Львівський національний

університет імені Івана Франка

Якимчук Оксана Олександрівна

УДК 94 ( 477.81) ”17/19”

ШЛЯХТА РІВНЕНСЬКОГО ПОВІТУ

В СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ ТА КУЛЬТУРНОМУ ЖИТТІ КРАЮ

КІНЦЯ XVIII – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Спеціальність: 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії Національного університету „Острозька академія” Кабінету Міністрів України.

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, доцент

Павлюк Віктор Володимирович,

Національний університет „Острозька академія”,

завідувач кафедри країнознавства

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Малик Ярослав Йосипович,

Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, завідувач кафедри європейської інтеграції та права

кандидат історичних наук, доцент

Бондаренко Геннадій Васильович,

Волинський державний університет імені Лесі Українки, доцент кафедри археології та джерелознавства

Провідна установа:

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Київ

Захист відбудеться 25 вересня 2007 року о 13.00 год на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий 22 серпня 2007 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук,

професор Сухий О.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Дослідження минулого окремих регіонів є перспективним напрямком історичної науки. Історична регіоналістика останнім часом набуває все більшого поширення, проте і надалі залишаються проблеми, які потребують подальшого вивчення, зокрема і питання місця шляхти Рівненського повіту Волинської губернії у соціально-економічному та культурному житті краю наприкінці XVIII – на початку ХХ ст.

Шляхта, належачи до привілейованого стану суспільства, здавна відігравала значну роль в політичному, економічному, соціальному, культурному житті тієї чи іншої епохи в тій чи іншій державі. Вона впливала на здійснення державного керівництва, формування цінностей та пріоритетів вищих прошарків, користувалась правом суверенності землеволодіння.

Проте висвітлення шляхетства Рівненського повіту в історичній науці здійснювалося лише у аспекті політичної чи економічної історії, крім того, значні відмінності прослідковуються в оцінці польських землевласників. Так, історіографія дорадянської Росії звертала увагу на зраду шляхтичами Російської імперії, різко засуджувала їх дії, а польські дослідники, навпаки, виправдовували прагнення еліти цієї нації до відродження державності Речі Посполитої та відновлення свого високого становища у різних сферах суспільного життя. У радянський час поміщики дослідниками розглядались як кривдники українського селянства, на перший план висувались проблеми класового антагонізму, а питання утисків прав самих польських землевласників з боку царизму взагалі не досліджувались. Натомість поляки при висвітленні шляхетства намагалися не акцентувати увагу на протистоянні різних соціальних груп.

Відтак, сьогодні, коли простежується тенденція переосмислення взаємовідносин російського самодержавства і шляхтичів, їх ролі в формуванні тогочасного життя, є актуальним проведення дослідження з даної проблематики задля всебічного та максимально об’єктивного її вивчення.

Зв’язок дисертаційного дослідження з науковими програмами. Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі історії України Національного університету „Острозька академія” і пов’язане з науково-дослідницькою роботою кафедри з напрямку „Актуальні проблеми української історії та історіографії модерної доби”.

Мета і завдання дослідження. Виходячи з наукового значення проблеми, враховуючи недостатній рівень вивчення даної теми, було поставлено за мету провести комплексне вивчення становища шляхти Рівненського повіту в соціально-економічному та культурному житті краю наприкінці XVIII – на початку ХХ ст.

Реалізація мети дослідження передбачає виконання низки завдань:

1) простежити місце шляхетства Рівненського повіту в соціальній структурі краю у першій третині ХІХ ст.;

2) проаналізувати еволюцію у суспільному становищі шляхти після першого та другого польських повстань;

3) вивчити тенденції ведення сільського господарства у маєтках шляхтичів;

4) з’ясувати вплив польської аристократії на розвиток мануфактурного і промислового виробництва;

5) простежити місце торгівельних операцій у господарській діяльності шляхти;

6) дослідити внесок шляхти у культурне життя краю.

Об’єктом дисертаційної роботи є шляхта як вищий суспільний стан Рівненського повіту Волинської губернії наприкінці XVIII – на початку ХХ ст., а предметом – місце шляхетства в соціально-економічному та культурному житті краю цього періоду.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з кінця XVIII ст. (1793 р.) до початку ХХ ст., тобто час перебування Волинської губернії, і Рівненщини зокрема, у складі Російської імперії.

Територіальні межі роботи охоплюють Рівненський повіт, до складу якого входили Арестівська, Березнівська, Бистрицька, Висоцька, Городецька, Деражненська, Дубровицька, Каменська, Клеванська, Колківська, Користська, Куразька, Летенська, Липенська, Моквинська, Немовицька, Олександрійська, Омелянська, Печалівська, Підлужненська, Понебильська, Рівненська, Степанська, Стидинська, Суховецька, Томашгородська, Тучинська волості.

Методологічну основу дисертації складають як загальнонаукові (логічний, порівняльний), так і спеціальні історичні методи (хронологічний, історико-типологічний, історико-порівняльний, історико-генеологічний, стропологічний).

