МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦИОНАЛЬНЫЙ УНИВЕРСИТЕТ

ЯРЕМЕНКО Ірина Анатоліївна

УДК 141.7(430)

КОМУНІКАТИВНЕ ВЧЕННЯ ЮРГЕНА ХАБЕРМАСА В ПРОБЛЕМНОМУ ПОЛІ НЕЗАВЕРШЕНОСТІ МОДЕРНУ

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Дніпропетровськ - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Національного гірничого університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник:

доктор філософських наук, доцент,

Шабанова Юлія Олександрівна,

Національний гірничий університет, завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор, Култаєва Марія Дмитрівна, Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди, завідувач кафедри філософії;

кандидат філософських наук, доцент, Палагута Вадим Іванович, Національна металургійна академія України, завідувач кафедри інженерної педагогіки

Захист відбудеться “12” жовтня 2007р. о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 при Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49005, м.Дніпропетровськ, пл.Т.Г.Шевченка,1, Палац студентів ДНУ, к.30.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м.Дніпропетровськ,

вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий 05 вересня 2007р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор філософських наук, професор В.Б.Окороков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Світоглядна настанова сучасного суспільства, що характеризується ціннісним та концептуальним плюралізмом, має потребу у філософському обґрунтуванні сенсів існування людини. Цей процес нерозривно пов'язаний з визначенням статусу самої філософії, яка від абстрактно-теоретичного існування усе більше тяжіє до практики її соціального здійснення. Практична затребуваність філософії в сучасному світі пояснюється розривом між створеними раніше духовними цінностями й соціальною реальністю, що характеризується прикладним прагматизмом і кон'юнктурою матеріально обумовленої дійсності. Філософія XXI століття актуалізує пошук і формування світоглядних орієнтирів, що поєднують багатовекторність соціокультурного простору, створюючи теорії й учення, що дозволяють здійснити не тільки філософський, але й соціальний діалог. У цьому зв'язку комунікативне вчення німецького мислителя Юргена Хабермаса виступає однією з продуктивних і перспективних теорій, здатних об'єднати поліконцептуальність як філософсько-теоретичного, так і соціально-практичного простору.

Актуалізація проблеми комунікативних взаємодій соціуму викликана складними процесами сучасного суспільства, яке характеризує соціальна напруженість, глобалізація техногенного простору, що породжує вищий ступінь відчуженості життєвих світів, масова інформатизація, яка руйнує індивідуальну неповторність окремої людини. Пошук нових шляхів самоздійснення через щире розуміння, повноту світовідчування й повноправний діалог усіх учасників соціальних процесів є актуальним і необхідним для формування теоретичних і практичних модусів світогляду як сучасного, так і майбутнього суспільства.

Відштовхуючись від соціальної природи людини, вчення Хабермаса спрямоване на рішення багатьох моральних, психологічних, лінгвістичних проблем сучасного соціокультурного здійснення істинної сутності людини шляхом визначення багатоаспектної природи комунікації, що відповідає сучасному рівню розвитку європейської цивілізації.

Звернення до вивчення комунікативної теорії німецького мислителя в ракурсі проблеми незавершеності модерну пояснюється сучасними тенденціями постнекласичного самовизначення статусу філософії на фоні плюральності й поліконцептуальності філософського знання. У зв'язку із цим самовизначення статусу сучасної філософії в контексті традицій дискурсу філософських ідей і концепцій, що визначають класичні й некласичні риси філософствування, дозволяє теоретично сформулювати основні тенденції світоглядного ландшафту майбутнього у вигляді об'єднуючого фактора для складного й різноспрямованого європейського й світового співтовариства. Ця тенденція до об'єднання на ґрунті конвенціональної визначеності простежується в сучасному світі у вигляді тяжіння до формування загальної стратегії безконфліктного й продуктивного співіснування. Прикладом можуть служити філософські концепції діяльності таких організацій, як Римський клуб або Міжнародне футурологічне товариство. Дослідження комунікативного вчення Юргена Хабермаса на предмет виявлення практично цінних принципів розвитку філософії сучасності за допомогою аналізу експлікації в його вченні модерних і постмодерних філософських аспектів дозволяє не тільки розв’язати суто теоретичні питання статусу й буття філософії, але й визначити основні конструкти духовної практики сучасної культури.

Необхідність дослідження вчення Хабермаса підтверджується недостатністю в українському контексті рефлексивно-аналітичної літератури, присвяченої його творчості й адаптації його до українського менталітету з огляду на розширення євроінтеграційних тенденцій сучасної української держави.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертаційна робота на тему “Комунікативне вчення Юргена Хабермаса в проблемному полі незавершеності модерну” виконувалася в рамках держбюджетного наукового дослідження кафедри філософії Національного гірничого університету “Людина в розмаїтті форм культурної життєдіяльності” (реєстраційний номер № 0104V009285).

Мета й завдання дослідження

Метою дисертаційної роботи є дослідження характерних рис комунікативного вчення Юргена Хабермаса, що дозволяють визначити концептуальну сутність сучасного етапу філософії в контексті проблеми незавершеності модерну. Для досягнення поставленої мети необхідне розв’язання таких завдань:

- дослідження полемічного контексту між етичними вченнями І.Канта й Г.Гегеля як ідейними джерелами теорії дискурсу Ю.Хабермаса з метою визначення головних принципів модерну, що лежать в основі вчення Ю.Хабермаса;

- аналіз недостатньо дослідженних у вітчизняному філософському контексті теоретичних джерел комунікативної теорії Ю.Хабермаса, а саме вчень Л.Кольберга, Дж.Остіна й Дж.Сьорля як одних з основних компонентів проекту завершення модерну Ю.Хабермаса;

- виявлення впливу теорії раціональності М.Вебера на формування поняття комунікативної раціональності Ю.Хабермаса як актуалізації критичного дискурсу модерну;

- аналіз і узагальнення основних рис етики дискурсу Ю.Хабермаса, що розвиває й трансформує ключові принципи етичних теорій модерну;

- системний аналіз теорії комунікативної раціональності Ю.Хабермаса як актуалізації критичного дискурсу модерну;

- дослідження змісту багатоаспектного характеру комунікативного вчення Ю.Хабермаса в контексті проблеми незавершеності модерну;

- на основі рішення комплексу перелічених завдань систематизування основних рис комунікативного вчення Ю.Хабермаса, що визначають шляхи розв’язання проблеми незавершеності модерну в постнекласичний період.

