ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

ПЛУГАТОР ІРИНА БОГДАНІВНА

УДК 37.018.3 – 053.2/5

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ОПІКИ ДІТЕЙ І МОЛОДІ В УКРАЇНІ

(1945-1990 рр.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Івано-Франківськ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Прикарпатському національному університеті

імені Василя Стефаника, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор

Завгородня Тетяна Костянтинівна,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника,

завідувач кафедри педагогіки

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Поліщук Віра Аркадіївна

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка,

кафедра соціальної педагогіки і соціальної роботи;

кандидат педагогічних наук, професор

Пенішкевич Дарія Іванівна,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

кафедра загальної і соціальної педагогіки

Захист відбудеться “20” листопада 2007 р. о 14. 30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.01 у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка 79, конференц-зала Будинку вчених).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка 79).

Автореферат розісланий “19” жовтня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.Р.Кирста

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Прагнення України до інтеграції в європейський культурний та економічний простір обумовлює кардинальні зміни в суспільно-політичному житті, висуває нові завдання в галузі освіти й виховання підростаючого покоління. На нинішньому етапі розвитку країни в добу трансформації суспільного устрою особливо гострою є проблема опіки, викликана зростанням сирітства й бездоглядності дітей. Переважно діти-сироти, що знаходяться під опікою й піклуванням держави, мають живих батьків і належать до категорії соціальних сиріт. Їхня кількість невпинно зростає. Так, за даними Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини станом на 04.10.2007 р. загальна кількість дітей, позбавлених батьківського піклування, становить 103695 осіб, з них тільки 26538 діти-сироти. У зв’язку з цим актуальним є створення розгалуженої мережі нових типів державних і недержавних закладів опіки й піклування.

Значна кількість “дітей вулиці” не охоплені жодною формою опіки. Водночас у діяльності чинних закладів опіки та виховання нагромадилася низка різнопланових проблем: фінансових, педагогічних, психологічних, управлінських, правових тощо. Все це вимагає істотних новацій у системі організаційно-методичного забезпечення опіки над дітьми-сиротами не лише на макро-, а й на мікрорівнях їх соціалізації, посилення опікунсько-виховної діяльності соціальних інституцій, громадських і благодійних організацій.

Провідні положення державної політики щодо захисту дітей-сиріт, ґрунтуються на засадах гуманізму й демократизму, переорієнтації державно-інтернатної системи на сімейні форми організації життя дітей, позбавлених батьківського піклування. Вони відображені в програмах і документах, а саме: Конвенції ООН про права дитини, Національній програмі “Діти України”, Національній доктрині розвитку освіти, Конституції України, законах України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Про дошкільну освіту”, “Про охорону дитинства”, “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”, “Про молодіжні та дитячі організації”. Їх дотримання загалом створює соціально-економічні, правові, медичні, психолого-педагогічні умови для розвитку і соціалізації дітей. Однак, не зважаючи на існування відповідної законодавчої бази, діяльність особливо нових для України суб’єктів опікунської діяльності, якими є, наприклад, прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, часто не є ефективною, оскільки не всі її положення реалізуються на практиці.

Проблему соціального сирітства та захисту дитинства в сучасній Україні, розкривають науковці О. Антонова-Турченко, А. Артюшкіна, Л. Волинець, Т. Завгородня, О. Карпенко, Б. Кобзар, Н. Комарова, Н. Лисенко, І. Пєша, А. Поляничко, Б. Ступарик, В. Яковенко та ін

Теоретико-методичні основи соціально-педагогічної роботи з дітьми, які залишилися без батьківського піклування, представлено в наукових працях українських і російських учених (М. Галагузової, І. Звєрєвої, А. Капської, Р. Овчарової, В. Оржеховської, Л. Штефан та ін.).

Розробці теоретичних і методичних засад діяльності інтернатних закладів освіти, висвітленню історії їх становлення і розвитку присвячено розвідки вітчизняних науковців (А. Аблятипов, А. Бондар, Б. Кобзар, В. Покась В. Слюсаренко, М. Ярмаченко та ін.). Окремі аспекти вдосконалення навчання й виховання дітей у інтернатних закладах розкрито в дослідженнях А. Виноградової, В. Вугрич, В. Галузинського, Б. Кобзаря, Л. Канішевської, Т. Шатохіної та ін.

Започаткували дослідження історії становлення системи охорони дитинства та подолання дитячої безпритульності в Росії, Україні та за кордоном в середині 1920-х років Л.Василевський, М. Гернет, П. Люблінський, С. Познишев, Д. Футер. У 1950-1980 рр. з’являється низка наукових праць історичного спрямування О. Гусака, С. Коваленко, П. Лихолата, В. Рудкіна, А. Хмирьова, М. Черняка, В. Чуби та ін., у яких розкрито досвід боротьби з дитячою безпритульності в Україні і Росії в 20-х – 30-х рр. XX ст.

Критичне переосмислення процесу подолання дитячої безпритульності 20-х– 30-х рр. XX ст. знаходимо у дослідженнях В. Виноградової-Бондаренко, І. Діптан, А. Зінченко, С. Кульчицького, Є. Шаталіної та ін. У них уперше в Україні об’єктивно та неупереджено розглянуто діяльність державних органів з ліквідації безпритульності в період голодомору 1932-1933 років.

