ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВОЙТОВ ВОЛОДИМИР ВІКТОРОВИЧ

УДК: 141.7: 34.021

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ЗМІСТ ПРАВОСВІДОМОСТІ

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук

Запоріжжя – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор
Жадько Віталій Андрійович,
Запорізький державний медичний
університет, завідувач кафедри
суспільних дисциплін.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
Шкода Володимир Васильович,
Харківський національний університет
імені В.Н. Каразіна, професор кафедри теорії
культури і філософії науки;

кандидат філософських наук, доцент
Макушинська Ганна Павлівна,
Запорізька державна інженерна академія,
доцент кафедри філософії.

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет, кафедра філософії,
Міністерство освіти і науки України,
м. Дніпропетровськ.

Захист відбудеться “22 ” червня 2007 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.05 в Запорізькому національному університеті за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп.І, ауд. .

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запо-різького національного університету за адресою: 69063, м. Запо-ріжжя, вул.Жуковського, 66, корп.

Автореферат розісланий “ 18” травня 2007 р.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради О.С. Александрова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Українське суспільство, особ-ливо з прийняттям Конституції як основного закону свого само-стій-ного державницького розвитку, поступово переходить до право-вих норм регуляції взаємовідносин між основними суб’єктами, якими є відносини між людиною та державою, уособленою, звичайно, певною категорією людей, які дуже бажано мають бути носіями право-свідомості в статусі правозастосування. Вже досить тривалий, як на термін життя людини, період невизначеності політичної, економічної, духовно-культурної сфер життя вітчизняного соціуму значною мірою зумовлений якраз досить складними процесами, які супроводжують перехід від свідомості, вихованій, освіченій і сформо-ваній на засадах патерналістської комуністичної моралі, до свідо-мості, в основі якої індивідуальна нормативно-правова відповідаль-ність за власне життя як життя водночас суспільно-соціальне.

Актуальності обраній темі дослідження додає також та обставина, що Україною на державному законодавчому рівні прийнята програма входження в європейський навчально-освітній простір, що повинно спонукати науковців, особливо соціально-філософського спряму-вання, до поглибленого вивчення сутнісних визначень правосві-до-мості, оскільки саме вона є визначальною в цивілізованому демокра-тичному світі. Кількість навчально-освітніх закладів правничого спрямування, яка вимірюється вже кількома сотнями, не переростає в якість, оскільки, по-перше, викладацький склад переобтяжений мо-ральними імперативами, вимоги яких досить часто просто несумісні з правовими свободами людини в демократичному суспільстві; по-друге, фактично відсутня плюралістично спрямована філософська думка, яка замість обґрунтування свободи мислення і свободо-мис-лення також тяжіє до жорстких науково визначених понять, яким нібито мають підлягати правові норми. Ось чому іноді складається парадоксальна ситуація: права і свободи в новітньому суспільстві часто сковують творчу ініціативу людей, хоча б мали її розвивати. Це означає, що немає облагородження суспільної та наукової думки історико-філософським знанням як знанням, що обґрунтовує свободу особистості як її найвище благо. Між тим класик філософії Гегель визначав право як органічну складову філософського знання. Цими міркуваннями якраз і визначена актуальність обраної теми досліджен-ня.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ви-конане відповідно до комплексної ці-льової програми № 0194У043134 Мініс-терства освіти і науки України “Вдосконалення змісту і методики викладання філософських дисцип-лін у вузі як фактор формування свідомості молодого спеціаліста незалежної України” та планів науково-дослідної роботи кафедри філософії Запорізького національного університету.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи поля-гає в тому, щоб за допомогою відповідної методології всебічно роз-крити власне соціально-філософський зміст правосвідомості, а також шляхи її органічної трансформації в практику суспільного право-застосування.

Для реалізації визначеної мети потрібно було вирішити наступні наукові завдання:–

здійснити аналіз правосвідомості в контексті історико-філо-софського знання як водночас соціально-філософського;–

визначити соціально-філософську сутність свідомості як фак-тичної правосвідомості;–

розглянути методологічні аспекти правосвідомості та адек-ватну їй методологію пізнання;–

обґрунтувати закон як категорію суспільно-природного буття і разом з тим поняття соціальної філософії;–

дослідити право як міру соціальної справедливості;–

розширити погляд на свободу як прояв суб’єктивно-чуттєвої волі та розумний вибір;–

утвердити обов’язок як правовий засіб соціалізації людини та громадянина;–

розробити напрямки організації та здійснення філософсько-правової культури;–

резюмувати погляд на філософію як на самопізнання право-вих домінант соціальної поведінки людини в суспільстві.

Об’єкт дослідження – феномен правосвідомості в якості мотива-ційно-спонукального чинника суспільної та індивідуальної поведінки людини.

Предмет дослідження – обґрунтування соціально-філософського змісту правосвідомості.