Об'єктом дослідження є комунікативне вчення Юргена Хабермаса.

Предметом дослідження виступає специфіка трансформації модерну в теорії комунікативної дії Юргена Хабермаса.

Методи дослідження

Оскільки дисертаційна робота містить у собі представлені як історико-філософські, так і предметно-концептуальні підходи як взаємодоповнюючі методи, були використані методи логічного, компаративістського, історичного й системного аналізу. Експлікація впливу на формування трансдисциплінарної природи комунікативного вчення Юргена Хабермаса й визначення його місця у світоглядному просторі сучасності проводилася шляхом компаративістського аналізу робіт сучасних зарубіжних філософів. Методи логічної аргументації й узагальнення дозволили зробити об'єктивні висновки щодо комунікативного вчення Хабермаса в контексті проблеми незавершеності модерну. Аналіз творчості Юргена Хабермаса проводився на основі принципів історизму, системності, цілісності, об'єктивності.

Предмет дисертаційного дослідження зумовив визначальне значення герменевтичного аналізу текстів Юргена Хабермаса, що акцентується на інтерпретативному підході до проблем модерну й постмодерну. Історико-філософський метод аналізу застосовувався в роботі з метою встановлення місця й значення комунікативного вчення Ю.Хабермаса, яке досліджується в історичному розвитку філософського дискурсу на сучасному етапі. Ця мета здійснюється за допомогою використання ряду методологічних принципів і прийомів історико-філософського аналізу.

Методологічну спрямованість дослідження визначають трактування понять “модерн”, “постмодерн”, “дискурс”, “комунікативність” у роботах як вітчизняних учених, таких, як П.П.Гайденко., П.І. Гнатенко, А.М. Єрмоленко, Г.А. Заїченко, С.В. Куцепал, В.С. Лук’янець, В.Б.Окороков, В.Л. Петрушенко, М.В. Попович, В.І. Пронякін, О.М. Соболь, В.Г. Табачковський, О.С. Токовенко, О.І. Хома, В.І. Ярошовець, так і зарубіжних, таких, як Д. Александер, К.-О. Апель, Й.Арнасон, М. Бартельс, Й. Бергер, М. Вебер, Г. Дукс, Г. Джоас, М. Зиль, Л. Кольберг, Г.Крюгер, Т. Мак Карті, Дж. Остін., Дж. Сьорль, Ч. Тейлор, Ю. Хабермас, А. Хоннет, Д. Хорстер, Г.Шнедельбах, що ідентифікують модерн як епоху, яка починається з Французької революції й Просвітництва та розвиває такі основні принципи, як суб'єктивність, раціональність, активність суб'єкта в пізнанні світу як основну рису модерного світогляду, самототожність суб'єкта. Постмодерн трактується як сучасний етап у розвитку філософії, що характеризується поліконцептуальністю й плюралізмом філософських напрямків, серед яких головними є комунікативна філософія як проект трансформації основних принципів модерну, і постмодернізм, що характеризується запереченням розуму й раціональності, відмовою від модерної ідентичності суб'єкта, що мислить ідею єдності й загальності та, як наслідок, відмовою від принципу суб'єктивності. Методологічною основою дисертаційного дослідження є також трактування поняття “модерн” Хабермасом, який узагальнює ним певні характерні явища європейського модерну, такі, як капіталістичну економічну систему, бюрократичну державу та принцип суб'єктивності. З поняттям модерну Ю.Хабермас пов'язує також нормативні поняття, ідеї та ідеали Просвітництва, які він позначає як “проект модерну”.

Наукова новизна отриманих результатів

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у виявленні специфіки трансдисциплінарної природи комунікативного вчення Ю.Хабермаса в контексті проблеми незавершеності модерну. Визначальні положення наукової новизни представленої роботи:

- досліджено полемічний контекст між етичними теоріями І.Канта й Г.Гегеля як фактора утворення основних понять етичного контексту комунікативної теорії у вигляді універсалізму, когнітивізму, формалізму, що дозволяє зробити висновок про розвиток і трансформацію ключових принципів етичних теорій модерну в комунікативному вченні Ю.Хабермаса;

- доведено, що одними з основних джерел проекту завершення модерну Ю.Хабермаса є недостатньо досліджені у вітчизняній історії філософії теорії постнекласичних філософів, такі, як теорія ступінчатого розвитку здатності морального судження Л.Кольберга, що утворить основу теорії інтеракцій Ю.Хабермаса, і теорії мовних актів Дж.Остіна й Дж.Сьорля, що лежать в основі хабермасівської концепції мовних актів. Розширено уявлення про вплив соціологічних досліджень М.Вебера, його поняття раціональності й класифікації дій на формування поняття комунікативної раціональності як форми трансформації модерну у вченні Ю.Хабермаса;

- сформульовано головні риси етики дискурсу Ю.Хабермаса як синтез традиційної етики модерну (етика справедливості Канта) і етики античності (етика блага Аристотеля), у якому принципи універсалізму й когнітивізму доповнюються принципами справедливості й солідарності. У зв'язку з цим етика дискурсу Хабермаса визначається як формалістська, деонтологічна й телеологічна, у якій дискурс виступає як вищий рівень психологічного розвитку людини, здійснюючи трансформацію соціально-когнітивних здатностей у фундаментальні категорії моралі;

