1
ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. І.І. Мечникова
МЕЛЬНИКОВА Людмила Семенівна
УДК 947(477.74)(=81)”04/1856”
СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ
ПІВДЕННОЇ БЕССАРАБІЇ / V - перша половина XIX cт. /
07.00.01 - історія України
А В Т О Р Е Ф Е Р А Т
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Одеса - 1999
Дисертацією є рукопис
Дисертація виконана на кафедрі історії України Ізмаїльського державного
педагогічного інституту
Науковий керівник — доктор історичних наук, професор
Тичина Анатолій Костянтинович,
завідувач кафедри історії України
Ізмаїльського державного педагогічного
інституту
Офіційні опоненти — чл. - кор. НАН України,
доктор історичних наук, професор
Наулко Всеволод Іванович,
завідувач відділом пам’яток духовної
культури Інституту української археографії
та джерелознавства ім. М.С. Грушевського
НАН України
кандидат історичних наук, доцент
Хмарський Вадим Михайлович,
кафедра історії України Одеського
державного університету
ім. І.І. Мечникова, доцент;
заступник декана історичного
факультету ОДУ ім. І.І. Мечникова
Провідна організація — Чернівецький державний університет
ім. Ю. Федьковича, кафедра історії України
Захист відбудеться “15 ” червня 1999 р. о 14 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради К 41.051.08 при Одеському державному уні-
верситеті ім. І.І. Мечникова за адресою: 270057, м. Одеса, вул. Щепкіна,
12, ауд. 9.
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Одеського
державного університету ім. І.І. Мечникова за адресою: 270100, м. Одеса,
вул. Преображенська, 24.
Автореферат розіслано “12 ” травня 1999 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук,
доцент Лозовський А. К.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Південна Бессарабія з давніх давен була регіоном, де стикувалися інтереси багатьох народів і держав. Тут нерідко вирішувалися доленосні питання не тільки мешканців краю, але й народів Близького Сходу та Європи.
Історію цього регіону творили представники слов’янської, еліністичної та східної культур, кочовики і землероби, аборигени і мігранти. Протягом століть тут склалася досить складна етнічна структура, специфічні етнокультурні традиції. За підсумками останнього перепису населення (1989 р.) в тій частині Бессарабії, яка тепер становить Українське Подунав’я (дев’ять південних районів Одеської області, від Білгород - Дністровського до Ренійського) нараховувалося 673347 мешканців, серед яких 37 % українців, 24 % росіян, 20 % болгар, 12 % молдован, 7 % - представники інших національностей.
Актуальність теми. Сучасний стан історіографії, археологічні розвідки останніх часів дають підстави твердити, що вирішальна роль у заселенні та опануванні земель пониззя межиріччя Дністра і Дунаю належить східним слов’янам, насамперед вихідцям з центральних українських земель. Проте дотепер ці питання в історичному аспекті роз - глядались побіжно, у зв’язку з вивченням інших проблем. Нам не вдалося знайти жодного монографічного дослідження, присвяченого східнослов’янській колонізації Подунав’я на всіх її етапах. Окремі факти та відомості з питань заселення Подунав’я слов’янами розкидані на сторінках багатьох праць, що не дозволяло зрозуміти цей процес як цілісність. Більшість дослідників залишали поза увагою питання про роль українського етносу в заселенні цього регіону. В кращому випадку вони обмежувалися окремими статистичними даними та питан - нями боротьби українських козаків з турками та татарами.
Етнокультурні процеси, які тут відбувалися і відбуваються, мають неабияке значення для розбудови Української суверенної держави. До цього слід додати, що останнім часом активізувалися політичні сили в румунському та молдовському зарубіжжі, які, фальси - фікуючи історичне минуле, ставлять під сумнів правомірність приналежності цих земель до Української держави.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження пов’язаний з темою досліджень кафедр історії України та української мови Ізмаїльського державного педагогічного інституту: “Українське Придунав’я: історія, етнографія, мова”.
Мета і задачі дослідження. Враховуючи актуальність даної проблеми, її наукове і практичне значення, спираючись на праці попередніх дослідників та зважаючи на недостатній рівень її розробленості, дисертант поставив перед собою мету: дослідити основні аспекти східнослов’янської колонізації Південної Бессарабії, визначити та обгрунтувати основні її етапи, виявити характерні особливості кожного з них, зіставити письмові джерела про слов’янські племена пониззя межиріччя Дністра і Дунаю з новітніми археологічними і лінгвістичними розвідками, довести, що східнослов’янська, зокрема, українська колонізація, була провідною у заселенні та господарсько - культурному опануванні цього краю, показати роль українського козацтва в заселенні й освоєнні краю, спростувати твердження окремих науковців та політичних сил, які намагаються заперечувати провідну роль східнослов’янської колонізації у залюдненні приморської частини межиріччя Дністра та Дунаю, проаналізувати політику царського уряду щодо заселення Бессарабії, визначити її імперські та об’єктивно - прогресивні тенденції.
