НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ЯКУБОВА ЛАРИСА ДМИТРІВНА

УДК 94 (477) „1921/1935”

ЕТНІЧНІ МЕНШИНИ УСРР І ВЛАДА:

ДИНАМІКА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ, ПОЛІТИЧНИХ

І КУЛЬТУРНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ

(1921 – 1935 рр.)

07.00.01 – історія України

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України 20 – 30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАНУ.

Науковий консультант – доктор історичних наук, професор

Кульчицький Станіслав Владиславович,

Інститут історії України НАНУ,

заступник директора, завідувач відділу історії України  – х рр. ХХ ст.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАНУ

Даниленко Віктор Михайлович,

Інститут історії України НАНУ,

завідувач відділу історії України другої половини ХХ століття;

доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАНУ

Євтух Володимир Борисович,

Київський національний університет ім. Т. Шевченка,

декан факультету соціології та психології;

доктор політичних наук, професор

Картунов Олексій Васильович,

Університет економіки та права „КРОК”,

завідувач кафедри суспільних наук.

Провідна установа - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться „25” травня 2007 р. о 14-й годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України за адресою: 01001 м. Київ, вул. М.Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії України НАН України (м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий „___24_____” квітня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук, професор Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Україна переживає складний етап розбудови державності й формування громадянського суспільства. З-поміж низки системних викликів часу, що має вирішити молода державність, особливої актуальності набуває забезпечення соціально-економічних і правових засад задекларованого курсу етнонаціонального розвитку. Треба створити монолітний народ-населення з міцною серцевиною – „політичною нацією”, над якою тільки й спроможна піднестися правова держава і в базисі якої поступово могло б визріти громадянське суспільство. Орієнтація України на західноєвропейські стандарти етнонаціональної політики закріплена в Декларації прав національностей України (1.11.1991 р.), Законі „Про національні меншини в Україні” (25.06.1992 р.) і ратифікованій у 1997 р. Рамковій конвенції Ради Європи про захист національних меншин. Вона вимагає серйозного теоретичного опрацювання сфери етнонаціонального життя, врахування етнонаціональної специфіки держави, що неможливо зробити без дослідження і критичного аналізу історії міжнаціональних відносин.

Політика коренізації посідає непересічне місце в минувшині України. Надзвичайної цікавості цьому періодові надає та обставина, що протягом відносно нетривалого історичного проміжку часу етносоціальні, етнополітичні та етнокультурні процеси у поліетнічному українському суспільстві зазнавали різких трансформацій. Вони то критично прискорювалися, то уповільнювалися відповідно до інших складових життя країни, що робило суспільство напрочуд динамічним і, врешті, невпізнанно змінило його конфігурацію. Саме в цей період українці пройшли шлях етнічної консолідації і сформувалися як модерна нація. Власне, саме тоді викрісталізовувалася сучасна конфігурація етнонаціональної структури українського народу і опробовувалися механізми взаємодії її елементів. Безумовно, сьогоденні міжнаціональні відносини, стереотипи етнокультурної поведінки, міфологеми, що збочують поступ конструктивних процесів консолідації української нації, своїм корінням уходять у часи переходу народу України в модерну епоху.

В сучасній історіографії затвердилася думка, що коренізація відіграла непересічну роль і в долі етнічних меншин. Тоді декларована радянською владою політика сприяння національному розвиткові народів УСРР химерним чином поєдналася з непоправними втратами етнічних громад у всіх сферах етнокультурного життя. З`ясувати дійсне наповнення процесів, що конструювали механізми етнозбереження, асиміляції, національного відродження в переломний час новітньої історії, допомагає комплексне дослідження взаємин між владою і суспільством (на прикладі етнічних меншин). Його актуальність обумовлюється як сучасними державотворчими завданнями української влади, так і зростанням суспільно-політичної ролі етнічних меншин.

Мета дослідження полягає в тім, щоб враховуючи досягнення історичної науки з дотичної проблематики та вводячи до наукового обігу нові джерела, комплексно відтворити історію коренізації стосовно етнічних меншин УСРР, у сутнісних рисах відобразити спільне і характерне в історичній долі етнічних громад України, визначити характер впливу на неї державної політики, окреслити здобутки і втрати, які отримали етнічні меншини і влада внаслідок реалізації більшовицької доктрини вирішення національного питання.

Об'єктом дослідження є взаємини між етнічними меншинами і владою, які визначили специфіку етнонаціонального розвитку УСРР на етапі запровадження політики коренізації.

Предметом дослідження виступають етнічні меншини УСРР, особливості їхнього соціально-економічного, громадського, політичного і культурного життя в окреслений період.

Для вирішення мети поставлені наступні завдання:

ѕ з`ясувати стан наукового вивчення проблеми;

ѕ здійснити джерелознавчий аналіз;

ѕ систематизувати й класифікувати джерельну базу дослідження;

ѕ проаналізувати основні теорії та концепції, виокремити категорії та поняття, що слугуватимуть категоріальною базою дослідження;

ѕ визначити доктринальні засади та причини трансформації національної політики в УСРР упродовж досліджуваного періоду;

ѕ здійснити аналіз тогочасних теоретико-світоглядних дискусій у національному питанні;

ѕ висвітлити еволюцію “українського питання” та проблеми забезпечення прав етнічних меншин у контексті коренізації та їхнє місце в стратегії більшовизації України;