За допомогою логічного методу визначалися причинно-наслідкові зв’язки між участю шляхетства у польських повстаннях і реакцією уряду Російської імперії, погіршенням матеріального становища шляхти та усуненням її від визначальної ролі у політичному і суспільному житті південно-західних губерній; між зростанням попиту на ринку на злакові та технічні культури і збільшенням посівних площ під ними у маєтках польських землевласників; між влаштуванням власного побуту та побудовою палацово-паркових комплексів тощо.

За допомогою порівняльного методу з’ясовувалися загальні тенденції у зміні соціального становища шляхетства, його впливу на економічне та культурне життя Волинської губернії в цілому і встановлювались факти поширення загальних процесів у Рівненському повіті або ж особливості місця шляхти цього повіту.

За допомогою хронологічного методу висвітлювалися та досліджувалися явища і події у послідовності їх відбуття у історичному процесі.

Наукова новизна дослідження полягає в комплексному узагальненні матеріалів щодо становища шляхти Рівненського повіту в соціально-економічному та культурному житті краю наприкінці XVIII – на початку ХХ ст. У роботі проаналізовано історіографічну спадщину з даної проблематики: систематизовано досягнення української та польської історіографії. Уведено до наукового обігу ряд документів з маловідомих фондів Державного архіву Рівненської області (далі – ДАРО) і Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (далі – ЦДІАУ у м. Києві). Вперше проведене дослідження місця шляхти Рівненського повіту в соціальній структурі краю та еволюції її становища під впливом подій громадсько-політичного життя імперії і змін економічних відносин. У роботі узагальнено комплекс знань щодо господарської діяльності шляхти, зокрема сприяння розвитку сільського господарства, застосування механізації виробництва і запровадження капіталістичних відносин у промисловості, участь у торговельній діяльності. Вивчено особливості меценатської діяльності шляхти та проаналізовано причини сприяння розвитку тій чи іншій галузі мистецтва, внесок у розвиток освіти повіту, побудову і реконструкції споруд релігійного характеру.

Практичне значення роботи полягає в тому, що фактичний матеріал і висновки даного дослідження можуть бути використані при вивченні історії рідного краю чи ж на факультативних заняттях, при розробленні спецкурсів.

Апробація дослідження здійснювалася шляхом обговорення на засіданнях кафедри історії Національного університету “Острозька академія”, кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка та виступів на конференціях:

- “Дні науки в Національному університеті “Острозька академія” (квітень-травень 2000-2006 рр., м. Острог);

- XIII Волинська наукова історико-краєзнавча конференція „Минуле і сучасне Волині та Полісся: історія сіл і міст Західного Полісся. Маневиччина” (смт. Маневичі – с. Кукли Волинської області, квітень 2004 р.);

- міжнародна наукова конференція „Українська археографія та джерелознавство: Надбання та перспективи” (м. Хмельницький, травень 2004 р.);

- міжнародна науково-краєзнавча конференція „Житомир в історії Волині і України” (м. Житомир, вересень 2004 р.);

- Всеукраїнська науково-краєзнавча конференція „Бердичів древній і вічно молодий” (Бердичів, червень 2005 р.);

- наукова конференція „Місто Хмельницький в контексті історії України” (м. Хмельницький, вересень 2006 р.).

Основні матеріали дисертації викладені у тринадцяти статтях, з яких три опубліковані у фахових виданнях.

Необхідність досягнення поставлених мети і завдань дослідження визначили наступну його структуру. Дисертаційна робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (368 найменувань), а також додатків (79 сторінки). Повний обсяг роботи 195 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються мета та завдання, вказуються об’єкт та предмет, хронологічні та територіальні рамки, методологія дослідження, подаються наукова новизна, практичне значення та структура роботи.

Перший розділ “Історіографія та джерельна база дослідження” складається із двох параграфів: “Історіографія питання” та “Джерельна база дослідження”.

За основу вивчення історіографічної спадщини взято проблемно-хронологічний метод, що зумовлено як поділом дослідження на окремі проблеми (соціальне становище шляхти, її економічний вплив та культурний внесок у життя Рівненського повіту), так і періодами висвітлення цих питань, що характеризуються певними спільними рисами.

Соціальне становище шляхти в цілому, і польської аристократії Рівненського повіту Волинської губернії зокрема, в російській історіографії ХІХ століття висвітлене фрагментарно, через призму вивчення політичної історії.

Зміна соціального становища шляхти прослідковується в заходах самодержавства, спрямованих на її інкорпорацію до загальноросійської системи привілейованих осіб. Наприклад, у книзі невідомого автора „Дворянство Волинської губернії” висвітлено процес надання шляхетству дворянських титулів.

У роботах І. Полякова „Велике землеволодіння на Волині” та невідомого автора „Перелік землевласників і орендарів Волинскої губернії, у володінні яких перебуває не менше 50 десятин землі” подано списки шляхтичів, в тому числі і Рівненського повіту, з зазначенням місцерозташування маєтків та кількості десятин, які вони охоплювали.

У польській історіографії ХІХ століття вивченню шляхетства присвячена також незначна кількість праць. Окремі аспекти соціального становища шляхти були висвітлені у роботі М. Горжковського „Перегляд спірних поглядів про Русь”, у якій автор піддав критиці запровадження комісій з перегляду шляхетства тощо.