Наукова новизна дослідження. В роботі вперше зроблена спроба комплексно дослідити східнослов’янську колонізацію Південної Бессарабії, обгрунтована провідна роль східнослов’янського населення в опануванні краю, окреслені особливості, специфіка основних етапів колонізації, розкрита діяльність українського козацтва у її здійсненні. В процесі дослідження були широко використані новітні археологічні й лінгвістичні розвідки, матеріали архівів і фондів краєзнавчих музеїв, значна частина яких введена у науковий обіг вперше.
Практичне значення роботи. Результати проведеного дослідження можуть бути використані для подальших наукових пошуків, а також при написані загальних та спеціальних праць з історії України. Представлені в дисертації матеріали можуть бути використані у регіональних навчальних закладах при викладанні курсів історико - краєзнавчого циклу.
Особистий внесок дисертанта полягає в системному дослідженні та науковому обгрунтуванні основних тенденцій та закономірностей східнослов’янської колонізації Південної Бессарабії (переважно мирний характер колонізації, землеробсько-скотарський характер освоєння краю, збереження слов’янами своєї етнічної єдності та постійний зв’язок з своїм етнічним ядром, господарські та культурні взаємовпливи різних етносів краю тощо), визначенні та обгрунтуванні її основних етапів.
Апробація результатів дослідження. Результати дослідження викладені в доповідях на науковій конференції “Українське Придунав’я : історія, етнографія, мова”/Ізмаїл, 1995/ ; на VII Всеукраїнській конференції “Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність” /Київ, 1995/ ; на Міжнародній науковій конференції “Українська національна ідея: минуле, сучасне, майбутнє” /Одеса, 1995/; на Міжнародній науковій конференції “Відродження української державності: проблеми історії та культури” / Одеса,1996 /, а також у публікаціях дисертанта: “Слов’яни на Дунаї в середині першого тисячоліття нашої ери” //Українське Придунав’я: істо - ричні парадигми буття і сучасність: Зб. наук. праць. - Вип. 2. - К., 1997. - 0,43 др. арк.; “Козаки у Північно-Західному Причорномор’ї (кінець XVIII - перша половина XIX ст. )” // Українська козацька держава: Витоки та шляхи історичного розвитку (Матер. VI Всеукраїнських історичних читань). - Київ - Черкаси, 1997. - 0,45 др. арк.; “Адміністративно - політичний устрій Південної Бессарабії під турецьким пануванням в XVI-XVIIІст.” // Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту. - 1998. - Вип. 3. - 0,46 др. арк. Крім того, дисертант брав участь у написанні одного з розділів колективної монографії “Українське Придунав’я”. - Кн. 1. - Ізмаїл, 1998. - 1,8 др. арк.
Дисертація одержала позитивну оцінку на засіданнях кафедри історії України Ізмаїльського державного педагогічного інституту.
В процесі роботи над дисертацією автор використовував проблемно - хронологічний, системний та порівняльно - історичний методи дослідження, дотримувався принципів об’єктивності, історизму, плюралізму думок, пріоритету загальнолюдських цінностей.
Структура та об’єм дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Обсяг дисертації становить 166 сторінок, крім цього список використаних джерел (305 найменувань) нараховує 20 сторінок, 9 додатків - 9 сторінок. Загалом - 195 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається мета і задачі дослідження, його наукова новизна, окреслено об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні та географічні межі, практичне значення дисертації, методологію дослідження, заазначені шляхи апробації дисертації.
Перший розділ “Історіографічний та джерелознавчий огляд проблеми” присвячено аналізу джерел та літератури з теми дисертаційного дослідження. В ньому розкривається рівень історіографічної розробки теми, окреслено її джерельну базу.
Питання заселення і освоєння Південної Бессарабії привертали увагу дослідників. Вони тісно пов’язані з проблемою локалізації прабатьківщини слов’ян. Як відомо, першим спробував відповісти на це питання давньоруський літописець Нестор. У “Повісті врем’яних літ” він зазначав, що найдавнішими слов’янськими землями були нижня течія Дунаю та Паннонія. Звідси, на його думку, почалось розселення слов’ян 1. Теорія дунай-
__________________
1Повість врем’яних літ. Літопис (за Іпатським списком).-К.,1990.- С.10-13.
ської прабатьківщини слов’ян, як відомо, заперечувалась історичною наукою новітнього часу, проте ніколи не втрачала своєї привабливості. Значною мірою цю концепцію по - діляють російські історики XIX ст. С.Соловйов, В.Ключевський, М.Дринов, М.Погодін, Д.Самоквасов, І.Філевич, сучасні дослідники С.Толстов, В.Кобичов, Ф.Климчук, В.Шепелевич, Д.Мачинський. Дунайську концепцію підтримують лінгвісти О.Трубачов, Г.Півторак, археолог І.Ляпушкін та ін. Український дослідник Ю.Шилов вважає, що прабатьківщиною слов’ян є Подунав’я і ретроспективно пов’язує його з міфічною державою Араттою, яка пізніше охопила Середню Наддніпрянщину 1. Дунайську концепцію розселення слов’ян відстоюють югославські археологи С.Зогович та В.Трбухович, лінгвіст М.Бу - дімир, американський історик - славіст Я.Бачич, німецький археолог Г.Герман, польський археолог В.Хенсель та ін . Можна погоджуватися, чи не погоджуватися з твердженнями вищезазначених науковців, проте відкидати теорію дунайської прабатьківщини слов’ян не слід. Остаточне вирішення проблеми залежатиме від подальших наукових досліджень.