Досвід суспільної опіки в Галичині (друга половина XIX – перша половина XX ст.). вивчали Р. Волянюк, Т. Завгородня, І. Комар, З. Нагачевська та ін.

Зацікавлення вітчизняних науковців прогресивним зарубіжним досвідом, особливо країн Західної Європи, де опікунська діяльність стала предметом окремої галузі – опікунської педагогіки (С. Бадора, Д.-К. Мажец та ін.) обумовили наявність низки досліджень (І. Братусь, О. Власової, І. Козубовської, І. Курляк, Г. Лактіонової, В. Поліщук, О. Шипіленко, та ін.), які розкривають зарубіжний досвід та інноваційні форми опіки над дітьми.

Утім, відсутнє дослідження, яке б комплексно розкривало проблему опіки дітей і молоді в Україні в другій половині XX ст., що дозволило б глибше осмислити природу сучасних хворобливих проявів дитячої невлаштованості і врахувати в своїй діяльності апробовані методи невідкладної допомоги знедоленим дітям. Актуальність проблеми, її недостатнє історико-педагогічне вивчення та необхідність подальшої розробки з опертям на позитивний вітчизняний і зарубіжний досвід, зумовили вибір теми наукового дослідження “Теорія і практика опіки дітей і молоді в Україні (1945-1990 рр.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень кафедри педагогіки ім. Б. Ступарика Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника “Історія освіти і виховання в Галичині та Україні” (протокол № 5 від 30 грудня 1998 р.). Тему дисертації затверджено Вченою Радою Прикарпатського університету ім. В. Стефаника (протокол № 4 від 19 грудня 2000р.) та погоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології АПН України (протокол № 1 від 23 січня 2001 р.).

Мета дослідження – узагальнити теоретичні знання та практичний досвід опіки дітей та молоді в Україні (1945 – 1990 рр.) задля їх використання в умовах становлення нової парадигми опіки.

Відповідно до мети сформульовано завдання дослідження:

1) проаналізувати теоретико-методологічні основи дослідження опіки дітей та молоді;

2) визначити етапи й основні тенденції у здійсненні опіки дітей і молоді в Україні в 1945-1990 рр.;

3) охарактеризувати організаційно-управлінські та науково-методичні основи опіки дітей і молоді в Україні досліджуваного періоду;

4) окреслити шляхи опікунсько-виховної роботи в закладах загальної середньої освіти в Україні (1945-1990 рр.);

5) виокремити ідеї соціально-педагогічної опікунської діяльності за досліджуваного періоду, які доцільно використовувати в сучасній Україні.

Об’єкт дослідження – опіка дітей та молоді як соціально-педагогічне явище.

Предмет дослідження – зміст і форми опіки дітей та молоді в Україні (1945-1990 рр.).

Методологічну і теоретичну основи дослідження складають філософські ідеї про взаємозв’язок і взаємозумовленість явищ і необхідність їх вивчення за конкретних історичних умов; фундаментальні принципи цілісності, структурності, динамічності; філософські й педагогічні положення про соціальну обумовленість опіки, взаємозв’язок опіки і виховання, їх природо відповідність і культуровідповідність; принципи соціальної значущості, історизму, нерозривного взаємозв’язку індивіда та соціального середовища.

Методи дослідження: теоретичний аналіз і синтез філософської, історичної, психологічної, педагогічної, юридичної літератури з метою встановлення теоретико-методологічних основ опіки; ретроспективний аналіз нормативно-правових документів та архівних матеріалів для виокремлення етапів та основних тенденцій у здійсненні опіки, предметно-цільовий аналіз матеріалів періодичних видань та статистичних даних з досліджуваної проблеми, класифікація фактичного матеріалу й теоретичне узагальнення його показників, а також загальнонаукові методи: абстрагування, логічний і системно-структурний.

Джерельну базу дослідження складають фонди Державного архіву Івано-Франківської області (ДАІФО) – № Р-3; Центрального державного архіву вищих органів влади України (ЦДАВОВУ) у м. Києві – № 166; матеріали Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (м. Київ), Науково-педагогічної бібліотеки ім. В.Сухомлинського АПН України, Наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України (м. Львів), Івано-Франківської обласної універсальної бібліотеки ім. І.Франка, бібліотек Київського, Львівського, Прикарпатського, Ужгородського, Чернівецького національних університетів; нормативно-правові документи та збірники постанов і розпоряджень уряду УРСР 1945-1990 рр.; періодичні видання (“Молодь України”, “Радянська освіта”, “Радянська Україна”, “Радянська школа” та ін.) досліджуваної доби; звіти про діяльність дитячих будинків та шкіл-інтернатів; звіти про влаштування дітей і підлітків, які залишилися без батьків; сучасні наукові праці з педагогіки та історії педагогіки, філософії, історії та психології; наукова література з проблеми опіки над дітьми і молоддю.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1945-1990 рр. Нижня межа дослідження збігається з закінченням Великої Вітчизняної війни, появою великої кількості безпритульних дітей та дітей-сиріт, які потребували державної опіки. Верхня межа зумовлена здобуттям Україною незалежності (1991 р.), що спричинило соціально-політичні, економічні, культурно-освітні зміни в країні, якісний зсув у ціннісних орієнтаціях суспільства. Трансформація державного устрою призвела до зростання кількості безпритульних дітей, формування нового погляду на проблему соціального захисту й опіки дітей і молоді, які потребують державної допомоги та підтримки.

Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягають у тому, що вперше в історико-педагогічній науці здійснено цілісне дослідження опіки дітей та молоді в Україні (1945-1990 рр.); встановлено етапи та тенденції її здійснення в межах досліджуваного періоду; виявлено організаційно-правові та управлінські засади функціонування державної опіки дітей і молоді в Україні (1945-1990 рр.); розкрито науково-методичне забезпечення здійснення опіки в досліджуваний період; визначено шляхи, зміст і форми опікунсько-виховної роботи в різних типах середніх закладів освіти; обґрунтовано перспективи творчого використання історичного досвіду організації опіки дітей та молоді в Україні за сучасних умов. Введено до наукового обігу нові історико-педагогічні факти, маловідомі архівні документи (ДАІФО, ф. Р-3, оп.2, спр.417, 705, 532; ЦДАВОВУ, ф.166, оп.15, спр.7, 27,37, 165, 604, 605, 1647, 1844, 4832, оп.17, спр.91, 92).

Практичне значення дисертації. Результати та основні положення дослідження покладені в основу спецкурсу “Теорія і практика опіки дітей і молоді в Україні (1945-1990 рр.)”, який був прочитаний для студентів Педагогічного та Коломийського інститутів Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника (акти: № 1 від 18.04.07; № 16 від 20.03.07), Мукачівського гуманітарно-педагогічного інституту (акт № 61 від 16.03.07 р.), для вчителів та вихователів Навчально-реабілітаційного Центру м. Івано-Франківська (акт № 229 від 04.05.2007 р.), Тлумацької школи-інтернату для дітей із затримкою психічною розвитку Івано-Франківської обл. (акт № 34 від 26.04.07 р.). Матеріали, основні положення та висновки дисертації можуть бути використані при читанні курсів “Історія педагогіки”, “Педагогіка”, “Соціальна педагогіка”, “Історія соціальної роботи” для подальшого дослідження проблем опіки дітей і молоді в історико-педагогічній науці, вдосконалення змісту сучасного соціально-педагогічного патронату в різних регіонах України, посилення опікунсько-виховної функції в школі, в реалізації сучасних соціально-педагогічних завдань при підготовці майбутніх учителів; розробці лекційних курсів, практичних занять у системі курсової перепідготовки фахівців в інститутах післядипломної педагогічної освіти.

Достовірність результатів дослідження забезпечується методологічним обґрунтуванням вихідних позицій, використанням комплексу методів дослідження, адекватних предмету та завданням, репрезентативністю джерельної бази, всебічним теоретичним аналізом фактів, матеріалів, які розкривають теоретичну та практичну сторону досліджуваної проблеми.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження доповідалися на міжнародних: “Соціально-правовий захист дітей, позбавлених батьківської опіки” (Ужгород, 2005), “Ідея опіки і молоді в історико-педагогічній науці” (Івано-Франківськ, 2005); всеукраїнських: „Морально-етичне виховання школярів у системі громадянської освіти і виховання” (Івано-Франківськ, 2001), „Психолого-педагогічні проблеми підвищення якості підготовки педагогічних кадрів у ВНЗ: стан, проблеми, перспективи” (Чернівці, 2003); регіональних: „Кінезіологія в системі культури” (Івано-Франківськ, 2001), „Українська педагогіка на межі тисячоліть” (Івано-Франківськ, 2003); „Софія Русова – визначна українська громадська діячка і педагог” (Івано-Франківськ, 2001) конференціях; звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника (2000-2007).

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження відображено в 9 одноосібних публікаціях автора, 7 із яких опубліковано у наукових фахових виданнях.

Структура й обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (426 найменування) та 43 додатків на 64 сторінках. Загальний обсяг дисертації – 275 сторінок, з яких 174 основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, окреслено методологічну основу дисертації, подано джерельну базу та методи роботи, її хронологічні межі; доведено наукову новизну, теоретичне і практичне значення; надано відомості про апробацію і впровадження основних положень дисертації.

У першому розділі – “Опіка дітей і молоді як об’єкт історико-педагогічного вивчення” – розкрито теоретико-методологічні основи дослідження, закцентовано увагу на багатоаспектності поняття “опіка” та різноманітних підходах до класифікації її видів у вітчизняній та зарубіжній літературі. На основі здійсненого ретроспективного аналізу нормативно-правових документів та архівних джерел з’ясовано особливості здійснення опіки дітей і молоді в Україні на різних етапах періоду 1945-1990 рр.

Вивчення тлумачення поняття “опіка” засвідчило, що воно є багатоаспектним поліфункціональним терміном, який у кінці XX – початку XXI ст. переосмислюється та уточнюється як у вітчизняній, так і зарубіжній педагогічній науці.

У широкому соціально-педагогічному значенні поняття “опіки” над дітьми (за Д.-К. Мажец) можна розглядати як опікунсько-виховну систему на макрорівні, що передбачає загальні й організаційно-правові положення, сферу реалізованих суспільних потреб, напрями і форми опіки над дитиною, функціональні взаємозв’язки, освітні й опікунсько-виховні заклади та їх компетенції, освітній і професійний статус фахівців. У вужчому педагогічному значенні опіка над дитиною є сукупністю дій одного суб’єкта чи колективу з метою створення умов для задоволення потреб дітей і молоді.