ѕ охарактеризувати становище етнічних меншин на початковому етапі радянського будівництва, визначити напрямки і наслідки урядових заходів у їхньому середовищі;

ѕ розкрити сутність і складові політики коренізації стосовно етнічних меншин республіки;

ѕ простежити зміни в сфері соціально-економічного буття етнічних меншин під впливом загальних (земельна реформа, землевпорядження, кооперування) і спеціальних державних програм (аграризація єврейства, переведення на осілість ромів, колонізаційна політика);

ѕ вивчити умови і форми громадського життя етнічних меншин у суспільно-політичному просторі радянської України та визначити їхню відповідність інтересам етнонаціонального та етнополітичного розвитку етнічних громад;

ѕ дослідити особливості національно-культурного розвитку етнічних меншин за часів коренізації та визначити наслідки культурної політики Кремля в національному середовищі у контексті філософії „культурного стрибка”;

ѕ узагальнити наслідки політики коренізації в житті етнічних меншин УСРР та діяльності уряду УСРР стосовно формування єдності національних культур.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію УСРР у кордонах 1921 - 1935 рр.

Хронологічні рамки сягають 1921 - 1935 рр. Нижня межа зумовлена початком нової економічної політики в УСРР, що з часом спричинила переорієнтацію внутрішньої політики більшовиків, зокрема, її національної складової. Верхня межа окреслюється розгортанням масових депортацій поляків і німців України, які засвідчили перехід радянської етнонаціональної політики до якісно нового етапу, ідейні та організаційні засади якого докорінним чином відрізнялися від практикованих упродовж 20-х – першої половини 30-х рр.

Методологічною основою наукового пошуку є принципи історизму та об'єктивності. Поставлені завдання вирішувалися на основі універсальних принципів наукового пізнання. Вважаючи суспільство складною багатофункціональною системою, дисертант для вивчення минувшини етнічних меншин застосовував принцип системності. У межах системного підходу досліджувалася й коренізація стосовно етнічних меншин, внаслідок чого вона розглядалася як складова загальнонаціональних, загальносоюзних етнополітичних процесів, що дозволило вивчити заявлену проблематику в цілому і на окремих системних рівнях (соціально-економічна, суспільно-політична, етнокультурна складова, регіональний аспект). Принциповим стало усвідомлення внутрішньої природи системи, що полягає в здатності й прагненні змін, внаслідок яких відбувається саморозвиток системи, її перехід на якісно новий рівень.

Для реконструкції та аналізу історії етнічних меншин в УСРР широко застосовувалися спеціальні методи: історико-функціональний (для встановлення обумовленості рівня політичної активності та етнокультурного розвитку громад їхнім господарським потенціалом та характером соціального структурування); історико-генетичний (для відображення еволюції національного питання впродовж періоду, що досліджується); історико-порівняльний (при аналізі особливостей господарського і соціального розвитку окремих громад, визначенні етапів і факторів розвитку національного адміністративно-територіального будівництва, реконструкції діяльності суспільно-політичних організацій та рухів етнічних меншин як динамічного соціального явища); історико-системний (для теоретичного осмислення національної політики взагалі й коренізації стосовно етнічних меншин, зокрема, як системоутворюючої складової й різновиду суспільної свідомості, політичної теорії й практики); проблемно-хронологічний (для структурування матеріалу дисертації, історико-правового аналізу більшовицької доктрини вирішення національного питання); психологічний (для реконструкції ставлення етнічних громад до комуністичної влади та політики коренізації); емпіричного аналізу (для критики, упорядкування історичних фактів і явищ); історизму (дозволив простежити в історичній ретроспективі як еволюцію етнічних громад загалом, так і окремих складових їхнього буття: національних адміністративно-територіальних утворень, навчальних і культурних закладів, політичних організацій тощо); комплексності (застосовувався для дослідження та аналізу соціально-економічних та політичних факторів, що визначали еволюцію політики коренізації та етнічних громад).

Комплексне застосування універсальних принципів і спеціальних методів наукового пізнання дозволило ґрунтовно осмислити об’єкт дослідження, уникнути тенденційності й упередженості, розкрити еволюцію взаємин етнічних меншин і влади впродовж 20-х – першої половини 30-х рр., як складного і суперечливого історичного явища і процесу.

Наукова новизна праці полягає в тім, що вперше у вітчизняній історіографії здійснені концептуальна постановка та комплексне висвітлення відносин етнічних меншин УСРР і влади, визначені доктринальні засади формування радянської етнополітики на початковому етапі становлення СРСР й проаналізовані причини її трансформації в 1921 – 1935 рр. Ґрунтовно досліджене соціально-економічне життя етнічних меншин за доби непу, визначені його регіональні та етнічні особливості. Суттєво уточнена й поглиблена історія національного адміністративно-територіального будівництва в УСРР, простежена хронологія існування національних адміністративно-територіальних одиниць і з’ясоване їхнє місце в системі органів радянської влади. Вперше комплексно відображена й проаналізована історія нерадянських суспільно-політичних рухів та організацій етнічних меншин. Предметно висвітлена історія створення і діяльності спеціальних державних органів етнополітичного регулювання: Відділу національних меншин при НКВС та ЦКНМ при ВУЦВК. Запропонована авторська концепція дослідження етнокультурних процесів у середовищі етнічних меншин, зокрема, визначені основні тенденції етнокультурного розвитку етнічних громад (асиміляція, маргіналізація, етнокультурне відродження), зміст і вага мовної проблеми в процесі етнокультурного відродження, конкретизовані проблеми етнічних громад, як динамічної соціальної підсистеми суспільства, в контексті модернізаційного ривка. Представлена власна інтерпретація історії відносин суспільства і влади в етнонаціональній сфері впродовж 20-х – першої половини 30-х рр., яка віддзеркалює політику коренізації стосовно етнічних меншин на широкому історичному тлі, з урахуванням комплексу складників, на різних структурних рівнях, у поєднанні національної і соціальної парадигм.