- сформульовано головні принципи комунікативної раціональності Ю.Хабермаса, яка визначається як нормативне, плюральне, не інтегральне й у той же час не сепаративне поняття, що дозволяє стверджувати продовження нормативного змісту модерну в постнекласичний період;

- виявлено трансдисциплінарну природу комунікативного вчення Ю.Хабермаса, яка синтезує філософську дискусію із сучасними рисами реконструктивних наук, таких, як психологія, лінгвістика, соціологія;

- установлено, що комунікативне вчення Хабермаса визначає практичне значення філософії в її соціальній реалізації як явища нестатичного, явища, що актуалізується у вигляді постійного становлення й самоздійснення модерну. Доведено, що трансформовані у вченні Хабермаса принципи модерну в умовах суспільства, що глобалізується, із ускладненими як міжособистісними, так і міжнаціональними відносинами, сприяють формуванню концептів, спрямованих не на конституювання нових соціальних процесів, а на виявлення соціокультурного потенціалу суспільства.

Практичне значення отриманих результатів

Евристичність ідей комунікативного вчення Ю.Хабармаса сприяє встановленню норм суспільної діалогічності на міжособистісному рівні, що дозволяє розв'язати складні питання розуміння й спілкування. Перегляд принципів модерну у вченні Хабермаса відкриває продуктивні можливості як у розвитку процесів міжкультурної консолідації, так і в просторі сучасного філософського дискурсу, що є особливо важливим для формування національної ідентичності української державності в контексті сучасних євроінтеграційних процесів в Україні.

Результати дослідження комунікативного вчення Ю.Хабермаса в контексті проблеми незавершеності модерну в постнекласичний період являють собою ідейний фундамент для формування концептуальних засад сучасної філософії, що дозволить розширити історико-філософський простір концептами продовження модерну, які виступають альтернативою постмодерністським поглядам.

Представлені в дисертації оригінальні роботи Дж.Остіна, Дж.Сьорля й Л.Кольберга сприяють введенню в українське дослідницьке поле невідомих раніше творів зарубіжних мислителів XX століття, що значно розширює уявлення вітчизняної історії філософії щодо західноєвропейського рефлексивного простору. Змістовний і фактологічний матеріал дисертації може бути використаний при читанні лекцій з історії філософії, етики, а також спецкурсів з сучасної філософії.

Особистий внесок дисертанта

Дисертація носить самостійний характер, положення й висновки якої належать авторові дослідження. Роботи, опубліковані дисертантом за темою дослідження, є самостійними.

Апробація результатів дисертації

Головні положення дисертації пройшли апробацію на Міжнародній науково-теоретичній конференції “Філософія І.Канта й сучасність” (Дніпропетровськ, 2004), Міжнародній науково-теоретичній конференції “Ідентичність у сучасному соціумі” (Донецьк, 2006), Міжнародній науково-практичній конференції “Громадянське суспільство й проблеми становлення особистості” (Кривій Ріг, 2006), електронній науковій конференції “Ключові аспекти наукової діяльності” (Дніпропетровськ (Україна) - Білгород (Росія), 2007), Всеукраїнській студентсько-аспірантській конференції “Філософія: нове покоління. Раціональність чи раціональності?” (Київ, 2007).

Тема дисертаційного дослідження обговорювалася на науково-теоретичних семінарах кафедри філософії Національного гірничого університету та кафедри філософії Дніпропетровського національного університету.

Публікації

Зміст дисертаційного дослідження відображено в шести публікаціях у спеціалізованих наукових виданнях з філософії, затверджених ВАК України (загальний обсяг - 3,5 авторські аркуші), а також у тезах чотирьох наукових конференцій.

Структура й обсяг дисертації

Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів (13 підрозділів), висновків, списку використаних джерел, що містить у собі 266 позицій, та чотирьох додатків. Загальний обсяг дисертації - 169 сторінок (6,75 авторських аркушів).

ГОЛОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розглядається актуальність, формулюються мета й завдання дослідження, обґрунтовується методологічна основа, наукова новизна, теоретичне і практичне значення дослідження.

У першому розділі “ Рефлексивно-методологічний контекст комунікативного вчення Ю.Хабермаса” визначається методологічна основа дослідження проблеми взаємовідносин модерну та постмодерну в сучасному філософському ландшафті та здійснюється огляд сучасних досліджень комунікативного вчення Ю.Хабермаса як українськими, так і зарубіжними філософами.

У першому підрозділі “Методологічна основа дослідження проблеми “модерн-постмодерн” у контексті сучасної поліконцептуальності” аналізується проблема взаємозв’язку модерну та постмодерну, що є однією з центральних дискусійних тем як у сучасному філософському ландшафті, так і у даному дисертаційному дослідженні. Розв’язання проблеми незавершеності модерну в постнекласичний (постмодерний) період вимагає чіткого методологічного визначення понять “модерн”, “постмодерн” і пов'язаних з ними понять “модернізм”, “модерність”, “постмодернізм”. У цьому зв'язку автор методологічно визначає ключові поняття, пов'язані з цією проблемою, що мають неоднозначне й іноді суперечливе трактування в сучасній літературі з історії філософії та соціальної філософії.

