НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут літератури імені Т.Г. ШЕВЧЕНКА

Обертас Олесь Євгенович

УДК 098.1(477) “19”

Український самвидав 1960-х рр.:

літературна критика та публіцистика

10.01.01 ? українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі літератури ХХ сторіччя Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук

Коцюбинська Михайлина Хомівна,

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, старший науковий співробітник

відділу рукописних фондів і текстології.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор

Астаф’єв Олександр Григорович,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри теорії літератури та

компартивістики;

- кандидат філологічних наук

Сподарець Михайло Павлович,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна,

доцент кафедри історії української літератури.

Захист відбудеться “27” лютого 2008 року о 15-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “22” січня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М. Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Протягом багатьох років питання, пов’язані з виникненням та поширенням в Україні опозиційної літератури ? самвидаву ? залишалися забороненою темою для дослідження. Офіційна боротьба з цим неформальним явищем почалася ще з “Указа о тех, кто взаперти пишет” Петра І. Царська, а пізніше радянська пропаґанда переконувала співвітчизників у відсутності будь-якої опозиції в країні. Авторів самвидаву офіційні органи влади спершу називали “розкольниками”, “революціонерами”, а в 1960-ті рр. ? “буржуазними націоналістами”, “агентами іноземних розвідок”, “кримінальними злочинцями”.

Не варто забувати про те, що явище альтернативної культури й літератури як форм опозиційного мислення загальнолюдське в суті своїй. Воно існувало й існуватиме завжди, в кожній країні світу, з будь-яким суспільно-політичним устроєм. Можливі лише різні варіації поняття й терміну “самвидав” у різні історичні епохи: “списки”, “рукописи”, “воровские послания”, “подметные грамоты”, “еретические трактаты”, “захалявна література”, “задротяна література”, “позацензурні видання”, “самсебяиздат”, “самиздат”, “антирадянська література”, “відписи”, “самдруківські видання”, “копії”, “підземна література”, “інтернет-культура” тощо. Різниця полягає лише в тому, що в демократичних країнах такий вид інтелектуальної діяльності існує відкрито, а в тоталітарних – перебуває поза законом.

Самвидав ? це світове явище за своїми масштабами й універсальне за своїм призначенням. Воно лежить на перетині багатьох наук: літературознавства, мовознавства, історії, психології, суспільствознавства, політології, культурології тощо. За природою існування це є явищем протиборства опозиційно налаштованої інтелігенції й офіціозу, а, отже, воно завжди ставало вимушеним кроком ? у нього “заганяли” представників альтернативної культури. Тому під словом “самвидав” ми розуміємо не так текст, як специфічний спосіб побутування суспільно значущих непідцензурних документів, який полягає в тому, що тиражування їх відбувається поза авторським контролем у процесі розповсюдження в читацькому середовищі. Автор може лише “запустити текст у самвидав”, а подальша його доля від нього не залежить.

В історії української літератури самвидав як форма опозиційної літератури має поважну тисячолітню історію і, практично, у всіх літературних епохах знаходить собі місце. У 1960-х роках самвидав пов‘язується, передусім, із приходом нового покоління – шістдесятників, яке постало з ряду суспільно-політичних причин: припинення у середині 1950-х років масових репресій, процеси реабілітації, розвінчування культу особи Сталіна, часткова лібералізація деяких сфер життя суспільства, передусім духовного тощо. Ця плеяда молодих митців і літераторів виступила за розширення свободи творчості, на захист національної культури, проти тотальної русифікації, відтак за оновлення й демократизацію суспільства в його ідеологічних межах, а відтак сформувалося середовище, у якому зародилася політична опозиція й виник самвидав як головна інфрастуктура Руху опору.

Складовою частиною процесу формування позаофіційної літератури 1960-х років стала літературна критика та публіцистика українського самвидаву, що складає тему нашого дисертаційного дослідження.

Незважаючи на те, що самвидав користувався величезною популярністю й довірою більшості населення СРСР, спеціальних досліджень з цієї теми практично ще немає. Оскільки літературний самвидав віддзеркалював актуальні в 1960-х рр. проблеми суспільного, літературного, національного, політичного та культурного життя в Україні, перші принагідні спроби дослідити цей феномен здійснювалися, передусім, у плані історичному. Перші монографії, присвячені дослідженню опозиційного руху в Україні та окремих його проявів (самвидаву), з’явилися на Заході. Закордонні дослідники Д. Бьорч, Ф. Кеннет, Я. Білоцеркович аналізували витоки дисидентського руху в Українській РСР, структуру та масштабність українського національного руху, склад його учасників, характеризували методи діяльності опозиції та програмні твори й піддавали аналізу національну політику постшелестівського періоду на широкій джерельній базі офіційних і самвидавних документів. Окрім того, в монографіях простежується реґіональна активність опозиції, вивчається її склад за професійними та віковими ознаками.

Деякі питання, пов’язані зі становленням та діяльністю шістдесятників як опозиції, функціонуванням опозиційного руху в Україні, характеристикою його етапів, методів і форм діяльності антирежимних сил, розкрили, використовуючи самвидавний матеріал з України, у своїх наукових працях діаспорні дослідники І. Майстренко, І. Клейнер, Б. Кравченко, М. Прокоп, І. Лисяк-Рудницький, Л. Алєксєєва.