Методи дослідження. Досягнення поставлених цілей і завдань у дисертації ґрунтувалось на методології наукового пізнання, насам-перед методах теоретичного рівня. Серед них провідна роль належала аналізу й синтезу, оскільки опрацьована література з обраної теми дозволяла постійно робити певні узагальнення, які в сукупності доз-волили зробити певні висновки та зафіксувати деякі тенденції й зако-номірності в становленні соціально-правових відносин в сучасному українському суспільстві. Звичайно, коли дослідження має науково-теоретичний статус, застосовувались методи абстрагування, формалі-зації та ідеалізації, які дозволили, з одного боку, опиратись на потуж-ний загальнолюдський філософський досвід вивчення органічної єдності соціально-філософського знання в усіх його проявах, з іншого, корелювати його з соціально-духовною ситуацією, властивою історичному й сучасному стану вітчизняної свідомості. Крім того, аналіз духовного явища, яким є правосвідомість, вимагає застосу-вання методів соціально-психологічного спрямування, серед яких метод апперцептивно-феноменологічної інтуїції, в основі якого пос-тійне асоціювання особистих переживань зі змістом загально-родових світоглядно-категоріальних інтенцій як внутрішньою сутністю філо-софсько-правових текстів. Нами також використовувались методо-логічні функції основних понять, що дозволяло дисциплінувати пізнавальний процес, підпорядковуючи його поставленим цілям і завданням. У цілому висвітлення результатів дослідження спрямо-вувалось основними методами діалектичної побудови змісту, тобто сходженням знання від абстрактного до конкретного та єдності логічного й історичного.

Наукова новизна одержаних результатів. До пізнавальних здобутків дисертаційного дослідження, які можуть претендувати на статус нових наукових результатів, можна віднести те, що в ній:–

обґрунтовується нагальна потреба відходу від розуміння свідомості як відображення зовнішньої дійсності та переходу до її особистісно орієнтованого визначення в якості індивідуально-відпо-відальних розумно-вольових дій, підпорядкованих гуманістично-правовим цілям, оскільки це формує людину-громадянина;–

вперше констатується, що формування правосвідомості потрібно здійснювати в річищі світоглядно-методологічної визначе-ності соціальної філософії, модифікованої як філософія історії – інакше людину не можна кваліфікувати як родову істоту, оскільки лише філософія як методологія самопізнавального мислення надає їй об’єктивні принципи аналізу буття;–

вперше визначення свободи, права, обов’язку подається в їх співвіднесеності зі статусом людини як громадянина, а саме: право – це обов’язок людини, виконання якого забезпечує їй свободу в якості людини-громадянина, іншими словами – суб’єкта суспільно-громадсь-кого способу життєдіяльності;–

здійснено розмежування об’єктного як предметно визначеного і об’єктивного як сутнісно визначеного законом способу людської правосвідомої життєдіяльності, без чого не можна сподіватись на утвердження громадянського типу суспільства і правової держави як його інструмента – завжди залишатиметься спокуса шукати винних людей, а не причини соціальних явищ;–

виходячи з визначення права як міри справедливості, остання розглядається як об’єктивне відчуття кожною людиною соціально- духовного задоволення від гармонії, яку їй забезпечує суспільний спосіб життя і яке зароджує й розвиває в ній благоговійні почуття вдячності за наявність у ньому розумно-гуманістичного сенсу;–

висловлюється переконаність в тому, що формування почуття суб’єктності як водночас почуття об’єктивності поведінки макси-мально можливої кількості людей має здійснюватися на основі поєд-нання соціальної філософії та філософії права, продуктом чого може стати розвинена філософська правосвідомість як мотиваційно-світоглядний чинник соціалізації та засіб побудови громадянського типу суспільства;–

обстоюється думка про те, що правові чесноти потрібно виховувати соціокультурними засобами, в основі яких принцип єдності людини як мікрокосму з макрокосмом, адже її душевні пори-вання визначені не тільки й не стільки світом об’єктів, скільки світлом об’єктивного.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що здобуті в дисертаційному дослідженні висновки та елементи наукової новизни можуть знайти своє практичне застосування при розбудові громадянського суспільства в цілому, але насамперед в діяльності громадських об’єднань і політичних партій, а також державних струк-тур, які безпосередньо опікуються проблемами законотворчості та організації системи філософсько-правової освіти населення. Крім того, отримані результати знайдуть своє втілення в системі освіти при підготовці та читанні курсів “Соціальна філософія”, “Філософія права”, “Політологія”, “Основи держави і права”, “Державне управ-ління” та ін. Висновки дисертаційної розвідки можуть бути враховані при розробці державної політики в сфері формування право-свідо-мості громадян.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисерта-ційної роботи, які розкривають її зміст, пройшли апробацію на засіданнях кафедри філософії Запорізького національного універси-тету, методологічних семінарах, які проводились на юридичному факультеті даного навчального закладу.

Принципові аспекти дисертації були оприлюднені на наступних науково-теоретичних і науково-практичних конференціях: Всеук-раїнська науково-теоретична конференція “Методологія соціального пізнання: здобутки й проблеми” (Запоріжжя, 2005); Всеукраїнська науково-практична конференція “Толерантність у контексті між релі-гійних відносин” (Запоріжжя, 2005); Всеукраїнський симпозіум “Морально-естетичні ідеї Г.С. Сковороди і сучасний світ” (Суми, 2006); П’ята міжнародна науково-теоретична конференція “XXI сто-ліття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова тео-рія” (Київ, 2006); Міжнародна науково-практична конференція “Кон-цептуальні засади стратегії Європейського вибору України” (Запо-ріжжя, 2006); Щорічна міжнародна науково-практична конференція “Запорізькі правові читання” (Запоріжжя, 2006); Сьома науково-прак-тична конференція “Актуальні проблеми формування особистості лікаря у студентів-медиків” (Київ, 2007).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено у 7 наукових публікаціях, серед яких 4 – у фахових видан-нях. Всі праці написано без співавторів.