При обґрунтуванні методологічної бази дисертації автор спирається на роботи українських дослідників, що займаються проблемою “модерн-постмодерн”, таких, як М.А. Булатов, О.П.Варениця, Т.С. Воропай, П.І. Гнатенко, В.І. Гриб В, Т.К. Гуменюк , В.В. Гусаченко, А. Дондюк, В.П. Загороднюк, Г.А. Заїченко, С.В. Куцепал, В.С. Лук’янець, В.В. Лях, В.Б. Окороков, В.М.Павленко, В.С. Пазенок, Т.С. Пархоменко, Я.І. Пасько, В.Л. Петрушенко, М.В. Попович, В.І.Пронякін, О.Б. Радченко, М.Ю. Савельєва, О.М. Соболь, В.Г. Табачковський, А. Теклюк, О.С.Токовенко, В.А. Федь, О.І. Хома, Ю.О. Шабанова, В.І. Ярошовець та інших. До дослідників даної проблематики пострадянського простору можна віднести таких філософів, як І.І. Антонович, В.Я. Івбуліс, Л.П. Кіященко, В.П. Конецька, В.А. Лекторський, М.К. Мамардашвілі, М.А. Можейко, Р.І. Павліленіс, С.П. Парамонова, К.О. Свасьян, М.Є. Соболєва , Р.С. Цаголова.

На основі аналізу філософсько-критичної літератури автор дисертаційного дослідження робить висновок, що серед сучасних дослідників проблеми взаємовідносин модерну й постмодерну є певні розбіжності в трактуванні таких основних для сучасної філософії понять, як “модерн”, “постмодерн”, “модернізм”, “постмодернізм”.

Модерн і модернізм розглядаються як два абсолютно невзаємопов'язані поняття. Головними принципами філософії модерну називаються суб'єктивність і раціональність, що дозволяє авторові концептуально співвіднести її з класичною філософією. Модернізм розглядається автором як некласичний тип філософствування, який радикально дистанціюється від класичної філософії відмовою від моноонтологізму та характеризується антинормативізмом, ідеєю плюральністі й конструктивності розуму.

Постмодернізм розглядається як концепція постмодерну, що викликає у дисертанта певні заперечення, тому що філософія сучасного періоду розвитку філософії, що визначається як постмодерн, має більш широкий спектр філософських течій, ніж містить у собі загальноприйняте поняття постмодернізму. Юрген Хабермас, що характеризується деякими дослідниками як представник постмодернізму, більшою мірою є супротивником основних інтенцій даного напрямку у філософії.

Як методологічна основа даного дисертаційного дослідження використовується трактування поняття “модерн” Ю.Хабермасом, а саме як тимчасового проміжку з початку Просвітництва або Французької революції і як нормативного поняття, комплексу філософських ідей і концепцій Нового часу, що характеризується такими головними принципами, як суб'єктивність, раціональність, рефлексивність і у світлі проблеми ідентичності - самототожністю й самодостатністю суб'єкта.

Під “постмодерном” автором дисертаційного дослідження розуміється сучасний етап у розвитку філософії, що характеризується широким спектром філософських шкіл і напрямків, а під “постмодернізмом” - філософська течія, якій властиве радикальне заперечення головних принципів модерну.

Другий підрозділ “Аналіз рецептивного поля сучасних досліджень комунікативного вчення Ю.Хабермаса” присвячений огляду досліджуваної у дисертації теми в сучасній як українській, так і зарубіжній науковій літературі.

Великий дослідницький інтерес вчення Ю.Хабермаса викликає серед філософів пострадянського простору. До них належать такі вчені, як Є. Андрос., С. Барматова, О.М.Боровицька, Н.А. Бусова, П.П. Гайденко, А.В. Гайда, А.М. Єрмоленко, Р.В. Зимовець, А.Карась, О.Г. Коломієць, Н.О. Колотілова, В.М. Куплін, А.В. Назарчук, В.Б. Окороков, О.Л.Петренко, Л.І. Саввіна, С.О. Сарновська, Л.А. Ситниченко, О.М. Соболь, Н.Г. Тур, В.М.Фурс, В.М. Чугуєнко, Ю.О. Шабанова та інші. Аналіз критичної літератури, пов'язаної з вивченням комунікативного вчення Ю.Хабермаса, показав, що дослідження українських і російських учених здійснювалися переважно у чотирьох напрямках: етичні, соціальні, трансцендентально-прагматичні, раціоналістичні й, меншою мірою, лінгвістичні аспекти теорії Ю. Хабермаса, які часто виступають у взаємному сплетенні.

Дане дисертаційне дослідження спирається на критичні роботи таких західноєвропейських і американських філософів, як Д. Александер, Й. Арнасон, М. Бартельс, Й. Бергер, Х. Богнер, Г. Дукс, Г. Джоас, М. Зиль, Г. Крюгер, Т. МакКарті, Ч. Тейлор, А. Хоннет, Д. Хорстер, Г. Шнедельбах. Як показав аналіз критичних праць західних дослідників, дискусія сконцентрувалася на чотирьох головних проблемах: понятті раціональності дій, суб'єктів і життєвих форм; теорії дій Ю.Хабермаса; проблемі взаємозв'язку окремих дій, яка називається в соціології проблемою соціального порядку, і діагнозі суспільства Ю.Хабермаса, тобто його аналізі тенденцій і криз сучасності.

На основі компаративістського аналізу рефлексивно-критичного контексту дослідження комунікативного вчення Ю.Хабермаса автор робить висновки, що головними напрямками сучасного як вітчизняного, так і зарубіжного дослідження є в основному етичний і соціальний аспекти теорії Ю.Хабермаса. Але теорія комунікативної дії Ю.Хабермаса є більш складним, багатоаспектним вченням, що містить різні сфери людського знання і ґрунтується на результатах не лише філософських досліджень модерного й постмодерного періодів, але й на досягненнях інших співзвучних наукових дисциплін.

У зв'язку з цим формується мета даного дисертаційного дослідження, яка полягає в теоретичному обґрунтуванні характерних рис комунікативного вчення Юргена Хабермаса, що дозволяють визначити концептуальну сутність сучасного етапу філософії в контексті проблеми незавершеності модерну.