Практичне значення результатів дослідження зумовлене новаційним характером роботи її співзвучністю потребам сучасного суспільно-політичного, інтелектуального розвитку українського суспільства. Результати дослідження можуть застосовуватися в науковій (для поглиблення досліджень у галузі етнонаціональної історії України, історії етнічних громад, історії більшовизму); державотворчій (для оптимізації заходів етнополітичного регулювання та державного управління в місцях компактного мешкання етнічних меншин); навчально-методичній роботі (для підготовки спецкурсів з етнонаціональної історії України, історії міжнаціональних відносин, історії міжвоєнного періоду, політології та етнополітології).

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження органічно пов’язане з плановими темами “УСРР в добу утвердження тоталітарного ладу (1928 – 1933)”; “Завершення формування тоталітарного ладу в Україні (1934 – 1938 рр.)” (№ держреєстрації 0198000867); “Модернізаційні процеси в українському радянському суспільстві (1917 – 1939 рр.)” (0102U000960); “Повсякденне життя українського суспільства в 20-ті рр. ХХ ст.” (0105U000061) відділу історії України 20 – 30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Наукова апробація результатів дослідження. Дисертація підготована у відділі історії України 20 - 30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАНУ, де її текст обговорено й рекомендовано до захисту.

Про окремі аспекти дослідження автор доповідала на науково-практичній конференції „Подолання шовінізму та екстремізму – найважливіша передумова міжнаціональної злагоди і громадянського миру в Україні” (м. Київ, 1993 р.); міжнародній науковій конференції „Україна-Греція: архівна та книжкова спадщина греків України” (м. Київ, 1998 р.); міжнародній науковій конференції „Україна-Греція: історична спадщина і перспективи співробітництва” (м. Маріуполь,  р.); всеукраїнській науково-практичній конференції „Нова економічна політика. 1921 – 1928 рр.: історичні уроки” (До 80-річчя проголошення непу) ( м. Київ, 2006 р. ).

Результати дослідження використовувалися викладачами Маріупольського державного гуманітарного університету в рамках спецкурсу з історії греків України.

Публікації. Фактичний матеріал, залучений до наукового обігу, висновки і теоретичні узагальнення дослідження висвітлені у 5 індивідуальних монографіях, 17 фахових публікаціях і 13 публікаціях у наукових збірниках, збірниках матеріалів і тез наукових конференцій, довідникових та енциклопедичних виданнях загальним обсягом понад 120 авт. арк.

Структура і обсяг роботи обумовлені метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів (20 підрозділів), висновків (основний текст – 401 с.), списку використаних джерел і літератури (154 с., 1861 найменування), додатків (17 с.). Загальний обсяг тексту дисертації становить 572 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми, сформульовані мета і завдання, визначені об’єкт і предмет наукового пошуку, окреслені хронологічні й територіальні межі, наукова новизна, практичне значення дисертаційної роботи та її апробація, особистий внесок здобувача в розробку заявленої проблематики, обґрунтована структура праці, а також методи дослідження.

У першому розділі - “Історіографія, джерела та теоретичні аспекти дослідження історії етнічних меншин УСРР” – розкриваються теоретичні, історіографічні та джерелознавчі основи роботи.

В історіографічному огляді з’ясовані етапи історіографічного процесу, причини змін концептуальних підходів до висвітлення проблематики та їхні наслідки для історичної науки, окреслені здобутки науковців та визначені перспективи подальшої дослідницької діяльності. Спеціальна література з проблематики включає праці радянських, зарубіжних і сучасних вітчизняних дослідників.

Упродовж першого історіографічного періоду (20-і рр.) визначальну роль у формуванні теоретико-методологічних і концептуальних засад як у СРСР, та і за його кордонами відігравала партійна доктрина з національного питання. Перехід до політики коренізації, задекларований ХІІ з’їздом РКП(б), стимулював бурхливе зростання суспільно-політичної літератури. Прикметною ознакою радянського сегменту історіографії стала цілковита концептуальна залежність від партійної парадигми. Величезна частина суспільно-політичної та псевдоісторичної літератури 20-х рр. тиражувала резолюцію ХІІ з`їзду РКП(б) про завдання партії в національному питанні. Визнавши загрозу зростання великодержавного шовінізму і місцевого націоналізму, партія констатувала високий рівень міжнаціональної конфронтації в країні та його перманентне зростання в контексті створення СРСР. Підґрунтям міжетнічних суперечностей вважалася фактична нерівність між етнічними складовими країни. Отож першочерговим завданням радянської етнополітики називалося поступове подолання господарської та культурної нерівності народів країни.