Структура і обсяг роботи. Структура дисертаційної роботи, сформована на основі визначеної мети та поставлених завдань, складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використа-них джерел. Дисертація містить 177 сторінок основного тексту та 23 сторінки списку використаних джерел (314 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У ВСТУПІ обґрунтована актуальність роботи; сформульовані основні структурні елементи дисертації: об’єкт, предмет, мета і завдання, методологія дослідження; визначені положення, винесені на захист як елементи наукової новизни; розкрита сфера наукового і практичного застосування результатів дослідження.

Перший розділ – “МЕТОДОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНО-ФІЛО-СОФСЬКОГО АНАЛІЗУ ПРАВОСВІДОМОСТІ” – складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1 – “Правосвідомість у контексті соціально-філософського знання” – стверджується, що від самого початку становлення людини її свідомість має чітко окреслену правову визначеність і спрямованість, оскільки людська діяльність безпосередньо підпорядкована забезпеченню різноманітних життєвих потреб, реалізуючи вихідне право на життя як засадниче. Свідомість і є проголошення прав людини на вираження сутнісних сил, тому є фактично правосвідомістю. Право – це прояв волі людини до життя, тому воно є законом індивідуальної волі, засобом індивідуалізації. Якщо є таке розуміння свідомості, в суспільстві поступово вста-новлюється правовий порядок; якщо немає, воно функціонує за законами зоологічного індивідуалізму, тяжіючи до асоціальних форм міжлюдської взаємодії. Зміст правосвідомості визначається такою логікою облагородження людської чуттєвості, яка в ході суспільно-історичного розвитку формується у вигляді певних категорій, які формують систему цілеспрямування в життєдіяльності людини й суспільства. Саме в такому контексті розглядається соціально-філо-софський зміст правосвідомості у працях класиків світової думки, серед яких Аристотель, Епікур, Сенека, М. Монтень, Ф. Бекон, Д. Локк, Б. Спіноза, Г. Лейбніц. Їх ідеї знайшли системний розвиток у соціально-правовій філософії І. Канта, Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха, К. Маркса, О. Конта, Г. Спенсера, П. Сорокіна, М. Вебера, К. Поп-пера, погляди яких використані в дисертації як світоглядно-мето-дологічна основа для обґрунтування вихідного положення про соціально-філософський зміст правосвідомості, яскраво виражений у сутнісних визначеннях категорій право, справедливість, міра, закон, свобода, обов’язок.

Суттєвим в останні півтора десятиліття в царині правосвідомості є доробок українських і російських філософів, серед яких С. Алексєєв, Р. Байніязов, В. Бачинін, А. Бєлобородов, Ю. Дмитрієнко, О. Певцо-ва, Д. Сочнєв, Ю. Тихонравов, К. Федоренко, М. Цимбалюк, В. Шко-да та багато інших, в яких вона розглядається як органічна складова соціальної філософії, викристалізованої у нормах права, застосо-вуючи які, суспільство набуває рис цивілізованості. Автор також використовував ідеї запорізьких філософів В. Воловика, В. Воронко-вої, В. Жадька, Л. Кривеги, В. Тарана.

Змістовно свідомість поглиблюється на автономно-пізнавальному шляху, який відкриває людині сутнісно присутні в ній категорії духу – мислення і волю. А це визначальні категорії філософії як вчення про самопізнання, як квінтесенції духовно-пізнавальної історії людства, явленій кожному поколінню як об’єктивний дух соціуму кожного народу і людства загалом. Гегель представив його як пра-вову і, водночас, соціальну філософію. Перебування свідомості в царині духовно-пошукових вимірів людської душі піднімає її на рівень свободи волі та свободи мислення, які, взаємодіючи, фор-мують змістовний простір права.

У підрозділі 1.2 – “Методологічні аспекти правосвідомості” – наголошується, що соціально-філософський вимір свідомості як пра-восвідомості потрібно здійснювати, дотримуючись наступних мето-дологічних вимог. Перша. Правосвідомість апелює до кожної людини як громадянина. Друга. Спосіб існування самосвідомості – знання. Третя. Знання з позицій правосвідомості означає знання законів, які внормовують як індивідуальне, так і суспільне життя людини в якості громадянина, оскільки “незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності”. Четверта. Методологічний статус знань якраз і проявляється в тому, що потрібно не просто щось брати до відома, щось знати, а діяти як свідомий суб’єкт відповідальної дії, інакше життя буде сприйматись як суцільне нещастя, а не щастя.