Другій розділ “Теоретичні джерела комунікативного вчення Ю.Хабермаса” містить як нове трактування традиційних джерел його теорії – етичних вчень І.Канта і Г.Гегеля, так і аналіз недостатньо дослідженого контексту вчення Ю.Хабермаса з метою виявлення тих рис модерної та постмодерної філософії, що лежать в основі проекту завершення модерну німецького мислителя. Аналіз теоретичних джерел комунікативного вчення Ю.Хабермаса показав, що, розробляючи проект завершення модерну, він прагне заалучити як традиційні філософські дискусії, так і дослідження сучасних йому реконструктивних наук.

Перший підрозділ “Етика дискурсу Ю.Хабермаса в полемічному контексті модерну, представленому у вченнях І.Канта і Г.Гегеля” присвячений дослідженню ролі етичних учень представників німецької класичної філософії для формування основних положень теорії етики дискурсу Ю.Хабермаса. Основою теорії етики дискурсу Ю.Хабермаса є морально-етичні теорії Канта й Гегеля, у чиїй філософії, на думку Ю.Хабермаса, відбилися найбільш істотні риси модерну, а також сформульована проблема філософії, яка полягає в необхідності її самосвідомості й самовизначення. Погоджуючись із деякими моментами критики Гегеля щодо таких принципів етичної теорії Канта, як когнітивізм, універсалізм і формалізм, Ю.Хабермас, розвиваючи й трансформуючи ці принципи, покладає їх в основу своєї теорії етики дискурсу. Однак він відкидає кантівську концепцію, засновану на принципі категоричного імперативу, тому що вона утверджує індивідуальний суб'єкт пізнання, якому протистоїть незалежний від нього об'єкт пізнання. Ю.Хабермас апелює до колективного, множинного суб'єкта, що на основі співробітництва робить основою своєї рефлексії будь-який предмет. Таким чином, автор доводить, що на місце суб'єкт - об'єктного відношення, характерного для філософії модерну, Хабермас ставить суб'єкт - суб'єктне відношення як основний принцип комунікативної філософії. Проте Ю.Хабермас не лише зберігає, але й розвиває принцип суб'єктивності як головний принцип епохи модерну, найбільш яскраво виражений у філософії Г.-В. Гегеля. На думку Ю.Хабермаса, Гегель, обмежений рамками філософії свідомості, не зміг прийти до комунікативного поняття розуму. Автором робиться висновок, що Ю.Хабермас, ґрунтуючись на понятті розуму, яке є основним поняттям німецького ідеалізму, вважає за необхідне перехід від філософії свідомості до теорії комунікативної дії.

У другому підрозділі “Дослідження ролі психологічної теорії Л.Кольберга у формуванні теорії морального розвитку Ю.Хабермаса” аналізується теорія ступеневого розвитку морального судження Л.Кольберга, яка є основою хабермасівської концепції морального розвитку суб’єктів. Дослідження Л.Кольберга Ю.Хабермас використовує як важливий аргумент своєї критики релятивізму й обґрунтування принципу універсалізму, тому що Л.Кольберг приводить розмаїття моральних суджень до єдності універсальних норм. Значення психологічної теорії ступінчатого морального розвитку Л.Кольберга полягає в тім, що в ній Ю.Хабермас бачить підтвердження принципів моральної теорії И.Канта (когнітивізму, універсалізму, формалізму), які полягають в обґрунтуванні таких критеріїв морального судження, як неупередженість, здатність до універсалізації й нормативність. Автор доводить, що, спираючись на дослідження філософа постмодерна Л.Кольберга, Ю.Хабермас, імплікує у свою теорію концепти дослідника, співзвучні головним принципам філософії модерну. Однак, ґрунтуючись на трьох рівнях розвитку морального судження Л.Кольберга, Ю.Хабермас проте підкреслює незавершеність даної класифікації й імплікує дискурс як вищий рівень морального розвитку.

Третій підрозділ “Аналіз лінгвістичних теорій Дж.Остіна і Дж.Сьорля як основи концепції мовних актів Ю.Хабермаса” присвячений дослідженню ролі представників лінгвістичної філософії у формуванні теорії комунікативної дії Ю.Хабермаса. Розробляючи теорію дискурсу, німецький філософ підкреслює першорядне значення мовних висловлювань для успішного проведення дискурсу. У контексті даної проблематики він широко застосовує лінгвістичні дослідження Дж.Остіна й Дж.Сьорля, розробників теорії мовних актів. Ю.Хабермас будує свою теорію, ґрунтуючись на остіновському розрізненні локутивних, іллокутивних та перлокутивних мовних актів, однак першорядне значення для його теорії мають іллокутивні акти, у яких ефект розуміння не є попередньо автоматичний. Автор робить висновок, що велике значення для теорії Ю.Хабермаса має також теорія інтенціональності, розроблена Дж.Сьорлем. Дослідження Дж.Сьорлем інтенцій (намірів) мовної дії лягли в основу хабермасівського поняття претензій на значимість, одного із центральних понять теорії мовних актів Ю.Хабермаса. Він підкреслює значення досліджень Дж.Сьорля, який намагається розв’язати проблему формулювання умов успішності для виконання іллокутивних актів і визначення поняття іллокутивного успіху. Розвиваючи поняття іллокутивного успіху, сформульоване Дж.Сьорлем, Ю.Хабермас імплікує поняття іллокутивної сили як основного фактора для досягнення цього успіху.