Цінним джерелом для вивчення самвидаву в Україні 1960-х років є мемуарна література, авторами якої є безпосередні учасники самвидавного руху, часом з різних “сторін барикад”: П. Шелест, Л. Лук‘яненко, О. Мешко, В. Овсієнко, І. Жиленко, В. Лісовий, М. Коцюбинська, С. Кириченко, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Лісова, Л. Світлична, М. Масютко, М. Маринович, Л. Плющ, М. Руденко, П. Григоренко, Д. Шумук, Н. Суровцова, М. Хейфец, І. Гель, М. Ільницький, М. Косів, Б. Горинь, М. Горинь, І. Дзюба, М. Скорик, Р. Корогодський та ін. Цінність таких джерел полягає в тому, що вони дають змогу сприймати події того часу очима їхніх учасників, зокрема авторів і поширювачів самвидаву, та порівнювати фактаж із офіційною інформацією та інтерпретацією. Однак, аналізуючи подібні матеріали, слід пам’ятати, що вони не позбавлені елементу суб’єктивності, несучи в собі відбиток особистих уподобань авторів, тому потребують перевірки й уточнення.

Серед перших вітчизняних досліджень з’явилися праці Ю. Курносова, В. Барана, Ю. Зайцева, Г. Касьянова, А. Русначенка, Ю. Данилюка, О. Бажана, Б. Захарова, Т. Батенка, Є. Захарова та ін. Українські науковці ввели в науковий обіг велику кількість самвидавних матеріалів, котрі зберігалися в архівах КДБ, зробили ряд глибоких узагальнюючих висновків, розглянули Рух опору в історичній перспективі тощо. Дослідники розкривають зміст та накреслююють етапи розвитку українського визвольного руху, показують його масштаби, географію та рівень, структурне оформлення його учасників, відтворюють механізми поширення думок та види репресій проти учасників опозиційного руху. Водночас історики недостатньо уваги приділяють вивченню місця й ролі українського самвидаву як головної організуючої форми протистояння тоталітарному режимові. Загалом праці вищеназваних авторів є зразками комплексного дослідження про діяльність опозиції в УРСР, вони містять значну кількість фактологічного матеріалу, приклади взаємодії різних опозиційних сил, що протистояли тоталітарній комуністичній системі. В усіх цих роботах автори так чи так торкаються питань дослідження самвидаву, однак спеціальних монографій з історії розвитку й побутування самвидаву як альтернативної складової літературного процесу ще немає.

Отже, актуальність теми дисертації очевидна. Дисертант визначає її як необхідність з сучасних позицій схарактеризувати літературну критику та публіцистику самвидаву в контексті культурно-громадського життя в Україні 60-х років ХХ століття. Тут уперше опрацьовано й узагальнено в ракурсі досліджуваної проблеми спостереження й роздуми як авторів, так і читачів самвидаву, використано матеріали епістолярної спадщини, зокрема листування І. Світличного, В. Чорновола, З. Геник-Березовської, З. Красівського, А. Горської, В. Марченка, С. Хмари, З. Антонюка, С. Глузмана, М. Мариновича, та ряду інтерв‘ю, проведених дисертантом з М. Коцюбинською, Р. Мороз, М. Мариновичем, М. Матусевичем, М. Волинцем, Н. Світличною, Л. Світличною, Є. Сверстюком, Р. Корогодським, А. Пашко, Р. Руденко, В. Шевченком, М. Горинем, Б. Горинем, С. Кириченко, Ю. Бадзем, Г. Кушнір, Л. Семикіною, Г. Севрук, О. Зінкевичем та ін.

Об’єктом дослідження є документи українського самвидаву, які дисертант зібрав під час написання роботи: літературно-критичні статті та публіцистичні твори. Основними критеріями добору самвидавних статей до розгляду в нашому дослідженні стали частота та географія їхнього поширення. Зроблено спробу зібрати та узагальнити переважну більшість відомих літературно-критичних та публіцистичних статтей, які поширювались засобами самвидаву.

