ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Попова Наталія Олександрівна

УДК 94 (477) „1850/1870”

УЧАСТЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У РЕАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОЕКТУ В 50 -70-х рр. ХІХ СТ.

Спеціальність 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Черкаси – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Масненко Віталій Васильович,

Черкаський національний університет

ім. Б. Хмельницького,

завідувач кафедрою історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Казьмирчук Григорій Дмитрович,

Київський національний університет

ім. Т. Шевченка,

завідувач кафедрою історії

для гуманітарних факультетів

кандидат історичних наук, доцент

Мойсієнко Василь Миколайович,

Черкаський національний університет

ім. Б. Хмельницького,

доцент кафедри публічного права

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст.

Захист відбудеться „ 17”січня 2007 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К. 73.053.01 у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького за адресою: 18031, м. Черкаси, бульв. Шевченка, 81, кім. 211.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (18031, м. Черкаси, вул. Університетська, 22).

Автореферат розісланий „ 15 ”грудня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Корновенко С.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасний етап розвитку української державності активізував вивчення проблем, пов’язаних із осмисленням історичного досвіду минулого. Особливого значення в цьому контексті набуває потреба докладного і всебічного вивчення значення і місця інтелігенції в історії України.

Найбільш повно роль інтелігенції виявилася в процесі модерного націотворення в ХІХ ст., оскільки вона, усвідомивши себе провідною силою суспільства, створювала й пропагувала національно-політичні ідеї та залучала до їхньої реалізації інші верстви суспільства. Саме інтелігенція в усіх країнах світу, а особливо в Центрально-Східноєвропейському регіоні, спираючись на такі етнічні чинники, як мова, література, етно-культурна традиція, відтворена у фольклорі та в історії, створювала впродовж усього ХІХ ст. концепцію існування націй і народів.

Українське модерне націотворення безпосередньо залежало від діяльності інтелігенції, яка, використовуючи націотворчий досвід своїх європейських колег, сформувала власну концепцію української нації. Особливе місце в цьому контексті відведено поколінню третьої чверті ХІХ ст., яке за умови асиміляції економічної й політичної еліти українського суспільства вимушене було перебрати на себе її функції і стати єдиною силою, яка не тільки створювала модель української нації, але й втілювати її в життя.

Актуальність дослідження підтверджується і тим, що сформовані протягом окресленого періоду громадсько-політичні погляди інтелігенції, зокрема вироблені нею методи і форми національно-визвольної боротьби, стали підґрунтям для реалізації державно-політичної ідеї на початку ХХ ст., яка є безпосередньою попередницею сучасності. Адекватне відтворення громадсько-політичних поглядів тогочасних інтелектуалів може слугувати орієнтиром у процесі формування сучасної національної свідомості.

Важливість дослідження українського націотворення третьої чверті ХІХ ст. полягає в його тісному зв’язку із націотворенням поляків, росіян, білорусів, литовців та інших європейських народів. Крім того, такий підхід дозволяє простежити особливості націотворчих процесів у всьому Центрально-Східноєвропейському регіоні.

Розгляд теми передбачає студіювання низки фундаментальних проблем загальнотеоретичного характеру, як-от: визначення місця й значення мовного, історичного, міфологічного, релігійного та ін. культурних чинників у формуванні національної свідомості; взаємозалежність стану та розвитку інфраструктури національного руху (системи масової освіти, формування мережі засобів масової інформації та комунікації тощо) та рівня національного самоусвідомлення української спільноти.

Аналіз окресленої проблематики дозволяє розглянути в історичній проекції деякі важливі аспекти вкрай суперечливих подій української дійсності третьої чверті ХІХ ст. Здійснити це неможливо без визначення особливостей етнонаціонального розвитку українців та рівня їхньої національної ідентичності. З’ясування становища національно свідомої інтелігенції в українському суспільстві дає підстави говорити про те, наскільки вона була спроможною створити та реалізувати український національний проект.

Термін „національний проект” є робочою дефініцією, що відображає погляди інтелігенції стосовно ідеального майбутнього української нації, яке передбачало соборність української спільноти та створення української самостійної держави.

Отже, дослідження ідейного спектра інтелектуальної думки третьої чверті ХІХ ст., зокрема поглядів інтелігенції щодо реалізації українського національного проекту, сприятиме глибокому осмисленню модернізації української спільноти, особливостей її самоорганізації, осягненню складних процесів самоідентифікації українців, специфіки світовідчуття інтелектуальних верств, пріоритетів їхнього світогляду, системи цінностей та сутності їхніх національно-політичних інтересів. Таким чином, обрана нами для дослідження тема має наукове та суспільно-політичне значення, що й обумовлює її актуальність.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно наукової проблематики кафедри історії України Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького „Питання історії Середнього Подніпров’я в контексті історії України”. Тема роботи органічно пов’язана з проблематикою Науково-дослідного інституту селянства Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького „Історичні форми ментальності, соціально-економічної та громадсько-політичної самоорганізації українського селянства” (номер державної реєстрації 0102U006796).