Метод – це шлях, визначений об’єктивним змістом законів. Але людина об’єктивно є суб’єктивною істотою. Тому перед нею постійно постає проблема вибору між об’єктивним законом і суб’єктивними прагненнями, які нелегко спрямувати в річище об’єктивності. Щоб не нести неприємної для себе відповідальності, не вважати себе несправедливо обділеною, вона зобов’язана робити свідомий вибір методу (шляху) свого життя. Звідси й життєва максима поведінки: людина повинна знати, що таке право, свобода, обов’язок, громадя-нин, інакше провина за невідповідні законодавству дії значною мірою лежать на ній. Якщо не з точки зору юридично-правової відпові-дальності, то з моральної безумовно. Для подолання цієї екзистенцій-ної суперечливості конче необхідно формування правосвідомості здійснювати в контексті світоглядно-методологічної визначеності соціальної філософії, яка соціалізує людину філософією історії як духовним фундаментом суспільства.

Другий розділ – “ПОНЯТІЙНО-КАТЕГОРІАЛЬНА ЄДНІСТЬ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ” – присвячений об-ґрунтуванню змістовної єдності основних понять і категорій соціаль-но-філософської та правової свідомості. Ми виходимо з того, що поняття, не засвоєні людиною як самопізнавальний творчо-пошу-ковий процес, а лише як здобуток навичок запам’ятовування, не мають категоріального статусу для неї в якості життєво значимої ідеї.

Підрозділ 2.1 – “Закон як категорія буття і поняття соціальної філософії” – аналізує феномен правосвідомості, виходячи з атрибу-тивних рис закону як об’єктивного, загального, необхідного, посут-нісного, внутрішнього, усталеного й повторюваного взаємозв’язку взаємодіючих об’єктів. За вихідне об’єктивне й водночас загальне, яке не можна обійти, оскільки воно є внутрішнім посутнісним зв’язком людських поколінь між собою та з природним середовищем, а тому є усталеним у своїй історичній послідовній повторюваності, береться звичаєве право як право традицій, як їх непорушна святість. Причому, об’єктивне не ототожнюється з об’єктним: перше діє як тенденція, як дух світобуття, його енергетика, вічна плинність і тяг-лість, а друге, маючи предметно визначене буття, може змінюватись, зникати з поля зору, отже, не може виконувати функцію постійного в своїй усталеності фундаменту суспільного буття людей. Саме звичай спрямовує і скеровує прояви індивідуальних суб’єктивностей в одне річище, є проявом об’єктивно загального для всіх напрямку пове-дінки і фактором створення людського загалу на його основі, яка набуває статусу закону.

Людина як суб’єктивна істота є органічною єдністю одиничного як окремого особливого, в якому діє об’єктивне загальне як сутнісно визначена внутрішня необхідність. Переносити особливе як спорід-нене із загальним в суспільних науках, а тим більше в суспільній практиці з однієї людини на іншу, неприпустимо. Якщо закон як загальне охороняє загал, спільноту, то право захищає індивідуальний хист людини, будучи постійно співвіднесеним до чуттєво достовір-ного індивіда як громадянина. Знання закону як категорії буття через його понятійні визначення, які дає йому соціальна філософія, формує людину як соціальну істоту, для якої істотним є те, що вона стає здатною не лише розуміти їх зміст, але й уміти коригувати ним суб’єктивно визначену від природи власну суспільну життєдіяль-ність. Як закон, розум лінійний, об’єктивний, необхідний; як право, він зважає на суб’єктивність, випадковість, непрогнозованість.

Підрозділ 2.2 – “Право як міра соціальної справедливості” – роз-глядає правосвідомість під кутом зору розуміння закону як певної міри дозволеної справедливості, виходячи з філософської максими: людина – міра всіх речей. Евристично-гуманістичний потенціал наве-дених визначень досить рельєфно проявляється на основі аналізу звичаєвого права як вихідної природно-соціальної міри справед-ливості: в ньому суспільно-соціальна сутність людини дана як об’єк-тивна реальність, як закон світобудови. Причому, як закон любові до всього, створеного природною еволюцією. Звідси, цілком можливо, прадавня філософська онтологічно-гносеологічна максима: подібне творить подібне, тому пізнає його в любові як сутнісно споріднене однорідне, як об’єктивно-загальне.

Отже, справедливість – це об’єктивне відчуття кожною людиною задоволення від гармонії, яку дає їй суспільний спосіб життя і яка (яке) зароджує й розвиває в ній благоговійні почуття вдячності за наявність у ньому розумного сенсу. Оскільки відчуття як категорія психофізіологічна об’єктивно переходить у почуття, статус яких соціально-психологічний, утверджується міра такої індивідуально-суспільної єдності: вона накладає певні зобов’язання як на кожну людину, так і на їх сукупну загально-родову спільність, стаючи мірою (нормою) правозахисною, правозобов’язувальною, традиційно-зви-чаєвою. Інакше кажучи – звичаєве право набуває статусу міри збере-ження справедливості і водночас вихідної категорії для філософської рефлексії.

Право як міра справедливості розглядається також у вимірах об’єкт-об’єктної, об’єкт-суб’єктної та суб’єкт-суб’єктної свідомості на її шляху до правосвідомості. У першому випадку йдеться про природну спорідненість первинного людського соціуму; в другому про появу духовних регулятивів суспільної поведінки людей, зумовлену наявністю віри в духовні істоти та їх істотний вплив на життєдіяльність; в третьому про започаткування певної категорії людей, для яких пізнавальний спосіб життя стає визначальним, таким, що поступово трансформує об’єктний стан людей і суспільств-ва загалом в суб’єктний, підпорядкований розумно-вольовому мис-ленню та відповідному до нього цілепокладанню.