Колонізація Північно-Західного Причорномор’я, певною мірою, розглядається у працях М.С.Грушевського: мова йдеться про опанування цих земель антами, а в подальшому - племенами уличів та тиверців, які населяли Придністров’я аж до Дунаю 2.
Про слов’янську колонізацію Подунав’я за часів входження його до Галицько - Волин- ського князівства писали Л.Берг, В.Пашуто, Н.Мохов та ін.3 Населення подунайських земель в цей час зростало за рахунок “вигонців галицьких”, переселенців з Галичини, які тікали сюди від сваволі галицьких бояр. Молдовський історик Н. Мохов підкреслює, що утворенню Молдовської держави передували державні слов’янські об’єднання тиверців (IX-XII ст.), Берладське князівство (XII ст.), Земля бродників (XII-XIII ст.).
Окремі повідомлення про слов’янське населення Подунав’я часів монголо-татарського нашестя знаходимо у працях М.Грушевського, В.Пашути, А.Якубовського, Н.Мохова, І.Грекова, П.Параски, Н.Русєва, А.Кравченка та ін. Вони доводять, що частина слов’янського населення в цей час вимушена була переселятися на північ, ближче до лісових масивів. Однак основний етнографічний масив Подунав’я зберігся: східнослов’янсь-
______________
1 Шилов Ю. Прародина ариев. - К., 1995; його ж. Пути ариев. - К., 1996.
2Грушевський М.С. Історія України - Руси: В11т., 12 кн. - Т.1. -К., 1991; Т. 2. - К., 1992; Очерк истории украинского народа. - К., 1990; Історія України.- К., 1992.
3 Берг Л. С. Население Бессарабии. Этнографический состав и населенность. - Пг.,1923; Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. - М.,1 950; Мохов Н.А. Формирование молдавского народа и образование Молдавского государства. - Кишинев, 1969.
ке населення у середині XIV ст. переважало у приморській зоні межиріччя Дністра та Дунаю.
Антислов’янська політика турецького уряду призвела до значних змін в етнічному складі населення краю. Турецьке панування надовго розірвало слов’янський етнічний масив, українсько - слов’янська колонізація різко скоротилась. А. Бачинський, А. Добро - любський писали, що становище місцевого населення ускладнювалося ще й тим, що турки заселили Буджацький степ войовничими ногайськими племенами, загони яких постійно грабували місцевих мешканців 1 . Про населення краю за часів турецького панування писали російські та молдовські історики 2, а також іноземці, які подорожували Бессарабією 3.
Більшість робіт російських та молдовських дослідників другої половини XIX ст. з історії Бессарабії були написані з позицій захисту колоніальної політики царизму. Це праці П. Батюшкова, Ф. Вігеля, А. Єгунова, Л. Кассо, А. Клауса, П. Куницького, Н. Лашкова, А. Накко, П. Свиньїна, А. Скальковського та ін. Проте вони цінні своїм фактичним матеріалом, статистичними та етнографічними даними. Вищезазначені дослід - ники мало цікавились причинами демографічних зрушень у Бесссарабії, вони перео - цінювали роль великоруського населення в розбудові її господарства і культури.
Бракувало об’єктивності і представникам румунської історіографії. Намагаючись довести приналежність земель Бессарабії до Великої Румунії, Н. Йорга, І. Ністор тверди-
______________
1 Бачинский А.Д., Добролюбский А.О. Буджакская орда в XVI - XVII вв. // Социально - экономическая и политическая история Молдавии периода феодализма. - Кишинев, 1988.
2 Брун Ф.К. Румынские княжества и Бессарабия около половины XVIII ст. // Зап. Бессараб. статистич. комит. - Т. 3. - Кишинев, 1868; Скальковский А. О ногайских татарах, живущих в Таврической губернии // ЖМНП. - Ч. XL, отд. ІІ. - СПб., 1843; Халиппа П.Н. Краткий ист. очерк Бессарабии до присоединения ее к России // Бессарабский сельскохозяйственный календарь на 1914 г. -Т. 2. - Кишинев, 1914 ; Кантемир Д. Описание Молдавии. - Кишинев, 1973; Русев Е.М. Установление господства султанской Турции в Молдавии // Феодальные отношения в Молдавии в период XIV - XVIII вв. - Кишинев, 1950.