Об’єктом дослідження є націотворча діяльність інтелігенції у процесі формування та реалізації українського національного проекту в 50-70-х рр. ХІХ ст.

Предметом дослідження обрано середовище інтелігенції, у якому продукувалися ідеї, що сукупно визначали перспективи національного розвитку української спільноти. Спектр пошуку спрямовано на вивчення історії ідей, рівнів масової самосвідомості, тобто того, що кваліфікується як інтелектуальна історія. Із метою ґрунтовного аналізу передбачено дослідження не лише теоретичного спадку української інтелігенції, а і її діяльності в суспільно-політичній та культурній сферах, що мали важливий вплив на формування національної свідомості українців.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 50 – 70-х рр. ХІХ ст. Вибір нижньої межі (1857 р.) зумовлений зняттям адміністративних обмежень щодо учасників Кирило-Мефодіївського товариства та поверненням із заслання Т. Шевченка, діяльність якого суттєво впливала на тогочасне українське націотворення. Верхня межа (1876 р.) пояснюється підписанням Емського указу та подальшим посиленням заборонної, репресивної політики російського уряду щодо будь-якої, навіть культурницької діяльності української інтелігенції. Унікальність цього періоду полягає в тому, що в ньому представлені водночас усі три фази розвитку українського національного руху: академічна, культурницька, політична (періодизація М. Гроха). У цьому хронологічному відрізкові український національний рух набуває політичного спрямування, водночас реалізуючись в академічній та культурній сферах.

Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються тієї частини України, що входила до складу Російської імперії: Волинська, Київська, Подільська, Чернігівська, Харківська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії. Такий підхід пояснюється тією обставиною, що процес націотворення на інших українських землях (особливо в Галичині) мав свою специфіку, а отже потребує окремої уваги дослідників.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі виявленого комплексу джерел, здобутків історіографії дослідити реальну участь інтелігенції в українському націотворенні третьої чверті ХІХ ст. Пріоритетним у роботі є з’ясування умов, у яких доводилося діяти українській інтелігенції, вивчення їхнього впливу на визначення основних напрямів її діяльності у творенні та реалізації українського національного проекту. Дослідження цих положень має науковий сенс як у контексті загального процесу формування модерної української нації, так і в аспекті розвитку етнонаціональних спільнот Центрально-Східноєвропейського регіону в цілому.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

? з’ясувати стан наукового вивчення теми, рівень і повноту забезпечення джерельної бази;

? дослідити обставини національного самовизначення інтелігенції Наддніпрянської України;

? виявити головні завдання, цілі та методи діяльності інтелігенції в процесі реалізації українського національного проекту;

? простежити погляди українофілів на федералізм та самостійність як варіанти кінцевої мети реалізації українського національного проекту;

? проаналізувати соборницькі прагнення наддніпрянської інтелігенції в контексті процесу націотворення;

? з’ясувати участь інтелігенції у формуванні національної парадигми щодо мови, історії, міфології як основних компонентів національної ідентичності;

? окреслити особливості формування українською інтелігенцією культу Т. Шевченка та його впливу на підвищення рівня національного самоусвідомлення українського народу.

Наукову новизну й теоретичне значення дисертації визначають такі фактори: *

уперше на дисертаційному рівні комплексно досліджено участь інтелігенції в реалізації українського національного проекту в 50 – 70-х рр. ХІХ ст.;

на підставі відомих та уведених до наукового обігу нових документів і матеріалів суттєво доповнено знання про українське націотворення третьої чверті ХІХ ст.;*

окреслено самостійницький та федеративний напрями реалізації українського національного проекту;

.* з’ясовано участь інтелігенції у формуванні національної парадигми щодо мови, історії, міфології як основних компонентів національної ідентичності;

сформульовано наукову гіпотезу про те, що діяльність інтелігенції в процесі реалізації українського національного проекту в 50 – 70-х рр. ХІХ ст. мала політичну спрямованість

Практичне значення дослідження полягає в тому, що фактологічний матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бут використані в лекційних курсах з історії України, історії української культури, етнодержавознавства. Концептуальні положення дисертації слугуватимуть ґрунтом для подальших наукових студій з історії українського націотворення, української інтелігенції, національно-політичної думки, українсько-російських та українсько-польських культурно-політичних зв’язків.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорено на засіданні кафедри історії України Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького. Загальну концепцію дослідження відображено в доповідях і повідомленнях на Міжнародній науково-практичній конференції „Тарас Шевченко у контексті національної та світової культури” (Кам’янець-Подільський, 2004), на Міжнародній науковій конференції „Історія релігій в Україні” (Львів, 2005), на Всеукраїнській науково-практичній конференції „Православ’я ? наука ? суспільство: проблеми взаємодії” (Черкаси, 2004), на Пятому Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії (Черкаси, 2004), на ХІV сесії Наукового товариства ім. Шевченка (Черкаси, 2004), на Всеукраїнській науковій конференції „Українська історична біографістика: забуте і невідоме” (Тернопіль, 2005).Всеукраїнській науковій конференції”Соборна Україна: історична ретроспектива” (Черкаси, 2006).