Інтенсивніше питання соціального становища шляхти з’ясовувалося у радянській історіографії, що пояснювалося активним вивченням економічних процесів. Характеристика землеволодіння різних соціальних груп (в тому числі і шляхетства) подана у праці А. Волощенка „Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70 х – на початку 80 х років ХІХ ст.”

Соціальне становище шляхти Волині у польській історичній науці ХХ століття висвітлене також побіжно. Прикладом класичної праці цього часу є робота польських дослідників П. Лосовського та З. Млинарського „Росіяни, білоруси і українці в січневому повстанні”.

З’ясування соціального становища шляхти сучасною українською історичною наукою у переважній більшості публікацій тісно пов’язане з дослідженням економічних процесів. Винятком є праця М. Щербак та Н. Щербак „Національна політика царизму на Правобережній Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ століття)”.

Соціальне становище шляхти Волині в тій чи іншій мірі висвітлюється також у сучасній зарубіжній історіографії.

Наступ самодержавства на права польських землевласників висвітлено в монографіях французького вченого Д. Бовуа “Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831 – 1863)” та “Битва за землю. 1863 – 1914. Поляки в соціо-етнічних конфліктах”. У цих працях значна увага зосереджена на вивченні маловідомих сторінок з історії стосунків шляхетства і державних органів Російської імперії.

Дослідженню економічного розвитку Волині та місця у ньому шляхти цього краю у історіографії дореволюційної Росії не приділялося належної уваги.

Дослідження економічного життя України, і Волині зокрема, кінця XVIII ст. – початку ХХ ст. у контексті селянської реформи 1861 р. було однією з пріоритетних тем вивчення у радянській історіографії. Шляхетська господарська діяльність відображена лише у ракурсі цих наукових досліджень.

Фундаментальними щодо дослідження економічного розвитку у ХІХ ст. є праці І. Гуржія „Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.”, „Зародження робітничого класу України (кінець XVIII – перша половина ХІХ ст.)”, „Україна в системі всеросійського ринку 60-90 років ХІХ ст.”

Дослідженню економічних процесів у поміщицьких господарствах та розвитку різних галузей виробництва вцілому присвятили свої праці „Розвиток промисловості на Україні” О. Нестеренко, „Реформа 1861 р. і аграрні відносини на Україні (60-90 рр. ХІХ ст.)” В. Теплицький, „Економічні основи аграрної революції на Україні” П. Теличук.

У сучасній українській історичній науці в контексті вивчення економічного розвитку Правобережної України окремі аспекти господарської діяльності шляхти Рівненського повіту наводяться у монографії Г. Казьмирчук, Т. Соловйова „Соціально-економічний розвиток Правобережної України в першій чверті ХІХ ст.”

В. Павлюк у праці „Магнатерія Волині в соціально-економічному житті Правобережжя у ХІХ ст.” дослідив землеволодіння найвищого прошарку населення Волині польського походження, з’ясував вплив магнатів на розвиток сільського господарства та промислове виробництво у власних маєтках.

Серед публікацій у сучасній польській історіографії, на наш погляд, значної уваги заслуговує робота невідомого автора „Волинь і її мешканці в 1863 р.: Короткий опис Волинської губернії з географічного і статистичного погляду”. Вона дає змогу зробити висновки про чисельність шляхетства, розміри його землеволодіння та місце розташування маєтків, кількість промислових об’єктів, які перебували у власності шляхтичів, обсяги виробництва на них, а відтак і їх прибутковість.

Дослідження вченими еволюції впливу шляхти Рівненського повіту Волинської губернії в культурній сфері здійснювалися не систематично і стосувалися лише окремих проявів її діяльності у цій сфері. Найбільший внесок у цьому напрямку зробили місцеві краєзнавці.

Наприклад, непересічною є праця М. Теодоровича „Історико-статистичний опис церков і приходів Волинської єпархії. Т.2.”, предметом вивчення якої є архітектурні пам’ятки релігійного характеру, відтак автором згадуються і їх фундатори.

У радянській науці при вивченні культурницьких процесів часто перепліталися предмети зацікавлень істориків та архітекторів. Зокрема, П. Ричков у публікації „Дорогами Південної Рівненщини” подав історію спорудження, архітектурний опис різних пам’яток Рівненщини, у тому числі і зведених на замовлення шляхти. Подібного характеру є праця О. Молчанова „Ровно. Історико-архітектурний нарис”.

У сучасній історичній науці культурницькі процеси на Рівненщині висвітлені у роботі О. Прищепи „Вулицями старого міста: Топонімічні дослідження з історії Рівного”, Я. Поліщука – „Рівне. Мандрівка крізь віки. Нариси історії міста”.

Cеред доробку польської історичної науки, значної уваги заслуговує публікація Є. Ковальчика „Пізньобарокові резиденції на Волині”, у якій автор визначив загальні тенденції в побудові палацово-паркових комплексів на Волині. З поміж різних резиденцій, однією з найвеличніших дослідник називає палац Любомирських у Рівному.

Відтак, проблема становища шляхти Рівненського повіту Волинської губернії в соціально-економічному та культурному житті краю кінця XVIII – початку ХХ століття досліджена як в українській, так і у зарубіжній історичній науці на різних її етапах лише частково. Адже переважно дослідники зверталися до вивчення лише окремих аспектів соціального становища, господарської діяльності польської аристократії Волині, їх внеску у культурне життя краю.