Фактом поширення документа в самвидаві, на нашу думку, є широта його розповсюдження в Україні різними механізмами та шляхами, а головне – публікація в закордонній пресі, тобто “тамвидаві” (“Смолоскип”, “Сучасність”, “Визвольний шлях”, “Вільна Україна”, “Український історик”, “Українське слово”, “Український самостійник”, “Новий шлях”, “Нові дні”, “Континент” тощо) та закордонних збірниках “Широке море України. Документи самвидаву з України”, випуски самвидавного журналу “Український вісник”, збірниках “Собрание документов самиздата. Архив самиздата”, “Национальные вопросы в СССР: Сборник документов”, “Хроника текущих событий”, “Вісник репресій в Україні”, “Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті: Документи і матеріали”, “Український національний фронт: Дослідження, документи, матеріали”, “Українська Громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод”, “Національні процеси в Україні: історія і сучасність”, “Національні відносини в Україні у ХХ столітті. Збірник документів і матеріалів”, “Інформаційні бюлетені Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод на Україні”, “Український правозахисний рух: Документи й матеріали Української громадської групи сприяння виконання Гельсінських угод”; у збірниках документів “У півстоліття радянської влади”, “Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”)”, “Голоси звідтіля. Документи і матеріали про становище українських політв’язнів у радянських концтаборах”, “Українські юристи під судом КҐБ”, “Українська інтелігенція під судом КҐБ”; у збірнику “Українські політв’язні в СРСР: Адресний покажчик”; збірнику “Погром в Україні. 1972—1979: Зошити українського самвидаву. Сучасність, 1980. Вип. 1”; у англомовних виданнях: “Dissent in Ukraine: Ukrainian Herald № 6”; “Ethnocide of Ukrainians in the U.S.S.R: Ukrainian Herald № 7–8”; “Ferment in the Ukraine: Document by V. Chornovol, I. Kandyba, L. Lukyanenko, V. Moroz and Оthers”, “The Human Rights Movement in Ukraine: Documents of the Ukrainian Helsinki Group, 1976-1980”; “The persecution of the Ukrainian Helsinki Group”, “Invincible Spirit: Art and Poetry оf Ukrainian Women Political Prisoners in the U.S.S.R. Album. – Нездоланний дух: Мистецтво і поезія українських жінок, політв’язнів в СРСР. Альбом”; “Three Philosophers: Political Prisoners in the Soviet Union: Vasyl Lisovy, Yevhen Pronyuk, Mykola Bondar”; “The Ukrainian Helsinki Group: Five Years of Struggle in Defense of Rights”; “A Ukrainian Priest Appeals from a Soviet Labor Camp”; “Victims of Soviet Psychiatry”; “Women Voices from Soviet Labor Camp”; “Ukrainian Women in Soviet Prisons: Nina Strokata-Karavanska, Iryna Stasiv-Kalynets, Stefania Shabatura, Iryna Senyk, Nadia Svitlychna, Odarka Husyak, Maria Palchak”; в іспаномовних виданнях: “Juicios en Ucrania”; “Mujeres Ucranias en las prisiones soviйticas” та ін.

Важливим свідченням поширення в самвидаві деяких статей є фігурування їх у ряді кримінальних звинувачень, висунутих В. Чорноволу, Є. Сверстюку, В. Стусу, В. Овсієнку, І. Світличному, В. Морозу, М. Плахотнюку, М. Масютку, М. Озерному, І. Гелю, М. Гориню, Б. Гориню, С. Караванському, Н. Строкатій, Н. Світличній та ін. Найціннішим джерелом для написання цієї праці є віднайдення автором дослідження фактів самвидавного поширення статей та деяких досі невідомих документів в архівах: Музею-архіву українського самвидаву МБФ “Смолоскип” (м. Київ), Громадської організації “Музей шістдесятництва” (м. Київ), Харківської правохазисної групи (м. Харків) та ряді іноземних інституцій, зокрема, найбільших у світі архівів радянського самвидаву: Інституті досліджень Східної Європи Бременського університету (Бремен, Німеччина) та Архіві Відкритого суспільства при Центрально-Європейському університеті (Будапешт, Угорщина), а також в архіві видавництва “Сучасність” при Українському вільному університеті (Мюнхен, Німеччина); в архівах радіостанцій “Свобода”, “Голос Америки”, “Вільна Європа”.

Предметом дослідження є особливості співіснування самвидавної літературної критики та публіцистики опозиційно налаштованих діячів культури й літератури та творчості представників офіційної літератури.

Мета дисертації ? дати всебічну й об‘єктивну характеристику літературної критики та публіцистики самвидаву, визначити основну проблематику, місце й роль в українському літературознавстві та культурному житті 60-х років ХХ століття.

Для досягнення поставленої мети передбачено розв’язати такі конкретні завдання:

? з‘ясувати роль самвидаву як одвічної опозиційної категорії;

? розглянути обставини формування самвидаву як конкретно-історичного явища у др. пол. ХХ ст.;

? визначити характерні особливості розвитку самвидавної літератури та її проблематики в умовах тоталітарного суспільства;

? виявити невідомі досі літературно-критичні та пубіцистичні документи самвидаву, а також архівні матеріали, пов‘язані з його побутуванням у середовищі шістдесятників;

? здійснити проблемно-тематичний та хронологічний аналіз самвидавних документів;

? окреслити домінанти й простежити еволюцію мислення самвидавних авторів;

? визначити роль і місце літературної критики та публіцистики самвидаву в українському літературному процесі.

Методологічною основою дисертаційного дослідження є поєднання описового, конкретно-історичного та системного підходів. У роботі використано теоретичні напрацювання вітчизняних та зарубіжних літературознавців, які виходять із засад історизму, зокрема В. Брюховецького, Є. Сверстюка, В. Барки, У. Самчука та ін.

Теоретичну базу роботи становлять праці Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, І. Кошелівця, О. Зінкевича, О. Даніеля, В. Чорновола, В. Шлотта, В. Ейхведе та ін.; дослідження з історії українського літературного процесу ІІ половини ХХ ст., здійснені авторським колективом співробітників Інституту літератури НАН України за редакцією В.Г. Дончика, а також історичні дослідження Г. Касьянова, А. Русначенка, О. Бажана й ін. та спогади сучасників.