У наукових дослідження з теорії і практики опікунства здійснені спроби класифікувати види та форми опіки. Встановлено, що критеріями виокремлення видів опіки та відповідних їм форм є середовище, в якому відбуваються опікунські дії (повна, часткова), вид виховної опіки, визначений опікунською функцією різних інстанцій (виховна опіка творчого характеру, компенсаційна і доповнювальна, спеціальна), тривалість здійснення опікунських дій (довготривала, короткотривала, постопіка), зв’язок з видами виховання (сімейна, соціальна, релігійна (конфесійна), корекційно-адаптаційна опіка), суб’єкти опікунської діяльності (державна, громадська опіка), характер опікунсько-виховних взаємин (гуманістичний, тоталітарний), форма здійснення опікунської діяльності (колективна, групова, індивідуальна), ступінь новизни (традиційні і інноваційні форми опіки).

Враховуючи, що у дослідженні зосереджено увагу на вивченні державної опіки, за метрологічний орієнтир обрано дефініцію цієї категорії за М. Галагузовою. Вона розглядає державну опіку як створення невсиновленій дитині (дитині-сироті) нормальних умов для її виховання і розвитку шляхом розміщення в спеціально створені заклади.

Протягом досліджуваного періоду держава (Міністерство освіти УРСР) здійснювало облік дітей і молоді до 17 років включно, які залишилися без батьків (рис.1).

Аналіз вибіркових показників кількості дітей-сиріт в Україні засвідчив їх зменшення (з 92572 до 15745 осіб) в післявоєнні 1945-1956 роки. Цьому сприяли проведені державними органами й громадськими організаціями різноманітні опікунські заходи з виявлення та влаштування дітей і молоді, обездолених війною. Упродовж 1956-1985 рр. в Україні спостерігалася стабілізація щодо кількості дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, оскільки дитяча безпритульність як соціальне явище в державі було практично ліквідоване, існували лише поодинокі випадки тимчасового відходу дітей від сім’ї або дитячих будинків, через конфлікти з батьками, пошук пригод тощо.

Зростання кількісних показників дітей-сиріт зафіксовано впродовж 1985- 1990 рр., що було зумовлено соціально-економічними змінами в Україні.

На основі ретроспективного аналізу нормативно-правових документів та архівних джерел виділено такі етапи в здійсненні опіки дітей і молоді в Україні досліджуваного періоду: I – 1945-1956 рр. – удосконалення та розширення мережі закладів опіки дітей і молоді; II – 1956-1985 рр. – створення системи опіки та піклування про дітей і молодь; III – 1985-1990 рр. – початок модернізації форм опіки з позиції гуманізму та принципів соціальної справедливості. Констатуємо, що на всіх етапах, які були зумовлені історично, опіку дітей і молоді здійснювали середні загальноосвітні школи.

У межах кожного з етапів виявлено особливості здійснення державної опіки. Встановлено, що зміст опіки дітей і молоді в Україні (1945-1956 рр.) характеризувався такою стратегічною спрямованістю:

1. Подолання дитячої безпритульності та бездоглядності (виявлення і облік дітей, позбавлених батьківського піклування; розшук батьків і дітей, загублених у роки війни, влаштування дітей-сиріт; розширення мережі дитячих будинків для дітей-сиріт та спеціальних шкіл-інтернатів для глухонімих, сліпих, розумово-відсталих дітей через відбудову та організацію нових приміщень; працевлаштування молоді тощо).

2. Створення суворівських військових та спеціальних ремісничих училищ, спеціальних дитячих будинків і дитячих приймачів-розподільників для дітей, батьки яких загинули від рук німецьких окупантів.

3. Поліпшення умов опікунсько-виховної роботи з усіма дітьми та дітьми-сиротами у дитячих будинках, приймачах-розподільниках, інших державних установах, а також взятих на патронат і під опіку (організація харчування, забезпечення одягом і взуттям та шкільним приладдям всіх дітей; створення нормальних матеріально-побутових умов для життя і навчання дітей-сиріт; санітарний догляд та медичне обслуговування; загальне обов’язкове навчання усіх дітей з семирічного віку; виявлення талановитих й обдарованих дітей, створення дитячих будинків для обдарованих дітей; оздоровлення усіх дітей дошкільного і шкільного віку тощо).

Аналіз змісту опікунсько-виховної діяльності держави періоду 1956-1985 рр. дозволив виокремити такі провідні напрями:

1. Удосконалення законодавства в галузі опіки (прийняття нового Кодексу про шлюб та сім’ю УРСР у 1969 р. та Правил опіки й піклування в УРСР у 1971 р.).

2. Попередження безпритульності та бездоглядності дітей (виявлення, облік і влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, охоплення їх навчанням у школах-інтернатах та вчасне комплектування інтернатних закладів; облік дітей і підлітків шкільного віку з метою забезпечення загального обов’язкового восьмирічного навчання й переходу до загальної середньої освіти молоді).