Джерельну базу дисертаційного дослідження складає комплекс джерел стосовно соціального та економічного становища шляхти Рівненського повіту, її ролі і місця у культурному розвитку краю у кінці XVIII – на початку ХХ століть.

Характеристика джерел, використаних у дослідженні, здійснюється з врахуванням ступеня доступності та публічності (опубліковані і неопубліковані джерела) та місця їх збереження (фонди ДАРО і ЦДІАУ у м. Києві, які зазначаються у порядку зростання їх нумерації).

З-поміж опублікованих джерел з історії Російської імперії значне місце займають нормативно-правові документи. До них належать маніфести, укази, інвентарні правила. За їх допомогою з’ясовувалися: податкове законодавство щодо виробництва та реалізації алкогольних напоїв, роль шляхти у розвитку цукрової промисловості і сприяння судноплавству у власних маєтках, вивчалося питання регулювання відносин між шляхтою та селянами.

Окрему групу опублікованих джерел складають статистичні документи та довідникові збірники, зокрема “Воєнно-статистичний огляд Волинської губернії” і “Пам’ятна книжка Волинської губернії”, у яких подані дані про кількісний склад шляхетства, розмір його землеволодіння та еволюцію характеру господарювання зважаючи на проведення селянської реформи.

Велика кількість фактичного матеріалу почерпнута зі збірників документів і матеріалів. Наприклад, інформація про становище селян та їх опір зловживанням шляхтичів вміщена у збірниках документів і матеріалів “Селянський рух на Україні: середина XVIII-перша чверть ХІХ ст.”, “Селянський рух на Україні: 1826-1849 рр.”, “Селянський рух на Україні: 1850-1861 рр.”.

Специфічною групою джерел є мемуари і спогади очевидців. Зокрема, у дослідженні використані публікації очевидців польських повстань, і навіть їх учасників, які у власних мемуарах зробили спроби відобразити власне бачення цих подій.

Незважаючи на постійну роботу вчених, спрямовану на публікацію архівних документів та введення їх до наукового обігу, все ж переважна частина цих матеріалів залишається недоступною широкому загалу. Неопубліковані джерела до вивчення шляхти Рівненського повіту в основному містяться в фондосховищах ДАРО та ЦДІАУ у м. Києві.

Тобто, зважаючи на недостатнє висвітлення теми дисертаційного дослідження у історичній науці, закономірним при вивченні шляхетства Рівненського повіту є звернення до джерельної бази. Переважно опублікованими є нормативно-правові документи та статистичні дані. Основна ж частина джерел є неопублікованими і зберігається у ДАРО та ЦДІАУ у м. Києві.

У другому розділі “Місце шляхти Рівненського повіту в соціальній структурі краю” розкрито соціальне становище шляхетства напередодні виступу 1830-1831 рр., наступ російського самодержавства на права польської аристократії у 1831-1862 рр., місце шляхти у соціальній структурі Рівненського повіту після другого польського повстання.

Рівненський повіт був одним з найбільших у Волинській губернії. Значні земельні володіння, розташовані у його межах, перебували у власності лише кількох шляхетських родин, зокрема Любомирських, Плятерів, Малинських, Валевських, Сангушків, Потоцьких, Зеленських, Радзивіллів.

Період входження Рівного до складу Російської імперії відбувався за володарювання у місті князя Йозефа Любомирського, родина якого володіла містом з 1723 р. Родина Валевських також зберегла свій високий соціальний статус і право власності у Тучині (купленому 1773 р. М. Валевським у графів Потоцьких); Карвицькі – у Мізочі, Руликовські – у Висоцьку, Стецькі – у Великих Межиричах. Не втратила свого панівного становища родина Радзивіллів в Підлужному, шляхтичі Чарторийські – в Клевані, графи Плятери – в Дубровиці та навколишніх селах.

Таким чином, напередодні польського повстання 1830-1831 рр. соціальне становище шляхетства та магнатерії не зазнало значних змін. Вони займали панівне становище в Рівненському повіті, належали до найвищого соціального прошарку тогочасного суспільства, вважалися аристократичним станом.

Проте все ж шляхетство було позбавлене тієї необмеженої влади і самостійності, якими володіло у Речі Посполитій. Відтак повстання, яке розпочалося 29 листопада 1830 р. було закономірним явищем. Серед повстанців переважав дворянсько-шляхетський елемент.

Відтак не є дивними зміни у соціальному становищі шляхти, які відбулися після придушення польського повстання 1830-1831 рр. Уряд намагався за допомогою різних заходів не лише покарати учасників та прихильників виступу, але і змінити співвідношення російського та польського землеволодіння, а відтак і впливу на новоприєднаних до Російської імперії теренах; знищити національну ідентичність польського населення за допомогою русифікації, залучення до російської системи цивільної та військової служби, поширення нової системи освіти, судочинства тощо. Внаслідок цього соціальне становище шляхти значно погіршилося.

Політичними засобами впливу на вищу верству суспільства південно-західних губерній були: ревізія шляхетських титулів, обмеження ролі шляхетських зібрань тощо.

