Петербург, 2005); Міжнародній науково-практичній конференції “Релігія і суспільство: нові преференції” (Чернівці, 2006); ІІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків “Українська історична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, 2006).

Дисертацію обговорено на засіданні кафедри історії України Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка.

Публікації. Основний зміст дисертації викладено у 21 публікації: 10 – у фахових виданнях, затверджених ВАК України, 11 – у збірниках наукових праць (загальний обсяг – 7, 85 друк. арк.).

Структура дисертаційного дослідження. Структура дисертаційного дослідження обумовлена необхідністю аналізу джерельної бази теми, вивчення рівня її розробки в літературі ХІХ – початку ХХІ століть. Логічним є розгляд основних підходів до тлумачення терміну “духовні християни”, історичних умов розвитку духовного християнства в Україні, проблеми походження релігійного напрямку та визначення основних течій у його середовищі.

Висвітлення російського імперського законодавства, порівняльна характеристика політики держави щодо релігійних общин пов’язані з його розглядом як важливого чинника розвитку духовних християн.

Еволюція останніх та основні етапи їх розвитку в Україні простежується через з’ясування чисельності та соціального складу релігійних общин, особливостей віровчення, ставлення віруючих до центральної та місцевої влади.

Відповідно до визначених мети й завдань дисертаційне дослідження складається з таких структурних елементів: переліку умовних скорочень, термінологічного словника, вступу, чотирьох розділів, які поділяються на 10 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (загальна кількість – 557 одиниць), переліку додатків до роботи, додатків. Загальний обсяг дисертації становить 243 сторінки машинописного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні та територіальні межі, об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, методологічні основи, наукову новизну отриманих результатів, їх практичне застосування.

У першому розділі “Джерела, історіографія та методологія дослідження” вивчається джерельна база теми, рівень розробки проблеми в роботах ХІХ – початку ХХІ століть, з’ясовуються методологічні засади історичного дослідження.

У підрозділі 1.1. “Джерельна база дослідження” дисертанткою розглядається комплекс опублікованих та неопублікованих джерел з проблеми. Аналізуються опубліковані матеріали теми, до яких належать збірки релігійних текстів общин, зокрема “Записка, данная духоборами Екатеринославской губернии в 1791 году губернатору Н.Коховському”, “Исповедание своей веры екатеринославских духоборов”, “Некоторые черты об обществе духоборцев”, “Животна книга духоборов”, “Основное руководство жизни ново-израильской общини”, “Исповедание веры молокан Донского толка”, “Страды Кондратия Селиванова” та ін. Исповедание веры молокан Донского толка Таврической губернии. – Симферополь, 1875. – 164 с.; Материалы к изучению русского сектантства и раскола. Вып. ІІ. Животная книга духоборцев / Под ред. В.Д.Бонч-Бруевича. – Санкт-Петербург, 1909. – 328 с.

Наявність значної кількості релігійних текстів духовних християн у період нової історії пояснюється їхньою популярністю серед населення, добре організованою роботою по залученню нових віруючих. Не останню роль також відіграв факт їх високої активності в суспільному житті країни, небайдужого ставлення до цілої низки проблем, великої уваги до виховання молодих членів общини.

У підрозділі вивчаються також опубліковані законодавчі акти. За дією в просторі нормативно-правові документи вищої юридичної сили носили загальноімперський характер. Хоча розглядаються й ті, локальний характер яких був зумовлений відповідним територіальним розміщенням віруючих. У першу чергу це стосується українських губерній, де впродовж першої чверті ХІХ століття проживали як українські, так і російські духобори і молокани.

Основними кодифікованими тогочасними збірками є “Законы о раскольниках и сектантах”, “Собрание постановлений по части раскола”, а також правові акти, що стосуються релігійної сфери, представлені в “Полном собрании законов Российской империи”.

Проведено аналіз наративних джерел теми, представлених епістолярними матеріалами. Незважаючи на те, що хронологічно вони належать до другої половини ХІХ – початку ХХ століть, документи мають важливе значення для висвітлення історії розвитку релігійних общин. Зокрема це стосується листування лідерів та пересічних членів общин із відомим російським письменником Л.Толстим та його однодумцями.