3 Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским. - М., 1900. - Вып. 5 ; Клееманово путешествие из Вены в Белград и Новую Килию, також в земли буджакских и ногайских татар и во весь Крым... - СПб., 1783; Лясота Еріх зі Стеблева. Щоденник // Жовтень. - 1984. - № 10 ; Челеби Э. Книга путешествия. - Вып. 1: Земли Молдавии и Украины. - М., 1961.
ли, що в X - XI ст. все слов’янське населення цього краю було “асимільоване румунами”1 . Вони свідомо залишали поза увагою фактичний матеріал з історії пониззя межиріччя Дністра і Дунаю цього часу, оскільки не могли заперечити ранньослов’янські поселення в краї, входження цих територій до Київської держави та Галицько-Волинського князівства. Безпідставність їхніх тверджень була переконливо доведена С. Рудницьким та М. Грушевським в дискусії, яка розгорнулась на початку XX ст. Слід зазначити, що не всі історики Румунії займали таку позицію 2 . Наприклад, І. Богдан писав, що “все минуле наше життя від VI ст. нерозривно переплетене з історією слов’ян, які жили як серед нас, так і навколо нас” 3. На його думку, румунський народ - це романо- слов’янський сплав, який складався в VI - X ст.
Історія Південної Бессарабії тісно пов’язана з історією українського козацтва. Цим питанням присвячені чисельні праці. Ми ж зупинимось лише на тих, які мають безпосереднє відношення до теми нашого дослідження. Це, перш за все, праці відомого українського етнографа, антрополога та археолога Ф.К. Вовка ( псевдоніми: Ф. Кондратович, Лупулеску ). В статті “Задунайская Сечь” він простежує історію задунайських козаків від ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) до знищення Задунайської Січі (1828 р.) 4. Ф. Вовк обстоює думку, що переселення запорожців за Дунай відбувалося протягом багатьох років більш чи менш великими партіями 5. Історії Задунайської Січі присвячене дослідження А. Бачинського 6. Цінні відомості про розселення українських козаків у турецьких володіннях містяться в працях П.Іванова, І. Ліпранді, М.Гру - шевського, А.Кащенка, М.Аркаса, І. Пономаренка та ін . Усть - Дунайському козацькому війську присвятив свої дослідження А. Скальковський. Історію цього війська він викла -
_____________
1 Iorga N. Legturile Romnilor cu Ruii Apuseni i cu teri - toriul zis “Ucrainian” // Extras din : “Analele Academiei Romne”. - Seria II. - T. XXXVIII. - (Memoriile seciunii Istorice.- № 16). - Bucureti, 1916 ; Йорга Н. Правда о прошлом и насто - ящем Бессарабии // Мысль.- 1992. - № 4; Nistor I. Istoria Basarabiei. - Cernui, 1923.
2Bogdan I. Inscripiile dela Cetatea - Alb si stpnirea Moldovei // Аsupra el : “ Analele academiei Romne ”. - Seria II. - T. XXX. -(Memoriile seciunii istorice). - Bucureti, 1908 .
3 Цит. за: Мохов Н. Очерки истории молдавско - русско - украинских связей. - Кишинев, 1961. - С. 9.
4 Кондратович Ф. Задунайская Сечь // Киевская старина. - 1883. - № 1 - 2 ; 4.
5 Лупулеску. Русские колонии в Добрудже. Историко - этнографический очерк // Киевская старина. - 1889. - № 1 - 3.
6 Бачинський А. Д. Січ Задунайська. 1775-1828. Іст. - док. нарис. - Одеса, 1994.
дає в офіційно - імперському плані, всупереч дійсності подає ідилічну картину єдності між козаками і царською адміністрацією 1. Певним доробком історії козацтва в цьому регіоні є праці інспектора Ізмаїльського міського училища П.Т. Коломойцева, які до останнього часу знаходились поза увагою науковців 2 .
Найповніше процеси козацько - селянської колонізації Подунав’я в кінці XVIII - на початку XIX ст. викладені у працях і дисертації А.Д. Бачинського 3. Його дослідження характеризуються широкою документальною базою, грунтовними статистичними мате - ріалами, новими поглядами на розглядувані події і явища. Українському козацтву у Північно-Західному Причорномор’ї присвячені дисертації О. Бачинської 4, Л. Циганенко 5. Окремі питання колонізації Південної Бессарабії висвітлені у працях викладачів Ізмаїльського педагогічного інституту 6 , публікаціях С. Паламарчук 7, Ю. Марчука і А.Ти-
__________________
1 Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. 1730 - 1823 гг. - Ч. 2 : 1796 - 1823 гг. - Одесса, 1838 ; його ж. История Новой Сечи или последнего Коша запорожского. - Изд. 3. - Одесса, 1886.
2 Коломойцев П. Т. Новороссийское войско. Краткий ист. очерк // Кишиневские епархиальные ведомости. - 1913. - № 1; Бывшая крепость Измаил и ее памятники // Там само. - № 36, 38 - 39; Нынешний Измаильский уезд ( Бес. губернии ) с древнейших времен и его памятники // Там само. - 1914. - № 44, 46, 47 та ін.