3. Створення державної системи інтернатних закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з метою їх повної опіки та забезпечення нормальних умов для їхнього розвитку й виховання (організація шкіл-інтернатів як нових закладів державної опіки й створення відповідної навчально-матеріальної бази; добір, розстановка й виховання педагогічних фахівців, підготовка вихователів; поліпшення навчально-виховного процесу в закладах опіки та роботи з батьками; узагальнення й поширення кращого педагогічного досвіду; медичний нагляд за здоров’ям учнів шкіл-інтернатів, проведення лікувально-профілактичних заходів, додержання норм санітарно-гігієнічного режиму в школах; поліпшення житлово-побутових умов, харчування та матеріального забезпечення учнів шкіл-інтернатів тощо).

4. Значне вдосконалення, (порівняно з попереднім періодом) обслуговування та підвищення ефективності виховання всіх дітей і молоді (контроль за умовами виховання та навчання дітей-сиріт, які влаштовані в різні форми сімейної опіки; збільшення матеріальної допомоги малозабезпеченим сім’ям, що мають дітей, звільнення їх від плати або зменшення плати за утримання дітей у яслах, садках, школах-інтернатах; безкоштовність усіх видів освіти, утримання учнів на повному державному забезпеченні, стипендіальне забезпечення учнів і студентів, надання їм встановлених пільг та іншої матеріальної допомоги; працевлаштування молоді тощо).

Для змісту опіки дітей і молоді в Україні (1985-1990 рр.) характерні:

1. Реорганізація мережі неповних середніх інтернатних закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в середні загальноосвітні школи-інтернати, розширення мережі інтернатних закладів санаторного типу.

2. Визнання необхідності створення дитячих будинків сімейного типу (1988) для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків.

У другому розділі – “Організаційно-управлінські та науково-методичні основи опіки дітей і молоді в Україні (1945-1990 рр.)” – відповідно до етапів здійснення опіки дітей і молоді в Україні досліджуваного періоду розкрито структуру опікунсько-виховних закладів, їх типи і функції, охарактеризовано систему управління опікою дітей і молоді, проаналізовано напрями науково-методичних досліджень.

Пріоритетними формами опіки дітей-сиріт в Україні в 1945-1990 рр. було визнано сімейні форми: усиновлення, патронат, опіка в сім’ях родичів. Вивчення статистичних даних засвідчило, що частка дітей-сиріт, охоплених сімейними формами опіки, у 1945 р. складала 64 % від загальної їх кількості. За наступних років частка таких дітей дещо збільшилася, і вже у 1955 р. становила 79 %, 1965 р. – 77 %, 1985 р. – 77 % , а в 1990 р. – 79 % . До основних державних закладів у структурі опіки в 1945-55 рр. належали будинки дитини, дитячі будинки, інтернати при школах. Значну увагу приділяли розвитку мережі дитячих будинків для дітей, позбавлених батьківського піклування віком від 3 до 14 років, які були таких видів: дошкільні, будинки змішаного типу, спеціальні, будинки для обдарованих дітей, колгоспні та будинки при промислових підприємствах. У досліджуваний період відбулося розширення практики патронування дітей-сиріт у індивідуальних та колективних формах.

Упродовж 1956-1985 рр. відбулися істотні зміни в структурі закладів державної опіки дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування у напрямі розбудови мережі інтернатних закладів, що відповідало загальносоюзній стратегії опіки, та призвело до створення системи опіки в Україні. Виконання опікунських завдань щодо дітей і молоді взяла на себе держава, ставши фактично основним суб’єктом у царині опіки.

За результатами вивчення джерельної бази дослідження виокремлено такі зміни у розвитку інтернатних закладів в Україні у 1956-1990 рр.:

1956-1965 рр. – організація шкіл-інтернатів як основних державних опікунських закладів, значне розширення їх мережі (з 47 до 544 одиниць);

1965-1976 рр. – розпочато процес профілювання шкіл-інтернатів відповідно до потреб різних категорій хворих дітей і підлітків;

1976-1981 рр. – завершення створення оптимальної мережі шкіл-інтернатів;

1981-1990 рр. – реорганізація мережі неповних середніх інтернатних закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в середні загальноосвітні школи-інтернати.

Узагальнена нами структура закладів опіки дітей і молоді в Україні (1956- 1985 рр.) показує різноманітність тогочасних видів і форм опіки. Так, повній опіці відповідали такі основні форми, як усиновлення, опікунство, заклади інтернатного типу, а частковій – дитячі майданчики, школи з продовженим днем, цілодобові ясла-садки, робота за місцем проживання, сімейний відпочинок, літнє оздоровлення тощо.

За тривалістю здійснення опікунських дій у структурі представлено довготривалу (усиновлення, опікунство, інтернатні заклади), короткотривалу (дитячі приймачі-розподільники, патронат) та постопіку яка здійснювалася над колишніми вихованцями інтернатних закладів (школи-інтернати, підприємства, профспілки).

В Україні за досліджуваного періоду усталилася система державних органів управління опікою дітей і молоді, для якої характерними було, з одного боку, централізація, а з іншого, – розподіл функцій за різними міністерствами: охорони здоров’я, освіти та соціального забезпечення. Безпосереднє ведення справ з опіки і піклування покладалося на президії сільських, селищних, міських, міських районних рад. Керівництво і нагляд за діяльністю органів опіки та піклування здійснювали президії обласних, окружних і районних виконавчих комітетів та міських рад, підпорядкованих обласним виконавчим комітетам.