Підрозділ 2.3 – “Свобода як суб’єктивно-чуттєва воля і розумний вибір” – розглядає правосвідомість як продовження і водночас сут-тєве поглиблення розуміння її змісту соціально-філософською дум-кою, адже свобода для неї не лише поняття логіки пізнання, але й значно більшою мірою категорія духовного життя і суспільства, і особливо кожної людини. Свобода пов’язана з індивідуальним вибо-ром людини не лише серед “необхідності-випадковості”, але й серед “дійсності-можливості”. Вона є вибір необхідності серед можливос-тей, які мають найбільше перспектив для здійснення в момент ситуації вибору, насамперед екстремального. Саме тому людина зобов’язана пізнавати не стільки необхідність як потенційно одно-порядкову із законом сутнісну категорію, скільки необхідність у сис-темному зв’язку з актуально можливими проявами дійсності, пізна-вати дійсність під кутом зору виявлення в ній можливостей, які за певних умов, головна з яких – духовно-практична цілеспрямо-ваність самопізнавального мислення, можуть стати достовірними як емпі-рична дійсність.

Вибір людини має бути не лише об’єктивно-психофізіологічний, але й суб’єктивно-раціональний в сенсі суспільно-громадському: кожна людина зобов’язана враховувати наслідки реалізації своїх прав на свободу прояву суб’єктивних бажань. Свобода, пов’язана з необ-хідністю, дає право закону; пов’язана з випадковістю, з сукупністю природних і суспільних обставин життя людини, дає право на певне відхилення від прямолінійно спрямованого закону, на випадковість як “випадіння” з нього в заздалегідь визначених розумом межах, які не принижують аналогічну свободу інших. Звідси обґрунтування прин-ципу верховенства права розглядається як об’єктивний прояв орга-нічно властивої людині свободи волі, але облагородженої аналітико-синтетичним соціально-філософським мисленням. Правосвідомість якраз і ґрунтується на розумно-пізнавальній волі як суб’єкті відпо-відної їй дії. Можна припустити, що ступінь громадянської зрілості людини виявляється в тому, настільки часто вона звертається до судових органів для захисту своїх прав, а ступінь сформованості сус-пільства як громадянського виявляється мірою розвиненості судової системи. Саме тут людина – громадянин може захищати свої “права-свободи” на вибір способу життя в координатах внормованої свободи волі. А внормування мовою філософії означає уміння давати визна-чення, що передбачає розвинену здатність до мислення і наявність почуття справедливості, душевної небайдужості.

Підрозділ 2.4 – “Обов’язок як правовий засіб соціалізації індиві-дів” – присвячений проблемі діалектичного поєднання філо-софсько-правових понять в категорію духовно-практичної життє-діяльності людини-громадянина, якою є обов’язок. Ставши на шлях самопізнан-ня як шлях власне філософський, поєднавши в собі всі свої душевні схильності й порухи, людина помічає, що вона об’єктивно спорід-нюється не лише з іншими людьми: обов’язок як соціально-духовне почуття починає діяти й по відношенню до природного довкілля, особливо стосовно рослинного й тваринного світу.

Поняття обов’язку передбачає певний примус. Людина може діяти в межах свободи своїх бажань, але здатна також і протидіяти їм, виходячи з міркувань власної моральної свободи, на яку вона має право як носій правосвідомості. Тобто, обов’язок для людини – це спосіб самопримусу, який не обмежує її свободи. Але тільки само-подолання робить людину доброчесною соціальною істотою, спро-можною жити в мирі і злагоді з іншими людьми. Обов’язок є формою правової волі, наслідком здійснення якої є культурне, тобто оброб-лене в першу чергу соціально-філософським рівнем мислення, циві-лізоване суспільне життя людей, тісно пов’язаних між собою якраз духовними чинниками. Усвідомлений завдяки зусиллям вольового самопізнавального мислення, понятійний апарат якого завжди зміс-товно загальний, соціальний, обов’язок формує людину в статусі громадянина, яка конституює себе як суспільно-політичну істоту без того, щоб до цього її зобов’язували конституційні правові норми.

Третій розділ – “СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ У ПРАВОЗАСТОСУ-ВАННЯ” – розглядає шляхи подолання розриву між правосвідомістю як змістовною складовою соціально-філософського знання та його духовно-практичним втіленням, без чого неможлива побудова грома-дянського суспільства.

Підрозділ 3.1 – “Філософсько-правова культура” – конкретизує їх, виходячи з можливостей соціальної філософії, оскільки саме вона концентрує й акумулює в собі пізнавальний досвід людства, долу-чення до якого засобами апперцепції надає знанням мотиваційно спрямованого методологічно-світоглядного духовно-практичного ста-тусу, звільняючи людину від індивідуалістично-егоцентричного свавілля вдачі. Понятійно-категоріально оформлене засобами со-ціально-філософського мислення знання здатне надати свавільній мотивації поведінки правової спрямованості без бажання обійти закон.