Джерельна база теми значно розширюється неопублікованими документами. У роботі використано матеріали Державного архіву Автономної республіки Крим, Державного архіву Дніпропетровської області, Державного архіву Харківської області, Державного архіву Чернігівської області, Центрального державного історичного архіву України у м. Києві. Неопубліковані джерела представлені циркулярами МВС, постановами та розпорядженнями високопосадовців, представників місцевої влади, документами канцелярій губернаторів, духовних консисторій РПЦ, висновків прокурорів судових палат, ухвал і вироків окружних судів, жандармських управлінь. Окремий вид становлять довідково – статистичні матеріали (звіти місцевих чиновників, місіонерів про кількість віруючих, релігійну та конфесійну приналежність і географію їх поширення), списки духовних християн зі вказівкою складу сім’ї, віку. Останні представлені також “ревізькими реєстрами”, хоча в обласних архівах щодо духовних християн їх удалося знайти лише декілька, зокрема, це “Ревизская сказка Таврической губернии Днепровского уезда села Малой Юскуи о состоящих однодворцах, впавших в духоборческую ересь” 1823 року, “Именной список с ревизской 1816 года сказки казенного селения Тимошевки, оставивших православную веру и принявших ересь мелитопольских поселенцев”.

У підрозділі 1.2. “Історіографія проблеми” розкрито стан розробки проблеми в працях ХІХ – початку ХХІ століть. Оскільки за основу аналізу історіографії обрано проблемно – хронологічний підхід, структура підрозділу включає в себе такі складові:

-

-

-

До першого напрямку досліджень належить ліберально-народницька література та праці російських інтелігентів, починаючи з 70-х років ХІХ століття Бирюков П.И. Духоборцы. Сб. статей, вспоминаний, писем и других документов.– М.: Типолитография И.Н.Кушнарев и Ко. – 1908. – 286 с.; Бонч-Бруевич В.Д. Духоборцы в канадских прериях. – Часть І. – Петроград, 1918.– 276 с.; Бонч-Бруевич В.Д. Из мира сектантов. Сб. статей. – М., 1922. – 332 с.. Важливими для дослідження проблеми є проаналізовані праці Л.Толстого, Л.Сулержицького, В.Черткова, які характеризуються ідеалізацією общин духовних християн, способу їхнього життя тощо.

Офіційний напрямок репрезентований працями російських чиновників М.Варадінова, Ф.Ліванова, Г.Мельникова. Варадинов Н. История Министерства Внутренних дел. – Т.8.: История распоряжений по расколу. – СПб, 1863. – 256 с.; Ливанов Ф. Раскольники и острожники: Очерки и рассказы. В 5-ти томах – Т.ІV. – Санкт-Петербург: Тип. М.Хана, 1873 – 502 с.; Мельников Г. Правительственные распоряжения, выписки и записки о скопцах. – М., 1898. – 198 с. Усі дослідження імперських чиновників відзначаються негативним ставленням до релігійних общин духовних християн, критикою їх віровчення. Проте їхня наукова цінність полягає в тому, що ці праці містять фактичний матеріал, який дозволяє простежити як основні етапи розвитку общин, так і їх взаємини з органами державної влади. До того ж ці автори ввели в обіг матеріали з архіву міністра внутрішніх справ, дані порушених кримінальних справ, які стосувалися як лідерів общин, так і особливо активних віруючих. Відмітною рисою цих праць є також залучення до розгляду нормативно-правових актів у релігійній сфері. Тенденційність же авторів щодо оцінки діяльності віруючих, їх ролі у суспільно-політичному житті країни є закономірною.

Марксистський напрямок історіографії представлений працями В.Бонч-Бруєвича, який займався вивченням окремих релігійних течій. Поряд зі спробами класифікації релігійних общин, важливим внеском у дослідження проблеми є вивчення історії духовних християн. Цінним у працях В.Бонч-Бруєвича є збір ним значного фактичного матеріалу перш за все шляхом експедицій, спілкування з віруючими. Так, він самостійно відвідував жителів Харківської, Воронезької, Ставропольської губерній, Кубанської і Терської областей, Закавказзя. Великий інтерес для дослідника становили релігійні тексти общин, епістолярні матеріали.

У радянський період дослідження духовних християн здійснювалися А.Бєловим, А.Волковим, В.Дружиніним, О.Клібановим, І.Малаховою, І.Морозовим та іншими. В їхніх працях тенденційно розглядалися окремі аспекти розвитку релігійних общин у Російській імперії Волков Н.Н. Секта скопцов, Ленинград, 1930. – 143 с.; Волков Н.Н. Скопчество и стерилизация – М. – Л., 1937. – 134 с.; Дружинин В. Духоборы. – Л., 1930. – 96 с.; Дружинин В. Молокане. – Л., 1930. – 112 с.; Клибанов А.И. Из мира религиозного сектантства. Встречи. Беседы. Наблюдения. – М.: Политиздат, 1974. – 255 с.; Клибанов А.И. История религиозного сектантства в России. – М.: Наука, 1965. – 348 с.; Клибанов А.И. Религиозное сектантство в прошлом и настоящем. – М.: Наука, 1973. – 256 с. та ін..