Публікації. За матеріалами дисертації автором опубліковано 9 наукових статей, 4 з яких - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 4,5 друкованих аркушів.

Обсяг і структура дисертації зумовлені метою, завданнями і проблемно-хронологічним принципом дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, що містять 10 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг дисертації становить 215 с., список використаних джерел та літератури нараховує 454 найменування (40 с.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовану актуальність теми, визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, територіальні та хронологічні межі, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та апробацію, структуру роботи.

У першому розділі „Історіографія, джерельна база та теоретико-методологічні засади дослідження”, який складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, джерельну базу дослідження, обґрунтовано його методологію.

У першому підрозділі першого розділу „Історіографія проблеми” з’ясовано стан наукового вивчення проблеми. Історіографію з обраної теми умовно поділено на: 1) дорадянську (70-ті рр. ХІХ ст. – початок. ХХ ст.); 2) радянську (20 – початок 90- х рр. ХХ ст.); 3). сучасну (початок 90-х рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.); 4) українську діаспорну та зарубіжну історіографію.

Дорадянська історіографія представлена роботами І.Франка Франко І. Ukraina irredenta // Вивід прав України. – Львів, 1991. – С. 59 – 70., М. Грушевського Грушевський М. Движение политической и общественной украинской мысли в ХІХ столетии” // Грушевський М. Освобождение России и украинский вопрос: Статьи и заметки. ? Спб., 1907. ? С. 42 – 54. , С. Єфремова Єфремов С. Історія українського письменства. ? К, 1917. – 320 с., Б. Кістяківського Кістяківський Б. (Украинец) К вопросу о самостоятельной украинской культуре // Русская мысль . ? 1911. ? №5. ? С. 458? 465., Д. Донцова Донцов Д. Русский империализм и украинство // Украинская жизнь.? 1913.? №2. ? С.26 ? 34., М. Міхновського Міхновський М. Самостійна Україна // Націоналіз: Антологія . – К.: Смолоскип, 2000. ? С. 147? 158., В. Старосольського Старосольський В. Теорія нації. ? К., 1998. ? 153 с., Т. Зінківського Зінківський Т. Національне питання в Росії // Писання Трохима Зіньківського: ? Кн.2. ? Львів.: З друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка, 1896. – С. 1 -38., Л. Цегельського Цегельський Л. Самостійна Україна., Відень. ? 1915. ? 37 с.

та інших. У працях цих авторів міститься аналіз діяльності українських національних діячів та характеристика їхніх поглядів щодо реалізації українського національного проекту. Найбільше зацікавлення викликають праці М. Грушевського, у яких подано періодизацію українського національного руху XIX ст. та його найсуттєвіші ознаки. Вчений також приділив значну увагу діяльності М. Драгоманова, відзначивши демократичний конституціоналізм та федералізм як сутнісні риси драгоманівського політичного світогляду.

У радянському періоді розвитку вітчизняної історичної науки умовно можна виділити такі етапи: 1) 20-ті роки; 2) 30-ті ? перша половина 50-х років; 3) середина 50-х – початок 60-х років; 4) друга половина 60 - х ? початок 80 -х років; 5) середина 1980-х – початок 90-х рр.

Наукова література цього періоду суттєво відрізняється від дореволюційних робіт з означеної проблеми як методологічними підходами, так і принципами періодизації, структурою.

У 20-х рр. XX ст. дослідження історії українського національного руху 1850 – 1870-  х рр. значно активізувалися. Цьому сприяло національно-культурне відродження, поштовх якому дала Українська національна революція та політика „коренізації”. Слід відзначити, що державно-партійні органи заохочували науковців до дослідження означеної теми, оскільки їм імпонувала антисамодержавна діяльність української інтелігенції. У цей період такі вчені, як В. Міяковський Міяковський В. З молодих років К. Михальчука (з портретом) // Україна. – 1924. – № 4. – С. 98 ? 111., Г. Ющенко Ющенко Г. Записка П. І. Житецького // Архівна справа. ? 1927. ? № 4. ? С.13., С. Буда Буда С. До біографії С. А. Подолинського // За сто літ.? 1930. ?№5. ? С. 192 – 207. та ін. приділяли значну увагу ролі громад в українському національному русі.

У 1930-х – на початку 1950-х рр. радянська історична наука зазнає докорінних змін, характер і умови праці дослідників над означеною проблематикою змінюються: історики змушені працювати в межах марксистсько-ленінської методології в її сталінській інтерпретації. що призвело до започаткування догматичних підходів у вивчені суспільно-політичної історії, України. Радянська історіографія поділила українську інтелектуальну спадщину на дві частини: творчість „революціонерів-демократів” і творчість представників „буржуазного націоналізму”.