Крім того, повстання 1830-1831 рр. поклало початок обмеженню економічної свободи великих польських землевласників. Конфіскація майна шляхтичів стала звичним явищем. Судові справи велися щодо власності Радзивіллів, Малинських, Плятерів, Валевських, Прушинських.

Крім політичних та економічних заходів відбувалося залучення шляхти до військової і цивільної служби, запровадження російської системи судочинства на новоприєднаних землях. Наприклад, серед шляхтичів Рівненського повіту на службі перебували князь Йосип Любомирський, князь Казимир Фридерикович Любомирський, князь Константин Адамович Чарторийський.

Уряд за допомогою різномінітних заходів намагався послабити вплив поляків на всі сфери життя у південно-західних губерніях, зменшити їх землеволодіння, погіршити матеріальне становище в цілому, деполонізувати та знищити національну ідентифікацію та опозицію самодержавству у регіоні.

Але прояви суспільної нестабільності продовжувалися. Виступ 1863-1864 рр., як і попередній, мав дворянсько-шляхетський характер. Він спричинив активізацію роботи механізму соціальної декласації дворянства польського походження (шляхетства).

У 60-х роках ХІХ ст. було прийнято низку законів, які мали антишляхетський характер. Зокрема, про секвестр і конфіскацію рухомого та нерухомого майна осіб, які підозрювалися в участі у повстанні (15 березня 1863 р.), про дозвіл росіянам купувати державні маєтки на Україні (23 червня 1865 р.), про заборону купувати нові землі особам польської національності (10 грудня 1865 р.), про купівлю особами російського або непольського походження (чиновниками військових чинів служби), які служили або мали намір постійно проживати у західних губерніях, маєтків без проведення торгів, якщо вони були вільними від боргів (19 січня 1866 р.).

З середини 70-х років ХІХ ст. (8 лютого 1875 р.) уряд відмовився від конфіскації маєтків шляхтичів як засобу збагачення російського дворянства; він переконався, що продаж їх майна внаслідок економічного примусу буде значно ефективнішим.

Незважаючи на всі заходи державної казни спрямовані на зменшення польського землеволодіння, воно все ж залишалося достатньо великим. Так, у 1890 р. Рівненський повіт залишався першим за кількістю належної полякам землі завдяки лиш кільком родинам шляхтичів. Маєтки цих землевласників здебільшого були розташовані в лісовій смузі, нерідко перевищували 10 тис. десятин. Всього в Рівненському повіті у власності осіб польського аристократичного походження перебували 82 маєтки (з 968 приватних володінь повіту), що займали 265 632 тис. десятин землі з 1 280 832 десятин польського землеволодіння (станом на 1897 р.). Тобто, в кількісному відношення це незначна кількість, проте вони були великими за розмірами належної їм землі.

Шляхта і надалі відігравала значну роль у громадському житті суспільства. Наприклад, у 1912 р. гласними у повітовому земському зібранні обиралися Чеслав Петрович Прушинський, Лешек Броніславович Валевський, Павло Вітольдович Стецький, князь Януш Фердинандович Радзивілл, князь Губерт Станіславович Любомирський. Крім того, шляхетство залучалося до здійснення судочинства у якості присяжних засідателів.

В цілому зміна соціального становища шляхти Рівненського повіту пов’язувалася у першу чергу з реакцією російського самодержавства на виступи 1830-1831 і 1863-1864 рр., активними учасниками яких були вихідці з заможних титулованих польських родин. Усі заходи уряду спрямовувалися на зменшення землеволодіння шляхтичів і його русифікацію. Це було пов’язано з тим, що земельна власність була основою впливу поляків на політичне, громадське, економічне і культурне життя маєтків і Рівненського повіту, як і всієї Волині. Для досягнення мети самодержавство використовувало як політичні, так і економічні методи. Проте на початку ХХ ст. ще залишалися могутні шляхетські родини, які в нових умовах (як політичних, так і економічних) не втратили свою могутність, а навпаки набули суспільної ваги і економічних статків через успішну господарську діяльність.

У третьому розділі „Вплив шляхти на розвиток економічних відносин на Рівненщині” висвітлено діяльність шляхтичів щодо сприяння розвитку сільського господарства, промисловості та торгівлі у краї.

Політика російського уряду, спрямована на зменшення польського землеволодіння, зокрема і погіршення матеріального становища шляхтичів, не досягла своєї мети до кінця. Якщо частина шляхетства і розорилась через конфіскацію маєтків чи ж змушена була їх продати, то інша частина, яка зуміла пристосуватися до нових політичних та економічних умов, зберегла свої земельні володіння чи ж навіть збільшила.

Шляхтичі розширювали посіви пшениці, що користувались підвищеним попитом на ринку. Одночасно із збільшенням посівів зернових культур шляхетські господарства розширювали площі під технічними культурами.

Поряд з землеробством розвивалося, дедалі більше набувало товарного характеру тваринництво. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарства, розмірами орної землі та сіножатей. З поміж великої рогатої худоби для сільськогосподарських робіт переважно використовували круторогих волів. Значну увагу поміщики звертали на розведення коней різних порід. У Волинській губернії вівчарством займалися в чотирьох повітах: Рівненському, Кременецькому, Заславському та Острозькому.