Наукова новизна дослідження визначається предметом та мірою вивчення проблеми. Уперше всебічно й комплексно досліджується самвидавна літературна критика та публіцистика 1960-х років як одна із складових літературного процесу. Віднайдено й залучено до наукового аналізу 273 документи самвидаву різних авторів. У світлі методологічних підходів до вивчення літератури, спрямованих на пізнавальну цінність та естетичну вартість твору, робиться спроба узагальнити літературно-критичні та публіцистичні документи самвидаву та показати його еволюцію.

Аналіз тематичної спрямованості літературно-критичних та публіцистичних самвидавних текстів, їхньої проблематики, жанрової специфіки, індивідуальних особливостей творчої манери авторів, характеру викладу думок та причин поширення документів у самвидаві здійснюється в тісному зв‘язку з проблемами, які стоять сьогодні перед українською літературою та культурою.

У дисертації наголошено на прагненні авторів літературно-критичного та публіцистичного самвидаву, незважаючи на репресії, подавати некон‘юктурні, оригінальні та об‘єктивні оцінки як літературного життя 1960-х років, так і суспільно-політичної ситуації в Україні цього періоду.

Окрім того, в роботі вперше на основі архівних матеріалів, історичної та мемуарної літератури, а також інтерв‘ю та спогадів учасників самвидавного руху створено реєстр докуметів українського самвидаву 1960-1972 років, та показано роль авторів самвидаву у суспільно-громадському житті України та у національному русі Опору.

Практичне значення одержаних результатів. На основі створеної дисертантом концепції розвитку та функціонування українського самвидаву з 2001 р. в Києві успішно діє Музей-архів українського самвидаву при видавництві “Смолоскип”. Ця наукова інституція є найбільшим архівом документів українського самвидаву у світі, оскільки саме “Смолоскип” у США протягом 1960-1980-х років був одним з найактивніших видавцем “захалявної літератури” у “тамвидаві”, а в 1991 р. всі самвидавні архіви, котрі включають іноземну та діаспорну пресу, неформальну самвидавну пресу 1988-1991 рр. та ін. правозахисні документи було перевезено до України. З 2003 р. й по сьогодні дисертант очолює Музей-архів українського самвидаву та проводить широку консультативну роботу з дослідниками національного самвидаву з багатьох країн світу, зокрема з України, Канади, Німеччини, США, Росії, Угорщини, Польщі, Чехії, Румунії, Монголії.

Задля інформування широкої громадськості, наукових світових кіл та учасників правозахисного руху про новітні дослідження опозиційної літератури й культури ІІ пол. ХХ ст. в Україні з 2001 р. за безпосередньої участі дисертанта як редактора, видається інформаційний бюлетень “Український самвидав” та безкоштовно розсилається на 1000 адрес. Задля залучення нових дослідників до вивчення опозиційної літератури й дисидентського руху в Україні в альманасі “Молода нація” з 2005 р. запроваджено рубрики “Самвидав” та “Опозиційні рухи”, відповідальність за які несе дисертант. До членів редколегії журналу увійшли відомі громадські діячі, активні члени опозиційного руху 1960-1980-х років й діячі самвидаву: Ю. Бадзьо, М. Горбаль, Б. Горинь, І. Дзюба, О. Зінкевич, М. Коцюбинська, В. Лісовий, М. Маринович, В. Овсієнко, В. Панченко, М. Плахотнюк, Є. Сверстюк.

У 2005 р. задля координації досліджень національного самвидаву в різних наукових інституціях світу у Будапешті було створено Міжнародну асоціацію з вивчення та дослідження спадщини самвидаву (), що теж є прикладом практичного значення вивчення даної теми в Україні. Членом-засновником асоціації, нарівні з такими впливовими архівними установами, як Архів відкритого суспільства (Угорщина), Суспільно-політична організація “Меморіал” (Росія), Інститут з вивчення історії Східної та Центральної Європи (Німеччина), Центр сучасних історичних досліджень (Німеччина), Карта-центр (Польща), Архів Кестонського інституту (Великобританія), Міжнародний інститут соціальної історії (Нідерланди), Чеський документаційний центр та ін., став Музей-архів українського самвидаву, а представником в Україні цієї асоціації ? дисертант.

Матеріали дисертації та добуті результати можуть використовуватись також для розробки цілісної концепції розвитку літературної критики та публіцистики 1960-х років. Стануть вони в пригоді і для характеристики літературного процесу другої половини ХХ століття, при читанні загальних курсів з історії української літератури, літературної критики та публіцистики та в спецкурсах для студентів і вчителів філологічних та історичних наук.

Зв‘язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в річищі наукової проблематики відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, зокрема написання Академічної “Історії української літератури” (Державний реєстраційний номер РК 0101U002081, науковий керівник: доктор філологічних наук, професор, академік НАН України Дончик В.Г.).

Апробація результатів дисертації. Дослідження було апробоване під часу ряду публічних виступів на міжнародних конференціях в Інституті з вивчення історії Східної та Центральної Європи (Бремен, 2003), Українському вільному університеті (Мюнхен, 2003), Архіві відкритого суспільства (Будапешт, 2004, 2005), на щорічних конференціях молодих учених в Інституті літератури НАН України (Київ, 2002, 2003); під час роботи “Ірпінських семінарів “Смолоскипу” (Ірпінь, 2002-2006) та VI Міжнародного конґресу україністів у Донецькому національному універститеті (2005).