Сучасні науковці узагальнюють існуючу інформацію з проблеми, класифікуючи духовне християнство як явище релігійно-суспільного життя. В ряді видань простежується комплексний підхід до вивчення окремих релігійних общин. Уперше в незалежній Україні проблеми розвитку духовних християн на етнічних теренах були порушені Л.Шугаєвою, яка займалася вивченням особливостей соціальної практики та релігійних вірувань общини духоборів. Авторка намагалася поєднати історичний аспект розвитку общини з аналізом його віровчення. Вона є чи не єдиною українською дослідницею, яка на рубежі ХХ – ХХІ століть розпочала вивчення общин христовірів і скопців, використовуючи поширений термін “містичні секти” для позначення даних релігійних течій Шугаєва Л. Витоки і трансформація христовірів: особливості віровчення // Українське релігієзнавство. – 2005. – №1. – С. 57 – 68.; Шугаєва Л. Духобори на Україні // Людина і світ.– 1992. – №4. – С. 54 – 58; Шугаєва Л. Релігійні вірування і соціальна практика духоборів. Автореферат на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук – К., 1993. – 16 с. .

У монографічному дослідженні О.Сагана “Вселенське православ’я” зустрічаємо думку про належність релігійного напрямку духовних християн до течій православного походження. Їх він поділяє на містичний та раціоналістичний напрямки. До першого автор відносить христовірів, скопців, підгорнівців, до другого – духоборів, молокан та інших Саган О. Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. – К.: Світ знань, 2004. – 912 с. . Спробу узагальнення наявної інформації про духовне християнство в Україні зроблено в ряді колективних видань Історія релігій в Україні: Навчальний посібник / А.М. Колодний, П.Л.Яроцький, Б.О. Лобовик та ін.; За ред. А.М. Колодного, П.Л. Яроцького. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 1999. – 735 с.; Історія релігій в Україні: У 10-ти т. / Редкол.: А.М. Колодний (голова) та ін.– К.: Український Центр духовної культури, 1996 – 1999. – Т.3.: Православ’я в Україні / За ред. А.Колодного, В.Климова. – 1999. – 560 с.; Колодний А. Молокани // Релігієзнавчий словник / За ред. А.М. Колодного, Б.О. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996. – С. 201.

Більш широко проблемою займаються сучасні дослідники С.Іннікова, О.Панченко, В.Степанов, О.Сусоколов, Л.Енгельштейн, О.Еткінд. Їхню увагу привертають релігійні общини христовірів і скопців. Проте для вивчення специфіки цих напрямків на теренах України праці є мало інформаційними Иникова С. Духоборцы // Религии народов современной России. А – Я. Словарь. – М., 1999.– С. 89 – 92.; Ковальская Г. Молокане возвращаются в Россию // Новое время. – 1993. - №16. – С. 11 – 13.; Панченко А.А. Христовщина и скопчество: Фольклор и традиционная культура русских мистических сект. – М.: ОГИ, 2004. – 544 с.; Энгельштейн Л. Скопцы и царствие небесное: Скопческий путь к искуплению. – М.: Новое литературное обозрение, 2002 – 336 с.; Эткинд А. Русские скопцы: опыт истории // Звезда.– 1995. – №4. – С. 131 – 163.; Эткинд А. Хлыст / Секты, литература и революция. – М.: Новое литературное обозрение, 1998. – 688 с.

.

У підрозділі 1.3. “Методологічні засади дослідження” характеризуються основні методи дослідження. У процесі вивчення проблеми дисертанткою використані такі принципи: об’єктивності – дозволив спростувати окремі, сфальсифіковані в літературі ХІХ – ХХ століть факти про діяльність духовних християн в Україні; системності – допоміг компаративному вивченню духовного християнства на українських теренах як явища релігійного життя в Україні, водночас даючи можливість простежити взаємини віруючих з державою, їх ставлення до центральної та місцевої влади; історизму – сприяв дослідженню еволюції духовних християн в Україні, історичних умов розвитку впродовж ХVІІІ – першої половини ХІХ століть. У ході роботи над текстом дисертації використовувалися принципи багатофакторності та всебічності, що сприяли визначенню основних чинників, що впливали на процес становлення духовного християнства.