В управлінні опікою приймала участь громадськість, діяльність якої реалізувалась через такі форми: спеціальні наглядові ради з представників організацій, які здійснювали шефство над інтернатними закладами, громадські інспектування, групи добровільних інспекторів, піклувальні ради, в складі яких були депутати, представники партійних, профспілкових і комсомольських організацій тощо. Отже, основним принципом функціонування опіки було поєднання державного управління і громадського самоврядування в цій сфері.

У 1945-1956 рр. головна увага в науково-методичних дослідженнях була звернена на проблему опіки дітей у процесі: організації навчальної роботи у дитячих будинках (збереження здоров’я дітей, розвиток їх самостійності, вироблення загально навчальних умінь і навичок) та співпраці педагогічних колективів дитячих будинків і шкіл, де навчалися вихованці дитбудинків.

У 1956-1985 рр. дослідження присвячені опіці здійснювалися за такими напрямами: організація навчально-виховної роботи в школах-інтернатах; втілення педагогічних ідей А.Макаренка у практику роботи інтернат них закладів; методична робота з вчителями і вихователями шкіл-інтернатів і шкіл продовженого дня; підвищення кваліфікації працівників дитбудинків; вивчення, узагальнення й поширення педагогічного досвіду роботи шкіл-інтернатів; опікунсько-виховна робота в спеціальних закладах опіки; вдосконалення опіки в системі народної освіти через поліпшення роботи груп продовженого дня; вивчення причин дитячої бездоглядності; впорядкування збірників нормативних актів з питань опіки і піклування.

Значний недолік тогочасної опіки – відсутність цілеспрямованої ґрунтовної підготовки педагогів-вихователів для шкіл-інтернатів і дитячих будинків, не врахування профпридатності фахівців у сфері опікунсько-виховної діяльності.

У 1985-1990 рр. науковцями розкрито основні проблеми розвитку виховання та соціальної адаптації вихованців інтернатних закладів опіки.

Аналіз наукового доробку з проблем опіки дітей та молоді в Україні досліджуваного періоду уможливив виявити, що рівень розвитку психолого-педагогічної теорії опіки значно відставав як від потреб тогочасної опікунсько-виховної практики різних типів інтернатних закладів, так і від потреб дітей, позбавлених батьківського піклування; були відсутні дослідження комплексного характеру, які б враховували багатоаспектність опіки як соціального психолого-педагогічного явища, натомість пріоритет надавався вивченню й узагальненню досвіду діяльності шкіл-інтернатів; значні недоліки в опікунсько-виховному середовищі інтернат них закладів, що негативно позначилися на розвитку особистості дитини, позбавленої батьківського піклування, заважало її соціальній адаптації.

У третьому розділі – “Опікунсько-виховна робота в закладах освіти України досліджуваної доби” – проаналізовано реалізацію опікунсько-виховних завдань у середніх загальноосвітніх школах України (1945-1990 рр.), з’ясовано види і форми опіки працюючої молоді, визначено основні напрями опікунсько-виховної роботи в дитячих будинках та школах-інтернатах, обґрунтовано рекомендації з удосконалення опікунсько-виховної роботи за сучасних умов.

Оскільки середня загальноосвітня школа завжди залишалася провідною в опікунській діяльності держави, у межах виокремлених етапів здійснення опіки в Україні досліджуваної доби виявлено різну ступінь та повноту реалізації її опікунсько-виховних завдань. Так, у післявоєнний період 1945-1956 рр. більшою мірою вирішувалися завдання опіки, яка охоплювала всіх учнів (охорона здоров’я, харчування, профілактика, створення безпечних позитивних умов для розвитку), та завдання щодо учнів, сім’я яких не могла створити умови для їх життя і розвитку (надання матеріальної допомоги, безплатне харчування, додаткові заняття, підвіз до школи). Це дозволило значно збільшити кількість дітей, охоплених навчанням. Але меншою мірою розв’язувалися опікунсько-виховні завдання щодо дітей, які вимагали посиленої опіки (діти після хвороби, переведені з іншої школи, діти з неповних сімей, діти з прогалинами в знаннях).

У 1956-1985 рр. значно активізувалося вирішення опікунсько-виховних завдань стосовно всіх учнів у середніх школах, а особливо щодо дітей, які вимагали посиленої опіки та виняткових дітей (талановиті, з фізичними вадами, з запізненням в розвитку, відхиленнями в поведінці, суспільно не пристосовані). Поліпшилося медичне обслуговування учнів, їх літнє оздоровлення, значного розмаху набули позакласна і позашкільна робота, різнобічність змісту, методів і форм якої виявилася в таких основних напрямах: освітньо-наукові заняття, заняття з праці і техніки, політико-виховна робота, попередження бездоглядності і правопорушень, моральне виховання учнів, заняття різними видами мистецтва, фізкультура і спорт. Основними формами опікунсько-виховної роботи в школах стали: продовжений день, факультативи, гуртки, учнівські виробничі бригади, підготовчі класи, індивідуальна робота з обдарованими дітьми та хворими дітьми, що навчалися вдома тощо.

У 1985-1990 рр. в опікунсько-виховній роботі середніх шкіл особливу увагу зосереджували на зміцненні здоров’я учнів та створенні умов для навчання дітей шестирічного віку відповідно до встановлених санітарно-гігієнічних вимог.