Зазначений рівень свідомості досягається на шляху усвідомлення наступних положень. 1. Суспільна свідомість автоматично не визна-чає індивідуальну, оскільки сама є інтегральною сумою думок найвидатніших мислителів. Отже, всіма можливими засобами потріб-но формувати свідомість як правову самосвідомість, відповідальну за свої вчинки. 2. Філософією як системою пізнавального мислення, здійснюваного в суб’єкт-суб’єктній єдності, має бути просякнута насамперед науково-пізнавальна й науково-дослідна робота. Це буде максимально сприяти формуванню правосвідомого прошарку сус-пільства в якості суб’єктів власної розумно-вольової дії та відпові-дальної волі. 3. Соціальні зв’язки між людьми в суспільстві встанов-люються не стільки від їх сумісно-просторового способу життя, скільки від соціально насиченого змісту понять і категорій пізнання. Саме такий підхід формує людину як соціально-духовну істоту, при цьому істотно впливаючи на суто психофізіологічні, часто афективні, мотиви її поведінки. Звична ж інформованість про здобутки наукових та гуманітарних знань не стає здобутком методологічного знання як суб’єктного.

У підрозділі 3.2 – “Філософія як самопізнання правових домінант суспільної поведінки людини” – стверджується, що методологія мис-лення, засвоєна в його філософському значенні, надає кожній людині реальну можливість вирішувати власні проблеми й задовольняти потреби тим, що, по-перше, розкриває реальний масштаб пізна-вально-пошукових і духовно-практичних можливостей; по-друге, спрямовує суб’єктивні прагнення в напрямку досягнення об’єктів життєзабезпечення; по-третє, облагороджує буденну свідомість на-вичками вироблення певних ідеальних цілей та власне цілеспрямо-ваною діяльністю; по-четверте, розвиває різноманітні здібності й таланти, тому що навіть фізіологічне тяжіння до об’єктів потреб набуває духовно-естетичного статусу, завдяки чому гармонія і краса природи формує адекватний їй спосіб поведінки.

Людські чесноти потрібно виховувати, адже вони сховані в кожній людині як мікрокосмі. Будь-які тілесні поривання є водночас душевно-духовними пориваннями не лише до світу об’єктів бажань, але й до їх світла, розпростореного поміж усіма об’єктами. Розуміння цього дається пізнанням: розум не тільки й не стільки знання про щось об’єктно різноманітне, скільки загальносвітова субстанція, загальне як єдине, як основа, з якої все випливає як із першоджерела, з якої все народжується. Бути розумним не означає багато знати; слід бути цілісним, єдиним і з’єднаним у всіх своїх життєвих проявах, бути підлеглим собі самому як єдиному суб’єктові правосвідомого в такому разі способу життя, – тоді суспільство набуває соціально-духовного виміру. Поняття й категорії філософії є не лише сходин-ками пізнання світоустрою, але й душевного устрою людини, яка стала на шлях соціалізації засобами самопізнання. Своїм змістом вони спонукають людину до відповідного йому способу життє-діяльності, тому є також категоріями правосвідомості. Адже право – це система норм поведінки. Якщо існують норми, але їх ніхто не застосовує, то це не означає, що вони недієві. Навпаки, це означає, що людина, читаючи норму, знаючи її як надбання пам’яті, духовно не споріднюється з її змістом, із тим напрямком цілепокладальної діяль-ності, який вона містить у собі. Завдання суспільствознавства, оче-видно, в тому, щоб дати людині методологію правосуб’єктної пове-дінки, яка єднає її із духовним соціумом попередніх поколінь, із сучасниками без будь-яких антагонізмів.

ВИСНОВКИ

Дослідження проблеми соціально-філософського змісту правові-домості дозволяє зробити декілька узагальнень.

1. Кожна людина є ніщо інше, як індивідуалізована правові-домість, як щось унікальне й неповторне, таке, що визнає право-мірним і справедливим відповідні своїй індивідуальній сутності визначення, оскільки для неї вони є значимими і значущими, санк-ціонованими як її незаперечні права. Адже правосвідомість асо-ціюється кожним індивідом із бажанням утвердити хоча б те, що відомо особисто їй, а не те, що стало відомо від когось чи отримано у вигляді знань хоча й власними зусиллями, але вже не оригінальних за змістом, а загальних, суто об’єктивних.

2. Свідомість загалом являє собою сукупну духовно-пізнавальну історію людства, яка в кожний емпірично достовірний момент існує як сукупна історична пам’ять про людей, але яка, відходячи в минуле, зберігається в пам’яті кожної особи як її життєвий досвід. Тому соціальна філософія збігається з філософією історії, а в гуманіс-тичному вимірі проявляє себе як форма індивідуально визначеної правосвідомості, властивої в першу чергу видатним мислителям. Їх духовна спадщина і є тим світлом знань, яким потрібно оволодівати, якщо бажати долучитись до правосвідомості як засобу регуляції міжлюдських відносин.