Теоретичне обґрунтування водночас отримала й патерналістська позиція влади (партії) стосовно „відсталих” народів: “Ряд республік і народів, які не пройшли або майже не пройшли капіталізму, які не мають або майже не мають свого пролетаріату, які відстали через це у господарському і культурному відношеннях, не можуть повністю використати права і можливості, які їм дає національна рівноправність, не можуть піднятися на вищий ступінь розвитку і догнати, таким чином, без справжньої і тривалої допомоги ззовні ті національності, які пішли вперед... Подолати цю нерівність ... можна тільки шляхом справжньої і тривалої допомоги російського пролетаріату відсталим народам Союзу в справі їх господарського і культурного успіху”. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Док. і матер. Довідник. У 2-х част. – К., . – Ч.2. – С.28.

Ухвалена програма соціально-економічних перетворень включала створення в республіках промислових осередків з залученням місцевого населення, боротьбу трудових мас проти місцевих і зайшлих експлуататорських верхів, розгортання непу і вирішення проблеми малоземелля за рахунок вільного державного фонду. В галузі публічного громадського життя декларувалася рівноправність мов і гарантувалося право на навчання рідною мовою, які вважалися передумовою успішної радянізації етнічних складових СРСР.

Слід відзначити, що представницький блок радянської суспільно-політичної літератури надалі лише конкретизував названі вище партійні постулати, розцвічуючи їх фактографічним матеріалом відповідно до певної проблеми чи меншини. До праць такого ґатунку належали, зокрема, й публікації керівників та співробітників Центральної Комісії у справах національних меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК А. Буценка, М. Василенка, А. Глинського, Д. Маца, С. Ялі та ін. Доволі високий рівень автентичності відрізняв лише роботи М. Скрипника, який зробив непересічний внесок у розробку ідейних засад більшовицької українізації.

Власне наукові дослідження з історії етнічних меншин в УСРР лише розпочиналися і тонули в загальній масі суспільно-політичної літератури. Науковці з відомих політичних причин відсторонилися від дослідження відносин між етнічними меншинами та владою, розробляючи лише окремі аспекти етнонанціональної історії та культурного життя. В низці статей представників академічної науки В. Жирмунського, Н. Полонської-Василенко, В. Рибинського, Є. Рихліка, І. Соколова, Д. Спиридонова, О. Бараннікова та ін. проблема впливу радянської влади на становище етнічних меншин простежувалася лише пунктирно, як констатація кризи традиційного способу виробничого і культурного життя.

На кінець 20-х рр. у радянській історіографії міцно затвердилася ідеологічна вісь висвітлення взаємин між владою та етнічними меншинами. Партійні теоретики сформулювали і запровадили в масову суспільну свідомість думку про те, що пролетарська державність (диктатура пролетаріату) в СРСР є позанаціональною (інтернаціоналістською) за своєю сутністю, а її національна політика, спрямована на подолання фактичної нерівності етносів, є взірцем вирішення національного питання.

Радикально відрізнялися оцінки більшовицької національної політики за межами СРСР. Тон закордонному історично-політичному мисленню в і рр. задавала когорта українських емігрантів з бурхливим революційним минулим (Д.Дорошенко, В.Винниченко, І.Мазепа та ін.). Табір західноєвропейської історіографії формувався на антирадянських засадах і хибував відвертою тенденційністю. Яскравим представником закордонної історіографії був М. Шаповал, який зазначав, що „українізація – це бойовий кінь, на якому виграє окупація на втіху політичних малолітків з „самоотверженных малороссиян”, які не розуміють того, що українізація є покажчиком кризи більшовизму і большевиків”. Шаповал М. Большевизм і Україна. – Прага, 1926. – С.15. Прагнення захистити політичні права українства спричинили певну механістичність авторських концепцій української політичної еміграції, зокрема, конструктивізм соціальних схем В.Липинського і М.Шаповала, які пояснювали міжетнічні суперечності відмінностями соціальної природи, поділяючи народи України на хліборобські, індустріальні, управлінські тощо.

Таким чином, упродовж першого історіографічного періоду і в СРСР і за кордоном склалася явна диспропорція на користь агітаційно-пропагандистської та політичної літератури. Вона відобразила гостроту тогочасних політичних проблем і віддзеркалювала початковий етап ідеологічного протистояння СРСР і Заходу.

Впродовж другого історіографічного періоду (30-і рр.) наукові розвідки стали епізодичними. Найпомітнішим явищем у радянській науковій історіографії стали монографії О.П.Бараннікова „Українські цигани” (К.,  р.), І.Вейцбліта „Рух єврейської людності на Україні періоду 1897 – 1926 років” (Кременчук, 1930 р.), К.Костан „З літератур маріупольських греків” (Х., 1932 р.), С.Ялі „Греки в УСРР” (Х., 1931 р.). Оцінюючи розвиток етнічних меншин упродовж коренізації в ключі офіційної урядової парадигми, вони одностайно відзначали „сучасну кризу” етнічності і пов`язували її з подальшою соціалізацією етносів СРСР.

Суспільно-політична література, що видавалася під іменами В.Затонського, Є.Гірчака, М.Демченка, М.Попова, А.Річицького, А.Хвилі, О.Шліхтера та ін. також була одностайна в намаганні “заширмити” величезну соціально-економічну й світоглядну катастрофу національного села вивіскою “величезних успіхів соціалістичного будівництва”, інтернаціонального єднання трударів задля затвердження колгоспного ладу і знищення куркульсько-непманських шарів національних громад. Її роль звелася до ідеологічного обґрунтування розгрому „скрипниківщини”, що передував фронтальному згортанню коренізації в Україні. З другої половини 30-х рр. етнічні меншини, як предмет наукового пошуку, зникли з радянської історіографії, і центр дослідження їх історії перемістився за кордон.