Основні висновки дослідження було відображено в публікаціях у газетах “Літературна Україна”, “Смолоскип України”, “Український самвидав”; журналах “Музеї України”, “Молода нація”. Чотири публікації (загальний обсяг 1,5 друк. арк.) надруковано у фахових виданнях ВАК України.

Обсяг і структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, двох додатків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 231 сторінку, із них 188 сторінок основного тексту. Список використаної літератури налічує 291 позицію.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, його актуальність, з‘ясовано ступінь вивченості проблеми й історію питання, окреслено мету й завдання роботи та конкретні методи їх втілення. Розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, подано відомості про їх апробацію та публікацію праць.

Перший розділ “Суспільно-політичне коріння й історичне місце українського самвидаву в літературному процесі 1960-х років” присвячений з‘ясуванню термінології та обґрунтуванню теоретичних засад дослідження; зроблено спробу простежити утворення й розвиток літературного “самвидаву” та “тамвидаву” на прикладі української літератури X ? XX століть. Також подано цілісну концепцію розуміння феномену альтернативної культури, а відтак генезу й значення сучасного терміну “самвидав”. Сьогодні під словом “самвидав” ми розуміємо і спосіб вислову іншої думки, всупереч офіційному нав’язуванню “згори”, і одвічну опозиційну категорію. Саме ці положення лягли в основу підрозділу 1.1. “Самвидав як одвічна опозиційна категорія і як конкретно-історичне явище”, де детально розглядається “самвидав” як масове явище, як спосіб правдивого осмислення й показу світу. Він виникає як специфічне культурно-політичне явище в різних країнах світу, передусім у тих, що опинилися під гнітом цензури впродовж століть.

У підрозділі 1.2. “Історична зумовленість виникнення самвидаву, його становлення та суспільно-політична роль у радянському тоталітарному суспільстві 1960-х років” розглядається етапи становлення терміну “самвидав” в Україні і суспільно-політичні причини його виникнення у ХХ столітті в СРСР. Тривалий час українські та іноземні вчені стверджували, що український неологізм “самвидав” походить від російського слова “Самсебяиздат”, яке вперше у повоєнний час використав поет М. Глазков у своїх рукописних книжечках. Однак у дисертації документально доведено, що в Україні це явище позацензурної творчості бере свій початок від книги “Ave Maria” (1928 р.) І. Багряного. У 1960-і рр. поява новітнього самвидаву 1960-х рр. перебуває у прямій залежності з викриттям культу особи Сталіна, ХХ з’їздом КПРС, демократизацією режиму в тодішньому СРСР. Проте небажання влади порушувати нагальні культурні, мовні, національні й суспільно-політичні проблеми викликало відповідну протидію шістдесятників, які шукали шляхів виголошення і поширення власної думки, використовуючи засоби самвидаву.

У другому розділі “Від традиційного “культурництва” до політичного протесту (літературна критика та публіцистика українського самвидаву 1960-1972 років) з‘ясовуються суспільно-політичні причини еволюції українського літературно-критичного й публіцистичного самвидаву протягом 1960-х років як на рівні жанрової системи, так і в проблемній площині.

У підрозділі 2.1. “Нові віяння в літературній критиці та публіцистиці у часи “хрущовської відлиги” з‘ясовуються причини суспільно-громадських зрушень 1950-60-х років, що стали основою нових віянь у царині літературної критики та історії літератури й джерелом шістдесятницького ренесансу. У пункті 2.1.1 “Зрушення у царині літературної критики (кінець 1950-х – початок 1960-х років)” розкриваються причини “занепаду” радянського літературознавства та суть діяльності нових типів літературних критиків і публіцистів в умовах напівсвободи, напівправди та їхнє прагнення відійти від “соціалістичного класицизму”. Пункт 2.1.2. “Підцензурна публіцистика самвидаву як невід‘ємна складова літературного процесу 1960-х років” пояснює, чому літературно-критичний та публіцистичний самвидав середини 1960-х років став показником певної політизації частини шістдесятників, що прагнули вийти за межі культурництва, піддаючи “ревізії” основи марксистської ідеології, історію радянської влади, національну політику КПРС, діяльність Радянської влади. У авторів самвидаву, які прагнули суспільних змін, вже не залишалося вибору: говорити про чисту науку і не зачіпати болючих проблем суспільства було неможливим. Про три етапи становлення нової літературної критики та публіцистики 1960-х років йдеться у пункті 2.1.3. “Три “скали одвертости” літературної критики та публіцистики 1960-х рр.”.

Підрозділ 2.2. “Зародки українського самвидаву (1960-1962 рр.)” присвячений розгляду найраніших документів самвидаву кінця 1950-х початку 1960-х років, зокрема усним виступам, промовам, листам-зверненням, поезії тощо. Досліджуються також перші спроби створення політичних організацій: зародкових, малочисельних, але симптоматичних, які пропагували свої ідеї через самвидав. Однією з перших політичних організацій зі своєю ідеологією та самвидавною публіцистикою стала у 1958 р. Українська робітничо-селянська спілка (УРСС).