У четвертому підрозділі “Вплив теорії раціональності М.Вебера на створення теорії комунікативної раціональності Ю.Хабермаса” аналізуються соціологічні дослідження М.Вебера та розроблена ним класифікація дій, які лежать в основі теорії Ю.Хабермаса. Визнаючи важливість веберівського розрізнення дій, орієнтованих на власні інтереси й на нормативне взаєморозуміння, Ю.Хабермас доповнює його концепцію теорією дій, спрямованих на успіх і взаєморозуміння. Недолік веберівської концепції полягає, на думку Ю.Хабермаса, в тому, що свою модель раціональної угоди він грунтує не на морально-практичних нормах дискурсивного волевиявлення, а на цілераціональності дій. Як вважає Ю.Хабермас, дія в суспільстві повинна характеризуватися не ступенем цілераціональності, а ступенем морально-практичної раціональності. Автор доводить, що, ґрунтуючись на теорії М.Вебера, Ю.Хабермас доповнює її поняттям комунікативної дії, намагаючись розробити комплексне поняття раціональності, яке в його теорії з'являється як поняття комунікативної раціональності, що є головним не лише для його комунікативного вчення, але й для усього контексту сучасної філософії.

У третьому розділі дисертації “Комунікативне вчення Ю.Хабермаса в контексті проблеми незавершеності модерну в постнекласичний період” досліджуються головні компоненти його вчення, а саме теорія етики дискурсу, теорія морального розвитку, теорія мовних актів і теорія комунікативної раціональності. Розроблені Хабермасом правила проведення дискурсу мають ключове значення для досягнення консенсусу в сучасному суспільстві й подолання “відчуження життєвих світів”, тому що вони грунтуються на свободі, рівноправності й взаємоповазі учасників дискурсу.

У зв'язку з цим особливого значення набуває теорія етики Ю.Хабермаса, яка аналізується в першому підрозділі “Дослідження основних принципів етики дискурсу Ю.Хабермаса”. Звертаючись до традиційних етичних принципів модерну, таких, як універсалізм, когнітивізм, формалізм і суб'єктивізм, Хабермас доповнює їх принципами справедливості й солідарності. Автор доводить, що етика дискурсу Хабермаса виходить із інтерсуб’єктивної інтерпретації категоричного імперативу на основі внутрішнього взаємозв'язку між справедливістю й солідарністю. Кантівський принцип категоричного імперативу Хабермас доповнює принципами аргументації, спрямованої на досягнення консенсусу усіма учасниками дискурсу, і дискурсивного волевиявлення. Однією з умов досягнення консенсусу є комунікативна компетентність суб'єктів, досліджена Ю.Хабермасом, яка доповнює кантівську концепцію повноліття або зрілості суб'єкта. Автор робить висновок, що розроблені Хабермасом принципи етики дискурсу створюють передумови для розумного формування суспільства, коли всі конфлікти вирішуються в практичному дискурсі.

Намагаючись створити практично значущу етичну теорію, Хабермас пропонує розмежувати етику та мораль і ставить мораль на більш високий рівень, ніж етику, що відбувається зовсім у кантіанському дусі й на противагу Гегелю, який віддає пріоритет моральності стосовно моралі. Як і етична теорія Канта, етика дискурсу Хабермаса стверджує істинність практичних питань. Однак, на відміну від Канта, що наголошує на окремому суб'єкті, комунікативна етика спирається на концепцію взаємовідносин людини й суспільства: окремий індивідуум може створювати свою персональну ідентичність лише у комунікативному співтоваристві. Модель окремого, звільненого від усіх суспільних відносин суб'єкта є, на думку Хабермаса, ілюзією. Автор доводить, що, намагаючись перебороти монологізм кантівської етичної теорії, головним завданням етики Хабермас вважає нове формулювання етичного принципу, що полягає не в сполучуваності свободи волі кожного із свободою волі усіх, а в дотриманні інтерсуб’єктивних рамок соціального співтовариства, всередині яких окремий індивідуум стає або може стати автономним суб'єктом.

У дисертації робиться висновок, що зроблена комунікативною етикою зміна парадигми від філософії свідомості до комунікативної філософії призводить до посилення значення умов існування інтерсуб’єктивних життєвих зв'язків залежних один від одного суб'єктів. Гегель одним з перших усвідомив необхідність переходу від принципу суб'єктивності до принципу інтерсуб’єктивності, але, обмежений рамками модерну, не зміг реалізувати свій проект. На думку Хабермаса, досягнення згоди у розв’язанні моральних проблем можливе за допомогою морального принципу, головними властивостями якого є універсальність, незалежність від контексту й авторитетів. Як принципи моралі, Хабермас визначає формальний принцип справедливості й принцип солідарності, що дозволяє автору позначити етику дискурсу як формалістську й деонтологічну; однак Хабермас розширює межі деонтологічної етики в бік телеологічної етики. Дослідження розширеного поняття справедливості в етиці дискурсу призвели до подолання етикою дискурсу протиріч між формальною й матеріальною або деонтологічною і телеологічною етикою. Таким чином, автор робить висновок, що етику дискурсу можна розглядати як синтез кантівської та аристотелівської етики.

Ставлячи мораль на вищий рівень етики дискурсу, Хабермас розробляє теорію, що аналізує етапи морального розвитку людини. Розроблена ним теорія досліджується у другому підрозділі “Обґрунтування психологічних концептів вчення Ю.Хабермаса”. Аналізуючи три рівні розвитку моральної свідомості, Хабермас намагається остаточно розв’язати проблему обґрунтування етики дискурсу. У зв’язку з цим він досліджує наступні питання: послідовність та причини розвитку здатності морального судження, поняття “конструктивного навчання” як навчальний процес для досягнення вищого рівня морального розвитку. Автор доводить, що Хабермас позначає як моральну свідомість здатність використання інтерактивної компетенції для свідомого вирішення моральних конфліктів і наводить теорію ступінчатого розвитку моралі Кольберга через соціальну перспективу до рівнів інтеракцій. Хабермас розвіює поняття “конструктивного навчання”, доводячи взаємозв’язок між комунікативною дією та розвитком моральної свідомості. Автор робить висновок про те, що як важливий елемент теорії морального розвитку Хабермас вводить принцип взаємності, пов'язуючи його з розвитком моралі. Це обґрунтування логічної реконструкції ступенів морального розвитку ґрунтується на структурі орієнтованої на взаєморозуміння дії. Так автор доводить, що важливим досягненням Хабермаса в розробці теорії морального розвитку є те, що, спираючись на теоретичну реконструкцію еволюційно-психологічного дослідження конвенційного й постконвенційного рівнів морального розвитку як інтерактивних рівнів еволюції моральної свідомості, він імплікує дискурс як третій, найвищий рівень інтеракцій.