Третій історіографічний період хронологічно охоплює кінець 30-х – першу половину 80-х рр. ХХ ст. Вилучення з конституційних актів норм, що гарантували права етнічних меншин, масові депортації за етнічною ознакою, насадження догми про невідворотність злиття націй при соціалізмі і, нарешті, затвердження в 70-і рр. міфологеми про утворення нової історичної спільності “радянський народ” безпосередньо позначилося на рівні цікавості вітчизняних істориків до тематики, пов’язаної з історією національних меншин. Вона пунктирно висвітлювалася в контексті загальноісторичних досліджень з низкою обмежень і умовчань, внаслідок чого її правдиві обриси були втрачені. Фрагментарний, схематичний розгляд історії етнічних меншин у контексті історії комуністичної партії став визначальною ознакою історичної науки названого періоду. Навіть найбільш ґрунтовні, фактографічно насичені дослідження оспівували партійну доктрину вирішення національного питання на постімперському просторі, замовчували трагічні наслідки колективізації, голодомору і масових репресій в їхньому середовищі. Чистки в науковому середовищі, граничне обмеження доступу дослідників до архівних джерел і закордонної літератури, табуювання низки історичних сюжетів і діячів обумовили поступове збочення радянської історичної науки у вузьке річище “критики буржуазних фальсифікацій”. Тим більше, що бурхливий розвиток західної совєтології і націології створював для цього всі підстави.

У повоєнні часи центр критичного дослідження коренізації в УСРР, осмислення наслідків і причин її згортання перемістився з Праги та Відня до США і Канади. Наприкінці 50-х рр. у закордонній історіографії окреслився перехід від концептуальних схем української політичної еміграції до вповні наукового дослідження дотичної проблематики. Вперше видана 1960 р. фундаментальна праця Ю. Бориса „Російська комуністична партія та радянізація України: Дослідження комуністичної доктрини стосовно самовизначення націй” була, як наголошував автор, відповіддю на універсалізацію рухів національного самовизначення. Вперше на значній джерельній базі Ю. Борис комплексно дослідив відносини між більшовизмом і українським націоналізмом у взаємодії соціально-економічних і політичних аспектів проблеми. Простеживши еволюцію національної політики більшовиків в Україні на довгому історичному відтинкові, історик дійшов висновку, що українізація була поступкою російської партії в обмін на утворення СРСР, який у свою чергу був синтетичною формою бажаного і можливого. Borys J. The Sovietization of Ukraine 1917 – 1923: The Communism Doctrine and Practice of national Self-determination. Edmonton, 1980. – Р.365.

Прикметною ознакою закордонної історіографії повоєнних часів стало наслідування практикованих раніше дослідницьких напрямків. Плідно розроблялися проблема українізації та її впливу на громади чотирьох найчисельніших етнічних меншин, українсько-російські, українсько-польські та українсько-єврейські відносини. Решта етнічних громад та їхня етнічна історія залишалися поза увагою закордонних науковців, яких цікавили найбільш гострі політичні питання історії міжнаціональних взаємин в УСРР, а не повна картина етнічного життя в республіці у перехідну історичну епоху. Найпомітнішим явищем свого часу стала монографія Б.Кравченка, в якій розкривався розвиток української національної ідентичності в контексті соціально-економічної модернізації УСРР 20 – 30-х років. Krawchenko B. Social change and national conscionsness in twentieth century Ukraine. - New York, 1985.

Відновлення вітчизняної традиції дослідження проблематики пов’язане зі статтями та дисертаційними дослідженнями Б.В. Чирка Чирко Б.В. Національні меншості на Україні в 20 – 30-х рр. // Укр. іст. журн. – 1990. - №1. – С.51–64.; Чирко Б.В. Робота парторганізацій з національними меншостями на Україні (1923 – 1930 рр.) // Укр. іст. журн. – 1988. - №6. – С.68-77.; Чирко Б.В. Борьба Коммунистической партии Украины за осуществление решений ХІІ съезда РКП(б) по национальному вопросу (1923 – 1927): Автореф. дис… канд ист. наук / Киевский гос. ун-т им. Т.Шевченко. – К., 1983. і В.П.Вовка Вовк В.П. Деятельность Коммунистической партии по вовлечению трудящихся национальных меньшинств Украины в социалистическое строительство (1921 – 1925 гг.): Автореф. дисс… канд. ист. наук: 07.00.01. / Одесский государственный университет. – Одесса, 1977.. Концепція їхніх праць була стриманою, запозиченою з офіційних публікацій 20-х рр. і спрямовувалася на відображення партійної концепції соціально-економічної та культурної перебудови (реконструкції) етнічних меншин.

Бурхливу розбудову історичної думки в напрямку осмислення феномену так званого національного ренесансу в УСРР, дослідження причин, змісту і проявів коренізації, її впливу на тогочасне українське суспільство загалом, долю етнічних меншин, зокрема, стимулювала „перебудова”. В добу незалежності відбулася переорієнтація досліджень у напрямку обґрунтування української державності, що докорінним чином змінило теоретико-методологічні засади п`ятого (поточного) історіографічного періоду в Україні. Могутній поштовх науковому дослідженню минувшини етнічних меншин у міжвоєнний період надало сучасне осмислення політичної історії УСРР (здійснене, зокрема, в працях С.Кульчицького) та політики українізації, яку найбільш плідно опрацьовували Я.Верменич, М.Даниленко, Г.Єфіменко, В.Масненко, Л.Новохатько, В.Сергійчук та ін.