У підрозділі 2.3. “Від мовно-літературної проблематики – до суспільно-політичного протесту (1963 – 1965 рр.)” зосереджено увагу на проблемно-тематичній еволюції самвидаву в бік відкритого політичного спротиву. Цей період розвитку самвидаву пов‘язується із появою перших анонім-них політичних статей чи статей, підписаних псевдонімами; анонімної політичної публіцистики, що зачіпали гострі соціальні та національні проблеми, у відповідь на початки репресій проти інакомислячих. Пункт 2.3.1. “Захист української мови та культури як найболючіша тема самвидаву (1963 – 1965 рр.)” присвячено аналізу ряду документів самвидаву (“Лист Верховній раді УРСР, Президії ЦК КПУ, Раді міністрів УРСР”, “Клопотання прокуророві УРСР про серйозні помилки і проголошення русифікації міністром вищої та середньої освіти УРСР”, “Про одну політичну помилку”, “З приводу процесу над Погружальським” та ін.), у яких порушуються нагальні для шістдесятників питання захисту мови та культури. У пункті 2.3.2. “Боротьба за громадянські свободи й права в українському самвидаві (1963 – 1965 рр.)” розглянуто статті й документи (“Уроки історії”, “Націоналіст?”, “Мої роздуми” Євгенії Кузнєцової (Савчук); “Стан і завдання українського визвольного руху” Євгена Пронюка; “Програмові вимоги УНФ”, “Наші завдання”, “Тактика УНФ”), у яких яскраво виражено історичні, правозахисні, суспільно-політичні проблеми української нації та стан громадянських свобод в УРСР у зазначений період.

У середині 1960-х років поряд із уже звичним “паперовим” самвидавом набув популярності самвидав “усний” у формі виступів, доповідей, промов тощо, які пізніше, завдяки старанням небайдужих слухачів, з’являлися на папері у вигляді рукописів, фотовідбитків або магнітофонних записів (так званий “магнітіздат”), про що йдеться у пункті 2.3.3. “Усний” самвидав як одна з форм поширення позаофіційної інформації (1963 – 1965 рр.)”, де розглядаються такі знакові документи самвидаву: “Симоненко – ідея” Є. Сверстюка; виступ І. Дзюби на вечорі, присвяченому 30-літтю з дня народження Василя Симоненка в Республіканському Будинку літераторів 16 січня 1965 року та ін.

У другій половині 1960-х років самвидав досягнув піку свого поширення та популярності, а масштаби й географія розповсюдження його вражали не лише авторів і читачів самвидаву, а й працівників КДБ. “Золотому вікові самвидаву” присвячено підрозділ 2.4. “Самвидав 1965 – 1972 років як провідна форма існування альтернативної культури та літератури”.

У пункті 2.4.1. “Перша хвиля арештів” 1965 р. – імпульс до відкритого протистояння й політизації самвидаву” доводиться, що арешти української інтелігенції змінили як самих авторів, так і обличчя самвидаву ? частковий розгром інфраструктури самвидаву і перебіг судових процесів спонукали до зміни тактики боротьби. По-перше, змінилася методологія ведення дискусії у самвидавних працях – безпечним вважалося виступати все ж таки з марксистсько-ленінських позицій (наприклад, І. Дзюба), що, власне, відповідало і світоглядові авторів та переважної більшості читачів. По-друге, самвидав перестав бути анонімним. Кінець 1965 р. початок 1972 року ? це період поширення переважно публіцистичних статей та праць з авторськими підписами, а також документів, автори яких не приховували своєї причетності до них. Це період відвертого спротиву системі, коли автори, ставлячи власний підпис під самвидавним документом, вже знали, на яку небезпеку наражають себе і свою родину, але все ж прагнули не ховатися за псевдонімами та анонімністю. По-третє, найраціональнішою формою поширення нелегальних документів вважалася “офіціалізація” самвидавних творів через оформлення їх у вигляді петицій, звернень, скарг, протестів, прохань, повідомлень тощо до офіційних інстанцій (переважно найвищого рівня – Уряд, Прокуратура і т. п.), розуміючи, що влада діє всупереч власним законам і не збирається зважати навіть на Конституції СРСР й УРСР.

Тематично самвидав майже не змінився порівняно з попереднім періодом, оскільки головними проблемами українців у складі СРСР залишались “вічні” питання мови, культури, освіти, правозахисту, свобод громадян тощо. Можливо, дещо змінилась лише кількісна картина написаних самвидавних документів на зазначені теми. Протест проти свавільної й агресивної політики КДБ стосовно читачів і авторів самвидаву виливався в сотні самвидавних документів, пов‘язаними із правозахисною діяльністю української інтелігенції по обороні своїх друзів-однодумців і відстоюванні елементарних прав та свобод.