3 Бачинський А. Д. До історії Усть-Дунайського Буджацького козацького війська // Науково - інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР. - 1962. - № 6; Народна ко- лонізація пониззя Дунаю (остання чверть ХVIII - початок ХІХ ст.) // УІЖ. - 1964. - № 2; Основные этапы крестьянско - казацкой колонизации Буджакской степи и низовий Дуная в XVIII - нач. XIX вв. // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы, 1964 год. - Кишинев, 1966; Происхождение и состав украинско - русского населения Буджака и низовий Дуная конца XVIII и начала ХІХ вв. // Зап. Одесского Арх. Общ. - Одесса, 1967. - Т. 2 (35).
4 Бачинська О. А. Дунайське (Новоросійське) козацьке військо. 1828 - 1869 рр.: Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. - Одеса, 1996.
5 Циганенко Л.Ф. Українське козацтво у Північно-Західному Причорномор’ї ( XVI - 60 - ті роки XIX ст.) : Дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01. - К., 1997.
6 Українське Придунав’я: історія, етнокультурний розвиток. - Ізмаїл, 1995; Збірник наукових праць. - Ізмаїл, 1995 ; Українське Придунав’я : історія, етнографія, мова: Матер. наук. конф. - Ізмаїл, 1995 ; Українське Придунав’я. - Ізмаїл, 1998. - Кн. 1.
7 Паламарчук С. В. Истоки. Древняя и средневековая история населения междуречья
чини 1 .
Певний доробок досліджуваної проблеми становлять праці молдовських істориків. Я. Гросул у своїй монографії, присвяченій селянству Бессарабії у 1812 - 1861 рр., аналізує політику царського уряду щодо селян - втікачів та іноземних колоністів 2. І.Б. Койфман у своїх статтях намагається спростувати твердження румунських істориків (І.Ністора, А.Болдура, Г.Журеску та ін.) про “автохтонність румунського елемента на території між Бугом і Дністром...” 3. І.А. Анцупов у своїх працях розглядає причини переселення у Південну Бессарабію державних селян в 1828 - 1869 рр. 4.
Окремі факти, загальні оцінки східнослов’янської колонізації Північно - Західного Причорномор’я знаходяться в узагальнюючих працях з історії України та Молдови 5.
Головною джерельною базою дисертації стали матеріали й документи, які зберігаються у архівах України та Молдови. У роботі використано документи “Управління Новоросійського і Бессарабського генерал - губернатора” (ф.1), які збері - гаються у Державному архіві Одеської області (ДАОО). Тут знаходяться матеріали про заселення краю державними селянами та кріпаками - втікачами, козаками, солдатами, міщанами, іноземними колоністами, узагальнюючі статистичні дані про населення Бес - сарабії. Значна частина документів цього фонду розповідає про задунайських козаків, утворення в Південній Бессарабії Усть - Дунайського (Буджацького) і Дунайського (Но -
______________
Днестра и Дуная: Крат. ист. - арх. очерк. - Одесса, 1997. - Вып. 1.
1 Марчук Ю.І., Тичина А.К. Ізмаїл : Історичний нарис. - Одеса, 1997.
2 Гросул Я.С. Крестьяне Бессарабии (1812 - 1861 гг.) . - Кишинев, 1956.
3 Койфман И.Б. О русско-молдавском заселении восточных районов Молдавии в конце ХVIII - начале XIX ст. // Учен. зап. Кишин. пед. ин - та. - Т. 4. - Кишинев, 1955. - С. 97; Заселение восточных районов Молдавии в конце XVIII - начале XIX ст. // Учен. зап. Кишин. ун- та. - Т.12. - (Серия гуманитарных наук ). - Кишинев, 1959.
4 Анцупов И.А. Народная колонизация Бессарабии в первой трети ХІХ ст. // Учен. зап. Кишин. ун - та. - Т. 35. ( Исторический ). - Кишинев, 1958; Государственная деревня Бессарабии в ХІХ веке (1812 - 1870 гг.). - Кишинев, 1966.
5 История Молдавии. - Т. 1. - Кишинев, 1951; История Молдавской ССР: В 2 т. - Кишинев, 1965 - 1968. - Т. 1; Гросул Я.С., Будак И.Г. Очерки истории народного хозяйства Бессарабии: 1812 - 1861. - Кишинев, 1967; Історія міст і сіл УРСР : Одеська область. - К., 1969 ; История городов и сел УССР : Одесская область. - К., 1978; История Молдавской ССР : В 6 т. - Кишинев, 1987. - Т. 1; Історія України: Курс лекцій : У 2 кн. Кн. 1. - К., 1991.
воросійського) козацького війська, переведення козаків до стану державних селян.
Ми використали також документи Національного архіву Молдови, зокрема, фонду “Канцелярія бессарабського губернатора” (ф.2): звіти губернаторів, донесення поліц - мейстрів, офіцерів Д. Ватикіоті, О. Юшневського, членів спеціальної комісії, яка займалась облаштуванням задунайських переселенців на території Бессарабії. Матеріали про заселення Бессарабії колоністами виявлені нами у фондах “Бессарабського тимчасового комітету” (ф.4), “Бессарабського обласного уряду” (ф.5).