Тобто, діяльність шляхти у галузі сільського господарства залишила помітний слід у економіці Рівненського повіту та Волинської губернії. Частина польської аристократії відігравала значний вплив на вирощування злакових та технічних культур, попит на які постійно зростав на ринку, а також тваринництво.

Влаштуванню поміщиками підприємств сприяли: по-перше, невисокий рівень розвитку продуктивних сил, по-друге, наявність „дарової” робочої сили та власної сировини і, по-третє, протекціоністська політика уряду.

Наприкінці XVIII ст. розвиток цегельної промисловості був пов’язаний з розвитком міст, промисловості та торгівлі.

Обов’язковою складовою шляхетських землеволодінь були водяні млини та вітряки.

До традиційних галузей виробництва належало суконне та полотняне. В 1816 р. у власності графа Плятера перебувала суконна мануфактура, яка розташовувалась в м. Дубровиця. В Олександрії діяли дві невеликих полотняних мануфактури власника містечка князя Й. Любомирського.

Протягом XVIII ст. – першої половини ХІХ ст. швидко розвивалася винокурна промисловість. Волинська казенна палата здійснювала контроль за потужністю заводів не лише шляхом видання свідоцтв на право виробництва певної кількості алкогольних напоїв та визначеної міцності, але і за допомогою контролю за роботою самих підприємств. Вона ж здійснювала контроль за тим, щоб шляхтичі самочинно не змінювали потужності підприємств.

В пореформенний період великі шляхетські латифундії перетворювались на капіталістичні підприємства, що працювали виключно на ринок. Промисловість повіту зосереджувалася переважно на переробці продукції сільського господарства, насамперед рослинництва. Найбільш помітне місце в фабрично-заводському виробництві займали, по-перше, цукроваріння, по-друге, – крупчато-борошномельне виробництво, по-третє, – винокуріння.

Виробництво рафінаду здійснювалось на Житинському заводі. Цукровий завод діяв у с. Шпанові, власником якого був Ф. Радзивілл.

Шляхетські водяні млини працювали у с. Шпанові (власником якого був Ф. Радзивілл), с. Ставок (власниця М. Карачевська, а в 1847 р. – М. Ворцель), передмісті м. Дубровиці (їх 2, власник В.І. де Броель-Плятер), вітряні млини діяли в передмісті м. Дубровиці (власник В.І. де Броель–Плятер). Існували приватні шляхетські млини і на початку ХХ ст., при чому два з них (С.К. Любомирського і Є.І. Стецького) були газо-генераторними.

Іншою важливою галуззю промисловості по переробці сільськогосподарської продукції як у Волинській губернії, так і в Рівненському повіті, було винокуріння. На початку ХХ ст. шляхетські винокурні заводи перебували у руках С.К. Любомирського (у с. Колоденка), М.Є. Михайлова-Малинського (на ст. Березно), В.І. Броель-Плятера (у фільварку Воробино), Ф. Радзивілла (у с. Шпанові).

Успішно розвивалось паперове виробництво, яке на початку ХХ ст. зосереджувалося у руках Б.Ю. Понінського-Валевського, який володів фабрикою у с. Моквин поблизу містечка Березного, проте особисто справами не займався, а здавав підприємство в оренду. Шляхтичі не втратили провідних позицій у цегляному виробництві (завод Є. Малинського в ур. Ляховичі), обробітку шкіри (завод Радзивіллів у с. Шпанів, Любомирських – у Рівному).

Таким чином, у першій половині ХІХ ст. переважно власниками мануфактур були поміщики, зокрема з шляхетських родин. На той час більшість мануфактур були вотчинними з використанням праці кріпаків, але починали з’являтись і капіталістичні з залученням у виробництві на них вільнонайманих працівників. Реформа 1861 р., скасувавши кріпосне право, відкрила широкий простір для подальшого розвитку капіталістичної мануфактури. Вотчинна мануфактура після реформи занепала, а капіталістична поступово переросла в капіталістичну фабрику.

Шляхта сприяла розвитку сільського господарства, виникненню мануфактур, а згодом і заводів у Волинській губернії в цілому, і Рівненському повіті зокрема. Відтак об’єктивною необхідністю було існування торгівлі, особливо у період розвитку капіталістичних відносин.

Власники населених пунктів Рівненщини піклувалися про розвиток торгівлі у своїх володіннях, зокрема, це виявлялося у наданні пільг торговому населенню, виклопотанні привілеїв на проведення ярмарків.

Ярмарки проводилися у таких приватних селах і містечках Рівненського повіту, як у Рівному (7 щорічно), Березному (з 1843 р. – 12 одноденних ярмарків щорічно, а протягом 60-80-х років ХІХ ст. – 9), Тучині (10), Висоцьку (5), у Великих Межиричах (на початку ХХ ст. великі ярмарки відбувалися 20 разів на рік).

Оскільки Волинська губернія, і Рівненський повіт зокрема, спеціалізувалися на сільському господарстві, то і основна маса товарів, що надходила на ринок, була сільськогосподарською. Значне, якщо не найголовніше, місце в торгівельному обороті займали злакові культури. Жваво здійснювалася торгівля деревиною.