У третьому підрозділі “Аналіз концепції мовних актів Ю.Хабермаса як основи його теорії дискурсу” доводиться значення лінгвістичної концепції Ю.Хабермаса для його комунікативного вчення. Вводячи дискурс як вищу форму інтеракції, Хабермас прагне розробити відповідну теорію мовних актів, тому що дискурс будується винятково на мовних вираженнях. Важливою умовою досягнення консенсусу в дискурсі є, на думку Хабермаса, наявність у комунікантів мовної спроможності. В результаті проведеного аналізу трьох рівнів розвитку мовної спроможності, описаних Хабермасом, автор робить висновок, що теорія мовних актів Хабермаса тісно пов'язана з його теорією морального розвитку, що перебуває теж на трьох рівнях.

Автор доводить, що, грунтуючись на теорії мовних актів Дж.Остіна й Дж.Сьорля, першорядне значення Хабермас надає іллокутивним актам, тому що вони розглядаються з точки зору розуміння не лише значення висловлення, але й закладених у мовних актах претензії на значимість: нормативну правильність, об'єктивну істинність і вірогідність висловлення. Важливим внеском Хабермаса в розвиток теорії мовних дій автор вважає так само те, що він співвідносить претензії на значимість не тільки з певними типами дій, але й з життєвими світами: соціальним, об'єктивним і суб'єктивним. У цьому Хабермас близький до позиції Канта, що ділив пізнання світу на 3 сфери, які досліджуються за відповідними правилами й знаходять відображення у трьох його критиках: критиці теоретичного розуму, критиці практичного розуму й критиці здатності судження. Своєю теорією мовних актів Хабермас підтверджує тезу про те, що розум є головною умовою існування суб'єктів, здатних говорити й діяти. У зв’язку з цим автор приходить до висновку, що Хабермас, використовуючи у своїй теорії досягнення дослідників XX століття, таких, як представники Франкфуртської школи й марксизму, Кольберга, Остіна, Сьорля, Апеля, Вебера й інших, залишається на ключових позиціях модерну, виражених у вченнях Канта й Гегеля.

У четвертому підрозділі “Соціальне значення теорії комунікативної раціональності Ю.Хабермаса” аналізується теорія комунікативної раціональності Ю.Хабермаса, яка показує процеси суспільного життя у всьому розмаїтті соціальних та культурних процесів. Автор доводить, що Хабермас вважає необхідною зміну парадигми від філософії свідомості до комунікативної філософії й, відповідно, від когнітивно-інструментальної до комунікативної раціональності, для якої визначальною є не ставлення окремого суб'єкта до об'єктивного світу, а інтерсуб’єктивне взаємовідношення суб'єктів, що прагнуть до взаєморозуміння. Замість суб’єктцентрованого розуму, обмеженого рамками цілераціональності, Хабермас вводить поняття “децентрованого комунікативного розуму”, що сприяє створенню раціональної форми суспільного життя. Аналізуючи поняття комунікативного розуму, що визначається способом аргументації претензій на значимість, Хабермас розрізняє три типи аргументації: теоретичний, практичний та естетичний дискурси.

У зв’язку з цим автор робить висновок, що комунікативна раціональність є для Хабермаса однією з умов завершення проекту “модерн” або, як говорив Хабермас, “примирення модерну, що розпався сам у собі”. Хабермас прагне розвінчати ряд впливових концепцій, які він відносить до розряду “тотальної критики розуму” (раніше згадувалася типологія супротивників модерну). Він виходить з того, що антираціоналістичне подолання філософії свідомості є ілюзією й веде до непереборних внутрішніх протиріч у сучасному соціумі. Відповідно позитивна альтернатива повинна полягати не у відмові від нормативного змісту модерну, а в новій актуалізації того критичного дискурсу, що модерну був споконвічно властивий, а саме суб'єктивності й раціональності. Перспективу такого нового підходу відкриває, на думку Хабермаса, його модель комунікативної раціональності. Тому автор вважає, що концепцію комунікативної раціональності Хабермаса можна розглядати як новий вимір соціальної реальності, що може стати основою нової теорії суспільства.

У висновках разом з визнанням значення комунікативного вчення Ю.Хабермаса для сучасної історико-філософської науки та висвітленням його трансдисциплінарного характеру формулюються теоретичні узагальнення дослідження, які полягають у наступному:

· Дослідження впливу полемічного контексту між етичними теоріями І.Канта й Г.Гегеля на вчення Юргена Хабермаса показало, що у розробці етики дискурсу мислитель переборює вузькі межі суб'єктивності шляхом переходу до інтерсуб’єктивності й зберігає такі головні принципи етичної теорії Канта, як універсалізм, когнітивізм і формалізм, що дозволяє зробити висновок про розвиток і трансформацію ключових принципів етичних теорій модерну в комунікативному вченні Ю.Хабермаса.