Цінні відомості про залюднення Південної Бессарабії зберігаються у філіалі Державного архіву Одеської області у місті Ізмаїл (ФДАОО в Ізмаїлі ). Це стосується, перш за все, фондів “Военное правление Новороссийского казачьего войска 1828-1869 гг.” (ф.755), “Измаильское городское полицейское управление” (ф.514), “Канцелярия Измаильского градоначальства” (ф.56). Документи цих фондів розповідають про посе - лення козаків у Буджаку після ліквідації Усть - Дунайського козацького війська, заснування ними окремих станиць та хуторів. У дисертації використані літописні матеріали, офіційні документи, опубліковані в різних збірниках .
До джерельної бази дисертації відносяться також археологічні розвідки у Північно-Західному Причорномор’ї, здійснені у 80-90 рр. нашого століття. Вони заповнюють ту хронологічну лакуну, яка існувала між культурами римського і ранньосередньовічного часу слов’янства. Означеним проблемам присвячений збірник праць українських археологів та істориків “Славяне на Днестре и Дунае” 1. Статті В.Барана, І.Винокура, О.Приходнюка, М.Казанського, М.Брайчевського, вміщені в цьому збірнику, вирізня - ються новизною матеріалів, дозволяють прослідкувати шляхи просування слов’ян на південь і південний захід, точніше встановити час їх появи в Подунав’ї. Нами використані також праці українських істориків і археологів, які вийшли друком у 1980 - 1989 роках 2 .
Опублікована література та джерельна база свідчить про те, що до цього часу поза полем зору дослідників залишилися важливі питання цієї теми, а також багато джерел місцевого характеру. Вивчення і введення їх у науковий обіг сприятиме подальшому дослідженню історії східнослов’янської колонізації Південної Бессарабії. __________________
1 Славяне на Днестре и Дунае : Сб. науч. трудов. - К., 1983.
2 Славяне и Русь: Сб. науч. трудов. - К., 1980 ; Славянские древности : Сб. науч. трудов. - К., 1980; Днестро-Дунайское междуречье в I - начале II тыс.н. э.: Сб. науч. трудов. - К., 1987; Археологические памятники степей Поднестровья и Подунавья : Сб. науч. трудов. - К., 1989.
У другому розділі “Населення пониззя межиріччя Дністра і Дунаю в період великої слов’янської колонізації” аналізуються складні етнічні процеси, особливості слов’янської колонізації, розглядається дунайська концепція прабатьківщини слов’ян, зіставляються ранні письмові джерела про слов’янські племена у пониззі межиріччя Дністра і Дунаю з новітніми археологічними і лінгвістичними розвідками.
Незважаючи на розмаїтість концепцій і гіпотез про походження слов’ян і їхнню прабатьківщину, є підстави твердити, що Подунав’я відіграло важливу роль у їх ранній історії. Все більше істориків, археологів, етнологів, філологів схиляються до того, що міграція Південь - Північ була повторно - зворотною. Слов’яни приходили у Подунав’я шляхами, якими їх пращури свого часу йшли на Північ і Північний схід. Серед розмаїття взаємовпливів, перехрещення первісних культур багатьох етносів у Подунав’ї виразно простежується традиція хліборобсько - скотарського побуту, матеріальної і духовної культури, яка зв’язувала місцеве населення з населенням земель, що склали пізніше ядро формування українського етносу. Ця традиція витримала випробування століть і відіграла важливу роль у подальшій історії цього краю. Першою слов’янською державною формацією IV-VII ст., яка справила вирішальний вплив на формування населення Подунав’я, був антський союз племен. З VI ст. слов’яни стають головним етносом у Подунав’ї. Розселення їх було тривалим і в основному мирним. Час від занепаду аварського племінного об’єднання (друга чверть VII ст.) до появи на Дунаї угрів (середина IX ст.) були, напевно, найсприятливішими для господарського і культурного опанування слов’янами нижнього Подунав’я. Напередодні утворення Київської держави на території Подунав’я жили слов’янські племена тиверців та уличів, яких ще називають “подунайцями”. У 912 - 972 роках подунайські землі були приєднані до Київської держави, яка справила на них благотворний вплив.
У Х ст. Причорноморський степ, як відомо, був зайнятий печенігами, а потім - половцями (куманами). У другій половині ХІІ ст. половці створили у Придунав’ї державне об’єднання під назвою “Придунайська Куманія”, було знищено понад 20 слов’янських поселень. Під тиском печенігів і половців зникли з політичного обрію племінні об’єднання уличів та тиверців. Значна частина їх відійшла на північ (в межі Галицького князівства) і за Дунай. Лише за князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) Дністровсько - Дунайське пониззя знову увійшло до Київської держави.