У середині 50-х – на поч. 60 - х років XX ст. дослідження ролі інтелігенції в українському національному русі 1850 – 1870-х рр. відновилося, але тогочасні політичні обставини все ж не давали можливості ученим адекватно оцінити її діяльність. Розвідки в основному присвячувалися найрепрезентатнішим діячам українського національного руху: В. Антоновичу, М. Драгоманову, С. Подолинському Злупко С. М. М. П. Драгоманов і розвиток прогресивної суспільно-економічної думки в Галичині // УІЖ. ? 1966. ? № 9. ? С. 59 – 71.

Рудько М. П. С. А. Подолинський у революційно-народницькому русі 70-х років ХІХ ст. // Український історичний журнал (далі УІЖ). ?1966. ? № 7. ? С. 120 – 122. та ін.

У 1960 та першій половині 1980-х рр. було опубліковано ряд праць присвячених українському національному руху. У монографіях В. Лукеренко, Р. Іванової, М. Рудька, А. Волощенко, Г. Казьмирчука Лукеренко В.Л. Світогляд М.П.Драгоманова.-К., 1965; Іванова Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (друга половина XIX ст.).– К., 1971; Корнійчук Л.Я. Суспільно-економічна думка на Україні в 70-х роках XIX ст. –К., 1971; Рудько М.П. Революційні народники на Україні (70-і роки XIX ст.).- К., 1973; Волощенко А.К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х-на початку 80-х років XIX ст. – К., 1974; Казьмирчук Г. Д. „Все, що посіяли зійде...” (Нариси суспільно-політичного руху Росії І пол. ХІХ ст.). – К., 1988. та ін. та інших розглядалася націотворча діяльність інтелігенції в рамках пануючих тоді ідеологічних доктрин, висвітлювалася роль М. Драгоманова в громадському і просвітницькому русі.

У середині 1980-х. рр. у Радянському Союзі починаються політичні зміни, відомі як процеси перебудови. Загострення міжнаціональних відносин, кризові явища у радянському квазіфедералізмі спонукають дослідників звертатися до сюжетів, пов’язаних із „національним питанням” у рамках Російської та Австро-Угорської імперій. Відроджується вивчення змісту та еволюції національної та політичної думки. При цьому трактування націоналістських прагнень української інтелігенції не виходило за межі „українського буржуазного націоналізму”. Його ідеологічні засади характеризували такі радянські історики, як Ю. Римаренко Римаренко Ю. Буржуазний націоналізм та його теорія „нації”. ? К.,1984 ? 235с., О. Поліщук Поліщук О. Український буржуазний націоналізм і його „теорія” держави. ? К.,1986. ? 232 с.. Хоч викладений у їхніх працях матеріал безпосередньо не стосується нашого дослідження, лише побіжно розглядає деякі його аспекти.

Якісно новий етап у вивчені порушеної нами проблематики розпочався із проголошенням незалежності України. 1990-ті рр. характеризуються позитивними змінами у розвитку української історіографії означеної теми. Зокрема, відбувається розширенням тематичного спектру дослідження. Вітчизняні історики звертаються до вивчення окремих персоналій цього періоду. Суттєво розширюється джерельна база дослідження, з багатьох архівних матеріалів було знято гриф секретності. У цей час до означеної проблеми зверталися Н. Шип Шип Н. Украинская интеллигенция на Украине (ХІХ в): Историко - социологический очерк. ? К.,1991. – 230 с.,Г. Касьянов  Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ ст.: Соціально-політичний портрет. К.,1993. ? 176 с.,А. Катренко Катренко А. Український національний рух ХІХ ст. Частина І. Перша половина ХІХ ст. ? К.,1998, ? 88 с.; Частина ІІ. 60 – 90-ті роки ХІХ ст. ? К., 1999. ?189 с.. С. Світленко Світленко С. Народництво в Україні 60 – 80-х років ХІХ століття. Теоретичні проблеми джерелознавства та історії. – Дніпропетровськ, 1999. – 239 с., Н. Побірченко Побірченко Н. Педагогічна і просвітницька діяльність українських громад у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. У2 кн. – Кн.1. Київська громада. ?К.,2000. ? 307с; Кн. 2. Громади Наддніпрянської України. ? К.,2000. ? 185 с., Л. Іванова та Р. Іванченко Іванова Л., Іванченко Р. Суспільно-політичний рух 60-х рр. ХІХ ст. в Україні: до проблеми становлення. ? К., 2000. ? 351с., М. Палієнко Палієнко М. Київська стара громада у суспільному та науковому житті України (друга половина ХІХ-початок ХХст) // Київська старовина. ? 1998. ? № 2. ? С.49 – 84., О. Реєнт Реєнт О. Потенціал національного відродження України в імперську добу (ХІХ ст.). Громадівський рух в Україні та М. Драгоманов // Історія України. – 2001. – № 44. – С. 2 – 3., В. Мойсієнко. Мойсієнко В. Життєвий шлях та громадсько-політична діяльність О.О. Русова // Український селянин: Зб. наук. праць. ? Вип. 8. ? Черкаси, 2004 ? С. 24 – 27. та ін.

Важливий внесок у дослідження українського націотворчого процесу та участі в ньому української інтелігенції зробили зарубіжні вчені українського походження.