Однією з центральних тем публіцистичного самвидаву другої половини 1960-х років, розгляду якої присвячено пункт 2.4.2. “Національне питання та національна політика СРСР як центральні теми публіцистичного самвидаву другої половини 1960-х років”, були теми національної політики та національного питання, які аналізувалися публіцистами у двох взаємопов’язаних аспектах: суто політичному і культурницькому. До розгляду серед найважливіших документів самвидаву беруться праці “Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства” та “Сучасний імперіалізм” М. Масютка, “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І. Дзюби, “Що і як обстоює Б. Стенчук (66 запитань і зауваг “інтернаціоналістові”) В. Чорновола, “Місце в бою чи в розправі” (З приводу статті редактора журналу “Вітчизна” Л. Дмитерка “Місце в бою”. Про літератора, який опинився по той бік барикади) Василя Стуса, “Дванадцять запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство”, “П‘ятдесят років радянської влади на Україні” Кузьми Дасіва, “Відкритий лист депутатам Рад УРСР” Антона Коваля (автор В. Лісовий, редактори Є. Пронюк та Ю. Бадзьо) та ін. Для самих шістдесятників комплекс ідей, поданий у вищезазначених працях, був надзвичайно важливим кроком вперед у їхньому ідейному поступі, оскільки йшлося не про “справжній марксизм”, як альтернативу його “сфальшованому радянсько-сталінському варіантові”, а про несприйняття його як світогляду взагалі, про різко негативне ставлення до радянської системи в цілому. Ці статті свідчать про існування в середовищі інакодумців уже в середині 1960-х років послідовних противників режиму, які справді предстявляли антирадянську течію, досить незвичну на тлі загальних промарксистсько-прорадянських настроїв шістдесятництва.

Найвагомішій праці українського самвидаву цього періоду ? праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І. Дзюби ? приділено чи не найбільше уваги. Велике значення праці Івана Дзюби зумовлено тим, що в ній публіцист не лише обмежувався декларативною критикою тоталітарної системи, а подав поглиблений аналіз її хиб, зумів висловити критичні погляди більшості інтелігенції й тим самим об’єднати політичну опозицію у відстоюванні своїх поглядів. Популярності сприяв і пристрасний, сміливий стиль викладу думок, що не міг не зачіпати за живе українського читача. Дослідження І. Дзюби побудоване на серії антитез. Одною з головних є протиставлення прогресивної ленінської національної політики великодержавницькій сталінській і хрущовській. Публіцист доводив услід за іншими самвидавними документами, наперекір офіціозу, що українська нація опинилася у стані кризи, однак І. Дзюба впевнений, що національна свідомість українців все ж таки зростатиме.

В пункті 2.4.3. “Перші “антології” дисидентського руху” йдеться про тематику, проблематику та характерні особливості самвидавних збірників документів “Правосуддя чи рецидиви терору?” (січень-березень 1966 р.) та “Лихо з розуму (портрети двадцяти “злочинців”, квітень 1967 р.)”, упорядковані В. Чорноволом. Ці “антології” поруч із працею І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” і памфлетом “З приводу процесу над Погружальським” набули величезного резонансу в суспільстві та розголосу в світі. Суть досліджень В. Чорновола полягала у відтворенні “порушень закону”, за що в 1965-66 роках на радянській Україні арештовують художника, психолога, музейного працівника, учителя. Аргументація й цитати, численні факти й мотивації, перелік безглуздих “складів” злочину — усе це вражало як пересічного українського, так і ліберального західного читача, адже нічого подібного він не міг собі раніше й уявити. Власне, правозахисні дослідження Чорновола були першими закордонними публікаціями матеріалів українського Руху опору 1960_х років, які, до того ж, автор підписав власним іменем.

До радикальної течії політичної публіцистики українського самвидаву другої половини 1960-х – початку 1970-х років можна віднести есеї В. Мороза, які розглядаються в пункті 2.4.4. “Радикальна течія політичної публіцистики українського самвидаву”. В. Мороз перший описав систему КДБ, її механізми нагнітання жаху у працях “Репортаж із заповідника імені Берія”, “Серед снігів”, “Хроніка опору”, “Мойсей і Датан”, що засвідчило: в самвидавній публіцистиці з’явилася нова яскрава постать з власним стилем. Однак філософсько-публіцистичні статті В. Мороза сприймалися серед інакодумців неоднозначно: з одного боку, читачі віддавали належне публіцистичному талантові автора, психологізмові його висновків, з іншого – відштовхували його максималізм, надмірна фанатичність, суб’єктивність оцінок і менторство.

Розгляду найпоширенішого жанру політичної публіцистики самвидаву другої половини 1960-х років ? зверненням, клопотанням, заявам, листам-протестам проти репресій, проти закритих судових засідань, проти порушення конституції і “соціалістичної законності” та інших протизаконних дій влади до партійних, юридичних інстанцій, державних установ, Спілки письменників, Спілки художників тощо, в яких порушувалися нагальні проблеми українського суспільства присвячено пункт 2.4.5. “Інформаційно-протестний самвидав”. Ці самвидавні документи мали багатофункціональний характер й залишалися однією з найпоширеніших й актуальних форм опору поточним репресіям. Хоча, варто визнати, такий вид інтелектуальної діяльності не завжди давав позитивні наслідки, а частіше, навпаки, призводив до нових репресій. На прикладі “Київського листа” зроблено спробу проаналізувати механізм написання тексту й збирання “впливових” підписів під зверненням. Найуспішнішій самвидавній протестній кампанії кінця 1960-х років ? “Листу творчої молоді м. Дніпропетровська”, який підписало понад 300 громадян ? присвячено особливу увагу.