В Україні впродовж 1945-1985 рр. для здобуття освіти працюючої молоді на виробництві і в сільському господарстві створили широку мережу вечірніх і заочних шкіл. У зв’язку з цим здійснювалися такі опікунські заходи: збільшення кількості шкіл робітничої і сільської молоді, заочних шкіл та забезпечення їх власними приміщеннями; створення заочних середніх шкіл та навчально-консультаційних пунктів для учнів, які не могли навчатися стаціонарно; прикріплення шкіл робітничої молоді до підприємств шефів для надання їм систематичної допомоги (ремонт приміщень, поліпшення матеріальної бази, наставництво тощо); піклування про збереження стабільності та зростання контингенту учнів; підвищення якості навчально-виховної роботи цих шкіл і методичного керівництва ними; створення необхідних умов для здобуття середньої освіти працюючої молоді згідно з нормами чинного законодавства.

Поряд з середніми загальноосвітніми школами продовжували розвиватися дитячі будинки. Виявлено, що опікунсько-виховна робота в дитячих будинках у післявоєнний період спрямовувалась на створення матеріально-побутових умов для дітей-сиріт, поліпшення їх харчування та медичного обслуговування, оздоровлення та організацію літнього відпочинку, вдосконалення трудового виховання та професійної підготовки з метою адаптації в суспільному житті.

Зі створенням шкіл-інтернатів та розвитком їх мережі в 1956-1985 рр. опікунсько-виховна робота в них значно поліпшилася, хоча продовжували мати місце недоліки, серед яких: невідповідність державних асигнувань вартості харчування, одягу, взуття вихованців та м’якого інвентарю; відсутність постійно діючих поглиблених медоглядів дітей у окремих школах та ігнорування їхнього літнього оздоровлення; не завжди ефективна позаурочна робота та організація дозвілля дітей-сиріт; відсутня індивідуальна виховна і навчальна робота; недостатня укомплектованість відповідними кадрами (психологами, медичним та обслуговуючим персоналом).

З-поміж актуальних напрямів опікунсько-виховної роботи в Україні в 1985-1990 рр. визначено такі: надання учням недільних і канікулярних днів, організація літнього відпочинку вихованців шкіл-інтернатів та дитячих будинків, піклування про подальше навчання та працевлаштування випускників інтернатних закладів, своєчасне забезпечення вихованців одягом, взуттям, м’яким і твердим інвентарем, поліпшення санітарно-гігієнічного стану інтернатних закладів та забезпечення регулярних профілактичних оглядів усіх дітей.

У сучасних середніх загальноосвітніх закладах України вимагає концептуального оновлення опікунсько-виховна робота через впровадження нових її форм і методів, поліпшення умов функціонування закладів і позашкільного середовища, за місцем проживання, які б інтенсифікували розвиток дитини і створили можливості для повної реалізації її потреб, підвищення компетентності вчителів щодо виховної і соціально-корекційної роботи.

Важливими шляхами підвищення компетентності майбутніх вчителів до виконання опікунсько-виховної функції виступають: оновлення змісту педагогічної підготовки, переструктурування предметів психолого-педагогічного циклу та введення нових дисциплін (“Робота з дітьми та молоддю з особливими потребами”, “Теорія і практика опіки в Україні і за кордоном”, “Опікунсько-виховна робота в сучасній школі”); посилення опікунсько-виховної спрямованості змісту предметів, що входять до циклу гуманітарної, соціально-педагогічної та психологічної підготовки; використання у навчально-виховному процесі нових технологій навчання й виховання; залучення студентів до використання отриманої з різних джерел інформації в організації навчально-виховного процесу.

Серед продуктивних ідей історично набутого позитивного досвіду в галузі опіки дітей та молоді в Україні (1945-1990 рр.), на увагу у здійсненні державної політики заслуговують такі: залучення громадськості до опікунської роботи з дітьми-сиротами (через різні форми волонтерської роботи, громадські огляди роботи інтернатних закладів, утримання дітей в прийомних сім’ях) та суб’єктів економічної діяльності (потужних компаній, банків, приватних підприємств, що діють у конкретних містах) до здійснення порядку шефства над закладами опіки; вдосконалення позакласної роботи шкіл і позашкільних установ, залучення до неї якнайбільшої кількості учнів, організація при всіх школах і позашкільних установах гуртків для дітей та молоді з урахуванням їх здібностей та інтересів; відновлення та впорядкування дитячих ігрових майданчиків у селах і містах; посилення піклування держави про освіту та працевлаштування молоді.

Узагальнення результатів дослідження дає підстави для таких висновків:

1. В сучасній Україні гострою залишається проблема соціального сирітства та захисту дитинства. Опіка як історико-педагогічне та соціально-правове явище стала предметом дослідження сучасних вітчизняних учених – О. Антонової-Турченко, А. Артюшкіної, А. Волинець, Т. Завгородньої, І. Звєрєвої, Н. Лисенко, А. Капської, Н. Комарова, І. Козубовської, Г. Лактіонової, І. Пєші, А. Поляничко, В. Слюсаренка, Б. Ступарика, О. Шипіленко, Л. Штефан, В. Яковенко та ін.

Значну увагу науковці зосередили на розкритті причин соціального сирітства, пошуку шляхів удосконалення опіки в умовах трансформації суспільства, обґрунтуванні теоретико-методичних основ соціально-педагогічної роботи з дітьми, позбавлених батьківського піклування, вивченні зарубіжного досвіду та інноваційних форм опіки над дітьми.