Серед українських зарубіжних студій, присвячених дослідженню процесу формування української нації, важливе місце належить науковим розвідкам І. Лисяка-Рудницького Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу та нації (Методологічні завваги) // Історичні ессе. ?К., 1994. ? Т.1. ? С.11-27. , Г. Грабовича Grabowicz George G. Three Perspectives on the Cossack Past: Gogol, Shevchenko, Kulish. // Harvard Ukrainian Studies. – Vol. V. – Numb. – 2( June 1981). ? pp.171 – 194, О. Пріцака Pritsak O., Reshetar J. The Ukraine and the dialectics of nation - building. Repriented from Slavic Review. – Vol. – XXII. – Numb. – 2 (June 1963). – pp. 225 – 255 та Дж. Решетара. Методологічну цінність становлять студії Р. Шпорлюка Шпорлюк Р. Імперія та нації. З історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі / Пер. з англ. – К., 2000. – 354 с.

Цікаві дослідницькі інтерпретації конкретного українського матеріалу щодо взаємовпливів історичної науки та творення модерної нації пропонуються у наукових студіях Дж.-П. Хімки Himka J.-P. Socialism in Galicia : the emergence of polish social democracy and Ukrainian radicalism (1860-1890).- Cambridge, Massachusetts,1983 ? 244p., А. Марковича, Ф. Сисина Markovits A., Sysyn F. Nation building and the Politics of Nationalism. Essays on Austrian Galicia.- Cambridge, 1982. – 230 p. [102], О. Мотиля Motyl A. The Turn to the Right: The ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism, 1919-1929. Boulder, Colo., 1980. ? 270 p та ін. Хоча праці означених авторів присвячені дослідженням націотворення на західноукраїнських землях, вони містять важливі відомості і про національний рух на Наддніпрянщині.

Нові концептуально-методологічні підходи запропоновано у статтях західноєвропейських вчених А. Каппелера Капеллер А. Структура українського національного руху в Російській імперії // Сучасність. ?1992. ?№ 7. ? С. 48 – 56., Йоханеса Ремі Remy J. Ukrainian Identity in Popular Textbooks Written by National Activists, 1857-1863. // Етнічна історія народів Європи. ? 2003. ? №7. ? С. 36 – 45..

Своєрідним вкладом в історіографію проблеми були публікації центрально-східноєвропейських дослідників, зокрема російських та польських науковців і публіцистів.

У працях російських науковців містяться оцінки окремих діячів українського національно руху та їхніх поглядів на питання української державності. Ці оцінки не завжди були об’єктивними, що пояснюється позицією несприйняття націотворчої діяльності української інтелігенції. Так, негативно оцінювали український національний рух А. Стороженко Стороженко А. Происхождение и сущность украинофильства. ? К.,1912. ? 89 с. , С. Щеголев Щеголев С. Современное украинофильство: его происхождение, рост и задачи. ? М., 2004. ? 472 с., М.Ульянов Ульянов М. Происхождение украинского сепаратизма. ? М., 1996 – 320 с..

Разом із тим серед російських науковців були й ті, які з розумінням ставилися до українського націотворення. У їхніх роботах вміщено позитивні характеристики українського національного руху та його діячів. Зокрема, слід виділити праці М. Гредескула Гредескул Н. Ложная идея (К вопросу о культурном сепаратизме) // Нацинальные поблемы. ? 1915. ? №2. ? С.2 – 5., Ф. Корша Корш Ф. Об украинском национальном возрождении // Украинская жизнь. ?1913. ? №1. ? С. 14 – 24. та інших.

Серед сучасних досліджень слід відзначити працю О. Міллера „Украинский вопрос в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.)” Миллер А. „Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). ? Спб, 2000. ? 260с.. ЇЇ автор уникнув упередженого ставлення до об’єкта своїх досліджень.

Політична кон’юнктура певною мірою позначилася і на польській історіографії. Однак варто виділити праці Л. Василевського Wasilewski Leon. Ukraina i sprawa ukrainska. – Krakow, 1911, ? 214 s., Б. Ганцажа Gancarz Bogdan. Stan ukrainskego ruchu narodowego w 1876 – 1905 // „My, szlachta ukrainska... ”Zarys zycia i dzialnosci Waslawa Lipinskiego do 1914 r. – Krakow, 2003. – 167s., С. Козак Kozak S. Ukrainscy spiskowcy i mesianiscy Bractwo Cyryla i Metodego. ?Warszawa, 1990. ? 214 s.та ін., які містять адекватні оцінки українського національного руху.

Отже, попри наявність наукових студій, присвячених висвітленню ідейно-теоретичних надбань тогочасної української інтелігенції, ряд аспектів теми потребує деталізації та глибшого обґрунтування. Так, на часі аналіз поглядів інтелігенції щодо змісту процесу українського націотворення та окреслення основних шляхів його реалізації. Історичному переосмисленню підлягає й питання про участь інтелігенції в процесі формування української національної ідентичності та визначення механізмів її впливу на набуття українською спільнотою уявлень нової якості про себе.