У пункті 2.4.6. “Фаховий” літературно-критичний та науковий самвидав” йде мова про шляхи просочування “фахової” літератури до самвидаву. Головною проблемою науковців у їхній професійній діяльності, як і раніше, залишалося свавілля цензури, яке в цей час набуло небувалих масштабів. Цензурному контролю підлягали всі книжки, журнали, брошури, автореферати, збірки статей і тез, плакати, листівки, навіть наклейки на коробках із сірниками. У таких жорстких творчих умовах спроба літературних критиків замкнутися в собі, писати в шухляду або на замовлення офіційних видань про будь-яку літературу світу, окрім української, рятуючи себе від творчого занепаду та матеріального банкрутства, була чи не єдиним порятунком, але частина шістдесятників це сприймала як “втечу в малу гру з заплющеними очима”.

Звідси перехід багатьох науковців, літераторів, зокрема й І. Дзюби, Є. Сверстюка, І. Світличного, В. Чорновола, М. Коцюбинської та інших від літератури та літературної критики до активного національного самозахисту через “публіцистичний” літературознавчий самвидав. Це був природній процес політизації літературних критиків, який диктувався лише природнім правом людини мати власну думку, власну позицію. У цьому пункті дослідження розглядаються найвідоміші самвидавні літературно-критичні праці, зокрема праці Івана Дзюби “Кілька зіставлень, читаючи Кобилянську”, “Шевченко і Хомяков”, “Секс”, “секс”… і трохи “антисексу” (Жіночий ідеал у поезії), “Перед широким світом”; М. Брайчевського “Приєднання чи воз‘єднання?”; Євгена Сверстюка “Гострої розпуки гострий біль”, “На дев’яте березня”, “На свято жінки”, “Остання сльоза”, “Собор у риштованні”, “Іван Котляревський сміється”; В. Чорновола “Очима видатного публіциста (Тарас Шевченко в оцінці Бориса Грінченка)” та ін. Ці праці могли б стати важливою віхою на шляху розвитку й морального відродження українського літературознавства ІІ пол. ХХ ст., якби їх не забороняли й не ховали від людей, а дали б змогу авторам і читачам шукати істину в дискусії, усвідомлюючи потребу вироблення власної індивідуальності.

Якщо в 1960-х рр. засобами самвидаву поширювались окремі літературні твори, публіцистичні праці, документи правозахисного руху, то вже на початку 1970-х рр. цілком слушно постало на порядку денному питання про публікацію періодичних позацензурних журналів-антологій, які мали містити найпоширеніші матеріали самвидаву, що ходили в списках протягом 1960-х років, присвячені широкому колу актуальних в Україні проблем. Так народилась і стала реалізовуватись ідея підготовки “Українського вісника” ? першого позацензурного літературно-публіцистичного і правозахисного журналу в Україні, розгляду якого присвячено пункт 2.4.7. “Український вісник” як перший самвидавний журнал”.

У висновках синтезовано результати дисертаційної роботи. Як засвідчує проведене дослідження, синтез культури і політики у 1960 рр. стає домінантою діяльності цілої плеяди талановитих поетів, письменників, митців, кінодраматургів — нової інтелектуальної еліти підрежимної України. Шістдесятництво в своєму історичному вимірі явило собою чітко вибудовану систему опозиції, послідовно протиставляючи підвалинам режиму конститутивні блоки нової ментальності, а відтак і нового суспільства. З інтелектуального бунту шістдесятників постали нова історична і нова естетична свідомість української літератури ? самвидав, який на довгі роки стає “трибуною” цілого покоління української інтелігенції.

Головним завданням самвидаву було подання об’єктивної інформації про приховувані процеси і явища в українському громадському, літературному та культурному житті, а провідними темами самвидаву стали національна та духовно-культурна.

Встановлено такі етапи розвитку самвидаву: спочатку розповсюджувалися переважно художні твори, поезія, проза, мемуаристика, щоденники, літературно-критичні статті, епістолярій В. Симоненка, В. Стуса, М. Холодного, Л. Костенко, Д. Павличка, І. Драча, М. Вінграновського, М. Воробйова, В. Голобородька, І. Калинця та інших авторів.

Другий етап розвитку самвидаву припадає на 1963 – 1965 рр. і характеризується непідконтрольним поширенням не лише документів, що з різних причин не були надруковані офіційними виданнями, а перш за все появою переважно анонімної політичної публіцистики, яка саме була розрахована на читацьку аудиторію самвидаву й зачіпала гострі соціальні та національні проблеми. Це була реакція на початки репресій проти інакодумців. Головними рисами самвидаву цього періоду можна вважати наступні: “помічне” оглядання на марксизм; окрім гострої критики і констатації перегинів державної політики пропонувалися цілком конкретні заходи щодо усунення різного роду дискримінацій; інтелектуальний спротив наступу великодержавного шовінізму; закличність, поєднання культурницької й громадянської проблематики, що розширювало коло прибічників українського національного Руху опору й активізувало його.

Третім етапом розвитку самвидаву (1965-1972 рр.) стала поява багатьох статей вже з авторськими підписами з перевагою публіцистики, в яких із марксистсько-ленінської позиції робилася спроба проаналізувати гострі питання нашого суспільного життя: історичні, правозахисні, суспільно-політичні проблеми української нації та стан громадянських свобод в УРСР. Найпоширеніші програмові самвидавні документи середини 1960-х рр. демонструють переорієнтацію українського визвольного руху та самвидавної літератури у бік відкритого спротиву й свідчать