· Провівши системний аналіз теорії дій Ю.Хабермаса, автор робить висновок, що основу теорії інтеракцій Ю.Хабермаса становлять психологічні дослідження американського філософа XX сторіччя Л.Кольберга. Доконвенціональний рівень морального розвитку в теорії Кольберга відповідає інструментальній дії типології Хабермаса, конвенціональний - стратегічному, а постконвенціональний - комунікативній дії. У зв'язку з цим можна констатувати, що психологічна теорія постнекласичного філософа Л.Кольберга, що ґрунтується на ключових принципах модерну, таких, як когнітивізм і універсалізм, є одним із центральних модусів комунікативного вчення Ю.Хабермаса як проекту завершення модерну.

· Результатом проведеного компаративістського аналізу теорії дискурсу Ю.Хабермаса й лінгвістичних досліджень Дж.Остіна й Дж.Сьорля є висновок дисертанта про те, що теорія мовних актів мислителів постмодерного періоду, що характеризується розвитком таких основних принципів модерну як, суб'єктивність і раціональність, є теоретичним джерелом вчення німецького філософа. Іллокутивні акти класифікації Дж.Остина Ю.Хабермас закладає в основу комунікативної дії, підкреслюючи значимість висловлювання, розуміння якого виступає необхідною умовою в досягненні згоди в комунікативній дії.

· Порівняльний аналіз теорії комунікативної дії Ю.Хабермаса й теорії раціональності М.Вебера показав, що класифікація дій Ю.Хабермаса і його теорія комунікативної раціональності ґрунтуються на соціологічних дослідженнях Вебера. Хабермас підкреслює незавершеність теорії раціональності Вебера, редукованої межами цілераціональності, і вводить поняття комунікативної раціональності як розвиток принципу раціональності модерну.

· Проведений аналіз етики дискурсу Ю.Хабермаса дозволив зробити висновок, що в її основу поряд із принципами універсалізму, когнітивізму й формалізму філософ покладає принципи справедливості й солідарності, що дозволяє розглядати етичну теорію Ю.Хабермаса як синтез традиційної етики модерну (етика справедливості Канта) і етики античності (етика блага Арістотеля). Етика дискурсу Ю.Хабермаса визначається як формалістська, у вигляді процедури, що обґрунтовує норми, які захищають як інтеграцію суспільства, так і права кожного суб'єкта; як деонтологічна, що розробляє головний моральний принцип, визнання якого є обов'язковим для всіх; і як телеологічна, тому що вона формулює вищу мету - розумне формування суспільства.

· На основі проведеного аналізу моральної теорії Ю.Хабермаса виявлено, що Хабермас наводить теорію ступеневого розвитку моралі Кольберга через соціальну перспективу до рівнів інтеракцій. Цим він досягає дійсного обґрунтування логічної послідовності рівнів морального розвитку й доводить взаємозв'язок між рівнями морального розвитку й типами дій. Хабермас визначає дискурс як вищий рівень психологічного розвитку людини, на якому відбувається трансформація соціально-когнітивних здатностей у фундаментальні категорії моралі. Автор робить висновок про те, що в основі моральної теорії Хабермаса лежать принципи суб'єктивності, когнітивизму й універсалізму як основні риси модерної філософії.

· У результаті дослідження теорії мовних актів Ю.Хабермаса можна зробити висновок, що закладені в мовних діях претензії на значимість (нормативну правильність, об'єктивну істинність і вірогідність вираження) Хабермас співвідносить не лише з певними типами дій, але й з певними життєвими світами - соціальним, об'єктивним і суб'єктивним, що є продовженням кантівського поділу світу на три сфери пізнання у вигляді критики практичного розуму, критики теоретичного розуму й критики здатності судження.

· Поняття комунікативної раціональності у вченні Хабермаса можна охарактеризувати як “нормативне”, тому що комунікативна раціональність робить необхідними форми суспільного життя, що відкривають можливість дискурсивного обговорення критикованих претензій на значимість; як “плюральне”, тому що воно не обмежується масштабами цілераціональності, а містить у собі також морально-практичну й естетико-експресивну сфери; як “неінтегральне”, тому що окремі аспекти раціональності повинні розглядатися в самостійних спеціалізованих формах аргументації; і як “не сепаративне”, оскільки комунікативна раціональність є загальним фундаментом для різних форм раціональності, поєднуючи їх на новому рівні.

· Результатом аналізу комунікативного вчення Ю.Хабермаса є висновок автора дисертації про те, що основу теорії німецького мислителя становлять не лише результати філософських дискусій, але й дослідження реконструктивних наук, таких, як психологія, лінгвістика й соціологія. У синтезі філософії з представленими науковими дисциплінами Хабермас бачить майбутнє філософії й вихід із кризового стану, у якому філософія перебуває на цей час.

· У цілому представлене дослідження комунікативного вчення Ю.Хабермаса дозволяє зробити висновок, що мислитель не відмовляється від нормативного змісту модерну, а проводить нову актуалізацію критичного дискурсу, властивого модерну. Вважаючи модерн незавершеним проектом, він прагне його завершення, розвиваючи й трансформуючи у своєму вченні такі ключові принципи модерну, як суб'єктивність і раціональність.

· Дослідження комунікативної теорії Ю.Хабермаса показало, що філософія перебуває у постійному процесі актуалізації, відновлення, становлення й самореалізації. Комунікативне вчення Ю.Хабермаса визначає домінанту сучасної філософії в її соціальному прояві. Сучасному суспільству, що знаходиться в процесі глобалізації, з його ускладненими як міжособистісними, так і міжнаціональними відносинами потрібна нова теорія, що враховує всі реалії сучасної дійсності. Саме такою теорією є вчення Ю.Хабермаса, спрямоване не на конституювання нових соціальних процесів, а на виявлення соціокультурного потенціалу суспільства.

Основні положення й зміст дисертаційного дослідження викладені в наукових публікаціях у фахових виданнях:

1.