Уявлення про українізацію як наслідок оформлення СРСР, певного роду прикриття для нагромадження політичних сил, апробації основних напрямків централізації й майбутньої денаціоналізації українського народу Новохатько Л. М. Соціально-економічні і культурні процеси в Україні у контексті національної політики радянської держави (20-ті — середина 30-х рр. XX ст.): Дис... д-ра іст. наук: 07.00.01 / Київський у-т ім. Т.Шевченка. – К,1999. – С.162. стало загальнопоширеним. За останні п’ятнадцять років вітчизняна історична наука пройшла величезний шлях від тотального захоплення непом із відповідною йому політичною та культурною надбудовою суспільства до майже поголовного розчарування і радянським будівництвом в УСРР, і комуністичною доктриною як такою.

Поряд з актуалізацією національно-державницької тематики суттєво підвищилася цікавість до етнічної історії. Скориставшись з переваг доступності джерел, вітчизняні науковці взяли першість у дослідженні проблематики. Однак праць, які б подавали панорамне бачення політики коренізації в середовищі етнічних меншин і ґрунтувалися на серйозному аналізі більшовицької доктрини, обмаль. Позитивним кроком у напрямку сумування історичного досвіду етнонаціонального життя в Україні стало створення узагальнюючих праць з історії регіонів, але в цілому активність науковців на цій ділянці дослідницької праці залишається непоказною. До сьогодні монографія Б.В.Чирка „Національні меншини в Україні (20 – 30 роки ХХ століття)” (К., р.) зберігає пріоритет у галузі комплексного висвітлення історії національних меншин УСРР міжвоєнного періоду. В ній найповніше в сучасній історіографії відображений комплекс соціально-економічних, суспільно-політичних та культурних проблем, що обумовлювали життя етнічних меншин України 20 – 30-х рр.

Сучасний аналіз історичного досвіду коренізації, пошук адекватних сьогоденному стану історичної науки теоретико-методологічних засад дослідження проблематики здійснений у колективній праці науковців Інституту історії України НАНУ “Українізація” 1920 – 30-х років: передумови, здобутки, уроки” (К., р.). Українізація у викладі авторського колективу виглядає як складний, хвилеподібний, внутрішньо суперечливий історичний процес, який складався зі спроб влади запровадити ініційовану згори реформу і притаманного суспільству органічного потягу до самовдосконалення на засадах національного відродження. Найважливішим результатом українізації, тут автори праці значною мірою погодилися з висновком Я.Грицака, було те, що “за десять років “українізації” (1923 – 1933) українці перетворилися на структурно повноцінну, згуртовану і сконсолідовану націю – тобто набрали всіх тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917 – 1920 років. Вони вступили у ХХ століття як модерна нація”. “Українізація” 1920 – 30-х років: Передумови, здобутки, уроки. – К., 2003. –- С.188.

Специфічним явищем поточного історіографічного періоду стало зближення і активна взаємодія вітчизняного і зарубіжного історіографічних потоків, як у теоретико-методологічному, так і в організаційному відношенні. Цікавість американських і канадських вчених до історії міжнаціональних відносин в УСРР, порівняно з бурхливим розвитком вітчизняної історіографії, відчутно знизилася. Найбільш предметно дотична проблематика в контексті більш загальних питань висвітлена в праці Дж. Сміта „Більшовизм і національне питання. 1917 – 1923 рр.” (Бесингсток, р.), втім, власне українська тематика в ній відображена побіжно.

Сплеск цікавості до відносин влади і етносів СРСР, усвідомлення рушійних сил і суперечностей формування союзної держави спостерігається в сучасній Росії. Російська історіографія представлена як адептами державної російської історичної парадигми (Л.Болтєнкова, В.Чеботарьова Болтенкова Л.Ф., Яров Ю.Ф. Федерализм в истории России. – М., 1992.;Чеботарева В.Г. Государственная национальная политика в Республике Немцев Поволжья. 1918 – 1941 гг. – М., 1999.; Чеботарева В.Г. Наркомнац РСФСР: свет и тени национальной политики. 1917 – 1924 гг. – М., 2003.), які основним принципом національної політики радянської держави називають запровадження права народів на вільне самовизначення, інтернаціоналізм та дружбу між народами; неприховано шовіністичними зразками (А. Марчуков Марчуков А.В. Украинское национальное движение: УССР. 1920 – 1930 годы: цели, методы, результаты. – М., 2006. ), так і дослідженнями національно-демократичного характеру. Серед останніх виокремлюються праці Т.Ю.Красовицької Красовицкая Т.Ю. Власть и культура. Исторический опыт организации государственного руководства национально-культурным строительством. – М., 1993.; Красовицкая Т.Ю. Модернизация России: Национально-культурная политика 20-х годов / РАН. Ин-т рос. истории. – М., 1998., що висвітлюють тісні й суперечливі взаємини влади і культури в 20 – 30-і рр. Цілком слушно дослідниця зазначає, що “головною метою національно-культурної політики Радянської влади, в яких би формулах і гаслах вона не висловлювалася, був модернізаційний прорив країни, необхідність посісти відповідне місце в ряду високорозвинених країн”. Красовицкая Т.Ю. Модернизация России: Национально-культурная политика 20-х годов ... - С.3. Заходи модернізаційної національно-культурної практики більшовиків найтіснішим чином були зв’язані з історичним досвідом Російської імперії у вирішенні національного питання. Гострі внутріпартійні суперечки навколо проблем національно-державного будівництва і етнокультурних трансформацій впродовж 20-х рр. привели до затвердження наприкінці 20-х рр. концепції реформування суспільства “згори” за розсудом привілейованої верхівки КП, внаслідок чого була деформована логіка модернізаційного процесу, як входження цілісного соціуму з низкою етнокультурних особливостей і, відповідно, затвердилася штучність і вибірковість модернізаційних запозичень.