Роздрібну торгівлю алкоголем здійснювали питейні будинки різних найменувань. Власниками більшості „питійних закладів” була значна частина шляхти Рівненського повіту, зокрема Любомирські, Радзивілли, Валевські, Прушинські, Зеленські, Чарторийські, Малинські, Четвертинські.

Таким чином, шляхта Рівненського повіту, здійснюючи господарську діяльність, сприяла веденню сільського господарства, розвитку промисловості, активізації торгівлі у краї. Але її місце у цих процесах визначалося не лише суб’єктивними причинами (власним баченням свого місця у економічному житті повіту), але і об’єктивними, які полягали у зміні форм господарювання та зародженні і поширенні капіталістичних відносин у суспільстві. Господарства шляхтичів під впливом цих тенденцій поступово переорієнтовувалися з вотчинних натуральних на капіталістичні. Із зростанням попиту на пшеницю та цукровий буряк польські землевласники розширили площі, зайняті цими культурами. У зв’язку з проведенням селянської реформи поступово у маєтках і на підприємствах шляхтичів до праці залучалися наймані робітники. З метою полегшення збуту товарів власних господарств та отримання коштів селянами для сплати грошових повинностей шляхтичі сприяли розвитку торгівлі у маєтках.

У четвертому розділі „Внесок шляхти в культурне життя краю” охарактеризовано палацово-паркову забудову маєтків шляхти, висвітлено її меценатську діяльність у галузі освіти та релігійного життя.

Резиденції шляхти Волині відзначалися великою різноманітністю. Вирішальний вплив при їх зведенні мали індивідуальні уподобання фундаторів і експерименти архітекторів, які були вихідцями з різних держав, а відтак носіями різних культур. Однак не припинялося існування традицій і подальше використання доробків у архітектурі минулих століть.

Найвеличнішу пізньобарокову резиденцію на Волині створили Любомирські у Рівному. Палац був збудований на найбільшому з островів – Замковому. У цілому цю частину міста називали Венецією. Навколо палацу був розбитий парк, прокладені алеї, прикрашені класичними скульптурами. Володарі палацу завжди прагнули, щоб їх родове гніздо виглядало за останніми віяннями європейської моди, тому споруда та весь комплекс постійно змінювали свій вигляд, реконструкції та перепланування здійсненювалися принаймні тричі протягом другої половини ХVIII – початку ХІХ ст.

Слід зазначити, що в інших населених пунктах також були палацово-паркові комплекси, які використовувались у якості резиденцій шляхти та як оборонні споруди. Проте вони були значно меншими за розмірами і пишнотою убранства.

Зокрема, князі Чарторийські ще в 1630 р. реставрували замок в Клевані, який разом з костелом передали колегії єзуїтів. Цей замок з двома високими баштами-бійницями та брамою-в’їздом зберігся і донині.

За вказівкою князя Я. Стецького в 1793-1800 рр. у Великих Межиричах побудовано палац і закладено парк з ботанічним садом. Наприкінці XVIII ст. Руликовські заклали парк поблизу замку у Висоцьку.

Тобто, історія зведення і використання палацово-паркових комплексів шляхти відтворює епоху могутності, величі та багатства їх власників, а також час повільного занепаду матеріальних статків шляхетських родин.

Проте шляхта як заможний прошарок населення мала змогу дбати не лише про влаштування побуту та відпочинку власних родин, але і сприяла розвитку освіти та культури у своїх маєтках. Частково меценатська діяльність зумовлювалася прагненням шляхетства забезпечити панування польських традицій навчання в освітянських закладах та подальшу підтримку католицизму. Нерідко в цих навчальних закладах отримували освіту діти шляхтичів-їх фундаторів або підопічні. Костели та католицькі монастирі в першу чергу будувалися через їх відвідання поляками. Проте власники виділяли кошти та ділянки і під забудову шкіл для міщан та селян і культових споруд інших релігійних громад. Ця діяльність пояснювалася необхідністю забезпечення соціального спокою в краї та релігійних потреб підвладного населення (селян-українців чи поселенців-колоністів (чехів, німців)) або ж єврейської громади.

Але починаючи з другої третини ХІХ ст. існували і інші причини меценатської діяльності шляхти, спрямованої на підтримку російської системи освіти та православних храмів. Існують припущення, що таким чином польські землевласники намагалися довести свою лояльність до уряду з метою уникнення конфіскацій маєтків і інших реакційних заходів, які вживалися щодо шляхтичів після придушення польських повстань 1830-1831 та 1863-1864 рр.

Повстання 1830-1831 рр. поклало край польській системі освіти. Розпочалась безжальна русифікація освіти шляхом запровадження повітових шкіл. Передбачалося створення гімназій в Житомирі, Кам’янці, Луцьку і Вінниці, а також повітових училищ в Острозі, Старокостянтинові, Заславлі та Новоград-Волинському.

Відкриттю закладів освіти на Волині сприяла частина місцевої шляхти. Наприклад, про відкриття навчального закладу у містечку Межиричі Рівненського повіту у 1833 р. клопотався опікун малолітнього Генріха Стецького князь Йозеф Любомирський. Крім того, Йозеф Любомирський дбав про поширення освіти і в Рівному. Ще у 1803 р. він дав фундуш на однокласне училище Міністерства народної освіти, яке розташовувалося у Церкві на честь Успіння Причистої Богородиці.