3. Методологією дослідження соціальною філософією як філо-софією історії феномена правосвідомості має бути пізнавальний рух від єдиного як загального до його найрізноманітніших мисленнєво-понятійних втілень. На зворотному шляху – від знання сукупної кіль-кості різноманітних правових норм – можна і не дійти до їх цілісного об’єктивного оформлення. Це шлях багато в чому хибний, оскільки окреме визначення, по-перше, є абстрактним, відчуженим від загаль-ного; по-друге, є майже нульовим за духовним потенціалом: він належить єдиносущому як загальному; по-третє, не розкриває зна-чення, яке воно має як для пізнання, так і відносно життєвих потреб окремої особи; по-четверте, емпіричні поняття, підпорядковані предметно-речовим образам взаємовідносин між людьми у певному обмеженому соціумі, об’єктивно не мають статусу всезагальності.

4. Світоглядно-методологічними визначеннями основних філо-софсько-правових категорій можуть бути наступні: право – прояв волі людини до життя у найрізноманітніших, але субстанційно голов-них і визначальних аспектах, властивих, з одного боку, її душевному складу, з іншого – формі суспільства, яке є умовою її розвитку і яку вона ж і створює; свобода – цілеспрямований вибір людиною з-поміж різних правових воль, які складають її консолідовану соціально-духовну душевну сутність; обов’язок – правова воля, наслідком прояву якої є культурне, цивілізоване суспільне життя людей, тісно пов’язаних поміж собою насамперед духовними чинниками; це водночас правова форма політичної моральності людини; громадя-нин – розумно-вольова істота в якості духовної громади, потужність якої сягає всесвітнього й універсального значення, в першу чергу визначеного нормами й законами країни проживання.

Узагальнююче визначення можна дати таке: право – це обов’язок людини, виконання якого забезпечує їй свободу в статусі громадя-нина.

5. Адекватному розумінню сутності закону сприяє аналіз і від-повідне розуміння відмінностей між об’єктом як окремим, одинич-ним предметом або явищем, і об’єктивним як загальним і єдиним для всього сущого. Об’єктивне – це закономірне, яке не слід плутати з існуванням об’єктів природи поза свідомістю людини. Для чуттєвої свідомості головне полягає в достовірності буття просторово-часових предметів; для пізнавальної свідомості головне полягає в тому, що існують закони, яким підпорядковується предметно-речовий світ об’єктів. Якщо останні поза свідомими зусиллями волі впадають “в очі”, сприймаються органами відчуття, то об’єктивне, закон потрібно пізнати зусиллями суб’єктної, методологічно оформленої волі.

6. Об’єктивно філософія є правовою філософією; в ній право – вияв волі людини до самореалізації у вигляді свободи, яку дає їй простір пізнавально-пошукового мислення, об’єктом якого є універ-сальні прояви життєво необхідних устремлінь. Мислення – це розум-на воля, або ж воля самого розуму, його об’єктивний дух. У ньому суб’єктивізм самого мислителя наближається до нуля: ніщо зовнішнє не попадає в поле його свідомості і вона повністю підпорядковується внутрішній сутності мислення, якою є логіка необхідності, та ана-лізові текстів, в яких воно упредметнюється.

7. Суспільна ситуація, характерна для перехідного українського суспільства, вимагає того, щоб на заміну патерналістській свідомості мас прийшла правосвідомість, облагороджена соціально-філософсь-ким знанням. Цього вимагає громадянський стан суспільства, в якому кожна людина є суб’єктом усіх процесів, що відбуваються в ньому, найперше політичних та економічних. У зв’язку з цим вона зобов’я-зана щоденно й повсякчасно здійснювати трансформацію знань у суспільно-громадську практику. Всі повинні знати, що поступу в утвердженні громадянського суспільства й правової держави не буде без того, щоб свідомість із суспільної, матеріалізованої в наукових текстах і вченнях, стала індивідуально визначеною, суб’єктно спря-мованою та відповідальною.

Україна має пройти шлях Відродження, Гуманізму, Реформації й Просвітництва, інакше для неї закриті перспективи входження до загальноєвропейського цивілізаційного простору.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

Статті у фахових виданнях

1. Войтов В.В. Закон як категорія правосвідомості і поняття соціаль-ної філософії // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. – Запоріжжя: Просвіта. – Випуск №17. – 2006. – С. .

2. Войтов В.В. Соціально-філософська сутність свідомості й право-свідомості // Збірник наукових праць Гуманітарний вісник Запо-різької державної інженерної академії. – Запоріжжя: ЗДІА. – Випуск №27. – 2006. – С. .

3. Войтов В.В. Фактори стримування правових домінант соціальної поведінки людини // Культурологічний вісник: Науково-теоретич-ний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. – Запоріжжя: Просвіта. – Випуск №18. – 2007. – С. .

4. Войтов В.В. Право як міра справедливості // Нова парадигма: Аль-манах наукових праць. – Київ. – Випуск №61. – 2007. – С. .

Публікації в інших виданнях

5. Войтов В.В. Етико-правовий вимір філософії Г.С. Сковороди // Морально-естетичні ідеї Г.С. Сковороди і сучасний світ. Збірник матеріалів Всеукраїнського симпозіуму 19-20 травня 2006 року. – Суми: СумДУ, 2006. – С. .