Таким чином, аналіз історіографічної спадщини проблеми дозволяє твердити, що участь інтелігенції у процесі реалізації українського національного проекту в третій чверті ХІХ ст. достатнього висвітлення в історичній літературі не знайшла, чим і зумовлений вибір цієї теми для дослідження.

У підрозділі 1.2. „Джерельна база” проаналізовано джерельну базу дослідження, що представлена в основному писемними матеріалами які традиційно класифікують на неопубліковані (архівні) та опубліковані. Під час наукового дослідження заявленої теми автором опрацьовано документальні джерела, що зберігаються в архівосховищах Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (далі ЦДІАУК), Центрального державного архіву України в м. Львові (далі ЦДІАУЛ), Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі (далі РДІА), Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім.. В. Вернадського (далі ІРНБУВ), Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України: Відділі Рукописів (далі – ЛНБ НАН України: ВР), Державному архіві Одеської області (далі – ДАОО), Державному архіві Миколаївської області (далі ДАМО), Державному архіві Черкаської області (далі – ДАЧО).

З матеріалів ЦДІАУК були залучені документи таких фондів: ф. 274 („Канцелярія Київського губернського жандармського управління”),ф.293 („Київський цензурний комітет МВС ”), ф.442 („Канцелярія Київського, Подільського и Волинського Генерал-Губернатора”), ф.385 („Жандармське управління міста Одеси”), ф. 707 („Управління Київського учбового округу”), ф. 473 („Слідча комісія по політичним справам при Київському, Подільському і Волинському Генерал-Губернаторі”).У ЦДІАУЛ досліджувалися матеріали ф. 362 („Особистий фонд К. Студинського”), ф. 663 („Особистий фонд М. Павлика”).У РДІА. ф. 772 („Головне управління цензури МНП”), ф. 733 („Департамент народної освіти”), ф. 776 („Головне управління по справам друку”).У ІР НБУВ ф. ІІІ („Листування”). У ЛНБ НАН України: ВР. ф. 11 („Архів Барвінських”), ф. 36 („Архів Я. Головацького”), ф. 55 („Архів філії Інституту літератури імені Т. Шевченка у Львові”).

У регіональних архівах було опрацьовано такі матеріали: ДАМО. ф.230 („Управління по справам друку”), ф. 479 („Губернського жандармського управління”); ДАОО ф. 314 („Канцелярія Одеського поліцмейстера”); ДАЧО ф. 5799 („Симиренки (сімейний фонд)”), ф. Р. 5905 („Особистий фонд Б. О. Вакка”), ф. 661 („Звенигородський повітовий суд”).

Загалом автором було опрацьовано 21 фонд державних архівів України та Росії. Частина архівних документів за темою дослідження вводиться вперше.

У свою чергу архівні документи теж доцільно розмежувати на декілька груп.

Першу групу містять законодавчі документи ? іменні Височайші та Сенатські укази, Височайше затверджені положення Комітету міністрів, які складають порівняно невеликий комплекс документів. Проте ці джерела мають важливе значення, оскільки достовірно відображають характер та особливості внутрішньої політики російського уряду щодо українського національного руху. Без них важко з’ясувати перебіг формування і розвитку теоретичних засад українофілів. Водночас, слід звернути увагу й на тенденційність зазначених документів, у яких захисники російської монархії розглядали діяльність тогочасних інтелектуалів як злочинну. Важливе значення мають Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р., які завдали відчутного удару по діяльності національно мислячої інтелігенції, спрямованої на формування національної ідентичності українського народу. За суворим дотриманням цих законів стежили Цензурні комітети. Так, у фондах Головного управління цензури ЦДІАУК (Ф.293), ДАМО (Ф.230), РДІА (Ф.772) містяться матеріали про заборону друкувати книги українською мовою та про посилення цензурного нагляду за періодичними виданнями.

До другої групи входить офіційна позасудова документація, що становить найбільш масову видову групу документальних джерел з історії українофільства. В архівах України та Росії збереглися різного характеру листи, які надходили із Міністерства внутрішніх справ, III відділу, Міністерства народної освіти, з інформацією про український національний рух. У ЦДІАУК у фондах канцелярії Київського, подільського і волинського генерал-губернатора (ф. 442) містяться доповідні записки, рапорти, листи, які надходили з різних регіонів України з інформацією про український національних рух та його діячів, та з наказами взяти її до відома або ж зібрати відповідні відомості з приводу порушеного питання. У фондах Київського губернського жандармського управління (ф. 274) та Жандармського управління міста Одеси (Ф.385) знаходяться документи, які стосуються діяльності як окремих діячів українського національного руху, зокрема О. Русова, М. Драгоманова, так і в цілому українських громад у Одесі та Києві. Про розповсюдження серед діячів одеської громади журналу „Громада”. У фондах Управління попечителя Київського навчального округу (ф. 707) ЦДІАУК, та у фонді Департаменту народної освіти (Ф.733.) РДІА містяться документи які інформують про культурно-освітню діяльність української інтелігенції та про їх вплив на свідомість українського народу.