В кінці ХІІ - на поч. ХІІІ ст. дунайсько - дністровські землі увійшли до складу Галицько - Волинського князівства. В цей час населення краю зростало за рахунок переселенців з Галичини, які тікали від сваволі галицьких бояр. Ці переселенці називались “вигонцями галицькими”. У цей час, як свідчать письмові давньоруські, візантійські, угорські та інші джерела, на нижньому Дунаї мешкала степова різноплемінна людність здебільшого східнослов’янського походження, серед них так звані бродники, берладники.
В ХІІІ - першій половині XIV ст. причорноморські землі межиріччя Дністра і Дунаю перебували у зоні монголо-татарських завойовників. Татарська навала суттєво вплинула на етнічну ситуацію в Подунав’ї. Частина слов’ян - поселенців в котрий раз пере - міщувалася на північ, ближче до лісових масивів. Слов’яно-українська колонізація в цей край помітно скорочується. Проте основний етнічний масив зберігся. Місцеве, переважно слов’янське, населення переважало у приморській зоні, татари опанували Буджацький степ.
Слов’янська колонізація цього краю була основною, але не єдиною. Мешкали тут греки, фракійці, римляни, волохи, молдовани.
У третьому розділі “Становище українців та інших слов’янських етносів під владою Туреччини” досліджується становище слов’янської людності Південної Бессарабії під владою Туреччини, показана роль українського козацтва у її виживанні, харак - теризується антислов’янська політика турецького уряду, який надавав перевагу ногайцям, гірським волохам, намагаючись деслов’янизувати цей край.
Без підтримки з боку європейських держав Молдова не могла протистояти Оттоманській імперії і в 1513 році змушена була визнати протекторат Туреччини. Проте цей договір не врятував Молдову від подальшого вторгнення турків та навали кримських татар. Відвойована турками у Молдовського князівства територія у демографічному відношенні поділялась на дві частини. Перша - власне степ, мало придатний для землеробства і майже не заселений. Друга - приморська смуга з родючими грунтами, важливими центрами торгівлі, відносно добре залюднена. Це значною мірою визначало політику Турецького уряду щодо опанування цих територій і використання їх у своїх зовнішньополітичних домаганнях.
У 60-х роках XVI ст. султан Сулейман ІІ дає згоду на поселення в Буджацьких степах 30 тисяч ногайських родин. Незабаром ногайці заселили весь степ і утворили так звану Буджацьку орду. В середині XVII ст. вона нараховувала понад 45 тис. чоловік. Резиденція ногайських ханів знаходилась у селищі Каушани, помешкання ставленика Кримського хана (узбережного агі) - у Ханкишлі (тепер село Удобне). Нагляд за ними здійснював намісник турецького султана, який спирався на яничарські підрозділи. Очевидно, ця подвійна підпорядкованість була створена свідомо. Вона забезпечувала стабільність впливу Туреччини у регіоні. Буджацька орда була знаряддям в руках того чи іншого правителя в залежності від стосунків між Кримським ханством і Туреччиною.
Іншим був склад населення у приморській частині окупованих Туреччиною земель. Мешкали тут переважно українці, росіяни, молдовани, незначна чисельність болгар, греків, вірменів та представників інших народів. Населення цих земель постійно поповнювалось за рахунок українців, які тікали від гніту польських панів та шляхти і ставали тут не тільки хліборобами, але й воїнами. Могутній слов’янський елемент на цих землях, який своїм корінням сягав у часи великої слов’янської колонізації, був основною перешкодою турецькій експансії. Для усунення цієї перешкоди Турецький уряд вдавався до різнопланових заходів : надавалася перевага гірським волохам, грекам, ногайцям, татарам, робилося все для розриву вікового зв’язку місцевого православного населення з митрополіями Галичини та Болгарії, впроваджувалася турецька адмініс - тративно - військова система управління.
Володарювання Туреччини призвело до значних зрушень в етнічному складі населення. Український етнос знесилювався, знекровлювався, занепадав, втрачав здатність до боротьби. Польсько - Литовська держава, до складу якої входили тоді українські землі, не спромоглася організувати належну відсіч турецько - татарським агресорам. Україн - ський народ витворив власну військову силу, яка взяла на себе місію боронити рідну землю, своїх єдинокровних братів. Цією силою з кінця XV ст. стало українське козацтво.
Під час морських та сухопутних походів у турецькі володіння Північно - Західного Причорномор’я козаки не тільки боронили свої землі, але й надихали своїх єдинокровних братів у боротьбі за етнічне і соціальне виживання на загарбаних Туреччиною територіях. В кінці XVI - першій половині XVII ст. в турецькі володіння перейшла частина учасників селянсько - козацьких повстань, очолюваних Криштофом Косинським, Северином Наливайко, Тарасом Федоровичем, Павлом Павлюком та ін. Під час національно - визвольної війни 1648-1657 років боротьба українського козацтва з турками і татарами в Південній Бессарабії дещо згасає. Основні сили козацтва були зайняті боротьбою проти Польщі, а гетьман Б.Хмельницький намагався використати військові можливості турків і татар у боротьбі з польською шляхтою.