У країнах Західної Європи на межі XX–XXI ст. активізувалися дослідження з теорії і практики опіки дітей та молоді, що зумовило формування нової галузі – опікунської педагогіки. Зарубіжні науковці (С. Бадора, Ф. Басаглій, А. Гофман, З. Домбровський, А. Кельм, Д.-К. Мажец та ін.) уточнюють термін “опіка”, пропонують класифікації видів та форм опіки, розкривають досвід сучасного опікунства.

Поняття “опіка” є багатоаспектним поліфункціональним терміном. У педагогіці його розглядають у двох значеннях. У широкому соціально-педагогічному – це опікунсько-виховна система на макрорівні, що передбачає загальні й організаційно-правові положення, сферу реалізованих суспільних потреб, напрями і форми опіки над дитиною, функціональні взаємозв’язки, освітні й опікунсько-виховні заклади та їх компетенції, освітній і професійний статус фахівців. У вужчому педагогічному значенні опіка над дитиною є сукупністю дій одного суб’єкта чи колективу з метою створення умов для задоволення потреб дітей і молоді.

2. Вивчення нормативно-правових документів, архівних джерел і наукових праць 1945-1990 рр. уможливило висновок про те, що Україна, перебуваючи в складі Радянського Союзу, не проводила самостійну політику у сфері опіки дітей і молоді, а наслідувала загальносоюзну. За результатами її аналізу встановлено етапи та виявлено особливості здійснення опіки дітей і молоді в межах кожної з них.

У складний повоєнний період 1945-1956 рр. зусилля держави були спрямовані на розширення та вдосконалення мережі закладів опіки дітей і молоді. Тенденції змісту опіки виявлялися у подоланні дитячої безпритульності та бездоглядності, створенні суворівських та спеціальних ремісничих училищ, спеціальних дитячих будинків і дитячих приймачів-розподільників для дітей, батьки яких загинули у Великій Вітчизняній війні, поліпшенні умов опікунсько-виховної роботи з усіма дітьми, а особливо з дітьми-сиротами у державних закладах опіки та охоплених сімейними формами опіки.

На наступному етапі здійснення опіки дітей і молоді в Україні (1956-1985 рр.), внаслідок освітніх реформ відбувся істотний поступ у розвитку шкільництва (1959-1965 рр.), була створена цілісна державна система опіки та піклування. Провідними тенденціями змісту опікунської діяльності держави були: вдосконалення законодавства в галузі опіки; попередження безпритульності та бездоглядності дітей; створення державної системи інтернатних закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з метою їх повної опіки та забезпечення нормальних умов для їхнього розвитку й виховання; значне удосконалення обслуговування та підвищення ефективності виховання всіх дітей і молоді.

Глибока криза всіх державно-партійних і господарських структур у 1980-х рр. негативно вплинула на опіку дітей і молоді в Україні. У 1985-1990 рр. виявилася негативна тенденція до зростання кількості дітей, позбавлених батьківського піклування, порівняно з попереднім періодом. Істотних позитивних зрушень у створенні умов для розвитку, навчання, виховання і лікування дітей у значній частині дитячих установ і шкіл-інтернатів не відбулося, мали місце випадки формалізму та байдужого ставлення до дітей-сиріт.

Опікунсько-виховна система інтернатних закладів не відповідала потребам дітей-сиріт з позиції гуманізму та принципів соціальної справедливості, не сприяла їх адаптації у суспільство. Для змісту опіки в Україні цього періоду характерні такі тенденції: реорганізація мережі неповних середніх шкіл-інтернатів у середні загальноосвітні заклади; розширення мережі інтернатних закладів санаторного типу; визнання необхідності модернізації інтернатної системи та створення дитячих будинків сімейного типу (1988) для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків.

3 . Управління опікою в Україні (1945-1990 рр.) здійснювали Міністерство освіти, Міністерство охорони здоров’я і Міністерство соціального забезпечення, на яких у межах їх компетенції було покладено організацію органів опіки і піклування, надання їм методичної допомоги. Розподіл функцій в управлінні опікою, відсутність централізації зумовили низку недоліків у організаційній діяльності державних відомств та органів опіки та піклування, а саме: центральні юридичні та організаційні директиви не завжди були адекватними до регіональних, місцевих та індивідуальних потреб, що ускладнювало досягнення основних цілей опіки та піклування; неефективний зворотний зв’язок між конкретними закладами опіки та центральними керівними відомствами; відсутність повної законодавчої бази та достатніх фінансових можливостей у діяльності державних органів та установ; висока плинність керівних кадрів; відсутність систематичного контролю за господарською та опікунсько-виховною діяльністю інтернатних установ.

До участі в управлінні опікою дітей і молоді в цей період залучалася громадськість. Ефективною формою громадської опіки виявилось шефство партійних, профспілкових і комсомольських організацій, підприємств і установ, колгоспів і радгоспів над інтернатними закладами.

4. Опікунсько-виховна робота в закладах загальної середньої освіти в Україні у 1945-1990 рр. вдосконалювалася відповідно до розвитку економіки та збільшення капіталовкладень у сфери охорони здоров’я, освіти та соціального забезпечення населення. Її спрямованість полягала у піклуванні про всіх дітей та молодь з метою допомоги реалізувати їхні потреби, створенні необхідних умов для