Третю групу складають судово-слідчі матеріали, що представлені протоколами допитів і особистими письмовими свідченнями притягнутих до політичних дізнань діячів українського національного руху та близьких до них людей. У фондах Слідчої комісії з політичних справ при Київському, Подільському і Волинському Генерал-Губернаторстві ЦДІАУК (Ф. 473) та Канцелярії Одеського поліцмейстера Державного архіву Одеської області (Ф.314) містяться матеріали допитів діячів Київської та Одеської громад з метою з’ясування справжніх цілей їх діячів.

Опубліковані джерела ми поділяємо на дві групи.

Першу складають програмно-організаційні та публіцистичні документи, до яких належать програми легальних та нелегальних органів преси україноцентричного спрямування. Зокрема, таких, як „Основа” Білозерський В. Програма „Основи” // Історія української дожовтневої журналістики . – Львів.,1983. – 220 с., „Громада” Драгоманов М., Павлик М., Подолинський С. Програма української збірки „Громада”// Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Збірник документів і матеріалів під ред В. Панібудьласки. У ІІ частинах. Ч. І. – К., 1997.– С.264 – 267.. До цієї групи також зараховуються заяви, записки, промови, частина з яких призначалася для друку в пресі. Тому вони після публікації набували характеру публічних виступів (публіцистичних статей) тощо. Так, для пізнання суспільно-політичних поглядів українофілів початку 1860-х рр. важливе значення має публіцистична стаття „Отзыв из Киева” Отзыв из Києва // Матеріали до біографії В. Антоновича. – К.,1929. – С.38 48., статті В. Антоновича „Что об этом думать?” Антонович В. Что об этом думать? // Антонович В. Твори. – К.,1932. – Т.1. – . 93 – 99., „Моя исповедь. Ответ пану Падалице” Антонович В. Моя исповедь. Ответ пану Падалице // Основа. – 1862. – № 1. – С. 83 – 96 „Малорусская национальность рядом с польской” „Малорусская национальность рядом с польской”. Письмо к Editeur de...// Сокальський Л. Материалы к истории национального движения 60-х годов прошлого века. ? К., б.г. ? 12 с.. А. Шиманова „Нам тяжелы противоречия, а еще больше может быть равнодушие к ним” Гніп М. До історії громадівського руху 1860 рр. (Записка А. Л. Шиманова) // За сто літ. – 1930. – №5. – С.170 – 182.

.

Другу групу складають наративні джерела, які відзначаються видовою розмаїтістю і представлені творчим науковим матеріалом, епістоляріями, мемуаристикою, щоденниками, тощо.

У цілому, зазначені у цьому підрозділі джерела дозволяють дослідити та проаналізувати націотворчу діяльність інтелігенції в третій чверті ХІХ ст. зокрема, сформулювати чіткі уявлення про створення нею основних положень національного проекту та з’ясувати напрям дій у процесі його реалізації. Таким чином, представлена джерельна база є достатньою для вирішення поставлених у цьому досліджені завдань.

У підрозділі 1.3 „Теоретико-Методологічні засади дослідження” визначено, що теоретико-методологічу основу дисертаційної роботи становить антропологічно орієнтована методологія, як провідна засада дослідження та дотримано ряд методологічних принципів: системності, об’єктивності та історизму; з метою вирішення поставлених у дисертації завдань, використовувалися як загальнонаукові методи дослідження (аксеологічний, синергетичний), так і спеціальні історичні (порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, синхронний).

У цьому підрозділі також містяться теоретичні обґрунтування терміну „національний проект”(визначення див. ст. 2 автореферату).

Оскільки пропоноване словосполучення тісно пов’язане з лексемою „націотворення”, вважаємо за потрібне дати роз’яснення щодо їх використання у запропонованому дослідженні.

Застосування терміну „націотворення” у порівняні з поширенішою у науковій літературі лексемою „національне відродження” вважаємо доцільнішим та адекватнішим до теми дослідницького пошуку. Оптимальною для вивчення процесу формування національної ідентичності вважаємо концепцію „уявленої спільноти” Б. Андерсона, тому є підстави стверджувати, що тогочасній національно мислячій інтелігенції довелося не стільки відроджувати націю, скільки заново конструювати її відповідно до модерних вимог. Про доцільність використання термінів „націотворення” та „національний проект” свідчить і наявність готових моделей та зразків націй уже на ранніх етапах розвитку європейських національних рухів у ХІХ ст.„Нація у такому випадку, – як стверджує Б. Андерсон, – була від початку усвідомленим проектом, а не поступово сформованою концепцією, як це було притаманно більш раннім хвилям націоналізму” Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму. ? К., 2001. ? 227с..

Зауважимо, що, викладаючи свої національні прагнення, представники української інтелігенції третьої чверті ХІХ ст. послуговувалися терміном „національне відродження”, який, з огляду на тогочасні суспільно-політичні обставини, повинен був виконувати важливу ідеологічну функцію, а саме: засвідчувати континуїтет української нації. У такий спосіб тогочасна інтелігенція намагалася позбутися ярлика „неісторичної нації” й отримати такі ж права на формування власної нації та держави як і „старі”, „історичні” нації.