Під цікавим кутом зору взаємини влади та етносу розглянуті в монографії відомого російського кінокритика М.Черненка. Черненко М. Красная звезда, желтая звезда (кинематографическая история еврейства в России). 1919 – 1999 гг. – М., 2000. // http://www.rjews.net/gazeta/Lib/Tchernenko/miron.html У двох розділах, присвячених 20 – 30-м рр., автор доводить, що об’єктивна історія радянського єврейства в усьому різноманітті її аспектів ще не написана, а дійсна мета більшовицької національної політики полягала в кінцевій „деіудеїзації” радянського єврейства та знищенні „штетлу”, як соціально-економічної основи культури їдиш.

Важливі узагальнення історії початкового етапу формування СРСР містять праці Д.Аманжолової Аманжолова Д.А. Партия Алаш: история и историография. – Семипалатинск, 1993.; Аманжолова Д. Казахская автономия: от замысла националов к самоопределению по-советски // Acta Slavica Iaponica. - T.21. – PP.115-143., яка дійшла висновку, що радянський федералізм формувався в рамках ситуативної політики більшовиків, для автономій він не передбачав договірного підходу, а РСФРР та СРСР стали симбіозом федеративної форми й унітарного змісту з різними механізмами і можливостями модернізації етносів як єдиного полікультурного соціуму.

Критичний аналіз історіографії з дотичної проблематики засвідчує, що, незважаючи на її об`ємність, взаємини між етнічними меншинами і владою на етапі політики коренізації ще не були предметом спеціального дослідження. Малознаними або висвітленими лише в загальних рисах залишаються доктринальні засади політики коренізації стосовно етнічних меншин; поверхово висвітлений початковий етап етнополітики в УСРР; відсутня цілісна картина соціально-економічної еволюції етнічних громад впродовж 20-х – першої половини 30-х рр.; мало дослідженою залишається історія нерадянських суспільно-політичних організацій і рухів етнічних меншин; на шкоду з`ясуванню сутнісних змін у галузі духовного існування етнічних громад нашаровується історіографія з проблем розбудови системи радянських культосвітніх закладів; на початковому етапі перебуває вивчення повсякденного життя народу України. Сучасники переважно оцінюють роль влади у коренізаційних процесах „від противного”, замінюючи радянську парадигму її дзеркальним відображенням – національно-демократичною. В межах такого підходу закладається підґрунтя певної деформації історичної правди.

Прагнення комплексно дослідити внутрішню логіку взаємин етнічних громад і влади на зламному етапі української історії у контексті соціально-економічного, суспільно-політичного і культурного життя народу України спонукало здійснити пропоновану дисертаційну роботу.

Джерельна база дисертації доволі представницька і різноманітна.

Об`ємну групу джерел становлять акти радянського законодавства, партійних і владних конференцій, нарад, з`їздів, критичний аналіз яких дозволив розкрити зміни в правовому полі коренізації та політичну боротьбу, що їх супроводжувала. Найбільш змістовні і важливі в цій групі – матеріали ХІІ з`їзду РКП(б), Четвертої наради ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік і областей, стенографічні звіти всеукраїнських нарад по роботі серед національних меншин (1927, 1930 рр.) та Наради уповноважених по роботі серед національних меншин при ЦВК автономних республік, місцевих, крайових і губернських виконавчих комітетів.

Статистичні матеріали і довідники забезпечили можливість простежити динаміку соціально-економічного розвитку етнічних меншин, їхньої соціальної структури, громадянської активності, партійної приналежності, культурного потенціалу тощо. Інформативно насиченими є статистично-аналітичні збірки “Народное просвещение на Украине” Народное просвещение на Украине. По материалам ЦКНМ при ВУЦИК. – Х.: Червоний шлях, 1924. , “Итоги работы среди национальных меньшинств” Итоги работы среди национальных меньшинств на Украине. К 10-й годовщине Октябрьской революции. По материалам Центральной Комиссии национальных меньшинств при ВУЦВК. – Харьков, 1927. , підготовані ЦКНМ, що концентровано відображають напрямки широкосяжних перетворень у статусі й стані етнічних громад в умовах коренізації.

Важливим джерелом стали археографічні публікації. Серед збірок, виданих упродовж досліджуваного періоду, окреме місце посідають тематичні добірки з теорії й практики вирішення національного питання в СРСР, культурної революції, матеріали до урядових звітів Всеукраїнським з`їздам рад. Безперечний інтерес представляють також матеріали звітів окружних виконкомів та документальні збірки місцевих виконавчих органів, що унаочнили втілення більшовицьких суспільних експериментів на регіональному рівні.

Документи, які відображають зламні віхи та найприкметніші події в історії коренізації та етнічних меншин широко представлені в новітніх документальних публікаціях. Серед проаналізованих дисертантом двох десятків археографічних збірок окреме місце належить виданням “Національні відносини в Україні у ХХ ст.” (К., 1994 р.) та “Національні процеси в Україні” (К., 1997 р.).