На початку XVIII ст. у козацькі володіння на Дунаї тікають учасники повстання 1702-1704 рр. під керівництвом С.Палія, учасники повстання 1707-1708 рр. на чолі з К.Булавіним, запорозькі козаки, які залишили Україну після зруйнування Січі в 1709 році. На берегах Дунаю вони заснували села Курінь, Паланку, Сеймени, Сагайдаки, Бурлак та ін.
Після ліквідації Запорозької Січі почалося масове переселення козаків на територію Туреччини. Поселилися вони в Очаківській окрузі, біля річок Березань і Тилігул, лиману Хаджибея і в м. Балта, у пониззі Дністра - від Акермана до Бендер, у Буджаку, гирлах Дунаю - у Вилковому, Кілії, біля Тульчі й Галаца.
Українські козаки були основною силою, яка забезпечила тяглість українсько - слов’янської колонізації земель пониззя межиріччя Дністра і Дунаю у XVI - XVIII ст. Турецький окупаційний режим, не дивлячись на його антислов’янску спрямованість, на тривале козацько - турецьке протистояння, був у цей час дещо поблажливішим до козацьких вольностей, ніж імперський російський. Туреччина намагалася використати українське козацтво у боротьбі з Росією.
У четвертому розділі “Козацько - селянська колонізація пониззя межиріччя Дністра та Дунаю в кінці XVIII - першій половині XIX ст.” досліджується подальше опанування Подунав’я українським козацтвом, характеризується експансивна політика Росії та Туреччини у Північно - Західному Причорномор’ї.
Козацько-селянська колонізація пониззя межиріччя Дністра та Дунаю цього часу тісно пов’язана з ліквідацією Гетьманщини та Запорозької Січі, посиленням кріпацтва, російсько - турецькими війнами. В Молдові і в турецьких володіннях цього краю не було таких жорстких форм кріпацької залежності, як у Російській імперії. Тікаючи на ці землі, селяни сподівалися уникнути кріпацтва. Проте надії на вільне життя для більшості з них виявлялися марними. Втікачі попадали в “підданство” до турецьких феодалів, або в найми до місцевих багатіїв, змушені були сплачувати обтяжливі податки. Особливо тяжким було становище українського і російського населення в Буджаку, де продовжували панувати татари. Життя поселенців у цій місцевості не гарантувалося ніяким законодавством і залежало лише від волі того чи іншого татарського феодала.
Головна роль у слов’янсько - українській колонізації пониззя межиріччя Дністра і Дунаю цього часу належала українському козацтву. Турецький уряд, сподіваючись використати козаків у боротьбі проти Росії, в 1778 році приймає козаків у своє підданство, виділяє їм для поселення острів святого Юрія, Сулинське та Катирлезьке (Георгієвське) гирла Дунаю. Тут козаки й заснували свій Кіш. За притулок та надані пільги козакам доводилось дорого платити - брати участь у походах турецької армії в каральних операціях проти болгарських, сербських, грецьких повстанців.
Масовий перехід запорожців у турецькі володіння викликав стурбованість царської адміністрації. Приймаючи до себе козаків, Туреччина підривала її міжнародний авторитет “як покровительці православних”. А тому під час російсько- турецької війни 1806-1812 рр. царський уряд створив Усть - Дунайське (Буд - жацьке) козацьке військо, яке існувало з 20 лютого до 14 червня 1807 року. За рахунок козацтва царська адміністрація намагалася зміцнити свої війська та поставити під нагляд українську еміграцію на Дунаї. За зовнішніми ознаками Усть - Дунайське військо нагадувало Військо Запорозьке. Насправді воно повністю підпорядковувалося російському командуванню.
Під час російсько - турецької війни 1828 - 1829 років царський уряд створив Дунайське (Новоросійське) козацьке військо. Для козаків, які вступали до війська, встановлювалися пільги: кожній родині надавалось 30 десятин землі, козаки звільнялись від недоїмок, військового постою на 10 років та ін. В межиріччі Дністра та Дунаю козаки цього війська заснували одинадцять станиць і хуторів.
У 1828 році біля тисячі козаків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким перейшли під Ізмаїлом на бік російської армії, допомагали їй переправитись на правий берег Дунаю, взяли участь у бойових операціях проти Туреччини. Турецький уряд розігнав Задунайську Січ і жорстоко розправився з її населенням. Російський уряд, нарешті, досягнув своєї мети: Задунайську Січ, яка протягом тривалого часу живила населення краю духом українського козацтва, було знищено.
Політика царського уряду щодо колонізації Бессарабії була неоднозначною. Намагаючись перетворити її у привабливий для народів Балкан край, царизм був зацікавлений у швидкому заселенні Бессарабії не тільки колоністами, але й втiкачами, переселення яких не вимагало державних витрат. В той же час царська адміністрація намагалася задовольнити вимоги поміщиків - повернути кріпаків - утiкачiв на колишні місця мешкання. У заселенні краю царський