Використання терміна „національне відродження”, на нашу думку, є логічним у контексті дослідження феномена домодерних націй. Якщо ж мова йде про формування модерної нації, то більш коректним є застосування термінолексем „націотворення” та „національний проект”. Як стверджує Г. Касьянов, „націотворення було б неможливим без такого проекту. Нація мала виникнути спочатку в уяві діячів українського „національного відродження” як умоглядна конструкція, і лише згодом ця справді „уявлена спільнота”, цей проект були пов’язані в єдине ціле, узгоджені з „об’єктивними” соціально-політичними, культурними, геополітичними та іншими реаліями” Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999. – 352 с.

.

Ключовим для нашого наукового пошуку є поняття інтелігенція, тому вважаємо за потрібне з’ясувати його трактування у дисертації. Термін „інтелігенція” поширився у 80-х роках ХІХ ст. До цього для його позначення вживалися словосполучення „нові люди”, „критично мислячі люди”. Головним критерієм для визначення інтелігенції в ті часи була не освіта і не професійна діяльність, а особливість світосприйняття. Його основою стало психологічне, моральне, іноді політичне відчуження особистості від авторитарної держави, відданість певним „прогресивним” ідеям і системам цінностей. Українську національно свідому інтелігенцію в тогочасному суспільстві називали „українофілами”. Основу українофільської ідеології становила ідея захисту національних прав українського народу, соціальних інтересів. Працею всього життя для таких людей була культурно-освітня діяльність, що спрямовувалася на піднесення національної свідомості народу, на вироблення певних ідеологічних норм та соціального імперативу, які мали слугувати дороговказами для народних мас у процесі розбудови української нації. Характеристика інтелігенції буде неповною, якщо не вказати на такі суто морально-етичні якості, як: культура думки й поведінки, висока людська мораль, жертовність, домінування інтересів народу над своїми власними.

Другий розділ „Погляди інтелігенції щодо сутності українського національного проекту” структурно поділяється на три взаємопов’язані підрозділи, що присвячені питанням державної самостійності, ідеї слов’янської федерації та соборницьким прагненням наддніпрянської інтелігенції.

У першому підрозділі „Державна самостійність як прихована мета українського національного проекту” стверджується, що ідея української самостійності, уперше висунута на політичному рівні кирило-мефодіївцями, знайшла своє подальше втілення в прагненнях наддніпрянської інтелігенції 1850 – 70-х рр., яка, узявшись за реалізацію власного національного проекту, усвідомлювала, що найкращим захистом української модерної нації буде власна держава. Репрезентантом ідеї української державності для тогочасної української інтелігенції став Т.Шевченко. Саме під „сепаратистським” кутом зору, за свідченням М. Драгоманова, тогочасні інтелектуали сприймали твори Кобзаря, виношуючи ідею створення козацької республіки з гетьманом на чолі.

Однак після репресивних заходів російського уряду українська інтелігенція зрозуміла нереалістичність і неприйнятність прагнень, спрямованих на здобуття державної самостійності України в означений період, тому вона для них стала віддаленою перспективою, а перехідним етапом для її здобуття мала бути автономія у федеративній державі, обґрунтування якої зробив М. Драгоманов, і яка передбачала для України широкі політичні права, наближені до державної самостійності.

У підрозділі 2.2 „Ідея слов’янської федерації, як перехідний етап до державної самостійності” зазначено, що, починаючи з другої половини ХІХ ст., більшість слов’янських народів, які не мали або втратили свою державність і входили до складу багатонаціональних імперій, стали на шлях національно-визвольної боротьби. Однак такі важливі чинники, як тогочасна політична ситуація у Східній та Південній Європі і рівень розвитку національної свідомості слов’янських народів, унеможливлювали ведення самостійної політичної боротьби. Тому національно мисляча інтелігенція цих народів намагалася конструювати оптимальні проекти демократичних антиімперських слов’янських союзів і федерацій. Деякі прагнення й проекти слов’янських народів різко відрізнялися між собою, а в окремих випадках були цілком протилежними. Показовим у цьому плані є приклади російського й українського панславізмів. Проте наявність „спільних ворогів” та надії на незалежне майбутнє стали могутнім об’єднавчими факторам у процесі реалізації ідеї слов’янської федерації для українців, чехів, словаків та інших бездержавних слов’янських народів.

Для української інтелігенції третьої чверті ХІХ ст., як і для діячів Кирило-Мефодіївського товариства, ідея слов’янської федерації (конфедерації) була важливою складовою українського націотворчого процесу, оскільки, з огляду на неможливість існування України як незалежної держави, вона була найкращою перспективою для вільного розвитку української нації, а згодом і самостійної держави.

Саме культивування ідеї слов’янської федерації в середовищі української спільноти сприяло формуванню культурно-національної й політичної самоідентифікації українців як слов’янського народу, надавало необхідної ідеологічної та