Інший представник родини князів Любомирських – Фридерик – став ініціатором відкриття гімназії у м. Рівному. Його син, Казимир, виконував функції її куратора.

Але не лише князі Любомирські дбали про відкриття навчальних закладів. Освітянськими справами також займався К. Чарторийський, який в 1817 р. у своєму замку в Клевані відкрив школу, де навчалися діти заможніх батьків.

Проте у гуманітарній сфері діяльності погляди шляхетства були спрямовані не лише на освіту краю, але і на формування релігійного життя у ньому. Польська аристократія намагались контролювати підвладне населення за допомогою церковної організації. Вона давала кошти на заснування нових і реконструкції старих культових споруд, надавала привілеї священникам, призначала їм утримання. Оскільки в м. Рівному та повіті проживало багато євреїв, то шляхта дозволяла побудову синаног.

Меценатська діяльність князів Любомирських проявилася у сприянні діяльності Соборної церкви Воскресіння Христового та римо-католицького костелу у Рівному. Впорядкували релігійне життя Любомирські і в Великих Межиричах – у 1702 р. на їх кошти побудовано римо-католицький костел святого Антонія; Станіслав надав фундуш на зведення в 1764 р. Троїцької церкви в Горбакові; Фридерик – у 1842 р. кам’яної церкви Преображення Господнього в Олександрії.

Тобто, шляхта була толерантною до релігійної належності своїх підданих (частково це пояснюється необхідністю бути лояльними чи ж сприяти прагненням самодержавства збільшити вплив православної церкви у південно-західних губерніях імперії). У її володіннях співіснували православна, католицька, уніатська, іудейська общини. Звичайно, польська аристократія надавала перевагу католицьким релігійним установам, саме вони отримували значні земельні ділянки, кошти, постійну підтримку. Проте шляхтичі не перешкоджали існуванню православних церков, надавали їм різні привілеї. Оскільки євреї становили значну частину населення та відігравали важливу роль в розвитку торгівлі польські землевласники не могли не рахуватися з їх духовними потребами.

Таким чином, однозначно можна стверджувати, що внесок шляхти на культурне життя Рівненського повіту був значним, він залежав від матеріального благополуччя польської аристократії, політичної ситуації в державі.

Провівши дослідження, ми зробили такі висновки:

Висвітленню питання, вивченню якого присвячена дисертаційна робота, не приділена належна увага в історіографії. Публікацій, які мали місце досі, досліджують лише окремі аспекти діяльності шляхти у різних сферах життя. У історичній науці існували різні погляди на оцінку соціального становища польських чи спольщених українських аристократичних родин у період входження Волині до складу Російської імперії, їх місце у російському суспільстві, вплив на господарські відносини у краї в умовах панування феодально-кріпосницького ладу та поступового зародження капіталістичних відносин.

1. Починаючи з перших років приєднання Рівненського повіту до Російської імперії настав новий етап життя вищих привілейованих прошарків суспільства, які проживали на цих територіях. Самодержавство мріяло витіснити звідси поляків та полонізованих українців, які володіли майже всіма землями та мали в підпорядкуванні тисячі селян. Це бажання і породило наступ російського уряду на політичні, економічні та культурні права шляхетських родин. Проте в перші роки приєднання до Російської імперії соціальне становище шляхти суттєво не змінилося.

2. Приводом до наступу на права польських землевласників стало повстання 1830-1831 рр. Ревізія шляхетських титулів, конфіскація маєтків польської аристократії на користь держави та накладення високих податків – заходи, що використовувались для зменшення панівної ролі шляхтичів у суспільстві.

Наступ російського самодержавства на шляхетські права відновився після повстання 1863-1864 рр. В основному використовувалися економічні методи. Скрутне матеріальне становище змушувало поляків закладати свої маєтки у кредитних установах під отримання позик, а в окремих випадках – їх продавати.

3. Грунтові та кліматичні умови сприяли заняттю землеробством. Шляхта якомога більше розширювала посіви пшениці і буряків, що користувались підвищеним попитом на ринку. Поряд із землеробством у маєтках шляхтичів розвивалося та дедалі більше набувало товарного характеру тваринництво.

4. Шляхта, володіючи значними коштами та земельними ресурсами, сприяла виникненню і функціонуванню підприємств різних галузей. Особливо швидко розвивалось виробництво цукру. У власності шляхтичів перебували як водяні, так і вітряні млини, винокурні, заводи по виробництву смоли, цегли. В Рівному діяли суконна і тютюнова фабрики, маслозавод, які перебували у приватній власності князів Любомирських.

5. Здавна приносила прибутки торгівля, тому власники населених пунктів піклувалися про її розвиток у своїх володіннях. Наявність значних лісових масивів і сільськогосподарської сировини, близькість до річок (Горині, Случа, які після спорудження шлюзів стали судноплавними) сприяли розвитку торгівлі в Тучині, Олександрії, Березному, Підлужному та інших приватних містечках місцевої шляхти.

6. Можна стверджувати про позитивний вплив шляхти на формування культурних процесів на Рівненщині,