Суттєвим надбанням у збиранні та популяризації історичної спадщини єврейської громади слід вважати напрочуд змістовну збірку з добре впорядкованим допоміжним апаратом за редакцією Л.Килимника Еврейский вопрос: поиски ответа: Документы 1919 – 1926 гг. – Вып. 1. / Центр изучения и публикации документов евр. истории “Храни и помни”; Под общ. ред. В.Ю.Васильева. - Винница: Глобус-пресс, 2003.. Органічним доповненням видання є підготована Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ у 2002 р. збірка “Єврейські політичні партії та рухи в Україні в кінці ХІХ – ХХ століттях” Єврейські політичні партії та рухи в України в кінці ХІХ – ХХ століття: Д-ти і м-ли. – К.: Ін-т політ. і етнонац. досліджень НАНУ, 2002..

Найприкметніші документи з історії німецької громади сконцентровані в збірці “Німці в Україні. 20 – 30-і рр. ХХ ст.” (К., р.), упорядкованій Л. Яковлєвою, Б. Чирком і С. Пишко. Історію Союзу нащадків голландських вихідців в УСРР висвітлює археографічна розвідка В. Марочка Сільськогосподарський союз нащадків голландських виходців на Україні (1921-1927): Збірник документів і матеріалів / НАН України, Ін-т історії України. Упоряд.: В.І. Марочко. – К.,2000. . Суттєві документальні доповнення попередніх видань містять документальні додатки монографії Н.Осташевої Осташева Н.В. На переломе эпох… Меннонитское общество Украины в 1914 – 1931 гг. – М.:”Готика”,1998. .

Змістовні документальні додатки монографій Л. Місінкевича, В. Пристайка, В. Сергійчука, Ю. Шаповала, В. Ченцова також залучалися здобувачем для фактографічного відтворення проблеми.

Окремий блок джерел складають праці вождів більшовизму, зокрема, М. Бухаріна, В. Леніна, Й. Сталіна, а також партійних і державних функціонерів, які є продуктом тогочасної політичної думки і необхідні для з`ясування доктринальних засад радянської етнополітики. Слід зазначити, що вони використовувалися не як методологічна основа чи концептуальна матриця, а як сегмент і віддзеркалення політичного життя УСРР.

Матеріали численних зустрічей, наукових читань, круглих столів, наукових і науково-практичних конференцій, присвячених міжнаціональним відносинам в Україні та історії окремих етнічних громад використовувалися як для історіографічного аналізу, так і в якості джерельної бази дослідження.

Мемуарна література, яка відобразила еволюцію етнічних громад в умовах радянської дійсності, зміну пріоритетів міжетнічного спілкування, умов господарського та етнокультурного відтворення, світоглядну трансформацію під впливом гасел пролетарського інтернаціоналізму і класової єдності, дозволила змістовніше дослідити історію повсякденного життя етнічних громад. Важливі відомості про методи і форми радянізації етнічних меншин, викликані ними зміни на рівні побуту та масової свідомості містять спогади М. Хрущова, П. Ангеліної, В. Варганова, Д. Стріонова, колективні спогади нащадків єврейських колоністів Славин А., Шайкин Я., Бибе М., Большан В., Кальман М., Рябко Н. Еврейская колония в южных степях (коллективные воспоминания) // Еврейское население Юга Украины. Ежегодник: исследования, воспоминания, документы. – Харьков – Запорожье: “Еврейский мир”, 1998. –– С.250-261., інтерв’ю мешканців Приазов’я, записані етнографічними експедиціями під час дослідження теми: “Повсякденний світ народів та феномен національного в ньому” Етнокультурний ландшафт Північного Приазов`я / Л.В. Афанас`єва, М.В.Крилов (заг. ред.); Відділ у справах національностей, міграції та релігій Запорізької держ. адміністрації, Мелітопольський держ. пед. ун-т. – Сімферополь: Таврія, 2004. – С.76-125..

Як змістовне джерело використані вітчизняні і союзні періодичні видання 1921 – 1935 рр.

Основу джерельної бази дослідження становлять архівні матеріали. Здобувач опрацював, здійснив джерелознавчий аналіз та верифікацію значної кількості архівних матеріалів, які вводяться до наукового обігу вперше і становлять основу дисертаційної роботи.

Центральне місце серед архівних джерел з проблематики посідає колекція ЦДАВО України, зокрема, документи фонду Центральної комісії у справах національних меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК (ф.413), Наркомату робітничо-селянської інспекції (ф.539), Наркомосу УСРР (ф.166), Всеукраїнської Центральної Комісії незаможних селян (ВЦКНС) (ф.257), Центральної економічної наради при РНК УСРР (ф.3040), Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР (ф.5), Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ф.1) і Ради Народних Комісарів (ф.2) УСРР. Комплексне критичне використання документів, що зберігаються в названих вище фондах дозволило повноцінно відобразити взаємини етнічних меншин і виконавчої влади УСРР впродовж досліджуваного періоду в соціально-економічній, суспільно-політичній і культурній царинах.

У визначенні змісту й наслідків ідейного керівництва КП у царині міжнаціональних взаємин провідну роль відіграли матеріали Центрального державного архіву громадських об`єднань (ЦДАГО) України.

Регіональний аспект проблеми дозволило відобразити залучення матеріалів Державного архіву Донецької області (ДАДО), які стали основою дослідження історії міжнаціональних взаємин в одному з найбільш строкатих в етнічному