Із метою ґрунтовного розкриття суті проблеми застосовувалися також загальнонаукові методи дослідження: аналізу, синтезу, узагальнення, порівняння, логічний та спеціально-історичні: історико-порівняльний, історико-генетичний, історико-типологічний, ретроспективний, критичного аналізу джерел.

У другому розділі “Історичні умови розвитку духовних християн в Україні” вивчаються умови формування етнічного складу населення України у ХVІІІ – першій половині ХІХ століть, простежується залежність відповідної політики царського уряду та появи релігійних течій на теренах Наддніпрянської України та сучасної АРК.

У підрозділі 2.1. “Огляд історичної ситуації в Україні у ХVІІІ – першій половині ХІХ століть” з’ясовуються особливості заселення території України, пояснюються причини появи відповідного віровчення на українських теренах означеного періоду. Зазначено про поєднання у ХVІІІ столітті стихійних міграцій у межах Російської імперії з продуманою цілеспрямованою політикою царського уряду. Основні періоди заселення Степової України визначаються як 30 – 40-і; 50-ті – середина 60-х; друга половина 60-х – початок 70-х років; остання чверть ХVІІІ століття.

Детально проаналізовано причини інтенсивного заселення території України, прослідковується залежність між процесами зміцнення державної влади в імперії та активізацією міграцій у її межах. Особливості заселення мали створені у різний час відповідно до проведених адміністративно – територіальних реформ одиниці: Нова Сербія, Слов’яносербія, Новоросійська, Азовська губернії та ін. Безпосереднім наслідком міграцій на цій території став поліетнічний склад населення, що відобразилося в поліконфесійності регіону.

На рубежі ХVІІІ – ХІХ століть зростає кількість переселенців з інших регіонів України та Російської імперії загалом, у т.ч. й духовних християн. Для них створювалися сприятливі умови переселення, адже царський уряд, місцева адміністрація були зацікавлені в якнайшвидшому заселенні цих територій. Після створення Новоросійської та Азовської губерній у 70 – 80-х роках ХVІІІ століття були організовані військові та державні слободи, інші населені пункти, що заселялися переселенцями з України, регіонів Російської імперії та іноземних держав.

Зазначається, що саме в таких умовах, зважаючи на соціальний, етнічний, конфесійний склад населення території, відповідну державну політику, у регіоні з’являються та розвиваються релігійні течії духовних християн.

У підрозділі 2.2. “Проблема походження духовних християн в Україні” порушуються питання походження духовних християн та їх напрямків в Україні, вивчаються основні підходи до тлумачення терміну “духовні християни”.

Духобори та молокани територіально обмежуються Слобідською Україною та Катеринославщиною, де вони виникають у другій половині ХVІІІ століття. Унаслідок спілкування з російським населенням христовіри і скопці виникають на Чернігівщині, Катеринославщині, Полтавщині наприкінці ХVІІІ століття. Упродовж ХІХ століття в результаті поширення віровчення христовірів в Україні їхні послідовники проживали в Миколаївському повіті Херсонської губернії, Кобеляцькому, Миргородському, Костянтиноградському повітах Полтавської, Новомосковському, Верхньодніпровському, Маріупольському, Олександрівському, Павлоградському повітах Катеринославської, Харківській, Таврійській губерніях. Поява та становлення скопців визначається зламом ХVІІІ – ХІХ століть (Слобідська Україна).

Загальною тенденцією, характерною для релігійних общин духовних християн у період їх становлення є поява кількості відгалужень. Виникнення окремих релігійних течій зумовлене суб’єктивними й об’єктивними чинниками. До перших відноситься прагнення окремих авторитетних осіб релігійних общин утвердитися в позиції лідера того чи іншого напрямку. До другої групи факторів належать закономірний процес диференціації із догматичних чи соціально-економічних причин, територіальна специфіка розвитку конкретного релігійного напрямку (локалізація в межах населеного пункту чи адміністративно – територіальної одиниці).