6. Войтов В.В. Правосвідомість у контексті соціально-філософського знання // Вісник Запорізького національного університету: Збірник наукових статей. Юридичні науки. – Запоріжжя: Запорізький на-ціональний університет, 2006. – С. .

7. Войтов В.В. Методологічний статус категорії правосвідомості // ХХІ століття: Альтернатива моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія. Матеріали п’ятої міжнародної науково-теоретичної конференції. 26-27 травня 2006 р. м. Київ // Книга І. Філософські аспекти альтернативних моделей розвитку суспільства. – К.: Фенікс, 2006. – С. .

АНОТАЦІЯ

Войтов В.В. Соціально-філософський зміст правосвідомості. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філо-софсь-ких наук зі спеціальності 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. – Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2007.

Дисертація являє собою наукове дослідження проблеми орга-нічної змістовної єдності соціальної філософії та правосвідомості. Її актуальність зумовлена тим, що виокремлення останньої з курсу філософії небезпечне, оскільки сутність правосвідомості може бути зведена до її формування на основі емпіризму з його схильністю до суб’єктивізму й суб’єктивного ідеалізму.

В дисертації обґрунтовано методологічно-світоглядний статус понять і категорій соціальної філософії, які в такому вигляді транс-формуються в правосуб’єктний спосіб суспільної життєдіяльності кожної людини, яка свідомо обирає для себе шлях самопізнання. Визначальні категорії філософії розглядаються в їх правовому вимірі. Підкреслюється важливість підпорядкованості культури людини світоглядним домінантам соціально-філософського знання.

Ключові слова: правосвідомість, соціально-філософський зміст, закон, право, свобода, обов’язок, громадянин, справедливість.

АННОТАЦИЯ

Войтов В.В. Социально-философское содержание правосозна-ния. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философс-ких наук по специальности 09.00.03 – социальная философия и фило-софия истории. – Запорожский национальный университет, Запо-рожье, 2007.

Диссертация представляет собой научное исследование проблемы органичного содержательного единства социальной философии и правосознания. Актуальность диссертационного исследования обус-ловлена прежде всего тем, что вычленение правосознания из курса философии опасно тем, что сущность правосознания может быть сведена к ее формированию на основе эмпиризма с его склонностью к субъективизму и субъективному идеализму, что ярко подтверждается как историей человечества, так и реалиями современной украинской действительности.

Главное внимание в диссертации уделяется обоснованию методо-логическо-мировозренческого статуса понятий и категорий социаль-ной философии, которые в свою очередь в таком виде трансфор-мируются в правосубъектный способ общественной жизнедеятель-ности каждого человека, сознательно выбирающего для себя путь самопознания, тождественный философскому миропониманию. В связи с этим в диссертационном исследовании обосновывается содер-жательное единство основных понятий и категорий социально-фило-софского и правового сознания: закон как проявление объективного, всеобщего, необходимого как категория бытия и понятие социальной философии, право как мера социальной справедливости, свобода как категория cубъективно-чувственной воли человека и разумный выбор, и одновременно достойный человека общественный строй, обязанность как направление взаимной духовно-практической социа-лизации индивидов в нем. Раскрываются основные направления трансформации правосознания в область правоприменения путем преодоления разрыва между правосознанием как содержательной составляющей социально-философского знания и его духовно-прак-тическим воплощением, без чего невозможно построение гражданс-кого общества. Подчеркивается важность и необходимость подчинен-ности системы высшего образования мировоззренческим и методо-логическим доминантам социально-философских знаний, повышение философско-правовой культуры и осознание философии как самопоз-нания правовых доминант общественного поведения человека. Диссертант приходит к выводу, что каждый человек представляет собой конституированное правосознание, будучи уникальным и не-повторимым в своих особенностях, он определяет правомерными и справедливыми соответствующие своей индивидуальной сущности определения как значимые, внутренне санкционированные права.

Ключевые слова: правосознание, социально-философское содер-жание, закон, право, свобода, обязанность, гражданин, справед-ливость.

SUMMARY

Voytov V.V. The social-philosophical contents of sense of justice. –Manuscript.

Dissertation for a degree of the Candidate of Philosophic Science on speciality 09.00.03 – social philosophy and philosophy of a history. – Zaporizhzhya National University, Zaporszhzhya, 2007.

The dissertation represents social-philosophical research of a problem of organic substantial unity of social philosophy and sense of justice.

The category sense of justice cannot be isolated from a rate of philosophy. The main attention is given to a substantiation methodological status of concepts and categories of social philosophy, which are transin a way of law public activity of each person meaningly choosing for a way of self-knowledge, identical to philosophical outlook.

The categories of philosophy in their legal measurement have been analyzed. Importance and necessity of subordination of system of higher education to methodological outlook dominants of social-philosophical knowledge has been emphasized.

Key words: sense of justice, social-philosophical maintenance, law, rights, freedom, duty, citizen, validity.

Відповідальний за випуск Кудінов І.О.

Підписано до друку 03.05.07. Формат 60х90/16. Папір офсетний.

Друк різографічний. Умовн. друк. арк. 1.00. Тираж 100 прим. Зам. № 03/05.

КСК-Альянс,ТОВ

пр. Леніна, 91/77, м. Запоріжжя