Встановлено, що найбільші протиріччя існують і досі з приводу використання терміну “духовні християни”. В історіографії знаходимо декілька альтернативних визначень. Поняття характеризується постійним розширення змісту й обсягу. Причому звуження чи наповнення поняття ширшим змістом залежало винятково від суб’єктивних позицій дослідників, які нерідко були неаргументованими. Варто зазначити, що початкове розуміння терміну було пов’язане із самоназвою релігійної общини молокан (кінець ХVІІІ століття). Подальші дослідження, здійснені впродовж ХІХ – початку ХХ століть, пов’язані з поширенням його змісту на інші общини, зокрема духоборів. Відзначимо, що в літературі того часу думки про належність до одного напрямку духовних християн духоборів, молоканів, христовірів і скопців не зустрічаємо. Можемо лише говорити про віднесення зазначених общин до однієї групи (з визначенням: “схожі”, “подібні” тощо). Недосконалість понятійного апарату зумовила появу багатьох суперечливих аспектів: непоодиноке ототожнення різних релігійних течій як однотипних, нечіткість розмежування течій православного походження, використання різних назв для позначення однієї й тієї ж релігійної течії. У новітній період науковці віднесли лише чотири релігійних течії – духоборів, молокан, христовірів і скопців – до одного загального напрямку.

У третьому розділі дослідження “Державне регулювання діяльності духовних християн в Україні” розглядається законодавче регулювання діяльності духовних християн в Україні як важливий зовнішній чинник їх розвитку.

У підрозділі 3.1. “Особливості нормативно – правової бази в релігійній сфері наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століть” відзначено наявність значної кількості правових норм, які регулювали стосунки держави не лише з віруючими загалом, але й з духовними християнами зокрема. Нормативно-правові акти мали на меті вплинути на рівень місіонерської діяльності віруючих, їх територіальну локалізацію в країні, правила поведінки з православним населенням, основні напрямки діяльності членів зазначених общин. Російське імперське законодавство в релігійній сфері мало свої специфічні властивості, що пов’язані з:

-

-

-

До імперських підзаконних правових актів належать ті документи, які видавалися органами виконавчої влади: МВС, відповідними департаментами; ті, суб’єктами видання яких виступали місцеві чиновники на рівні імперських адміністративно – територіальних одиниць. Імперські підзаконні правові акти також відзначалися певними специфічними рисами, оскільки вони:

-

-

-

У підрозділі зроблено висновок, що характер стосунків представників відокремлених від РПЦ релігійних об’єднань з органами державної влади (як результат – можливість участі в суспільно-політичному житті країни з часу появи їх в Україні у ХVІІІ – ХІХ століттях) залежав тільки від ставлення до них правлячого монарха. Аналіз основних напрямків політики держави свідчить про різні підходи російських імператорів до налагодження взаємин влади та релігійних общин, налаштованих інколи негативно і щодо церкви, і щодо держави. У часи правління Павла І та Олександра І було закладено сприятливу для віруючих модель їхніх взаємовідносин із державою. Про це свідчать нормативно-правові акти, які закріплювали задоволення вимог духовних християн Харківщини, Катеринославщини, півдня України. Вони представлені офіційними поданнями: повернення засланих до Сибіру за релігійну приналежність, неофіційний розгляд справ імператором перед судовим засіданням, привабливі для духоборів і молокан умови переселення в Таврійську губернію, дозвіл використовувати запропоновані віруючими самоназви.

У підрозділі 3.2. “Законодавче регулювання стосунків держави і духовних християн за імператора Миколи І” зазначається про погіршення взаємин держави і духовних християн. Причина такого “охолодження” стосунків пояснюється різкою зміною внутрішньої політики в країні, що знайшло своє відображення і в сфері релігійного життя, сприйняття монархом послідовників духовного християнства як особливо небезпечних для спокою в суспільно-політичному житті країни. Про це свідчило введення цензурного нагляду, оприлюднення Керівних правил, жорсткість у ставленні до віруючих при розгляді їхніх судових справ, розширення можливої географії виселення (із вкрай несприятливими умовами для життя), заборона добровільних переселень тощо. У перші роки правління Миколи І провідними були не елементи поміркованого налагодження взаємин, а відкрита боротьба з релігійними общинами. Тому доречно говорити про “заходи” влади щодо духовного християнства в Україні у першій чверті ХІХ століття. Наступний період характеризується “боротьбою” влади з опозиційними до РПЦ та держави течіями (з елементами поміркованого протистояння, які ще залишилися від політики попереднього періоду). У цей період продовжувалося накопичення нормативно-правових актів антирелігійного змісту, але цей процес був обернено пропорційним розширенню прав представників духовного християнства, які втрачали цілу низку отриманих у попередній період пільг. Проте він (процес) став важливим для розвитку зазначених релігійних об’єднань, оскільки сприяв активізації діяльності останніх, збільшенню їх чисельності, обережності і поміркованості у ставленні до владних структур і посиленню впливу духовних християн у суспільно-політичному житті Російської імперії ХІХ століття.

У четвертому розділі роботи “Еволюція духовних християн в Україні” висвітлюються основні напрямки еволюції духовних християн, що простежуються в розширенні соціальної бази віруючих, ідеології та ставленні до влади.

У підрозділі 4.1. “Динаміка чисельності та соціальний склад релігійних общин” узагальнюються статистичні дані про кількість духовних християн в Україні на основі аналізу джерельної бази проблеми, опублікованих статистичних даних щодо їх чисельності. Висновки зроблені також на основі розгляду основних міграцій віруючих. Проблема кількості послідовників духовного християнства є досить суперечливою. Ця цифра коливається від 3 тисяч чоловік наприкінці ХVІІІ до 10 тисяч у першій чверті ХІХ століть в українських губерніях. Це пояснюється відсутністю чітких статистичних даних щодо чисельності віруючих, неточним відбором даних в основних дослідженнях із даної проблематики, прагненням РПЦ та органів державної влади з огляду на власні інтереси в офіційних поданнях зменшити кількість віруючих, оприлюднивши результати “успішної” місіонерської діяльності. На основі опрацювання статистичних даних зроблено висновки про основні напрямки міграції духовних християн. Про це доцільно говорити, розглядаючи їх на декількох рівнях: міграція в межах етнічної території України, міграція в межах Російської імперії, міграції за її кордони. Найбільш яскраво внутрішні міграції проявилися впродовж першої чверті ХІХ століття. Мовиться про переселення духовних християн України в Таврійську губернію протягом 1802 – 1824 років. Кількість кожної з релігійних течій була різною. Так, кількість духоборів перевищувала 3 тисячі чоловік, при цьому кількість духоборів, виселених туди з Російської імперії, перевищувала 5 тисяч. Чисельність послідовників молоканства становила також більше 3 тисяч чоловік. Молокани на теренах Таврійської губернії (як і загалом в Україні) наприкінці ХVІІІ століття були найбільш диференційованими на предмет різних толків і згод. Чисельність скопців сягала 1 тисячі чоловік (лише в Бердянському повіті їх проживало близько 400 чоловік). Не всі вони, по-перше, були переселені з українських губерній у південні її регіони, по-друге, значна їхня кількість не була взагалі відома органам державної влади. Чиновники свідомо занижували кількість віруючих для демонстрації ефективності своєї роботи. Питання про кількість христовірів викликає найбільші дискусії, що пов’язано і з їх диференціацією всередині релігійного напрямку, і з територіальним поширенням релігійних общин, що охоплювало територію Наддніпрянської України та сучасної АРК. Тому кількість послідовників христовірства в Україні доцільно визначати 2 – 3-ма тисячами. Лише шалапутів на Полтавщині було майже 400 чоловік, не говорячи про інші території. Кількість христовірів важко було з’ясувати місіонерам та чиновникам, адже вони досить ретельно приховували приналежність до общини, показуючи себе щирими православними.

Осередками розвитку духовних християн в Україні були території сучасних адміністративно-територіальних утворень Харківської, Дніпропетровської, Полтавської, Херсонської, Луганської, Чернігівської областей, АРК.

Простеживши основні етапи міграції духовних християн, зазначимо, що перший їх вид (у межах України), як правило, був пов’язаний з тривалим періодом переселень віруючих у Таврійську губернію. Зокрема, духовні християни були поширеними в Дніпровському, Бердянському, Мелітопольському повітах.

Окремим видом міграції виступали переселення в межах та за кордони Російської імперії. На межі ХVІІІ – ХІХ століть знаходимо дані про переселення до Єкатеринбургу та повернення звідти незначної кількості віруючих. На початку ХІХ століття із Сибіру було також повернено духовних християн на батьківщину. Переселення духовних християн у Закавказький край розпочалося 1819 року. Там вони компактно проживали до кінця ХІХ століття. Окремі релігійні групи духовних християн і сьогодні проживають на території Російської Федерації, Грузії та інших країн.

Наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століть соціальний склад релігійних общин духовних християн був різноманітним, що спростовує думку про переважаючу роль селянських елементів у поширенні зазначеного віровчення. Закономірний процес еволюції релігійних течій був характерним для духовного християнства в Україні. Констатуємо факт розширення соціальної бази віруючих: як правило, духобори і молокани були державними селянами, селянами – однодворцями, але зустрічалися вихідці з козацтва і купецтва. Найбільш диференційованими в соціальному плані були христовіри і